Скригонюк М. І. Плебсологія (філософсько-правове вчення). Розділи 1-5

УНІВЕРСИТЕТ СУЧАСНИХ ЗНАНЬ

СКРИГОНЮК МИКОЛА ІВАНОВИЧ

ПЛЕБСОЛОГІЯ (ФІЛОСОФСЬКО-ПРАВОВЕ ВЧЕННЯ) МОНОГРАФІЯ

2016

УДК 340.12 ББК 67.0 С45 Рецензенти: д-р юрид. наук, проф. А . А. Коз лов сь к ий, чл.-кор. НАПрН України, д-р юрид. наук, проф. С. І. М а к с имо в, д-р юрид. наук, проф. О . О. Шевченко Затверджено Вченою радою Університету сучасних знань (протокол № 4 від 17 червня 2015 р.).

С45

Скригонюк М. І. Плебсологія (філософсько-правове вчення) : монографія / М. І. Скригонюк ; [за ред. М. І. Скригонюка]. – [Б. м.], 2016. – 840 с.

Монографія як система нових теоретичних положень у формі вчення в галузі філософії права присвячена питанням консеквентних закономірностей правового предикату людини (з природними правами та обов’язками) та держави (з юридичною відповідальністю перед людиною за свою діяльність). У філософськоправовому вимірі висвітлюється феномен мудрого простонароду, який у консонансі з прогресивною опозиційною елітою (з притаманним їм природно-правовим, державотворчим духом нації), здатен мирним шляхом повалити режим узурпованої державної влади. До конституативних джерел і складових частин плебсології (філософсько-правового вчення) виокремлено: 1) праці вчених у галузі філософії права з питань правового предикату відносин людини й держави; 2) норми права, що врегульовують правовий концепт відносин людини й держави; 3) договірну нормативно-правову теорію обопільної юридичної відповідальності людини і держави; 4) філософію ненасилля; 5) гуманітарні науки, домінанти наукових напрямів та концепцій. Основні плебсологічні філософсько-правові положення монографії були у формі рекомендацій активно задіяними: 1) громадськістю в процесі Помаранчевої революції (грудень 2004 – січень 2005 рр.); 2) представниками громадських організацій («Білий молот», «Опора», «Правий сектор», «Спільна справа» та ін.) під час мирної Революції Гідності 2014 р. в Україні. Монографія розрахована на науковців, викладачів, аспірантів (ад’юнктів), студентів вищих навчальних закладів, державних службовців та широке коло громадськості. S45

Skryhonyuk M. I. Plebsology (philosophical and legal doctrine) : a monograph / M. I. Skryhonyuk ; [ed. by M. I. Skryhonyuk]. – [W. c.], 2016. – 840 p.

The monograph presents the authour’s philosophical and legal doctrine in its general and special aspects. It focuses on consequent legitimacy of the human legal predicate (along with its natural rights and duties) and the state (with its legal responsibility to the individual for its activity). It highlights, from philosophical and legal points of view,the phenomenon of wisdom cherished by simple people («plebs», or populace) who are apt to overthrow peacefully the regime of usurped state power while acting together with the progressive elite opposition that embodies the spirit of the nation in its legal and state-building constituents. As a philosophical and legal doctrine plebsology comprises such constituent sources, or partsase: 1) studies in the philosophy of law concerning the legal predicate between man and the state; 2) standards of national and international law that regulate the legal concept of relation between an individual and the state; 3) consensual prescriptive legal theory of mutual law-based responsibility between a person and the state; 4) philosophy of non-violence; 5) the humanities with their dominant trends, schools and theories. The basic plebsological ideas of the monograph, both philosophical and legal, were verified in practice as recommendations of the consulting author: 1) by the people during the Orange Revolution (Dec. 2004 – Jan. 2005); 2) by activists of the NGOs «White hammer», «Support», «Right Sector», «Common Cause» and some other ones during the Ukrainian peaceful Revolution of Dignity in 2014. The monograph is meant for researchers, teachers, university students, postgraduates, government officials and a wide range of readers. УДК 340.12 ББК 67.0 © М. І. Скригонюк, 2016

ЗМІСТ ПЕРЕДМОВА..................................................................................................................................15 ВСТУП .............................................................................................................................................17 ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА ................................................................................................................33 Розділ 1 СУТНІСНА ПРИРОДА ПЛЕБСОЛОГІЇ (ФІЛОСОФСЬКО-ПРАВОВОГО ВЧЕННЯ) .......35 1.1. Поняття, структура, завдання, функції плебсології (філософсько-правового вчення) ...........................................................................................35 1.2. Об’єкт і предмет плебсології у новітньому філософсько-правовому вимірі ..........43 1.3 Основні джерела і складові частини плебсології (філософсько-правового вчення) ...........................................................................................58 1.4. Філософсько-правові методи та принципи плебсології..............................................62 1.4.1. Філософсько-правові методи плебсології та інтегральні аспекти їх динаміки ...62 1.4.2. Загальнотеоретичні концентри філософсько-правових принципів плебсології ....73 1.4.3. Концептуальні філософсько-правові принципи плебсології.....................................80 1.4.3.1. Принцип єдності природного права і природного обов’язку...........................80 1.4.3.2. Принцип вічного суперництва природного права і обов’язку та права хитрощів як незаконного елементу сили влади...............................................84 1.4.3.3. Принцип мудрого простонароду й прогресивної опозиційної еліти ...............89 1.4.4. Основні філософсько-правові принципи плебсології .................................................92 1.4.4.1. Принцип Українського народу як духовного спадкоємця угоди, укладеної з Богом...............................................................................................................94 1.4.4.2. Принцип не чинити людям того, як не бажаєш, щоб тобі вони чинили .........94 1.4.4.3. Принцип дозволено усе, що не заборонено законом ........................................94 1.4.5. Спеціальні філософсько-правові принципи плебсології ............................................96 1.5. Онтологічне, гносеологічне та аксіологічне розуміння філософсько-правової сутності плебсології .......................................................................125 1.6. Плебсологія (філософсько-правове вчення) та її значення в сучасній філософії права...........................................................................137 Розділ 2 ҐЕНЕЗА ПЛЕБСОЛОГІЧНОГО ФІЛОСОФСЬКО-ПРАВОВОГО ВЧЕННЯ .....................145 2.1. Античний плебсологічний філософсько-правовий рух: особливості світоглядності Аристотеля і Цицерона.........................................................146 2.2. Філософсько-правові вияви плебсологічної проблематики в період Середньовіччя у працях Фоми Аквінського ......................................................150 2.3. Плебсологічні філософсько-правові погляди у Новому часі ...................................157 2.3.1. Плебсологічні філософсько-правові концепти українських мислителів ...............157 2.3.2. Плебсологічні філософсько-правові ідеї Гроція Гуго де Гроота ...........................163 2.3.3. Наукові уявлення Джона Локка про плебсологічну філософсько-правову сутність державотворчих процесів ..................................................................................177

4

Скригонюк М. І. Плебсологія (філософсько-правове вчення)

2.3.4. Світосприйняття Жан-Жаком Руссо окремих плебсологічних філософсько-правових питань ............................................................................................182 2.3.5. Погляди Шарля Луї Монтеск’є на деякі плебсологічні філософсько-правові концепти.....................................................186 2.3.6. Плебсологічні філософсько-правові концентри Дені Дідро ...................................188 2.3.7. Світорозуміння Полем Анрі Гольбахом деяких плебсологічних філософсько-правових цінностей.................................................194 2.3.8. Плебсологічні філософсько-правові переконання О. М. Радищева .......................201 2.3.9. Особливості плебсологічних філософсько-правових поглядів Іммануїла Канта...................................................................................................................209 2.3.10. Плебсологічні філософсько-правові судження Георга Вільгельма Фрідріха Гегеля.....................................................................................223 Розділ 3 ПЛЕБСОЛОГІЧНЕ ОСЯГНЕННЯ КВІНТЕСЕНЦІЇ ФІЛОСОФІЇ НЕНАСИЛЛЯ ...........232 3.1. Філософія ненасилля та її плебсологічна оцінка .......................................................232 3.2. Плебсологічне осягнення філософських ідей ненасилля Г. Торо ...........................237 3.3. Плебсологічний філософсько-правовий вимір декларованої Л. М. Толстим християнської ідеї несупротиву злу силою ........................................................................240 3.4. Ідеї ненасилля в плебсологічних філософсько-правових поглядах Мохандас Карамчанда Ганді.................................................................................................246 3.5. Філософія ненасилля в парадигмі ідей А. Швейцера ...............................................252 3.6. Предикат концептосфери філософії ненасилля Ж.-П. Сартра................................254 3.7. Концепти філософії ненасилля А. Камю, М. Л. Кінга, Дж. Шарпа ........................260 3.8. Плебсологічне філософсько-правове тлумачення акції громадянської непокори у контексті природно-правового, державотворчого духу нації (народу) ..................................................................................267 3.9. Феномен консонансу мудрого простонароду та прогресивної опозиційної еліти як модерна плебсологічна філософсько-правова цінність..............................................................................................270 3.10. Плебсологічне філософсько-правове осмислення мотиваційної основи та значимості влади флешмобу «розумної юрби» і влади мудрого простонароду .....275 Розділ 4 ПЛЕБСОЛОГІЧНЕ ФІЛОСОФСЬКО-ПРАВОВЕ ВЧЕННЯ І ГУМАНІТАРНІ НАУКИ, ДОМІНАНТИ ДЕЯКИХ НАУКОВИХ НАПРЯМІВ, КОНЦЕПЦІЙ.....................................284 4.1. Співвідношення плебсології (філософсько-правового вчення) з суміжними гуманітарними науками.................................................................................284 4.2. Модерне плебсологічне філософсько-правове вчення і теорія ідеології ...............284 4.3. Філософсько-правова сутність плебсології та концептуальне осмислення охлократії ..........................................................................288 4.4. Плебсологія (філософсько-правове вчення) і софізм ................................................294 4.5. Плебсологія у філософсько-правовому форматі вчення і стоїцизм .......................299 4.6. Філософсько-правовий зміст плебсології та марксизм ............................................302 4.7. Плебсологічне філософсько-правове вчення і теорія масового суспільства........310 4.8. Філософсько-правовий зміст плебсології і концептуальні ідеї громадянського суспільства .................................................................................................317 4.9. Співвідношення плебсології (філософсько-правового вчення) з суміжними гуманітарними науками.................................................................................328

Зміст

5

Розділ 5 ПРАВОВИЙ ПРЕДИКАТ ВІДНОСИН ЛЮДИНИ І ДЕРЖАВИ У ПЛЕБСОЛОГІЧНОМУ ФІЛОСОФСЬКО-ЮРИСПРУДЕНЦІЙНОМУ ВИМІРІ ..........334 5.1. Плебсологічні філософсько-правові погляди на правування природи через дії розуму і душі людини ........................................................................................................334 5.2. Плебсологічне філософсько-правове розуміння природно-правового державотворчого духу людини, нації (народу) ..................................................................337 5.3. Плебсологічне філософсько-правове осягнення резервного потенціалу бюрократичного духу української нації .............................................................................349 5.4. Природно-правовий державотворчий дух нації (народу) і феномен службової особи як представника державної влади у плебсологічному їх вимірі.........................351 Розділ 6 ДОГОВІРНА НОРМАТИВНО-ПРАВОВА ТЕОРІЯ ОБОПІЛЬНОЇ ЮРИДИЧНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЛЮДИНИ І ДЕРЖАВИ ..........................................359 6.1. Загальнотеоретичні питання договірної нормативно-правової теорії обопільної юридичної відповідальності людини і держави ............................................359 6.2. Принципи договірної нормативно-правової теорії обопільної юридичної відповідальності людини і держави.....................................................................................365 6.3. Алгоритм правового ґенезису відносин людини і держави .....................................372 6.4. Норми, що врегульовують правові відносини людини і держави при обопільній юридичній відповідальності .....................................................................378 6.4.1. Суспільний нормативно-правовий договір як доктринальне джерело норм, що врегульовують правові відносини людини і держави при обопільній юридичній відповідальності ......................................................................378 6.4.2. Суспільний нормативно-правовий договір як доктринальне опосередковане джерело галузевих норм права, що врегульовують правові відносини людини і держави при обопільній юридичній відповідальності.......................................389 6.5. Класифікація норм права як доктринального вторинного продукту суспільного нормативно-правового договору, що врегульовують відносини людини і держави при обопільній юридичній відповідальності ...................................397 6.6. Конституційна та інші види юридичної відповідальності української держави перед людиною за свою діяльність................................................410 6.7. Обопільна юридична відповідальність людини і держави......................................417 6.7.1. Негативна (ретроспективна) юридична відповідальність людини......................417 6.7.2 Позитивна (перспективна) юридична відповідальність людини і держави .........429 Розділ 7 ЗАКОНИ І АКСІОМИ ПЛЕБСОЛОГІЇ (ФІЛОСОФСЬКО-ПРАВОВОГО ВЧЕННЯ) ТА ЇХ ЗНАЧЕННЯ В ПРАКСИСНО-ҐЕНЕЗИСНИХ СУСПІЛЬНИХ ПРОЦЕСАХ ..........442 7.1. Філософсько-практичні аспекти законів плебсології ...............................................442 7.2. Основний закон плебсологічного філософсько-правового вчення – закон боротьби за мир ............................................................................................................447 7.3. Закони плебсології (філософсько-правового вчення) ...............................................459 7.3.1. Закон побудови світового класичного громадянського суспільства.....................459 7.3.2. Закон природного права народу на мирний опір узурпованій державній владі....462 7.3.3.Закон плебсонабмічної системи вимірів суспільних заворушень............................477 7.3.4. Закон «потоку» як природно-соціальний механізм агресії.....................................487 7.3.5. Закон масової агресії в умовах юрби ........................................................................491 7.3.6. Закон узаконення законного себе за участі мудрого простонароду.....................510 7.4. Основні філософсько-правові аксіоми плебсології ...................................................530

6

Скригонюк М. І. Плебсологія (філософсько-правове вчення)

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА.............................................................................................................536 Розділ 8 ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВІ ТА МАТЕРІАЛЬНО- І ПРОЦЕСУАЛЬНО-ПРАВОВІ АЛГОРИТМИ ПЛЕБСОЛОГІЇ ...................................................................................................538 8.1. Плебсологія (філософсько-правове вчення) і цивільне право у контексті стандартів Європейського Союзу та Болонського процесу...........................538 8.2. Плебсологія (філософсько-правове вчення) і феномен юридичного процесу в Україні....................................................................................................................................545 8.3. Плебсологія (філософсько-правове вчення) і європейські стандарти кримінального провадження у контексті захисту прав та свобод людини .................548 8.4. Плебсологічний філософсько-правовий аналіз сучасного стану криміналістики в Україні........................................................................552 8.5. Проблеми плебсології (філософсько-правового вчення) в криміналістиці як правовій науці у форматі Загальної частини ...............................................................557 8.6. Питання плебсології (філософсько-правового вчення) в криміналістиці як правовій науці у форматі Особливої частини ..............................................................564 Розділ 9 ФІЛОСОФСЬКО-ПРАВОВИЙ КОНЦЕПТ ПЛЕБСОЛОГІЇ ЯК ЄДНІСТЬ ВЧЕННЯ І ПРАКТИКИ СУСПІЛЬНОГО РОЗВИТКУ.................................572 9.1. Суспільний розвиток і його плебсологічний філософсько-правовий вимір ........572 9.2. Плебсологічне філософсько-правове осмислення парадигми сучасної сенсації .574 9.3. Плебсологічний філософсько-правовий алгоритм юрби і питання державотворення в Україні ................................................................................578 9.4. Філософсько-правове осмислення позитивної плебсологічної активності ..........586 9.5. Плебісцит та його філософсько-правова характеристика .......................................591 9.6. Плебсологічне філософсько-правове вчення і виборчий процес в Україні .........597 9.7. Плебсологія (філософсько-правове вчення) і вибори Президента України.........601 9.8. Плебсологічна філософсько-правова оцінка адвокатської діяльності та ролі мирного зібрання у забезпеченні конституційного принципу верховенства права.................................................................................................................607 9.9. Філософсько-правове осягнення плебсологічних ситуацій та незалежності суддів в Україні..........................................................................................612 Розділ 10 ПЛЕБСОЛОГІЧНА ФІЛОСОФСЬКО-ПРАВОВА КВІНТЕСЕНЦІЯ СУСПІЛЬНИХ І МАСОВИХ ЗАВОРУШЕНЬ..........................................................................619 10.1. Плебсологічна філософсько-правова оцінка соціального розвитку, суспільних і масових заворушень ........................................................................................619 10.2. Плебсологічне філософсько-правове визначення та класифікація суспільних і масових заворушень ........................................................................................628 10.3. Плебсологічне філософсько-правове світосприйняття суспільних і масових заворушень доби рабовласницького ладу ...................................630 10.4. Плебсологічна філософсько-правова оцінка масових заворушень епохи феодалізму в Україні ...................................................................................................636 10.5. Плебсологічний філософсько-правовий вимір криміналістичної характеристики злочину.......................................................................643 10.6. Плебсологічна філософсько-правова характеристика масових заворушень ....652 10.7. Філософсько-правове осягнення плебсопатологічної поведінки учасників масових заворушень ............................................................................................660

Зміст

7

Розділ 11 ПЛЕБСОЛОГІЧНІ ПРОЦЕСИ У ФОРМАТІ ПЛЕБСОЛОГІЇ (ФІЛОСОФСЬКО-ПРАВОВОГО ВЧЕННЯ) ............................................................................676 11.1. Поняття, види та філософсько-правова характеристика плебсологічних процесів ........................................................................................................676 11.2. Філософсько-правове осмислення плебсологічних процесів і природних явищ ....................................................................................................................683 11.3. Філософсько-правове світобачення проблем плебсологічних процесів та міжпланетного сонячно-земного руху............................................................................689 11.4. Модерні плебсологічні процеси та управління ними в алгоритмі філософсько-правового розуміння ................................................................695 11.5. Філософсько-правовий вимір плебсологічних процесів та слідчих ситуацій....703 11.6. Філософсько-правова оцінка врегулювання плебсологічних процесів у судовому провадженні .........................................................................................................714 11.7. Філософсько-правове осягнення плебсологічних процесів глобального суспільства ........................................................................................................717 11.8. Плебсологічні процеси у філософсько-правовому вимірі глобалізму та антиглобалізму....................................................................................................................721 ВИСНОВКИ ..................................................................................................................................725 ДОДАТКИ .....................................................................................................................................761 Додаток 1. Повідомлення Інституту української мови Національної академії наук України № 307/435 від 6 травня 2006 р. ...........................761 Додаток 2. Лист Скригонюка М. І. Голові Комітету Верховної Ради України з питань державного будівництва, регіональної політики та місцевого самоврядування Жванію Д. В. від 14 березня 2014 р. № 14/03. Скригонюк М.І. Пропозиції до Комітету Верховної Ради України з питань державного будівництва, регіональної політики та місцевого самоврядування з питань подолання плебсологічної кризи в Україні як державі після 2014 р. мирної революції від 14 березня 2014 р...............................................................................762 Додаток 3. Скригонюк М. І. Пропозиції до Комітету Верховної Ради України з питань державного будівництва, регіональної політики та місцевого самоврядування з питань миротворчого плану щодо подолання суспільно-плебсологічної кризи в Україні в постреволюційний період від 6 березня 2014 р. ................................................................................................................767 Додаток 4. Лист № 04-15/14-1318 від 3 червня 2014 р. Голови Комітету Верховної Ради України з питань державного будівництва, регіональної політики та місцевого самоврядування Жванія Д. В. Скригонюку М. І. ............................................................................................772 Додаток 5. Постанова колегії Міністерства культури УРСР, Колегії держбуду УРСР, Київського міськвиконкому, правління Спілки художників України, правління Спілки архітекторів України від «___» травня 1989 р...........................................................................................................773 Додаток 6. Лист № 03-453 від 15.12.1989 р. на № 13/741 від 05.12.1989 р. заступника Міністра фінансів УРСР О. М. Коваленка ...................................................778 Додаток 7. Розпорядження начальника Зведеного відділу держдоходів і податків Міністерства фінансів УРСР А. І. Шитря «Про відшкодування вартості майна реабілітованим громадянам» від 15.01.90 № 03-453 .........................................................779

8

Скригонюк М. І. Плебсологія (філософсько-правове вчення)

Додаток 8. Витяг з протоколу № 1 від 26 жовтня 2012 р. Пленарного засідання П’ятої (ювілейної) Всеукраїнської науково-практичної конференції «Людина і держава – плебсологічний вимір» про необхідність запровадження в Україні Громадського телебачення..................................................................................780 СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ ...............................................781 Нормативно-правові акти .....................................................................................................781 Практика Верховного Суду України...................................................................................782 Матеріали судової практики.................................................................................................782 Архівні матеріали....................................................................................................................783 Міжнародно-правові джерела ...............................................................................................783 Практика Європейського суду з прав людини..................................................................783 Література.................................................................................................................................784 Матеріали конференцій .........................................................................................................805 Статті .........................................................................................................................................809 Дисертації та автореферати ..................................................................................................822 Словники та довідкові видання ...........................................................................................826 Електронні ресурси.................................................................................................................827 ІМЕННИЙ ПОКАЖЧИК ...........................................................................................................831

CONTENTS FOREWORD.................................................................................................................................... 15 INTRODUCTION............................................................................................................................ 17 GENERAL PART ............................................................................................................................ 33 Chapter 1 THE ESSENTIAL NATURE OF PLEBSOLOGY (PHILOSOPHICAL AND LEGAL DOCTRINE) ........................................................................... 35 1.1. The concept, structure, tasks and functions of plebsology (philosophical and legal doctrine).............................................................................................. 35 1.2. The object and subject matter of plebsologyas measured by modern philosophy and theory of law ......................................................................................................................... 43 1.3. Basic sources and integral parts of plebsology .................................................................. 58 1.4. Philosophical and legal methods and principles of plebsology ........................................ 62 1.4.1. Philosophical and legal methods of plebsology in viewof the integral aspects of their dynamics ...................................................................................................................... 62 1.4.2. General theoretical concentres of philosophical and legal principles of plebsology .... 73 1.4.3. Conceptual philosophical and legal principles of plebsology ....................................... 80 1.4.3.1. Principle of unity of natural law and natural duty .................................................. 80 1.4.3.2. Principle of eternal rivalry ofnatural right and duty and the right of the government power to trick illegally........................................................................... 84 1.4.3.3. Principle of interaction between the wise community and the progressive oppositionelite...................................................................................... 89 1.4.4. Basic philosophical and legal principles of plebsology ................................................. 92 1.4.4.1. Principle of the Ukrainian people as a spiritual successor of the agreement with God................................................................................................... 94 1.4.4.2. Principle «do not do to people what you do not want them to do to you» ............. 94 1.4.4.3. Principle «anything is allowed that is not prohibited by law»................................ 94 1.4.5. Special philosophical and legal principles of plebsology .............................................. 96 1.5. Ontological, epistemological and axiological view of philosophical and legal essence of plebsology................................................................................................. 125 1.6. The role of plebsology in the modern philosophy of law ................................................ 137 Chapter 2 THE GENESIS OF PLEBSOLOGICAL PHILOSOPHICAL AND LEGAL DOCTRINE ........ 145 2.1. Ancient plebsological philosophical and legal movement: outlooks of Aristotle and Cicero .............................................................................................. 146 2.2. Philosophical and legal treatment of plebsologyby Thomas Aquinas in the Middle Ages..................................................................................................................... 150 2.3. Modern plebsological philosophical and legal views....................................................... 157 2.3.1. Plebsological philosophical and legal concepts of Ukrainian thinkers....................... 157 2.3.2. Plebsological philosophical and legal ideas of Grotius Hugo de Groote.................... 163

10

Скригонюк М. І. Плебсологія (філософсько-правове вчення)

2.3.3. John Lock’s insight into plebsological philosophical and legal essence of state build-up process......................................................................................................... 177 2.3.4. Jean-Jacques Rousseau’s outlook on some plebsological philosophical and legal issues....................................................................................................................... 182 2.3.5. Charles Louis Montesquieu’s under standing of some plebsological philosophical and legal concepts .................................................................................................................. 186 2.3.6. Plebsological philosophical and legal concenters of Denis Diderot ........................... 188 2.3.7. Paul Henri Holbach’streatment of some plebsological philosophical and legal values...................................................................................................................... 194 2.3.8. Plebsological philosophical and legal convictions of Alexander Radishchev ............. 201 2.3.9. Immanuel Kant’s plebsolological philosophical and legal views ................................ 209 2.3.10. Plebsological philosophical and legal judgements of Georg Wilhelm Friedrich Hegel......................................................................................... 223 Chapter 3 THE PLEBSOLOGICAL ASSESSMENT OF THE BASICS OF NON-VIOLENCE PHILOSOPHY .......................................................................................... 232 3.1. The philosophy of non-violence and its plebsological evaluation .................................. 232 3.2. A plebsological insight into Henry Thoreau’s philosophy of non-violence................... 237 3.3. Leo Tolstoy’s plebsological philosophical and legal interpretation of the Christian idea of no resistance to the evil by force...................................................... 240 3.4. The ideas of non-violence in plebsological philosophical and legal views of Mahatma Gandhi .................................................................................................................. 246 3.5.The philosophy of non-violence in the paradigm of ideas of Albert Schweitzer .......... 252 3.6. The predicate of the theoretical concepts in the philosophy of non-violence by Jean-Paul Sartre................................................................................................................... 254 3.7. Theoretical concepts in the non-violence philosophy of Albert Camus, Martin Luther King and Gene Sharp ..................................................................................... 260 3.8. Plebsological interpretation of civil disobedience in the context of natural law and state build-up spirit of the nation (people) ...................................................................... 267 3.9. The phenomenon of consonance between the wise populace and the progressive opposition elite as a plebsological modern philosophical and legal value.... 270 3.9. Plebsological philosophical and legal understanding of the motivational basis and significance of flashmob («clever mob») power and the power of the wise populace................................................................................................................... 275 Chapter 4 THE PLACE OF PLEBSOLOGICAL PHILOSOPHICAL AND LEGAL DOCTRINE AMONG HUMANITIES. SOME DOMINANT SCHOOLS AND THEORETICAL CONCEPTIONS ................................ 284 4.1. Relation of plebsology to overlapping (adjacent) humanities ........................................ 284 4.2. Modern plebsological philosophical and legal doctrine and the theory of ideology .... 284 4.3. Philosophical and legal nature of plebsology and conceptual comprehension of ochlocracy .............................................................................................................................. 288 4.4. Plebsology and sophistry ................................................................................................... 294 4.5. Plebsology and stoicism ..................................................................................................... 299 4.6. Plebsology and marxism .................................................................................................... 302 4.7. Plebsologyand the theory of masssociety ......................................................................... 310 4.8. Philosophical and legal substence of plebsology and the theory of civil society........... 317 4.9. Mutual relationship plebsology (philosophical and legal doctrine) with related humanities ............................................................................................................ 328

Contents

11

Chapter 5 THE LEGAL PREDICATE IN RELATION BETWEEN PERSON AND STATE IN PLEBSOLOGICAL PHILOSOPHICAL AND JURIDIC DIMENTIONS............................. 334 5.1. Plebsological philosophical and legal views on the reign of nature through the actions of the human mind and soul................................................................... 334 5.2. Plebsological philosophical and legal understanding of the natural right of the human (national) state build-up spirit.......................................................................... 337 5.3. Plebsological philosophical and legal comprehension of the latent potential of bureaucratic spirit of Ukrainian nation.............................................................................. 349 5.4. Plebsological dimensions of the natural legal state-building spirit of the nation (of the people) and the phenomenon of the official as a representative of the government...................................................................................................................... 351 Chapter 6 THE CONSENSUAL PRESCRIPTIVE LEGAL THEORY OF MUTUAL LAW-BASED RESPONSIBILITY OF MAN AND STATE................................. 359 6.1. Some philosophical aspects of the consensual prescriptive legal theory of mutual law-based responsibility of man and the state ...................................................... 359 6.2. Principles of the consensual prescriptive legal theory of mutual law-based responsibility of man and the state .......................................................................................... 365 6.3. Algorithm of the legal genesis of relation between an individual and the state ........... 372 6.4. Norms regulating legal relations between a human being and the state establishment in the frame of their mutual law-based responsibility to each other ........... 378 6.4.1. Social prescriptive legal agreement as a doctrinal indirect source of the legal standards that regulate the legal relations of man and the state under their mutual legal responsibility .................................................................................. 378 6.4.2. Social prescriptive legal agreement as a doctrinal branch source of the legal standards that regulate the legal relations of man and the state under their mutual legal responsibility .................................................................................. 389 6.5. Classification of legal standards as doctrinal secondary product of the social prescriptive legal agreement that regulate the legal relations of man and the state under their mutual legal responsibility ............................................................ 397 6.6. Constitutional and other kinds of legal responsibility of the Ukrainian state to an individual for its actions.................................................................................................. 410 6.7. Mutual legal responsibility of an individual and the state ............................................. 417 6.7.1. Negative (retrospective) legal responsibility of an individual ..................................... 417 6.7.2. Positive (perspective) legal responsibility of an individual and the state.................... 429 Chapter 7 LAWS AND AXIOMS OF PLEBSOLOGY AND THEIR ROLE IN SOCIAL PRACTICE AND DEVELOPMENT .................................................................................................................. 442 7.1. Philosophic and practical aspects of the laws of plebsology........................................... 442 7.2. The law of the fight for peace as the basic law of plebsological philosophical and legal doctrine ...................................................................................................................... 447 7.3. Other laws of plebsology.................................................................................................... 459 7.3.1. The law of construction of the world classical civil society......................................... 459 7.3.2. The law of the natural right of the people to resist peacefully to usurped state power............................................................................................................ 462 7.3.3. The law of the plebsonabmical measurement system of social riots ............................ 477 7.3.4. The law of ÂŤthe streamÂť as a natural social mechanism of aggression ....................... 487

12

Скригонюк М. І. Плебсологія (філософсько-правове вчення)

7.3.5. The law of mass aggression in the crowd..................................................................... 491 7.3.6. The law of self legitimizationdue to the participationof the wise populace ................. 510 7.4. Basic philosophical and legal axioms of plebsology ........................................................ 530 SPECIAL PART ............................................................................................................................ 536 Chapter 8 LEGAL ALGORITHMS OF PLEBSOLOGY, THEORETICAL AND PROCEDURAL ............ 538 8.1. Plebsology and civil law in the context of EU standards and Bologna Agreement............................................................................... 538 8.2. Plebsology and the phenomenon of legal process in Ukraine......................................... 545 8.3. Plebsology and European standards of criminal legal procedure in the context of protection of human rights and freedoms .................................................. 548 8.4. Plebsological philosophical and legal analysis of the current state of criminology in Ukraine................................................................................................................................... 552 8.5. Problems of plebsology in criminology and legal science in the format of the general part ..................................................................................................................... 557 8.6. Plebsology issues in criminology and legal science in the format of the special part... 564 Chapter 9 PHILOSOPHICAL AND LEGAL CONCEPT OF PLEBSOLOGYAS A UNITY OF THE THEORY AND PRACTICE OF SOCIAL DEVELOPMENT ...................................... 572 9.1. Plebsological philosophical and legal parameters of social development ..................... 572 9.2. Plebsological philosophical and legal understanding of the paradigm of modern sensation .................................................................................................................. 574 9.3. Plebsological philosophical and legal paradigm of the crowd and the question of state construction in Ukraine.................................................................. 578 9.4. Philosophical and legal assessment of the positive plebsological activity ..................... 586 9.5. The plebiscite as featured philosophically and legally.................................................... 591 9.6. Plebsological philosophical and legal theory and the electoral process in Ukraine ....................................................................................... 597 9.7. Plebsology and presidential elections in Ukraine ............................................................ 601 9.8. Plebsological philosophical and legal assessment of advocacy and the role of peaceful assembly in ensuring the constitutional principle of the rule of law..................................................... 607 9.9. Philosophical and legal view of plebsological situations and independence of judges in Ukraine .................................................................................................................. 612 Chapter 10 PLEBSOLOGICAL PHILOSOPHICAL AND LEGAL ESSENCE OF SOCIAL AND MASS UNREST............................................................................................... 619 10.1. Plebsological philosophical and legal evaluation of social development, social and mass unrest ......................................................................................................................... 619 10.2. Plebsological philosophical and legal definition and classification of social and mass riots ............................................................................................................................ 628 10.3. Plebsological philosophical and legal view on social and mass riots of the slave system period ......................................................................................................... 630 10.4. Plebsological philosophical and legal assessment of social riots of the feudal period in Ukraine................................................................................................................................... 636

Contents

13

10.5. Plebsological philosophical and legal aspects of criminological characteristics of crime ............................................................................... 643 10.6. Plebsological philosophical and legal characteristic of mass riot ................................ 652 10.7. Philosophical and legal comprehension of plebsopatological behaviour of riot participants..................................................................................................................... 660 Chapter 11 PLEBSOLOGICAL PROCESSES IN THE FORMAT OF PLEBSOLOGY ............................... 676 11.1. The conceptand typesof plebsological processes and their philosophical and legal characteristics............................................................................................................ 676 11.2. Philosophical and legal reflection of plebsological processes and natural phenomena ............................................................................................................ 683 12.3. Philosophical and legal view of the problems in plebsological process and interplanetary solar-terrestrial movement...................................................................... 689 11.4. Modern plebsological processes and their management in the algorithm of philosophical and legal understanding................................................................................ 695 11.5. Philosophical and legal aspects of plebsological processes and investigative situations....................................................................................................... 703 11.6. Philosophical and legal assessment of plebsological process in the court proceedings............................................................................................................ 714 11.7. Philosophical and legal comprehension of plebsological processes in the global society ................................................................................................................... 717 11.7. Plebsological processes in philosophical and legal aspects of globalism and antiglobalism................................................................................................. 721 CONCLUSIONS ............................................................................................................................ 725 SUPPLEMENTS ............................................................................................................................ 761 Supplement 1. Report of the Institute of Ukrainian language of the National Academy of sciences of Ukraine № 307/435, May 6th 2006 ................................................................... 761 Supplement 2. Letter of M. I. Skryhonyuk to the Head of the Verkhovna Rada (Supreme Council) committee of Ukraine for State Building, regional politics and local self-government D. V. Yhvania, March 14th 2014, № 14/03; Skryhonyuk M. I. Proposition to the Committee of the Verkhovna Rada of Ukraine for State Building, regional politics and local self-government concerning overcoming plebsological crisis in the State of Ukraine after the peaceful revolution of 2014, March 14th 2014........................................................................................................................ 762 Supplement 3. Skryhonyuk M.I. Propositions to the Committee of the Verkhovna Rada of Ukraine for State Building, regional politics and local self-government concerning overcoming socio-plebsological crisis in Ukraine in post-revolutionary period, March 6th 2014.......................................................................................................................... 767 Supplement 4. Letter № 04-15/14-1318 from June 3rd 2014 from the Head of the Verkhovna Rada committee of Ukraine for State Building, regional politics and local self-government D. V. Zhvania to M. I. Skryhonyuk ............................................ 772 Supplement 5. Resolution of the board of the Ministry of culture of the Ukrainian SSR, Boars of State’s Building Office of the Ukrainian SSR, Administration of the Architectures’ Union of Ukraine, May 1989; Program and Conditions of the opened republican’s competition for the best outline project of the monument in Kyiv to the victims of repressions took place during the period of the 1930–1940th and early 1950th ......................................................................................................................... 773

14

Скригонюк М. І. Плебсологія (філософсько-правове вчення)

Supplement 6. Letter № 03-453 from December, 15th 1989, as an answer on Letter № 13/741 from December 5th 1989 of the Vice-Minister of finance of the Ukrainian SSR O. M. Kovalenko .................................................................................. 778 Supplement 7. Order of the chef of the Joint department of state incomes and taxes of the Ministry of finances of the Ukrainian SSR A. I. Shtyria «About compensation of the property value to the rehabilitated citizens» from January 15th 1990, №03-453 .... 779 Supplement 8. Extract from the protocol № 1 from October 26th 2012 of the Plenary session of Fifth (anniversary) All-Ukrainian scientific-practical conference «Human and State – plebsological dimension» about the necessity of implement in Ukraine of Public television.......................................................................... 780 LIST OF USED SOURCES .......................................................................................................... 781 INDEX OF NAMES....................................................................................................................... 831

Монографія присвячується 200-річчю з дня народження мого прапрадіда Якова Скригонюка (Скригуна, 1800–1880 рр.), який у правовому статусі рекрута 25 років перебував на службі в армії царської Росії у м. Владивосток

ПЕРЕДМОВА Сутність плебсології (філософсько-правового вчення) закономірно полягає в осягненні на новому науковому рівні через призму філософії права проблеми правовідносин людини і держави, що вивчається науковцями впродовж тисячоліть, а фактично з історичної доби виникнення державності. Разом з тим, незважаючи на потреби практики суспільного розвитку, алгоритм філософсько-правового змісту відносин людини і держави, тим більше в аспекті державного будівництва в Україні в сучасних умовах, й до нині залишається недостатньо вивченим та концептуально сформованим. Історичний філософсько-правовий феномен правовідносин людини і держави як наукового дослідження гальмувався і водночас форсувався значимими – еволюційними та революційними подіями в українському суспільстві у кінці ХХ – на початку ХХІ ст. Представники радянської та пострадянської філософсько-правової науки не мали, а подекуди не мають й нині особливого бажання досліджувати сутність правовідносин людини і держави. З тих причин безпосередньо плебсологію (філософсько-правове вчення) деякі правознавці визнають як «проблемну концепцію, що є невизнаною науковим світом…». Закономірним поступом у подоланні кризових філософсько-правових тенденцій щодо оцінки правовідносин людини і держави виявилися сплановані, організовані та проведені автором п’ять Всеукраїнських науково-практичних конференцій з означеної тематики («Формування правової держави в Україні в плебсологічному як філософсько-правовому осмисленні» (2008 р.); «Плебсологічна оцінка сучасної світової фінансово-економічної кризи і завдань стратегічного менеджменту» (2009 р.); «Плебсологічне осмислення перспектив розвитку Української держави» (2010 р.); «Плебсологічний вимір актуальних проблем у сфері органів місцевого самоврядування в Україні як європейській державі» (2011 р.); «Людина і держава – плебсологічний вимір» (2012 р.), а також видання колективної монографії «Феноменологія злочину (плебсологічний праксис)» (2011 р.). Достатньо вагомим додатком до означеного переліку науково-практичних здобутків є результати проведеного круглого столу «Злочин та його плебсологічна характеристика» (2010 р.). Пропоноване філософсько-правове вчення – плебсологія ґрунтується на п’яти основних джерелах і водночас складових частинах: 1) працях вчених у галузі філософії права з питань правового предикату відносин людини й держави; 2) нормах права, що врегульовують правовий предикат відносин людини й держави: а) національного права; б) нормах права як частини національного законодавства, що виникли в результаті чинних міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України; 3) договірній нормативноправовій теорії обопільної юридичної відповідальності людини і держави; 4) філософії ненасилля; 5) гуманітарних науках, концептах наукових напрямів та концепціях. В основу ж пропонованого філософсько-правового вчення покладені багатолітні напрацювання автора. Сподіваємось, що до процесу подальших наукових досліджень з обраної тематики долучиться когорта нових науковців.

16

Скригонюк М. І. Плебсологія (філософсько-правове вчення)

Автор монографічного дослідження щиро вдячний Л. В. Губерському, В. О. Глушкову, І. С. Гриценку, Ж. О. Дзейко, П. П. Захарченку, Н. І. Кабанець, А. А. Козловському, А. Є. Конверському, О. Б. Костенку, М. В. Костицькому, В. О. Котюку, О. П. Литвину, Б. В. Малишеву, С. І. Максимову, В. Р. Мельниченко, С. С. Сливці, В. В. Чернєю, Л. І. Чулінді, О. О. Шевченку, С. Ю. Шемчушенку та іншим за неоціненну допомогу порадами, наданими мені під час проведення наукового дослідження. Висловлюю щиру вдячність своїм батькам Івану Мироновичу Скригонюку та Поліні Броніславівні Скригонюк. Сподіваюся, що праця «Плебсологія (філософсько-правове вчення)» постане скромним внеском у розвиток національної філософії права. Написаному вірити.

ВСТУП У сучасних філософсько-правових вимірах соціального світу, тим більше в нестримній, немилосердній течії часу неможливо оперувати застарілими, традиційно усталеними поняттями, категоріями як особливими формами мислення щодо правового предикату (лат. predicatum – те, що в судженні висловлюється про предмет судження) відносин людини та держави. Власне історія людства у пропонованому новітньому, філософсько-правовому форматі являє собою динамічний процес ґенези сутності правового впливу держави на людину і навпаки людини на державу. У свою чергу, філософсько-правове осягнення ґенезису правового предикату відносин людини й держави – це тернистий шлях боротьби Українського народу за свою незалежність, що тривала у суцільній темряві колонізації. Повсякчас у класичній філософії права, як і в теорії матеріального та процесуального права обґрунтовується новизна наукових досліджень. Саме таким чином осмислюється правова сутність людського буття у науковому вимірі, коли вчені з будь-якої галузі знань, у тому числі й з філософії права, досліджуючи ту чи іншу тему, не уникають справжніх новаторських ідей, тобто оригінальних наукових підходів до пізнання правдивої сутності явища, сфери, системи як істини в умовах державності. Означене стосується, звичайно ж, всієї сучасної науковоправової субстанції, у межах якої нове, прогресивне та нетрадиційне осмислюється з особливою засторогою та проникливістю. Доречно згадати події минувшини, що стосуються невизнання науковим світом на етапі виникнення окремих теорій, зокрема, геліоцентричної системи світу (істинної будови Всесвіту), еволюціонізму, кібернетики (науки про загальні принципи управління в різних системах: біологічних, технічних, соціальних, у тому числі державно-правових та ін.), нової раціоналістичної філософії права і держави за авторством Г. Гроція та ін. Достатньо новаторськими, створеними на засадах класичної концептуальності, постали, оприлюднені у період модерного державотворення в Україні, праці у галузі філософії права за авторством О. О. Бандури («Єдність цінностей та істини у праві (філософський аналіз)»)1, О. В. Грищук («Людська гідність у праві: філософський аспект»)2, М. М. Гуренко («Розвиток філософсько-правової думки про гарантії прав і свобод людини та громадянина»)3, А. А. Козловського («Гносеологічна природа права (філософсько-правовий аналіз)»)4, С. І. Максимова («Правова реальність як предмет філософського осмислення»)5, 1

Бандура О. О. Єдність цінностей та істини у праві (філософський аналіз) : дис. … д-ра філос. наук : спец. 12.00.12 «Філософія права» [Електронний ресурс] / Олег Олександрович Бандура ; Київ. нац. ун-т ім. Т. Шевченка. – К., 2003. – 403 с. – Режим доступу: http://www.lib.ua-ru.net/diss/cont/33500.html. – Назва з екрану. 2 Грищук О. В. Людська гідність у праві: філософський аспект : дис. … д-ра юрид. наук : спец. 12.00.12 «Філософія права» [Електронний ресурс] / Оксана Вікторівна Грищук. – Львів, 2007. – 219 с. – Режим доступу: http://mydisser.com/ua/catalog/view/6/351/2326.html. – Назва з екрану. 3 Гуренко М. М. Розвиток філософсько-правової думки про гарантії прав і свобод людини та громадянина : дис. … д-ра юрид. наук : спец. 12.00.12 «Філософія права» [Електронний ресурс] / М. М. Гуренко; Нац. акад. внутр. справ України. – К., 2004. – 448 с. – Режим доступу: http://mydisser.com/ua/catalog/view/315/323/ 3587.html. – Назва з екрану. 4 Козловський А. А. Гносеологічна природа права (філософсько-правовий аналіз) : дис. … д-ра юрид. наук : спец. 12.00.12 «Філософія права» / А. А. Козловський ; Чернівец. держ. ун-т ім. Ю.Федьковича. – Чернівці, 2000. – 464 с. 5 Максимов С. І. Правова реальність як предмет філософського осмислення : дис. … д-ра юрид. наук : спец. 12.00.12 «Філософія права» [Електронний ресурс] / Сергій Іванович Максимов ; Нац. юрид. акад. України ім. Я. Мудрого. – Харків, 2003. – 435 с. – Режим доступу: http://avtoreferat.net/content/view/4674/45. – Назва з екрану.

18

Скригонюк М. І. Плебсологія (філософсько-правове вчення)

Л. В. Петрової («Фундаментальні проблеми методології права: філософсько-правовий дискурс»)6, С. С. Сливки («Філософсько-правові проблеми професійної культури юриста»)7, О. Д. Тихомирова («Юридична компаративістика: філософсько-методологічні засади»)8, А. С. Токарської («Правова комунікація в контексті посткласичного праворозуміння»)9, М. М. Цимбалюка («Онтологічні основи теорії правосвідомості»)10 та ін. Разом з тим відомо, що в Україні окремі дослідники захистили дисертації у галузі філософії права на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук з закритої тематики. Так, приблизно шість років тому докторську дисертацію за темою «Філософсько-правова характеристика оперативнорозшукової діяльності» захистив посадовець Академії служби безпеки України В. О. Ященко. Втім, не торкаючись проблеми якості даної роботи, зауважимо, що сьогодні залишається питання чи може та чи інша тема філософії права мати закритий, тобто таємний характер. Водночас, у модерному плебсологічному (лат. plebs – юрба, народ та грец. logos – слово, вчення) як істинно новітньому філософсько-правовому осмисленні просторово-часова нескінченність і вічність Всесвіту єдина та обумовлена реальною структурою колоподібнолінієвої форми, зміст якої проявляється у тому, що матеріально сучасне трансформується в ідеально минуле й ідеально-майбутнє з точністю до навпаки та закономірно охоплює сферу правового предикату відносин людини з державою. Пропонована ж назва даного філософсько-правового вчення «плебсологія» возвеличує насамперед честь і гідність людини як особистості, громадянина, що втілює високі інтелектуальні й моральні чесноти та властивості, а відповідно й самоорганізації громад, націй (народів) у державотворчих процесах. Вагомим доказом істинності пропонованого філософсько-правового вчення є висновки спеціалістівфілологів Інституту української мови Національної академії наук України, відповідно до яких зазначене слово «плебсологія», як вказано у повідомленні № 307/435 від 6 травня 2006 р.11, започатковане за законами українського словотворення, а тому може бути вживане у його мовленні. Значимість плебсологічного філософсько-правового вчення у період модерних державно-політичних та соціально-економічних реформ в Україні підтверджується також ухвалою Вченої ради Київського національного університету імені Тараса Шевченка у зв’язку зі зверненням в робочому порядку до Президії Національної академії наук України. Науково-практичне значення пропонованого плебсологічного філософсько-правового дослідження визначається його спрямованістю на вирішення важливих завдань, поставлених автором монографічного дослідження, щодо гарантованого забезпечення якісного процесу мирного, цивілізаційного, національно-орієнтованого державотворення в Україні як суверенній і незалежній, демократичній, соціально-правовій державі. Згідно плебсологічного філософсько-правового світобачення багатовіковий ґенезис національного державотворення в Україні переконливо засвідчує, що в теперішньому українському суспільстві наявні всі передумови забезпечення: ефективного захисту від чужої, у тому числі колоніальної державної влади; процесу поновлення повноцінної національної державності, її функціонування, а також захисту людини, чиї права і свободи можуть бути порушені чужою, у тому числі колонізаторською чи місцевою, узурпованою державною владою. Завдання монографічного дослі6 Петрова Л. В. Фундаментальні проблеми методології права (філософсько-правовий дискурс) : дис. … д-ра юрид. наук : спец. 12.00.12 «Філософія права» / Л. В. Петрова ; Нац. юрид. акад. України ім. Я. Мудрого. – Харків, 1998. – 416 с. 7 Сливка С. С. Філософсько-правові проблеми процесійної культури юриста / дис. … д-ра юрид. наук: спец. 12.00.12 «Філософія права» / С. С. Сливка ; Нац. юрид. акад. України ім. Я. Мудрого. – Харків, 2002. – 405 с. 8 Тихомиров О. Д. Юридична компаративістика: філософсько-методологічні засади : дис. … д-ра юрид. наук : спец. 12.00.12 «Філософія права» / О. Д. Тихомиров ; Київ. нац. ун-т внутр. справ. – К., 2006. – 461 с. 9 Токарська А. С. Правова комунікація в контексті посткласичного праворозуміння : дис. … д-ра юрид. наук : спец. 12.00.12 «Філософія права» / А. С. Токарська ; Київ. нац. ун-т внутр. справ. – Львів, 2008. – 515 с. 10 Цимбалюк М. М. Онтологічні основи теорії правосвідомості: дис. … д-ра юрид. наук: спец. 12.00.12 «Філософія права» / Михайло Михайлович Цимбалюк ; Київ. нац. ун-т внутр. справ. – К., 2009. – 408 с. 11 Додаток 1. Повідомлення Інституту української мови НАН України № 307/435 від 6 травня 2006 р.

Вступ

19

дження вирішуються з урахуванням взаємозв’язку плебсології (філософсько-правового вчення) з категоріями та концепціями філософії і права, юриспруденції взагалі, що входять до більш комплексної теорії наукознавства. Разом з тим, теоретичні положення плебсології (філософсько-правового вчення), у виключно науковому сенсі, ні в якій мірі не руйнують сутність філософії права, й не знецінюють її. З іншого положення, плебсологія (філософсько-правове вчення) не фігурує у кшталті невеликого додатку, з настановлюючим його змістом, до теперішньої української філософсько-правової доктрини, а навпаки як новітня систематизована сукупність особливих філософсько-правових знань, творчо та обґрунтовано доповнює її. І це тому, що початок нинішньої раціональної, як й аналогічних за своєю сутністю історичних епох, закономірно супроводжується науковими, у тому числі науково-правовими новаціями. Феноменальним виявом у зазначеному просторово-часовому алгоритмі об’єктивної реальності посідає проблема плебсологічного філософсько-правового осягнення юридичного предикату відносин: 1) людини (з природними правами і обов’язками) та держави (з юридичною відповідальністю перед людиною за свою діяльність), а також 2) мудрого простонароду у консонансі з прогресивною опозиційною елітою (з притаманним їм природно-правовим, державотворчим духом нації (народу)) з державою. Оскільки алгоритм вказаного правового предикату має безпосереднє відношення до сутності плебсології (філософсько-правового вчення), сфокусувавши у своїй основі найвеличніші природно-соціальні цінності людства, тому наявність означених зумовлена їх залежністю у поєднанні з іншими значущими питаннями. Щоправда, бути в опозиції не завжди мудро, бо далеко не кожна опозиційна еліта є прогресивною, тобто відстоює справжні інтереси Українського, як і будь-якого іншого народу. За цих причин проблеми названого правового предикату належать до кола найактуальніших, найзначиміших пріоритетів сучасної філософії права. З означеного, питання місії людини (з її природними правами і обов’язками), а також мудрого простонароду у консонансі з прогресивною опозиційною елітою (з притаманним їм природно-правовим, державотворчим духом нації (народу)) у процесі державотворення в Україні на сучасному історичному етапі суспільного розвитку закономірно перебувають на вістрі об’єкту пізнання філософії права як правової науки. І це тому, що в модерних історичних умовах державотворення в Україні названі суб’єкти відіграють як безпосередню державотворчу, а також відповідну контролюючу роль. На сучасному етапі зростає самоусвідомлення людиною як громадянина, мудрим простонародом у консонансі з прогресивною опозиційною елітою, Українським народом історичної значущості своєї громадянської позиції і здатності прогресивного впливу за відповідної ситуації на поточний момент державотворчих процесів в Україні. Підтвердженням означеного постають мирні революції (2004 р. та 2014 р.) в Україні проти режиму узурпованої державної влади, що тривали за найактивнішої участі мудрого простонароду й прогресивної опозиційної еліти та реально забезпечили збереження національної державності, територіальної цілісності, дотримання прав і свобод людини та громадянина. У зазначеному процесі правовий предикат відносин людини і держави, мудрого простонароду у єдності з прогресивною опозиційною елітою і держави в алгоритмі національно одержавленого суспільства, тобто такого, що об’єднане сферою державності як загальнолюдської цінності, характеризується певними плебсологічними філософсько-правовими показниками. Втім, істинні здобутки у сфері державотворення в Україні, а особливо в контексті правового предикату відносин людини з державою, можуть бути належно оцінені й кореговані тільки завдяки застосуванню знань плебсології як цілинного філософсько-правового вчення. Про це переконливо засвідчили сучасні процеси державотворення в Україні за участі мудрого простонароду, а також державотворчі процеси в інших державах. Йдеться про суспільні заворушення та мирні революції з провідною участю мудрого простонароду й прогресивної опозиційної еліти, що були направлені на повалення режимів узурпованої державної влади. Так, часткове практичне застосування знань плебсологічної концепції, у формі філософсько-правового вчення, віднайшло підтвердження саме в подіях мирної революційної боротьби мудрого простонароду й

20

Скригонюк М. І. Плебсологія (філософсько-правове вчення)

прогресивної опозиційної еліти у листопаді–грудні 2004 р. – січні 2005 р. з режимом, узурпованої президентом Леонідом Кучмою, державної влади в Україні, а також у листопаді–грудні 2013 р. – лютому 2014 р. з режимом, узурпованої президентом Віктором Януковичем, державної влади в Україні. Форпостом же мирної революційної боротьби Українського народу за повалення вказаних режимів узурпованої державної влади та увіходження України в Європейський Союз постав «Майдан Незалежності» в м. Києві. Водночас, ситуації протистояння між людиною і державою повсякчас ініціює держава. Свідченням цього є події, що відбулися впродовж трьох місяців до подій мирної Революції Гідності 2014 року, коли влада зневажала мирні протести громадян та влаштовувала різноманітні провокації, в результаті чого українське суспільство остаточно саморганізувалося і повстало. Під час мирної боротьби активісти на «Майдані Незалежності» з числа мудрого простонароду масово проявили найкращі якості людського духу. Зокрема, у період мирної боротьби відбулося духовне і громадянське відродження національного духу українського суспільства, у тому числі відновлення духовного героїзму славетних пращурів українців. І це при тому, що мудрий простонарод як особлива соціальна група є монолітною частиною будь-якої одержавленої нації (народу). Отже, наявні підстави вважати, що саме знання плебсології як філософсько-правового вчення суттєво посприяли поваленню у січні-лютому 2011 р. мудрим простонародом у консонансі з прогресивною опозиційною елітою в Україні завдяки мирним революціям режимів узурпованої державної влади, а також такі ж процеси в країнах Азії та Північної Африки, у тому числі Лівії. Втім, застосування знань плебсології (філософсько-правового вчення) характеризується широкоаспектною сутністю, про що переконливо засвідчує її структура. Так, багатовекторність плебсології (філософсько-правового вчення) у формі пропонованого монографічного дослідження системно упредметнюється через Загальну та Особливу частини її змісту, що складаються з одинадцяти розділів. Зокрема, Загальна частина монографії «Плебсологія (філософсько-правове вчення)» охоплює систему знань, матеріалізованих у розділи: 1) «Сутнісна природа плебсології (філософсько-правового вчення»; 2) «Ґенеза плебсологічного філософсько-правового вчення»; 3) «Плебсологічне осягнення квінтесенції філософії ненасилля»; 4) «Плебсологічне філософсько-правове вчення і гуманітарні науки, домінанти деяких наукових напрямів, концепцій та концепцій»; 5) «Правовий предикат відносин людини і держави у плебсологічному філософсько-юриспруденційному вимірі»; 6) «Договірна нормативно-правова теорія обопільної юридичної відповідальності людини і держави»; 7) «Закони і аксіоми плебсології (філософсько-правового вчення) та їх значення в праксисно-ґенезисних суспільних процесах». Співвідносно, до Особливої частини монографії «Плебсологія (філософсько-правове вчення)» входять розділи: 8) «Теоретико-правовий та матеріально- і процесуально-правові алгоритми плебсології»; 9) «Філософсько-правовий концепт плебсології як єдність вчення і практики суспільного розвитку»; 10) «Плебсологічна філософсько-правова квінтесенція суспільних і масових заворушень»; 11) «Плебсологічні процеси у форматі плебсології (філософсько-правового вчення)». Воднораз теоретичні положення Загальної та Особливої частин плебсології проникнуті загальними завданнями та єдиними принципами філософсько-правового вчення. Більше того, на сучасному етапі державотворення в Україні саме знання зі сфери Загальної та Особливої частин плебсології (філософсько-правового вчення) мають відігравати вагому роль у забезпеченні законності реалізації правового предикату відносин людини і держави. Актуальність і наукову значимість теми пропонованого монографічного дослідження можливо об’єктивно обґрунтувати наступним чином. У монографії розглядаються теоретичні і практичні проблеми плебсології (філософсько-правового вчення) – складової частини сучасної філософсько-правової науки; здійснюється спроба по-новому сформатувати систематизовану сукупність теоретичних положень як філософсько-правових поглядів на основі модерного процесу державотворення в Україні, що тривало та продовжує тривати з активною

Вступ

21

мирною революційною участю людини, мудрого простонароду у єдності з прогресивною опозиційною елітою, націй (народів); здійснюється також можливість на плебсологічній філософсько-правовій базі визначити впорядкований перелік засобів, прийомів і методів захисту прав і свобод та гідних умов життя людини, громадянина, сім’ї, національної (соціальної) групи; уберігання українських державотворчих інтересів, національної державності і територіальної єдності, зміцнення громадянської злагоди в Україні й у світі з метою подолання міжнаціональних, міжрегіональних конфліктів, громадянських та інших війн, тероризму тощо. Головною ж, визначальною соціально-психологічною силою виконання таких завдань з плебсологічного філософсько-правового погляду є мудрий простонарод, який повсякчас у державотворчому розумінні функціонує у консонансі з прогресивною опозиційною елітою. У плебсологічному філософсько-правовому вимірі йдеться про мудрий простонарод як солідарну, помірковану національну (соціальну) групу, а отже, й відповідну громаду. І це при тому, що з плебсологічного філософсько-правового світосприйняття, проникнутий природно-правовим, державотворчим духом нації (народу), простонарод будь-якого суспільства, так само й українського, динамічно генерує мудрість у питаннях завдань, способів та методів державотворення. Історично ж мудра державотворча роль простонароду, а особливо в кризових ситуаціях, закономірно знаходить свою реалізацію за умов творчої співпраці з прогресивною опозиційною елітою. Оцінюючи здійснені в Україні перетворення, з часу проголошення її державою 24 серпня 1991 р., що тривали за активної участі української нації, всього Українського народу, можливо констатувати, що повнота побудови громадянського суспільства, насправді суверенної й незалежної, демократичної, соціальної та правової держави, суттєво зумовлюється факторами плебсологічного філософсько-правового характеру. У свою чергу, задіяння важелів соціально-психологічного впливу у формі плебсологічних філософсько-правових знань на хід нових процесів державотворення в Україні залежить як від органів державної влади, так й від мудрого простонароду та прогресивної опозиції. У даному контексті вибір форми соціально-психологічного впливу мудрого простонароду й прогресивної опозиційної еліти на органи державної влади залежить від багатьох чинників, головні з яких: плебсологічна філософсько-правова, політична, економічна ситуації в державі; наявність ймовірних матеріально-правових та процесуально-правових механізмів вирішення відповідних проблем. Водночас, значущість теми дослідження зумовлена також й особливостями практики національного державотворення в Україні за участі мудрого простонароду та прогресивної опозиційної еліти. Про це, зокрема, переконливо засвідчує той факт, що в центрі уваги українського суспільства завжди перебуває природно активна, солідарна діяльність мудрого простонароду, що традиційно триває у межах відповідних історично-епохальних періодів державотворення за участі прогресивної опозиційної еліти. Отже, потреба новітнього плебсологічного філософсько-правового осмислення практики державотворення в Україні та, пов'язаних з ним, різногалузевих питань, у першу чергу, зумовлена об'єктивною необхідністю позитивної трансформації світоглядних орієнтирів більшості українського суспільства, його орієнтації на цивілізовані проєвропейські, більше того загальнолюдські цінності. Та все ж, державотворчі процеси за участі мудрого, проникнутого природно-правовим державотворчим духом нації (народу), простонароду й прогресивної опозиційної еліти є свого роду особливим плебсологічним процесом, поняття якого логічно охоплює своєю концентрованою і водночас об'ємною сутністю весь зміст плебсологічного філософсько-правового вчення. Проте цілком закономірне і зворотнє розуміння, що плебсологія (філософсько-правове вчення) з її системною сукупністю філософсько-правових понять, категорій, методів, принципів, законів та аксіом, зведених у форму правил й рекомендацій, гарантує теоретико-методологічне забезпечення закономірностей правового предикату людини (з її природними правами і обов’язками) та державою, а також мудрого простонароду й прогресивної опозиційної еліти (з притаманним їм природно-правовим державотворчим духом нації (народу)) і державою. Саме у вказаному

22

Скригонюк М. І. Плебсологія (філософсько-правове вчення)

й полягає істинне значення плебсологічного філософсько-правового осягнення модерного державотворення в Україні за участі мудрого, проникнутого природно-правовим державотворчим духом нації (народу), простонароду й прогресивної опозиційної еліти та інших позитивних й негативних процесів. Аналіз стану наукових досліджень у сфері філософсько-правових та інших юриспруденційних й організаційних засад ґенезису плебсологічної філософсько-правової концепції як в Україні, так й за її межами, дозволяє, з одного погляду, лише частково, з позиції філософії права, з'ясувати історичні аспекти мирного цивілізованого співіснування людини, держави, а отже й природи. З іншого погляду дозволяє дійти переконливого висновку, що плебсологічне філософсько-правове вчення було започатковане та остаточно сформоване саме в Україні у новітню історичну добу її державотворення. Втім, ідейні засади плебсології (філософськоправового вчення) беруть свої філософсько-правові витоки ще з суспільно-економічної доби античних часів та набувають закономірного розвитку впродовж всього ґенезису людства. Попри значної кількості праць, присвячених сучасній філософсько-правовій науці в Україні, у межах об’єкту її пізнання, немає глибоких, аналітичних, синтезових наукових досліджень концептуального характеру з питань, що становлять сутність плебсології (філософсько-правового вчення). Поза увагою дослідників залишаються дослідження проблем теорії та практики правового предикату відносин людини й держави, тобто тих плебсологічних філософсько-правових явищ як юридично значущих фактів, що не знаходили свого правового врегулювання й закономірно час від часу збурюють суспільство. Зазначена модель поведінки суспільства характеризується загостренням протиріч, що мають природно-правову та соціально-правову сутність, і повсякчас закономірно виникають між людиною і державою, а також мудрим простонародом у консонансі з прогресивною опозиційною елітою і державою. Саме такі процеси і зумовили вибір автором теми даного філософсько-правового дослідження, а також формування його мети і завдань. Сфера пізнання пропонованої тематики має безпосередній зв'язок з науковими програмами, планами, темами. Зокрема, тема даного монографічного дослідження, щоправда, у формі докторської дисертації, була обговорена і затверджена на засіданні кафедри криміналістики юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка (4 квітня 2006 р., протокол № 9), а також Вченою радою юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Пропоноване монографічне дослідження виконане на юридичному факультеті Київського національного університету імені Тараса Шевченка відповідно до: 1) комплексного тематичного плану науково-дослідних робіт, затвердженого наказом ректора університету № 02-32 від 03.01.2006 р., а також плану науково-дослідних робіт юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка № 06 БФ042-01 «Механізм адаптації законодавства в сфері прав громадян України до законодавства Європейського Союзу» (державний реєстраційний номер 0101U003579) та № 11БФ042-01 «Доктрина права в правовій системі України: теоретичний і практичний аспекти» (державний реєстраційний номер 0111U008337), які включені до тематичного плану юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Вектор монографічного дослідження відповідає вимогам ст. 7 Закону України «Про пріоритетні напрями розвитку науки і техніки» від 11 листопада 2001 р., узгоджується з вимогами Загальної декларації прав людини (1948 р.), Міжнародного пакту про громадянські і політичні права (1966 р.), Європейські конвенції про захист прав людини і основних свобод (1950 р.). Досліджені у монографії галузево-правові питання є складовими елементами модуля: 1) № 1 «Особливості методики розслідування злочинів проти громадського порядку та моральності» робочої навчальної програми спецкурсу «Особливості розслідування окремих видів злочинів», що викладається на юридичному факультеті Київського національного університету імені Тараса Шевченка; 2) № 2 «Плебсологічні особливості участі в процесі

Вступ

23

проведення Всеукраїнської науково-практичної конференції» робочої навчальної програми спецкурсу «Правова статистика», що викладається на юридичному факультеті Академії муніципального управління. Автором монографічного дослідження були підготовлені й внесені пропозиції до Комітету Верховної Ради України з питань державотворення, регіональної політики та місцевого самоврядування12: 1) миротворчого плану щодо подолання суспільно-плебсологічної кризи в Україні в пост-революційний період після лютого 2014 р. (6 березня 2014 р.)13; 2) з питань подолання плебсологічної кризи в Україні як державі після 2014 р. мирної революції (14 березня 2014 р.)14. Зміст та головні положення монографічного дослідження відповідають основним завданням здійснення правової реформи в Україні. Мета і завдання даного монографічного дослідження полягає у тому, щоб з'ясувати філософсько-правову сутність плебсології й розробити, завдяки ґрунтовному комплексному аналізу правових, теоретичних та прикладних проблем, її новітні науково-теоретичні основи, причім з урахуванням, наявної в Україні, сучасної практики захисту прав і свобод людини за участі мудрого простонароду, а також практики захисту національної державності, тобто тих процесів державотворення, що тривають за активної участі мудрого простонароду й прогресивної опозиційної еліти. У Загальній частині монографії «Плебсологія (філософсько-правове вчення)» з огляду на поставлену мету визначено дослідницькі завдання: 1) дослідити стан наукової розробки проблеми плебсології (філософсько-правового вчення); 2) розкрити змістовну квінтесенцію плебсології (філософсько-правового вчення); 3) висвітлити сутнісні характеристики теоретичної системи і практики плебсології (філософсько-правового вчення) як наріжної філософсько-правової інституції сучасності; 4) дати визначення плебсології (філософсько-правового вчення), показати взаємне системно зумовлене розташування її структурних елементів, а також спланованого призначення; 5) дослідити історико-правові передумови зародження, становлення та закономірності розвитку плебсології (філософсько-правового вчення); 6) здійснити історико-правовий аналіз проблеми, що досліджується, з метою визначення прийнятих методологічних підходів до формування оптимальної плебсологічної як основоположної видової, категоріально філософсько-правової моделі в Україні; 7) сформулювати об'єкт монографічного дослідження, що має відображати сутність плебсології (філософсько-правового вчення); 8) визначити предмет монографічного дослідження, тобто те, логічно зумовлене поняття, що має віддзеркалювати правового алгоритму відносин людини і держави; 9) окреслити внутрішню структуру плебсології (філософсько-правового вчення) та висвітлити взаємозв'язки елементів даної філософсько-правової системи; 10) ретельно науково дослідити філософсько-правові методи та концептуальні принципи плебсології (філософсько-правового вчення); 11) пізнати значення природного права і обов’язку людини в системі плебсології (філософсько-правовому вченні); 12

Додаток 4. Лист № 04-15/14-1318 від 3 червня 2014 р. Голови Комітету Верховної Ради України з питань державного будівництва, регіональної політики та місцевого самоврядування Жванія Д. В. Скригонюку М. І. 13 Додаток 3. Скригонюк М. І. Пропозиції до Комітету Верховної Ради України з питань державного будівництва, регіональної політики та місцевого самоврядування з питань миротворчого плану щодо подолання суспільно-плебсологічної кризи в Україні в пост революційний період від 6 березня 2014 р. 14 Додаток 2. Скригонюк М. І. Пропозиції до Комітету Верховної Ради України з питань державного будівництва, регіональної політики та місцевого самоврядування з питань подолання плебсологічної кризи в Україні як державі після 2014 р. мирної революції від 14 березня 2014 р.

24

Скригонюк М. І. Плебсологія (філософсько-правове вчення)

12) дослідити філософсько-правовий зміст плебсології (філософсько-правового вчення) через призму онтологічного, гносеологічного та аксіологічного її світосприйняття, та показати значення в сучасній філософії права; 13) на основі історико-правового виміру становлення й розвитку плебсології (філософсько-правового вчення) провести її філософсько-правовий аналіз як наукової доктрини, а також основних історичних етапів та сучасного стану її філософсько-правового осмислення, визначити перспективи її подальшого розвитку; 14) вивчити плебсологічну сутність філософії ненасилля у парадигмі ідей окремих мислителів та показати її концептуальну значимість для плебсології як декларованої філософсько-правової доктрини; 15) шляхом досліду, через феномен акції громадянської непокори, в аспекті природноправового державотворчого духу нації (народу) здійснити пізнання основних положень філософії ненасилля; 16) в алгоритмі філософії ненасилля проаналізувати участь мудрого простонароду та прогресивної опозиційної еліти у процесі державотворення в Україні, а особливо у кризові періоди національної державності; 17) у предикаті філософії ненасилля опрацювати у плебсологічному філософськоправовому вимірі значимість та мотиваційні основи влади флешмобу «розумної юрби» і влади мудрого простонароду; 18) простежити співвідношення концептуальної сутності плебсології (філософськоправового вчення) й квінтесенції суміжних гуманітарних наук, положень окремих наукових напрямів та концепцій (теорії ідеології, теорії масового суспільства, охлократії, софізму, стоїцизму, марксизму, концептуальних ідей громадянського суспільства); 19) розкрити соціологему правового предикату відносин людини і держави в аспекті плебсологічних філософсько-правових поглядів щодо: а) правування природи через дії розуму і душі людини; б) природно-правового, державотворчого духу людини, нації (народу); в) резервного потенціалу бюрократичного духу української нації (народу); г) природноправового, державотворчого духу нації (народу) і феномену службової особи як представника державної влади; 20) обгрунтувати концептуальну сутність договірної нормативно-правової теорії обопільної юридичної відповідальності людини і держави; 21) висунути наукові версії законів і аксіом плебсології (філософсько-правового вчення) та довести їх істинність. В Особливій частині монографії «Плебсологія (філософсько-правове вчення)», враховуючи визначену мету, сформулювати такі дослідницькі завдання: 22) пізнати у тематично конформуючому значенні теоретико-правовий та матеріальноправовий і процесуально-правовий аспекти плебсології (філософсько-правового вчення), зокрема, її співвідношення з: а) цивільним правом у контексті стандартів Європейського Союзу та Болонського процесу; б) європейськими стандартами кримінального провадження в алгоритмі захисту прав і свобод людини; в) сучасною криміналістикою як правовою наукою; 23) пізнати характеристику феномену єдності плебсологічного філософсько-правового вчення і практики суспільного розвитку через алгоритми: а) сучасної сенсації; б) юрби і державотворення; в) позитивної плебсологічної активності; г) плебісциту; д) виборчого процесу; е) виборів Президента України; є) адвокатської діяльності та ролі мирного зібрання у забезпеченні конституційного принципу верховенства права; ж) плебсологічних ситуацій та незалежності суддів; 24) теоретично окреслити плебсологічну філософсько-правову сутність суспільних і масових заворушень через алгоритми: а) їх класифікації; б) соціального та історичного розвитку; в) криміналістичної характеристики злочину; г) плебсопатологічної поведінки учасників (масових заворушень);

Вступ

25

25) у форматі цілинного філософсько-правового вчення розкрити концептуальну сутність плебсологічних процесів, визначивши їх поняття, види, залежність від природних явищ, міжпланетного сонячно-земного руху; 26) осмислити питання управління плебсологічними процесами, співвідношення означених зі слідчими ситуаціями, судовим провадженням, глобальним суспільством, а також проблемами глобалізму та антиглобалізму. Об'єктом монографічного дослідження є вся сукупність правового предикату відносин людини і держави, що відображає сутність плебсології (філософсько-правового вчення). Предметом монографічного дослідження є потенціал та закономірності правового предикату відносин людини (з природними правами та обов’язками) і держави (з юридичною відповідальністю перед людиною за свою діяльність), що ґрунтується на засадах філософії ненасилля, а також договірної нормативно-правової теорії обопільної юридичної відповідальності та дозволяє вирішувати різні дослідницькі завдання філософсько-правового характеру. Теоретичною основою монографії стали наукові праці вітчизняних й зарубіжних вчених у галузях філософії, філософії права, теорії права, конституційного, кримінального, кримінального процесуального, цивільного, цивільного процесуального та інших галузей, права в аспекті теми монографії. Нормативною базою пропонованого філософсько-правового дослідження є норми Загальної Декларації прав людини (1948), Європейської Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (1950), Конституції України (1996), цивільного і кримінального кодексів, цивільного процесуального і кримінального процесуального кодексів, інших законів та підзаконних актів. Емпіричну базу склали власний практичний досвід автора дослідження як помічника прокурора м. Умань Черкаської області; слідчого прокуратури Драбівського району Черкаської області; старшого прокурора Управління нагляду за слідством та дізнанням в органах МВС України Генеральної прокуратури України; головного консультанта з питань помилування Адміністрації Президента України; адвоката у кримінальних провадженнях та цивільних справах; дані анкетування громадян. Наукова новизна одержаних результатів визначається тим, що пропонована наукова робота є першим вітчизняним спеціальним, комплексним, системним монографічним дослідженням плебсологічного, тобто цілинного філософсько-правового характеру. Результати дослідження зумовлені як сукупністю поставлених завдань, так й засобами їх розв'язання. У Загальній частині монографії «Плебсологія (філософсько-правове вчення)», у межах пропонованого філософсько-правового дослідження, одержано результати, які мають справжню наукову новизну, вперше: 1) вироблено нове цілісне, за формою й змістом філософсько-правове вчення. Дану наукову концепцію як систематизовану сукупність новітніх філософсько-правових знань, наречено плебсологією; 2) доведено, що плебсологія, як якісно нова, історично зумовлена форма філософії права – це модерна правничо-філософська, системна, унікальна, інноваційно-наукова модель, яка в прямому розумінні є теоретико-методологічним інтелектуальним філософськоправовим твором у кшталті вчення; 3) комплексно визначено поняття, структуру, завдання, функції плебсології (філософсько-правового вчення); 4) розроблені плебсологічні філософсько-правові знання, що стосуються захисту людини у її правовідносинах з державою, природних і соціальних прав та свобод людини та громадянина, сім'ї, національних (соціальних) груп, національних меншин, націй (народів), а також захист національної державності від органів державної влади, її посадових та інших осіб; 5) визначені межі і роль плебсології у філософії права як правовій науці;

26

Скригонюк М. І. Плебсологія (філософсько-правове вчення)

6) системно сформульовано об’єкт і предмет, методи та інтегральні аспекти їх динаміки, загальнотеоретичні, концептуальні, а також спеціальні принципи плебсології (філософсько-правового вчення); 7) висвітлена плебсологічна філософсько-правова концепція природного права і обов’язку людини; 8) встановлено науковими способами і методами, в межах спеціального принципу плебсології – історичної справедливості, конкретну місцевість останнього місця поховання в Україні – фундатора руської державності, ініціатора розширення застосування церковноправових норм у правовій системі Руської держави Великої Київської княгині Ольги; 9) досліджено конститутивні витоки та складові частини плебсології (філософськоправового вчення). Субстанційними витоками плебсології (філософсько-правового вчення) виокремлено: 1) праці вчених у галузі філософії права з питань правового предикату відносин людини й держави; 2) норми права, що врегульовують правовий концепт відносин людини й держави: а) національного права; б) норми права як частини національного законодавства, що виникли в результаті чинних міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України; 3) договірну нормативно-правову теорію обопільної юридичної відповідальності людини і держави; 4) філософію ненасилля; 5) гуманітарні науки, домінанти наукових напрямів та концепцій; 10) висвітлене онтологічне, гносеологічне та аксіологічне розуміння філософськоправової квінтесенції плебсології; 11) осмислено значення плебсології (філософсько-правового вчення) у філософії права, за умов розбудови громадянського суспільства та правової держави; 12) здійснено науково обґрунтоване прогнозування розвитку плебсології (філософськоправового вчення) та вироблені практичні рекомендації, пропозиції щодо її вдосконалення; 13) простежено особливості основних стадій і сучасного філософсько-правового ступеня розробки проблем плебсології; 14) проведено комплексний аналіз періодів та особливостей становлення й розвитку плебсології (філософсько-правового вчення) у теоретико-практичному її сенсі. Проаналізовано античний плебсологічний рух, а також плебсологічну світоглядність Середньовіччя, напрацювання плебсологічних теорій у Новому часі, на підставі чого зроблено висновок, що відповідна тематика в період минувшини характеризувалася значимістю, проте не становила самостійної обґрунтованої філософсько-правової доктрини. І це за об'єктивної умови, що зазначена проблематика, з одного погляду, не була і не є абстрактною, надуманою. З іншого погляду, в основному філософсько-правові ідеї відомих мислителів на проблему правового алгоритму відносин людини з державою, а, в першу чергу, в соціально-кризових ситуаціях у науковому сенсі були штучно введені в марксистсько-ленінську систему філософських, економічних та соціально-політичних поглядів як єдиного інтернаціонального вчення комуністичної ідеології; 15) проведене плебсологічне дослідження сутності філософії ненасилля через субстрат співвідносних ідей Г. Торо, Л. М. Толстого, М. К. Ганді, А. Швейцера, Ж.-П. Сартра, А. Камю, М. Л. Кінга, Дж. Шарпа; 16) надана плебсологічна філософсько-правова оцінка акціям громадянської непокори в аспекті природно-правового, державотворчого духу нації (народу); 17) вивчено закономірності правового предикату відносин людини (з природними правами та обов’язками) і держави (з юридичною відповідальністю перед людиною за свою діяльність), а також мудрого простонароду, який у консонансі з прогресивною опозиційною елітою (з притаманним їм природно-правовим, державотворчим духом нації (народу)) в ситуаціях узурпації влади державою, її органами або посадовими особами здатні мирним шляхом повалити режим узурпованої влади;

Вступ

27

18) розроблено та обґрунтовано плебсологічну філософсько-правову концепцію повалення режиму узурпованої державної влади мудрим простонародом у консонансі (нерозривній єдності) з прогресивною опозиційною елітою завдяки мирним суспільним заворушенням з революційними наслідками; 19) доведено та обґрунтовано, що мудрий простонарод закономірно наділений природним правом і природним обов’язком на повалення мирним революційним шляхом режиму узурпованої державної влади. Визнання ж факту узурпації державної влади має встановити Центральна контрольна палата мудрого простонароду; 20) встановлена історико-правова роль феномену мудрого простонароду й прогресивної опозиційної еліти; 21) досліджено співвідношення плебсології (філософсько-правового вчення) та окремих наукових напрямів, концепцій, а також гуманітарних наук; 22) осягнено співвідношення плебсології (філософсько-правового вчення) з теорією ідеології, теорією масового суспільства, охлократією, софізмом, стоїцизмом, марксизмом, концептуальними ідеями громадянського суспільства; 23) досліджено філософсько-юриспруденційний алгоритм правового предикату відносин людини й держави у новітньому плебсологічному вимірі завдяки ідеям: а) правування природи через дії розуму і душі людини; б) природно-правового державотворчого духу людини, нації (народу); в) резервного потенціалу бюрократичного духу української нації (народу); г) природно-правового державотворчого духу нації (народу) і феномену службової особи як представника державної влади у плебсологічному їх вимірі; 24) теоретично розроблено і обґрунтовано концепцію влади мудрого простонароду і влади флешмобу «розумної юрби»; 25) внесено пропозицію з метою ліквідації: тотальних фальсифікацій, про запровадження в Україні прямого голосування в електронному варіанті під час виборів Президента України та депутатів усіх рівнів; 26) запропоновано та одноголосно підтримано 26 жовтня 2012 р. рішенням учасників П’ятої (ювілейної) Всеукраїнської науково-практичної конференції «Людина і держава – плебсологічний вимір» в м. Києві ідею створення в Україні Громадського телебачення15; 27) внесено пропозицію до Верховної Ради України про запровадження в Україні ордена «Небесної сотні»16; 28) рекомендовано започаткування проведення в Україні на «Майдані Незалежності» в м. Києві, у кожну першу неділю місця у вихідний день о 12.00, Народного Віче17; 29) запропоновано відновити в Україні Національну гвардію; 30) внесено рекомендації сформувати батальйон Національної гвардії з революціонерів, учасників «Майдану»18; 31) запропоновано перейменувати «Збройні сили України» у «Народну армію України»; 32) в Україні, як новітній європейській державі (тим більше в умовах правової реформи та нав’язаних Російською Федерацією регіональних військових дій з засланими та найманими терористичними бандформуваннями, а також російськими військовими підрозділами) у кшталті спеціальної плебсологічної концепції здійснено дослідження теоретико-практичної, 15

Додаток 8. Витяг з протоколу № 1 від 26 жовтня 2012 р. Пленарного засідання П’ятої (ювілейної) Всеукраїнської науково-практичної конференції «Людина і держава – плебсологічний вимір» про необхідність запровадження в Україні Громадського телебачення. 16 Додаток 3. Скригонюк М. І. Пропозиції до Комітету Верховної Ради України з питань державного будівництва, регіональної політики та місцевого самоврядування з питань миротворчого плану щодо подолання суспільно-плебсологічної кризи в Україні в пост революційний період від 6 березня 2014 р. 17 Там само. 18 Там само.

28

Скригонюк М. І. Плебсологія (філософсько-правове вчення)

філософсько-правової сутності нового типу національних державотворчих процесів, що тривають з активною участю мудрого простонароду, а також всього Українського народу, особливо в ситуаціях узурпації влади державою, її органами або посадовими особами; 33) з’ясовано, що плебсологічна філософсько-правова форма осмислення нових державотворчих процесів в Україні, які стосуються захисту прав та свобод людини і громадянина, національної державності, незважаючи на подібність із загальною філософсько-правовою оцінкою названих юридично значимих подій, у їх започаткуванні та розвитку, суттєво відрізняється. Осмислена за принципами природного та соціального права, у плебсологічному філософсько-правовому вимірі, форма діяльності національного державотворення в Україні найбільш пристосована до забезпечення виконання завдань, поставлених перед органами державної влади; 34) створена договірна нормативно-правова теорія обопільної юридичної відповідальності людини і держави; 35) розроблені загальнотеоретичні питання, а також принципи договірної нормативноправової теорії, досліджена соціогема правового ґенезису відносин людини і держави; 36) суспільний нормативно-правовий договір розглядається як доктринальне: а) джерело норм, що врегульовують правові відносини людини і держави при обопільній юридичній відповідальності; б) опосередковане джерело галузевих норм права, що врегульовують правові відносини людини і держави при обопільній юридичній відповідальності; 37) здійснена класифікація норм права як доктринального вторинного продукту суспільного нормативно-правового договору, що врегульовують відносини людини і держави при обопільній юридичній відповідальності; 38) у договірній теорії походження держави розмежовані поняття «створення держави» та «відновлення держави»; 39) сформульовано закони і аксіоми плебсології (філософсько-правового вчення). В Особливій частині монографічного філософсько-правового твору «Плебсологія (філософсько-правове вчення)» отримані результати дослідження, що характеризуються істинною науковою новизною, де вперше: 40) вивчено теоретико-правову та матеріально- і процесуально-правову сутність плебсології (філософсько-правового вчення); 41) у межах стандартів Європейського Союзу та Болонського процесу встановлене співвідношення плебсології (філософсько-правового вчення) з цивільним правом і феноменом юридичного процесу; 42) по-новому осмислено теоретичну філософсько-правову сутність плебсології, а водночас: а) у контексті захисту прав і свобод людини європейські стандарти кримінального провадження; б) сучасного стану криміналістики як правової науки; 43) обґрунтовано єдність плебсологічного філософсько-правового вчення і практики суспільного розвитку; 44) сформульовано плебсологічний філософсько-правовий вимір суспільного розвитку; 45) осмислена плебсологічна філософсько-правова парадигма сучасної сенсації; 46) відображено філософсько-правову домінанту алгоритму юрби і питання державотворення в Україні; 47) у філософсько-правовому світосприйнятті обґрунтовано позитивну плебсологічну активність; 48) здійснено філософсько-правовий вимір плебісциту; 49) досліджено у плебсологічному філософсько-правовому предикаті питання виборчого процесу, виборів Президента України; 50) у плебсологічному філософсько-правовому форматі проведено оцінку адвокатської діяльності, а також ролі мирного зібрання у забезпеченні конституційного принципу верховенства права;

Вступ

29

51) у новому філософсько-правовому алгоритмі осягнено парадигму плебсологічних ситуацій та незалежності суддів в Україні; 52) проведено дослідження плебсологічної філософсько-правової сутності суспільних заворушень та кримінально-карних – масових заворушень; 53) виконана у плебсологічному філософсько-правовому розумінні класифікація суспільних і масових заворушень; 54) досліджено плебсологічну філософсько-правову сутність суспільних і масових заворушень доби рабовласницького ладу, а також масових заворушень епохи феодалізму в Україні; 55) осягнено у плебсологічному філософсько-правовому вимірі криміналістичну характеристику злочину, масових заворушень, плебсопатологічну поведінку учасників масових заворушень; 56) у новітньому філософсько-правовому форматі досліджено феномен плебсологічних процесів, алгоритм управління ними, їх взаємозв’язку з природними явищами, міжпланетним сонячно-земним рухом; 57) виявлена взаємозалежність плебсологічних процесів та слідчих ситуацій; 58) здійснена філософсько-правова оцінка врегулювання плебсологічних процесів в судовому провадженні; 59) проведений філософсько-правовий вимір плебсологічних процесів у глобальному суспільстві; 60) у форматі плебсології (філософсько-правового вчення) модерно осмислено новітні плебсологічні процеси, у тому числі в аспекті глобалізму та антиглобалізму; 61) науково аргументовано потребу запровадження в Україні ухвалення судами вироків від імені Українського народу; 62) рекомендовано запровадити громадські міжнародні цивільно-правові та кримінально-правові суди; 63) запропоновано створити консультативний планетарний уряд. Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що вони становлять як науково-теоретичний, так й прикладний інтерес. Зокрема, в процесі розроблення пропонованого філософсько-правового вчення, з ініціативи автора та за його безпосередньої участі, було проведено п’ять Всеукраїнських науково-практичних конференцій, за результатами яких видано п’ять наукових збірників. Перша конференція: «Формування правової держави в Україні в плебсологічному як філософсько-правовому осмисленні» (20 червня 2008 р., м. Київ); друга – «Плебсологічна оцінка сучасної світової фінансово-економічної кризи і завдань стратегічного менеджменту» (24 квітня 2009 р., м. Київ); третя – «Плебсологічне осмислення перспектив розвитку Української держави» (20 травня 2010 р., м. Київ); четверта – «Плебсологічний вимір актуальних проблем у сфері органів місцевого самоврядування в Україні як європейській державі» (20 травня 2011 р., м. Київ); п’ята (ювілейна) – «Людина і держава – плебсологічний вимір» (26 жовтня 2012 р., м. Київ). Окрім того, за пропозицією та безпосередньою участю автора монографічного дослідження було проведено круглий стіл «Злочин та його плебсологічна характеристика» (10 червня 2010 р., м. Київ). Відповідно до рішення учасників зазначеного круглого столу (протокол № 1 від 10 червня 2010 р.) з наданих ними матеріалів, а також матеріалів зарубіжних науковців було видано монографію «Феноменологія злочину (плебсологічний праксис)» (2011 р.). Процес реалізації теоретичних засад плебсології (філософсько-правового вчення) триває одночасно у форматі як української, так й світової (англомовної) версій Інтернет – «Вікіпедії» (вільної енциклопедії), в яких висвітлені його концептуальні положення. Науково-теоретичний та практичний інтерес одержаних результатів монографічного дослідження полягає в наступному. Висновки монографічного дослідження розвивають фі-

30

Скригонюк М. І. Плебсологія (філософсько-правове вчення)

лософію права на якісно новий рівень та можуть бути основою для подальшої розробки її теоретичних проблем, у кшталті – плебсологія є напрям філософії права. Сформульовані в монографії пропозиції можуть бути використані як для вдосконалення державотворчої діяльності, так й національного законодавства та його гармонізації з міжнародно-правовими нормами. Вони можуть бути використані у правозастосовчій діяльності, зокрема, задіяні у практиці захисту: прав та свобод людини, демократії в державі; у діяльності захисників-адвокатів при виконанні функцій захисту; у слідчій та судовій практиці. Окрім того, результати відповідного дослідження раціонально залучити до навчального процесу та використовувати їх у подальшому як матеріали для підготовки підручників та навчальних посібників з курсу «Філософія права». Матеріали дослідження є філософсько-правовою основою для викладання «Плебсології» як спецкурсу. На підтвердження висловлених пропозицій щодо запровадження названого спецкурсу можливо апелювати до думки світочів сучасної філософії права в Україні А. А. Козловського та С. І. Максимова, які зазначали, що пропоноване наукове дослідження у формі монографії «Плебсологія (філософсько-правове вчення)» само по собі започатковує нову філософсько-правову школу. Разом з тим, чимало питань з плебсологічної філософськоправової тематики залишаються достатньо спірними. Особистий внесок автора монографії полягає у тому, що пропонована наукова робота є окремим комплексним, самородним філософсько-правовим дослідженням. Усі викладені у монографії філософсько-правові твердження, що логічно зведені у вчення назване плебсологією, є результатом багаторічної самостійної наукової та практичної роботи автора. Апробація результатів монографічного дослідження може бути аргументована тим, що теоретичні положення та висновки даної наукової роботи були оприлюднені під час проведення конференцій, семінарів, круглих столів. Найбільш значимими з них є один Міжнародний форум: «Освіта для стабільного розвитку: на шляху до товариства знань» (5–6 квітня 2005 г., м. Мінськ), а також двадцяти Міжнародних конференцій: «Вибори Президента України – 2004: проблеми забезпечення та захисту виборчих прав громадян України» (25 лютого 2005 р., м. Київ); «Сучасні проблеми адаптації цивільного законодавства до стандартів Європейського Союзу» (11–12 березня 2005 р., м. Хмельницький); «До 390-річчя з дня заснування Київської братської школи – предтечі Києво-Могилянської академії» (25–28 травня 2005 р., м. Київ); «Наукові правничі школи Київського університету» (12 жовтня 2005 р., м. Київ); «Роль захисника у досудовому слідстві при обранні запобіжних заходів не пов’язаних з взяттям під варту» (22–23 лютого 2006 р., м. Харків); «Треті юридичні читання» (25–26 квітня 2007 р., м. Київ); «Четверті юридичні читання» (3–4 квітня 2008 р., м. Київ); «П’яті юридичні читання» (22–24 квітня 2009 р., м. Київ); «Шості юридичні читання» (22–23 квітня 2010 р., м. Київ); «Права і свободи людини і громадянина: проблеми судового захисту» (23–24 листопада 2007 р., м. Київ); «Актуальні питання державотворення в Україні» (24–25 квітня 2008 р., м. Київ); «Проблеми кримінально-процесуального та цивільного процесуального права», присвячена пам’яті професорів кафедри правосуддя М. М. Михеєнка та М. Й. Штефана (31 жовтня 2008 р., м. Київ); «Актуальні питання державотворення в Україні» (24–25 квітня 2008 р., м. Київ); «Українська культура в історичному розвитку та державотворенні», присвячена 170-літтю Павла Чубинського (в межах конференції функціонувала підсекція «Плебсологія») (12–14 лютого 2009 р., м. Київ); «Актуальні питання державотворення в Україні очима молодих учених» (23–24 квітня 2009 р., м. Київ); «Верховенство права, права і свободи людини і громадянина», присвячена Міжнародному дню прав людини (22 грудня 2010 р., м. Київ); «Розвиток права України: від Конституції Пилипа Орлика до сьогодення» (20 травня 2010 р., м. Київ); «Міжнародно-правові механізми врегулювання регіональних конфліктів» (23 лютого 2011 р., м. Київ), «Актуальні питання державотворення в Україні» (21 квітня 2011 р., м. Київ), Сьомі юридичні читання «Культура і право на початку ХХІ століття» (19–20 травня 2011 р., м. Київ), одному міжнародному науково-практичному

Вступ

31

семінарі: «Етнічні та правові проблеми забезпечення незалежності суддів» (30–31 березня 2005 р., м. Харків), одного Міжнародного круглого столу «Ганс Грос, як наднаціональний символ європейського науково-ментального простору» (19 березня 2010 р., м. Київ). Окрім того, теоретичні положення й висновки наукового дослідження були виголошені в процесі роботи дванадцяти Всеукраїнських науково-практичних конференцій – «Правові проблеми сучасності в умовах розвитку юридичної науки», присвяченої до Дня науки (19 травня 2005 р., м. Чернігів); «Другі юридичні читання» (18 травня 2005 р., м. Київ); «Верховенство права у процесі державотворення та захисту прав людини в Україні» (30–31 травня 2008 р., м. Острог); «Формування правової держави в Україні: проблеми і перспективи» (11 квітня 2008 р., м. Тернопіль); «Формування правової держави в Україні в плебсологічному як філософсько-правовому осмисленні» (20 червня 2008 р., м. Київ); «Актуальні проблеми взаємодії оперативних та слідчих підрозділів у протидії організованій злочинній діяльності» (18 квітня 2008 р., м. Одеса); «Кримінальний процес України в контексті європейських стандартів судочинства» (7 грудня 2007 р., м. Київ); «Верховенство права в адвокатській діяльності» (18 грудня 2008 р., м. Київ); «Філософські, методологічні й психологічні проблеми права» (23 квітня 2010 р., м. Київ); «Плебсологічна оцінка сучасної світової фінансово-економічної кризи і завдань стратегічного менеджменту» (24 квітня 2010 р., м. Київ); «Плебсологічне осмислення перспектив розвитку Української держави» (20 травня 2010 р., м. Київ); «Плебсологічний вимір актуальних проблем у сфері органів місцевого самоврядування в Україні» (20 травня 2011 р., м. Київ), однієї міжвідомчої конференції «Проблемні питання організації взаємодії при розкритті та розслідуванні умисних вбивств, інших тяжких злочинів, призначенні та проведенні експертиз» (13 березня 2005 р., м. Київ), однієї регіональної науково-практичної конференції «Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні» (3–4 лютого 2005 р., м. Львів), чотирьох науково-практичних конференціях, що були проведені в межах навчальних закладів (Міжнародного інституту лінгвістики і права «Актуальні проблеми вдосконалення національного законодавства України», присвяченої 10-й річниці незалежності України (25–26 квітня 2001 р., м. Київ)); (Міжгалузевого інституту управління «Управлінські, правові та соціально-економічні чинники розвитку України» (22 квітня 2008 р., м. Київ та 22 травня 2008 р., м. Київ)), (Київського національного університету імені Тараса Шевченка «Ідеологія в сучасному світі», (19–20 жовтня 2011 р., м. Київ)), двох Круглих столів: «З нагоди 170-річниці від дня народження О. Ф. Кістяківського» (28 березня 2003 р., м. Київ); «Злочин та його плебсологічна характеристика» (10 червня 2010 р., м. Київ). За матеріалами дослідження опубліковано: 34 наукові статті у фахових виданнях та 6 статей за кордоном, перелік яких затверджено ВАК України; п’ять монографій: «Плебсологія: правова сутність, теорія і практика». Ч. 1 (К., 2003), видана німецькою мовою «Plebsologie: Rechtswesen. Theorio und Praxis. T. 1 (K., 2005); «Плебсологія: правова сутність, теорія і практика». Ч. 2 (К., 2005); «Плебсологія як філософсько-правове вчення» (К., 2008); «Феноменологія злочину (плебсологічний праксис)» (К., 2011, у співавторстві); «Проблемні аспекти криміналістичної тактики». Ч. 1 (К., 2012; Свідоцтво про реєстрацію авторського права № 47964 від 21.02.2013); підручник: «Криміналістика» (К., 2005), перевидання (К., 2007, К., 2009); два навчальних посібники: «Криміналістична термінологія» (К., 2003), «Криміналістика» (К., 2004); Методичні рекомендації до самостійної роботи з курсу «Криміналістика» для студентів освітньо-кваліфікаційного рівня «бакалавр» (К., 2009); тези, що були видані у збірнику Матеріалів міжнародного форуму «Образование для устойчивого развития: на пути к обществу знания», яка проведена 5–6 квітня 2005 р. в м. Мінську за ініціативи ЮНЕСКО; двадцять вісім тез, що видані у збірниках конференцій, та чотирьох повідомленнях з плебсологічної тематики, опублікованих у фахових виданнях, перелік яких затверджено ВАК України.

32

Скригонюк М. І. Плебсологія (філософсько-правове вчення)

З означеного, логічно констатувати, що в модерних умовах державного будівництва в Україні запропоноване монографічне дослідження «Плебсологія (філософсько-правове вчення)» є новітнім філософсько-правовим напрямом. Теоретико-методологічні положення плебсології (філософсько-правового вчення) були творчо задіяні у формі рекомендацій автора пропонованого дослідження представниками громадських організацій («Білий молот», «Опора», «Правий сектор», «Спільна справа» та ін.) під час мирної Революції Гідності 2014 року в Україні. Отже, мотивована потребами практики українського державотворення плебсологічна філософсько-правова версія предикату унормованих і неунормованих відносин людини і держави знайшла своє підтвердження, у формі доведеного вчення у сфері філософії права.

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА Існування усіх індивідуальних речей, явищ та процесів, а отже, цілком логічно, що й Загальної частини пропонованої монографії «Плебсологія (філософсько-правове вчення)» закономірно упредметнюється у філософську засаду загального. Це означає, що філософська категорія загального об’єктивно відображає характерні саме для даної групи предметів внутрішні і зовнішні їх властивості. А поміж тим, безсумнівно, що кожний предмет об’єктивного світу (індивідуальна річ, явище, процес) являє собою феномен конкретного. Наведена аксіологічна посилка беззаперечно засвідчує, що філософська категорія загального водночас є логічною формою взаємного зав’язку у складі цілого між тими ж індивідуальними, а також явищами і процесами. І хоча загальне є таким, що доступне безпосередньому сприйняттю та відображається у формі відповідних категорій, понять і навіть концепцій, втім, загальне, як і Загальна частина монографії «Плебсологія (філософсько-правове вчення)» це не філософсько-правова абстракція. Загальна частина плебсології – це головний її структурний філософсько-правовий елемент і водночас теоретична основа, що формулює найсуттєвішу складову даного вчення як нової наукової підсистеми у сфері філософії права, яка обґрунтовує квінтесенцію правового предикату відносин людини й держави. Модерні теоретичні положення Загальної частини пропонованого монографічного дослідження не сковані ідеологічними догмами і стереотипами та відіграють істотну роль у формуванні нової істинної філософськоправової школи. Повною мірою у Загальній частині даної монографії з урахуванням філософської категорії «загального» чітко визначені плебсологічні філософсько-правові теоретичні положення, які консонансно систематизовані в такі розділи: Загальна частина монографії «Плебсологія (філософсько-правове вчення)» охоплює систему знань, матеріалізованих у розділи: 1) «Сутнісна природа плебсології (філософськоправового вчення»; 2) «Ґенеза плебсологічного філософсько-правового вчення»; 3) «Плебсологічне осягнення квінтесенції філософії ненасилля»; 4) «Плебсологічне філософськоправове вчення і гуманітарні науки, домінанти деяких наукових напрямів та концепцій»; 5) «Правовий предикат відносин людини і держави у плебсологічному філософськоюриспруденційному вимірі»; 6) «Договірна нормативно-правова теорія обопільної юридичної відповідальності людини і держави»; 7) «Закони і аксіоми плебсології (філософськоправового вчення) та їх значення в праксисно-ґенезисних суспільних процесах». Квінтесенція змісту плебсології, що висвітлена в Загальній частині монографії «Плебсологія (філософсько-правове вчення)» повністю відповідає логічному концепту сутності філософії. При цьому у Загальній частині монографії немає тотожних за змістом філософськоправових положень, що подані у тому чи іншому її розділі. Пропонована концептуальна плебсологічна парадигма являє собою узагальнену систематизовану сукупність нових теоретичних положень у галузі філософії права, що є логічно зв’язаними між собою як окремі індивідуальні явища. У свою чергу, Загальна частина монографії закономірно поєднана теоретичною субстанційною силою об’єкту, предмету, методів дослідження основних джерел і складових частин та визначається єдиною філософсько-правовою сутністю. Загальна частина монографії творчо наділена алгоритмом філософського теоретико-методологічного підходу. Варто підкреслити, що концептуальні домінанти Загальної частини плебсології творчо проникнуті нерозривно зв’язаними філософсько-правовими принципами як основними, керівними теоретичними засадами. Зокрема, єдність запропонованих філософсько-правових положень, що системно сконцентровані в Загальній частині даного монографічного плебсологічного дослідження засвідчується кожним з рекомендованих принципів, що об’єднані у три

34

Скригонюк М. І. Плебсологія (філософсько-правове вчення)

групи (концептуальні, основні, спеціальні). Систематизована сукупність філософськоправових тверджень Загальної частини плебсології теоретично підпорядкована також і спільним завданням. Загальна частина монографії в достатній мірі високоякісно, по-новому, нетрадиційно наповнена концептуальним філософсько-правовим змістом, основною парадигмою якого є правовий предикат відносин людини й держави, в основу якого закладені положення філософії ненасилля. В Загальній частині монографії в алгоритм досліджуваної тематики введено пріоритети інших загальнолюдських цінностей. Достатньо закономірно, що у Загальній частині пропонованої монографії знайшли своє логічне поєднання теоретико-праксисні положення зі сфери правової квінтесенції врегульованих і неврегульованих відносин людини і держави. У Загальній частині монографії «Плебсологія (філософсько-правове вчення)» в тематично-конформуючому філософсько-правовому значенні досліджено питання започаткування та розвитку плебсології, її окремі аспекти, а також співвідношення з іншими науковими концептами. Вагому роль в Загальній частині монографії посідають філософсько-правові питання нетипової поведінки людини в умовах держави, що набули практичного значення. Теоретичні філософсько-правові положення Загальної частини плебсології є умовою реалізації її концептуальної сутності в Особливій частині. Більше того, теоретичні філософсько-правові положення Загальної частини плебсології є науковим інструментарієм та методологічним засобом предмету пізнання в межах її Особливої частини.

Розділ 1 СУТНІСНА ПРИРОДА ПЛЕБСОЛОГІЇ (ФІЛОСОФСЬКО-ПРАВОВОГО ВЧЕННЯ) 1.1. ПОНЯТТЯ, СТРУКТУРА, ЗАВДАННЯ, ФУНКЦІЇ ПЛЕБСОЛОГІЇ (ФІЛОСОФСЬКО-ПРАВОВОГО ВЧЕННЯ) Дослідження сутності плебсології як вчення необхідно передусім розпочати, з’ясувавши, що ж являє собою слово «плебсологія» у виключно лексико-семантичному, тобто філологічному його значенні. Термін «плебсологія» був створений автором даного дослідження і запропонований вченому світові у травні 2003 р., коли вийшла з друку перша наукова монографія «Плебсологія: правова сутність, теорія і практика»19. Термін «плебсологія», як зазначено у вступній частині монографії, утворений на основі латинського слова plebs – юрба, народ та грецького – logos, що в перекладі українською – слово, учення. Відповідно до висновків Інституту української мови Національної академії наук України (№ 307/435 від 6 травня 2006 р.) термін «плебсологія» не суперечить способам творення слів в українській літературній мові. На думку фахівців інституту даний новотвір наповнить українську наукову термінологію ще одним терміном на позначення нового напрямку у філософсько-правовій сфері20. Варто також констатувати, що початково запропонований філософсько-правовий витвір відповідно закономірностей загальної психології, з причин напруженого психологічного стану від сприймання і вимови нового слова «плебсологія», викликає у читача помилкову індивідуально-емоційну хвилю суцільного заперечення. Філософсько-правове вчення є нетиповим (про що засвідчує його назва), достатньо об’ємним (складається зі вступу, Загальної та Особливої частин з одинадцяти розділів, висновків) та наскрізь пронизане духом новаторства, позитивного раціоналізму, наукової цілісності, а також практичних пропозицій. Таке логічне обґрунтування психологічного ставлення особи як читача до слова «плебсологія» підтвердили, залучений у якості спеціаліста академік Академії вищої школи України, доктор психологічних наук, професор М. С. Корольчук та доктор педагогічних наук, професор О. В. Плахотник. Наразі з філологічного погляду питанням ознак лексико-семантичного поля «плебсологія» приділила у достатній мірі увагу доктор філологічних наук, професор П. С. Вовк. Зокрема, науковець обґрунтувала, що виникнення плебсології як нового філософсько-правового вчення стимулювало створення відповідного лексико-семантичного поля з однослівної термінології, не неоднослівних термінологічних словосполучень і словосполучень вільних (різного ступеня частотності) – термінів з нетермінологічною лексикою. П. С. Вовк констатувала, що як філософсько-правове вчення «плебсологія» не нове поняття і повинно мати ознаки лексичної групи право: об’єктивність (+), моральність (+). Щодо третьої ознаки, законності, то «плебсологія» ґрунтується на праві людини виборювати справедливість (див. тлумачення слів: правдолюб, правдоборець), адже це право не завжди й не у всіх гарантоване не лише як звернення до суду, але і як право зміни влади невиборним шляхом, а масовими виступами проти влади (іноді і на барикадах)21. Підтримуємо висновки вче19

Скригонюк М. І. Плебсологія: правова сутність, теорія і практика : [монографія] / М. І. Скригонюк. – К. : ВПЦ «Київський університет», 2003. – Ч. 1. – 270 с. 20 Додаток 1. Повідомлення Інституту української мови НАН України. №307/435 від 6 травня 2006 р. 21 Вовк П. С. Ознаки лексико-семантичного поля «плебсологія» / П. С. Вовк // Формування правової держави в Україні у плебсологічному як філософсько-правовому осмисленні : [мат-ли Всеукр. наук.-практ. конф. : зб. тез доповідей]. – К. : ВПЦ «Київський університет», 2008 р. – С. 18.

36

Розділ 1

ної, що поняття «плебсологія» має дві загальні ознаки лексико-семантичного поля право: об’єктивність і моральність (з погляду громади, що відстоює свої права). Автор монографічного дослідження погоджується також і з тим, що третя ознака – законність є для поняття «плебсологія» індивідуальною, окремою ознакою, а на інтереси простого народу як [переважаючої. – М. С.] частини суспільства, позитивно оцінювані його ж представниками: проте дії плебс-опозиції дістають негативну оцінку влади22. У даному контексті професор, доктор філологічних наук П. С. Вовк запропонувала своє осмислення теми, згідно якого нове поняття «плебсологія» є цілинною номінаційною одиницею й виборює собі право на існування та має щонайменше п’ять ознак лексико-семантичного поля (диференційованих ознак щодо інших полів свого рівня)23. Доречно також зауважити, що професор О. Р. Михайленко в одній із своїх праць, присвячених проблемі плебсології, вказував на об’єктивну необхідність уведення в українське лексичне поле слова «плебсологія»24. Все ж таки, перш ніж у дефініційному світосприйнятті подати визначення поняття «плебсології» як філософсько-правового вчення, слід зазначити, що його повна змістовна форма витворювалася у процесі наукових досліджень впродовж 2003–2015 рр. Отже, розробляючи теоретичну плебсологічну концепцію, автор монографії під впливом опонентів поступово змінював свої філософсько-правові погляди щодо поняття «плебсологія». Одні з опонентів висвітлювали свої зауваження й побажання до визначення «плебсології» у письмовій формі, інші – в усній. Вагомий вплив на переосмислення світоглядності у питанні вдосконалення ключових концептів плебсології мали праці В. О. Корчинського25, М. В. Костицького26, О. Р. Михайленка, О. О. Шевченка27 та ін. У статті «Психологія соціальної і політичної дієздатності особи» М. В. Костицький, зацитувавши початкове визначення «плебсології» (стихійний або організований, локальний чи системно-масовий опір громади певних соціальних груп, класів, усього народу владі, боротьбу вказаних груп між собою, що виявляється, зазвичай, у формі натовпу, який скоює свавілля у вигляді масового заворушення та пов’язаних з ним процесів), зауважив, що назване потребує деякого уточнення. Вчений також відзначив, що, на жаль, автор [М. С.] аналізує лише один бік діяльності «плебсу» – його активну протидію владі, залишаючи поза увагою те, яким чином «плебс» використовується для здобуття влади. Автор, враховуючи вказані опонентом пропозиції, як й критичні зауваження О. Р. Михайленка28, теоретично їх переосмисливши, дійшов до наступного висновку. Плебсологія – це інтегральна система філософсько-правових поглядів, у формі вчення і нова міжгалузева суспільно-правова наука про правовий предикат відносин людини й держави, що реалізується в алгоритмі договірної нормативно-правової теорії їх обопільної юридичної відповідальності та ґрунтується на засадах філософії ненасилля, а також про масову участь 22

Вовк П. С. Ознаки лексико-семантичного поля «плебсологія» / П. С. Вовк // Формування правової держави в Україні у плебсологічному як філософсько-правовому осмисленні : [мат-ли Всеукр. наук.-практ. конф. : зб. тез доповідей. – К. : ВПЦ «Київський університет», 2008 р. – С. 18. 23 Там само. 24 Михайленко О. Р. Проблеми правотворчості і плебсології в Україні / О. Р. Михайленко // Вісн. прокуратури. – 2009. – № 6 (96). – С. 55–60. 25 Корчинський В. О. Концентри сучасної плебсології : [навчальний посібник] / В. О. Корчинський. – К. : ВПЦ «Київський університет», 2009. – 55 с. 26 Костицький М. В. Психологія соціальної і політичної дієздатності особи [Електронний ресурс] / М. В. Костицький. – Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/old_jrn/Soc_Gum/ppp/2008_7/3%20-%20M.V.Kostitsky.htm. – Назва з екрану. 27 Шевченко О. О. Плебсологічне філософсько-правове осмислення історичної ролі еліти і нації / О. О. Шевченко // Часопис Київ. ун-ту права. – 2015. – № 2. – С. 6–10. 28 Михайленко О. Р. Правова держава і сучасні плебсологічні погляди / О. Р. Михайленко // Формування правової держави у плебсологічному як філософсько-правовому осмисленні : мат-ли Всеукр. наук.-практ. конф. (20 червня 2008 р., м. Київ) : [зб. тез доповідей]. – К. : ВПЦ «Київський університет», 2008. – С. 23–27; Михайленко О. Р. Проблеми правотворчості і плебсології в Україні / О. Р. Михайленко // Вісн. прокуратури. – 2009. – № 6 (96). – С. 55–60; Михайленко О. До сутності плебсології та запобігань заворушенням / О. Р. Михайленко // Право України. – 2010. – № 2. – С. 43–50.

1.1

37

мудрого простонароду та інших соціальних і національних груп, як і всього Українського народу та усіх народів світу, в державотворенні та других позитивних й негативних природно-соціальних процесах, у тому числі глобалізмі та антиглобалізмі, фінансово-економічних, політичних системах і кризах, так само й світових, різного виду виборах, плебісцитах, рівночинно про захист: прав та свобод людини і громадянина; ґендерної рівності; сім’ї; природи; національних та соціальних груп; рідної національної, а також справедливої інтернаціональної державності; мов, культур та ін., з метою боротьби за мир, побудови, з дотриманням принципу національної державності, світового класичного громадянського суспільства. У зазначеному контексті доцільно визначити, що об’єктом вивчення плебсології є інтегральні природно-правові та соціально-правові протиріччя суспільного життя, що виникають між державою (органами її влади) і людиною, а отже, й основною масою населення. Це означає, що вузловим філософсько-правовим осмисленим моментом є погляди, відповідно до яких природне право – сила позитивного розуму солідарної основної маси населення (мудрого простонароду) перебуває в усталеній, невпинній конкуренції з правом хитрощів як незаконного елементу сили влади. Поняття «плебсологія» (філософсько-правового вчення) – це сукупність систематизованих поглядів у формі логічно мислимої моделі про сумісне справедливе буття людини, суспільства і держави та їхніх посередників – цінностей правових і моральних норм буття. Структура плебсології як нового вчення в галузі філософії права – це архітектонічне взаєморозміщення та взаємозв’язок певної сукупності систематизованих філософськоправових положень, у формі її складових частин, що відображають сутність єдності теоретико-практичних досліджень даної концепції. Питання структури плебсології, як вірно мотивує Н. Г. Шукліна, можливо розглядати у двоаспектному значенні. По-перше, як стабілізованого філософсько-правового вчення й, по-друге, як новітньої, цілинної міжгалузевої правової науки. Щодо плебсології (філософсько-правового вчення), як доречно зауважує професор Н. Г. Шукліна, то її структура викладена у змісті відповідного монографічного дослідження М. І. Скригонюка. Зміст же плебсології як навчальної дисципліни на сьогоднішній день в Україні не сформований, тому з цих причин ні підручників, ні навчальних посібників немає. Водночас, Н. Г. Шукліна вважає, що концепт систематизованої сукупності знань з плебсологічної тематики у відповідному філофсько-правовому як навчально-науковому форматі має охоплювати такі питання: 1) плебсологія як новітня правова наука: поняття, структура, сутність, етапи розвитку; 2) роль плебсології у захисті прав і свобод людини, національних і соціальних груп, сім’ї, ґендерної рівності, національної та справедливої інтернаціональної державності; 3) плебсологічна характеристика об’єкту, що досліджується; 4) принципи плебсології та плебсологічні версії; 5) конституційне врегулювання проблеми запобігання суспільних та масових заворушень в Україні; 6) природне право народу на мирний опір узурпованій державній владі; 7) акції громадянської непокори та їх роль, значення для людини, суспільства та держави29. Структура ж пропонованої плебсологічної концепції наділена суто філософськоправовими ознаками. На думку автора, структуру плебсології (філософсько-правового вчення), у контексті вимог Вищої атестаційної комісії України, доцільно задекларувати та відповідно полемізувати у такій послідовності. У Загальній частині монографії досліджуються: 1) поняття, сутність та завдання, функції плебсології (філософсько-правового вчення); 2) об’єкт та предмет плебсології; 3) основні джерела і складові частини плебсології; 4) методи та принципи плебсології; 5) онтологічне, гносеологічне та аксіологічне розуміння 29

Шукліна Н. Г. Стратегічний менеджмент і плебсологія / Н. Г. Шукліна // Плебсологічна оцінка сучасної фінансово-економічної кризи і завдань стратегічного менеджменту : Друга Всеукр. наук.-практ. конф. (24 квітня 2009 р., м. Київ) : [мат-ли доповідей та виступів]. – К. : ВПЦ «Київський університет», 2009. – Вип. 2. – С. 26–30.

38

Розділ 1

філософсько-правової сутності плебсології; 6) плебсологія та її значення в сучасній філософії права; 6) ґенеза плебсологічного філософсько-правового вчення; 7) плебсологічне осмислення філософії ненасилля; 8) акції громадянської непокори, їх значення для людини, суспільства та держави; 9) феномен консонансу мудрого простонароду та прогресивної опозиційної еліти в національному процесі державотворення; 10) плебсологічне філософсько-правове вчення і гуманітарні науки; 11) правовий предикат відносин людини і держави у плебсологічному філософсько-правовому вимірі; 12) договірна нормативно-правова теорія обопільної юридичної відповідальності людини і держави; 13) основні закони й аксіоми плебсології (філософсько-правового вчення) та їх значення в практиці суспільного розвитку. Відповідно в Особливій частині розглядаються: 14) науково-правовий, матеріально-правовий та процесуально-правовий алгоритм плебсології; 15) плебсологія і феномен юридичного процесу; 16) плебсологічні філософсько-юриспруденційні питання у науковому, а також цивільноправовому та кримінально-правовому (матерільному, процесуальному) форматі; 17) плебісцит як всенародне рішення; 18) плебсологічне філософсько-правове вчення і виборчий процес в України; 19) філософсько-правове осягнення плебсологічних ситуацій та незалежності суддів; 20) плебсологічна оцінка суспільних та масових заворушень; 21) плебсологічні процеси. Узагальнюючи наголосимо, що кожний з названих вузлових елементів плебсології (філософсько-правового вчення) в достатній мірі окреслений своєю внутрішньою структурою, про що явно засвідчує кожний з розділів даного монографічного дослідження. Концептуальним ядром теоретико-методологічних засад плебсології (філософськоправового вчення) є питання правового предикату відносин людини і держави, зокрема кореляції: свідомості народу, національної, соціальної групи, юрби та влади. Влада як об'єктивна реальність суспільного буття надто часто реалізується у формі самовладдя. Тому співвідношення за таких умов плебсологічної кореляційності набуває соціально-проблематичних видів та завершується суспільними заворушеннями – відносно одночасними, масовими, інколи навіть правомірними проявами деструктивності в поведінці соціальних груп, класів, народів у певному місці й часі, яка може перерости у систему діянь, передбачених законодавством України про кримінальну відповідальність, та деліктів, визначених адміністративним та цивільним законодавством. Плебсологія є філософсько-правовим вченням про окремі та загальні поняття суспільного буття, що стосуються поведінки народів та їх окремих груп, у тому числі виключно правового характеру. До таких понять варто віднести, наприклад, право народу на мирний опір, класифікацію масових заворушень, плебсологічні стадії підготовки та організації суспільних заворушень і т. д. Завдання чинної у науковому сенсі плебсологічної філософсько-правової концепції необхідно розглядати, передусім, у контексті можливої реалізації, системи спеціальних наукових, тобто філософсько-правових знань, разом зі знаннями інших наук, так само й правових, у процесі практики суспільного розвитку: 1) правореалізаційній діяльності за участі мудрого простонароду; 2) правозахисній діяльності за участі мудрого простонароду; 3) державотворення за участі мудрого простонароду, як і всього Українського народу. Це означає, що для автора монографічного дослідження особливо важливим постає наукова сфера з’ясування питання значення для людини, суспільства й держави, як і всього людства, в сучасних умовах їхньої життєдіяльності модерної систематизованої сукупності пропонованих плебсологічних знань, а отже, пізнати істинну філософсько-правову сутність основ колишнього, нинішнього й майбутнього світопорядку взаємовідносин у суспільстві. В широкому осмисленні доцільно активно використовувати плебсологічні філософсько-правові знання з метою виконання найактуальніших завдань, що стоять перед Українським народом, народами інших держав, людством взагалі. Окреслюючи специфіку щодо головного концепту системи плебсологічних філософсько-правових знань, варто відмежувати, по-перше, внутрішньогалузевий науковий інструментарій, у тому числі поняття, припущення, методи, принципи, правила, основні закони й аксіоми та ін. Такий підхід якісно сприятиме боротьбі з негативними про-

1.1

39

явами й утвердженню позитивних якостей, що мають бути притаманними людині, суспільству й державі. Виконання завдань плебсології як об’єктивного вчення, буде уречевленим у тому разі, якщо законодавець доповнить пропоновану філософсько-правову концепцію відповідною нормативно-правовою базою та вдосконалить чинну систему права. Оскільки плебсологія як нове філософсько-правове вчення в даний історичний момент не має норм свого права, то вона фактично базується на нормах усіх галузей права, у тому числі окремих нормах – Конституції України, а також нормах матеріального та процесуального права, у тому числі цивільного, кримінального, адміністративного, господарського та ін. Реалізація завдань плебсології, як повного та завершеного філософсько-правового вчення, є не науковою віртуальністю, а справжнім, оригінальним теоретико-практичним концептом, що наділений юриспруденційно-філософським змістом. Про те, що завдання плебсології мають праксисний характер підтверджують події мирних революцій – Помаранчевої революції 2004–2005 рр. та Революції Гідності 2014 року проти режиму узурпованої державної влади в Україні. Базовим же правничо-матеріально-процесуальним концентром завдання плебсології (філософськоправового вчення) об’єктивно слугує міжгалузево-правовий вектор. Фактично перед дослідником постало завдання у конкретизованій формі пізнати призначення плебсології як нероздільного цілого, причім, у вищому ступені пропонованої філософсько-правової якості. Автор монографічного дослідження зазначав, що плебсологія – це системна, якісно нова філософсько-правова цілісність30. Разом з тим, завдання плебсологічної філософсько-правової концепції можливо вбачати в межах крайніх науково-практичних полюсів, зокрема, з одного боку, у сенсі боротьби зі злочинністю, а з іншого – побудови світового класичного громадянського суспільства. Основне завдання плебсології як цілинного філософсько-правового вчення характеризується доволі об’ємним науково-практичним змістом й уречевлюється за допомогою запланованого, чітко визначеного до виконання обсягу спеціальної діяльності. Отож, є цілком очевидним, що завдання плебсології в реальній дійсності фактично репрезентується через філософсько-правову категорію мети. У той же час, поняття «плебсології» сформоване на основі як прогресивних завдань національної й міжнародних правових систем, так й відповідних загальних завдань гуманітарних наук. В основу пропонованої плебсологічної філософсько-правової концепції закладені концептуальні філософсько-правові принципи, основні філософсько-правові принципи плебсології, спеціальні філософсько-правові принципи плебсології, відповідно до яких реалізується: право на життя людини, а відтак людства (створення комфортної зони проживання – гарантування якісного харчування, медичного обслуговування та інше, тобто гарантування гідних умов життєдіяльності); турбота держави про забезпечення прав і свобод людини; громадянська злагода; мир; стабільність; демократія; державний суверенітет та ін. Водночас, слід зауважити, що відповідно до законів логіки об’єктивне з’ясування сутності завдань плебсології як нового філософсько-правового вчення у виключно матеріалістичному його сенсі може бути сформатоване лише завдяки аналізу означеного визначення і тільки. До наукового аналізу поняття «плебсологія» може бути покладений як загальнофілософський, так й логічно-конкретний методи розкладу сутності (визначення, структури, ролі і місця в суспільстві й державі та ін.) даної філософсько-правової концепції на складові частини. Звичайно ж, у процесі аналізу названого філософсько-правового інституту варто з’ясувати основне завдання плебсології завдяки застосуванню передусім загальнофілософського та конкретно-логічного методів. Проблема дослідження завдань плебсології (філософсько-правового вчення) надає можливість розглянути їх в шестиаспектному форматі. Аспект перший, плебсологія – це окреме 30

Скригонюк М. І. Плебсологія як системна, якісно нова філософсько-правова цінність / М. І. Скригонюк // Формування правової держави у плебсологічному як філософсько-правовому осмисленні : мат-ли Всеукр. наук.практ. конф. (20 червня 2008 р., м. Київ) : [зб. тез доповідей]. – К. : ВПЦ «Київський університет», 2008. – С. 9–13.

40

Розділ 1

філософсько-правове вчення, арсенал особливого виду систематизованих наукових знань, що охоплюють національні та планетарні процеси державотворення, а також правореалізаційну та правозахисну діяльності за участі мудрого простонароду. Аспект другий, плебсологія – це соціальна цінність гуманітарного спрямування, що в аксіологічному сенсі є особливим філософсько-правовим засобом досягнення спільного природно-соціального блага у формі світового класичного громадянського суспільства. Аспект третій, плебсологія – це філософськоправове вчення, згідно якого доцільні принципи гарантування дотримання законності людиною, суспільством та державою. Аспект четвертий, плебсологія – це соціальний (науковий) інструмент (спосіб) пізнання наявного, як неповторного природно-соціального. Аспект п’ятий, плебсологія – це особливий соціальний захист впливу на наявне у форматі земного людства, зокрема людину, суспільство й державу, з метою покращення стану якості основ світопорядку, у тому числі й законності. Аспект шостий, плебсологія – це спосіб прогнозування, що охоплює сферу процесів державотворення за участі мудрого простонароду, як і всього Українського народу, людства, а також правореалізаційної та правозахисної діяльностей за участі мудрого простонароду. Однак, завдання плебсології (філософсько-правового вчення) полягають не тільки в прогнозуванні названих констант, чи інших позитивних та негативних природно-суспільних явищ, наприклад, масових заворушень як злочину. Не менш відповідальною є проблема плебсологічної корекції, спорядження, направлення того чи іншого суспільного процесу в бажане правове русло. Слово "корекція" запозичене з психології (від лат. correction – виправлення, поліпшення), що означає подолання або послаблення вад психічного або фізичного розвитку у дітей, порушення тієї чи іншої психічної функції у дорослих. Плебсологічна корекція передбачає подолання (послаблення) у формі профілактики випадкових та необхідних причинних зв'язків у негативних соціальних процесах суспільного розвитку, які спонукають виникнення, наприклад злочинності, у тому числі й масових заворушень. Плебсологічна корекція завжди супроводжується труднощами, які обумовлені монолітною формою стереотипів у поведінці тих чи інших соціальних й національних груп та їхніх лідерів. Плебсологічна корекція, як правило, передбачає нетрадиційні, але законні й науково обґрунтовані шляхи та методи впливу на суспільні процеси, аби направити їх в бажане правове поле. Плебсологічна корекція має реалізуватися в основі діяльності спеціальних державних інституцій, які повинні співпрацювати у тісному контакті з правоохоронними та іншими державними органами, громадськими організаціями та громадянами. Основним завданням плебсології (філософсько-правового вчення) є питання забезпечення цивілізованої стабілізації правового предикату відносин людини з державою. Філософський же зріз основного завдання плебсології (філософсько-правового вчення) огортає споконвічний субстрат суперечливих відносин духу, тобто свідомості або мислення тієї ж людини, з одного положення, й буття, а отже й держави, тобто живої і неживої матерії (природи і матерії) – з іншого. З означеного зауважимо, якщо у філософському розумінні людина – це розумне творіння природи, то, у свою чергу, саме держава є витвором інтелектуальної діяльності як людини, так і соціуму. Разом з тим, основні завдання плебсології (філософськоправового вчення) у контексті правового предикату відносин людини з державою охоплюють явища як матеріального (існують незалежно від її свідомості), так і духовного (існують в її свідомості як ідеальні) характеру. Завдання плебсології (філософсько-правового вчення) висвітлюються у подвійному значенні. По-перше, на філософсько-правовому рівні варто виявити й вивчити загальні питання: 1) будови й моделі поведінки націй (народів) у різнорідних плебсологічних ситуаціях; 2) законів функціонування й розвитку поведінки націй (народів) у плебсологічних ситуаціях, а фактично законів плебсології та ін. По-друге, завдання плебсології (філософсько-правового вчення) мають конкретно індивідуальний і в той же час міжгалузево-правовий характер. Їхня ж мета осягає сферу проблемних питань дослідження: 1) попереджувальні заходи суспільних

1.1

41

заворушень та масових заворушень; 2) особливості плебсологічної профілактики, прогнозування та ін. Водночас щодо плебсології (філософсько-правового вчення) з позиції розгляду її завдань можливо вести мову під кутом зору здійснення певних функцій. У даному разі поняття «завдання плебсології» й «функції плебсології» є змістовно рівними. Найбільш вірогідною постає пропозиція розглядати питання завдань плебсології в аспекті функціонального світобачення, у початково визначеній шестиаспектній послідовності. Проте, тематику функцій, як завдань плебсології, не слід ототожнювати з питаннями її світоглядної та методологічної функції. Щодо визначення завдань плебсології завдяки конкретно-логічному методу аналізу, то роль названого, звичайно ж, характеризується явними, тобто практичними ознаками. За вказаним принципом необхідно розкласти структуроване поняття «плебсологія» як систематизовану сукупність особливого виду філософсько-правових знань на окремі самостійні і в той же час взаємопов’язані елементи. Автор вважає, що найбільш лаконічним та повним такий аналіз можливий за умови, якщо кожний з елементів структури плебсології охарактеризувати у групі з іншими компонентами. З метою визначення завдань плебсології (філософсько-правового вчення) на основі аналізу, що базується на даних конкретно-логічного методу, варто поелементно систематизувати у три групи структуру зазначеного напряму знань. Зокрема, до першої групи виокремлено проблему участі мудрого простонароду, інших соціальних і національних груп, Українського народу, як і всього людства, в процесах державотворення та других позитивних й негативних природно-соціальних процесах. До другої групи сформатовано питання захисту прав та свобод людини; ґендерної рівності; сім’ї; природи; національних та соціальних груп; рідної національної, а також справедливої інтернаціональної державності; мов; культур та ін. Відповідно до третьої групи необхідно віднести питання побудови світового класичного громадянського суспільства. Функції плебсології (філософсько-правового вчення) закономірно наділені категоріальними, корелятивними зв’язками, а отже, достатньо об’єктивно асоціюються з основним питанням філософії – співвідношенням свідомості й буття, серцевини її теорії та методу. Втім, будь-яка з функцій пропонованого плебсологічного філософсько-правового вчення в залежності від категоріальних концептів алгоритму та парадигми наділена особливими зразками конформування. Разом з тим, проблема субстанціювання функцій плебсології ніяк не створює тих теоретико-праксисних умов, які б дозволили позбутися питання креативної їх залежності. Водночас, плебсологічні філософсько-правові функції можуть градуююватися і фактично базуються на знаннях зі сфери психології, соціології, ідеології, політології та інших наук. Таким чином, функції плебсології закономірно складаються з підфункцій відповідних галузей знань, наприклад підгалузей психології (юридичної психології, медичної психології, психологія державної служби та ін.). Залежність вказаних концептів плебсології, в першу чергу, знаходить об’єктивне пояснення у предикаті співвідношення національної свідомості людини, народу, громад, соціальних та національних груп та державної влади. І це при тому, що лише завдяки пізнання предмету плебсології, її функцій, завдань, структури є об’єктивно можливим сформулювати цілісну дефініцію даного філософсько-правового вчення. Наразі, плебсологія є філософсько-правовим вченням про окремі й загальні поняття суспільного буття, що стосуються поведінки націй (народів) та їхніх окремих груп, у т. ч. тільки правового характеру. До таких понять потрібно віднести, наприклад, право народу на мирний опір узурпованій державній владі, класифікацію масових заворушень плебсологічної стадії готування до суспільних заворушень і т. д. Доцільно окреслити структуру плебсології (філософсько-правового вчення) лише за умови об'єктивного пізнання її функцій та конкретизації складових частин об’єкта й предмета, що досліджуються. Поняття, завдання, призначення, головний концептуальний момент, а частково і структура плебсології (філософсько-правового вчення) можуть бути об’єктивно

42

Розділ 1

з’ясовані завдяки її функціям як основним напрямам застосування відповідних знань. Водночас функції плебсології не мають виключно філософського або філософсько-правового значення. Сутність плебсологічних філософсько-правових функцій поширюється на специфічні теоретичні та науково-праксисні проблеми, в основі яких перебуває правовий предикат відносин людини і держави у його найрізноманітніших формах і видах. Отож, до переліку функцій плебсології (філософсько-правового вчення) варто виокремити світоглядну, методологічну, теоретичну, практичну, критичну, соціально-психологічну, гуманістично-виховну та прогностичну функції. Світоглядна функція плебсології (філософсько-правового вчення) забезпечує систему різноманітних підходів, зокрема, загально-філософських, загальнонаукових, юриспруденційних, історіографічних, джерелознавчих, теоретичних, методологічних, конкретно-наукових, а також спеціально наукових щодо світорозуміння її істинної сутності. Світоглядна функція плебсології (філософсько-правового вчення) має підфункції: світоглядно-плебсологічну; теоретико-наукову; філософсько-правову у контексті природного права і обов’язку. Методологічна функція плебсології (філософсько-правового вчення) як систематизована сукупність її базових положень, а також філософських, правових та інших категорій і концепцій, дозволяє сформулювати завдяки використанню концептуальних засобів, прийомів, способів, методів, методик та процедур найбільш раціональну послідовність процесу пізнання найістотніших природно-соціальних глибин своєї сутності. Методологічна функція плебсології (філософсько-правового вчення) має спеціально-методологічну підфункцію. Теоретична функція плебсології (філософсько-правового вчення) сприяє систематизації відповідних наукових положень, напрацюванню загальних засад, а отже, узагальненню практики правового предикату відносин людини і держави. Практична функція плебсології (філософсько-правового вчення) надає можливість високоякісного запровадження у практику правового предикату відносин людини і держави новітні плебсологічні філософсько-правові знання з метою стабілізації відповідних відносин. Критична функція плебсології (філософсько-правового вчення) забезпечує ствердження розгляду та оцінки негативних тенденцій зі сфери державотворення, економіки, законності, у тому числі захисту прав і свобод людини, природи та інше, з метою виявлення та усунення негативних тенденцій. Соціально-психологічна функція плебсології (філософсько-правового вчення) охоплює проблеми значення психології людини, мудрого простонароду, прогресивної опозиційної еліти, як й інших соціальних спільнот у процесі державотворення. Гуманістично-виховна функція плебсології (філософсько-правового вчення) сприяє формуванню нового філософсько-правового світогляду, а також культурних навичок, знань, що становлять рівень духовності людини та стосуються ґенезису її правового предикату відносин з державою. Прогностична функція плебсології (філософсько-правового вчення) дозволяє спрогнозувати закономірності розвитку процесів державотворення в Україні, а також правового предикату відносин людини й держави, як і безпосередньо розвиток плебсологічної концепції. Внутрішня єдність нероздільно пов'язаних функцій плебсології передбачає їх комплексно-системне співвідношення до основного питання філософії – співвідношення свідомості й буття, серцевини її теорії та методу. Разом з тим, кожна з плебсологічних філософськоправових функцій має свої особливі форми, які конкретизуються в тій чи іншій життєвій ситуації. Однак, така конкретизація даних плебсологічних функцій, все ж таки, суттєво не розмежовує їх призначення та ролі. Функції плебсології, що базуються на знаннях психології, соціології, ідеології, політології, складаються з підфункцій відповідно до підгалузей психології31. 31

Скригонюк М. І. Окремі аспекти предмета плебсології як філософсько-правового вчення / М. І. Скригонюк // Часопис Київ. ун-ту права. – 2006. – № 4. – С. 31–33.

43

1.2

1.2. ОБ’ЄКТ І ПРЕДМЕТ ПЛЕБСОЛОГІЇ У НОВІТНЬОМУ ФІЛОСОФСЬКО-ПРАВОВОМУ ВИМІРІ Актуальність питання дослідження об’єкту і предмету плебсології у новітньому філософсько-правовому вимірі можливо закономірно обґрунтувати тим, що зазначені елементи пізнання, по-перше, є загальновизнаними складовими структури будь-якої галузевої правової науки, а по-друге, обумовлюється новизною та проблематичністю обраної теми. Воднораз, в аспекті об’єкту і предмету плебсології (філософсько-правового вчення) варто наголосити, що у кожної насправді сущої в реальній дійсності нації (народу), а також народності, племені в умовах державності соціальне буття на будь-якому його етапі повсякчас невпинно триває у процесі суспільного розвитку. Зазначене надає можливість припустити, що об’єкт і предмет будь-якої правової науки, так само й філософії права, а отже й плебсології як відповідного вчення являє собою єдине систематизоване ціле. Непохитні устої поступу державотворення, здійснюваного людством, як природно-суспільної життєдіяльності налагоджувалися впродовж несвідомого, а згодом осмисленого розпізнавання істинності складного соціального світу. А це з тих причин, що в суспільному бутті між державою (органами її влади) і людиною (громадянином), а отже, основною частиною її населення, постійно виникають вагомі природно-правові та соціально-правові суперечності. Отож, тільки всебічний, повний й об'єктивний, тобто розсудливий філософсько-правовий, розгляд об’єкту і предмету плебсології дозволяє з'ясувати сутність сфери її істини. У даному разі національна наукова філософськоправова доктрина повинна звільнитися від ідеологічних догм минувшини, а відтак, вітчизняна плебсологія як філософсько-правове вчення має стати елементом світової філософськоправової думки. Державно-правова та соціально-політична ситуація в Україні нині повністю сприяє цьому. Ідеологічний характер філософії права безперечно задовольняв командноадміністративну систему радянської доби, а проблематика поведінки народів репрезентувалася як діяльність народних мас та зводилася до марксистсько-ленінського бачення в контексті історичного матеріалізму, наукового комунізму та масових безпорядків32. Чинна ж ідеологія культивувала соціалістичні, національно-визвольні, антифеодальні, пролетарські та інші революції. І це не випадково, адже К. Маркс назвав революцію «локомотивом історії», а всі події у тій чи іншій державі з приводу захоплення певними політичними силами влади ідеологічно аргументувалися подіями жовтня 1917 р. в Росії. Так, М. С. Горбачов констатував у свій час, що «революція в Росії стала наче вершиною визвольних устремлінь, живим втіленням мрій кращих умів людства»33. Нині плебсологія набуває можливості розвиватися як філософсько-правове вчення. Це визначає об'єкт і предмет плебсології (філософсько-правового вчення), відображає його сутнісну природу – внутрішню основу або зміст. Об’єкт і предмет як особливі філософськоправові компоненти пізнання плебсології визначають, які саме положення пропонованого вчення визначають його дефініцію, структуру, а також пояснюють відповідні завдання, методи, функції та ін. Більше того, об'єкт та предмет плебсології (філософсько-правового вчення) конкретизують та спрямовують ймовірну її потенційну наукову перспективу щодо досконалості. У свою чергу, пропоноване філософсько-правове вчення – плебсологія може бути піддане тотальній критиці і це науково цілком закономірно. Втім, предметний належно законам логіки плебсологічний філософсько-правовий аналіз практики суспільного розвитку 32

Черненко К. У. КПСС и права человека / К. У. Черненко. – М. : Изд-во Агенства печати Новости, 1982. – 296 с.; Горбачев М. С. Перестройка и новое мышление для нашей страны для всего мира / М. С. Горбачев. – М. : Политиздат, 1988. – 272 с. 33 Горбачeв М. С. Октябрь и перестройка: революция продолжается: докл. на совмест. торжеств. заседаний ЦК КПСС, Верхов. Совета ССР и Верхов. Совета РСФСР, посвящ. 70-летию Великой Октябрьской соц. революции, в Кремлёвском Дворце съездов, 2 ноября 1987 г. / М. С. Горбачев. – М., 1987. – С. 5.

44

Розділ 1

дозволяє дієво та результативно спростувати будь-які антинаукові концепти щодо пропонованого вчення. Представники різних наукових напрямів зробили спробу досліджувати проблему парадигми людини і держави, а також відповідної поведінки націй (народів). Однак, такі дослідження мали різногалузеве, розбіжне спрямування: філософсько-ідеалістичне, філософсько-матеріалістичне, соціологічне, соціально-психологічне, історичне, політичне, теоретико-правове, а також спеціально-прикладне, кримінально-правове, кримінологічне, криміналістичне та ін. Отримані результати за таких причин були неповними, багато в чому упередженими, а тому необ'єктивними. Окремі ж з таких наукових досліджень були навіть таємними. Принцип різногалузевості дозволяв дослідникам сформулювати об'єкт і предмет відповідного пізнання надмірно однотонно та упереджено, шаблонно до чинних теоретичних, ідеологічних та філософсько-правових концепцій. Проте повне й всебічне дослідження об'єкта й предмета плебсології (філософсько-правового вчення) можливе лише за умови, коли згаданий процес відповідатиме вимогам: 1) фундаментальності та загальнотеоретичності; 2) обґрунтованості впровадженню даних інших наук. Визначення плебсології з часом буде доповнювавится і конкретизуватися, проте у формулюванні об'єкта і предмета даного філософсько-правового вчення незмінними залишатимуться закономірності: 1) правового предикату відносин людини (з природними правами і обов’язками) та держави (з юридичною відповідальністю перед людиною за свою діяльність); 2) правового предикату відносин мудрого простонароду з його природно-правовим, державотворчим духом нації (народу) і держави, а особливо у соціально-кризових ситуаціях. І це при тому, що дані закономірності завжди матимуть глибинний пізнавальний характер. Однак, доводити, підтверджувати та обґрунтовувати аксіоматичний зміст плебсології (філософсько-правового вчення) можливо за лише умови використання істинних суджень про необхідні істотно невід'ємні властивості об'єкта та предмета, що досліджуються. Розмежування об’єкту і предмету плебсології (філософсько-правового вчення) у контексті сутності зазначеного потребує широких філософських і правових знань, у тому числі на енциклопедичному рівні. Водночас у форматі юридичної енциклопедії серед поданих термінів і категорій усіх галузей та інститутів права відсутні відомості, які б розкривали зміст дефініції об’єкт дослідження34 і предмет дослідження35. Та все ж, погоджуємося з поглядами А. Д. Машкова, що юридичні науки як ті, які є складовою і невід’ємною частиною соціальних наук, виступають у межах поділу наукового поля на блоки в якості відносно самостійної підсистеми. Дану підсистему прийнято називати системою юридичних наук. Вважається, що основою для об’єднання юридичних наук в самостійну систему є специфіка предмету36. Разом з тим, А. Д. Машков визнає за основу специфіки предмету юридичних наук концепцію П. Є. Недбайла, відповідно до якої предметом юридичних наук є «не все суспільство в цілому, а тільки окремі його структурні елементи чи сторони»37. Узагальнену основу об'єкта й предмета плебсології (філософсько-правового вчення) у розумінні її повноти та досконалості, як першопочатку сущого становлять такі властивості, як ідеї, розум та воля, що реалізуються на рівні відповідних соціальних умов. У такому разі триває гармонійне, ладне та природно-анархічне злиття інтересів і дій суб'єктів відповідних природно-соціальних процесів. Теоретичні основи плебсології (філософсько-правового вчення) сконцентровані у форму систематизованих філософсько-правових знань про цілісне уявлення єства об’єкту та закономірностей предмету, що досліджуються. 34

Юридична енциклопедія : в 6 т. / [ред. кол. Ю. С. Шемчушенко (голова ред. кол.) та ін.]. – К. : Укр. Енцикл., 1998–2002. – Т. 4: Н–П. – С. 211–212. 35 Там само. – К. : Укр. Енцикл, 2003. – Т. 5: П–С. – С. 58–60. 36 Машков А. Введение в общую теорию юридических наук / А. Машков. – К. : К. И. С., 2005. – С. 44. 37 Недбайло П. Е. Введение в общую теорию государства и права / П. Е. Недбайло. – К. : Вищ. шк., 1971. – С. 12.

1.2

45

Об'єктом пропонованого монографічного дослідження доцільно вважати сукупність правового предикату відносин людини і держави, що відображає сутність плебсології (філософсько-правового вчення), тобто сферу тих плебсологічних процесів, до участі яких задіяні людина (з природними правами і обов’язками), а разом з тим і мудрий простонарод у консонансі з прогресивною опозиційною елітою (з їх природно-правовим, державотворчим духом нації (народу)) та держава (з юридичною відповідальністю перед людиною за свою діяльність). Водночас очевидно, що об'єктом пізнання плебсології (філософсько-правового вчення) була обрана систематизована сукупність суспільних протиріч, пов'язаних з правовою сутністю, філософсько-правовою теорією та суспільною практикою. У даному разі, науковому пізнанню, на яке спрямована головна увага досліджень, піддається та частина соціального світу, що існує залежно і незалежно від людської свідомості. Та все ж, істинність суджень про об'єкт плебсології (філософсько-правового вчення), як висновків, отриманих у процесі досліджень, підтверджується науково обґрунтованими доказами. Одночасно зауважимо, що наукове вивчення питань об'єкту плебсології у філософсько-правовому розумінні науковці раніше не досліджували, і це цілком закономірно, адже плебсологія, як зазначалося, є цілинним філософсько-правовим вченням. Отже, до сфери об'єкту дослідження плебсології (філософсько-правового вчення) увіходять ті її конституативні елементи структури, які наділені та не наділені характером правових суперечностей, а також соціальні процеси, що пов'язані з вказаним родом суспільних подій. З урахуванням прийнятої наукової практики об’єктом дослідження у переважній більшості випадків, зокрема у галузі правових наук, постає відповідна тема як: явище38, процес39, суспільні відносини40, система відносин41 або конкретизована тема42. Разом з тим, на основі узагальнення, зібраного в процесі дослідження практичного матеріалу, автор виокремлює загальний і спеціальний об’єкт пізнання плебсології (філософсько-правового вчення). Зокрема, до загального об’єкту дослідження плебсології варто віднести систематизовану сукупність філософсько-правових елементів, зібраних за окремими ознаками, що складають єдине ціле. До загальної сфери наукової концепції об’єкту пізнання плебсології (філософськоправового вчення) фактично увіходить вся система її структури. Необхідність у класифікації об’єкту пізнання плебсології на два основні види (загальний об’єкт, спеціальний об’єкт) можливо обґрунтувати теоретичними концепціями у галузі теорії кримінального права. Наприклад, відповідно до теорії кримінального права масовим заворушенням як злочинному діянню (ст. 294 КК України) притаманна тричленна класифікація об'єктів «по горизонталі», на які і посягає діяння (загальний, родовий (груповий) та безпосередній)43. Якщо ж брати таку галузь права, як кримінально-виконавче право, то безпосереднім об'єктом масових завору38

Головатий С. П. Верховенство права: Ідея. Доктрина. Принцип : автореф. дис. … д-ра юрид. наук: спец. 12.00.01 «Теорія та історія держави і права; історія політичних і правових вчень» / С. П. Головатий ; Ін-т законодавства Верхов. Ради України. – К., 2008. – С. 4. 39 Козловський А. А. Гносеологічна природа права (філософсько-правовий аналіз) : автореф. дис. … д-ра юрид. наук : спец. 12.00.12 «Філософія права» / А. А. Козловський ; Київ. нац. ун-т ім. Т. Шевченка. – К., 2000. – 40 с. 40 Осташова В. О. Правове самовиховання студентської молоді в умовах формування громадянського суспільства в Україні : автореф. дис. … канд. юрид. наук : спец. 12.00.01 «Теорія та історія держави і права; історія політичних і правових учень» / Валерія Олександрівна Осташова. – К., 2011. – 20 с. 41 Вангородська Н. А. Третейський суд в Україні в Х–ХІІІ ст. : автореф. дис. … канд. юрид. наук : спец. 12.00.01 «Теорія та історія держави і права; історія політичних і правових учень» / Н. А. Вангородська ; Нац. акад. внутр. справ. – К., 2011. – 20 с. 42 Малишев Б. В. Цілеспрямованість правової системи: теоретико-методологічне дослідження : автореф. дис. … д-ра юрид. наук : спец. 12.00.01 «Теорія та історія держави і права; історія політичних і правових учень» / Б. В. Малишев ; Київ. нац. ун-т ім. Т. Шевченка. – К., 2013. – 33 с.; Бандура О. О. Єдність цінностей та істини у праві (філософський аналіз) : автореф. дис. … д-ра філос. наук : спец. 12.00.12 «Філософія права» / О. О. Бандура ; Київ. нац. ун-т ім. Т. Шевченка. – К., 2003. – 38 с. 43 Скригонюк М. І. Плебсологія: правова сутність, теорія і практика : [монографія] / М. І. Скригонюк. – К. : ВПЦ «Київський університет», 2003. – Ч. 1. – С. 178.

46

Розділ 1

шень засуджених в установах виконання покарань є відносини, які гарантують стабільність основ особливого виду державного управління у сфері виконання кримінального покарання і громадська безпека, а родовим об'єктом – життя, здоров'я людей, майно, будівлі, магазини тощо. Отже, до загального об’єкту плебсології (філософсько-правового вчення) слід виокремити як структуровану сукупність: 1) методів, принципів, завдань плебсології; 2) чинної нормативно-правової бази; 3) правового предикату відносин людини (з природними правами і обов’язками) та держави (з юридичною відповідальністю перед людиною за свою діяльність); 4) правового предикату відносин мудрого простонароду у консонансі з прогресивною опозиційною елітою (з притаманним їм природно-правовим, державотворчим духом нації (народу)) та держави; 5) проблем захисту рідної національної і справедливої національної державності, мов, культур; 6) плебсологічних процесів, у тому числі міграції населення; 7) діяльності органів законодавчої, виконавчої і судової гілок влади, а також міжнародних юрисдикційних організацій у соціально-кризових ситуаціях; 8) методик попередження суспільних та масових заворушень; 9) плебсологічної профілактики; 10) плебсологічного прогнозування; 11) проблем глобалізму та антиглобалізму. Сутність проблеми спеціальних об’єктів плебсології (філософсько-правового вчення) виявляється в тому, що кожний структурний елемент загального об’єкту пізнання фактично досліджується у виокремленому філософсько-правовому форматі. Так, спеціальним об’єктом пізнання плебсології (філософсько-правового вчення) є складний концептуальний алгоритм правового предикату відносин людини (з природними правами і обов’язками), а також мудрого простонароду у консонансі з прогресивною опозиційною елітою (з їх природноправовим, державотворчим духом нації (народу)) з державою (з юридичною відповідальністю перед людиною за свою діяльність), у тому числі, пов'язаний з законними діями та протиправними діяннями, а так само в соціально-кризових ситуаціях, та є базовим субстратом об’єкту плебсології. До сфери спеціального об’єкту дослідження плебсології (філософсько-правового вчення) слід зарахувати алгоритм людини (з її природними правами і обов’язками) й соціального середовища та проблему формування психології поведінки в державі у кризових ситуаціях. Об’єктивно існуючий зв'язок між людиною та світом – предметами і явищами, так само й суспільство, що піддається плебсологічним процесам, досить вагомий. Конкретна людина як носій індивідуальних властивостей, рис, певних характерних ознак є членом суспільства й зумовлює у собі пізнання навколишньої реальності, закономірностей соціального буття. Особливість, що досліджується, має чинність і щодо життєвих ситуацій, коли людина у повсякденному житті за тих, чи інших обставин перебуває в умовах природно-правового духу нації, національно-патріотичної суспільної свідомості, наприклад, бере активну участь у суспільних заворушеннях з метою повалення режиму узурпованої державної влади. Можуть траплятися негативні випадки, коли людина може перебувати і в криміногенних ситуаціях. Це стосується окремих осіб, соціальних груп, що діють у юрбі, скоюючи свавілля та інші злочинні діяння під час масових заворушень. З позиції об'єкта дослідження пропоноване плебсологічне філософсько-правове вчення надає можливість сформувати на даній базі теоретичні основи новітніх філософськоправових поглядів про державотворення у тій чи іншій державі за участі мудрого простонароду, як й усього народу (в Україні – Українського народу), інших соціальних й національних груп. Йдеться також про сферу других позитивних й негативних природно-соціальних процесів. Філософсько-правовими елементами системи спеціального об’єкту вивчення плебсології також є проблеми захисту рідної національної й справедливої інтернаціональної державності, мов, культур та ін. Спеціальним об’єктом вивчення плебсології (філософсько-правового вчення) одночасно постають питання, що стосуються світового співтовариства, а саме – глобалізму й антиглобалізму, побудови світового класичного громадянського суспільства та ін. Щоправда, та-

1.2

47

ка побудова має тривати з дотриманням принципу національної держави. Втім, об’єкт вивчення плебсології є ширшим за своєю сутністю від змісту відповідного поняття. У межі виокремленої концепції названого філософсько-правового поля відносимо питання структури, методів та завдань плебсології, а також основних її законів й аксіом, питання плебсологічної філософсько-правової характеристики об’єкту, що досліджується, та ін. Зокрема, до такої групи других виокремлених елементів об’єкту вивчення плебсології (філософсько-правового вчення) зараховуємо методики попередження суспільних та масових заворушень, їх профілактику й прогнозування, адже суспільні й масові заворушення займають особливе місце в одному з секторів об’єкту вивчення плебсології. Однак, даний вид суспільної діяльності має відмінності від соціального планування. Сучасні плебсологічні філософсько-правові погляди щодо проблематики сутності форм правового предикату відносин людини (з природними правами і обов’язками) й держави (з юридичною відповідальністю перед людиною за свою діяльність), орієнтовані на осмислення дослідження відповідної сфери соціуму, що означає об'єктивну необхідність відображення всезагальних, внутрішніх, змістовних, сталих форм буття соціального світу. Отже, плебсологічні процеси фактично визначають основний елемент структури плебсології (філософсько-правового вчення), а їх сутність закономірно віддзеркалюється у межах сфери спеціального об’єкту відповідного пізнання. У той же час, завданням для розвитку плебсологічної профілактики суспільних заворушень та масових заворушень є вкрай важлива потреба реалізації моральних та правових цінностей сучасного суспільства. Отже, плебсологічна профілактика у методологічному її розумінні з позиції спеціального об’єкту дослідження стосується суспільних – не кримінальнокарних заворушень та масових заворушень як злочину. Отже, плебсологічна профілактика – це єдина система теорії й практики, що має своїм завданням збереження громадського порядку від суспільних і масових заворушень та об'єктивно відображає процес вдосконалення держави. До спеціального об’єкту пізнання плебсології (філософсько-правового вчення) входять також проблеми виокремлення тих правових, економічних, соціальних, психологічних критеріїв, що є витоками умов та причин виникнення в державі суспільних та масових заворушень. Зазначена плебсологічна профілактична діяльність має здійснюватися з дотриманням філософсько-правових методів та загальнотеоретичних, концептуальних, основних і спеціальних принципів плебсології (філософсько-правового вчення). Окремим вектором спеціального об’єкту пізнання плебсології (філософсько-правового вчення) у зазначеному контексті постають питання попередження суспільних заворушень. Певною мірою плебсологічна профілактика суспільних та масових заворушень є своєрідним специфічним регулятором плебсологічних філософсько-правових процесів у державі. Разом з тим, плебсологічна профілактика є одним з важливих видів соціального регулювання. Плебсологічне філософсько-правове прогнозування можливих суспільних і масових заворушень з погляду спеціального об'єкта дослідження пропонованого вчення є результатом особливої, пізнавальної діяльності. Зокрема, у процесі прогнозування можливих масових та суспільних заворушень відбувається їх умовне відтворення у формі ідеальної моделі можливих подій. Досліджуються реальні й віртуальні причини та умови масових і суспільних заворушень, тобто тих, які ще не існують й недосяжні для відтворення. У широкому розумінні плебсологічне філософсько-правове прогнозування обіймає сферу масових та суспільних заворушень, які у певній мірі є між собою взаємозалежними. Свідченням цього є події, згідно яких під час суспільних заворушень, що не є злочинними діяннями, за певних умов (спеціально спланованих дій) у відповідному соціальному середовищі можуть виникати масові заворушення. Сфера спеціального об'єкту плебсології (філософсько-правового вчення) осягає також нормативно-правову базу чинного законодавства України в галузях правового регулювання суспільних відносин із проблеми життєдіяльності націй (народів), а отже, їх позитивної та негативної поведінки. Йдеться про будь-які матеріально-правові та процесуально-правові

48

Розділ 1

форми національного законодавства, у тому числі й ті, що врегульовують питання цивільноправової та кримінально-правової охорони суспільства. Оскільки охоронні норми визначають цінності, взяті під охорону державою, то вони і передбачають заходи примусового впливу, які мають бути застосовані до осіб, що посягають на ці цінності44. У першу чергу, це стосується кримінально-правової охорони ймовірних потерпілих від суспільно небезпечних діянь (дій або бездіяльності), що можуть бути скоєні органами державної влади в особі її представників. Йдеться передусім про злочини у сфері службової діяльності, злочини проти правосуддя та ін. Проте, спеціальним об’єктом плебсологічного філософсько-правового пізнання є також злочини проти громадського порядку та моральності (у тому числі й масові заворушення), як і будь-які інші злочини. Отже, спеціальний об’єкт філософсько-правового пізнання набуває плебсологічного сенсу, як тільки скоєне суспільно небезпечне діяння набуло виразу посягання на один з елементів дефініційно сутнісної конструкції плебсології (філософсько-правового вчення). Звичайно ж, аргументується, перш за все, захист права на життя та здоров’я людини, як й інших її природно-соціальних прав та свобод. Джерела та рушійні сили розвитку суспільства суттєво впливають на процес його переходу з одного стану в інший, причім, не завжди досконаліший, тому наслідки відповідних плебсологічних процесів можуть бути несприятливими для життєдіяльності націй (народів). Якщо ж життєдіяльність будь-якого суспільства триває з дотриманням основних законів плебсології (філософськоправового вчення), то така закономірність призводить до того, що у суспільстві виробляються відносно стійкі соціальні, демократичні, правові принципи, які мають поширеність на рівні національного та міжнародного права. Особливо це є важливим для врегулювання демографічних й соціально-економічних процесів, пов'язаних із сукупністю переміщення людей між державами, регіонами, областями, поселеннями. Тимчасове переміщення та переселення населення можливе на двох рівнях: у межах держави – внутрішня міграція та з однієї держави в іншу – зовнішня міграція (лат. migratio – переселення, переміщення). Внутрішня міграція населення може тривати у формі прискореного руху з однієї адміністративнотериторіальної одиниці в іншу та сезонного, тимчасового переміщення. Водночас внутрішня міграція населення може обумовлюватися економічним піднесенням і навпаки кризовими явищами, які призводять до серйозного загострення всіх суперечностей у державі. Про це засвідчують економічні кризи, що характеризуються скороченням, занепадом виробництва, розладом грошових й кредитних відносин, банкрутством промислових, сільськогосподарських, торгівельних та банківських структур, зростанням масового безробіття, різким зниженням життєвого рівня населення. Внаслідок економічної кризи у суспільстві посилюються суперечності між соціальними групами, а відповідно між соціумом та органами державної влади. Спеціальним об'єктом плебсології (філософсько-правового вчення) разом з тим є діяльність органів виконавчої влади, правоохоронних органів України та іноземних держав й міжнародних юрисдикційних організацій з питань взаємодії в галузях конституційного права, цивільного права, кримінального права, кримінального процесуального права, адміністративного права, кримінального виконавчого права, а також правових наук: філософії права, теорії держави та права, кримінології, криміналістики, юридичної деонтології та ін. Практика застосування набутих знань у даній галузі має тривати системно, комплексно й мобільно з урахуванням динаміки суспільних процесів та їх наслідків. При цьому композиційність кожної складової об'єкта плебсології є цілком закономірною. Діяльність органів виконавчої влади, правоохоронних органів, міжнародних, юрисдикційних організацій має здійснюватися у гармонійному науковому співвідношенні та взаємному впорядкуванні, у руслі двох основних напрямів. По-перше, процесія діяльності зазначених інститутів повинна здійснюватися злагоджено, з дотриманням внутрішньодержавних та міжнародних правових 44

Котюк І. Курс правознавства. Частина 1: Основи теорії держави і права : [навчальний посібник] / І. Котюк, О. Котюк. – К. : Версія ; Видавець Іван Котюк, 2003. – С. 148.

1.2

49

норм, законності. По-друге, варто зазначити, що акції, дії та дійства органів виконавчої влади, а також операції, оперативні комбінації, дії правоохоронних органів, є активним видом державної діяльності. По-третє, взаємодія міжнародних юрисдикційних організацій щодо питань правової різногалузевості повинна характеризуватися концентрованим поєднанням принципів, правил й рекомендацій. Отже, поняття «об'єкт плебсології» (філософсько-правового вчення) – це достатньо широкоформатна сфера, яка фактично існує незалежно від свідомості людини, і є явищем зовнішнього та внутрішнього світу як визнаної реальності. Втім, відповідно до однієї з аксіом плебсології соціальний продукт меж свого вдосконалення не має і мати не може. Таким чином, для суспільства характерна ознака самовдосконалення, що безумовно поширюється також й на проблему плебсологічної філософсько-правової тематики, тобто увага монографічного дослідження на об’єкті плебсології (філософсько-правового вчення) зосереджена з суто науково-практичних причин. Об'єкт плебсології, що складається з двох основних його частин (загальний та спеціальний), є значно об'ємнішим порівняно з предметом у кількісно-якісній філософськоправовій величині. Як матеріальна дійсність буття, об'єкт плебсології у філософськоправовому його виразі явище базове щодо предмета. У науково-пізнавальному баченні основною відмежувальною ознакою об'єкта плебсології (загального та спеціального) від предмета плебсології є уявні контури філософсько-правового характеру, що окреслюють ті проблеми суспільного буття, в яких містяться конституативні природно-правові та соціально-правові суперечності. Йдеться про суперечності, що виникають між людиною, а отже, суспільством, з одного боку, і державою з іншого, та супутні їм, а також інші соціальні процеси. Названа відмежувальна ознака визначається у формі поняття як продукт мислення, який за певних умов сповнює людську свідомість незалежно від свідомості окремих членів суспільства. У філософсько-правовому розумінні об'єкт плебсології завжди форматується на рівні тих чи інших суспільно-правових відносин і лише з певним другорядним акцентом щодо проблематики предмета. У зазначеному контексті доцільно наголосити, що предмет плебсології (філософсько-правового вчення) – це і є мислимий, перетворений його об'єкт, причім з новими напрямами та властивостями, які найбільш об’єктивно відображають зазначену природноправовову та соціально-правову суперечність. Із такого погляду привертає увагу переконливість, що проблематика об'єкта й предмета плебсології завжди відноситься до тих подій, на які спрямована діяльність компетентних суб'єктів. Комплексність та фундаментальність проблематики об’єкта плебсології (філософсько-правового вчення) закономірно посприяла обґрунтуванню певних наукових положень та висновків. Викладений матеріал надає змогу зробити наступний висновок. Плебсологія є філософсько-правовим вченням, об’єкт вивчення якого раціонально класифікувати на загальний та спеціальний. У свою чергу, сутність спеціального об’єкту вивчення плебсології (філософсько-правового вчення) має множинний характер. Основний акцент спеціального об’єкту плебсології стосується сфери правового предикату відносин людини (з природними правами і обов’язками), а також мудрого простонароду у консонансі з прогресивною опозиційною елітою (з їх природно-правовим, державотворчим духом нації (народу)) та держави (з юридичною відповідальності перед людиною за свою діяльність), а також пов’язаних з ними позитивних і негативних плебсологічних процесів. Подальші наукові дослідження проблеми об'єкту плебсології у філософсько-правовому його баченні мають задіяти алгоритм правового предикату націй (народів) і держави, як учасників відповідних плебсологічних процесів, адже побудова класичного громадянського суспільства має бути науково обґрунтованою та раціональною для кожної людини45. 45

Cкригонюк М. І. Об’єкт плебсології у філософсько правовому контексті / М. І. Скригонюк // Часопис Київ. ун-ту права. – 2006. – № 2. – С. 52.

50

Розділ 1

Об'єкт плебсології, що складається з двох основних його частин (загальний та спеціальний), є значно об'ємнішим порівняно з предметом у кількісно-якісній філософськоправовій величині. Як матеріальна дійсність буття, об'єкт плебсології у філософськоправовому його виразі явище базове щодо предмета. У науково-пізнавальному баченні основною відмежувальною ознакою об'єкта плебсології (загального та спеціального) від предмета плебсології є уявні контури філософсько-правового характеру, що окреслюють ті проблеми суспільного буття, в яких містяться конституативні природно-правові та соціально-правові суперечності. Йдеться про суперечності, що виникають між людиною, а отже, суспільством, з одного боку, і державою – з іншого, та супутні їм, а також інші соціальні процеси. Названа відмежувальна ознака визначається у формі поняття як процес мислення, який за певних умов сповнює людську свідомість незалежно від свідомості окремих членів суспільства. аргументовано вважати вченням. Предмет вивчення плебсології (філософсько-правового вчення) навіть з урахуванням, що це виокремлена систематизована частина загального як об’єкту пізнання, з деталізованими особливими ознаками та змістовною сутністю, повністю висвітлює природно-правові та соціально-правові протиріччя, та є широкоформатним і водночас конкретизованим. Отже, викладене дозволяє припустити, що предмет вивчення плебсології у повній мірі не охоплюється порізненими галузями філософії або права, а є складовою частиною їх гармонійного цілого – філософії права. Доцільно все ж конкретизувати, що предметом плебсології (філософсько-правового вчення) є коло знань пізнавальної діяльності про реальні позитивні і негативні плебсологічні процеси у сфері життєдіяльності людини, мудрого простонароду, націй (народів) і держави під час практики суспільного розвитку. До предмета плебсології (філософсько-правового вчення) окрім того входить коло наукових знань щодо конкуренції природного права і обов’язку людини з правом хитрощів як незаконним елементом сили державної влади. Відповідну тематику в притаманній своєму часу філософсько-правовій формі досліджували Аристотель (384–322 рр. до н. е.), Фома Аквінський (1225/1226–1274)46, Джон Локк (1632–1704)47, Жан-Жак Руссо (1712–1778)48, Шарль Луї Монтеск’є (1689–1755)49, Дені Дідро (1713–1784)50, Поль Анрі Гольбах (1723–1789)51, О. М. Радищев (1749–1802)52 та ін.53. Науково-теоретичною базою у питанні дослідження предмету плебсології є праці відомих науковців у зазначеній галузі філософсько-правових знань, зокрема В. О. Корчинського, О. Р. Михайленка, Л. І. Чулінди та ін. І це не випадково, адже мислителі усіх часів і народів обмірковували взаємозв'язок, кореляцію трьох основних складових предмету плебсології (філософсько-правового вчення): 1) народів, національних і соціальних груп, юрб тощо; 2) справедливості, гуманності, рівності, демократії, сили, окупації, опору тощо; 3) державотворення, конституційності, закону, права, обов'язку тощо. Предметом наукового розгляду 46

Аристотель. Политика / Аристотель ; [пер. С. А. Жебелева]. – М., 1911; Боргош Ю. Фома Аквинский / Ю. Боргош ; [пер. с польс. М. Гуренко]. – Изд. 2-е. – М. : Мысль, 1975. – 182 с. 47 Нарский И. С. Философия Джона Локка / П. С. Нарский. – М. : Изд-во Моск. ун-та, 1960. – 61 с.; Рахман Д. Джон Локк / Д. Рахман. – Харків : Червоний шлях, 1924. – 184 с. 48 Руссо Ж.-Ж. Об общественном договоре, или Принципы политического права / Ж.-Ж. Руссо. – М., 1938; Руссо Ж.-Ж. Избранные сочинения / Ж.-Ж. Руссо. – М. : Глав. редакця АОН, 1961. – 852 с. 49 Монтескье Ш. Избранные произведения : в 2 т. / Ш. Монтескье ; [под общ. ред. М. П. Баскина]. – М. : Госполитиздат, 1955; Баскин М. П. Монтескье / М. П. Баскин. – М., 1965. – 190 с. 50 Дидро Д. Сочинения : в 2 т. / Д. Дидро ; [пер. с фр. ; сост., ред., вступ. ст. и примеч. В. Н. Кузнецова]. – М., 1986. – Т. 1. – 592 с.; 1991. – Т. 2. – 604 с. – (Филос. наследие). 51 Акулов И. Б. Поль Гольбах – критик религиозных догматов / И. Б. Акулов, О. П. Малюк. – М. : Мысль, 1975. – 119 с. 52 Филиппов Л. А. Философская позиция А. Н. Радищева в трактате «О человеке, его смертности и бесмертия» / Л. А. Филиппов, В. И. Шинкарук, М. М. Спектор // Вопр. философии. – 1958. – № 5. 53 Скригонюк М. І. Окремі аспекти предмета плебсології як філософсько-правового вчення / М. І. Скригонюк // Часопис Київ. ун-ту права. – 2006. – № 4. – С. 28–33.

1.2

51

плебсології завжди були ті соціальні цінності, які утворювали у своїй системі принципи сутності людського буття54. Та все ж, плебсологія (філософсько-правове вчення) за своїм сутнісним змістом є особливою концепцію у формі системи філософсько-правових поглядів щодо різнопланового правового предикату відносин людини (з природними правами і обов’язками) й держави, а також процесу державотворення за участі мудрого простонароду у консонансі з прогресивною опозиційною елітою (з притаманним їм природно-правовим духом нації (народу)), у тому числі в умовах узурпованої державної влади. Звичайно ж, предметом вивчення плебсології є зворотна сфера її об’єкту – системи тих елементів, які виражають постійні ознаки природно-правових та соціально-правових суперечностей, що виникають між людиною та державою. Предметом плебсології (філософсько-правового вчення) є загальні й конкретні закони соціального розвитку: людини; суспільства, у т. ч. його окремих груп – національних, соціальних; держави, а особливо в суспільно-кризових ситуаціях. Предмет плебсології (філософсько-правового вчення) є багатоструктурним, міжгалузевим, він може бути сприйнятий як об'єктивна істина суспільного буття лише при його пізнанні з позицій як ідеалізму, так і матеріалізму. Це означає, що тільки за умови двох протилежних підходів – метафізичного й діалектичного методів мислення є потенціальна доцільність вільно обґрунтувати сукупність теоретичних і практичних положень пропонованого філософсько-правового вчення. Протилежне тлумачення з позицій метафізики та діалектики, теоретичних тез, принципів, домінантів і концепцій плебсології сприяє повному всебічному та об'єктивному їх науковому дослідженню. Виникнення плебсологічного вчення зумовлене сучасними суспільними процесами державотворення, адже відповідна тематика є вкрай необхідною для вирішення конкретних проблем суспільного буття, пов’язаних з правовим предикатом відносин людини (з природними правами і обов’язками) і держави (з юридичною відповідальністю перед людиною за свою діяльність), а також мудрого простонароду й прогресивної опозиційної еліти (з притаманним їм природно-правовим, державотворчим духом націй (народів)) і держави, у т. ч. в соціально-кризових ситуаціях, а також питаннями філософсько-правового, соціологічного, психологічного, політологічного характеру. Предмет плебсології (філософсько-правового вчення) охоплює одночасно події минулих процесів державотворення, що тривали за безпосередньої участі окремих особистостей і націй (народів). У сфері філософії права йдеться про формування та розвиток націй (народів), національних меншин і соціальних груп у контексті філософських світобачень ідеалізму й матеріалізму, починаючи з найдавніших філософських учень (Індії, Китаю, Єгипту, Вавилона). В цивілізаційному процесі формування філософських і правових поглядів загалом, у тому числі й на плебсологічні процеси, трансформувалося коло питань, зосереджених на науковій тематиці, а тому й історично видозмінювався сам предмет дослідження плебсології та його розуміння. Такі наслідки зумовлювалися, передусім, здатністю людини об'єктивно міркувати й розуміти сутність процесів одержавленого суспільного буття. Початково на цілком природних засадах об'єктивізму-ідеалізму та матеріалізму тривало пізнання закономірностей об'єктивного світу, на які була спрямована увага й діяльність мислителів. Наприклад, в епоху рабовласницького ладу не існувало різногалузевих, окремих наук про природу та суспільство, окремі форми руху матерії. У згадану добу суспільного розвитку офіційно тематика плебсологічних проблем входила до сфери загальних філософсько-теоретичних знань, в єдину можливу на той час форму пізнання. При утворенні ж галузевих наук тематика плебсологічних філософсько-правових процесів висвітлювалася осібними частинами й сторонами фізичного та духового життя, одначе, завжди основою таких досліджень ставали питання філософії й права. Зрозуміло, що нині проблематика плебсології (філософсько-правового вчення) не може вміститися в наукові межі філософії 54

Скригонюк М. І. Предмет плебсології як філософсько-правового вчення / М. І. Скригонюк // Часопис Київ. ун-ту права. – 2006. – № 3. – С. 25.

52

Розділ 1

про загальні питання буття та пізнання, закони розвитку суспільства. Навіть за умови розвитку філософських теорій повне та об'єктивне вирішення питання, що досліджується, тільки у філософській формі є неможливим та недоцільним. Плебсологів повсякчас турбували й турбують важливі питання: 1) «За закономірностями природи триває правовий предикат відносин людини (з природними правами і обов’язками), а також мудрого простонароду й прогресивної опозиційної еліти (з притаманним їм природно-правовим, державотворчим духом нації (народу)) і держави (з юридичною відповідальністю перед людиною за свою діяльність), у т. ч. в кризових ситуаціях, чи навпаки залежить від випадкових чинників?»; 2) «Природне й соціальне одержавлене буття у значенні поведінки націй (народів) є матеріальним, функціонує саме по собі чи перебуває під впливом потойбічних, зверхніх сил?»; 3) «Природний і соціальний одержавлений світ з проблемою поведінки націй (народів) вічний чи створений у певний період Богом?»; 4) «Світ – природне та соціальне одержавлене буття перебувають у невпинному русі, тобто розвиваються за своїми об'єктивними законами, що не залежать від свідомості, розуму, волі, а можливо відбуваються під впливом втручання ззовні – сили духу, Бога?». Важливим у плебсології (філософсько-правовому вченні) актуалізується питання відносин людини, мудрого простонароду, нації (народу) у консонансі з прогресивною опозиційною елітою до держави з її юридичною відповідальністю перед людиною за свою діяльність у процесі суспільного буття, і навпаки держави до названих суб’єктів. Пізнання відповідної проблеми тривало впродовж розвитку філософії, права та інших наук і субституціювало кардинальні питання – співвідношення буття і мислення, про істину та її критерії, справедливість, законність та ін. При цьому методи пізнання процесів державотворення за участі мудрого простонароду з його природно-правовим духом нації (народу) не були однотипними, вони постійно видозмінювалися в залежності від чинної в тій чи іншій державі ідеології. Наприклад, відомо, що у добу СРСР у філософії та праві були задіяні тільки діалектичні методи пізнання. Плебсологічне філософсько-правове мислення є логічним способом відображення дійсності, коли предмет дослідження розкривається через сукупність його суттєвих ознак. Така діяльність передбачає певні логічні форми, поняття, в яких узагальнюються й виокремлюються предмети і явища того або іншого класу за більш або менш суттєвими ознаками. Водночас логічне мислення у плебсології передбачає також функціонування законів, за якими здійснюються відповідні плебсологічні процеси. У контексті предмету плебсології (філософсько-правового вчення) логічне мислення як специфічна форма плебсологічної діяльності незалежно від спрямованості, рівня реалізується в трьох основних видах: понятті, судженні та умовиводі та є складовою частиною предмета плебсології. Вказані види (форми) мислення взаємозв'язані між собою, а тому зрозуміло, що в плебсології вони функціонують у нерозривній єдності. У форматі предмету плебсології варто вагомо зауважити, що ще в першій фазі історичної форми філософії – натурфілософії мислителі висунули низку гіпотез, положень, принципів плебсологічного філософсько-правового характеру, що мали важливе базове значення для розвитку наукових знань. Так, натурфілософська гіпотеза атомістики, одним із засновників якої був Демокріт, передбачала, що матерія, у тому числі й простір, складається з атомів – найдрібніших частин. Підтвердженням багатоаспектності предмета плебсології як невід’ємної частини філософії права є те, що вже у згадану філософську добу, а також і пізніше, мислителі, здатні до абстрактних міркувань, різнопланово підходили до вирішення плебсологічних проблем, торкаючись питань психології, логіки, етики поведінки. Так, наприклад, за часів кризи давньогрецького (3–4 вв. до н. е.) та римського (1–2 вв. н. е.) рабовласницького ладу, в період виникнення стоїцизму – напряму античної філософії, римські філософи-стоїки – Епіктет, Сенека, Марк Аврелій та інші мислителі закликали дотримуватися моральних вимог, що мають в основі своєї природи покірність, спокій, скромність, повагу до чинної ідеології і влади. Зокрема, римський стоїцизм визначався тим, що увага до плебсологічних ідей суттєво послаблювалася, адже філософія римського стоїцизму обмежувалася тільки проблематикою основ теорії моралі, обґрунтуванням відповідної моральної системи, розумінням

1.2

53

добра і зла, справедливості, щастя, змісту життя тощо. Одночасно посилювалося проникнення й релігійних тенденцій у філософську науку. Так, поступово витворювалася християнська філософія. Тому було цілком логічним і закономірним, що римські філософи-стоїки поширювали такі норми та принципи поведінки, за якими настановлювали: 1) керуватись у своїй поведінці не прагненнями, бажаннями, пристрастями, а розумом, який є складовою частиною світового божественного розуму; 2) керуватись у своїй поведінці психологією покірності, терпіння щодо усталеного в суспільстві порядку; 3) не прагнути зовнішньої шаноби, а підкорятися долі. У предметному плебсологічному філософсько-правовому вираженні стоїцизм як напрям античної філософії спонукав соціум і окремих його членів стійко, впевнено й мужньо терпіти труднощі суспільного та природного буття. З іншого твердження, у значенні предмету плебсології (філософсько-правового вчення) римський стоїцизм як особлива філософська форма пізнання світу визначив витоки основи природного права. Насамперед, як відомо природне право – це вчення про внутрішню духовну волю особи й про природний закон. Кожне класичне філософсько-правове вчення Античних часів та Середньовіччя (Платон «Держава»55, Аристотель «Політика»56, Цицерон «Про державу»57, «Про закони»58, «Про природу богів»59, Джон Локк «Два трактати про врядування»60, Самуель Пуфендорф «Про обов’язки людини і громадянина»61 або, наприклад, духовна спадщина українських мислителів (Володимир Мономах «Повчання»62, Феофан Прокопович «Духовний регламент»63, Станіслав Оріховський-Роксоланин «Напучення королеві польському Сігізмунду Августу»64, Богдан Кістяківський «Соціальні науки і право»65, Михайло Драгоманов «Проект статуту Української спілки "Вільний Союз"»)66) в основі своїй завжди висвітлювали бачення конкретної особистості науковця як представника певної національної або соціальної групи щодо сукупностей найважливіших наукових висновків щодо державотворчого процесу, його рушійних сил, перспектив та провідного місця у ньому особи, нації (народу) та ін. А це тому, що цивілізаційний державотворчий процес ґенезису суспільного розвитку має свої історичні закономірності. Зокрема, для кожної нації (народу) є характерними свої особливості цивілізаційного державотворчого процесу. Для однієї нації (народу) цивілізаційний процес державотворення триває поступово у формі рідної національної державності і, звичайно ж, закономірно залежить від правосвідомості громадян, а в першу чергу правосвідомості національної еліти. До предмету плебсології (філософсько-правового вчення) увіходить загальна й окрема квестія сутності, закономірностей та структури процесу державотворення. З урахуванням означеного важливими питаннями плебсологічного філософсько-правового предикату відносин людини і держави, що ґрунтується на засадах філософії ненасилля, а також договірної нормативно-правової теорії обопільної юридичної відповідальності є: 1) людина (з природними правами і обов’язками) та держава (з юридичною відповідальністю перед людиною за свою діяльність) з відповідними органами влади і джерелами зовнішньої й внутрішньої не55

Антологія лібералізму: політико-правові вчення та верховенство права / [упор.: С. Головатий, М. Козюбра, О. Сироїд ; відп. ред. С. Головатий ; наук. ред. С. Головатий, О. Сироїд, О. Волкова, А. Черевко ; вст. сл. С. Головатий]. – К. : Книги для бізнесу, 2008. – С. 13–89. 56 Там само. – С. 91–129. 57 Там само. – С. 131–168. 58 Там само. – С. 169–203. 59 Там само. – С. 204–218. 60 Там само. – С. 327–351. 61 Там само. – С. 353–359. 62 Там само. – С. 715–726. 63 Там само. – С. 729–787. 64 Там само. – С. 789–836. 65 Там само. – С. 839–895. 66 Там само. – С. 897–988.

54

Розділ 1

безпеки; 2) мудрий простонарод з його природно-правовим, державотворчим духом нації (народу) та держава з відповідними органами влади і джерелами зовнішньої й внутрішньої небезпеки; 3) влада – народ; 4) влада – національна група; 5) влада – соціальна група; 6) національна група – національна група; 7) національна група – соціальна група; 8) соціальна група – соціальна група; 9) влада міждержавного капіталу, державна влада – національні, соціальні групи; 10) природа – національні, соціальні групи та ін. Викладене у контексті предмету плебсології (філософсько-правового вчення) надає можливість зробити такий висновок: якщо філософія має своїм завданням досліджувати найзагальніші проблеми пізнання буття, навколишнього світу, а в галузі права – різні сфери суспільного життя як унормованого державою процесу й закономірності цього розвитку, то плебсологія покликана вивчати закономірності негативної й позитивної поведінки людини, а також позитивної поведінки мудрого простонароду у консонансі з прогресивною опозиційною елітою в умовах держави, особливо пов'язаної з соціально-кризовими та іншими ситуаціями. Предметом плебсології (філософсько-правового вчення) є також природностихійний і організований, локальний і системно-масовий мирний опір узурпованій державній владі, який чинять громадяни, національні, соціальні групи, народи стосовно влади та боротьба вказаних груп між собою, що точиться, як правило, у формі відкритої або конспіративної боротьби67. Предмет плебсології (філософсько-правового вчення) раціонально розглядати через контекст різногалузевості її змісту. Варто підкреслити, що аширокоаспектність змісту плебсології досить суттєво вплинула на формування та розвиток її категоріального апарату, зокрема, на утвердження наукових понять, у тому числі, що стосуються предмету плебсології та виражають найзагальніші властивості і зв'язки зазначених явищ дійсності. Це, звісно ж, безпрецедентно стосується і поняття предмету плебсології. Отже, об’єктивне дослідження питання предмету плебсології (філософсько-правового вчення) є найбільш вірогідним у разі, якщо відповідний вектор пізнання спрямувати через алгоритм визначення плебсології. Такий підхід до вирішення зазначеної тематики дозволить особливо точно і повно сформулювати дефініцію предмету плебсології, а також ефективно та результативно класифікувати предмет плебсології на види як структурні його елементи. Отже, дослідження предмету плебсології шляхом аналітичного розкладу поняття даного філософсько-правового вчення на складові частини дозволяє виокремити наступний перелік його можливих елементів: 1) плебсологічні філософсько-правові закономірності природного права і обов’язку людини; 2) плебсологічні філософсько-правові закономірності правового захисту боротьби за мир; 3) плебсологічні філософсько-правові закономірності захисту прав та свобод людини; 4) плебсологічні філософсько-правові закономірності правового захисту побудови світового класичного громадянського суспільства; 5) плебсологічні філософсько-правові закономірності правового забезпечення участі українського суспільства у процесах глобалізму та антиглобалізму; 6) плебсологічні філософсько-правові закономірності правового захисту національної державності; 7) плебсологічні філософсько-правові закономірності правового захисту істинної інтернаціональної державності; 8) плебсологічні філософсько-правові закономірності правового захисту національних та соціальних груп; 9) плебсологічні філософсько-правові закономірності узаконення законного себе за участі мудрого простонароду; 67

Скригонюк М. І. Окремі аспекти предмета плебсології як філософського-правового вчення / М. І. Скригонюк // Часопис Київ. ун-ту права. – 2006. – № 4. – С. 29–31.

1.2

55

10) плебсологічні філософсько-правові закономірності правового захисту ґендерної рівності; 11) плебсологічні філософсько-правові закономірності правового захисту сім’ї; 12) плебсологічні філософсько-правові закономірності правового захисту національних мов, культур; 13) плебсологічні філософсько-правові закономірності правового захисту природи; 14) плебсологічні філософсько-правові закономірності участі Українського народу в державотворенні та інших позитивних й негативних природно-соціальних процесах; 15) плебсологічні філософсько-правові закономірності участі мудрого простонароду у виборчих процесах, а також у правореалізаційній діяльності, а також в процесах державотворення, у тому числі у постреволюційний період; 16) плебсологічні філософсько-правові закономірності участі мудрого простонароду у плебісцитах та референдумах в умовах підвищеної соціальної напруги; 17) плебсологічні філософсько-правові закономірності участі мудрого простонароду у подоланні кризових ситуацій у державі; 18) плебсологічні філософсько-правові закономірності участі мудрого простонароду у процесах подолання наслідків фінансово-економічних криз; 19) плебсологічні філософсько-правові закономірності природного права і обов’язку мудрого простонароду й прогресивної опозиційної еліти на мирний опір узурпованій державній владі; 20) плебсологічні філософсько-правові закономірності плебсонамбмічних вимірів суспільних заворушень; 21) плебсологічні філософсько-правові закономірності природно-соціального механізму ненасилля та агресії; 23) плебсологічні філософсько-правові закономірності масової агресії в умовах юрби; 24) плебсологічні філософсько-правові закономірності врегулювання збройних міжнаціональних конфліктів, у тому числі тих, що тривають з вини втручання інших держав та ін. Варто констатувати, що кожний з названих щойно елементів є своєрідним видом предмету дослідження плебсології за своїм внутрішнім змістом фактично формує новий її філософсько-правовий напрям, і начебто є відокремленим від матеріально-суперечливого масиву природно-правових та соціально-правових проблем, що виникають між людиною і державою. Щоправда, зазначений реєстр елементів предмету плебсології не є завершеним і, звісно ж, потребує подальшого вдосконалення. Та все ж, зробимо спробу запропонований перелік елементів предмету плебсології систематизувати, тобто розподілити на групи за спільними ознаками. До таких ознак, властивостей, особливостей як показників істинної якості тієї чи іншої системи елементів структури предмету плебсології (філософсько-правового вчення) варто віднести: 1) плебсологічні філософсько-правові закономірності правового захисту; 2) плебсологічні філософсько-правові закономірності правового забезпечення; 3) плебсологічні філософсько-правові закономірності процесів державотворення за участі мудрого простонароду; 4) плебсологічні філософсько-правові закономірності правореалізаційної діяльності мудрого простонароду; 5) плебсологічні філософсько-правові закономірності подолання кризових ситуацій; 6) плебсологічні філософсько-правові закономірності природного права і обов’язку мудрого простонароду й прогресивної опозиційної еліти з притаманним їм природно-правовим духом нації (народу) на мирний опір узурпованій державній владі; 7) плебсологічні філософсько-правові закономірності плебсонамбмічних вимірів; 8) плебсологічні філософсько-правові закономірності врегулювання конфліктних ситуацій;

56

Розділ 1

9) плебсологічні філософсько-правові закономірності природно-соціального механізму агресії; 10) плебсологічні філософсько-правові закономірності узаконення законного себе за участі мудрого простонароду; 11) плебсологічні філософсько-правові закономірності масової агресії в умовах юрби; 12) плебсологічні філософсько-правові закономірності природних прав і обов’язків людини; 13) плебсологічні філософсько-правові закономірності врегулювання збройних міжнаціональних конфліктів, у тому числі тих, що тривають з вини втручання інших держав. Це означає, що кожна з тринадцяти запропонованих ознак постають базовою основою для створення в межах структури предмету плебсології окремої її групи. У свою чергу, вказані ознаки системного поділу видів елементів предмету плебсології (філософсько-правового вчення) на групи можливо все ж розмежувати на дві основні секції. Початковим філософсько-правовим моментом, властивим для першої секції у загальній плебсологічній конструкції її предмету, є характерні властивості і сторони процесів державотворення за участі мудрого простонароду, аналогічною участю Українського народу, а також народів Європи та всіх народів світу. Цілком закономірно, що до сфери першої секції класифікаційних ознак поділу елементів предмету плебсології (філософсько-правового вчення) варто віднести водночас й питання, що пов'язані з соціально-кризовими ситуаціями. Наступну, другу секцію, що об’єднує відповідні групи предмету плебсології, можливо сформувати за допомогою правового моменту як питомої якості природно-правових та соціальноправових протиріч між суспільством і державою в царині правозахисної діяльності. У даному разі проблема суперечностей сягає сфери прав і свобод людини, ґендерної рівності, сім’ї, природи, національних та соціальних груп. Щоправда, в контексті визначення у сфері національного законодавства пріоритетів процесуально-правових форм захисту людини і держави як нових природно-соціальних цінностей, причім з різноманітних причин, які не завжди стають ефективними. Проте винною стороною в питаннях невиконання норм законів у різних галузях права, що штучно звужує права і свободи людини, все ж постає держава. У такому випадку чітко простежується взаємозв’язок предмету плебсології (філософсько-правового вчення) з функціонуванням її законів та аксіом. Основні закони й аксіоми плебсології як систематизована сукупність спеціальних знань мають своїм завданням слугувати надійним філософсько-правовим засобом захисту прав та свобод людини і суспільства, а відповідно й захисту національної державності, миру та ін. Отже, до сфери предмету плебсології варто також віднести і проблему основних законів та аксіом, тематику плебсологічної філософсько-правової характеристики певного аспекту дослідження та ін. Відповідно елементи предмету плебсології у філософсько-правовому значенні концептуально взаємозалежні. Відзначимо, що найбільш раціонально елементи предмету плебсології системно зведені у поняття сутності даного вчення. В іншому ж аспекті поглиблений аналіз поняття плебсології дозволяє дійти до висновку, що його зміст виражає сутність структури відповідного філософсько-правового вчення. Окремим компонентом предмету пізнання плебсології (філософсько-правового вчення) у форматі правозастосовчої діяльності постає проблема властивостей і векторів тих протиріч, що характерні для правової сфери захисту рідної національної та справедливої інтернаціональної державності. Рідну національну державність мають лише нації (народи) з достатньо високим рівнем цивілізаційного розвитку, типовість якостей якого об’єктивно залежить від етапу суспільно-історичного поступу. Водночас встановлено, що з реально існуючих на Землі 5 тис. етносів тільки кілька сотень з них спромоглися стати повноцінними націями, і це при тому, що у світі наявні лише 200 держав. З означеного, є очевидним, що волею історичних умов й обставин частина націй (народів) все ж рідної державності не мають. У класичному варіанті це, наприклад, представники таких народів, як цигани, курди та ін. Згідно за-

1.2

57

значених причин окремі нації (народи) входять до складу інших держав. Боротьба ж за національну державність, як правило, триває в умовах підпілля, або відкритого мирного чи збройного протистояння. Це стосується, зокрема народу басків в Іспанії. Захист же інтернаціональної державності з плебсологічного погляду можливий лише в умовах матеріальної та моральної забезпеченості громадян відповідної держави. За інших умов будь-яка правозахисна діяльність є штучною, адже вона не відповідає сутності предмету плебсології і набуває виключно космополітичного характеру. До предмету вивчення плебсології (філософсько-правового вчення) доцільно виокремити також й питання правового захисту мов, національних культур, а фактично тих властивостей і сторін, які повно відображають постійні природно-правові та соціально-правові суперечності у названій філософсько-правовій площині між людиною і державою. Підкреслимо, що мова у фронтальному, тобто плебсологічному філософсько-правовому світобаченні, послугувала одним з вагомих факторів ґенезису людського суспільства. Водночас без мови, культури й власної держави будь-яка нація перетворюється в атомізовану людську масу, як потужний енергетично-біологічний носій для інших одержавлених націй (народів). Наприклад, в історичну добу СРСР основною цементуючою нацією для відповідної держави–імперії були росіяни з пріоритетом їхньої рідної російської мови. Все населення держави завдяки діям представників КПРС в основному було ідеологічно перетворене в радянських людей68. І це при тому, що мова, як сукупність довільно відтворюваних, загальноприйнятих у межах певного суспільства звукових знаків (функціонує у процесі вираження відповідних думок) з плебсологічного філософсько-правового погляду, є одним з головних способів усунення природно-правових та соціально-правових суперечностей між людиною і державою. Різнорідні інші структурні елементи предмету плебсології (філософсько-правового вчення), що сфокусовані не за аксіомою поняття даного вчення, також потребують поглибленого вивчення. І це тому, що будь-який елемент предмету плебсології походить з широкоформатної філософсько-правової формули їх започаткування. Предмет дослідження плебсології окрім зазначеного аспекту можливо сформулювати також через питання структури, методів і завдань відповідного філософсько-правового вчення. У даному контексті бажано визначення з плебсологічної тематики об'єднати за спільністю тих чи інших філософськоправових ознак, а фактично класифікувати їх на види за складовими частинами структури плебсології (філософсько-правового вчення). Висловлене можливо репрезентувати у форматі наступних, логічно зумовлених суджень, тобто посилок: 1) предмет плебсології сформульований у понятті плебсології; 2) предмет плебсології сконцентрований у структурі плебсології та інших її категоріях як філософсько-правових цінностей; 3) у понятті плебсології закладена структура плебсології. Отже, елементи структури плебсології у виокремленому форматі фактично і визначаються предметом даного філософсько-правового вчення. Практична реалізація наукових розробок з питань предмету плебсології (філософськоправового вчення) має основним своїм завданням сприяти позитивним плебсологічним процесам, а в першу чергу, тих процесів, що тривають за участі мудрого простонароду, а також запобігати суспільним та масовим заворушенням, передчасно виявляти їх первинні ознаки з метою ефективного уникнення дестабілізаційних ситуацій в державі. Отже, питання предмету плебсології (філософсько-правового вчення) має завжди турбувати представників органів законодавчої, виконавчої та судової влади усіх держав, а також широку громадськість, адже в концепцію предмета плебсології творчо закладена одна з визначальних, провідних філософсько-правових ідей – держава покликана захищати людину і громадянина. Основи ж філософсько-правових поглядів на процес державотворення в Україні за участі мудрого прос68

Черненко К. У. КПСС и права человека / К. У. Черненко. – М. : Изд-во Агенства печати «Новости», 1982. – С. 7; Горбачев М. С. Перестройка и новое мышлений для нашей страны для всего мира / М. С. Горбачев. – М. : Политиздат, 1988. – С. 4.

58

Розділ 1

тонароду являє собою світобачення плебсологічної методики через концепцію природного права людини, нації (народу), де форпостом постає більшість мудрого простонароду, яка діє виключно мирними формами. Людина може бути належно захищена перед державою завдяки мудрій більшості громади, основою якої є організована, національна або соціальна група. У завершальному висновку питання предмета плебсології (філософсько-правового вчення) необхідно зауважити наступне. Предметом пропонованого монографічного дослідження з тематики плебсології (філософсько-правового вчення) є закономірності правового предикату відносин людини (з її природними правами і обов’язками) і держави з відповідними органами влади й джерелами зовнішньої й внутрішньої небезпеки, а також мудрого простонароду й прогресивної опозиційної еліти (з притаманним їм природно-правовим духом нації (народу)) та держави. Державотворення в умовах демократії неможливе без реалізації більшістю мудрого простонароду свого природного права і обов’язку заради побудови класичного громадянського суспільства, де будуть якісно захищені права та свободи кожної людини69. Коло знань, яке становить межі наукового пізнання у контексті предмета плебсології, початково окреслюється формою та змістом на рівні найпростішої одиниці будови державно-суспільного організму. Плебсологічною клітиною предмету, що досліджується, є будь-які конкретні суспільні події в державі, а також матеріальні явища природи та пов’язані з ними наслідки, у тому числі мінімізовані події в соціумі за участі мудрого простонароду, соціальних і національних груп. Іншими словами, предмет плебсології – це цілком реальне, виокремлене із загального, абстрактно-апріорного70 та спеціального об’єкта. Подальші наукові дослідження не тільки вдосконалюють висунуту наукову філософсько-правову концепцію у питаннях предмету плебсології, вони також супроводжуватимуться поглибленим розглядом та оцінкою даного питання з метою виявлення й усунення його можливих вад та хиб71. Наступні наукові дослідження мають охопити царину теоретичних і практичних відносин у їхній нерозривній єдності. Бажано, що напрям даних досліджень реалізувався за плебсологічною філософсько-правовою формулою: природне право і обов’язок розумної більшості нації (мудрого народу) – захищена людина – класичне громадянське суспільство, справедливість72.

1.3. ОСНОВНІ ДЖЕРЕЛА І СКЛАДОВІ ЧАСТИНИ ПЛЕБСОЛОГІЇ (ФІЛОСОФСЬКО-ПРАВОВОГО ВЧЕННЯ) Відповідно до логічно зумовлених засад теорії гуманітарних наук, у тому числі і філософії права, а отже й плебсології як філософсько-правового вчення будь-який об’єкт дослідження наділений властивими йому основними джерелами походження та складовими елементами. З означеного, актуальність питання основних джерел і складових частин плебсології (філософсько-правового вчення) зумовлена тим, що пропонована концепція як систематизована та обґрунтована сукупність поглядів і положень з галузі філософії права закономірно повинна мати ґрунтовні, основоположні компоненти. Плебсологія як новітнє філософсько-правове вчення генерувалося в результаті тривалого процесу наукового дослідження, у тому числі узагальнення досягнень природничих, гума69

Скригонюк М. І. Предмет плебсології як філософсько-правового вчення / М. І. Скригонюк // Часопис Київ. ун-ту права. – 2006. – № 3. – С. 29. 70 Скригонюк М. І. Окремі аспекти предмета плебсології як філософсько-правового вчення / М. І. Скригонюк // Часопис Київ. ун-ту права. – 2006. – № 4. – С. 33. 71 Там само. 72 Скригонюк М. І. Предмет плебсології як філософсько-правового вчення / М. І. Скригонюк // Часопис Київ. ун-ту права. – 2006. – № 3. – С. 30.

1.3

59

нітарних та технічних наук, а отже, об’єктивних, сприятливих природно-правових, теоретичних та соціально-історичних умов. Це означає, що започаткування та розвиток на початку ІІІ тисячоліття н. е. плебсології як філософсько-правового вчення не відбулося само по собі, а стало закономірною історико-правовою необхідністю. До об’єктивних умов, що всіляко сприяли витворенню нового філософсько-правового вчення – плебсології слід виокремити систематизовану множину науково-практичних знань та грандіозних на світовій арені історичних подій: 1) розпад СРСР, соціалістичного табору, відповідно Збройних сил, підпорядкованих керівним органам Варшавського договору, проголошення 24 серпня 1991 р., схваленим 1 грудня 1991 р. всенародним голосуванням, незалежності України; 2) часткове переформатування європейського політико-економічного та правового, у тому числі міжнародного правового простору (об’єднання Німеччини, розпад Югославії, створення Європейського Союзу, вступ нових держав до НАТО та ін.); 3) переорієнтація світового співтовариства на більш прогресивні євроатлантичні гуманістичні цінності. Актуальність основних джерел і відповідно складових частин плебсології (філософсько-правового вчення) зумовлена тим, що означена є концептуальною систематизованою сукупністю філософсько-правових поглядів, по-перше, з важливих питань захисту прав і свобод людини від держави. По-друге, будь-яке вчення або теорія закономірно мають ті початкові витоки, на яких вони теоретично ґрунтуються. В інакшому випадку без з’ясування таких витоків, співвідносно складових частин, плебсологія не може бути декларована як філософсько-правове вчення. Питання джерел наукових концепцій дотично досліджували В. І. Горбань73, Є. П. Євграфова74, Б. А. Каліцький75, М. В. Кармаліта76, О. М. Кіндратець77, М. В. Костицький78, М. Є. Мочульська79, Ж. О. Павленко80, В. М. Селіванов81 та ін. Метою даного дослідження є формулювання на основі аналізу наявних наукових положень з галузі філософії права, а також теоретичних положень Загальної та Особливої частин плебсології (філософсько-правового вчення) основних її джерел та складових частин. У контексті теми дослідження є логічним розмежувати питання об’єкту і предмету наукової концепції, а отже, й плебсології як цілинної модерної галузі філософсько-правових знань. Воднораз, у лінгвістичному світосприйнятті слово «джерело» може коментуватися у наступних принагідних варіантах: 1) те, що дає початок чому-небудь, звідки постає, черпається щось; основа чого-небудь; вихідне начало, корінь, колиска, корінь, зародок; 2) писемна пам’ятка, до73

Горбань В. І. Методологія дослідження проблеми державно-правової доктрини України / В. І. Горбань // Наук. вісн. Львів. держ. ун-ту внутр. справ. – 2009. – № 3. – С. 34–42. 74 Євграфова Є. Доктрини та концепції у правовій системі України: форми і сфери застосування / Є. Євграфова // Право України. – 2010. – № 5. – С. 77–84. 75 Каліцький Б. А. Сучасний стан наукової сфери України та нова стратегічна доктрина її розвитку / Б. А. Каліцький // Наука та наукознавство. – 2006. – № 2. – С. 94–102. 76 Кармаліта М. В. Правова доктрина – джерело (форма) права : автореф. … канд. юрид. наук : спец. 12.00.01 «Теорія та історія держави і права, історія політичних і правових вчень» / М. В. Кармаліта ; Київ. нац. ун-т ім. Т. Шевченка. – К., 2011. – 21 с. 77 Кіндратець О. М. Теоретичні джерела концепції соціальної держави / О. М. Кіндратець // Гуманіт. вісн. Запоріз. держ. інж. акад. – 2008. – Вип. 34. – С. 43–52. 78 Костицький М. Українська політико-правова доктрина: проблеми формування / М. Костицький // У майбутнє – в ім’я України! : мат-ли ІІІ Всесвіт. форуму українців (18–20 серпня 2001 р., м. Київ). – К. : Україна-Світ, 2001. 79 Мочульська М. Зародження правової доктрини як юридичного феномена / М. Мочульська // Вісн. Львів. ун-ту. Сер. юрид. – 2010. – Вип. 50. – С. 3–9. 80 Павленко Ж. О. Філософські аспекти трансформації правової доктрини в постіндустріальному суспільстві / Ж. О. Павленко // Проблеми законності. – 2006. – Вип. 81. – С. 158–167. 81 Селіванов В. До питання методології розроблення сучасної правової доктрини України / В. Селіванов // Вісн. Акад. правових наук України. – 2005. – № 2(41). – С. 15–27; Селіванов В. До проблеми розроблення концепції розвитку вітчизняної юридичної науки / В. Селіванов // Право України. – 2001. – № 7. – С. 11–18.

60

Розділ 1

кумент, на основі якого базується наукове дослідження82. Враховуючи означене, плебсологія – це єдине системно зумовлене, цілісне філософсько-правове вчення, що є результатом тривалого в часі наукового дослідження, яке ґрунтується на п’яти основних джерелах: 1) працях вчених у галузі філософії права з питань правового предикату відносин людини й держави; 2) нормах права, що врегульовують правовий концепт відносин людини й держави: а) національного права; б) нормах права як частини національного законодавства, що виникли в результаті чинних міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України; 3) договірній нормативно-правовій теорії обопільної юридичної відповідальності людини і держави; 4) філософії ненасилля; 5) гуманітарних науках, домінантах наукових напрямів та концепціях. Водночас названа сукупність імперативів на рівні їх теоретичного осмислення уречевлена у формі п’ятьох складових частин плебсології (філософсько-правового вчення), що є її єдиною, концептуальною основою. Разом з тим, кожне з джерел плебсології (філософськоправового вчення) характеризуються різноманітними узгодженими та суперечливими ознаками. Джерела плебсології закономірно впливають на формування квінтесенції її філософсько-правового об’єкту і предмету як визначальних головних алгоритмів у питаннях правового предикату відносин людини й держави в модерних умовах державотворення в Україні. Логічно, що окрім джерел плебсології (філософсько-правового вчення) на її започаткування та розвиток безпосередньо мали вплив процеси суспільної практики, а в першу чергу того ж правового предикату відносин людини й держави. Плебсологія також є результатом суб’єктивного історичного значення, а водночас новим філософсько-правовим вченням, на виникнення і розвиток якого суттєвий вплив мали соціально-історичні умови, попередні ідеї, концепції та інші вчення зі сфери філософії права. Це означає, що кожна з п’яти системно вибудуваних джерел і складових частин плебсології (філософсько-правового вчення) за своїм внутрішнім змістом – це своєрідна філософськоправова концепція. Водночас цілком логічно, що конкретна складова частина пропонованого філософсько-правового вчення і є його джерелом. Таким чином, якщо у пропонованому філософсько-правовому вченні – плебсології з застосуванням необхідних методів дослідження науково доведена логічно зумовлена органічна єдність усіх її п’яти основних джерел і складових частин, то відповідно означене і є системою філософсько-правових поглядів з п’яти названих питань. Отже, першим джерелом і складовою частиною плебсології (філософсько-правового вчення) є праці вчених у галузі філософії права з питань правового предикату відносин людини й держави. Йдеться про фактичні результати наукової діяльності передових мислителів, які у пошуках справедливих форм соціального життя, запропонували свої природно-правові та соціально-правові варіанти вирішення проблемного питання правового предикату відносин людини й держави. Безумовно, що вирішальним моментом у сфері означеної діяльності кожного з мислителів постало непереборне прагнення до ідеалу справедливості, в аспекті правового предикату відносин людини й держави. У конкретному форматі перше джерело і відповідно – складова частина плебсології (філософсько-правового вчення) висвітлене у розділі другому Загальної частини даного монографічного дослідження «Ґенеза плебсологічного філософсько-правового вчення». Теоретичні розробки вчених у галузі філософії права, у форматі відповідних ідей, концепцій, теорій, що стосуються плебсології (філософськоправового вчення) сягають історичних етапів Античності, Середньовіччя, Нового часу та су82

Новий тлумачний словник української мови : у 3 т. : 42 000 слів / [укл. В. В. Яременко, О. М. Сліпушко]. – Вид. 2-ге. – К. : Аконіт, 2003. – Т. 1: А–К. – С. 536.

1.3

61

часності. Праці вчених у галузі філософії права не випадково є першим джерелом і співвідносно першою складовою частиною плебсології (філософсько-правового вчення). Такий вибір обґрунтовується об’єктивно існуючим взаємозв’язком між внутрішньою природою зазначених наукових концептів та структурою пропонованого філософсько-правового вчення. Щоправда, праці вчених у галузі філософії права з питань правового предикату відносин людини й держави, що є першоджерелом і складовою частиною плебсології (філософськоправового вчення) так чи інакше стосувалися феномену права у контексті предикату відносин людини й держави. Другим джерелом, а отже, й складовою частиною репрезентованого філософськоправового вчення – плебсології є норми права, що врегульовують правовий предикат відносин людини й держави: а) національне право; б) норми права як частини національного законодавства, що виникли в результаті чинних міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. Разом з тим, субстанція другого джерела й складової частини плебсології (філософсько-правового вчення) виокремлена у розділі шостому, зокрема, у підрозділі 6.4 «Норми, що врегульовують правові відносини людини і держави при обопільній юридичній відповідальності» Загальної частини монографії. А це з тих причин, що для правильного філософсько-правового пізнання об’єкту і предмету представленої теми автором майже у кожному розділі монографії систематично застосовувалось дослідження норм різних галузей права, що врегульовують правовий предикат відносин людини й держави. Започаткування ж і розвиток феномену права, що врегульовує правовий предикат людини й держави, тривало і продовжує тривати нині у нерозривній єдності з алгоритмом держави. І це тому, що сприйняття ж істинної філософськоправової сутності права може бути реалізованим лише за умови об’єктивного вирішення питання правового предикату відносин людини й держави. Третім основним джерелом і відповідно складовою частиною плебсології (філософсько-правового вчення) є договірна нормативно-правова теорія обопільної юридичної відповідальності людини і держави. Варто водночас констатувати, що в Україні, у тому числі у школі права Київського національного університету імені Тараса Шевченка тематика «Теорія правової відповідальності» є достатньо науково розробленою83. Четвертим джерелом і складовою частиною плебсології (філософсько-правового вчення) є філософія ненасилля. У пропонованому монографічному дослідженні четверте джерело і складова частина плебсології (філософсько-правового вчення) сформатовані у розділі третьому «Плебсологічне осягнення квінтесенції філософії ненасилля». У свою чергу, філософія ненасилля як теоретичне джерело плебсології (філософсько-правового вчення) репрезентована філософією Сідхартха Гаутама (Будди), Ісуса Христа, Конфуція, ЛаоЦзи, Магавіра, Шанкари, Платона, Сократа, Августина, Фоми Аквінського, Д. Дідро, Б. Паскаля, Б. Спінози, Вольтера, Льва Толстого, М. К. Ганді, Г. Торо, А. Швейцера, Ж. П. Сартра, А. Камю, Д. Шарпа, Ю. Габермаса, М. Л. Кінга та ін. Філософія ненасилля має гуманістичне призначення та є раціональною для плебсології як філософськоправового вчення. Зрештою, квінтесенція мети концепції мирного опору полягає в захисті: 1) прав і свобод людини; 2) національної державності, а також у 3) звільненні від колоніальної залежності. Філософія ненасилля у плебсологічному філософсько-правовому вимірі має важливе теоретико-практичне значення. У контексті плебсологічного філософсько-правового виміру ненасильницького опору народу незаконним діям держави варто констатувати, що його рівень залежить як від зовнішніх (міжнародно-правової, геополітичної ситуації, пори року та ін.), так і внутрішніх (національного менталітету, політико-правової ситуації в державі, наявності чи відсутності кон83

Про українське право. Часопис кафедри теорії та історії держави і права Київ. нац. ун-ту ім. Т. Шевченка / [за ред. проф. І. Безклубого]. – К., 2010. – Чис. V. – 367 с.

62

Розділ 1

сонансу між мудрим простонародом та прогресивною опозиційною елітою, станом розвитку культури та ін.) обставин. Архіважливою подією у сфері практичної реалізації знань у галузі філософії ненасилля у формі мирного опору є звільнення Індії від колоніальної залежності Британії, а також повалення в лютому 2014 р. в Україні режиму, узурпованої президентом В. Ф. Януковичем, державної влади. П’ятим джерелом і співвідносно складовою частиною плебсології (філософськоправового вчення) варто вважати гуманітарні науки, домінанти наукових напрямів та концепцій. У філософсько-правовому вимірі п’яте джерело і складова частина плебсології (філософсько-правового вчення) виражене у четвертому розділі «Плебсологічне філософськоправове вчення і гуманітарні науки, домінанти деяких наукових напрямів та концепцій» Загальної частини монографії. Вважаємо, що до структури означеного джерела, а відповідно до складової частини плебсології (філософсько-правового вчення), слід виокремити знання зі сфери: 1) суміжних з філософією права інших гуманітарних наук – філософії, права, історії, соціології, психології та других наукових напрямів; 2) теорії ідеології; 3) охлократії; 4) софізму; 5) стоїцизму; 6) марксизму; 7) теорії масового суспільства; 8) концептуальних ідей громадянського суспільства. Таким чином, узагальнюючи викладене з питань дослідження основних джерел та складових частин плебсології (філософсько-правового вчення), варто констатувати наступне. Пропоноване філософсько-правове вчення – плебсологія ґрунтується на органічній єдності п’ятьох основних джерел та відповідно складових частин: 1) працях вчених у галузі філософії права з питань правового предикату відносин людини й держави; 2) нормах права, що врегульовують правовий предикат відносин людини й держави: а) національного права; б) нормах права як частини національного законодавства, що виникли в результаті чинних міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України; 3) договірній нормативно-правовій теорії обопільної юридичної відповідальності людини і держави; 4) філософії ненасилля; 5) гуманітарних науках, концептах наукових напрямів та концепціях. Кожне з основних п’яти названих джерел і складових частин плебсології (філософсько-правового вчення) займає у відповідній науковій концепції логічно зумовлене, теоретично обґрунтоване, а отже, системно злагоджене місце, як алгоритм, сповнений істинної філософсько-правової повноти відповідно до принципів наукового консонансу.

1.4. ФІЛОСОФСЬКО-ПРАВОВІ МЕТОДИ ТА ПРИНЦИПИ ПЛЕБСОЛОГІЇ 1.4.1. Філософсько-правові методи плебсології та інтегральні аспекти їх динаміки

Тематика філософсько-правової сутності плебсології, як і будь-якого іншого вчення чи науки, а передусім у галузі права, має нероздільний зв'язок з питанням методології. Проблеми ж методологічних засад у сфері національного загальнотеоретичного праводержавознавства досліджували М. С. Кельман84, М. І. Козюбра85, В. В. Копейчиков86, Н. М. Оніщенко87, Л. В. Петрова88, П. М. Рабінович89, В. Я. Тацій90, М. В. Цвік91, Ю. С. Шемшученко92 та ін. 84

Кельман М. С. Юридична наука: проблеми методології : [монографія] / М. С. Кельман. – Тернопіль : Термограф, 2011. – 492 с.; Кельман М. С. Методологічне значення і предмет загальної теорії права і держави / М. С. Кельман // Держава і право. Юридичні і політичні науки / Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України. – 2009. – Вип. 44. – С. 44–49; Кельман М. С. Об'єкт та предмет юридичної науки: (проблема методологічного змісту) / М. С. Кельман // Держава і право. Юридичні і політичні науки / Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України. – 2009. – Вип. 45. – С. 8–13; Кельман М. Теоретико-методологічні підходи до аналізу співвідношення громадянського суспільства та держави / М. Кельман // Право України. – 2010. – № 6. – С. 93.

1.4

63

Підтримуємо думку М. І. Козюбри, який вважає, що першу спробу осмислити методологію права у більш широкому контексті – як вчення про методи не лише наукового пізнання 85

Козюбра М. І. Методологія права: концептуальні підходи / М. І. Козюбра // Проблеми методології сучасного правознавства : мат-ли Міжн. наук.-теорет. конф. (9–10 жовтня 1996 р., м. Київ). – К. : Українська Правнича Фундація, 1996. – С. 23–25; Козюбра М. І. Методологія правознавства і методологія права: співвідношення понять та їх особливості / М. І. Козюбра // ПравоУкраїни. – 2014. – № 1. – С. 22–32; Козюбра М. Переосмислення предметного поля вітчизняної загальнотеоретичної юриспруденції як одна з умов її включення в євроінтеграційні процеси в галузі науки і освіти / М. Козюбра // Про українське право: Часопис кафедри теорії та історії держави і права Київ. нац. ун-ту ім. Т. Шевченка. – К., 2009. – Чис. 4. Правова освіта і наука. Методологія юридичних досліджень. – С. 34–40; Козюбра М. Особливості правової системи України і їх вплив на втілення європейських правових стандартів у національну законодавчу й правозастосовну практику / М. Козюбра // Проблеми застосування міжнародних стандартів у правовій системі України / [під загал. ред. Є. Б. Кубка]. – К. : Юрид. практика, 2013. – С. 75–89. 86 Копейчиков В. В. Права человека: мифы и реальность / В. В. Копейчиков. – К., 1987. – 85 с.; Копейчиков В. В. Народовластие и личность / В. В. Копейчиков. – К., 1991. – 275 с. 87 Оніщенко Н. М. Теоретико-методологічні засади формування розвитку правової системи : автореф. дис. … д-ра юрид. наук : спец. 12.00.01 «Теорія та історія держави і права» / Н. М. Оніщенко ; Інститут держави і права ім. В. М. Корецького НАН України. – К., 2002. – 26 с.; Оніщенко Н. М. Сприйняття права в умовах демократичного розвитку: проблеми, реалії, перспективи : [монографія] / Н. М. Оніщенко ; [відпов. ред. С. Ю. Шемшученко]. – К. : Юрид. думка, 2008. – 320 с.; Оніщенко Н. М. Правова система і держава в Україні : [монографія] / Н. М. Оніщенко. – К. : Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2002. – 132 с.; Оніщенко Н. М. Правова система: проблеми теорії : [монографія] / Н. М. Оніщенко. – К. : Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2002. – 352 с. 88 Петрова Л. В. Фундаментальні проблеми методології права (філософсько-правовий дискурс) : дис. … д-ра юрид. наук : спец. 12.00.12 «Філософія права» / Л. В. Петрова ; Нац. юрид. акад. України ім. Я. Мудрого. – Харків, 1998. – 416 с.; Петрова Л. В. Європейський принцип верховенства права: історія і сучасність / Л. В. Петрова // Вісн. Київ. нац. ун-ту ім. Т. Шевченка. Сер. Юрид. науки. – 2002. – № 45/48. – С. 260–263. 89 Рабінович П. М. Методологія вітчизняного загальнотеоретичного праводержавознавства: деякі сучасні тенденції / П. М. Рабінович // Право України. – 2014. – № 1. – С. 11–21; Рабінович П. М. Наука філософії права: до характеристики предмета і методології / П. М. Рабінович // Проблеми філософії права : міжнародний часопис / Міжнар. асоц. філософії права та соціальної філософії та ін. – К., 2003. – Т. 1. – С. 22–27.; Рабінович П. М. Праворозуміння: сутність, класифікації, нездоланність плюралізму / П. М. Рабінович // Бюл. Мін-ва України. – Офіц. вид..– К., 2007. – № 5. – С. 25–36. – (Бібліотека офіційних видань); Рабінович П. М. Трансформація методології вітчизняного праводержавознавства: досягнення і проблеми / П. М. Рабінович // Юрид. Україна. – 2003. – № 1. – С. 20–25; Рабінович П. М. Сучасне європейське праворозуміння: соціальноантропологічні засади / П. М. Рабінович // Зб. наук. пр. Львів. держ. ін-ту новітніх технологій та управління. Сер. Юрид. науки. – Львів, 2006. – Вип. 1.– С. 36–40. 90 Тацій В. Я. Проблеми правового забезпечення інноваційного розвитку в Україні: стан і перспективи / В. Я. Тацій // Вісн. Акад. правових наук. – Харків, 2007. – № 1. – С. 13–21; Тацій В. Я. Правова культура в Україні: стан та перспективи розвитку / В. Я. Тацій // Вісн. Акад. правових наук. – Харків, 2003. – № 2/3. – С. 5–24; Тацій В. Я. Імплементація європейських стандартів у галузі прав людини – важливий напрям правової політики України / В. Я. Тацій // Право України. – 2010. – № 10. – С. 48–59; Тацій В. Я. Методика соціологічних досліджень права / В. Я. Тацій. – Х. : Нац. ун-т «Юрид. акад. України ім. Я. Мудрого», 2006. – 102 с. 91 Цвік М. Основні напрями наукових досліджень галузі теорії та історії держави і права / М. Цвік // Вісн. Акад. правових наук України. – Харків, 2003. – № 2/3: Актуальні проблеми юридичної науки в Україні. – С. 25–37; Цвік М. Праворозуміння (значення повторюваності суспільних відносин для його дослідження) // Право України. – 2010. – № 4. – С. 22–28; Цвік М. В. Загальна теорія держави і права / М. В. Цвік. – Харків : Право, 2002. – 432 с. 92 Юридична наука і освіта на Україні / Ю. С. Шемчушенко, І. Б. Усенко, Б. М. Бабій та ін. ; [відп. ред. Ю. С. Шемчушенко ; Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького АН України]. – К. : Наук. думка, 1992. – С. 4–76; Шемчушенко Ю. С. Вибране / Ю. С. Шемчушенко. – К. : Юрид. думка, 2005. – С. 10–59; Шемчушенко Ю. С. Актуальні проблеми філософії права / Ю. С. Шемчушенко // Проблеми філософії права : міжнародний часопис / Міжнар. асоц. філософії права та соціології філософії та ін. – К., 2003. – Т. 1. – С. 7–10.; Шемчушенко Ю. Наука конституційного права: сучасний стан та тенденції розвитку / Ю. Шемчушенко, О. Скрипнюк // Право України. – 2010. – № 1. – С. 15–24.

64

Розділ 1

правових явищ, а й методи практичного використання права, здійснив ще наприкінці 70-х років минулого століття відомий югославський теоретик права Р. Лукич та М. І. Козюбра93. Зважуючи на помітний прогрес у дослідженні методологічних проблем правознавства в роки української незалежності, не можливо не помітити, що у цій проблематиці продовжують існувати прогалини, застарілі, спрощені, а часом й хибні уявлення. Серед них, зокрема, уявлення про співвідношення науки і права та відповідно методології правознавства й методології права94. Формулюючи методологію вітчизняного загальнотеоретичного праводержавознавства, П. М. Рабінович виокремлює наступні основні чинники впливу на визначення її стану та динаміки: 1) потребами, запитами соціальної практики; 2) обумовлюваними ними, у кінцевому підсумку, модифікаціями об’єкта цієї науки відповідно до змін право-державної реальності; 3) розвиток як згаданої галузі суспільствознавства, так й інших наук, чиї здобутки можуть використовуватися нею для вдосконалення власного методологічного арсеналу95. Водночас вчений вважає, що до сучасних тенденцій зміни об’єкту і предмету загальнотеоретичної юриспруденції належать: антропологізація, глобалізація й деформалізація, які і дозволять з’ясувати стан її методології96. У контексті зазначеного Л. І. Чулінда притримується поглядів, що до сфери методології – методів правової науки, які доцільно задіяти у сфері плебсології (філософсько-правового вчення) варто віднести: 1) філософсько-світоглядні методи; 2) загальнонаукові методи (системний, структурно-функціональний та ін.); 3) конкретно наукові методи (конкретно-соціологічний, порівняльний, формально-догматичний, конкретноісторичний); 4) спеціальні методи, зокрема, узагальнення юридичної практики, лінгвістичні методи, герменевтичний метод97. У даному контексті варто з’ясувати деякі теоретичні, тобто плебсологічні філософськоправові особливості, що мають виключно предметний аспект. Отже, за таких умов слід визначити, що плебсологія (філософсько-правове вчення) – це нова філософсько-правова формула вивчення та покращення якості правового предикату людини (з природними правами і обов’язками) та держави (з юридичною відповідальністю перед людиною за свою діяльність), мудрого простонароду й прогресивної опозиційної еліти (з притаманним їм природноправовим, державотворчим духом нації (народу)) і держави, у тому числі й у конфліктних ситуаціях. Основоположним плебсологічним філософсько-правовим моментом конфліктності між людиною і державою постає факт узурпації державної влади державою, її органами або посадовими особами. Отже, проблеми розвитку плебсології як цілинного філософськоправового вчення на суто монографічному рівні мають бути висвітлені під кутом зору відповідного теоретико-методологічного інструментарію. Остання ж, закономірно перебуває у тісному взаємозв’язку з філософією, як основою усіх наук про природу та суспільство. Лише філософія у особливих її формах дослідження (філософські поняття, логічні категорії, ідеї та ін.) дозволяє пізнати істинну плебсологічну філософсько-правову дійсність минулого та сучасного буття. Важливе значення у даному контексті мають також й науково-філософські системи та їх методи пізнання процесів трансформації суспільства. І це тому, що філософія досліджує глибинні форми суспільної свідомості, які не можуть бути механічно задіяні, наприклад, щодо пояснення причин виникнення різноманітних позитивних та негативних соціальних явищ за участі націй (народів). Доцільно також зазначити, що методи об’єктивної фі93

Козюбра М. І. Методологія правознавства і методологія права: співвідношення понять та їх особливості / М. І. Козюбра // ПравоУкраїни. – 2014. – № 1. – С. 25. 94 Там само. – С. 22. 95 Рабінович П. М. Методологія вітчизняного загальнотеоретичного право державознавства: деякі сучасні тенденції / П. М. Рабінович // Право України. – 2014. – № 1. – С. 12. 96 Там само. – С. 14. 97 Чулінда Л. І. Методологія плебсології / Л. І. Чулінда // Феноменологія злочину (плебсологічний праксис) : [монографія] / М. І. Скригонюк, Ю. Г. Семенов, Л. І. Чулінда, Н. А. Вангородська ; [за заг. ред. М. І. Скригонюка]. – К. : ВПЦ «Київський університет», 2011. – С. 29.

1.4

65

лософії – це науково-теоретичні положення про шляхи та засоби подолання суспільного зла, й відповідно утвердження справедливості й законності. Основою методології плебсології у філософсько-правовому її значенні, як і будь-якого іншого вчення чи науки, у тому числі й правової, є філософська теорія пізнання. Відповідно до даної філософської концепції філософське вчення являє собою особливу форму відображення дійсності, у якій віддзеркалені її сутність, закономірності, зовнішні ознаки та ін. У свою чергу, методологія плебсології (філософсько-правового вчення) вибудовується з окремих методів, принципів та способів пізнання об’єктивної дійсності. Таким чином, можливо констатувати, що методологічним підмур’ям плебсології (філософсько-правового вчення) є система наукових методів, принципів та способів вивчення й перетворення тих природно-соціальних явищ, наділених філософсько-правовим змістом, що увіходять до відповідного об’єкту пізнання. Отже, базово-монолітною плебсологічною, тобто філософсько-правовою, методологією осягнення процесу перетворення соціального світу, варто вважати теорію пізнання. Предметно визначені методи (способи) плебсології фактично формують системне філософсько-правове утворення, в межах якого можливо дослідити кожний з них. Концептуальна сутність плебсології (філософсько-правового вчення) вибудувана з урахуванням положень, що світ – матеріальний, а закони його розвитку є об'єктивними, хоча на масові соціальні процеси доволі часто впливають також й суто суб'єктивні фактори. Проте позиція реального світобачення проблеми плебсології не може бути унеможливлена через кшталт абсолютизації суб'єктивного. І це тому, що філософський погляд суб'єктивізму ніяк не узгоджується з природою об'єктів. Так, суб'єктивне впливає на реальне, особливо у конкретному форматі й при наявності фактору влади, але повсякчас нівелюється у ньому, як тільки набирає форми, яка ігнорує об'єктивне ставлення до дійсності, у тому числі й до плебсологічних процесів. Активними прихильниками суб'єктивізму як світоглядно-філософського бачення були у свій час англійські філософи Д. Берклі (1685–1753), Д. Юм (1711–1776), представник німецької класичної філософії І. Фіхте (1762–1804), а також один із основоположників німецького класичного ідеалізму І. Кант (1724–1804). Теорія суб'єктивізму, з одного положення, суперечить концептуальним, основним та спеціальним принципам плебсології. З іншого – суб'єктивізм інтерпретувався, як один із принципів неокантіанства, емпіріокритицизму, філософії життя, прагматизму, неопозитивізму, екзистенціоналізму. Наприклад, щодо позицій суб'єктивізму в неокантіанстві, то закони природи вважалися творінням розуму. А якщо це так, то й людина як розумна істота, є творінням розуму природи. Отже, судження – вищий або природний розум сформував розум людський для раціональної життєдіяльності більшості людства, основою якого є мудрий простонарод з притаманним йому природно-правовим духом нації (народу), повністю узгоджується з теоретичними основами плебсології. З означеного, теоретична концепція природного права й обов’язку людини у контексті розумної більшості мудрого простонароду є об'єктивним творінням філософсько-правової думки. Філософськоправова доктрина плебсології отримала підтвердження в сучасній правореалізаційній, правозахисній практиці, а також практиці державотворення за участі мудрого простонароду та прогресивної опозиційної еліти, а відтак, стихійній та організованій боротьбі націй (народів) за справедливий суспільний лад. Щодо України, то боротьба за справедливий суспільний лад стосувалася повалення мудрим простонародом у консонансі з прогресивною опозиційною елітою під час мирної Революції Гідності 2014 року , узурпованої президентом Віктором Януковичем, державної влади. З наведених та інших даних можливо резюмувати про єдність плебсології (філософсько-правового вчення) з практикою суспільного розвитку. У контексті філософсько-правових методів плебсології важливим є питання правового предикату відносин людини (з її природними правами і обов’язками) з державою та мудрого простонароду у консонансі з опозиційною елітою (з притаманним їм природно-правовим духом нації (народу)) з державою як частини суспільного буття, і зворотньо – влади як вико-

66

Розділ 1

навчого її органу з названими суб’єктами. Пізнання відповідної проблеми тривало впродовж розвитку філософії, права та інших наук і субституціювало кардинальні питання – співвідношення буття та мислення про істину, її критерії, справедливість, законність та ін. При цьому методи пізнання поведінки націй (народів) не були однотиповими, вони змінювалися в залежності від чинної у тій чи іншій державі ідеології. Наприклад, у добу СРСР у філософії, у праві використовувалися в основному діалектичні методи пізнання. Втім, досліджуючи питання методологічної основи плебсології (філософсько-правового вчення), варто, в першу чергу, зауважити, що з перерахованого наукового теоретикометодологічного інструментарію особливо визначається категорія методів. Отже, проаналізувавши використані в монографічному дослідженні методи, слід класифікувати їх на чотири групи. Відзначимо, що до першої групи методів варто віднести лише один метод, до інших – їхню множинність. Чітка уява про сутність питання, що досліджується, дає реальну та об’єктивно-обґрунтовану можливість виокремити зі сфери методології плебсології наступні групи філософсько-правових методів: 1) метод, заснований на філософії діалектичного розвитку; 2) загальнонаукові методи плебсології; 3) спеціальні методи плебсології; 4) комбіновані методи плебсології. Характеризуючи перший метод плебсології (філософсько-правового вчення), що заснований на філософії діалектичного розвитку або на матеріалістичній діалектиці, слід наголосити на його деякі особливості. Даний метод плебсології (філософсько-правового вчення) комплексно охоплює проблему, причім на рівні загальнолюдських цінностей. Саме за таких причин цей метод є головним у пропонованій плебсологічній концепції. Застосування методу, заснованого на філософії діалектичного розвитку, супроводжується використанням таких принципів наукового мислення, як індукція й дедукція, аналіз та ін. Метод плебсології, що заснований на філософії діалектичного розвитку, у тотожній формі віддзеркалює зв’язки і відносини у природному й соціальному бутті невичерпного та нескінченного світу. Важливо і те, що сутність методології (вчення про науковий метод пізнання й перетворення світу, його філософські й теоретичні основи) та плебсології (нового філософсько-правового вчення) сформатована з дотриманням домінуючого принципу, а в основі усіх інших методів творчо закладений метод, заснований на філософії діалектичного розвитку. Проте для плебсології з урахуванням її філософсько-правових особливостей характерна окрема методологія пізнання. У її межах метод матеріалістичної діалектики поширює чинність своїх основних законів розвитку природи, суспільства й мислення на формування та вдосконалення інших методів пізнання. Оскільки, одним з елементів об’єкту вивчення плебсології (філософсько-правового вчення) є закономірності виникнення, існування, зміни, подолання тих негативних соціальних явищ, що заподіюють шкоду людині й державі, то базовою площиною у відповідних дослідженнях постають такі закони філософії, як закон про перехід кількісних змін в якісні, єдності й боротьби протилежностей, заперечення заперечення та ін. До зазначеної групи філософських цінностей слід віднести також філософські категорії кількості та якості, форми й змісту, зовнішнього й внутрішнього, сутності та явища, необхідного й випадкового та ін., які використовуються при плебсологічному філософсько-правовому аналізі всіх галузей права. Наприклад, названі філософські категорії доцільно задіяти при плебсологічному філософсько-правовому пізнанні цивільно-правового договору або поняття масових заворушень як злочину чи будь-якого іншого злочину, а також груп злочинів та ін. Йдеться також про співвідношення філософських категорій, умов та причини функціонування таких. Доречно констатувати, що співвідношення між плебсологічною характеристикою особи, яка віднесена до групи мудрий простонарод як учасника мирних суспільних заворушень, що діє з метою повалення режиму узурпованої державної влади, та особи – учасника масових заворушень як злочину. Застосування діалектичного методу дозволило, перш за все, проаналізувати становлення та розвиток плебсологічної філософсько-правової парадигми, й охарактеризувати її як складний динамічний процес, в якому спостерігається явна конкуренція між носіями такої, з

1.4

67

одного боку, та органами державної влади – з іншого. Діалектичний метод також надає можливість значно глибше пізнати зміст плебсології, яка розглядається в органічному зв'язку з філософією права та іншими філософськими, а також юридичними дисциплінами. До наступної, другої групи методів плебсології у філософсько-правовому її значенні відносяться загальнонаукові методи. Зокрема, застосовано комплекс усталених загальнонаукових методів з чітко окресленими якостями, що є найбільш ефективними для пізнання означеної плебсологічної як філософсько-правової концепції. Наведені логічно зумовлені обставини забезпечують наукову об’єктивність, всебічність, повноту і достовірність отриманих результатів. Системний взаємозв’язок застосованих методів як наукового інструментарію фактично дозволяє гарантувати створення пропонованого філософсько-правового вчення, а також сформулювати переконливі висновки та досягти мети і завдань дослідження. У процесі плебсологічного дослідження використані загальнонаукові методи: історичний; формально-логічний; кібернетичний; аналізу і синтезу; системний; структурно-функціональний; компаративний, а також спостереження, вимірювання, опису, порівняння, моделювання, експерименту та ін. Історичний метод дозволяє дослідити витоки, еволюцію поглядів щодо декларованого плебсологічного вчення, а також простежити його ґенезис у праксисно-еволюційному суспільному процесі. Це означає, що історичний метод надає змогу виявити закономірності правового предикату відносин людини з державою у суперечливому процесі ґенезису державотворення як в Україні, так й за її межами. Формально-логічний метод застосовується при аналізі чинного законодавства та існуючих теоретичних систем, природно-правового й соціально-правового характеру, що стосувалися плебсології (філософсько-правового вчення). Формально-логічний метод або метод співвідношення «частини та цілого» посідає центральне місце у сфері загальнонаукових філософсько-правових методів плебсології. І це тому, що в окремих аспектах своєї сутності система плебсологічних знань сягає нетрадиційних для філософії права векторів. Це стосується, наприклад, мети плебсології (побудова світового класичного громадянського суспільства) чи процесів державотворення за участі мудрого простонароду, а особливо в кризових ситуаціях для держави, Українського народу, всього людства та ін. Плебсологічне (філософськоправове) мислення є логічним мисленням, а саме таким способом відображення дійсності, коли предмет розкривається через сукупність його суттєвих ознак. Така дослідницька діяльність передбачає використання певних логічних форм, понять, в яких узагальнюються й виділяються предмети і явища того або іншого класу за більш або менш суттєвими ознаками. Логічне мислення у плебсологічному вченні передбачає також функціонування й законів, за якими здійснюється відповідний процес: народами; національними, соціальними групами, юрбами. Логічне мислення як специфічна форма плебсологічної діяльності незалежно від спрямованості, рівня реалізується у трьох основних видах: понятті, судженні та умовиводі та є складовою частиною предмета плебсології. Вказані види (форми) мислення взаємозв'язані між собою, а тому в плебсології вони функціонують у нерозривній єдності. Кібернетичний як загальнонауковий метод плебсології являє собою філософськоправовий спосіб пізнання, за допомогою категорій якого та іншого наукового інструментарію, а також технічних засобів, можливо дослідити певний предмет. Кібернетичний метод плебсології (філософсько-правового вчення) доцільно застосовувати при аналізі регіональних та вседержавної плебсологічних ситуацій, а також розробленні відповідних прогностичних планів та проектувань майбутніх систем регулювання суспільством в умовах правової держави. Кібернетичний метод плебсологічного дослідження охоплює як сферу теоретичних, так й практичних проблем (правил застосування комп’ютерної техніки, логічної і математичної теорії, керуючих, економічних, транспортних та інших систем). Поєднання методів аналізу та синтезу зумовило витворення двоаспектного розуміння плебсології як новітньої філософсько-правової концепції. Адже, по-перше, в процесі даного дослідження одним з головних джерел пізнання використані емпіричні дані (інформація про

68

Розділ 1

суспільні, масові заворушення, акти громадянської непокори та ін.). Опрацьовуючи відповідний фактичний матеріал, автор узагальнив та систематизував його, що дало змогу сформулювати нові теоретичні положення та висновки. По-друге, автор застосував ретельний аналіз теоретичних моделей структури плебсології та її правове забезпечення. Такий підхід сприяв виділенню обґрунтованих, остаточних й логічних висновків про філософсько-правову сутність плебсології, її теоретичні та практичні закономірності. Аналіз, як і щойно перераховані методи плебсології (філософсько-правового вчення), є особливим процесом інтелектуального характеру. Змістовна сутність даного методу дослідження полягає у тому, що автору доводилося певний об’єкт дослідження умовно розкладати на складові частини, кожна з яких підлягала окремому вивченню. Суттєву роль у плебсологічному філософсько-правовому аналізі відіграють ті морально-етичні категорії, що відображають певні уявлення людей. Це, перш за все, сукупність поглядів, думок, установок у формі названих полярних логічних понять, адже саме вони спонукають людину до оцінки добра і зла та ін. У даному випадку йдеться про моральні оцінки таких суспільних явищ, як глобалізм; антиглобалізм; фінансово-економічні та політичні системи і кризи (у тому числі й світові); різного виду виборів; плебісцитів; суспільних, а також масових заворушень; акцій громадянської непокори з метою захисту природи, прав та свобод людини і громадянина; ґендерної рівності; сім’ї; національних та соціальних груп; рідної національної та справедливої інтернаціональної державності, мов, культур та ін. Застосування системного методу суттєво посприяло аналізу розвитку плебсології як сучасного соціально цінного філософсько-правового вчення, що сформатоване на основі доказів, наведених у монографії, висвітлене відповідно до його ідейного задуму. Системний метод монографічного дослідження передбачає пізнання кожної зі складових частин структури плебсології у їх нерозривній єдності за принципом – окреме з цілим. Структурно-функціональний метод, використаний з метою градації константних зв'язків між окремими плебсологічними філософсько-правовими елементами, тобто сталими концептуальними величинами, в низці інших другорядних, мінливих структур. Зазначений метод задіяний також для виділення основних форм функціонування наріжних компонентів вказаної плебсологічної філософсько-правової концепції, причім, як з позиції теорії, так й практики. Зазначене стосується, зокрема, філософсько-правових основ плебсології та проблем плебсологічних процесів, питань плебсології в юриспруденційному та іншому науковому форматі правореалізуючої діяльності, а також плебсологічного світосприйняття викликів сучасних соціальних явищ глобалізму й антиглобалізму та ін. Компаративний метод суттєво надав можливість виокремити загальні й конкретні напрями розвитку плебсологічної філософсько-правової концепції у різних державних та суспільно-економічних формаціях. Означений метод монографічного дослідження за відповідними ознаками форматує в єдину наукову систему як питання плебсологічної теорії, так й практики. І це при тому, що дана філософсько-правова конгломерація фактично являє собою позитивний симбіоз окремих ідей та поглядів. Прикметно, що наукове спостереження як метод плебсології (філософсько-правового вчення) визначається в спланованому та цілеспрямованому сприйманні певних соціальних явищ. Метод наукового спостереження дозволяє пізнати об’єктивну дійсність з плебсологічної тематики в основному такою, якою вона була в минулому і є на сьогодні. Наприклад, у листопаді 1988 р., як слідчий слідчої бригади прокуратури Союзу РСР, автор монографічного дослідження особисто спостерігав за процесом протікання суспільних заворушень в м. Кіровабаді (нині – м. Гянджа) Азербайджанської РСР, які згодом переросли у кримінально-карні – масові безпорядки (відповідно до КК Азербайджанської РСР). 9 березня 2001 р. в м. Києві автор як очевидець здійснював наукове спостереження масових акцій громадянської непокори, що були епізодично кваліфіковані компетентними органами державної влади, як кримінально-карні – масові заворушення. І в першому, і у другому випадках дослідник адаптувався до відповідного соціального середовища та науково проаналізував названі події не-

1.4

69

мов би «зсередини», зосередивши активізацію своєї уваги і творчого мислення на внутрішні механізми протікання процесів суспільних та масових заворушень. Вимірювання як науковий метод при плебсологічних дослідженнях дозволяє визначати величину певної території, використовуючи метр або у якості метра – людські кроки. Метод вимірювання застосовується при проведенні даного наукового дослідження, а саме – вимірювання довжини і ширини вулиць, зокрема у містах: Сумгаїті, Гянджі, Києві, а також після суспільних та масових заворушень повторно визначати величину площі майданів. Проте, інколи виміри як методи дослідження необхідно було б провести, безпосередньо, «з середини» в процесі наукового спостереження за об’єктом пізнання. Опис також є загальнонауковим і в той же час конкретним методом пізнання плебсології (філософсько-правового вчення), за допомогою якого дослідник фіксує юридично значимі соціальні явища як події. Опис як спеціальний засіб фіксації відомостей в галузі статики й, безумовно, є соціальною цінністю, яка за певних умов активно використовується як суспільством, так й державними органами. У ґенезисному аспекті державотворення у питанні дослідження опису як методу плебсологічного пізнання було б доцільно звернутися до відомого історичного факту діяльності Нестора Літописця. Опис за своєю сутністю як спосіб фіксації відомостей, з одного положення, активно сприяє формуванню певної галузі знань у будь-якій державі, у тому числі й у сферах – історії, філософії, логіки, соціології, політології, права, філософії права. З іншого твердження, опис як спосіб пізнання дійсності з урахуванням фактора часу реформує її. Саме завдяки описам автор накопичував науково-емпіричний матеріал, а згодом, проаналізувавши його, науково синтезував його у монографічному дослідженні. За допомогою описів автор зафіксував у своїх щоденниках відомості про факти: акцій громадянської непокори; глобалізму та антиглобалізму; фінансово-економічних й політичних криз; різного виду виборів; плебісцитів; державотворчих процесів за участі мудрого простонароду та ін. Необхідно зазначити також, що опис дещо співвідноситься з кримінальним процесуальним інститутом протоколювання, адже сутність складання протоколу, як вимога чинного Кримінального процесуального кодексу України, має за мету у формі опису зафіксувати хід та результати будь-якої слідчої (розшукової) дії. Порівняння є одним з важливих філософсько-правових методів плебсології, що, звісно ж, віднесений до групи загальнонаукових способів пізнання. Сутність методу порівняння полягає у зіставленні об’єктів з метою виявлення рис їх подібності або суттєвих відмінностей між ними. Метод порівняння стає однією зі вагомих попередніх умов об’єктивного проведення плебсологічного дослідження. Водночас порівняння як загальнонауковий метод плебсології у філософсько-правовому її баченні може бути належно реалізованим за умови задіяння до відповідного процесу категорій етичних норм. Етичні норми завжди випереджають норми права, орієнтуючи їх у певному суспільно-політичному напрямі. Дослідження соціально-етичних установок тих чи інших груп, класів, націй (народів) є важливим у контексті плебсології, адже від таких складових досить часто залежать умови й причини виникнення соціальних конфліктів. Загальнонауковим методом плебсології (філософсько-правового вчення) являється метод моделювання, що сформульований на множині певних її моделей, та має науково пізнавальний характер. Звісна річ, що у даному разі йдеться про вірогідність наукової моделі як методу дослідження плебсології, а, в першу чергу, різнорідні варіанти предмету відповідного пізнання. Отже, наукова модель предмету дослідження плебсології, що по суті своїй є варіантами відповідного моделювання у їх системному поєднанні, утворюють лише один метод – метод наукового моделювання. Таким чином очевидно, що форми моделювання у сфері плебсології (філософсько-правового вчення) залежать як від кількості моделей, так й від актуальності предмету моделювання. Це означає, що під час плебсологічного дослідження з застосуванням моделювання в основі сущого перебуває конкретна модель, на основі якої й відтво-

70

Розділ 1

рюються типові функціональні характеристики предмету моделювання. Саме за таких причин моделювання як загальнонауковий метод дослідження плебсології є конкретно предметним. Щоправда, процес моделювання у плебсології (філософсько-правовому вченні) може мати й аналоговий характер, наприклад, якщо дослідження проводяться під час державотворчих процесів за участі мудрого простонароду, а також його мирної боротьби з режимом узурпованої державної влади. За таких умов названі, як й інші можливі оригінали, досліджуються поряд з теоретичними варіантами моделей. Відповідно плебсологи мають змогу застосовувати схеми, відеозаписи, фотозображення та ін. Одним із загальнонаукових методів плебсології варто вважати науковий експеримент. Водночас для процесу плебсологічного філософсько-правового дослідження, що тривають з залученням такого загальнонаукового методу пізнання, як експеримент, характерні певні особливості. Прикметно, що у сфері плебсологічного дослідження можливий так званий модельний експеримент, в результаті якого до процесу відповідного наукового дослідження залучають додаткову ланку у формі моделі, що є предметом експериментального плебсологічного дослідження та його засобом. Компетентними посадовими особами можуть призначатися плебсологічні експертизи у кримінальних провадженнях про масові заворушення як злочини, що переросли з суспільних заворушень. В основі плебсологічних експертиз використовуються спеціальні знання у галузі плебсології (філософсько-правового вчення). Вагоме значення для плебсологічних досліджень має правильне визначення їхнього об'єму та змісту, які також залежать від низки факторів. Використання спеціальних наукових методів суттєво сприяє наповненню даного філософсько-правового дослідження науковою цілісністю, об'єктивністю, комплексністю, конкретністю та логічною послідовністю викладеного матеріалу. Спеціальні методи пізнання активно застосовуються при вивченні філософсько-правової сутності плебсологічної концепції, а особливо при аналізі природно-функціональної ролі мудрого простонароду у консонансі з прогресивною опозиційною елітою у його невпинній, солідарній, мирній боротьбі з узурпованою державною владою, боротьбі за соціальну справедливість, рівність прав, законність та ін. Наприклад, при аналізі ставлення громадян різних категорій до проблеми захисту прав та свобод людини; природи; сім’ї; національних (соціальних) груп; рідної національної та справедливої інтернаціональної державності широко застосовується соціологічний метод. Саме завдяки аналітично-соціологічному вектору плебсології як єдиного цілого з його глибоким філософсько-правовим змістом з метою виокремлення окремих самостійних компонентів плебсології вдалося виявити їх характерні закономірні, об'єктивні зв'язки з суперечливою практикою соціального буття. До третьої групи філософсько-правових методів пізнання плебсології (філософськоправового вчення) відносяться спеціальні методи. Зміст даних методів плебсології (філософсько-правового вчення) має особливе призначення та за певними ознаками відмінний від інших. Саме призначення кожного спеціального методу пізнання плебсології дозволяє класифікувати їх на дві групи: 1) структурно-плебсологічні, 2) комплексно-плебсологічні. Структурно-плебсологічні методи плебсології – це наукові методи побудови у сфері плебсологічного філософсько-правового вчення певних структурних систем, що дозволяють досліднику зосередити свою увагу на виокремлених питаннях з загального процесу пізнання відповідного об’єкту. До сфери структурно-плебсологічних методів належать: системи плебсологічного планування; системи плебсологічного прогнозування; системи рекомендацій органам державної влади, громадським організаціям щодо недопущення суспільних і масових заворушень та ін. Структурно-плебсологічні методи пізнання, як правило, мають комплексний характер й наділені ознаками конкретності, ціленаправленості, перспективності та ін. До комплексно-плебсологічних методів пізнання відносяться наукові методи, які запозичені зі сфери методів інших наук, у тому числі методи: соціології, соціальної психології,

1.4

71

юридичної логіки, наукової організації праці, криміналістики та ін. Зокрема, у плебсологічних дослідженнях можуть активно використовуватися методи, що розроблені в соціології. Методика плебсологічних досліджень може охоплювати методи суспільних і навіть технічних наук. Методи наукової організації праці суттєво сприяють матеріалізації планів системно-плебсологічного характеру, як і уречевленню системи рекомендацій органам державної влади чи громадським організаціям з питань, що входять до об’єкту вивчення плебсології (філософсько-правового вчення). Комплексність методики плебсологічних філософськоправових досліджень обґрунтовується тим, що в їх основу закладено базовий міждисциплінарний, у тому числі й правовий концепт. Свідченням цього є події, згідно яких плебсологічні експертизи некримінально-карних суспільних заворушень (9 березня 2001 р., листопада – грудня 2004 р. – січня 2005 р. та листопада – грудня 2013 р. – лютого 2014 р. в м. Києві) спільно могли проводити – соціологи, економісти, психологи, фахівці сфери управління та ін. Залежно від виду таких заворушень у державі в проведенні плебсологічної експертизи можуть брати участь фахівці тієї чи іншої галузі наук, але експертами в проведенні відповідних експертиз завжди мають бути плебсологи. Доречно зауважити, що професор О. Р. Михайленко звертав увагу наукової громадськості на запровадження у сфері плебсології терміну «плебсологи»98. Плебсологічні філософсько-правові дослідження мають проводити колективи вчених і практиків-спеціалістів за завданнями правоохоронних органів, органів виконавчої та законодавчої влади. Комбіновані методи плебсології (філософсько-правового вчення) являють собою певну сукупність поєднаних у тому чи іншому порядку вказаних методів. У багатьох випадках методи плебсології застосовуються саме у комбінованій формі комплексно, а фактор потреби скомбінованості методів плебсології залежить від цілої низки чинників, на які має зважати дослідник. Підсумовуючи викладене з основних питань методів плебсології (філософськоправового вчення), слід визначити наступне. Сукупність конкретних способів, прийомів, методів, засобів щодо збору, обробки й аналізу інформації про негативні соціальні події, що завдають шкоду людині, суспільству й державі, рівночинно про конфлікти між ними, має для плебсологічного дослідження надзвичайно важливе значення. Вказана інформація стосується структури плебсології без виключення, у тому числі, наприклад, умов та причин суспільних або масових заворушень, їхніх осіб-учасників та відповідних заходів профілактики. Методика плебсологічних філософсько-правових досліджень передбачає також надання практичних висновків з пропозиціями-рекомендаціями про вдосконалення практики суспільного розвитку на рівні регіону, держави, континенту. В основу теоретико-методологічного інструментарію плебсології (філософсько-правового вчення) покладено поєднання філософських, соціологічних й правових методів та способів відповідних наукових досліджень, тому проведення плебсологічних досліджень – це цілісний комплекс науково взаємопов'язаних заходів, які можуть проводитися як науковцями, так й громадськістю. З плебсологічного філософсько-правового погляду варто також всебічно й глибоко вивчати умови й причини, що сприяють витворенню громадянського суспільства у тій чи іншій державі, чи світового класичного громадянського суспільства, або виникненню негативних соціальних подій, що є результатом конфліктів між людиною та державою, можливо лише у тому разі, коли методика даних досліджень матиме системний високопрофесійний характер. Базовою плебсологічною методологією осягнення трансформаційних процесів соціального світу варто вважати теорію пізнання. Вона ж і є філософською, теоретичною основою для сукупності прийомів дослідження, що застосовується в плебсології (філософськоправовому вченні) відповідно до специфіки об’єкта її пізнання. 98

Михайленко О. Р. Проблеми правотворчості і плебсології в Україні / О. Р. Михайленко // Вісн. прокуратури. – 2009. – № 6 (96). – С. 55–60.

72

Розділ 1

Плебсологічні філософсько-правові дослідження необхідно проводити, дотримуючись вимог певних правил, наприклад, чинних у психології, соціології та ін. До таких досліджень варто долучати фахівців, які мають право доступу до певної інформації. Важливим також залишається питання гарантування прав та свобод людини (добровільність участі, конфіденційність інформації тощо). Плебсологічні дослідження необхідно також проводити завчасно з метою ефективного запобігання незаконних конфліктних ситуацій, що можуть виникнути в результаті порушень прав та свобод людини і громадянина, національних і соціальних груп, націй (народів) або запобігання суспільних чи масових заворушень. Плебсологічні філософсько-правові дослідження мають відповідати певним умовам. До таких основних умов необхідно віднести: ретельність підготування; чіткість організації; самокритичність оцінок результатів; апробацію у практичній сфері розроблених рекомендацій. Щодо основних цілей, завдань плебсологічних філософсько-правових досліджень, то такі залежать від низки факторів, у тому числі: від замовника, виконавця, засобів проведення, джерел інформації та ін. Відповідно, кожне плебсологічне дослідження має відповідати програмі, в якій повинні фіксуватися певні чинники. Та все ж, напередодні практичної реалізації істинного плебсологічного дослідження доцільно спланувати, організувати й провести лабораторне (пробнопілотажне) вивчення проблеми. В результаті проведених плебсологічних як філософськоправових досліджень вирішуються такі питання: чи є юридично значимими події, що сталися, яка їхня правова кваліфікація; соціальні події за своєю природою є стихійними чи організованими; як правильно класифікувати соціальні явища за участі національних та соціальних груп, зібраних у форму великих натовпів – суспільних чи масових заворушень, та які умови й причини закладені в їх основі (соціальні, політичні, економічні та ін.). Підсумовуючи викладене з основних питань методів плебсології (філософсько-правового вчення), слід визначити наступне. Автор пропонованого дослідження вважає, що на основі методів та принципів плебсології варто сформулювати типову теоретичну модель плебсологічної (філософсько-правової) характеристики об’єкту пізнання. Зокрема, до означеного слід віднести такі елементи: 1) плебсологічний об’єкт як конкретне, тобто природно-соціальне (дія – бездіяльність) явище, подія, національна культура, народна правотворчість, правова норма, державотворчі процеси за участі мудрого простонароду й прогресивної опозиційної еліти та інші аналогічні позитивні та негативні процеси (елементи яких сформульовані у визначенні плебсологія) з його невпинною правовою сутністю; 2) основоположний філософсько-правовий метод плебсологічного пізнання як концентроване осмислення мудрим простонародом у формі систематизованої сукупності загального філософського і названого вище – конкретного; 3) природа виникнення (натуральна, соціальна чи змішані) та ґенезис предмету дослідження; 4) наслідки (деякі обставини), тобто значення предмету, що досліджується, для сучасності: людини, суспільства, рідної національної (справедливої інтернаціональної) державності та світового співтовариства; 5) витоки первинних відомостей предмету, що досліджується; 6) погляди класиків і сучасних вчених про предмет, що досліджується; 7) система природно-правових та соціально-правових ознак предмету дослідження: загальна, галузева; 8) застосування плебсологічних, а також галузевих законів та аксіом, у т. ч. нормативно-правових актів, у процесі пізнання відповідного предмету; 9) думки, висновки спеціаліста у довідковій формі; 10) висновок експерта (у разі потреби); 11) громадська думка про предмет дослідження; 12) позитивний і негативний вплив предмета, що досліджується, на узаконення людиною законної себе за участі мудрого простонароду з притаманним йому природно-правовим,

73

1.4

державотворчим духом нації (народу), а також на процес боротьби за мир та побудову світового класичного громадянського суспільства99 та ін. Предметно визначені методи пізнання плебсології являють собою багатосистемну сферу плебсологічного інструментарію, у якій можливо виокремити наступні компоненти: 1) метод, початок існування якого базується на основі філософії діалектичного розвитку; 2) методи, що призначені виключно для плебсології; 3) комбіновані методи плебсології100. При проведенні плебсологічних філософсько-правових досліджень одне лише системне застосування методів плебсології без дотримання відповідних принципів не дозволить забезпечити отримання об’єктивних наукових результатів. Це стосується, наприклад, розроблення пропозицій автором миротворчого плану щодо подолання плебсологічної кризи в Україні в пост-революційний період (після лютого 2014 р.). 1.4.2. Загальнотеоретичні концентри філософсько-правових принципів плебсології

Актуальною проблемою у сфері плебсології як філософсько-правого вчення є тематика відповідних філософсько-правових принципів. Однак, при всій максимальній повноті об’єктивного наукового пізнання світу вченими на сьогодні не розроблена на рівні теорії концептуальної філософської чи міжгалузевої (природничої, гуманітарної, технічної) науки парадигма щодо принципів (лат. рrincipium – основа, першопочаток). Іншими словами, повноцінна теорія принципу або філософсько-правових принципів у сфері науки поки що відсутня. Щоправда, останнім часом у сфері філософії як одній з найспоконвічніших форм наукового мислення висловлюється однозначна думка вчених, що у філософії як сукупності знань є особливі принципи осмислення будь-яких проблем. Зазначається також, що філософія поряд з іншими важливими питаннями охоплює вчення про загальні принципи буття та світобудови101. Хоча, на початку 60-х років ХХ ст. у сфері філософії окремі галузеві теорії традиційно розглядалися як принципи, наприклад – теорія відносності102. Згодом, вже на початку 90-х років ХХ ст., у класичному філософському світосприйнятті від зазначеного розуміння сутності принципу у філософії відмовилися. Це підтверджується, зокрема тим, що тлумачення даної категорії у філософському енциклопедичному словнику відсутнє103. Втім, вже через чотири роки у п’ятому виданні філософського словника за редакцією І. Т. Фролова категорія принципу була визнана, а її зміст декларується як вираження необхідності або закону явищ104. Та все ж, у сучасному класичному філософському баченні сутність поняття «принципу» розглядається у двох основних значеннях. По-перше, принцип є початок – те, що лежить в основі певної сукупності фактів, теорій, науки. Не випадково античні філософи прагнули віднайти принцип існування усіх речей і за звичай пов’язували його з субстанцією. По99

Скригонюк М. І. Гносеологічна функція плебсологічної характеристики досліджуваного об’єкту / М. І. Скригонюк // Актуальні питання державотворення в Україні очима молодих учених : мат-ли Міжн. наук.-практ конф. студентів, аспірантів та молодих вчених Київ. нац. ун-ту ім. Т. Шевченка (23–24 квітня 2009 р., м. Київ) : [зб. наук. пр.]. – К., 2009. – Ч. ІV. – С. 162–163. 100 Скригонюк М. І. До питання про плебсологію як філософсько-правове вчення / М. І. Скригонюк // Вісн. Київ. нац. ун-ту ім. Т. Шевченка. Сер. Юрид. науки. – 2005. – № 67–69. – С. 40. 101 Философия / [сост. Н. Ольшевская]. – М. : АСТ : Полиграфиздат ; СПб. : Сова, 2012. – С. 3.; Философский энциклопедический словарь / [гл. ред.: А. Ф. Ильичев, П. Н. Федосеев, С. М. Ковалев, В. Г. Панов]. – М. : Сов. энциклопедия, 1983. – С. 382; Философский словарь / [под ред. И. Т. Фролова]. – Изд. 5-е. – М. : Политиздат, 1987. – 590 с. 102 Краткий философский словарь / [под ред. Н. Розенталя и П. Юдина]. – Изд. 4-е, допол. и исправл. – М. : Государственное изд-во полит. литературы, 1954. – С. 476, 594-597. 103 Философский энциклопедический словарь / [гл. ред.: А. Ф. Ильичев, П. Н. Федосеев, С. М. Ковалев, В. Г. Панов]. – М. : Сов. энциклопедия, 1983; Философский словарь / [под ред. И. Т. Фролова]. – Изд. 5-е. – М. : Политиздат, 1987. – С. 382. 104 Философский словарь / [под ред. И. Т. Фролова]. – Изд. 5-е. – М. : Политиздат, 1987. – С. 382.

74

Розділ 1

друге, принципом є внутрішні переконання людини, ті практичні, моральні й теоретичні засади, якими вона керується в житті у різноманітних сферах діяльності105. Відповідно до усталених положень будь-яка наукова теорія, а так само й плебсологія як філософсько-правове вчення, має відповідати загальним логічно зумовленим вимогам її структури, у тому числі й питанням системи принципів. За таких причин саме принципи як особливий вид інструментарію загальнонаукових засобів, що закономірно наділені властивістю відображати істотні, типові ознаки певної системи, виконують функцію як її ствердження, так й обмеження. Зокрема, ствердження стосується правильного функціонування кожної сущої концепції, вчення, теорії як наукової системи, а серед них й плебсології. Йдеться про тезу, що саме завдяки дотриманню певної системи філософсько-правових принципів плебсології можливо довести та підтвердити достовірність, істинність даного філософськоправового вчення. У свою чергу, теорія принципів має передбачати і їх функцію, як функція обмеження. З урахуванням зазначеної наукової версії завдання функції обмеження принципів плебсології (філософсько-правового вчення) полягає у тому, щоб забезпечувати деякі гарантії стабільності запропонованої філософсько-правової системи. З означеного, функції обмеження принципів, що властиві для ймовірної сфери загальнонаукової теорії принципів, закономірно є характерними також й для принципів плебсології (філософсько-правового вчення). Принципи кожної наукової системи як основоположні її засади, а отже, й принципи плебсології, закономірно мають ознаки й властивість бути сформованими, зазнавати змін, а в окремих випадках ставати закономірними тільки для відповідного часового періоду. Важливим змістовним моментом ґенезису принципів кожної наукової системи, у тому числі й плебсології як філософсько-правового вчення, є те, що названі формулюються у процесі її створення, а не будь-яким іншим способом. Так, започаткування плебсології (філософськоправового вчення) бере свої витоки з червня 2003 р., а фактично з виходу у світ монографічного дослідження «Плебсологія: правова сутність, теорія і практика»106, а її розвиток, у тому числі й розвиток відповідних принципів триває і нині. Водночас, у сфері функціонування кожної наукової системи (природничої, гуманітарної або технічної галузі) з притаманною їй впорядкованною сукупністю принципів повсякчас логічно зумовленою обставиною є загроза їх конфліктності. У філологічному світосприйнятті поняття «конфлікту» (від лат. conflictus – зіткнення) тлумачиться як зіткнення протилежних інтересів, думок, поглядів; серйозні розбіжності; гостра суперечка; тертя, зіткнення, колізія107. Загроза конфліктності принципів набуває праксисної форми в алгоритмі гуманітарних наук, так само й філософії права. Зіткнення протилежних основоположних наукових засад можливе також й у сфері плебсології (філософсько-правовому вченні). Зокрема, розбіжності поглядів, що забезпечують сутність того чи іншого принципу плебсології як філософсько-правового вчення, можуть проявлятися в різноманітних аспектах, проте не повинні набувати формату наукових характеристик, де домінують концепти неповноти, нелогічності, упередженості, необ’єктивності та ін. У зазначеному контексті конфліктність будь-яких наукових принципів, а серед них й філософсько-правових принципів плебсології, доцільно класифікувати за ознакою значимості теоретичних суперечностей на три групи. До першої групи варто віднести конфліктність філософсько-правових принципів плебсології з малим рівнем теоретичних суперечностей, відповідно до другої – з середнім та третьої – з високим рівнем теоретичних суперечностей. 105

Філософський енциклопедичний словник / [гол. редкол. В. І. Шинкарук] ; Ін-т філософії ім. Г. С. Сковороди НАН України. – К. : Абрис, 2002. – С. 719. 106 Скригонюк М. І. Плебсологія: правова сутність, теорія і практика : [монографія] / М. І. Скригонюк. – К. : ВПЦ «Київський університет», 2003. – Ч. 1. – 270 с. 107 Новий тлумачний словник української мови : у 3 т. : 42 000 слів / [укл. В. В. Яременко, О. М. Сліпушко]. – Вид. 2-ге. – К. : Аконіт, 2003. – Т. 1: А–К. – С. 885.

1.4

75

Разом з тим, у сфері кожної науки й навчальної дисципліни вченими запропонована система концептуальних або головних галузевих наукових принципів. Це, зокрема, стосується також й сфери матеріального, процесуального права, правових наук та навчальних дисциплін. Невичерпність норми і принципу означає можливість їх багаторазової реалізації. Іншими словами, норма (принцип) встановлює правило (стандарт) для невизначеної (потенційно нескінченної) кількості випадків певного виду й невідомої кількості осіб певної категорії108. Звісно ж, що в першу чергу, в аспекті матеріального права варто визначити важливість принципів цивільного права. Отже, на думку Р. А. Майданика, у цивільному праві України як концептуальна засада домінує принцип пропорційності109. Водночас визначимо головні матеріально-правові принципи зі сфери кримінального права. М. В. Стратонов наголошує, що у сфері кримінального [матеріального. – М. С.] права у питанні розподілу принципів існує три точки зору вчених. Відповідно до першої принципи поділяють на: 1) загальні (конституційні); 2) міжгалузеві; 3) спеціальні. Прибічники другої точки зору поділяють принципи кримінального права на: 1) загальноправові (основні) та 2) спеціальні. Вчені, які обстоюють третю точку зору, констатують, що демократизм, законність, гуманізм, справедливість є не стільки принципами права, скільки найбільш поширеними суспільно-філософськими категоріями. Водночас вони ж дають перелік конкретних (спеціальних) принципів кримінального права110. Розкриємо основні акценти значущості типових напрямів принципів процесуального права як сукупності певних головних властивостей. М. М. Михеєнко, В. Т. Нор і В. П. Шибіко у сфері кримінального процесу України виділяють: 1) суто організаційні принципи; 2) організаційно-функціональні принципи; 3) виключно кримінальні процесуальні, функціональні принципи111. Визначимо наявні принципи у галузі криміналістики як правової науки, які фахівці розглядають у системі трьох основних засад: 1) принципу об’єктивності; 2) принципу історизму; 3) принципу системності науки112. Вивчаючи загальнотеоретичну характеристику принципів права у правозастосуванні, О. О. Уварова зосередила свою наукову увагу на положенні, що саме принципи права є його основоположним елементом. Дослідниця у даному питанні розглянула: 1) принципи права та їх роль у регулюванні суспільних відносин з позицій природного права й позитивістського підходу до права; 2) поняття та риси принципів права; 3) функції та система принципів права; 4) значення принципів права для правового регулювання суспільних відносин: погляд різних правових систем світу113. Проаналізувавши тематику ґенезису філософсько-правових принципів плебсології, можливо дійти наступного висновку. Визначене коло дослідників (Т. О. Коваленко, В. П. Колісник, О. Р. Михайленко, М. І. Скригонюк, Л. І. Чулінда, О. О. Шевченко та ін.) висвітлювали питання філософсько-правових принципів плебсології у своєрідній системі. Зокрема, О. Р. Михайленко визнає, що плебсологія як наука про опір громади, класів, народу щодо 108

Погребняк С. П. Основоположні принципи права (змістовна характеристика) : [монографія] / С. П. Погребняк. – Харків : Право, 2008. – С. 22. 109 Майданик Р. А. Принцип пропорційності та аномалії в цивільному праві України: концептуальні засади / Р. А. Майданик // Організаційні і правові аспекти реформування державної влади на сучасному етапі в Україні : мат-ли Всеукр. наук.-теор. конф. (29 березня 2007 р., м. Київ) / [за заг. ред. О. П. Литвина]. – К. : ВПЦ Академії муніципального управління, 2007. – С. 145-151. 110 Кримінальне право України. Загальна та Особлива частини : [навчальний посібник] / [за заг. ред. В. М. Стратонова]. – К. : Істина, 2007. – С. 8. 111 Михеєнко М. М. Кримінальний процес України : [підручник] / М. М. Михеєнко, В. Т. Нор, В. П. Шибіко. – Вид. 2-ге, перероб. і доп. – К. : Либідь, 1999. – С. 35. 112 Криминалистика : [учебник] / [Т. В. Аверьянова, Р. С. Белкин, Ю. Г. Корухов, Е. Р. Россинская]. – Изд. 3-е, перераб. и доп. – М. : Норма : Инфа, 2010. – С. 53. 113 Уварова О. О. Принципи права у правозастосуванні: загальнотеоретична характеристика : [монографія] / О. О. Уварова. – Харків : Друкарня «Мадрід», 2012. – С. 5–82.

76

Розділ 1

влади має характерні для неї принципи, хоча й не надає їх перелік. Правознавець перераховує положення, що мають плебсологічний характер, і є несумісними з правовою державою114. Не полемізуючи з О. Р. Михайленком з приводу науково змістовної сутності плебсології, визнаємо його наукові погляди та положення. І це при тому, що початково до філософсько-правових принципів плебсології ми виокремлювали: 1) право на життя людини, а відтак, людства (створення комфортної зони проживання – гарантування якісного харчування, медичного обслуговування, тобто гідних умов життя та ін.); 2) турботу про забезпечення прав і свобод людини; 3) громадянську злагоду; 4) мир; 5) стабільність; 6) демократію; 7) державний суверенітет та ін.115. До сфери філософсько-правових принципів плебсології Л. І. Чулінда відносить: 1) принцип верховенства права; 2) принцип гуманізму; 3) принцип справедливості; 4) принцип народовладдя; 5) принцип масової добросовісності; 6) принцип рівності; 7) принцип врахування громадської думки; 8) принцип пріоритету прав та свобод людини і громадянина116. Т. О. Коваленко до філософсько-правових принципів плебсології зараховує принципи: 1) верховенства права й 2) звичаєво-правові норми як результат правотворчості мудрого простонароду117, відповідно В. П. Колісник – 1) принцип законності та 2) принцип демократизму118. К. В. Чуркіна доцільно притримується думки, що до сфери філософсько-правових принципів плебсології можливо віднести сучасні міжнародні принципи співіснування людства та довкілля, що вироблені на основі світового досвіду119. Інші ж автори об’єктом своїх наукових досліджень обирали лише окремі принципи плебсології, зокрема, до філософсько-правових принципів плебсології: М. І. Козюбра відносить принцип верховенства права120, О. О. Шевченко виокремлює принцип поєднання теорії і практики121, а також спеціальний принцип плебсології, відповідно до якого кожна нація природно повинна мати свою державу122. Водночас 114

Михайленко О. Р. Правова держава і сучасні плебсологічні погляди / О. Р. Михайленко // Формування правової держави в Україні в плебсологічному як філософсько-правовому осмисленні : мат-ли Всеукр. наук.-практ. конф. (20 червня 2008 р., м. Київ) : [зб. тез та доповідей]. – К. : ВПЦ «Київський університет», 2008. – С. 25–26. 115 Скригонюк М. І. Поняття, структура і завдання модерної плебсологічної концепції / М. І. Скригонюк // Плебсологічне осмислення перспектив розвитку Української держави : Третя Всеукр. наук.-практ. конф. (20 травня 2010, м. Київ) : [мат-ли доповідей та виступів] / [за заг. ред. М. І. Скригонюка] – К. : ВПЦ «Київський університет», 2010. – Вип. 3. – С. 23–24. 116 Чулінда Л. І. Принципи плебсології / Л. І. Чулінда // Феноменологія злочину (плебсологічний праксис) : [монографія] / М. І. Скригонюк, Ю. Г. Семенов, Л. І. Чулінда, Н. А. Вангородська ; [за заг. ред. М. І. Скригонюка]. – К. : ВПЦ «Київський університет», 2011. – Ч. 1. – С. 37–55. 117 Коваленко Т. О. Плебсологічне світобачення правових звичаїв українського народу в контексті земельних ресурсів / Т. О. Коваленко // Плебсологічна оцінка сучасної світової фінансово-економічної кризи і завдань стратегічного менеджменту : Друга Всеукр. наук.-практ. конф. (24 квітня 2009 р., м. Київ) : [мат-ли доповідей та виступів]. – К. : ВПЦ «Київський університет», 2009. – Вип. 2. – С. 118–122. 118 Колісник В. П. Принципи Конституції України та проблеми подолання наслідків глобальної кризи (деякі плебсологічні погляди) / В. П. Колісник // Плебсологічна оцінка сучасної світової фінансово-економічної кризи і завдань стратегічного менеджменту : Друга Всеукр. наук.-практ. конф. (24 квітня 2009 р., м. Київ) : [мат-ли доповідей та виступів]. – К. : ВПЦ «Київський університет», 2009. – Вип. 2. – С. 64–66. 119 Чуркіна К. В. Плебсологічна оцінка правового режиму екологічних інвестицій в умовах політикоекономічної кризи в Україні / К. В. Чуркіна // Плебсологічна оцінка сучасної світової фінансово-економічної кризи і завдань стратегічного менеджменту : Друга Всеукр. наук.-практ. конф. (24 квітня 2009 р., м. Київ) : [мат-ли доповідей та виступів]. – К. : ВПЦ «Київський університет», 2009. – Вип. 2. – С. 147. 120 Козюбра М. І. Верховенство права в контексті проблем плебсології / М. І. Козюбра // Формування правової держави в Україні в плебсологічному, як філософсько-правовому осмисленні : мат-ли Всеукр. наук.-практ. конф. (20 червня 2008 р., м. Київ) : [зб. тез, доповідей]. – К. : ВПЦ «Київський університет», 2008. – С. 13. 121 Шевченко О. О. Нація і конституція держави (плебсологічний аспект) / О. О. Шевченко // Формування правової держави в Україні в плебсологічному як філософсько-правовому осмисленні : мат-ли Всеукр. наук.-практ. конф. (20 червня 2008 р., м. Київ) : [зб. тез та доповідей]. – К. : ВПЦ «Київський університет», 2008. – С. 22–23. 122 Шевченко О. О. Плебсологічний філософсько-правовий вимір державотворчих процесів за участі нації / О. О. Шевченко // Держава і право. Сер. Юрид. науки / Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України. – К. : Юрид. думка, 2015. – Вип. 68. – С. 22.

1.4

77

Н. І. Клименко виділяє принцип плебсологічної ситуації123, А. В. Молдован і В. В. Молдован124, а також В. О. Корчинський125, С. М. Мельничук126 вирізняють філософсько-правовий принцип мудрого простонароду як головний принцип плебсології, О. Дидич і М. Г. Тараненко зараховують принцип народовладдя у поєднанні з розумною системою централізму в державі127, В. Дудник до філософсько-правових принципів плебсології прирівнює соціальну рівність і народовладдя128, Р. І. Зварич зачисляє принцип моральної досконалості людини129, Р. С. Кацавець вважає принцип публічного мовлення130, Т. О. Куліда визначає принципи єдиного плебсологічного процесу, а також принцип управління поведінкою людини, національних і соціальних груп, націй (народів)131, даний філософсько-правовий принцип плебсології – принцип управління визнає також і Н. Г. Шукліна132, П. М. Лісовський відгалужує принцип духовної безпеки133, Г. Сенченко виголошує принцип захисту прав та свобод конкретної людини134. 123

Клименко Н. І. Завдання боротьби з тероризмом в світлі плебсологічного філософсько-правового вчення / Н. І. Клименко // Формування правової держави в Україні в плебсологічному, як філософсько-правовому осмисленні : мат-ли Всеукр. наук.-практ. конф. (20 червня 2008 р., м. Київ) : [зб. тез, доповідей]. – К. : ВПЦ «Київський університет», 2008. – С. 29. 124 Молдован А. В. Судочинство і питання плебсології / А. В. Молдован В. В. Молдован // Формування правової держави в Україні в плебсологічному, як філософсько-правовому осмисленні : мат-ли Всеукр. наук.-практ. конф. (20 червня 2008 р., м. Київ) : [зб. тез, доповідей]. – К. : ВПЦ «Київський університет», 2008. – С. 34. 125 Корчинський В. О. Концентри сучасної плебсології : [навчальний посібник] / В. О. Корчинський. – К. : ВПЦ «Київський університет», 2009. – С. 10. 126 Мельничук С. М. Судовий розгляд у кримінальному процесі ФРН і деякі питання плебсології / Мельничук С. М. // Плебсологічна оцінка сучасної світової фінансово-економічної кризи і завдань стратегічного менеджменту : Друга Всеукр. наук.-практ. конф. (24 квітня 2009 р., м. Київ) : [мат-ли доповідей та виступів]. – К. : ВПЦ «Київський університет», 2009. – Вип. 2. – С. 220. 127 Дидич О. Взаємодія процесів централізму та народовладдя в період зародження української державності / О. Дидич, М. Г. Тараненко // Формування правової держави в Україні в плебсологічному як філософськоправовому осмисленні : мат-ли Всеукр. наук.-практ. конф. (20 червня 2008 р., м. Київ) : [зб. тез, доповідей]. – К. : ВПЦ «Київський університет», 2008. – С. 54–55. 128 Дудник В. Наростання монархічної тенденції в Гетьманщині (плебсологічне осмислення) / В. Дудник // Формування правової держави в Україні в плебсологічному як філософсько-правовому осмисленні : мат-ли Всеукр. наук.-практ. конф. (20 червня 2008 р., м. Київ) : [зб. тез, доповідей]. – К. : ВПЦ «Київський університет», 2008. – С. 57. 129 Зварич Р. І. Плебсологічна оцінка почуття права, що умовно уречевлюється у дефініції справедливість / Р. І. Зварич // Формування правової держави в Україні в плебсологічному як філософсько-правовому осмисленні : мат-ли Всеукр. наук.-практ. конф. (20 червня 2008 р., м. Київ) : [зб. тез, доповідей]. – К. : ВПЦ «Київський університет», 2008. – С. 60–62. 130 Кацавець Р. С. Судова промова – різновид публічного мовлення (плебсологічне осягнення) / Р. С. Кацавець // Формування правової держави в Україні в плебсологічному як філософсько-правовому осмисленні : мат-ли Всеукр. наук.-практ. конф. (20 червня 2008 р., м. Київ) : [зб. тез, доповідей]. – К. : ВПЦ «Київський університет», 2008. – С. 63–65. 131 Куліда Т. Взаємозв’язок плебсології і окремих питань менеджменту / Т. Куліда // Формування правової держави в Україні в плебсологічному, як філософсько-правовому осмисленні : мат-ли Всеукр. наук.-практ. конф. (20 червня 2008 р., м. Київ) : [зб. тез, доповідей]. – К. : ВПЦ «Київський університет», 2008. – С. 74–77. 132 Шукліна Н. Г. Стратегічний менеджмент і плебсологія / Н. Г. Шукліна // Плебсологічна оцінка сучасної світової фінансово-економічної кризи і завдань стратегічного менеджменту : Друга Всеукр. наук.-практ. конф. (24 квітня 2009 р., м. Київ) : [мат-ли доповідей та виступів]. – К. : ВПЦ «Київський університет», 2009. – Вип. 2. – С. 29. 133 Лісовський П. Духовна безпека як гарант ідеології державотворення України у кшталті плебсологічних процесів / П. Лісовський // Формування правової держави в Україні в плебсологічному як філософсько-правовому осмисленні : мат-ли Всеукр. наук.-практ. конф. (20 червня 2008 р., м. Київ) : [зб. тез, доповідей]. – К. : ВПЦ «Київський університет», 2008. – С. 83–86. 134 Сенченко Г. Квестія права соціального захисту і окремих плебсологічних положень / Г. Сенченко // Формування правової держави в Україні в плебсологічному як філософсько-правовому осмисленні : мат-ли Всеукр. наук.-практ. конф. (20 червня 2008 р., м. Київ) [зб. тез, доповідей]. – К. : ВПЦ «Київський університет», 2008. – С. 105–106.

78

Розділ 1

Ф. В. Веніславський переконаний, що одним з плебсологічних філософсько-правових принципів є принцип загальнолюдського у призначенні держави135. Водночас, М. В. Саннікова констатує, що плебсологічний як новий юриспруденційний механізм захисту прав та свобод людини і суспільства, а також обов’язків держави, передбачає створення в державі таких умов й обставин, які гарантують дотримання принципу «закон для усіх закон»136. Плебсологія як новітнє філософсько-правове вчення закономірно наділена сукупністю філософсько-правових принципів, тобто тих вихідних положень, завдяки яким зазначена наукова парадигма у галузі філософії права має бути вибудуваною, як науково впорядкована система знань. З означеного, на нашу думку, у плебсології як модерному філософськоправовому вченні з цілком логічних причин є об’єктивна потреба у класифікації її провідних основоположних засад. Постає зрозумілим, що конституативне місце у градації філософськоправових принципів плебсології посідає проблема відповідних класифікуючих ознак. З урахуванням: 1) концептуальної сутності плебсології (філософсько-правового вчення); 2) інших важливих філософсько-правових ознак й властивостей, що в основному охоплюють весь змістовний спектр плебсології, а також 3) характерних особливостей у формі засад, що мають відмінне від інших, тобто спеціальне філософсько-правове призначення, доцільно сукупність вихідних положень плебсології поділити на три групи. Зокрема, до першої групи філософсько-правових принципів плебсології варто віднести концептуальні її принципи – принцип єдності природного права і природного обов’язку та принцип мудрого простонароду, а також принцип вічного суперництва природного права і обов’язку людини (сили розуму) з правом хитрощів як незаконного елементу сили влади. До другої групи відносяться основні філософсько-правові принципи плебсології, і відповідно, до третьої – спеціальні принципи. Таким чином, отримані внаслідок проведеної класифікації результати у питаннях розподілу за спільними ознаками принципів плебсології (філософсько-правового вчення) на групи фактично становлять систему концептуальних, основних філософсько-правових та спеціальних принципів. Отже, система концептуальних, основних філософсько-правових й спеціальних принципів плебсології є одним з найскладніших, найважливіших питань даного філософсько-правового вчення та посідає провідне місце у визначенні його форми, структури, змісту, а також у сфері його теоретико-методологічного інструментарію. Відповідно, система концептуальних, основних філософсько-правових й спеціальних принципів плебсології становить сукупність вихідних філософсько-правових засад, що об’єднані за спільними ознаками, з дотриманням яких сформульоване дане вчення. Під принципами плебсології (філософсько-правового вчення) варто розуміти також ті основні умови, що визначають його гносеологічну сутність. Водночас, з одного положення, система концептуальних, основних філософсько-правових та спеціальних принципів плебсології відображає об`єктивні й суб’єктивні її витоки, а з іншого – є фундаментальними засадами плебсології як цілинного філософсько-правового вчення. Світоглядна філософськоправова система концептуальних, основних філософсько-правових й спеціальних принципів плебсології має об’єктивно відповідати наявній природно-правовій та соціально-правовій реальності. І це при тому, що у плебсологічному світобаченні суспільство, як і сфера природи, розвиваються закономірно та гармонійно згідно концептуальних філософсько-правових принципів плебсології, принципу природного права і природного обов’язку та принципу му135

Веніславський Ф. В. Державна влада в Україні і проблема подолання економічної кризи (конституційні та плебсологічні аспекти) / Ф. В. Веніславський // Плебсологічна оцінка сучасної світової фінансово-економічної кризи і завдань стратегічного менеджменту : Друга Всеукр. наук.-практ. конф. (24 квітня 2009 р., м. Київ) : [мат-ли доповідей та виступів]. – К. : ВПЦ «Київський університет», 2009. – Вип. 2. – С. 150. 136 Саннікова М. В. Про розробку і запровадження плебсологічних механізмів захисту права загального землекористування в населених пунктах / М. В. Саннікова // Плебсологічна оцінка сучасної світової фінансовоекономічної кризи і завдань стратегічного менеджменту : Друга Всеукр. наук.-практ. конф. (24 квітня 2009 р., м. Київ) : [мат-ли доповідей та виступів]. – К. : ВПЦ «Київський університет», 2009. – Вип. 2. – С. 181.

1.4

79

дрого простонароду, а також принципу вічного суперництва природного права і обов’язку людини з правом хитрощів як незаконного елементу сили влади. У даному контексті К. Маркс припускав, що не принципи утворюють суспільні формації, а саме історичні умови формують певні принципи. Це означає, що принципи такі, якою є епоха, люди та їх потреби, спосіб виробництва і суспільні відносини137. Доречно підкреслити, що система концептуальних, основних філософсько-правових та спеціальних принципів плебсології «обумовленна, в першу чергу, природою держави, суспільства, в яких вони діють»138. Система концептуальних, основних філософсько-правових та спеціальних принципів плебсології має як філософський, так і нормативно-правовий характер. Але не кожна правова норма є принципом, а лише та, яка має найбільш узагальнюючий характер у плані регулювання складних суспільних відносин, тобто принципи є, немовби, «згустком законів»139. Система концептуальних, основних філософсько-правових та спеціальних принципів плебсології у формі логічної послідовності, взаєморозміщення й взаємозв’язку відповідних складових елементів являє собою наступну філософсько-правову конструкцію. По-перше, система філософсько-правових принципів плебсології форматується з трьох основних складових – концептуальної, основної філософсько-правової та спеціальної частин. Постає зрозумілим, що система принципів плебсології (філософсько-правового вчення) ґрунтується на концептуальній, тобто головній плебсологічній засаді, відповідно до якої: а) природне право людини, у тому числі у відносинах її з державою, як і держави з людиною, вибудуване на його нерозривній, цілісній єдності з природним обов’язком; б) поновлення природної законності у питаннях чинності природного права й обов’язку людини в державі можливе завдяки мирному дієвому соціально-психологічному впливу мудрого простонароду. По-друге, до структури системи основних філософсько-правових принципів плебсології, що зведені у зазначену основну філософсько-правову частину, варто віднести принципи, основою яких є знання зі сфери: а) християнської релігії; б) міжнародно-правових нормативних актів, що мають як рекомендаційний, так і обов’язковий характер; в) міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України; г) джерел конституційного права. По-третє, структура системи спеціальних принципів плебсології, що зібрані у спеціальну її частину, складається з принципів двох видів. До першого виду віднесені спеціальні принципи, джерелами яких є знання зі сфери природного права та природного обов’язку, і відповідно, до другого виду – спеціальні принципи, основою яких є інтегральне право (гармонійне поєднання начал природного права й природного обов’язку людини з позитивним правом). Кожний з названих витоків спеціальних принципів плебсології у своїй внутрішній структурі концентрується у двох групах. Зокрема, дві групи першого виду спеціальних принципів плебсології утворені за ознаками «волі природи» та «волі розуму». Відповідно, дві групи другого виду спеціальних принципів плебсології сформовані за ознаками «позитивних соціальних пріоритетів» та «юридичної концепції спільного блага»140. Концептуальними, тобто головними принципами у системі принципів плебсології (філософсько-правового вчення) й водночас конституативним моментом змісту даної концепції є вихідне положення, співвідносно до якого: 1) природне право людини з елементами її природних обов’язків – фундаментальна властивість людського буття; 2) принцип вічного суперництва природного права й обов’язку (сили розуму) та права хитрощів як незаконного елементу сили влади; 3) мудрий простонарод – плебсологічний засіб організованого, мирного, дієвого впливу на державу. Та все ж, парадигма концептуальних принципів у системі принципів плебсології (філософсько-правового вчення) полягає у: 1) взаємній, логічно зумовленій 137

Маркс К. Сочинения : в 39 т. / К. Маркс, Ф. Энгельс. – Изд. 2-е. – М. : Политиздат, 1961. – Т. 20. – С. 34. Малюга В. І. Принципи організації та діяльності прокуратури України : [монографія] / В. І. Малюга, О. Р. Михайленко. – К. : ВGW «Київський університет», 2005. – С. 44. 139 Там само. – С. 45. 140 Нерсесянц В. С. Философия права : [учеб/ для вузов] / В. С. Нерсесянц. – М. : Норма, 2005. – С. 68–69. 138

80

Розділ 1

залежності прав й обов’язків людини, що репродукуються у процесі її життєдіяльності, внаслідок, визначених природою і визнаних на міжнародному рівні, джерел; 2) природні права й обов’язки людини у контексті їх захисту мудрим простонародом, який має право чинити організований, мирний опір узурпованій державній владі. Загальнотеоретичні проблеми об’єкта і предмета плебсології (філософсько-правового вчення) – це системна сукупність концепцій, категорій, принципів, що відображає повторювальні подібні ознаки, риси, властивості, які належать одночаснім природно-стихійній та організованій діяльності націй (народів). І все ж, частина знань з проблематики загальнотеоретичних вузлів об’єкта і предмета плебсології (філософсько-правового вчення) не отримуються з досвіду, вони є незалежними від нього у неусвідомлюваній наявності, у соціумі. Такі плебсологічні знання належать до апріорних. Уявлення людини про них без поглибленого їх наукового вивчення є приблизно такими, як створений у думках і свідомості, просторово-часовий образ світу. Щодо подальших наукових розробок з плебсологічної тематики слід зауважити, що процеси суспільного буття концентруватимуть дослідницьку увагу науковців на питаннях об’єкта і предмета плебсології у кшталті часу, простору та національно-соціальних компонентів141. 1.4.3. Концептуальні філософсько-правові принципи плебсології

Концептуальні принципи плебсології (філософсько-правового вчення): 1) принцип єдності природного права й природного обов’язку, 2) принцип вічного суперництва природного права і обов’язку та права хитрощів як незаконного елементу сили влади, 3) принцип мудрого простонароду й прогресивної опозиційної еліти, наділені раціоналістичним характером, а за своєю сутністю наповнені ідеєю розумного права. Зокрема, у патовій ситуації правового предикату відносин між людиною й державою як соціальним утворенням в умовах суспільної кризи, концептуальні філософсько-правові принципи плебсології у системі зазначених засад дозволяють стверджувати інтегральне, пріоритетне право людини на корегування помилок, допущених з боку держави. Правильність висновку відносно значення концептуальних філософсько-правових принципів плебсології у сфері структури та змісту пропонованого вчення підтверджується також нормами Конституції України. Так, у ст. 5 Конституції України зазначено, зокрема, що носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Пропозиції автора відносно значення концептуальних філософськоправових принципів плебсології у загальнотеоретичній системі принципів, що досліджуються, знаходять своє схвалення у міжнародних правових документах, що набули поширення у демократичному світі, зокрема, у ст. 1 Загальної декларації прав людини (1948 р.); преамбулах: Європейської Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (1950 р.); Міжнародного пакту про громадянські та політичні права (1966 р.), Міжнародної конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації (1965 р.), Конвенції про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок (1979 р.) та ін. 1.4.3.1. Принцип єдності природного права і природного обов’язку

Враховуючи, що одним з визначальних моментів сутності плебсології (філософськоправового вчення), а отже, першим його концептуальним принципом є умовивід, відповідно до якого невід’ємним елементом природного права вважається природний обов’язок. У зазначеному контексті варто підкреслити, що проблему обов’язків людини і громадянина дослідив німецький філософ Самуель Пуфендорф у своїй праці «Про обов’язки людини і громадянина». Щоправда, мислитель розглядав тематику обов’язків людини і громадянина в аспекті законів природи. Зокрема, вчений вважав, обов’язки, що їх закон природи накладає на 141

Скригонюк М. І. Окремі проблеми плебсологічного вчення // Держава і право. Сер. Юрид. і політ. науки. – К. : Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2006. – Вип. 32. – С. 26.

1.4

81

людину, найзручніше розподілити у відповідності до об’єктів, щодо яких ці обов’язки мають обов’язково виконуватися. За такого підходу вони утворюють три головні групи. Перша група, ґрунтуючись на самому лише велінні здорового глузду, навчає як слід поводитись стосовно Бога; друга – стосовно самого себе; тертя – стосовно інших142. Права і обов’язки людини у достатньо своєрідній природно-правовій формі, зокрема у вченні про автономного морального суб’єкта, який має здатність до самообмеження на основі співвідношення своїх уявлень про права і обов’язки з уявленнями людства в цілому, розглядав І. Кант143. Водночас, природний обов’язок людини є поняттям, що пояснює явища, пов’язані з функціонуванням людського організму та поведінкою людини, й використовується у плебсології (філософсько-правовому вченні) та має природно-правову сутність. Важливо також пам’ятати, що явища, які є наслідком функціонування людського організму та поведінки людини, мають природно-обов’язковий, правовий зміст та можуть виражатися у двох формах. Перша форма передбачає беззастережне настання певних наслідків у силу закономірностей, що властиві людини від народження, відповідно друга – безвідмовне виконання певного обсягу роботи, який зумовлений системою морально-психологічних чинників. Очевидно, що природний обов’язок людини як складова природного права сформатований характерними особливостями. Саме за таких причин природний обов’язок людини як елемент природного права являє собою залежність її функціонування від часу та умов життєдіяльності в одержавленому суспільстві. Отже, природний обов’язок людини як істотний компонент природного права у своїй основі виявляє як матеріалізовану, так й морально-психологічну сутність. У даному контексті варто зауважити, що перша і друга форми вираження змісту природного обов’язку людини належні також до її інтелектуально-вольової сфери. Структуру природного права й природного обов’язку людини можливо розглянути у кореляційній єдності умовних природно-правових доданків «0,5 + 0,5» і умовного сумарного природно-правового результату «1». У запропонованій теоретичній філософсько-правовій формі перший умовний доданок може бути подано як поняття, в якому співвідносяться три елементи: 1) люди, які володіють цим правом (його носії); 2) люди, стосовно яких це право існує; або щодо яких воно адресоване (його адресати); 3) блага, які це право надає його носіям стосовно адресатів (його сутність або предмет)144. Відповідно, другий умовний доданок є філософсько-правовою категорією, а фактично системою природних обов’язків людини як невід’ємного елементу природного права, доцільно дослідити у такому зрізі (див. табл. 1.1). Таким чином, природний обов’язок людини ґрунтується на біологічній та інтелектуально-вольовій основі та охоплює безмежну її потребу в усвідомленні і неусвідомленні реалізації відповідних процесів (біологічних та інтелектуально-вольових). З означеного, на нашу думку, природні обов’язки людини як елемент природного права можливо класифікувати на дві основні групи. До першої групи природних обов’язків людини за ознакою біологічної основи доцільно віднести її беззастережну повинність: 1) жити та бути фізично (тілесно) недоторканним; 2) відтворювати собі подібних; 3) захищати себе і своїх нащадків; 4) захищати своїх батьків; 5) померти природною смертю та ін. Відповідно, до другої групи за ознакою інтелектуально-вольової основи, слід віднести інші природні обов’язки людини, зокрема, обов’язок: 1) надавати допомогу особі, яка перебуває у небезпеці; 2) не піддавати загрозі 142

Пуфендорф Самуель. Про обов’язки людини і громадянина / Самуель Пуфендорф // Антологія лібералізму: політико-правові вчення та верховенство права / [упор.: С. Головатий, М. Козюбра, О. Сироїд ; відп. ред. С. Головатий ; наук. ред. С. Головатий, О. Сироїд, О. Волкова, А. Черевко ; вст. сл. С. Головатий]. – К. : Книги для бізнесу, 2008. – С. 358. 143 Максимов С. І. Правова реальність як предмет філософського осмислення : автореф. дис. … д-ра юрид. наук : спец. 12.00.12 «Філософія права» / С. І. Максимов ; Нац. юрид. акад. України ім. Я. Мудрого. – Х., 2002. – С. 13. 144 Peter Koller. Die Struktur von Rechten / Peter Koller // Analyomen 2. Proceedings des 2. Kongresses für Analytische Philosophie / Georg Meggle (Hg.). – Bd. 3. – Berlin ; New York, 1997. – S. 251–262.

82

Розділ 1

життя та здоров’я іншої людини; 3) самоорганізації населення; 4) на повстання проти поневолювачів; 5) на мирний опір узурпованій державній владі; 6) на об’єднання з іншими для захисту: а) віри та відповідальності перед Богом; б) приватної власності; в) Вітчизни від ворогів та її незалежності. Отриманий умовний сумарний результат (величина рівна «1») зазначених умовних доданків – природного права й природного обов’язку, які наділені рівноцінною філософсько-правовою сутністю, має єдину нероздільну, невід’ємну, природно-правову цілісність та йменується природним правом і обов’язком людини. До належних природних обов’язків людини, що є невід’ємним елементом природного права, в першу чергу, відносяться її обов’язки перед суспільством та державою. Підтвердженням правильності даного висновку, а також істинності плебсологічної (філософсько-правової) ідеї природного обов’язку людини як складового елементу її природного права може стати конституційна вимога, що передбачена у ст. 23 Конституції України, відповідно до якої кожна людина має обов’язки перед суспільством. Окрім того, у розділі ІІ Конституції України «Права свободи та обов’язки людини і громадянина» законодавець передбачив низку обов’язків кожного громадянина України (ст. 65–68), що інтегрально співвіднесені з природними обов’язками людини як невід’ємним елементом природного права. Першим головним з таких обов’язків, відповідно до ст. 65 Основного Закону України – Конституції України, вважається захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів. Таблиця 1.1 Система природних обов’язків людини як невід’ємного елементу природного права

4.

захищати своїх батьків 6.

5.

померти природною смертю

об’єднання для захисту

Природний обов’язок людини, що ґрунтується на біологічній інтелектуально-вольовій основі, охоплює беззастережну її потребу № № 1. жити та бути фізично (тілесно) недотор1. надавати допомогу особам, які перебувають у канним небезпеці 2. відтворювати собі подібних 2. не піддавати загрозі життя та здоров’я іншої людини 3. самоорганізації населення 3. захищати себе і своїх нащадків 4. на повстання проти поневолення 5. на мирний опір узурпованій державній владі а) віри та відповідальності перед Богом

б) приватної власності

в) Вітчизни від ворогів та її незалежності

Природний обов’язок людини як елемент природного права покладений також в основу конституційної засади (ст. 66 Конституції України), відповідно до якої кожен зобов’язаний не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині та відшкодовувати завдані ним збитки. З плебсологічного (філософсько-правового) погляду зазначена норма Конституції України (ст. 66) має інтегрально-правовий характер, у якому природне право і природний обов’язок поєднані з позитивним правом, як, до речі, й інші згадані норми права. Це, зокрема, стосується також й обов’язків особи: 1) сплачувати податки і збори в порядку і в розмірах, встано-

1.4

83

влених законом. Щорічно подавати до податкових інспекцій за місцем проживання декларації про свій майновий стан та доходи за минулий рік (ст. 67 Конституції України); 2) неухильно додержуватися Конституції України та Законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей (ст. 68 Конституції України). Концепція природного права суттєво сприяла й продовжує сприяти прогресивному розвитку людства, у тому числі й піднесенню ролі національно-визвольних змагань, утвердженню прав та свобод людини, громадянських прав, а також принципів правової держави. Звісно ж, що у даному разі зазначається про реформування усієї системи національного законодавства у відповідності з правовими, демократичними принципами. У філософії права розроблена доктрина природного права й природного закону. Зрештою, у Конституції США законодавець посилається на категорію природного закону. Втім, у концепції природного права, на жаль, не вживається таке поняття як «природний обов’язок людини». На нашу думку, ситуація відсутності у філософії права відомостей про дольове співвідношення величин природного права й природного закону з природним обов’язком людини є закономірним фактом. Історично так склалося, що прогресивне людство впродовж тисячоліть вело невпинну боротьбу з інститутом органів державної влади за торжество свободи, рівноправності, ідеалів загальнолюдських цінностей. Саме тому у своїх дослідженнях науковці не звертали увагу на природні обов’язки тих, хто вів боротьбу за утвердження природних прав людини. Не виникає сумнівів, що у плебсологічному осмисленні питання природного права людини і її природного обов’язку має безпосередній, як й інтегральний зв’язок з дефініцією позитивного права. У кожній позитивній нормі права закономірно концентрується сфера єдності природного права і обов’язку людини. У зазначеному контексті варто приділити увагу питанню співвідношення права й обов’язку людини у сфері позитивного права. Відзначимо, що ситуація взаємозалежності права і обов’язку кардинально протилежна. Зокрема, у теорії позитивного права конкретно визначені алгоритм суб’єктивного права і юридичного обов’язку. Теоретико-правові співвідношення суб’єктивного права і юридичного обов’язку у формі своєрідної доктрини були розроблені у теорії радянського права145. Відомо, що права та обов’язки кожної людини проголошено у форматі Загальної декларації прав людини, а також Європейської Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (1950 р.). Так, у ст. 10 Декларації зазначено, що кожна людина для визначення своїх прав та обов’язків має право на основі повної рівності на те, щоб її справу [кримінальне провадження. – М. С.] було розглянуто незалежним і безстороннім судом прилюдно із додержанням усіх вимог справедливості. З наведеного логічно випливає, що у межах чинності національного законодавства права та обов’язки людини, у контексті вчиненого нею діяння, можуть бути визначені судом лише на підставі повної рівності. Обов’язок же людини відповідати перед законом за вчинене (дію або бездіяльність) означає мати відповідальність перед суспільством. Втім, у плебсологічному світосприйнятті людина має обов’язки перед суспільством, у якому вона насправді постає як людина. Про даний аспект обов’язку людини йдеться, зокрема у Загальній декларації прав людини. Так, у ст. 29 Декларації констатується, що кожна людина має обов’язки перед суспільством, у якому можливий вільний і всебічний розвиток її особистості. Природні права і обов’язки людини є плебсологічною філософсько-правовою категорією, у якій співвідноситься міра можливої її поведінки щодо задоволення відповідних потреб та інтересів. Природним обов’язком людини є сукупність певних, у першу чергу, моральних її зобов’язань перед іншими, зміст яких в основному має природно-соціальну сутність. Природний обов’язок людини являє собою плебсологічну, тобто філософсько-правову категорію, що своєрідно віддзеркалює співвідношення особистого на рівні морально-психологічних 145

Основы теории государства и права / [отв. ред. С. С. Алексеев]. – Изд. 2-е, перераб. и доп. – М. : Изд-во юрид. лит-ры, 1971. – 408 с.; Алексеев С. С. Общая теория социалистического права / С. С. Алексеев. – Свердловск, 1966. – Вып. 4. – 203 с.

84

Розділ 1

цінностей, й суспільного – на рівні об’єктивно зумовлених мотивів, у тому числі матеріальних й духовних цінностей. Як плебсологічна категорія, що має яскраво виражений філософсько-правовий зміст, природний обов’язок людини не є незмінним, а відповідно, може піддаватися подальшому його динамічного ґенезису, або навпаки занепаду. Звісно ж, що природний обов’язок людини у своїх витоках має природно-правову сутність, в основі якої сконцентроване благородне моральне її зобов’язання. Беззастережне виконання людиною потреб, зумовлених її природним обов’язком, у плебсологічному форматі, вибудуване на засадах, у першу чергу, її власного сумління. Окрім того, поняття природного обов’язку людини кореговане також і її психологічним станом, зокрема впевненістю у правильності власного світобачення. Природний обов’язок людини може бути визнаний завдяки її суб’єктивній готовності до певного виду діяльності. З іншого погляду, природні обов’язки людини дозволяють у певній мірі забезпечити її усвідомлювану діяльність, що спрямована на процес поліпшення самого себе. У даному випадку варто вести мову про пересилення у собі негативних якостей і звичок психологічного характеру та закріплення і витворення нових похвальних якостей. Позитивні дії і вчинки людини, які психологічно мотивовані проявами її природних обов’язків, є усвідомлюваними та повсякчас відповідають потребам суспільства. Почуття природного обов’язку у кожної людини набуває достатньої плебсологічної сили на певному рівні її психологічного розвитку, зокрема розвитку когнітивної сфери психіки. Багато що у даному разі залежить від здатності людини до самоаналізу та самооцінки, які безумовно активізуються на певному рівні її морально-психологічного розвитку. Основним критерієм у становленні здатності людини до самоаналізу й самооцінки у питаннях природного обов’язку є її вік. Вважаємо, що питання – усвідомлення людиною моральної відповідальності за виконання природних обов’язків, вміння контролювати свої дії і вчинки, варто досліджувати у періоди: 1) раннього дитячого; 2) дошкільного; 3) молодшого шкільного; 4) підліткового; 5) юнацького; 6) зрілого віку, а також в період похилого віку. При проведенні дослідження з кожної вікової категорії осіб у питаннях їх психологічного ставлення до виконання природного обов’язку нами були опитані групи по триста осіб, а всього – 2 100 осіб. У результаті було встановлено, що мало усвідомлювані елементи природного обов’язку людини у різних варіантах гри проявляються у дітей раннього дитячого віку в обсязі 6 %, дошкільного, а також молодшого шкільного віку у 12 %. Відповідно, усвідомлювані дії і вчинки у питаннях виконання природного обов’язку людини реалізувалися представниками названих вікових періодів у наступних сумарних виразах: підлітковий вік – 19 %, юнацький вік – 32 %, зрілий вік – 56 %, похилий вік – 78 %. З означеного, в аспекті плебсології (філософсько-правового вчення) природні обов’язки людини є невід’ємною константою її природного права й лише з часом закономірно набудуть самостійного природно-правового змісту. Більше того, в сьогоднішніх умовах розвитку плебсології природний обов’язок людини, що є невід’ємним елементом природного права, у сумарній сукупності з природним правом оцінюється як концептуальний принцип пропонованого філософсько-правового вчення. 1.4.3.2. Принцип вічного суперництва природного права і обов’язку та права хитрощів як незаконного елементу сили влади

Принцип вічного суперництва природного права і обов’язку (сили розуму) та права хитрощів як незаконного елементу сили влади – другий концептуальний принцип плебсології (філософсько-правового вчення). Воднораз відзначимо, що у плебсологію творчо закладена апологетична філософсько-правова концепція, яка має основним своїм завданням обґрунтовано, повно й всебічно висвітлити систему наукових поглядів світорозуміння щодо масових процесів у соціумі, аби справедливо захистити їх учасників як представників більшості від держави. Отже, філософсько-правове вчення – плебсологія відповідає природному праву та обов’язку й природній справедливості, а її положення не передбачають негайних революційних соціальних перетворень. Разом з тим, вузловим концептуальним моментом плебсології є

1.4

85

філософсько-правове світобачення, відповідно до якого: природне право й обов’язок людини – сила розуму і право хитрощів як незаконний елемент сили влади перебувають у регулярній, невпинній конкуренції. Об’єктивний зв’язок протилежних за своєю характеристикою даних природно-соціальних величин системно проявляється у формі їх взаємозалежності та взаємообумовленості. Так, існуючий у тій чи іншій державі, порядок суспільних відносин і право як система норм можуть бути такими, що не відповідають природному праву й справедливості. Суперництво природного права і обов’язку людини та хитрощів права тривале у часі як людський світ, а особливих форм належний процес набуває у новітніх умовах соціуму, в яких право хитрощів незаконно набуло функцій одного з елементів системи влади. На основі узагальнення дослідження слід визначити, що природне право хитрощів незаконно застосовують як елемент сили влади представники усіх гілок державної влади, у тому числі законодавчої, виконавчої та судової і не тільки. Особливо характерним застосування права хитрощів як елементу сили усіх гілок державної влади відбувається в період суспільних заворушень. Прикладом тут може послугувати прийняття Верховною Радою України 16 січня 2014 р. сумнозвісних законів: 1) «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та процесуальних законів щодо додаткових заходів захисту безпеки громадян»; 2) «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відповідальності за вчинення адміністративних правопорушень під час проведення футбольних матчів»; 3) «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відповідальності за адміністративні правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, зафіксовані в автоматичному режимі»; 4) «Про внесення змін до Регламенту Верховної Ради України»; 5) «Про внесення змін до Кримінального процесуального кодексу України щодо заочного кримінального провадження»; 6) «Про внесення зміни до Закону України «Про безоплатну правову допомогу» щодо відтермінування набрання чинності положеннями пункту 6 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення»; 7) «Про внесення змін до статті 297 Кримінального кодексу України щодо відповідальності за осквернення або руйнування пам'ятників, споруджених в пам'ять тих, хто боровся проти нацизму в роки Другої світової війни – радянських воїнів-визволителів, учасників партизанського руху, підпільників, жертв нацистських переслідувань, а також воїнівінтернаціоналістів та миротворців»; 8) «Про внесення зміни до Кримінального кодексу України щодо відповідальності за заперечення чи виправдання злочинів фашизму»; 9) «Про внесення зміни до статті 197 Податкового кодексу України щодо звільнення від обкладення податком на додану вартість операцій із ввезення на митну територію України природного газу». Сутність філософсько-правового принципу вічного суперництва природного права й обов’язку з правом хитрощів як незаконним елементом сили влади очевидна, а тому є незаперечною істиною, що не потребує доказів правдивості, так як факт зазначеної конкуренції відповідає дійсності. Прийняте у якості істини без логічних доказів положення плебсологічної аксіоми як наукової теорії є апріорним, адже воно обумовлене багатовіковим людським досвідом практично-пізнавальної діяльності. Це означає, що пропозиції з тематики даного плебсологічного твердження мають широкий вихідний філософсько-правовий зміст, а його розкриття здійснюється завдяки тлумаченню даної концепції як вчення. Отже, висвітлимо явно неповний перелік істинно соціальних цінностей зі сфери плебсології, що мали б увійти у другу спеціальну їх групу. Та у даному разі їх множина буде становити складові елементи філософсько-правової структури основоположного питання плебсології як вчення: вічне суперництво природного права і обов’язку людини та хитрощів права як одного з незаконних елементів сили влади. Згадана будова, як можливе взаємне розташування частин правової реальності, на перший погляд має виключно концептуально-гіпотетичні засади, але вона повністю узгоджується з системою знань про закономірності розвитку природи і суспільства, способами впливу146 на оточуючий світ, тобто охоплюється формою суспільної свідомості, 146

Скригонюк М. І. До питання про плебсологію як філософсько-правове вчення / М. І. Скригонюк // Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні : мат-ли ХІ регіон. наук.-практ. конф. (3–4 лютого 2005, м. Львів). – Львів : Юрид. фак-т Львів. нац. ун-ту ім. І. Франка, 2005. – С. 42.

86

Розділ 1

яка об’єктивно відображує його. Це означає, що у плебсологічному розумінні право хитрощів з одного боку є невід’ємним елементом природного права й обов’язку людини, а з іншого – одним з незаконних складових сили влади. У плебсологічному, тобто філософсько-правовому розумінні, категорія право сили упредметнюється з дефініцією правопорушення, яке у свою чергу може мати цивільноправовий, адміністративно-правовий та кримінально-правовий характер, у томі числі й історично-правовий. З означеного, логічно випливає, що плебсологічне поняття право сили має здатність проявлятися у формі цивільно-правового делікту, адміністративно-правового правопорушення та злочину. Аналіз історичних подій дозволяє зробити висновок, що у правовому предикаті відносин «людина – держава» право сили застосовується за різних умов і обставин. Втім, держава завжди виступала й виступає ініціатором застосування права сили як щодо людини, так й щодо суспільства, а також примусово залучала людські маси до виконання різного роду масштабних неоплачуваних або малооплачуваних робіт, що були пов’язані з будівництвом, виробництвом товарів та ін. (індустріалізація, електрифікація, колективізація, освоєння цілинних земель). Свідченням цьому є події, коли СРСР як держава примусово запровадила колективізацію, позбавивши людину права власності на землю і засоби виробництва. Для державності, тобто державного ладу властиво ініціювати одночасно колонізаційні, міграційні процеси, війни, міждержавні конфлікти та ін. У плебсологічному розумінні людина є для держави головною виробничою силою, силою, котра при правильній організації праці забезпечує стабільність роботи виробничих матеріально-технічних засобів147. Державна влада завжди діє з позиції сили, щоправда, зазначена може бути законною і незаконною. Водночас поняття: 1) право сили й 2) право хитрощів як незаконний елемент сили влади є дещо тотожними поняттями, досить близькими до категорії революційне право. Природне право й обов’язок людини – це право сили природного закону, тоді як право хитрощів є незаконною силою природного права і обов’язку, джерелом витоків якого вважається державна влада. І це при тому, що право хитрощів як незаконний компонент сили влади є невід’ємним елементом природного права і обов’язку людини. У той же час силі природного права і обов’язку, що закладена у форму природного закону, фактично властива здатність за певних умов, а особливо у конфліктних ситуаціях, між суспільством і державою, особливо виявляти свою природну енергію (розумову, фізичну та духовну) й переборювати міць права хитрощів державної влади. У названому випадку конкуренція між силою природного права і обов’язку людини та силою права хитрощів як незаконним елементом сили влади призводить до конфліктної ситуації, соціальних збурень і в результаті у державі можуть мати місце суспільні й навіть масові заворушення. За таких умов, сила природного права і обов’язку виконує лише ідеологічну функцію для націй (народів) як учасників суспільних заворушень і не більше. Щодо права хитрощів у звичайному неускладненому варіанті людських відносин, то сутність хитрості самозакладена у категорію природного права і обов’язку безпосередньо природою самої людини, а отже, є невід’ємним її елементом. З іншого твердження, природне право й обов’язок людини – категорія, що має особливий соціальноціннісний характер. Характерно, що там, де є наявним феномен цінності – там має прояв і людська хитрість. Щоправда, справжнього конкурентоздатного плебсологічного філософсько-правового виразу, у сфері природного права і обов’язку людини, право хитрощів набуває негативної дієвої форми у разі, якщо незаконно задіюється владою за принципом права сили. Так, якщо розум як дар природи є здатністю людини мислити, пізнавати й відображати об’єктивну дійсність, то хитрощі ж – це неправдиві, нечесні її вчинки, неправдива, нечесна поведінка. Є визнаним, що хитрий той, хто для досягнення своєї мети може діяти непрямими, оманливими шляхами. До певної міри абсолютується висновок, що право хитрощів як 147

Скрыгонюк М. И. Человек и государство (плебсологический как философско-правовой аспект) / М. И. Скрыгонюк // Legea și viața. Закон и Жизнь. – Кишинев, 2014. – № 1. – С. 25.

1.4

87

незаконний елемент сили влади – це сукупність, встановлених практикою соціального буття – волею представників влади у формі законів, підзаконних актів, звичаїв й традицій, зокрема, неписаних, інколи визнаних державою, але таємних норм, що, як правило, умовно санкціоновані нею і є правилами поведінки, додержання яких забезпечується цілеспрямованою діяльністю зацікавлених. Явно, що хитромудрість влади – це не завжди прояв мудрості, а підступи, лукавство мудрощів. Хоча з плебсологічного підходу розумом та кмітливістю може відзначатися й хитра особа, тим більше представник влади. Хитрість є заразливим соціальнопсихологічним явищем, тобто тією плебсологічною категорією, що особливо притаманна українській ментальності людини, яка перебуває на державній службі. Хитрість у поведінці людини є терпимою й нетерпимою в межах моралі. Отже, право хитрощів влади як незаконний елемент її сили у філософсько-правовому баченні виникає лише в частковому алгоритмі правового поля, але за повною системою його меж. Право хитрощів влади, як і взагалі право і держава – категорія історично плебсологічного змісту. Як незаконний елемент сили влади право хитрощів можливо визначити в період розкладу первіснообщинного ладу, а також період, коли відбулось розшарування суспільства на класи. Фактично йдеться про історичний період започаткування державності, коли у суспільстві склалася родова верхівка. Щоправда, виникають деякі запитання з приводу поняття законності та супротивної категорії незаконного. Втім, так як у сфері філософії права є відомим поняття природний закон, то незаконними слід вважати ті дії (бездіяльність), що суперечать законам природного закону. Тепер слід окреслити питання права хитрощів як незаконного елементу сили влади на рівні родової верхівки. Отже, основне її завдання щодо використання принципів, правил, які становили по суті своїй право хитрощів як незаконного елементу сили влади на відповідному етапі розвитку – зміцнити й увічнити своє панування. Вказаний початковий етап вузлового аспекту плебсології (філософсько-правового вчення) має для соціуму як позитивне, так й негативне значення, а його сутність зазнала структуризації у процесі подальших періодів свого розвитку, та стосується, звісно ж, й України як держави. Так, стверджувальна згода українського суспільства щодо конституційної градації державної влади доведена в його історичній боротьбі. Саме тому законодавець передбачив у Конституції України, що державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу й судову. А органи законодавчої, виконавчої та судової влади реалізують свої повноваження у встановлених Конституцією України межах, відповідно до чинних законів (ст. 6). Втім, зазначена конституційна норма у питаннях поділу державної влади є явно недосконалою. Відповідно до конституційних норм (розділ VІІІ) в Україні має чинність прокурорська влада. Ми вважаємо, що право хитрощів як незаконний елемент сили влади, протиправно поширюється за відповідних умов і причин на весь спектр державної влади, у тому числі й прокурорської. Відомо, що з листопада 2003 р. по грудень 2004 р. перебування на посаді Генерального прокурора України Г. А. Васильєва з органів прокуратури України було незаконно звільнено біля 2000 осіб148. А через дев’ять років і шість місяців у кінці червня 2014 р., за декілька днів перебування на посаді Генерального прокурора України В. Г. Ярема скоротив 1500 посад у Генеральній прокуратурі України та обласних прокуратурах149. Щоправда, такі дії Генерального прокурора України можливо об’єктивувати постреволюційною ситуацією в державі. Неконтрольована сила влади формується її представниками за межами чинного правового поля. Умовою зазначеного незаконного права є безмежжя сили влади як ознаки великої її значимості, ступеню вияву плебсологічного могуття. Всеможливий вплив неконтрольованої суспільст148

Скригонюк М. І. Вузловий аспект плебсології як філософсько-правового вчення / М. І. Скригонюк // Правові проблеми сучасності в умовах розвитку юридичної науки : Всеукр. наук.-практ. конф. до Дня науки (19 травня 2005 р., м. Чернігів) : [зб. мат-лів]. – Чернігів : Чернігівські обереги, 2005. – С. 38–39. 149 Ярема скоротив 1,5 тис. співробітників Генпрокуратури [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://dt.ua/ POLITICS/yarema-skorotiv-1-5-tis-spivrobitnikiv-genprokuraturi-145815_.html. – Назва з екрану.

88

Розділ 1

вом незаконної сили влади, що базується на основі права хитрощів, забезпечується його (суспільства) байдужістю («буде, що буде») та її (влади) хитрощами («буде як результат вдалого нечесного задуму»). Право хитрощів, тобто незаконний елемент сили влади, може контролюватися і не контролюватися суспільством. У свою чергу, неконтрольована суспільством незаконна сила влади, що витворена на праві хитрощів, може проявлятися у трьох типових варіантах: 1) епізодичному; 2) індивідуальному, але поширеному; 3) явно поширеному, політично вираженому. Неконтрольована суспільством незаконна сила влади, що базується на праві хитрощів, набуває особливої динаміки в умовах узурпації влади. Яскравим прикладом практики масових проявів незаконної сили влади, яка ґрунтується на праві хитрощів, була діяльність правоохоронних органів у період узурпованої влади режимом В. Януковича, особливо в 2013 р., а також січень-лютий 2014 р. Конкретизуємо сім головних груп елементів філософсько-правової структури основного питання плебсології як вчення. Важливим є філософсько-правовий феномен, згідно якого проблема права у плебсології завжди розглядається з позицій філософсько-раціоналістичного його осягнення. Так, до першої групи елементів філософсько-правової структури основного питання плебсології як вчення відносяться компоненти, що характеризують право як: 1) природне прагнення народу піднести на рівень закону справедливу, помірковану його волю, яка проявляється (реалізується) під час суспільних процесів, у тому числі суспільних заворушень; 2) підставу, що обумовлена обставинами незаконного приходу до влади чи змін конституційного ладу; 3) умови, за яких свавілля влади можна узгодити з свавіллям суспільства, що діє як правило, у формах натовпу, у тому числі й ненасильницьких масових акцій, аби захистити природне право кожної людини і справедливість через сукупність усіх обрисів регулювання суспільних відносин; 4) реально-чинний, взірцевий порядок у соціумі, який офіційно ідеалізується до рівня історичної свідомості, традицій і культури; 5) мету, ціль, що обумовлені відповідними причинами і умовами. До другої групи належать фактори, що обґрунтовують право як: 1) вічну ідею, що розкривається розумом (думкою) людини й силою народу, якої у соціально-кризових ситуаціях не здолати; 2) позитивне для людини й суспільства утворення, яке має відповідати природному праву; 3) відносно ситуативний розумовий плід в умовах соціуму, утворення, що функціонує у межах плебсологічного трикутника: людина – влада – держава; 4) виняткову соціально-значущу цінність. До третьої групи елементів філософсько-правової структури основного питання плебсології як вчення увіходять чинники, відповідно до яких право розглядається як: 1) природна можливість народу встановити систему справжніх моральних ідеалів праведності; 2) можливість людини реалізувати свою думку діями у натовпі, у тому числі у ході ненасильницьких масових акцій; 3) можливість та здатність голосу людини у разі її бажання, при обговоренні й розв’язанні важливих для неї, суспільства та держави питань; 4) природно-соціальна можливість народу встановити, поновити законність. Четверту групу елементів філософсько-правової структури основного питання плебсології утворюють складові, згідно яких право аналізується як: 1) виборювані народом справедливий соціальний лад і законодавство; 2) суспільні заворушення як природну форму виборювання народом своїх прав; 3) здобуте реально особисте через виборюване національносоціальне до загальнолюдського. П’яту групу формують складники, належно до яких право оцінюється як: 1) форма сукупності міжнародних угод, договорів, що регулюють взаємовідносини держав у питаннях суспільних процесів, у тому числі суспільних заворушень; 2) форма законодавства, здійснювана владою громади й санкціонована державою; 3) базово-культурологічний феномен людини і суспільства.

89

1.4

Шосту групу елементів філософсько-правової структури основного питання плебсології становлять елементи, які формують право, як: 1) природні інтереси особи, суспільної групи; 2) захист суспільством, державою інтересів й можливостей людини, національної, соціальної групи. Сьому групу елементів філософсько-правової структури основного питання плебсології комбінують характеристики права як: 1) відокремленої відмінності (частини) і як складовий елемент закону; 2) комплексного, багатопланового, модерного соціального інституту. Наведені дані у якійсь мірі є узагальненими й не претендують на вичерпне викладення філософсько-раціоналістичного розуміння права – одного з складових філософсько-правової будови плебсології як вчення. З іншого погляду, повномасштабне світосприйняття права як інтегральної категорії дозволяє виявити закономірну залежність вічного суперництва природного права й обов’язку з правом хитрощів як незаконним елементом сили влади. Принцип вічного суперництва природного права і обов’язку з правом хитрощів як незаконним елементом сили влади є одним з науково обґрунтованих доказів, що плебсологія є цілісною системою філософсько-правових поглядів про закономірності розвитку й функціонування одержавленого суспільства, боротьбу народів з правом хитрощів як незаконним елементом сили влади, законів побудови вдосконаленого суспільства та пов’язані з ними процеси150. 1.4.3.3 Принцип мудрого простонароду й прогресивної опозиційної еліти

Принцип мудрого простонароду й прогресивної опозиційної еліти з притаманним їм природно-правовим, державотворчим духом нації (народу) – третій концептуальний принцип плебсології (філософсько-правового вчення). Сфері української синонімічної спадщини відомі поняття «простонарод», а також «простолюдин», які тлумачаться у значенні належності до непривілейованих верств суспільства151. Втім, категорія простого у запропонованому плебсологічному філософсько-правовому алгоритмі суттєво видозмінена та набула абсолютно нової змістовної якості виключно за рахунок архітектонічної парадигми мудрості. Мудрий простонарод й прогресивна опозиційна еліта з притаманним їм природно-правовим, державотворчим духом нації (народу) є провідною природно-соціальною правозахисною силою всього Українського народу, істинною силою, яка по-справжньому контролює й корегує зміст сутності процесу національного державотворення. Феномен мудрості є поняттям, що наділене широкоформатною філософською сутністю. У традиційному ж філологічному значенні слово «мудрий» тлумачиться у декількох значеннях, два перших з яких є за своїм змістом найбільш уживаним для плебсології. Перше з них «наділений, обдарований великим розумом; який має значний життєвий досвід; розумний, досвідчений». Друге розуміння мудрості «ґрунтується на глибокому розумінні чогось, на великому досвіді»152. Мудрість як природна здатність людини до глибокого осмислення певної проблеми стосується усіх сфер життєдіяльності людства. У плебсологічному, тобто широкому філософсько-правовому світосприйнятті, українським народом вважається усе населення держави. Втім, враховуючи, що у плебсології (філософсько-правовому вченні) наявні національна та інтернаціональна види державності, то відповідно, у першому – існування держави забезпечується одним народом, у другому – двома й більше. У свою чергу, будь-яке одержавлене суспільство у плебсологічному розумінні має еліту і прос150

Скригонюк М. І. До питання про плебсологію як філософсько-правове вчення / М. І. Скригонюк // Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні : мат-ли ХІ регіон. наук.-практ. конф. (3–4 лютого 2005, м. Львів). – Львів : Юрид. фак-т Львів. нац. ун-ту ім. І. Франка, 2005. – С. 43. 151 Словник синонімів української мови : в 2-х тт. / А. А. Бурячок, Г. М. Гнатюк, С. І. Головащук [та ін.]. – К. : Наукова думка, 2001. – Т. 2. – С. 490. – (Словники України). 152 Новий тлумачний словник української мови : у 3 т. : 42 000 слів / [укл. В. В. Яременко, О. М. Сліпушко]. – Вид. 2-ге. – К. : Аконіт, 2003. – Т. 2: К–П. – С. 234.

90

Розділ 1

тонарод, які у сумарному виразі становлять націю (народ). І це при тому, як правильно зазначає В. О. Котюк, що саме з народу [еліти і простонароду. – М. С.] як виборців з позиції соціологічного підходу, демократії безпосередньо формуються всі представницькі органи влади153. Закономірно, що за тих чи інших природно-соціальних умов у кожного народу (нації) у різний історичний час були свої надзвичайної сили мудрості особистості, наприклад, у грецького – Аристотель, брати Кирило і Мефодій (можливо слов’яни, першовчителі писемності у слов’янських народів), єврейського – Соломон, польського – Коперник, російського – Серафим Саровський, болгарського – Ванга, українського – Григорій Сковорода, французького – Нострадамус і т. д. Історично доведено, що в межах кожного народу (нації), на певному етапі його генетичного розвитку, у загальній умовній стовідсотковій масі наявний певний відсоток еліти, середнього класу, а також і той відсоток природно-соціальних груп, які зберігають національну культуру, мову, звичаї, традиції, так само й таємниці мудрості: землеробства, тваринництва, птахівництва, рибальства, ремісництва, промислового виробництва, наукової сфери та ін. Незаперечний факт, що у зазначеному відсотковому форматі присутня також й частка населення держави, яку відповідно до її призначення у плебсологічному сенсі варто йменувати мудрим простонародом. У соціальній структурі суспільства, тобто його внутрішньому устрої, мудрий простонарод є плебсологічною філософсько-правовою категорією, яка утворюється як єдине ціле з різних соціальних груп. У даному контексті, до кожної соціальної групи слід зараховувати виокремлену кількість соціальних індивідів (осіб), що перебувають у невпинному соціальному зв’язку, тобто взаємодіють між собою. На нашу думку, існують такі критерії зарахування людини до категорії мудрого простонароду: 1) досягнення повноліття; 2) наявність повноцінної середньої чи іншої освіти; 3) відсутність: а) психічного захворювання; б) наркотичної, алкогольної чи іншої залежності; 4) наявність законного джерела матеріального забезпечення (можливе перебування у статусі безробітного); 5) ступінь адаптації до певних природно-соціальних умов; 6) вільна орієнтація у внутрішніх державних та міжнародно-правових питаннях, вміння розмежувати: а) національно-державні інтереси від б) елітарних, у тому числі групових та ін.; 7) підтримання людиною незалежно від її національної приналежності поміркованої демократичної політики державотворення. Зазначені ознаки найвиразніше можуть передати поняття мудрий простонарод, тобто виразити всю сукупність притаманних йому філософсько-правових аспектів. У реальній дійсності в питаннях взаємозв’язку між собою індивідів тих чи інших соціальних груп домінує принцип міжгрупового спілкування. Сутність мудрості простонароду незалежно від його національної основи проявляється у збереженні та захисті національної державності, національних пріоритетів, принципів загальнолюдських цінностей, справедливості, законності та ін. Це означає, що соціальна група мудрого простонароду закономірно наявна у кожну історичну добу невпинного процесу державотворення, та є властивою для будь-якої держави, у тому числі й для України. Мудрість простонароду зберігається у його генетичній пам’яті і водночас у пам’яті конкретної людини й інших носіях інформації та може бути визначеною у форматі різноманітних показників. Мудрість простонароду є тим плебсологічним показником, рівень якого впливає на сутність тих чи інших плебсологічних процесів, у тому числі й суспільних заворушень. Разом з тим, варто наголосити, що до групи мудрого простонароду неможливо відносити психічно хворих осіб. Так, за даними відомого психіатра С. В. Жабокрицького, в Україні у середньому кожний сороковий – психічно хвора людина. Виходячи з загальної кількості населення України (42 млн 973 тис. 696 осіб без урахування тимчасово окупованої території Автономної Республіки Крим і м. Севастополя станом на 1 жовтня 2014 р.154), із них всього 153

Котюк В. О. Загальна теорія держави і права : [навчальний посібний] / В. О. Котюк – К. : Атіка, 2005. –С. 134. Чисельність населення України без Криму за рік зменшилася майже на 130 тис. і опустилася нижче позначки 43 млн – Держстат [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://ua.interfax.com.ua/news/general/234874.html. – Назва з екрану.

154

1.4

91

нараховується приблизно 1 млн психічно хворих осіб. Підтримуємо плебсологічні погляди вченого про те, що вказана кількість психічно хворих має меншу ступінь загрози суспільної небезпеки для соціуму у порівнянні з психічно здоровою багатомільйонною частиною населення. Враховуючи викладене, у плебсологічному розумінні психічно хвора особа є менш небезпечною для суспільства у порівнянні з психічно здоровою особою. Окрім того, до категорії мудрий простонарод можуть бути зараховані окремі особи, які з низки причин засуджені й відбувають покарання у місцях позбавлення волі. Наприклад, у 184 установах виконання покарань станом на 1 березня 2013 р. в Україні перебувало 143 283 засуджених до позбавлення волі, відповідно їх нараховувалось у 2011 р. – 156 000 осіб, а в 2007 р. – 192 000 осіб. Воднораз на обліку у 697 підрозділах кримінально-виконавчої інспекції нині перебуває 147 169 засуджених до кримінальних покарань, не пов’язаних з позбавленням волі та адміністративних стягнень155. З урахуванням глибинних історичних, а також сучасних закономірностей державотворення природно-правового та соціально-правового характеру на теренах України соціальна група мудрого простонароду з його природно-правовим духом нації (народу) являє собою ключову національно-духовну міць, джерелом відродження національної самосвідомості. Досліджуючи питання філософсько-правового принципу мудрого простонароду, варто конкретизувати, що за даними Міністерства доходів України станом на 31 січня 2013 р. в Україні нараховано 1570 мільйонерів156. Відповідно у 2014 р. в Україні визначено 1747 мільйонерів157. Втім, еліта й середній клас з об’єктивних причин нездатні бути дієвим соціальним двигуном щодо мирного опору узурпованій державній владі. Таку актуальну соціальну функцію можуть виконати самоорганізовані представники (в сотні, в загони, групи та ін.) мудрого простонароду. Здатність мудрого простонароду самоорганізуватися особливо властива під час боротьби з узурпованою державною владою. У зазначеній ситуації у середовищі мудрого простонароду, як і всього суспільства, пробуджується рівень національної свідомості, національного патріотизму, солідарності, культури, взаємодопомоги та ін. В історичні моменти боротьби з узурпованою державною владою для мудрого простонароду є характерним групуватися, зосереджуватися, самоорганізовуватися, концентруватися у громадських місцях, на площах, майданах. Зразком боротьби груп мудрого простонароду й прогресивної опозиційної еліти з узурпованою державною владою стали події у центрі столиці України м. Києві у грудні 2013 р. – лютому 2014 р. Проведені дослідження показали, що перебування впродовж 30 хвилин у середовищі учасників майдану як представників мудрого простонароду надає людині хвилю позитивної психологічної енергії, де відбувається утвердження позитивних психологічних якостей людини. З плебсологічного погляду протестуючий майдан – це нова психологічна формація свідомості сучасної людини. На підтвердження висловленого щодо позитивного психологічного впливу на людину середовища учасників протестуючого майдану можливо навести думку киянина П., виголошену ним під час співбесіди з автором. «У зв’язку з узурпацією державної влади в Україні, – заявив П., – я перебував у скрутному психологічному стані, а коли на початку лютого 2014 р. відвідав людей, які протестували на майдані проти чинної узурпованої влади, то зрозумів, хто я, і що лише за умов солідарності з іншими, можу вимагати правди і поновлення законності». Аналогічна плебсологічна ситуація поновлення прав і свобод людини відбулася у 1988 р. і у м. Братіслава, що у Словаччині. Так, віце-президент Світового конгресу словаків Маріанов Штястний висловив ідею запровадження антикомуністичного руху в Словаччині. Процес 155

Загальна характеристика Державної пенітенціарної служби України [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://kvs.gov.ua/peniten/control/main/uk/publisy/article/628075. – Назва з екрану. 156 У Києві нарахували майже 2 тисячі мільйонерів [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://news.finance.ua/ ua/news/-/329949/u-kyyevi-narahuvaly-majzhe-2-tysyachi-miljoneriv. – Назва з екрану. 157 Там само.

92

Розділ 1

проведення довготривалої акції за його задумом мав би охопити всю Західну Європу і навіть Північну Америку. Зокрема, 25 березня 1988 р. у м. Братіслава була зорганізована акція протесту зі свічками чехословацьких католиків, серед вимог яких було поновлення прав людини поряд з релігійною свободою. Демонстранти, пізнавши «особисту свободу», «відчували, що вони вільні люди і в цій атмосфері здобули більше психологічне відчуття свободи. Досвід, що комунізм не всесильний, а борці за поновлення прав людини не безсилі, мав неабияке значення… Страх, що панував над людьми, почав втрачати владу»158. Узагальнюючи викладене стосовно принципу мудрого простонароду й прогресивної опозиційної еліти з притаманним їм природно-правовим, державотворчим духом нації (народу) як третьої концептуальної засади плебсології (філософсько-правового вчення), варто констатувати наступне. Принцип мудрого простонароду й прогресивної опозиційної еліти є плебсологічною філософсько-правовою категорією, що утверджується, як відображення з різних соціальних груп та особистостей єдиного динамічного соціально-психологічного цілого. Для кожної соціальної групи властиві свої категорії мудрості, що співвідносні до принципу мудрого простонароду й прогресивної опозиційної еліти. Принцип мудрого простонароду й прогресивної опозиційної еліти є вагомим плебсологічним важелем впливу на чинні плебсологічні процеси, у тому числі й питання державотворення. Водночас в основі принципу мудрого простонароду й прогресивної опозиційної еліти природно закладена сутність людської мудрості, завданням якої є збереження та захист основ: 1) національної державності; 2) прав та свобод людини; 3) національно-правових пріоритетів; 4) загальнолюдських цінностей та інших плебсологічних принципів. Для принципу мудрого простонароду й прогресивної опозиційної еліти властиво відображати здатність зазначених раціональних субстанційних сил самоорганізовуватися в історично-значущі періоди державотворення та мирно протистояти у боротьбі з режимом узурпованої державної влади. 1.4.4. Основні філософсько-правові принципи плебсології

Джерелами основних філософсько-правових принципів плебсології є Біблія, міжнародно-правові нормативні акти, у тому числі й ті, що мають рекомендаційний та обов’язковий характер (ратифіковані Україною), міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, а також Конституція України, інші витоки конституційного права, у тому числі рішення Конституційного Суду України. Та все ж, дослідження джерел основних філософсько-правових принципів плебсології варто розпочати з Біблії, однієї з головних книг людства, у якій фундаментально закріплені його засадничі, вихідні, основоположні ідеї про загальнолюдські цінності. І це тому, що заповіді Біблії є основним соціальноморальним регулятором суспільних відносин. У той же час науковий аналіз структури і змісту чинної біблійно-християнської концепції – закону Божого дозволяє констатувати про наступне. По-перше, Біблія як збірка книг християнської релігії у форматі Старого Заповіту і Нового Заповіту витворена з дотриманням певних христолюбних, благочестивих принципів. По-друге, текст обох книг Біблії у достатній мірі наповнений твердженням, що мають змістовну форму християнських принципів. А найчастіше такі принципові біблійні положення беруть початок після слів «І сказав» (І сказав Бог. Хай станеться світло! І стало світло (Мойсей 2:3)), «І сказав Бог» (І сказав Бог. Нехай станеться твердь посеред води, і нехай відділяє вона між водою й водою (Мойсей 2:6))159. За приклад може послугувати біблійне тверджен158

Педрик Кені. Карнавал революції. Центральна Європа 1989 р. / Педрик Кені ; [ред. Вадим Дивнич]. – К. : Часопис «Критика», 2006. – С. 300. 159 Книги Старого Заповіту. П'ятикнижжя Мойсеєве Буття [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http:// bibleonline.ru/bible/ukr/01/01. – Назва з екрану.

1.4

93

ня, що перед Богом усі рівні – «Так він не звертає уваги на зверхників, і не вирізнює можного перед убогим, бо всі вони чин його рук» (Йов 34:19)160. Відповідне судження достатньо об’єктивно співвідноситься з сучасним конституційним принципом, відповідно до якого усі люди є вільні та рівні у своїй гідності і правах (ст. 21 Конституції України). До біблійних християнських суджень, що мають змістовну форму принципів доцільно також віднести й заповіді. Наприклад, десять заповідей, що містяться у Біблії (1. Я Господь, Бог твій, нехай не буде в тебе інших богів перед лицем Моїм. 2. Не роби собі різьби і всякої подоби з того, що на небі вгорі, що на землі долі, і що в воді під землею. Не вклоняйся їм і не служи їм, бо Я Господь, Бог твій, Бог ревнитель, що карає за провину батьків до третього і четвертого [роду], що ненавидять Мене, і що чинить милість тисячам поколінь любить Мене і хто держиться Моїх заповідей. 3. Не свідчи імені Господа, Бога твого, надаремно, бо Господь не залишить без покарання того, хто вимовляє ім'я Його марно. 4. Пам'ятай день суботній, щоб святити його. Шість днів працюй, і роби всякі справи твої; а день сьомий – субота для Господа, Бога твого: не роби в нім ніякої справи ні ти, ні син твій, та дочка твоя, ні раб твій та невільниця твоя, і худоба твоя, ні приходько, що в брамах твоїх. Бо шість день творив Господь небо та землю, море і все, що в них, а в день сьомий спочив. Тому поблагословив Господь день суботній і освятив його. 5. Шануй свого батька та матір свою, щоб довгі були твої дні на землі, яку Господь, Бог твій, дає тобі. 6. Не вбивай. 7. Не чини перелюбу. 8. Не кради. 9. Не свідчи неправдиво на свого ближнього. 10. Не бажай дому ближнього свого, не бажай жони ближнього свого, ані раба його, ані невільниці його, ані вола його, ані осла його, ані всього, що ближнього твого [Переклад Огієнка…])161 є свого роду принципами, які мають безпосередній зв'язок з основними філософсько-правовими принципами плебсології. Воднораз, важливо підкреслити, що біблійні, християнські релігійні настанови, мають достатньо дієвий вплив на свідомість громадян, у тому числі й на міжнародному рівні. По-третє, у тексті Біблії задіяні до вжитку терміни, архітектонічний зміст яких фактично наповнений усіма ознаками принципів, й відповідно до них можливо тлумачити не інакше як ті, що відображають вихідні ідеї, засадничі основоположні концепти. Це стосується, наприклад, слова «начало». Водночас, підсилюючи особливість, значення сутності явища як засади, принципу, наприклад, його автор – Апостол Петро пише дане слово з великої літери. Зокрема, у посланні Апостола Павла до римлян (8: 38–39) зазначається про наявність у реальному житті людини «Начала», що усвідомлюється як певна основоположна засада, принцип: «Бо я пересвідчився, що ні смерть, ні життя, ні Анголи, ні влади, ні теперішнє, ні майбутнє, ні сили, ні вишина, ні глибина, ані інше яке створіння не зможе відлучити нас від любови Божої, яка в Христі Ісусі, Господі нашім!»162. Ідея початку, «начала» відігравала вирішальну роль і в давньоруських історіософських уявленнях. Підкреслений інтерес до питання, «откуду есть пошла» (такими словами відкривається «Повість врем’янних літ») та чи інша подія, ґрунтується на своєрідному розумінні «начала» як «закону». Характеризуючи такого типу погляд на «начало», притаманний архаїчній свідомості, С. С. Аверінцев відзначає: «Начало» – це просто часова точка відліку, але певне лоно предковічності, основа, принцип і першопочаток. Воно не тільки було, а немовби продовжує існувати і співіснувати з сучасним як особливий рівень буття, на якому все «правильно», тому людина, яка бажає діяти «правильно», зобов’язана звірятися з «началом» як зразком. У цьому корінна співвіднесеність уявлень про «закон» і про «начало», так що неможливо говорити про перший, не звертаючись до другого163. 160

Біблія у перекладі Івана Огієнка [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://bibleonline.ru/bible/ukr/18/34. – Назва з екрану. 161 П'ятикнижжя Мойсеєве. Розділ 20 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://bibleonline.ru/bible/ukr/02/20. – Назва з екрану. 162 Біблія у перекладі Івана Огієнка. Книга Старого заповіту До римлян [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://bible.ggwo.org.ua/ua/52/08. – Назва з екрану. 163 Горський В. С. Світоглядний зміст «Слова о полку Ігоревім»: історія і сучасність у давньоруській культурі ХІІ ст. / В. С. Горський // Філос. думка. – 1985. – № 6. – С. 85.

94

Розділ 1

З наведеного важливо конкретизувати, що Біблія дійсно є джерелом народної мудрості, а отже, й джерелом витоків основних філософсько-правових принципів плебсології (філософсько-правового вчення): 1) Український народ – громадяни України всіх національностей є духовним спадкоємцем угоди, укладеної з Богом, а тому має соціально-правові механізми реалізації обіцяного Творцем благополуччя, що діють на основі природного права й природного обов’язку; 2) не чинити людям того, як не бажаєш, щоб тобі вони чинили; 3) дозволено усе, що не заборонено законом. 1.4.4.1. Принцип Українського народу як духовного спадкоємця угоди, укладеної з Богом

Принцип, що Український народ – громадяни України всіх національностей є духовним спадкоємцем, укладеної з Богом, угоди у формі Старого і Нового Заповітів, як один з основних філософсько-правових основоположних принципів плебсології, передбачає закономірне функціонування в одержавленому суспільстві природно-правових, а відповідно й соціальноправових механізмів обіцяного Творцем благополуччя. Якісна реалізація природного права людини щодо певних благ, у тому числі в стосунках з Богом й державою, гарантується завдяки його розгляду у нероздільній єдності з проблемою її природних обов’язків. І це тому, що згідно Біблії влада дана від Бога, «бо немає влади, як не від Бога, і влади існуючі встановлені від Бога» (Римлянам 31:1). Проте природне право й природний обов’язок укласти угоду з Богом, як Творцем Всесвіту, про злагоду й добробут у людському житті, має будь-який народ, у тому числі й український. Тим більше, з історії віровчень відомо, що у свій час подібна угода була укладена між Богом і єврейським народом (Исх. 34:29). У плебсологічному розумінні можливо припустити, що український народ має як природне право, так й природний обов’язок на укладення такої угоди, а також природне право і природний обов’язок на її моральне успадкування. З плебсологічної, тобто філософськоправової точки зору, якщо людина прийшла у цей світ зі згоди Творця, а отже, закономірно має умовну угоду з ним, а враховуючи, що будь-яка влада від Бога, то й з державою. Принцип, що уособлює константу «Український народ – громадяни України всіх національностей, є духовним спадкоємцем, укладеної з Богом, угоди» у формі Старого і Нового Заповітів, передбачає, що народ має жити між собою у мирі й злагоді, як і з усіма народами, а це неможливо без віри в Бога. 1.4.4.2. Принцип не чинити людям того, як не бажаєш, щоб тобі вони чинили

Принцип не чинити людям того, як не бажаєш, щоб тобі вони чинили – один з провідних філософсько-правових принципів плебсології, що визначає природне право і природний обов’язок людини, а також держави з її юридичною відповідальністю перед людиною, й водночас мудрого простонароду у консонансі з прогресивною опозиційною елітою з їх природно-правовим державотворчим духом нації (народу) та держави на помірковані дії щодо інших суб’єктів належно унормованих суспільних відносин. Отже, людина як ймовірний суб’єкт правового предикату відносин з державою (а за певних умов і держави з людиною) у своїх поглядах і діях має бути розсудливою, керуватися вимогами розумного мислення та мати схильність до компромісу. Людина осмислює свої актуальні потреби чинити добро іншим, а в першу чергу для держави (держава ж людині), й усвідомлено психологічно переживає їх під час відповідного вольового процесу, тим самим її позитивне прагнення до таких дій зростає. Природні права людини у стосунках з державою, а відповідно й держави з людиною є нероздільними від її природних обов’язків. 1.4.4.3. Принцип дозволено усе, що не заборонено законом

Принцип дозволено усе, що не заборонено законом, є одним з основних філософськоправових принципів плебсології (філософсько-правового вчення). І хоча, основне у пропонованому філософсько-правовому контексті стосується загального, але об’єктивно позбавлене

1.4

95

конкретності. Воднораз як відомо, усе, що не заборонене не викликає особливої зацікавленості. І це не випадково, адже, як відомо з народної мудрості, найсолодшим вважається лише той плід, що є забороненим. Процес ґенезису, тобто становлення та розвитку основних філософсько-правових принципів плебсології «дозволено усе, що не заборонене законом» раціонально розглядати у наступній логічно зумовленій послідовності: 1) християнсько-релігійні джерела; 2) світоглядні позиції мислителів; 3) соціально-ціннісні засади, що висвітлені у Декларації прав людини і громадянина (прийнята постановою Установчих зборів 26 серпня 1789 р.); 4) міжнародно-правові джерела; 5) національні конституційні засади; 6) рішення Конституційного Суду України. Очевидно, що основний філософсько-правовий принцип плебсології «дозволено усе, що не заборонене законом» вперше сформулював французький мислитель Ш. Монтеск’є (1689–1755). У своїй праці «Про дух законів» Ш. Монтеск’є зазначав: «…Свобода є право робити все, що дозволене законом. Якби громадянин міг робити те, що цим законом забороняється, то він би не мав свободи тому, що теж саме могли б робити інші громадяни»164. Можливо, звісно ж, припустити, що Ш. Монтеск’є у свій час творчо запозичив ідею сутності свободи людини з Біблії. Саме у Біблії, книзі Нового Заповіту, зокрема, у Першому Посланні Коринфянам (грекам) Апостол Павло зазначає, що «усе мені можна, та не усе корисно; усе мені можна, але ніщо немає володіти мною» (1 Кор. 6: 12). Дещо у звуженому варіанті судження про основний філософсько-правовий принцип плебсології «дозволено усе, що не заборонене законом», висловив англійський філософ Д. Локк (1632–1704). Варто також зазначити, що основний філософсько-правовий принцип плебсології «дозволено усе, що не заборонене законом» самодостатньо вписується у сучасну теорію природного права людини. Свідченням цьому є положення, згідно якого у модерній теорії права в Україні функціонує міжгалузевий принцип «дозволено усе, що не заборонене законом», щоправда, у більшій мірі в цивілістичному циклі. Окремим етапом розвитку основного філософсько-правового принципу плебсології «дозволено усе, що не заборонене законом» у процесі життєдіяльності людства, є події, пов’язані з Великою французькою революцією та її програмним актом – Декларації прав людини і громадянина, прийнятою Установчими зборами 26 серпня 1789 р.165. В одному з пунктів Декларації зазначається, зокрема, «… все, що не заборонене законом, те дозволено, і ніхто не може бути примушений робити те, що законом не передбачене»166. Не залишились осторонь у процесі суспільного розвитку в питанні міжнародно-правові інституції та репрезентація основного філософсько-правового принципу плебсології «дозволено усе, що не заборонене законом». Відзначимо, що зазначений принцип знайшов своє уречевлення у міжнародних правових джерелах. Це стосується, зокрема: Загальної декларації прав людини, прийнятої і проголошеної резолюцією 217 А (ІІІ) Генеральної Асамблеї ООН від 10 грудня 1948 р.; Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, прийнятого резолюцією 220 А (ХХІ) Генеральної Асамблеї ООН від 16 грудня 1966 р.; Європейської Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (1950 р.) та ін. Так, у ст. 2 Загальної декларації прав людини зазначається, що кожній людині надаються всі права і всі свободи, проголошені Декларацією, незалежно від раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних або інших переконань, національного, соціального чи станового походження, майнового або іншого стану167. Окрім того, основний філософсько-правовий принцип плебсоло164

Монтескье Ш. Л. О духе законов / Ш. Л. Монтескье ; [пер. с фр.]. – М. : Мысль, 1999. – C. 298. Українська Радянська Енциклопедія : у 17 т. / [гол. ред. М. П. Бажан] ; АН УРСР. – К. : Головна редакція УРЕ, 1962. – Т. 4: Данте–Ешелон. – C. 58. 166 Загальна декларація прав людини [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://childrenandarmedconflict. un.org/keydocuments/ukranian/universaldeclara1.html. – Назва з екрану. 167 Права людини в документах ООН. Книга перша. Українсько-Американське бюро захисту прав людини. – Амстердам ; Київ, 1997. – C. 5. 165

96

Розділ 1

гії «дозволено усе, що не заборонене законом» знаходить також своє ствердження у преамбулі Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, з якої логічно випливає – людина має прагнути до ідеалу вільної людської особистості. Основний філософсько-правовий принцип плебсології як філософсько-правового вчення «дозволено усе, що не заборонене законом» упредметнюється також у сфері публічного права, у тому числі й у національні конституційні засади та рішення Конституційного Суду України. Йдеться про систему правових норм, що врегульовують ті суспільні відносини в державі, які є найголовнішими і складаються під час організації та реалізації державної влади. Проте, варто мати на увазі, що Конституція України формулює найважливіші суспільні відносини, але у більшій мірі визначає засади їх регулювання. Це означає, що основний філософсько-правовий принцип плебсології «дозволено усе, що не заборонене законом» повністю співпадає з принципами Конституції України, а також засадами політичних актів – Декларації про державний суверенітет України та ін. Взаємозв’язок основного філософсько-правового принципу плебсології «дозволено усе, що не заборонене законом», з рішенням Конституційного Суду України варто досліджувати, в першу чергу, у контексті конституційності законів та інших нормативно-правових актів. Рішення і висновки Конституційного Суду України з питань конституційності законів, інших правових актів чи їх окремих положень можуть стосуватися сфери прав і свобод людини та її правового предикату відносин з державою, у тому числі в контексті основного філософськоправового принципу плебсології «дозволено усе, що не заборонене законом». Втім, для обмеження сваволі представників влади задіяний інший принцип – «дозволено лише те, що прямо передбачене законом». Так, представник влади має діяти в межах повноважень, визначених конкретним законом. У разі, якщо представник влади буде перебільшувати свої повноваження, то за відповідних умов його діяльність закономірно набуватиме плебсологічного змісту права хитрощів як незаконного елементу сили влади. 1.4.5. Спеціальні філософсько-правові принципи плебсології

Спеціальні (лат. specialis – особливий, відноситься до одного предмету чи явища) філософсько-правові принципи плебсології (філософсько-правового вчення) є тими основоположними її засадами, що мають особливе призначення і стосуються сфери окремого предмету дослідження. Це означає, що спеціальні принципи плебсології на відміну від основних філософсько-правових принципів у певних ситуаціях вирізняються більшою мірою своїм впливом на деякі елементи предмету дослідження. Зокрема, спеціальні філософсько-правові принципи плебсології у межах запропонованого вчення сприяють формуванню та розвитку окремих плебсологічних як філософсько-правових напрямів. Спеціальні філософсько-правові принципи плебсології дозволяють теоретично конструювати у завершальній формі окремі питання, що віднесені до предмету її пізнання, а фактично характеризувати різноманіття відносин між людиною і державою, як і держави з людиною, у тому числі й у конфліктних ситуаціях. Окрім того, спеціальні філософсько-правові принципи плебсології дозволяють теоретично сформулювати абсолютно нові напрями плебсологічних (філософсько-правових) досліджень. Це стосується, зрештою, дослідження питань зі сфери правового предикату відносин людини з державою та держави з людиною у критичних ситуаціях, причім під кутом зору світоглядно-гуманістичних орієнтирів концептуальних філософсько-правових принципів плебсології: 1) принципу природного права та природного обов’язку; 2) принципу вічного суперництва природного права і обов’язку (сили розуму) та права хитрощів як незаконного елементу сили влади; 3) принципу мудрого простонароду й прогресивної опозиційної еліти. Водночас, застосування спеціальних філософсько-правових принципів плебсології уречевлюється під час узагальнення емпіричних даних по кожному з елементів структури плебсології. Примітно, що спеціальні філософсько-правові принципи плебсології забезпечують ви-

97

1.4

окремлення усієї сукупності системоутворюючих ознак предмету пізнання, причому у завершальній його формі. Варто осягнути також, що спеціальні філософсько-правові принципи плебсології забезпечують при формулюванні завершеного варіанту наукового дослідження логіку внутрішньої системної залежності предмету плебсологічного пізнання. Розвиваючи думку, можливо припустити, що спеціальні філософсько-правові принципи плебсології є свого роду запорукою взаємодії усієї сукупності факторів, що впливають на теоретичну конструкцію предмету плебсологічного дослідження. Разом з тим, спеціальні принципи плебсології можливо відрізняти за об’єктивними підставами, а, в першу чергу, у залежності від змісту предмету плебсологічного дослідження та інтерпретованих результатів. І хоча, лише звичаєве право є джерелом права, а природне та позитивне право – це теоретичні школи права, втім для формування системи основних філософсько-правових та спеціальних принципів плебсології їх засадами можливо вважати також витоки природного права та природного обов’язку, як й інтегрального права. Спеціальні філософсько-правові принципи плебсології раціонально класифікувати на типи, а, відповідно, на види і групи. Систему спеціальних філософсько-правових принципів плебсології можливо простежити у таблиці (див. табл. 1.2). Таблиця 1.2 Система спеціальних філософсько-правових принципів плебсології

5.

принцип масової добросовісності

6.

принцип пріоритету прав та свобод людини і громадянина принцип соціальної рівності і справедливості принцип верховенства природного права і природного обов’язку принцип природної закономірності

Воля

розуму

1. 2.

природи

7. 1. 2.

юридичної концепції спільного блага

3. 4.

природного права та природного обов’язку принцип розумного гуманізму принцип історичної справедливості принцип самоорганізації принцип народовладдя

позитивних соціальних пріоритетів

№

Ознаки

Джерела №

інтегрального права

1.

принцип абсолютності нормативно-правових цінностей

2.

принцип справедливої інтернаціональної, міжнаціональної й мононаціональної державності принцип повноцінної об’єктивності

3. 1.

принцип врахування громадської думки

2.

принцип гармонійного поєднання загальнолюдського і особистого

Отже, у межах того чи іншого типу принципів виокремлюються спеціальні філософсько-правові принципи плебсології, тому їх варто розмежовувати за двома класифікуючими ознаками на два основні види. Зокрема, за ознакою природного права та природного обов’язку можливо виділити перший вид, а за ознакою інтегрального права – другий вид спеціальних принципів плебсології як філософсько-правового вчення. Звернемо увагу на розгляд критеріїв класифікації спеціальних філософсько-правових принципів плебсології. «Класична природно-правова доктрина концентрується переважно на «об’єктивних» (природно-буттєвих) підвалинах права, намагаючись тим самим нівелювати «людський фактор», що «суб’єктивізує» та релятивізує виміри справедливості; тоді, як у межах позитивістської доктрини, зміст права асоціюється саме з вольовою діяльністю суб’єкта правопорядку, «об’єктивність» якого тлумачиться виключно у плані «матеріалізації» владної волі в законі

98

Розділ 1

та апелювання до третьої – «нейтральної» сторони, уповноваженої вирішувати правові спори на основі чинного законодавства або ж на свій розсуд (якщо нормативна чи фактична база не дозволяє «механічно» схилятись до винесення вердикту на користь будь-якої із двох опозиційних сторін)»168. Зміст природного права й природного обов’язку набуває суттєвого змісту у формі ідеї про «природно-людські розумні начала». Разом з тим, як правильно вважає Є. В. Бурлай, в реальній дійсності не існує ні природного, ні позитивного права, а існує лише просто право у єдності його суперечливих характеристик, зокрема у єдності реального та бажаного169. У даному контексті конкретизуємо перелік першого виду спеціальних принципів плебсології (філософсько-правового вчення), що базуються на знаннях зі сфери природного права та природного обов’язку: 1) принцип верховенства природного права і природного обов’язку; 2) принцип природної закономірності; 3) принцип розумного гуманізму; 4) принцип історичної справедливості; 5) принцип самоорганізації; 6) принцип народовладдя; 7) принцип масової добросовісності; 8) принцип соціальної рівності і справедливості; 9) принцип пріоритету прав та свобод людини і громадянина. Спеціальний філософсько-правовий принцип плебсології – принцип верховенства природного права і природного обов’язку має у пропонованому філософсько-правовому вченні виключно особливе призначення. Вираження даного принципу у сфері плебсології у спеціальній формі проявляється у тому, що він, по-перше, у певній мірі виконує функцію видової класифікаційної ознаки для інших спеціальних принципів плебсології. По-друге, спеціальний філософсько-правовий принцип плебсології верховенства природного права та природного обов’язку, хоча логічно випливає майже, що з аналогічного за назвою, але концептуального плебсологічного принципу, наділений окремими винятковими завданнями. Безпрецедентність принципу верховенства природного права і природного обов’язку означає, що відповідна засада має головне призначення у патовій ситуації правового предикату відносин людини і держави, мудрого простонароду і держави. Таким чином, у плебсологічному, тобто філософсько-правовому світосприйнятті, провідне місце серед системи спеціальних філософсько-правових принципів, все ж таки, має посідати принцип верховенства природного, а не позитивного права. І хоча, питання верховенства права сьогодні є доволі актуальним у сфері правознавців, проте за своєю сутністю воно не виходить за межі змісту природного права і природного обов’язку. З зазначених причин проблему верховенства природного права і природного обов’язку та першість позитивного права варто розглядати у форматі інтегральної філософсько-правової доктрини. Щодо філософсько-правового принципу верховенства природного права і природного обов’язку, то, як головна засада, зазначений принцип логічно втілюється у поняття, завдання, структуру і зміст плебсології, її об’єкт і предмет, причім у філософсько-правових формах на рівні загального, логічно злагодженого, скоординованого. У той же час, спеціальний філософсько-правовий принцип плебсології – принцип верховенства природного права і природного обов’язку у конкретній конфліктній ситуації правового предикату відносин людини з державою має певний позитивний вплив, зокрема на процес поновлення законності. Щоправда, дієвість даного спеціального філософсько-правового принципу плебсології забезпечується шляхом розумного мирного впливу на державу завдяки задіянню відповідних плебсологічних засобів, наприклад, закону узаконення законного себе за участі мудрого простонароду. У плебсологічному, тобто філософсько-правовому форматі даного принципу спеціальне у природному обов’язку людини як невід’ємному елементі її природного права, також має явні ознаки верховенства, а тому набуває особливого призначення. За таких умов спеціальне у природному обов’язку людини – це те особливе, характерне, без якого благо як предмет не 168

Тімуш І. С. Інтегральний погляд на право : [монографія] / І. С. Тімуш. – К. : Атіка, 2009. – C. 22. Бурлай Є. В. Дуалізм «природного» та «позитивного» в праві як філософсько-правова проблема / Є. В. Бурлай // Проблеми філософії права. – 2003. – Т. 1. – C. 84.

169

1.4

99

може мати бажаного призначення. Природний обов’язок людини як невід’ємний елемент її природного права, у форматі зазначеного спеціального принципу плебсології, закономірно наділений властивостями врегулювання її правового предикату відносин з державою та іншими членами суспільства. Таким чином, спеціальний філософсько-правовий принцип плебсології – принцип верховенства природного права й природного обов’язку є вагомим філософсько-правовим виразом того, що: 1) природні права людини і її природні обов’язки, з одного боку, мають пріоритет над верховенством норм позитивного права, а з іншого – інтегрально співвідносяться з ним; 2) держава дійсно є спільним людським благом як історично-правовим, інтелектуальновольовим, ціннісним витвором; 3) людина, народ мають право розумного мирного соціально-психологічного впливу на державу, у тому числі завдяки суспільним заворушенням; 4) плебсологія – це загальнолюдська цінність, що функціонує у контексті її законів і аксіом. Спеціальний принцип плебсології (філософсько-правового вчення) – принцип природної закономірності має характерну теоретичну конструкцію, а відповідно й призначення. Зокрема, принцип природної закономірності дозволяє віддзеркалювати об’єктивний світ за межами його суб’єктивного сприйняття. З означеного, завдання плебсологічного принципу природної закономірності полягає у всебічному, об’єктивному пізнанні світу в контексті відносин людини з державою, а також у залежності від ситуації позитивного впливу на нього з метою дієвого вирішення тих чи інших проблемних питань. У пропонованій першій видовій системі плебсологічних філософсько-правових принципів за ознаками свого становлення спеціальний принцип плебсології, принцип природної закономірності, є одним з найбільш вагомих елементів. Спеціальний принцип плебсології (філософсько-правового вчення) – принцип природної закономірності являє собою нову теоретичну філософсько-правову ідею, в основі якої перебувають об’єктивно існуючі взаємозв’язки між людиною з її природними правами і обов’язками і державою, мудрим простонародом з його природно-правовим духом нації (народу) і державою, у тому числі у процесах державотворення. Проте тематика природних закономірностей має безпосередній зв’язок з проблемою суспільних закономірностей. Так, у класичній філософії достатньо розробленим є питання суспільної закономірності, під якою розуміють об’єктивно існуючий, той, що не повторюється, зв'язок явищ суспільного життя чи етапів історичного процесу, й характеризує поступовий розвиток історії170. Це означає, що в існуванні людства при усій наявності випадковостей чи навіть їх системі, напрям його розвитку визначали, визначають і будуть визначати конкретні суспільні закономірності, тобто ті суспільні явища, що наділені ознаками поширеності, типовості, повторності, динамічності та ін. Зазначені суспільні явища – це ті події, що безпосередньо пов’язані з поведінкою націй (народів), а, в першу чергу, з державотворенням та правореалізаційними процесами. Йдеться ж про події, у яких провідне місце посідають питання правового предикату відносин людини з державою, а також мудрого простонароду з державою. Природна закономірність у плебсологічному, тобто філософсько-правовому вимірі – це категорія інтелектуально-вольового змісту щодо оцінки значення органічного й неорганічного світу як матерії, що не створена людиною, у її сукупності і зв’язках та може проявлятися у форматі різноманітних явищ, у тому числі у поведінці людини й суспільства. Людина як істота, що наділена високоінтелектуальними і моральними властивостями, є складовою природного світу, а тому природні закономірності властиві для її поведінки, тим більше в умовах громади. З означеного природні закономірності можуть проявлятися як в середовищі природи, так і в середовищі суспільства. Отже, природні, як і суспільні закономірності, розрізняються за різними типами, видами і групами. Щоправда, якщо до змісту природних законо170

Философский энциклопедический словарь / [гл. ред.: А. Ф. Ильичев, П. Н. Федосеев, С. М. Ковалев, В. Г. Панов]. – М. : Сов. энциклопедия, 1983. – C. 188.

100

Розділ 1

мірностей, в основі яких, наявні різноманітні біологічні (розмноження і розвиток організмів, стадне існування диких тварин, приліт і відлітання птахів та ін.), фізичні (звукові, механічні, теплові, світлові, електричні, магнітні), хімічні (перетворення одних речовин в інші) й деякі інші явища, задіяні натуральні матеріальні компоненти, то до природних закономірностей, що характерні для суспільства, задіяна вже діяльність людської спільноти, а фактично, конкретна людина зі своїми інтересами з приводу задоволення природно-правових потреб. Відповідно, у процесі життєдіяльності будь-якого народу в державі характерні час від часу прояви різноманітних природних закономірностей, наприклад, процесу суспільних заворушень. Варто також конкретизувати, що вчинення людиною злочину, а так само й масових заворушень, зумовлено соціальними протиріччями, а не як результат природної закономірності. З наведеного очевидно, що реалізація природної закономірності в одержавленому суспільстві, у форматі суспільних заворушень, зумовлюється певними соціальними факторами, до створення яких може мати відношення і держава, яка з різних причин не завжди виконує, взяті на себе зобов’язання, і тим самим може викликати психологічне незадоволення як людини, а також і суспільства. Спеціальний філософсько-правовий принцип плебсології – принцип розумного гуманізму (лат. humanus – людяний) визначає, що добросердечна щира турбота людини про іншу людину, державу, і навпаки держави про людину у контексті реалізації права на конкретне благо, поваги до гідності, має безумовно тривати у межах повноцінної мудрості. Принцип розумного гуманізму як спеціальна засада плебсології є основоположною філософськоправовою ідеєю, з іншого – винятковим характерним правилом діяльності для людини і держави. Поєднання ознак ідейності з ознаками винятковості в одному, єдиному, плебсологічному філософсько-правовому цілому – принципі розумного гуманізму дозволяє забезпечити виконання поставлених наукових завдань і способів їх вирішення. Спеціальний принцип розумного гуманізму є одним з вихідних філософсько-правових моментів плебсології. Майже що тотожними за лінгвістичною сутністю зі словом гуманізм є слова милостивість, милосердя, помилування та ін. У загальноприйнятому осмисленні розумний гуманізм інтерпретується як ставлення до людини, пройняте турботою про неї. У філологічному тлумаченні гуманізм розглядається у контексті ставлення іншого до людини, що змістовно наповнене піклуванням про її благо, повагою до її гідності, а також як прояв людяності171. Застосування гуманізму як принципу у відповідній людській діяльності, але відокремлено від алгоритму «розумного» щодо конкретної людини, держави, може мати й негативні наслідки, наприклад, звільненим з концентраційних таборів у Німеччині під час Другої світової війни, які після тривалого голодування перебували у стані фізичного виснаження, військові початково пропонували їжу без обмежень. У результаті від надмірного переїдання чимало звільнених померло. Отже, з позиції розумного гуманізму як спеціального принципу плебсології психологічні грані між моментами «мудрості» і «гуманізму» у контексті конкретних актів гуманізму мають бути динамічно спрямованими та відповідати об’єктивним обставинам. Прояви розумного гуманізму різноманітні за своєю сутністю, у тому числі й такі, що наділені національно-історичним значенням, наприклад, викуплення у 1838 р. з кріпацтва за 2500 крб українського поета Тараса Шевченка. З означеного слідує, що людина є найвищою природно-соціальною цінністю, в ім’я збереження якої, а також повного і об’єктивного дослідження її відносин з державою, з урахуванням провідного плебсологічного принципу природного права та природного обов’язку, й закріплений спеціальний принцип плебсології – принцип «розумного гуманізму». Отже, розумність гуманізму – це, в першу чергу, гарантія безпеки для людини, щодо якої здійснюється піклування. Спеціальний філософсько-правовий принцип плебсології – принцип історичної справедливості дозволяє істинно оцінити ту чи іншу юридично значущу, суспільно важливу подію з 171

Новий тлумачний словник української мови : у 3 т. : 42 000 слів / [укл. В. В. Яременко, О. М. Сліпушко]. – Вид. 2-ге. – К. : Аконіт, 2003. – Т. 1: А–К. – С. 493.

1.4

101

минулого життя певного народу, народів, держави, групи держав, людства, причім з урахуванням нових економічних відносин. Водночас слово «справедливість» у філологічному значенні тлумачиться у двох аспектах. Перший аспект слова «справедливість» означає правильне, об’єктивне, неупереджене ставлення до кого-, чого-небудь. Друге – людські відносини, дії вчинки, які відповідають морально-етичним і правовим нормам172. Завдяки спеціальному принципу плебсології – принципу історичної справедливості логічно припустити, що певна юридично значима, суспільно-важлива подія минувшини за певних обставин могла і не відбутися, наприклад, договір купівлі-продажу певного об’єкту міг бути й неукладеним, а битва – не програна і т. п. Сутність плебсологічного філософсько-правового принципу історичної справедливості полягає у тому, що завдяки означеному подія колишнього життя не втрачає своєї актуальності й в модерних умовах життєдіяльності соціуму. Передбачається також, що подія, яка відбулася в минулому, мала негативні історичні наслідки та фактично сталася в результаті допущених помилок. Наприклад, генеральна битва між польським і козацьким військами під Берестечком 18–20 червня 1651 р. з боку козацького війська зазнала поразки в результаті зради кримського хана як союзника. Зокрема, після відступу загонів татар козацькі полки виявилися в оточенні, в результаті чого битва була пограна. З позиції плебсологічного філософсько-правового принципу історичної справедливості, можливо вважати історичною помилкою продаж урядом Російської імперії у 1867 р. за 7,2 млн доларів США Аляски площею 1518800 м2. З викладеного постає зрозумілим, що в основі спеціального принципу плебсології (філософсько-правового вчення) – принципу історичної справедливості закономірно перебуває концептуальна засада плебсології природного права та природного обов’язку. Разом з тим, для плебсології (філософсько-правового вчення), особливо у контексті консеквентних модерних євроінтеграційних процесів у сфері правового предикату людини і держави є досить вагомою проблема домінантної субстанції принципу історичної справедливості. В алгоритмі плебсології (філософсько-правового вчення) це особливо стосується, наприклад, встановлення місця вічного спочивання Великої Київської княгині Ольги. У даному аспекті достатньо об’єктивні відомості про долю праху княгині Ольги повідомив відомий богослов, історик церкви, філософ А. В. Карташев (1875–1960), який, зокрема, стверджував, що створивши Десятинну церкву, Святий Володимир переніс до неї залишки праху Ольги і поклав їх у камінну гробницю. Однак, під час руйнування монголо-татарами храму в 1240 р. прах княгині міг бути пограбований та знищений. Проте, очоливши 400 років потому Київську митрополію, енергійний Петро Могила (митрополит Київський і Галицький з 1632 р.)173 під час реставрації занедбаних і злісно зруйнованих київських храмів виявив, на його переконання, залишки праху княгині Ольги. Втім, у ХVІІІ ст. під цензурним тиском уряду Синод сховав ці залишки, не гарантуючи їхню достовірність174. Згодом, завдяки проведеним соціологічним дослідженням, шляхом опитування мешканців села Княже Криниця Липовецького уїзду Київської губернії (нині Монастирищенського району Черкаської області), український краєзнавець Л. І. Похилевич (1816–1893 рр.) з’ясував, що у ХVІІІ ст., зокрема за декілька років до 1780 р., у селі Княже Криниця після пожежі церкви під її підлогою була виявлена церковна домовина «… якоїсь княгині Ольги, за свідченням надпису на ній»175. Однак, у запропонованому Л. І. Похилевичем російському варіанті інформації про церковну домовину з 172

Новий тлумачний словник української мови : у 3 т. : 42 000 слів / [укл. В. В. Яременко, О. М. Сліпушко]. – Вид. 2-ге. – К. : Аконіт, 2003. – Т. 3: П–Я. – С. 393. 173 Український радянський енциклопедичний словник : в 3 т. / [ред. кол.: А. В. Кудрицький (відп. ред.) та ін.]. – Вид. 2-ге. – К. : Голов. редакція УРЕ, 1987. – Т. 2: Каліграфія–Португальці. – С. 425. 174 Карташев А. В. Очерки по истории Русской церкви : в 2 т. / А. В. Карташев – М. : Терра, 1997. – Т. 1: Русь православная. – С. 104. 175 Сказания о населенных местностях Киевской губернии или Статистические, исторические и церковные заметки о всех деревнях, селах, местечках и городах, в пределах губернии находящихся / [собрал Лаврентий Иванович Похилевич ; авт. вступ. ст. О. В. Стародуб, Э. А. Чернецкий]. – Біла Церква : Олександр Пшонківський, 2009. – С. 270.

102

Розділ 1

надписом на ній «Княгиня Ольга» населений пункт, у якому була розташована відповідна церква, іменується «Княжа Креница». Не зрозуміло, чи з ініціативи краєзнавця, чи з вини цензорів, але назва містечка була чомусь змінена. У відомостях про Княже-Криницьку Успіння Богоматері церкву Київської єпархії Липовецького повіту, що виконані давньоцерковнослов'янською мовою, зазначене село у 1813 р. приходським священиком благочинним Михайлом Манарієвичем Вороневичем іменується «Княжой Криницей»176, а у відомостях про хід церковно-будівельних робіт у Київській губернії за 1878 р. означене село назване «Княжей Крыницей»177. Ще одним підтвердженням істинності назви вказаного села Княже Криниця є відомість про розподіл державних селян південних поселень від 19 травня 1866 р., відповідно до якої на основі утвердженого 19 лютого 1861 р. царем Російської імперії «Загального положення про селян…», була створена Княже-Криницька волость178. Іменується містечко Княже Криниця і у відомостях про Свято-Успенську церкву за 1915 р., складеними приходським священиком, духовним слідчим Панасом Юхимовичем Орловським179. У плебсологічному (філософсько-правовому) значенні відомості як письмові докази, що занотовані в архівних церковних документах про істинну назву села, у церкві якого російська окупаційна влада таємно переховувала прах Великої Київської княгині Ольги повністю співпадають з місцевою легендою. За переказами сільських старожилів відомо, що, коли у давнину князь верхи проїздив через поселення, то, зупинившись запитав у місцевої громади: «Як називається поселення?». У відповідь хтось з представників громади начебто відповів: «Княже! Криниця!». У свою чергу, уповноважена на те особа з оточення князя записала «Княже Криниця». Можливо сформулювати й інші плебсологічні (філософсько-правові) версії щодо походження назви села «Княже Криниця», на теренах якого і знайшла свій вічний спочинок Велика Київська княгиня Ольга. Найвірогіднішу з них підтвердив у співбесіді з автором 26 лютого 2015 р. місцевий старожил А. В. Маслюк (1925 р.). Довгожитель, зокрема зазначив, що назва села «Княже Криниця» за однією з існуючих легенд походить від наступних історичних обставин. На правому березі безіменної річечки, що брала початок у місцевості «Вила» та впадала на місцині «Шпиль» у річку Гірський Тікич, на кутку Вербівка, при дорозі з давніх-давен була криниця, водоносні джерела якої забезпечували усіх бажаючих майже що цілющою водою. Саме з вербівської криниці уповноважені на те особи щоденно великою дерев’яною бочкою на возі з кінною тягою перевозили воду для князів польського походження, які проживали за два кілометри на захід у населеному пункті Гуменівка. Втім, ймовірний польський родовий слід гуменівських князів ніяк не спростовує істинність плебсологічної (філософсько-правової) версії, що надпис на церковній домовині «княгиня Ольга», яка була виявлена у згорілій церкві села Княже Криниця, стосувався саме Великої Київської княгині Ольги, а не іншої княгині Ольги польського походження. Оскільки князі і княгині, польської національності, сповідували католицьку віру, а тому з цих причин не могли бути похованими, ані схованими у православній церкві. Та все ж, уважний плебсологічний філософсько-правовий аналіз тексту повідомлення відомостей Л. І. Похилевича про Княжу Криницю, поданих мовою оригіналу: «… что после пожара прежней церкви открыт под полом церковный гроб, какой-то княгини Ольги», дозволяє дійти висновку, що слово «открыт» краєзнавець явно вживає у значенні «був виявлений». Такої ж думки притримуються, залучені як спеціалісти, доктор філологічних наук, професор Л. Л. Звонська та доктор філологічних наук, професор В. М. Шовковий. Підтвердженням факту, що виявлена церковна труна з надписом «Княгиня Ольга» належала саме Великій Ки176

Центральний державний історичний архів України, м. Київ (далі – ЦДІАК України). – Ф. 127. – Оп. 1009. – Спр. 90. – Арк. 29, 30. 177 Там само. – Ф. 442. – Оп. 563. – Спр. 13. – Арк. 23. 178 Там само. – Оп. 305. – Од. зб. 82. – Арк. 8. 179 Там само. – Ф. 127. – Оп. 1011. Липовецкий уезд за 1915 год. по 5 окр. Ведомости церкви Свято-Успенской, состоящей Липовецкого уезда Киевской епархии в м. Княже Криница за 1915 г. – Од. зб. 2050. – Арк. 34.

1.4

103

ївській княгині Ользі, а не іншій особі, є загальновідома інформація, відповідно до якої у родоводі князів київських була лише одна княгиня Ольга180. Щоправда, офіційно оприлюднене Л. І. Похилевичем у його славетній праці ім'я княгині Ольги, що виявилося занотованим на церковній домовині згорілої Княже-Криницької церкви, вірогідно з політично вмотивованої ініціативи або особистих інтересів іншим краєзнавцем І. І. Волошенком умисно було змінене на ім'я Софія. Так, уродженець Росії, член КПРС, лектор Монастирищенського райкому партії І. І. Волошенко, у своїх численних публікаціях, у тому числі в роботі «Нариси з історії поселень Монастирищенського району Черкаської області»181, посилаючись на знамениту працю Л. І. Похилевича «Сказания о населенных местностях Киевской губернии или Статистические, исторические и церковные заметки о всех деревнях, селах, местечках и городах, в пределах губернии находящихся», дезінформував українське суспільство, наполегливо переконуючи, що на виявленій у згорілій КняжеКриницькій церкві церковній домовині було написано «Княгиня Софія». Водночас, уміло залучивши до своєї активної «краєзнавчо-пошукової творчості» власну літературно-художню фантазію та здатність до історично-абстрактних міркувань, а можливо й особисті інтереси і не тільки, І. І. Волошенко «діяльно» посприяв створенню неправдивої історичної легенди, що начебто саме княгиня Софія у свій час їхала берегом річки і потрапила до джерел та заснувала там замок182. Відповідно до встановлених даних під час плебсологічного філософсько-правового дослідження текст роботи І. І. Волошенко «Нариси з історії поселень Монастирищенського району Черкаської області» співпадає з текстом рукопису, присвяченому історії Монастирищини, автором якого була колишня Директор Історичного музею Монастирищенського району Л. С. Кащук. На підтвердження, сфальсифікованої ним, історичної легенди І. І. Волошенко послався на відому працю Л. І. Похилевича. При цьому краєзнавець І. І. Волошенко умисно подає неправдиві відомості, начебто у 1864 р. селяни розповіли Л. І. Похилевичу про події, відповідно до яких у селі згоріла церква у 1780 р., а під її підлогою знайшли домовину зі словом «Софія» з «останками» цієї княгині183. Звісно ж, що дії І. І. Волошенка у даному разі можливо інтерпретувати як участь у боротьбі за історію. Своїми умисними діями, емітованими під наукове дослідження та направленими на фальсифікацію історично важливих фактів щодо плебсологічного (філософсько-правового) предикату людини і держави, І. І. Волошенко насправді приховував правдиву інформацію, негативно корегуючи при цьому свідомість українського суспільства. Тим більше, що відповідно до ст. 2 Закону України «Про охорону культурної спадщини» місце поховання праху Великої Київської княгині Ольги є історичним видом культурної спадщини. Враховуючи, що перший варіант книги Л. І. Похилевича «Сказания о населенных местностях Киевской губернии или Статистические, исторические и церковные заметки о всех деревнях, селах, местечках и городах, в пределах губернии находящихся» був завершений у 1860 р., а, за припущеннями деяких науковців, автор зміг провести дане історико-статистичне дослідження впродовж десяти років, то можливо вважати, що краєзнавець побував у селі Княже Криниця приблизно у 1857–1858 рр., тобто до скасування кріпацтва. За нашими розрахунками, проведеними під час даного плебсологічного (філософськоправового) дослідження перша відома дерев’яна Княже-Криницька церква, що згоріла за декілька років до 1780 р., була зведена майстрами після звільнення України–Русі від монголотатарської орди. Йдеться про те, що ця церква розпочала функціонувати приблизно в 1580 р., 180

Войтович Л. В. Княжа доба на Русі: портрети еліти / Л. В. Войтович. – Біла Церква : Вид. О. В. Пшонківський, 2006. – С. 215–219. 181 Волошенко І. І. Нариси з історії поселень Монастирищенського району Черкаської області / І. І. Волошенко. – Монастирище : Мрія, 2003. – 463 с. 182 Там само. – С. 214. 183 Там само.

104

Розділ 1

отже, в період, коли волею історичних обставин місцева громада перебувала під владою Литовського великого князівства. Приблизно в зазначений час поруч, на прилеглій до церковної території, земельній ділянці, площею до 1,92 га, на лівому березі річки Гірський Тікич відбулося відкриття другого сільського цвинтаря. Варто зазначити, що за підрахунками автора, проведеними у процесі плебсологічного (філософсько-правового) пізнання з урахуванням чинних у Центральній Україні звичаєвих норм на території даного цвинтаря було поховано приблизно 1248 померлих, а поховання здійснювалися до повного його заповнення майже впродовж двох століть. Розташування першої відомої у с. Княже Криниця дерев’яної церкви, в якій було виявлено після пожежі труну з надписом «Княгиня Ольга», у відповідному місці було не випадковим. Адже поруч на місцевості, на якій нині простягаються земельні ділянки та наявні житлові будинки з допоміжними обслуговуючими приміщеннями у с. Княже Криниця, зокрема, по вулиці Парковій (№ 1, № 2, № 3, № 4, № 5), у ХVІІ–ХVІІІ ст., як зазначалося раніше, був розташований другий відомий на лівому березі річки Гірський Тікич сільський цвинтар. Даний факт підтвердила уродженка с. Княже Криниця А. Ф. Мусієнко (1929 р. н.), яка до 1965 р. проживала у рідному селі в будинку № 2 по вул. Парковій, а нині мешкає у м. Ужгород Закарпатської області. Зокрема, А. Ф. Мусієнко під час її опитування повідомила: «Де проживала наша сім’я, колись був цвинтар, і у разі, якщо ми з тих чи інших потреб копали для господарства ями, то викопували людські кістки». Аналогічні свідчення під час опитування надали нам громадяни, які проживали у свій час по вул. Парковій № 1 А. Ю. Скригонюк (1903–1985 рр.), М. Й. Скригонюк (1902–1973 рр.) по вул. Парковій № 2 М. Д. Мусієнко (1900–1984), по вул. Парковій № 3 Д. Я. Поліщук (1903–1989 рр.), по вул. Парковій № 5 Г. Г. Штаймілер (1922–2000). Більше того, зазначені особи підтвердили, що їм відомий факт поховання княгині на земельній ділянці В. І. Довгошиї, що була розміщена по вулиці, на якій і вони проживали. Щороку, весною, протягом часу після великоднього тижня зазначені та інші високо свідомі княже-криничани з ініціативи та за безпосередньої участі С. О. Хоменка (1892–1975) під час поминання померлих на могилах з дозволу В. І. Довгошиї як умовного власника земельної ділянки або таємно від нього, у тому числі, за домовленістю з його тещею У. В. Михайлець (1904–2004), покладали або передавали на могилу княгині на знак пошанування її пам’яті цукерки, пряники та ін. Враховуючи вищевикладене, а також те, що Синод міг розпочати поховання залишків праху Великої Київської княгині Ольги у першій дерев’яній Княже-Криницькій церкві, починаючи з ХVІІІ ст., можливо у плебсологічному філософсько-правовому розумінні припустити, що на зазначений час церква проіснувала майже 120 років. Водночас, за переказами місцевого вчителя української мови і літератури, краєзнавця Ф. В. Скригонюка (1916–1998), перший відомий найдавніший сільський цвинтар на лівому березі річки Гірський Тікич був розташований (за нашими припущеннями, у ХІV–ХV ст.) на території нинішніх житлових будинків з допоміжними обслуговуючими приміщеннями та земельними ділянками по провулку Шкільному № 1, № 2, № 3, № 4, № 5. Згодом після занедбання та руйнації цвинтаря на його території звели житлові будинки сім'ї місцевих євреїв, а після них – сім'ї селян. Варто зауважити, що в с. Княже Криниця цвинтаря для поховання осіб єврейської національності не існувало. Поховання усіх покійних євреїв, мешканців села та навколишніх сіл, проводили на єврейському цвинтарі в с. Лукашівка, куди й перевозили небіжчиків. Окрім того, зі свідчень П. В. Поліщука (1914–2002), вибудуваних на основі розповідей його батька В. П. Поліщука (1881–1969), встановлено, що в центрі с. Княже Криниця з моменту його колонізації поляками для померлих осіб католицької віри був влаштований окремий цвинтар, на території якого поховання покійних проводилося в підземних склепах (польськ. sklep – звід, підвал). На прилеглій до цього цвинтаря території і була вибудувана в 1806 р. латинська кам'яна каплиця, про яку зазначає у своєму описі с. Княже Криниця Л. І. Похилевич. Вочевидь, по-

1.4

105

чинаючи з перших років встановлення в селі радянської влади, а особливо в середині 30-х років ХХ ст., католицький цвинтар і латинська кам’яна каплиця були знищені. Втім, виявлення під підлогою церкви, що згоріла, церковної труни з надписом на ній «Княгиня Ольга» дає об’єктивні підстави припустити: зазначену церковну домовину уповноважені на те особи залишили там само, адже виносити її з церкви в інше місце, у тому числі, в новозбудовану церкву, не логічно, тим більше, що будівництво нової церкви з об’єктивних причин тривало впродовж декількох років, а можливо займало й більший відрізок часу. Таким чином, у плебсологічному філософсько-правовому вимірі наявні всі наукові докази вважати, що як тільки після пожежі першої відомої дерев’яної Княже-Криницької церкви була виявлена під підлогою церковна труна з надписом на ній «Княгиня Ольга», то не більше ніж через три доби, як і передбачено за християнськими канонами, зазначену труну з прахом покійної було перепоховано поруч зі згорілою церквою, тобто на другому відомому місцевому цвинтарі, що був розташований на лівому боці річки Гірський Тікич. Втім, у плебсологічному філософськоправовому світосприйнятті не виключено, що виявлену церковну труну з прахом Великої Київської княгині Ольги залишили в аналогічному або у тому ж місці у другій збудованій дерев’яній церкві, яка проіснувала у с. Княже Криниця до 1883 р. І це тому, що відповідно до відомостей (місцевого священика Панаса Юхимовича Орловського (1878–1934)184) про церкву у с. Княже Криниця за 1915 р. Свято-Успенська церква (за нашими розрахунками третя сільська дерев’яна церква) була збудована у 1883 р.185, тобто після того як село відвідав приблизно у 1857–1858 рр. (а отже, й описав другу дерев’яну церкву) Л. І. Похилевич. Разом з тим, є всі підстави стверджувати, що у праці Л. І. Похилевича «Сказания о населенных местностях Киевской губернии или Статистические, исторические и церковные заметки о всех деревнях, селах, местечках и городах, в пределах губернии находящихся», з його вини або з вини цензорів явно допущені неточності. Так, описуючи с. Княже Криницю, Л. І. Похилевич зазначає неправдиві відомості, зокрема, що частина села Княже Криниця, яка розташована по правий бік річки Гірський Тікич, йменується Гуменівка. В дійсності ж зазначена частина села у народній пам’яті поділяється на два кутки. Перший куток називався Гуцалівка, що розташований від греблі ставка вздовж річки на схід. Відповідно другий куток мав і має назву Кашівка, що знаходиться від греблі ставка вздовж річки на захід. У свою чергу, Гуменівка, станом на час відвідин села Княже Криниця Л. І. Похилевичем, тобто у 1857 р., можливо у 1858 р., відповідно до чинної системи адміністративно-територіального устрою була селом, адміністративно підпорядкованим містечку Княже Криниці. Щоправда, зі 100 опитаних княже-криничан – 71 % вважають, що правильним найменуванням кутка є Гуменівка, відповідно 29 %, навпаки, Гоменівка. За свідченнями В. С. Тодоровича (1921–1992), що базуються на переказах його матері П. А. Тодорович (Березовської) (1880–1952), а також батька Самуїла (1861–1944), Гуменівка була прихистоком для польських колоністів після 1569 р. (Люблінської унії), тобто до того часу, як с. Княже Криниця перейшла у власність графа Йосипа Красицького. Варто також підкреслити, що за місцевою легендою, Гуменівку заснував пан Гумен (насправді Гуменовський), а згодом у селі проживала лише дрібна шляхта – Браславські, Гачевські, Гуменовські, Длубіки, Корінєвські, Лінецькі, Любарські, Плотніцькі, Сікорські, Тодоровичі та ін. Так, станом на 1812 р. Гуменівка (у клірових відомостях церков Липовецького уїзду Київської губернії давньою церковнослов’янською мовою – Гуменївка)186 вважалася слободою і належала до Княжої Криниці. Можливо припустити також, що правовий статус слободи Гуменївки як поселенню надали у свій час польські феодали Красицькі, які були зацікавлені в залученні робочої сили до свого маєтку. У 1915 р. Гуменівка, 184

ЦДІАК України. – Ф. 127. – Оп. 1011. Липовецкий уезд за 1915 год. по 5 окр. Ведомости церкви СвятоУспенской состоящей Липовецкого уезда Киевской епархии в м. Княже Криница за 1915 г. – Од. зб. 2050. – Арк. 134. 185 Там само. – Арк. 34. 186 Там само. – Оп. 1009. – Од. зб. 90. – Арк. 30.

106

Розділ 1

на території якої проживало 249 осіб (з них 119 чоловічої і 130 жіночої статі), мала також соціально-правовий статус села і була адміністративно підпорядкована містечку Княже Криниці187. З часом уродженці села Гуменівка розселилися в основному у навколишніх селах та асимілювалися з українцями, сприйнявши їх традиції, культуру, віру, побут та ін. З цих причин середньовічне містечко Гуменівка занепало та перетворилося у село, адміністративно підлегле містечку Княже Криниці, а згодом у звичайний куток села Новосілка. Під час плебсологічного філософсько-правового дослідження нами встановлено, що насправді дерев’яна церква, яка згоріла за декілька років до 1780 р., а, ймовірно й раніше, у с. Княже Криниця, а також побудована на місці тієї, що згоріла, друга дерев’яна церква була розташована у нинішньому географічному та архітектурно-плановому вимірах на земельній ділянці для обслуговування житлового будинку № 4, по вул. Парковій. Її ж і описав у своїй праці Л. І. Похилевич під час перебування у селі. Третя ж дерев’яна церква, що була збудована замість другої церкви, розташовувалась від неї на відстані за 275 м на північний схід. У названому контексті важливо звернути увагу, що відомості Л. І. Похилевича стосовно справжнього місця розташування у с. Княже Криниця першої відомої дерев’яної церкви, що згоріла, були безпосередньо сфальсифіковані владою, адже стосувалися приховання історично важливої інформації про місце поховання Великої Київської княгині Ольги. Так, досі залишається загадковим питання: з яких причин у с. Княже Криниця у 1883 р. зникла друга відома дерев’яна церква, де могла перебувати церковна труна з прахом Великої Київської княгині Ольги. Очевидно, що дії окупаційної влади, з питань фальсифікації історичних подій, які пов’язані з другою дерев’яною Княже-Криницькою церквою, де повинна була зберігатися церковна труна з надписом на ній «Княгиня Ольга», мали чітко визначену суспільнополітичну мету. Зокрема, у плебсологічному філософсько-правовому вимірі завдання керівників чужої державної влади полягало у тому, щоб стерти з української народної пам’яті правдиві відомості про Велику Київську княгиню Ольгу, не дати можливості з часом, зацікавленим у цьому представникам української громади, розшукати труну з її прахом і тим самим ідеологічно блокувати, тобто загальмувати можливі процеси відродження українського національного державотворення в майбутньому. Іншим доказом, допущених цензорами, фальсифікацій у редагуванні, запропонованого Л. І. Похилевичем, опису соціально-історичних відомостей і подій, що пов’язані з с. Княже Криниця, та стосуються виявлення місця поховання Великої Київської княгині Ольги, є презентована ними в достатньо презирливій формі тексту думка щодо названого історично відомого державного діяча завдяки вживання займенника «якоїсь». Так, з плебсологічної філософсько-правової точки зору завдяки такому зверненню цензори намагалися дати зневажливу, презирливу історико-правову оцінку суспільно значимому факту виявлення церковної труни Великої Київської княгині Ольги. У плебсологічному філософсько-правовому світосприйнятті доречно зазначити, що на кінець ХVІІІ ст., зокрема, за декілька років до 1780 р., перша відома дерев’яна КняжеКриницька церква згоріла невипадково. У зв’язку з цим можливо конкретизувати чотири основні причини виникнення згаданої пожежі. По-перше, виявляється, що волею історичних обставин церква була розташована у відносно віддаленому від основних вулиць (кутків) проживання княже-криничан. Територія наявного поруч цвинтаря (нині земельна ділянка по вул. Паркова) була повністю заповненою похованнями місцевих мешканців. А новий – третій на той час діючий сільський цвинтар, що розташований на лівому березі річки Гірський Тікич, пролягав майже за 335 м на північ. Навколо церкви були щільно розташовані поховання різнорідної сільської еліти. Така ситуація могла призводити до свого роду соціальнопсихологічної напруги у середовищі селян. По-друге, за 80 м на захід від церкви проживала 187

ЦДІАК України. – Ф. 127. – Оп. 1011. Липовецкий уезд за 1915 год. по 5 окр. Ведомости церкви СвятоУспенской, состоящей Липовецкого уезда Киевской епархии в м. Княже Криница за 1915 г. – Од. зб. 2050. – Арк. 40.

1.4

107

родина католика – графа Йосипа Красицького. Звісно, що багатолюдні процеси богослужіння у православній церкві закономірно призводили до певного психологічного дискомфорту як безпосередньо для графа, так і членів його сім’ї і не тільки. По-третє, не варто забувати також, що уповноважені представники служби Синоду у спеціальних таємних реєстрах здійснювали чіткий облік тих церковних об’єктів, які перебували під особливим контролем. Не виключено, що саме до такого виду об’єктів довірені для виконання названих доручень особи зарахували першу відому Княже-Криницьку дерев'яну церкву, в якій і був таємно похований у церковній труні прах Великої Київської княгині Ольги. В четвертих, потенційно припустити також, що пожежа у першій відомій Княже-Криницькій церкві, де зберігався прах Великої Київської княгині Ольги насправді була пов’язана з подіями великого національновизвольного антифеодального повстання на Правобережній Україні в 1768 р. З означеного у плебсологічному філософсько-правовому вимірі є об’єктивні підстави стверджувати, що першу відому Княже-Криницьку дерев’яну церкву, в якій таємно зберігалася церковна труна з прахом Великої Київської княгині Ольги, представники окупаційної влади як зацікавлені у цьому особи підпалили умисно, аби прискорити процес повної руйнації відомостей про славетного для історії української державності відомого державного діяча. З плебсологічної філософсько-правової точки зору з метою знищення історичної ролі пам’яті місця поховання праху Великої Київської княгині Ольги церковна влада спонукала княже-криницьку громаду до будівництва другої, а далі – в іншому місці містечка й третьої дерев’яної церков. У процесі запропонованого плебсологічного філософсько-правового дослідження автором було висунуто обґрунтовану наукову версію останнього місця поховання у с. Княже Криниця Великої Київської княгині Ольги. Таким місцем, зокрема, є земельна ділянка, де розташований житловий будинок № 4, що по вул. Парковій в селі Княже Криниця (тепер Монастирищенського району Черкаської області), право на володіння якою у 1951 р. отримав від сільської ради місцевий фельдшер В. І. Довгошия (1923–2005). Згодом, після смерті В. І. Довгошиї, житловий будинок з допоміжними обслуговуючими приміщеннями та земельною ділянкою фактично, але не юридично, успадкувала його друга дочка Надія (1951 р. н.), що нині проживає у м. Вінниця. Вона ж, Н. В. Довгошия, повідомила нам про те, що, зі слів її бабусі У. В. Михайлець, у центрі їхньої земельної ділянки в дореволюційний період була споруджена церковна будівля, а далі на схід колись був влаштований цвинтар. Зі слів Н. В. Довгошиї, поряд із цегляними залишками колишньої, зруйнованої церковної будівлі була могила з похованням невідомої особи, «можливо тієї, яка певним чином була причетна до Княже-Криницької церкви». Поруч могили був закопаний великий дерев’яний хрест, на якому щорічно на гробки бабуся перев’язувала довгий вишитий домотканий рушник. Майже аналогічні роз’яснення з зазначених питань також надала старша дочка В. І. Довгошиї – Людмила (1948 р. н.), яка мешкає тепер у м. Харкові. Під час її опитування вона зазначила, що на їхньому городі раніше була споруджена церковна будівля. Як засвідчила Л. І. Довгошия, там само, в центрі городу на місці, яке вважалося похованням «когось непростого», стояв великий дерев'яний хрест. Зазначені особи, на нашу думку, з суто культурно-етичних міркувань, іншими словами з власних інтересів, поки що не визнали факту поховання княгині на земельній ділянці (у межах городу), де розташований житловий будинок їхніх покійних батьків. Свідчення Н. В. Довгошиї та Л. В. Довгошиї про існування могили, тобто поховання невідомої особи, на земельній ділянці житлового будинку батьків, у період їхнього юнацтва автору вдалося конкретизувати. Так, 26 лютого 2015 р. о 13.00 год. дня за добровільною згодою сторожили села Княже Криниця А. В. Маслюк та В. А. Ротаєнко показали безпосередньо на місцевості на земельній ділянці (у межах городу) по вул. Парковій 4 конкретне місце, в якому саме біля могилки і був у свій час закопаний у землю великий дерев’яний хрест. Таким місцем, зокрема виявилась точка на земній поверхні зазначеного городу, що розташована за 14 м на південь від його початку (якщо відлік вести від центру найпівнічнішої горизонтальної лінії городу). Щоправда, старожил В. А. Ротаєнко уточнив, що на його думку вели-

108

Розділ 1

кий дерев’яний хрест біля могилки був розташований на 2 м південніше. На поверхні городу, на яку вказали А. В. Маслюк та В. А. Ротаєнко, приблизно у межах декількох квадратних метрів були наявними дрібні залишки побитої цегли. Даний факт є підтвердженням того, що свідчення М. В. Довгошиї та Л. В. Довгошиї, а також А. В. Маслюка і В. А. Ротаєнка в частині наявності залишків битої цегли біля місця розташування великого дерев’яного хреста поруч могили співпадають. Водночас у питанні цегляних залишків фактично йдеться про створення у свій час з ініціативи членів сім’ї Красицьких цегляних доріжок як елементів меморіального парку, зокрема доріжок навколо місць, де таємно зберігалася у дерев’яній церкві труна з прахом Великої Київської княгині Ольги. Водночас, цегляні доріжки були влаштовані довкола її могили, а також навкруги могил інших знаних особистостей, які були поховані біля церкви, що згоріла. Наприклад, орієнтовно на місці колишнього подвір’я церкви, що згоріла за декілька років до 1780 р., приблизно в 1975 р., у землі майже на межі між городами земельних ділянок по вул. Парковій, 4 (власник В. І. Довгошия) та по вул. Парковій, 5 (власник Г. Г. Штаймілер) було виявлено кам’яний нагробний козацький хрест з надписом, виконаним старослов’янською мовою. Такий висновок, за свідченням історика, місцевого краєзнавця А. П. Поліщука (1941 р. н.), зробили археологи, які оглянули цей хрест. Далі, від місця увічнення пам’яті Великої Київської княгині Ольги та інших особистостей цегляні меморіально-паркові доріжки пролягали на захід до маєтку Красицьких. Підтвердженням запропонованого обґрунтування причин наявності цегляних залишків у зазначених місцях слугують також свідчення А. П. Поліщука. Та все ж, факт розташування першої відомої дерев’яної церкви, що згоріла за декілька років до 1780 р., у с. Княже Криниця та була розміщена в нинішньому архітектурноплановому вимірі на земельній ділянці житлового будинку № 4 по вул. Парковій підтвердив, зі свідчень С. М. Скригонюка (біля 1875–1970), голова Княже-Криницької сільської ради у 1970–1975 рр. А. В. Маслюк. Погребіння княгині в силу зазначених історичних обставин підтверджується свідченнями місцевих мешканців. Так, за переказами А. О. Барилюка (1892–1989), Х. Й. Барилюк (1898–1988), М. Д. Мусієнко (1900–1984), О. П. Пилипенка (1939 р. н.), Д. Я. Поліщука, М. Й. Скригонюк, А. Ю. Скригонюк, встановлено, що в могилі біля місця дерев'яної церкви, що згоріла, похована княгиня. Аналогічні відомості про місце поховання княгині підтвердила також дочка останнього старости села Княже Криниця Кузьми Кухарчука – Хима (1898 (за іншими даними після 1902) – 1982). Відповідно О. П. Пилипенко уточнив, що біля першої дерев'яної церкви села, яка згодом згоріла, у свій час проводили поховання «видних людей», козаків, заможних селян, служителів церкви та ін. У зазначеному місці, приблизно в 1950 р., П. Г. Хоменко (1924–1986) розпочав копати котлован під фундамент нового будинку й виявив достатньо велику кількість залишків поховань, у зв'язку з чим припинив роботу. Новий будинок був збудований ним неподалік в іншому місці. З розповідей односельчан О. П. Пилипенку відомо, що на тому місці за загадкових обставин була похована княгиня. У свою чергу, побудована у 1883 р., нова третя відома дерев’яна церква у с. Княже Криниця проіснувала 61 рік до 1944 р., допоки її приблизно 23–24 січня 1944 р., як про це засвідчив голова Княже-Криницької сільської ради у 1966–1971 рр. В. А. Ротаєнко (1929– 2016), не розібрали німецько-фашистські загарбники з метою використання отриманих дубових колод для зведення бліндажів та інших оборонних споруд неподалік, а саме у степу, орієнтуючись на схід на місцевості Гандзя, де точилися запеклі бої під час КорсуньШевченкіської битви в період Другої світової війни. Водночас, видима частина кам’яного підмур’я третьої дерев’яної Княже-Криницької церкви залежно від нахилу місцевості сягала від 0,5 до 1 м. У якості ув’яжучої маси поміж каменю при будівництві церкви у фундаменті традиційно було використано гашене вапно. Спланувавши використати у критичну ситуацію дубові колоди зі стін церкви для власних потреб, німецькі військові заклали між фундаментом церкви і стінами вибухівку. Зруйнувавши в результаті вибуху церковну будівлю, окупан-

1.4

109

ти за мірою потреби перевозили колоди у необхідні їм місця. За свідченнями В. В. Барилюка (1945 р. н.), з розповідей його діда А. О. Барилюка відомо, що саме під час другого захоплення 12 січня 1944 р. німецькими військами села Княже-Криницька церква припинила своє функціонування. Паламар церкви Сидір Скригонюк замкнув двері та подався з односельчанами разом з відступаючими радянськими військами до с. Лукашівка. Німецькі військові начебто не стерпіли, що церква впродовж тижня не функціонувала та розібрали її. Висловлену думку заперечив В. А. Ротаєнко, який, зокрема, уточнив, що у Княже-Криницькій церкві богослужіння не правилось з 12 січня 1944 р. у зв’язку із військовими діями, тобто з моменту другого захоплення німецькими військами села під час Корсунь-Шевченківської битви. Майже що аналогічні, але дещо уточнені відомості з означених питань надав І. М. Скригонюк (1931), який, зокрема, повідомив, що після другого захоплення села Княже Криниця в ході КорсуньШевченківської битви, тобто з 12 січня 1944 р. і до моменту руйнації сільської церкви, у ній представники німецької військової комендатури тримали ув’язненими радянських військополонених, яким він носив варену картоплю на прохання своєї матері А. Ю. Скригонюк. Мешканець села Княже Криниця А. П. Поліщук вважає, що під покровом землі до сьогодні збереглися лише окремі фрагменти фундаменту цієї церкви. Очевидець пригадує, зокрема, що у 1952 р. від церкви залишалися видимі тільки глибокі вирви, у яких подекуди було наявне каміння фундаменту. Шляхом проведеного 26 лютого 2015 р. опитування старожилів – корінних мешканців села Княже Криниця – А. В. Маслюка, В. А. Ротаєнка, І. М. Скригонюка, удалося з’ясувати місце розташування третьої дерев'яної церкви у центрі села, станом на січень 1944 р., тобто на момент її руйнації німецькими військовими під час КорсуньШевченківської битви у Другій світовій війні. Таким місцем, зокрема, є територія, площею приблизно 400 м2, на ділянці з північного сходу від єдиного головного перехрестя села, якщо стати у його центрі обличчям на північ – у бік села Дівочина Оратівського району Вінницької області. Завдяки замірам, з урахуванням пояснень опитуваних, встановлено, що від шляху з західної сторони до входу у церкву відстань становила 14 м (з західної сторони був розташований вхід у церкву), від шляху з південної сторони до входу у церкву відстань сягала 38 м. Будівля церкви мала хрестовидну форму, а її висота сягала приблизно до 16 м. З наведеного можливо припустити, що після того, як 8 березня 1944 р. в обідню пору німецькі війська, відступаючи, остаточно залишили село Княже Криниця, то впродовж певного часу, у разі виявлення в розвалинах церкви труни з надписом на ній «Княгиня Ольга» група православних віруючих односельчан обов’язково б таємно, найвірогідніше у нічний час, перенесла б або перевезла її гужовим транспортом до більш спокійнішого, «намоленого» місця для поховання. Звісно ж, що таким місцем залишався невеликий, занедбаний простір, де були наявними приблизно до 1780 р., перша та відповідно до 1883 р. друга дерев’яні церкви. Після руйнації німцями третьої дерев’яної Княже-Криницької церкви, станом на березень 1944 р., місце розташування першої та другої дерев’яних церков у селі Княже Криниця, на думку місцевих сподвижників віри Христової та захисників української державності, залишалося єдиним очевидним центром духу християнської святості та достойним для поховання історично відомої особистості княгині Ольги. Втім, під час проведення даного плебсологічного філософсько-правового дослідження, застосовуючи різнорідні методи, у тому числі й метод опитування, нам не вдалося отримати будь-які відомості про перенесення церковної труни з надписом на ній «Княгиня Ольга» від третьої зруйнованої дерев’яної церкви до місця розташування першої (що згоріла) та другої (умисно зруйнованої владою) церков. Отже, проведений у процесі плебсологічного філософсько-правового дослідження, аналіз з застосуванням моделювання є ще одним яскравим підтвердженням того, що після пожежі першої відомої дерев'яної церкви у с. Княже Криниця виявлена труна з прахом Великої Київської княгині Ольги була віддана землі або перенесена до другої відомої новозбудованої дерев'яної церкви. Тим більше, що у новозбудованій третій Княже-Криницькій дерев'яній церкві після її руйнації труни з надписом «Княгиня Ольга» не було виявлено.

110

Розділ 1

За свідченнями А. П. Поліщука, отриманими в ході даного плебсологічного філософсько-правового пізнання, великого дерев'яного хреста з земельної ділянки (городу) В. І. Довгошиї перевіз однокінною грабаркою на сільський цвинтар до могили місцевого священика П. Ю. Орловського, приблизно у 1954–1956 рр., борець за утвердження віри Христової, а також української державності, С. О. Хоменко. З розповідей батьків та односельчан, народний месник С. О. Хоменко знав, що в межах земельної ділянки В. І. Довгошиї на місці, де наявний великий дерев'яний хрест, у минулому була розташована дерев'яна церква, яка згоріла, і саме там містилося поховання княгині. Про місце розташування згорілої церкви і місце поховання праху княгині (нині на території городу, що належав В. І. Довгошиї) С. О. Хоменко розповідав односельцям. Вважаємо, що з плебсологічної філософсько-правової точки зору мотиваційною основою дій С. О. Хоменко слугував національно-патріотичний, державотворчий дух мудрого українського простонароду. З урахуванням вищезазначеного, якщо Н. В. Довгошия, 1951 року народження, добре пам’ятає у роки своєї юності серед городу її батька могилу особи, «можливо тієї, яка певним чином була причетна до Княже-Криницької церкви», то це дозволяє дійти висновку, що ознаки могили Великої Київської княгині Ольги після падіння великого дерев'яного хреста приблизно в 1954–1956 рр. зберігалося майже до 1973 р. Таким чином, з плебсологічного філософсько-правового погляду варто об’єктивно резюмувати, що з певного часу, орієнтовно з 1967 р., а можливо й декілька років потому, з волі власника домоволодіння, члена КПРС, В. І. Довгошиї за участі дружини А. І. Довгошиї, насип могили, де була похована Велика Київська княгиня Ольга, під час чергової весняної оранки земельної ділянки було розорано. Окрім того, в процесі проведення відповідного плебсологічного філософсько-правового дослідження були встановлені відомості, які не стосуються виявлення справжнього місця поховання у с. Княже Криниця Великої Київської княгині Ольги. Однак, з метою всебічного повного та об’єктивного пізнання істини в питанні вивчення відповідної плебсологічної філософсько-правової теми нами була перевірена й ця хибна наукова версія. Зокрема, уродженець села Княже Криниця, мешканець селища Сатанівка Монастирищенського району Черкаської області М. В. Тодорович (1947 р. н.) повідомив про те, що у 1966 р. він разом з А. А. Глущенком (1946 р. н., нині проживає у м. Санкт-Петербург) та іншими однолітками, а також з участю місцевого керівника фізичного виховання – «високого чоловіка, який проживав на Гуцалівці», за допомогою заступів розрівняли ґрунт з метою влаштування спортивного майданчика для гри у волейбол. До проведення вказаних робіт був задіяний і бульдозер, управління яким здійснював невідомий тракторист. Планування майданчика облаштовувалося між земельною ділянкою, на якій були розташовані житловий будинок з допоміжними обслуговуючими приміщеннями І. С. Гілічука (1912–1982) з одного боку, та місцевістю в центрі села, що йменувалася Малий Огрудок, на якій колись був збудований панський маєток останнього Княже-Криницького графа І. Ю. Красицького. У процесі роботи було виявлено струхлу дерев’яну домовину з залишками праху людини. Далі М. В. Тодорович розповів, що серед сільської громади, яка зібралася з нагоди несподіваної знахідки, був присутнім також і Ф. В. Скригонюк. Останній під час спілкування з односельцями висловив думку, що виявлене поховання ймовірно є прахом, що належить княгині. З метою перевірки і уточнення результатів свідчень М. В. Тодоровича ми разом з ним, а також зацікавленою групою княже-криничан, прибули 27 лютого 2015 р. за заздалегідь узгодженим планом до вказаного опитуваним місця. У результаті проведених з допомогою відповідних вимірювальних засобів замірів було встановлено, що від місця, на яке вказав М. В. Тодорович, як на те, де у 1966 р. він разом із іншими односельчанами виявив струхлу дерев’яну домовину із залишками праху людини на північний схід до приблизного місця, в якому був закріплений в городі (в землі) В. І. Довгошиї біля могили княгині великий дерев’яний хрест, відстань становить 118 м. Окрім того, можливо однозначно стверджувати, що церковна труна з надписом на ній «Княгиня Ольга» була виготовлена з каменю, тобто труна, яка виявлена під підлогою згорілої

1.4

111

дерев’яної Княже-Криницької церкви. Дану плебсологічну філософсько-правову версію підтверджує також протоієрей, проректор з наукової роботи Київської православної богословської Академії Віталій Клос. У свою чергу, виявлена з прахом невідомої особи труна, зі свідчень М. В. Тодоровича, була виготовлена з дерева. Таким чином, свідчення М. В. Тодоровича у питанні усної заяви Ф. В. Скригонюка, що виявлена струхла дерев'яна труна з прахом людини була прахом княгині, не можуть бути взяті до уваги як істинні. Та все ж, плебсологічна філософсько-правова сутність тематики відповідного дослідження зумовлює нас повернутися до питання істинних причин приховання Синодом як від українського, так і від світового суспільства у с. Княже Криниця церковної труни з прахом Великої Київської княгині Ольги. Наразі можна стверджувати, що злочинні дії членів Синоду були добре сплановані й організовані та направлені на ліквідацію історично важливих відомостей про місце поховання Великої Київської княгині Ольги. Втім, в алгоритмі плебсології як модерного філософсько-правового вчення закономірно виникає досить цікаве запитання: «Чому саме труну з прахом Великої Київської княгині Ольги за наказом Синоду зацікавлені в цьому особи сховали у першій дерев’яній церкві у селі Княже Криниця?». Відповідь є очевидною, адже, як зазначав з переказів місцевих мешканців Л. І. Похилевич, у замку, що був вибудуваний та обнесений земляним валом і рівчаком, у свій час проживали невідомі князі. Про даний факт, звісно ж, було добре відомо представникам Синоду. Підтвердженням цих відомостей є те, що й нині на лівому березі річки Гірський Тікич у центрі села Княже Криниця, що в народній пам'яті йменується Малий Огрудок, та за його межами, і на правому березі, зокрема кутку Кашівка, наявні залишки князівських укріплень. Окрім того, про залишки князівських укріплень у с. Княже Криниця відомо також з переказів місцевого мешканця Д. Л. Належитого (1926–1990). За його повідомленнями та повідомленнями інших старожилів князівська фортеця, що дислокувалася на правому березі річки Гірський Тікич у межах кутка Кашівка, з міркувань безпеки, на глибині до 3 м мала спеціальний наскрізний прохід під землею (висотою 1,5 м, шириною від 0,5 м, а в окремих місцях до 1 м) під річкою до лівого її берега, на якому також було укріплення. Наявність зазначених підземних сполучень мешканці села мали нагоду спостерігати під час будівництва в центрі села Будинку культури приблизно у 1967 р., а після, приблизно у 1973 р., двоповерхового шістнадцятиквартирного будинку. З означеного, у плебсологічному філософсько-правовому сенсі, у контексті принципу поновлення історичної справедливості, раціонально зробити наступний висновок. Правильне історично доведене найменування села, у якому нині зберігається прах Великої Київської княгині Ольги – Княже Криниця. І це при тому, що в теперішніх реєстрах системи адміністративно-територіального устрою України зазначене село помилково вписане Княжа Криниця. Автором монографічного дослідження встановлено, що у селі Княже Криниця Монастирищенського району Черкаської області у минулому були вибудуваними, а отже, функціонували три дерев’яні церкви. Зокрема, перша дерев’яна церква у селі Княже Криниця була збудована приблизно в 1580 р. та проіснувала за декілька років до 1780 р., відповідно друга – з 1780 р. до 1883 р., третя – з 1883 р. до 1944 р. У свою чергу, ретельно схована Синодом за вказівкою російського уряду у першій відомій Княже-Криницькій дерев’яній церкві, зокрема під церковною підлогою, труна з надписом на ній «Княгиня Ольга» після пожежі була перепохована поруч з місцем, на якому розташовувалася відповідна церква. Не виключено, що зазначена труна могла бути залишеною на зберігання в тому ж місці, але в іншій церкві, тобто у другій дерев’яній церкві до 1883 р., а згодом перепохована у землю. Отже, труна з прахом Великої Київської княгині Ольги залишається похованою до сьогодні за адресою: земельна ділянка, де розташований житловий будинок № 4 з допоміжними обслуговуючими приміщеннями по вул. Парковій у с. Княже Криниця Монастирищенського району Черкаської області, зокрема, на земельній поверхні городу, в точці, що розташована за 14 м на південь від його початку (якщо відлік вести від центру найпівнічнішої горизонтальної лінії городу). На думку старожила В. А. Ротаєнка, зазначений великий дерев’яний хрест біля могил-

112

Розділ 1

ки був розташований на 2 м південніше. Воднораз нами встановлена також фальсифікація історичних відомостей, які допустив краєзнавець І. І. Волошенко, що безпосередньо пов’язані з подіями виявлення та погребіння княгині Ольги. При зазначених обставинах, відповідно до ст. 1 Закону України «Про охорону культурної спадщини», встановлене нами місце поховання праху фундатора руської державності, ініціатора розширення застосування церковно-правових норм у правову систему Руської держави Великої Київської княгині Ольги є об’єктом культурної спадщини, що донесло до нашого часу цінність з історичного, а також наукового погляду, і зберегло свою автентичність (гр. authentikos – справжній; заснований на першоджерелі; той, що відповідає дійсності). З метою ж розкриття сфальсифікованої сутності даної історичної події під час запропонованого плебсологічного філософськоправового дослідження автору вдалося ефективно застосувати наявні криміналістичні знання. Питання природно-правового, державотворчого духу нації (народу) і феномену службової особи як представника державної влади у плебсологічному, тобто філософськоправовому вимірі, доцільно розглядати також в алгоритмі впливу громади, нації. Одночасно на прикладах переховування представниками окупаційної державної влади, у тому числі й церковної, труни з прахом Великої Київської княгині Ольги, а також фальсифікації І. І. Волошенком як службовою особою, тобто представником державної влади історичної легенди про цю ж княгиню є доступним збагнути, що означені дії явно конкурують з природноправовим державотворчим духом нації (народу). Виконання ж нацією (народом) природно-соціальних завдань щодо упредметнення їхнього природно-правового, державотворчого духу як спеціального виду масової діяльності логічно зумовлює утворення певної соціальної групи – мудрого простонароду, що має відносно цілісну, рівнодіючу монолітність своєї національної свідомості, яка завжди направлена на реалізацію плебсологічного філософсько-правового принципу поновлення історичної справедливості. І це при тому, що мудрий простонарод, в першу чергу, продукт суспільних, так само й природно-правових, державотворчих відносин. У свою чергу, мудрий простонарод як головний носій природно-правового, державотворчого духу нації (народу), це та раціональна субстанційна сила, на засадах якої і сформульований плебсологічний філософськоправовий принцип історичної справедливості. Спеціальний філософсько-правовий принцип плебсології – принцип самоорганізації є одним з елементів панівної парадигми плебсології. Самоорганізація як особливий вид колективної діяльності людини логічно походить від її найприроднішого обов’язку, закономірної природної повинності до самоствердження, первинним змістом якого у плебсологічному філософсько-правовому розумінні є об’єднання з іншими громадянами для захисту від ворогів. Це означає, що самоорганізація являє собою одну з форм колективного самозахисту, самозбереження, самоконтролю, самолюбства, саморегуляції та ін. Постає зрозумілим, що, поперше, самоорганізація, а відповідно саморегуляція є поняттями зі сфери природного обов’язку людини. По-друге, принцип самоорганізації має певне відношення до самоврядування. Водночас відомо, що самоврядування у суспільстві виникло в період його одержавлення, а рівень ступеню соціальної цінності самоврядування населення в державі безпосередньо залежить від якості його культури, правосвідомості, демократії, нормативно-правового забезпечення, законності та ін. Органи місцевого самоврядування є недержавною організацією, а отже, не належать до апарату держави і, відповідно, не наділені повноваженнями державно-владного характеру. Ствердження та забезпечення гарантій функціонування місцевого самоврядування на сучасному етапі національного державотворення в Україні постало можливим завдяки низці важливих факторів, що мають плебсологічний як філософсько-правовий характер. Одним з них є визнання та гарантування в українській державі на конституційному рівні, зокрема, у ст. 7 Конституції України, принципу місцевого самоврядування, а також унормування відповідних суспільних відносин на законодавчому рівні. І хоча, дійсно перші ознаки різних форм

1.4

113

органів місцевого самоврядування ми віднаходимо у період державності Київської Русі, у тому числі на Півночі, у Новгороді, втім, як правильно зазначає В. А. Чумак, що історія місцевого самоврядування в Україні бере свій початок з 1710 р., а саме, з Конституції гетьмана Пилипа Орлика188. Місцеве самоврядування – це нормативно врегульований на законодавчому рівні спосіб реалізації влади територіальними громадами у формі системи органів, що має своїм завданням охорону, захист інтересів прав та свобод членів даних громад. Спеціальний принцип плебсології – принцип самоорганізації є основою національного державотворення, а також важливою умовою процесу побудови в Україні суверенної і незалежної демократичної, соціальної, правової держави. Принцип самоорганізації є спеціальним принципом плебсології, який у своїй теоретико-практичній основі має концептуальні плебсологічні (філософсько-правові) засади – природного права та природного обов’язку людини; вічного суперництва природного права і обов’язку (сили розуму) та права хитрощів як незаконного елементу сили влади; мудрого простонароду. Реалізація спеціального принципу плебсології – принципу самоорганізації підтверджується практичним його втіленням, зокрема, в діяльності учасників мирної Революції Гідності 2014 року в Україні у формі створення Народних рад. Отже, практичне застосування принципу самоорганізації у юриспруденційному значенні відбувається за фактом оголошеної заяви про створення Народної ради. Спеціальний філософсько-правовий принцип плебсології (філософсько-правового вчення) – принцип народовладдя закономірно має у своїй основі природно-правові витоки. І це при тому, як переконливо показує Л. І. Чулінда, даний принцип плебсології ґрунтується на засадах соціальної справедливості, гуманізму та демократії189. Філологічний аналіз підтверджує, що у словотвірному значенні слово «народовладдя» утворене від поєднання термінів народ і влада. Народовладдя, тобто наявність і значимість влади народу в державі, завжди має плебсологічний (філософсько-правовий) зміст і спрямованість та здійснюється для задоволення його життєстверджуючих, оптимістичних намірів. Реалізація принципу народовладдя вкрай важлива для процесів державотворення в Україні як європейській державі. У плебсологічному філософсько-правовому світосприйнятті наявність народовладдя в державі та його якості можуть бути визначені завдяки спеціальних методичних рекомендацій. До першого пункту методичних рекомендацій відносяться питання конституційного забезпечення народовладдя, у тому числі й тематика права народу на суспільні заворушення. Відповідно до другого пункту – в Україні як державі мають бути утверджені на законодавчому рівні інститути реально конкретного народовладдя, а також, забезпечені на достатньо високому рівні, правова освіта, правосвідомість, правова культура та ін. Народовладдя у кожній державі завжди характеризується певними природно-правовими та історико-правовими національними особливостями, а саме – знаменними, незвичайними подіями. У багатовіковій історії національного державотворення в Україні вагомого значення набуло всенародне голосування 1 грудня 1991 р., яким народ схвалив Акт проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 р. Народ як джерело влади в українській державі, відповідно до ст. 5 Конституції України, здійснює владу: 1) безпосередньо; 2) через органи державної влади; 3) органи місцевого самоврядування. У своєму рішенні від 5 жовтня 2005 року № 1–5/2005 (Справа про здійснення влади народом) Конституційний Суд України зазначає, що влада народу є первинною, єдиною і невідчужуваною та здійснюється народом шляхом вільного волевиявлення через вибори, референдум, 188

Чумак В. А. Органи місцевого самоврядування населення: історична ретроспектива / В. А. Чумак // Плебсологічний вимір актуальних проблем у сфері органів місцевого самоврядування в Україні як європейській державі : Четверта Всеукр. наук.-практ. конф. (20 травня 2010 р., м. Київ) : [мат-ли доповідей і виступів / відп. за випуск М. І. Скригонюк]. – К. : ВПЦ «Київський університет», 2011. – Вип. 4. – С. 127. 189 Чулінда Л. І. Принципи плебсології / Л. І. Чулінда // Феноменологія злочину (плебсологічний праксис) : [монографія] / М. І. Скригонюк, Ю. Г. Семенов, Л. І. Чулінда, Н. А. Вангородська ; [за заг. ред. М. І. Скригонюка. – К. : ВПЦ «Київський університет», 2011. – Ч. 1. – С. 43.

114

Розділ 1

інші форми безпосередньої демократії у порядку, визначеному Конституцією та законами України через органи державної влади та органи місцевого самоврядування, сформовані відповідно до Конституції і законів України. Здійснення народного волевиявлення у зазначених формах безпосередньої демократії є реалізацією народом своєї влади шляхом затвердження відповідних рішень (законів) і формування органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні. Український народ як єдине джерело влади в Україні може формувати нові норми права шляхом прийняття Конституції та законів на референдумах та через інші форми безпосередньої демократії. При цьому ні в Конституції, ні в рішенні Конституційного Суду України не конкретизується, саме через які інші форми безпосередньої демократії крім виборів та референдуму народ може здійснювати своє волевиявлення відповідно до ст. 69 Конституції України190. Серед визнаних на конституційному рівні трьох форм реалізації народом влади в Україні найбільш природною є та з них, яка здійснюється без посередництва, тобто без проміжних ланок, а особисто безпосередньо народом. Це у тому разі, коли народ здійснює своє волевиявлення, як зазначено у ст. 69 Конституції України, через вибори, референдум та інші форми безпосередньої демократії. Наприклад, виключно народові в Україні належить право визначати і змінювати конституційний лад. Постає зрозумілим, що безпосередні дії народу з питання визначення і зміни в українській державі конституційного ладу можуть бути здійснені під час Всеукраїнського референдуму, який, як зазначено у ст. 69 Конституції України, проголошується за народною ініціативою. Окрім Всеукраїнського та місцевих референдумів народ в Україні як державі також має право здійснювати своє волевиявлення через вибори та інші форми безпосередньої демократії. Волевиявлення виборців як народу у процесі здійснення народовладдя (під час виборів, референдумів, інших форм безпосередньої демократії) реалізується відповідно до рівня інтелектуально-вольової сфери кожного та суспільної правосвідомості. Держава ж гарантує виборцям як суб’єктам народовладдя вільне волевиявлення. Здійснення народом влади, а фактично народовладдя, можливе й завдяки інституту органів державної влади. Зокрема, як задекларовано у ст. 38 Конституції України, громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Спеціальний філософсько-правовий принцип плебсології – принцип народовладдя має логічно зумовлений зв’язок, як з концептуальними її принципами – принципом природного права та природного обов’язку людини, принципом вічного суперництва природного права і обов’язку (сили розуму) та права хитрощів як незаконного елементу сили влади; мудрого простонароду, так й з іншими засадами пропонованого вчення. Спеціальний принцип плебсології (філософсько-правового вчення) – принцип масової добросовісності – це вагома філософсько-правова засада, за участі якої і є структурно та змістовно вибудуваним пропоноване вчення. Водночас доречно зауважити, що у цивільному праві є принцип добросовісності сторін, що передбачений ст. 3 Цивільного кодексу України (ЦК України). Так, у п. 6 ч. 1 ст. 3 ЦК України, зокрема зазначено, що загальними засадами цивільного законодавства є справедливість, добросовісність та розумність. Щоправда, масова добросовісність громадян, що виокремлена у формі спеціального принципу плебсології, є тією філософсько-правовою цінністю зі сфери плебсологічного теоретико-методологічного інструментарію, що виключно призначена для об’єктивного дослідження відносин людини з державою у певних умовах її життєдіяльності. Окрім того, з плебсологічної точки зору масова добросовісність у її первинному варіанті наскрізь пронизана природно-правовою сутністю, до складу якої увіходить також й елемент природних обов’язків людини. Масова добро190

Коваленко Т. О. Плебсологічне світобачення правових звичаїв українського народу у контексті земельних ресурсів / Т. О. Коваленко // Плебсологічна оцінка сучасної світової фінансово-економічної кризи і завдань стратегічного менеджменту : Друга Всеукр. наук.-практ. конф. (24 квітня 2009 р., м. Київ) : [мат-ли доповідей та виступів]. – К. : ВПЦ «Київський університет», 2009. – Вип. 2. – С. 120.

1.4

115

совісність громадян, у першу чергу, є складовою національної культури, що у національнопсихологічному та соціально-психологічному аспектах (на рівні свідомого та підсвідомого) характеризує ставлення людини і водночас суспільства до навколишнього світу, причому у всіх сферах їх життєдіяльності. Масову добросовісність громадян з плебсологічного, тобто з філософсько-правового погляду як явища, можливо класифікувати на два основні види. До першого виду, за основою підсвідомого, тобто психічних процесів, що відбуваються на межі свідомості, доцільно виділити масову добросовісність громадян, яка проявляється у їх повсякденному житті, а особливо на побутовому рівні. Важливе значення у питанні масової добросовісності громадян мають національні звичаї, культурні традиції та ін. Переконливим доказом масової добросовісності громадян, що історично втілювалася на рівні звичаєвих традицій в Україні у ХVІІІ–ХХ ст., була одноразова праця толокою з будівництва хати чи інших важливих об’єктів, наприклад, греблі у центрі села, що перегороджує річку та ін. До другого виду за ознакою зовнішнього впливу на свідомість громадян, бажано виокремити масову добросовісність, що проявляються у систематичному виконанні суспільно-корисної праці. Масова добросовісність люду як громадян держави у плебсологічному, тобто філософсько-правовому вимірі, передбачає, що кожна людина у сфері правового предикату відносин з державою має бути старанною, зокрема ретельно та дбайливо реалізувати свої права і свободи та сумлінно виконувати, покладені на неї обов’язки. Спеціальний плебсологічний як філософсько-правовий принцип масової добросовісності громадян є досить актуальним також без виключення й для діяльності представників усіх гілок державної влади (законодавчої, виконавчої і судової) та інших державних органів: прокуратури, центральної виборчої комісії, омбудсмена (уповноваженого з прав людини), національного банку та ін. Посадові органи державної влади, органів місцевого самоврядування, як зазначено у ч. 2 ст. 19 Конституції України, зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Спеціальний принцип плебсології – принцип соціальної рівності і справедливості є однією з домінуючих засад пропонованого філософсько-правового вчення та являє собою систематизовану сукупність відомостей про правове становище людини в одержавленому суспільстві. Соціальна рівність і справедливість покладені в основу категорії спеціального принципу плебсології не випадково, адже поняття справедливості та загального блага є тими ознаками, як правильно зазначає С. І. Максимов, що визначають природу права191. Саме з цих причин усі рішення людини у її правовому предикаті відносин з державою, як і держави з людиною, у плебсологічному філософсько-правовому значенні мають бути справедливі за змістом, у тому числі й у конфліктних ситуаціях. Реалізуючи свої повноваження, суб’єкти належного правового предикату природно зобов’язані бути рівними у своїх правах та обов’язках. Тим більше, що така соціально-правова рівність цілком відповідає концептуальним філософсько-правовим принципам плебсології – принципу природного права і природного обов’язку; принципу вічного суперництва природного права і обов’язку та права хитрощів як незаконного елементу сили влади. Окрім того, не викликає заперечень судження, відповідно до якого істинним мірилом для оцінки справедливості є лише парадигма рівності. І це при тому, що у філософсько-категоріальному вимірі рівність і справедливість достатньо значимі самостійні субстанції. За таких причин є цілком закономірним, що питання взаємозалежності соціальної рівності і справедливості в аспекті відносин людини з державою мають глибинні філософсько-правові витоки. Зазначена ідея бере свій початок ще з історичної доби Стародавньої Греції. Відомо, що мислитель Платон стверджував, що справедливість властива як людині, так й державі, а рівність він розглядав як підставу визначення справед191

Максимов С. И. Правовая реальность: опыт философского осмысления : [монография] / С. И. Максимов. – Харьков : Право, 2002. – С. 41.

116

Розділ 1

ливості. Не оминула тематика рівності та справедливості й сферу християнської релігії. Так, у посланні до галатів Святий Апостол Павло зазначав, що всі люди рівні перед Богом (2 Гал. 2: 6). Про плебсологічну як філософсько-правову єдність категорій справедливості і рівності у процесі розвитку суспільства достатньо переконливо підтверджують події буржуазних революцій в Нідерландах, Англії, Франції та ін. Ідеї справедливості і рівності громадян знайшли своє об’єктивне відображення у Декларації прав людини і громадянина, прийнятої Установчими зборами 26 серпня 1789 р. в результаті буржуазної революції у Франції. У Декларації, зокрема зазначалося, що суспільні відносини мають ґрунтуватися на основі загальної користі, а також, що усі громадяни є рівними перед законом. У даному контексті, у пошуках гармонії між особистістю й суспільними інтересами, а отже, людиною і державою тематика плебсологічної, тобто природно-правової єдності рівності та справедливості, є повсякчас актуальною. Саме за таких причин, і на тій логічно зумовленій основі, де рівність – мірило справедливості у п. 1 преамбули Загальної декларації прав людини (1948 р.) передбачено, що рівні й невід’ємні права людини є основою справедливості та загального миру у всьому світі192. Доречно зауважити, що плебсологічне як філософсько-правове розуміння справедливості передбачає рівність людей у питаннях пенсійного забезпечення, охорони здоров’я, отримання освіти та ін. Водночас, за своєю сутністю категорія справедливості може мати як суто соціальний, так і суто правовий зміст. Це означає, що поняття «справедливість соціальна» і «справедливість юридична» явно не збігаються за змістом. Спеціальний принцип плебсології (філософсько-правового вчення) – принцип пріоритету (нім. рriorität < лат. prior – перший) прав та свобод людини і громадянина на відмінну від названих плебсологічних засад наділений дещо іншим, особливим, винятковим призначенням. Сутність даного принципу достатньо повно проаналізовано в одній зі своїх праць Л. І. Чуліндою193. Проблема пріоритету прав та свобод людини і громадянина є особливо актуальною як для світового співтовариства, так й для України. Втім, на даному етапі державотворення в Україні з причин відсутності єдиної волі української еліти, історичних та геополітичних обставин немає чіткого вирішення актуальних питань пріоритету прав та свобод людини і громадянина. Із такого погляду привертає увагу думка, що гарантування прав і свобод людини, відповідно до ст. 8 Конституції України, є головним обов’язком держави. Спеціальний філософсько-правовий принцип плебсології – пріоритет прав і свобод людини і громадянина має своїм філософсько-правовим завданням: 1) визначити побудову і спрямованість пропонованого вчення у його вихідному, концептуальному моменті правового предикату відносин людини з державою; 2) вплинути у певній мірі на широкий загал громадськості і тим самими зменшити кількість різноманітних щоденних порушень прав і свобод людини в Україні. Та все ж, зміст спеціального філософсько-правового принципу плебсології – пріоритету прав та свобод людини і громадянина як одного з основоположних філософсько-правових засад пропонованого вчення являє собою систематизовану сукупність логічно вибудуваних відносин про природні, а отже, позанаціональні, позатериторіальні невід’ємні права, як можливості і обов’язки людини, що забезпечують її життя, гідність та свободу діяльності, і є об’єктом міжнародно-правового регулювання та захисту. Однак, у мінімізованому плебсологічному філософсько-правовому форматі права людини у конкретній ситуації завжди є сукупністю умов і обставин про її правові можливості. І це при тому, що концептуальними принципами плебсології вважаються принципи природного права людини і її природного обов’язку; принцип вічного суперництва природного права і обов’язку (сили розуму) та права хитрощів як незаконного елементу сили влади; а також мудрого простонароду. Втім, аналіз сьогоднішніх умов життєдіяльності світового співтовариства дозволяє дійти висновку, що 192

Права людини в документах ООН. Книга перша. Українсько-Американське бюро захисту прав людини. – Амстердам ; К., 1997. – С.5. 193 Молдован В. В. Конституційні права, свободи та обов’язки людини і громадянина / В. В. Молдаван, Л. І. Чулінда. – К. : Центр навчальної літератури, 2012. – С. 38–41.

1.4

117

комфортне життя та розвиток людини є наслідком її правових можливостей. Логічно декларувати про те, що права людини і громадянина мають бути загальними і рівними, причім для кожного у форматі міжнародних стандартів, а отже, визнаватися й гарантуватися будь-якою державою на рівні національного законодавства. У сьогоднішніх умовах державотворення, а отже, й філософсько-правової та політичної діяльності, у світовому та європейському вимірах пріоритет, тобто першість, посідають питання забезпечення прав і свобод людини та громадянина. Зокрема, до міжнародно-правових документів з тематики пріоритету прав та свобод людини і громадянина слід віднести: 1) Загальну декларацію прав людини, прийняту резолюцією Генеральної Асамблеї ООН (10 грудня 1948 р.); 2) Європейську Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (1950 р.), що ратифікована Україною у 1997 р.; 3) Міжнародний пакт про громадянські і політичні права та про економічні, соціальні і культурні права, прийняті резолюціями Генеральної Асамблеї ООН (16 грудня 1966 р.); 4) Права людини при здійсненні правосуддя, прийняті резолюцією Генеральної Асамблеї ООН (20 грудня 1971 р.); 5) Декларацію про право на розвиток, прийняту резолюцією Генеральної Асамблеї ООН (4 грудня 1986 р.); 6) Конвенцію про права дитини, прийняту резолюцією Генеральної Асамблеї ООН (20 листопада 1989 р.) та ін. До міжнародно-правових документів регіонального значення з питань пріоритету прав та свобод людини і громадянина варто виокремити Європейську Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (1950 р.) та Підсумковий акт Наради по безпеці і співробітництву в Європі (1 серпня 1975 р.). У залежності від потреб людини її основні права у правовій державі доцільно систематизувати у такій послідовності: а) природні права і природні обов’язки; б) особисті права і свободи; в) політичні права і свободи; г) економічні права і свободи; д) гуманітарні права і свободи; е) соціальні права; є) права людини у сфері міжнародного права. Тематика пріоритету прав та свобод людини і громадянина має системний зв’язок з питанням природних її прав та обов’язків і проблемою реалізації названих у їх системній сукупності. Аналізуючи дев`ять віднесених нами до першого виду спеціальних філософськоправових принципів плебсології, що ґрунтуються на знаннях зі сфери природного права й природного обов’язку та п’ять другого виду спеціальних принципів плебсології, основою яких є ознаки інтегрального права, приходимо до наступного побіжного висновку. Передусім, варто визначити, що спеціальних філософсько-правових принципів плебсології, які базуються на знаннях природного права та природного обов’язку, і виокремленні нами до першого виду майже удвічі більше від спеціальних принципів плебсології, які зведені за ознакою інтегрального права до другого виду. І це, на нашу думку, не випадково, адже філософсько-правовою сутністю плебсології як вчення є феномен системного алгоритму природного права і природного обов’язку людини194. Більше того, у нинішніх умовах як українського, так і європейського правотворчого й правореалізаційного процесів, у контексті правового предикату відносин людини з її природними правами і обов’язками з державою та держави з людиною, триває поступове розширення їх природно-правової і природно-обов’язкової сутності. Яскравим доказом наявності природно-правового змісту у процесі відносин людини з державою в Україні є події, що мали місце в кінці листопада–грудня 2013 р. на Майдані Незалежності в м. Києві195. Названі два види спеціальних філософсько-правових принципів плебсології можливо класифікувати на групи. Так, спеціальні філософсько-правові принципи плебсології, витока194

Скрыгонюк Н. И. Толпа и некоторые вопросы государственного строительства в Украине (плебсологические аспекты) / Н. И. Скрыгонюк // Вестн. Волж. ун-та им. В. Н. Татищева. – Тольятти. – 2013. – № 2 (78). – С. 125. 195 Балаева Тамара. Именины майдана / Тамара Балаева // Вести. Киевский выпуск. – 19 декабря 2013. – № 155. – С. 3; Браткова Анастасия. Армия майдана / Анастасия Браткова, Богдана Евсеева // Вести. Киевский выпуск. – 19 декабря 2013. – № 155. – С. 6.

118

Розділ 1

ми яких є знання з тематики природного права і природного обов’язку, що утворюють перший їх вид, варто поділити на дві групи згідно ознак «волі природи» та «волі розуму». До першої групи першого виду спеціальних філософсько-правових принципів плебсології за ознакою «волі природи» бажано виокремити: а) принцип верховенства природного права і природного обов’язку; б) принцип природної закономірності. Відповідно, до другої групи першого виду спеціальних філософсько-правових принципів плебсології за ознакою «волі розуму» доцільно виділити: а) принцип розумного гуманізму; б) принцип історичної справедливості; в) принцип самоорганізації; г) принцип народовладдя; д) принцип масової добросовісності; е) принцип соціальної рівності і справедливості; є) принцип пріоритету прав та свобод людини і громадянина. Філософський характер спеціальних принципів плебсології можливо обґрунтувати, поперше, тим, що плебсологія як філософсько-правове вчення – це нова форма правової ідеології в сучасному світі196. Ідеологія ж, у тому числі й правова, а отже, й плебсологія як її філософсько-правове джерело, є елементом предмету пізнання філософії. По-друге, спеціальні принципи плебсології за їх завданнями, змістом, системою, співвідношенням закономірно є продуктом історичного розвитку як філософії, так й теорії права. До переліку другого виду спеціальних принципів плебсології як філософсько-правового вчення, що ґрунтується на знаннях інтегрального права раціонально виокремити: 1) принцип абсолютності нормативно-правових цінностей; 2) принцип справедливої інтернаціональної, міжнаціональної й мононаціональної державності; 3) принцип повноцінної об’єктивності; 4) принцип врахування громадської думки; 5) принцип гармонійного поєднання загальнолюдського та особистого. Проведемо дослідження першої групи другого виду спеціальних філософсько-правових принципів плебсології, що ґрунтуються на основах інтегрального права, і виокремлені за ознакою позитивних соціальних пріоритетів. Спеціальний принцип плебсології – принцип гармонійного поєднання загальнолюдського і особистого, є важливою теоретичною засадою запропонованого філософсько-правового вчення. Питання розвитку особистості закріплене ст. ст. 3, 11, 21–64 Конституції України, а також нормами галузевих правових актів. Адже гармонійного поєднання загальнолюдського і особистого є нагальною вимогою теперішнього часу. Слово гармонія (harmonia) грецького походження і в перекладі тлумачиться як злагоджене поєднання частин єдиного цілого. Єдиним цілим є особисті потреби в широкому, об’єктивному їх розумінні і загальнолюдські цінності як інтегральні умови позитивного розвитку людини, в якому вагому роль відіграє педагогічний фактор. Втім, варто, все ж таки, початково дослідити питання особистого. Отже, особисте в архітектонічному як філологічному осягненні тлумачиться у трьох значеннях. Перше з них – «особистий», який є властивістю окремої особи, безпосередньо належить їй; персональний власний. У першому значенні «особистий» – це закріплений для користування за якою-небудь особою або, який постійно перебуває при певній особі, обслуговує її, чи який є символом певної особи. Друге ж розуміння слова «особистий» безпосередньо стосується якої-небудь особи, пов'язаний з нею; інтимний, приватний, індивідуальний. У другому значенні слово «особистий» виражає також індивідуальні особливості, нахили та інше якої-небудь особи, чи який безпосередньо виявляється якою-небудь особою, або який спрямований проти певної особи, зачіпає її. І на кінець, третє значення тлумачиться, як той, який здійснюється безпосередньо не через інших осіб, або який здійснюється ким-небудь від власного імені197. 196

Скригонюк М. І. Плебсологія як нова форма правової ідеології в сучасному світі / М. І. Скригонюк // Ідеологія в сучасному світі: наук.-практ. конф. (19–20 жовтня 2011 р., м. Київ) : [мат-ли доповідей і виступів]. – К. : ВПЦ «Київський університет», 2011. – С. 145–147. 197 Новий тлумачний словник української мови : у 3 т. : 42 000 слів / [укл. В. В. Яременко, О. М. Сліпушко]. – Вид. 2-ге. – К. : Аконіт, 2003. – Т. 2: К–П. – С. 492–493.

1.4

119

Людство історично прагнуло до визнання людини особистістю, а також до правового захисту всього її особистого. Так, конкретна людина завжди відрізняється від інших і є особистістю. З означеного є закономірним, що кожна людина – це індивід. І це завдяки її поведінці у суспільстві, що ґрунтується на ознаках темпераменту, характеру та інших моральнопсихологічних критеріїв, і, звісно ж, культурі. Цілком закономірне твердження, що розвиток кожної особистості має тривати в умовах гармонійного поєднання особистих пріоритетів, а також національних (народних) і загальнолюдських, тобто вищих цінностей, зокрема, духовних, матеріальних й соціально-політичних. І це при тому, що сфера загальнолюдських, власне вищих спеціальних цінностей є безмежною, як й невичерпний земний світ. Гармонійне поєднання особистого й загальнолюдського, все ж, зумовлене, у першу чергу, соціальною значимістю людини. Адже кожна людина природно наділена системою певних біосоціальних закономірностей, сутність яких полягає у тому, що вона, все ж, правильно витворена Творцем з тріади біологічних, психологічних та соціальних властивостей. Водночас є незаперечним фактом, що для кожної суспільно-історичної епохи процесу розвитку людства є властивими свої світоглядні традиції національних (народних) та загальнолюдських як вищих цінностей. Людина з моменту її народження, як і до цієї часової межі, від природи наділена феноменальною властивістю розвиватися. Фізична і розумова еволюція конкретної людини повсякчас поступово триває за загальними законами розвитку. Зокрема, у сфері індивідуального розвитку людини психологи розрізняють наступні ступені: 1) ранній дитячий вік; 2) дошкільний; 3) молодший; 4) шкільний; 5) підлітковий; 6) юнацький; 7) зрілий; 8) похилий вік. Для кожного ступеню розвитку людини характерні свої особливості гармонійного поєднання особистого і загальнолюдського. При цьому розвиток людини як індивіда триває у середовищі природно-зумовлених психологічних потреб особистого, тобто внутрішнього та зовнішнього – національного (народного) і загальнолюдського. Є важливим також зазначити, що кількісні та якісні елементи попереднього ступеню розвитку людини – це запорука переходу до наступного часового періоду її природного ґенезису. Спеціальний принцип плебсології – принцип врахування громадської думки одна з вкрай важливих, особливих засад запропонованого філософсько-правового вчення. Певну увагу зазначеному принципу приділила Л. І. Чулінда198. Загальноприйнято вважати, що громадська думка завжди відображає світоглядність широкої громадськості на ті, чи інші питання суспільного життя (факти, події), як вимогу об’єктивної реальності. Йдеться, звісно ж, про стан масової свідомості, що віддзеркалює ставлення певної спільноти до подій суспільного життя. Воднораз, первинним елементом громадської думки завжди є мислення конкретної людини, що у відповідний момент сповнює її свідомість. Процес формування структури громадської думки можливо вважати доволі складним соціально-психологічним явищем, що у первинному варіанті являє собою субстрат індивідуальних поглядів. У подальшому під час обміну поглядами, в залежності від цілої низки умов і обставин, можливі варіанти формування: 1) типової громадської думки, а також виникнення 2) різнорідних бачень. Формування громадської думки залежить від національної свідомості відповідних суб’єктів, а також від того наскільки та чи інша тематика є: 1) актуальною та 2) значимою для суспільства. З окремих питань громадська думка виникає та дозріває століттями. Та все ж, враховуючи сучасні умови життєдіяльності суспільства, громадська думка з важливих для нього питань формується достатньо динамічно, де вагому роль відіграють новітні джерела інформаційного забезпечення суспільства, зокрема, засоби масової інформації, у тому числі й Інтернет-ресурс. Громадська думка, хоча й відображає спільність поглядів певної соціальної групи, втім, все ж таки, має характер загальної оцінки того чи іншого факту, не більше. Не зважаючи на те, що громадська думка формується на основі плебсологічних як природно-правових зако198

Чулінда Л. І. Принцип врахування громадської думки і дискреційні повноваження / Л. І. Чулінда // Україна і світ: діалог мов і культур : мат-ли Міжн. наук.-практ. конф. (30 березня – 1 квітня 2011 р., м. Київ). – К. : КНЛУ, 2011. – С. 360–362.

120

Розділ 1

номірностей, причім без підготовки, самопливом, держава, все ж, зобов’язана враховувати її при реалізації внутрішньої та зовнішньої політики. Громадська думка за своїми якостями є плебсологічним, тобто філософсько-правовим явищем і, звичайно ж, наділена теоретикопрактичною сутністю. Зокрема, у суто науковому форматі алгоритмом громадської думки є систематизована сукупність знань соціологічного спрямування. Разом з тим, у контексті життєдіяльності суспільства громадська думка є результатом буденної, звичайної свідомості. У становленні громадської думки з того чи іншого питання важливу роль відіграє рівень культури, освіти, життєвого досвіду, політичної орієнтації, соціально-психологічних закономірностей її суб’єктів. З цих причин громадська думка за її змістом може набувати характеру необґрунтованого сподівання, нездійсненної мрії і навіть фантазії. І це при тому, що фактор громадської думки за своїм змістом наділений певною силою вираження почуттів, емоцій, переживань її носія. Об’єктивне відображення громадської думки є ключем до правильного прийняття рішень з актуальних питань державотворення. Втім, істинний стан громадської думки щодо того чи іншого питання доволі часто фальсифікується. Особливо це стосується виборчого процесу в умовах, коли влада в державі узурпується, або, коли окремі її представники допускають порушення законності. Щоправда, держава може цілеспрямовано корегувати стан громадської думки, у томі числі найжорстокішими способами й методами. Наприклад, нами встановлено, що влітку 1942 р. на території Житомирської області під час окупації України німецько-фашистськими військами під виглядом німецьких військовослужбовців діяв спеціальний загін державної безпеки Союзу РСР. З метою викликати у населення Житомирщини незадоволення владою окупантів, а також сформувати негативну громадську думку про них, переодягнені у німецьку військову форму, члени спеціального загону вчиняли умисні вбивства у населених пунктах безневинних громадян. У нинішній період, у разі потреби сформувати ту чи іншу громадську думку спеціальні органи державної влади розповсюджують таємними методами і способами різного роду серед населення неправдиву інформацію. Філософсько-правовий принцип врахування громадської думки є тією спеціальною засадою плебсології, що наділена за своїм змістом явними природно-правовими ознаками. Зазначена обставина дозволяє сформулювати істинну роль громадськості, суспільства у природному процесі національного державотворення. Нехтування владою спеціального філософсько-правового принципу плебсології – принципу врахування громадської думки, як правило, призводить до порушення норм інтегрального права, а водночас ідеалів розуму та справедливості. Разом з тим, в основі складного процесу державотворення за участі різнонаціонального мудрого простонароду як носіїв громадської думки є наявними ті чи інші усталені економічні відносини. Значимість питання наявних економічних відносин, прогресу чи занепаду, кризи, а фактично у суспільстві, в якому функціонує спеціальний принцип плебсології – принцип врахування громадської думки, не є перебільшенням. Оскільки світ, що оточує нас, дійсно визначає стан мислення як конкретної людини, так й суспільства в цілому. Розглянемо другу групу другого виду спеціальних філософсько-правових принципів плебсології, що ґрунтуються на засадах інтегрального права, та виокремлені за ознакою юридичної концепції спільного блага. Спеціальний принцип плебсології – принцип абсолютності (лат. absolutus – безумовний, досконалий) нормативно-правових цінностей, які повинні враховуватися у правотворчій діяльності, що держава існує для захисту прав громадян, є однією з особливих засад пропонованого філософсько-правового вчення. У плебсологічному світобаченні постає зрозумілим – юридичні вади має будь-який закон, і це з тих причин, що він створений людиною. Втім, вимоги до українського закону у тому ж плебсологічному світобаченні мають бути такими, як і до суспільного договору. При усій сукупності суб’єктів законодавчої ініціативи законотворцем в Україні є держава, а отже, вона й має відповідати перед людиною за якість прийнятого закону. Обґрунтування доцільності даного спеціального філософсько-правового принципу плебсології варто розглядати у двох значеннях. Перше з них передбачає, що спеціальний фі-

1.4

121

лософсько-правовий принцип плебсології, принцип абсолютності нормативно-правових цінностей стосується кожного прийнятого Верховною Радою України, як державною владою закону, що унормовує виключно відносини людини і держави. Друге ж, значення названого принципу охоплює проблему правового предикату відносин людини і держави у комплексі, відповідно до природно-правової концепції прав і обов’язків кожної з сторін як відповідних суб’єктів. А це з тих причин, що держава як суб’єкт (сторона) природно-правових відносин з людиною з власної ініціативи взяла на себе обов’язок діяльності з питань правотворчості, а саме встановлення (санкціонування), зміни чи скасування правових норм. Реалізуючи свої природно-правові та конституційно-правові повноваження, держава через органи законодавчої влади та інші уповноважені структури видає обов’язкові приписи, зокрема, нормативні чи індивідуальні правові акти та забезпечує їх застосування. Правотворчість держави має бути настільки досконалою та бездоганною, щоб це у повній мірі дозволяло їй гарантувати перед людиною абсолютність законів та підзаконних актів як продуктів її діяльності. Абсолютність нормативно-правових актів, як особливого виду соціальних цінностей, в основі яких перебуває природне право людини та її природні обов’язки, передбачає, що вони призначені для врегулювання тих чи інших суспільних відносин і по факту їх прийняття є закінченим продуктом діяльності держави, а отже, мають бути досконалими як за формою, так й за змістом. Адже держава, як передбачено у ч. 2 ст. 3 Конституції України, відповідає перед людиною за свою діяльність. Тим більше, що «людство ніколи не було і не буде байдужим до проблеми справедливості правового закону, а тому й до критеріальних вимірів та шляхів реалізації даної сутнісної характеристики права як основної суспільної цінності»199. Плебсологічний філософсько-правовий принцип абсолютності нормативно-правових цінностей означає, що прийняті державою нормативно-правові акти мають відповідати загальним вимогам юридичної техніки. Зокрема, у прийнятих нормативно-правових актах послідовність змісту правових норм має бути викладена виразно, зрозуміло, з урахуванням правил логіки. Окрім того, прийняті державою нормативно-правові акти не повинні мати суперечностей між окремими правовими нормами, а також за змістом не створювати можливостей їх тлумачення у багатозначному розумінні. Абсолютність нормативно-правових цінностей як принцип плебсології має безпосередню причетність до проблеми ціннісних засад Європейського Союзу, що визнані Лісабонським договором 2007 р. Так, у ст. 2 Договору про Європейський Союз державами, його засновниками, сформульовані такі цінності: 1) людської гідності; 2) свободи; 3) демократії; 4) рівності; 5) верховенства права; 6) права людини, зокрема осіб, які належать до меншин. Спеціальний принцип плебсології – принцип справедливої інтернаціональної, міжнаціональної та мононаціональної державності є однією із значущих засад пропонованого філософсько-правового вчення. Центральним сутнісним моментом у запропонованому принципі є поняття «справедлива державність». Щодо першого елементу справедливості, то у філологічному розумінні назване слово тлумачиться у двох значеннях, перший – як «правильне, об’єктивне, неупереджене ставлення до кого-, чого-небудь», і другий – як «людські відносини, дії, вчинки, які відповідають морально-етичним і правовим нормам»200. У науковців з питань теорії держави категорія державність початково викликала глибокі сумніви тому, що вона не введена у сферу теорії держави і права ні як ключове, ні як другорядне поняття. Наприклад, професор В. О. Котюк вважає, що слово державність вперше запропонували викладачі історичного факультету Київського державного університету імені Т. Г. Шевченка у 1990 р. У суто лінгвістичному баченні термін «державність» не викликає будь-яких сумнівів, адже це іменник жіночого роду, що позначає соціальне явище як предмет і походить від однокорінного слова «держава». В аналогічному філологічному порядку співіснують слова іменники: закон і закон199

Тімуш І. С. Інтегральний погляд на право : [монографія] / І. С. Тімуш. – К. : Атіка, 2009. – С. 18. Новий тлумачний словник української мови : у 3 т. : 42 000 слів / [укл. В. В. Яременко, О. М. Сліпушко]. – Вид. 2-ге. – К. : Аконіт, 2003. – Т. 3: П–Я. – С. 394.

200

122

Розділ 1

ність, злочин і злочинність та ін. Варто зробити висновок, що «злочинність», «законність», «державність» та інші подібні за лінгвістичним походженням терміни за своїм змістом відображають той стан, кількість, рівень поширення певного соціального явища або сукупність величин, характерних для них. Та все ж, термін «державність» використовується у декількох значеннях, у переважній більшості як синонім слова «держава». Щоправда, застосовують його у разі потреби, коли виникає необхідність відобразити сутність політичної організації суспільства як системи. Окрім того, категорію державність вживають з метою формулювання істотних ознак, що характерні для певного етапу процесу еволюції органів державної влади. Отже, державність є особливою ознакою організації суспільства, що проявляється у сфері державнополітичних форм. Справедлива державність – це функціонування в суспільстві такої публічної влади за допомогою офіційних органів, яка керує його внутрішніми процесами об’єктивно і неупереджено, з дотриманням принципу верховенства права, завдяки надання своїм велінням загальнообов’язкового характеру, у тому числі з законним застосуванням сили примусу. У плебсологічному як філософсько-правовому розумінні є три основні визначальні види державності: 1) мононаціональна державність, 2) міжнаціональна державність та 3) інтернаціональна державність. Перший вид – мононаціональна державність передбачає об’єднання однонаціонального населення за територіальною ознакою завдяки громадянству. Відповідно, другий вид державності у плебсологічному значенні являє собою таку міжнаціональну державність, що об’єднує населення двох й більше національностей на певній території за принципом громадянства. Втім, третій вид державності – це об’єднання багатонаціонального населення за територіальною ознакою через громадянство. Як правило, держава з інтернаціональною державністю являє собою федеративну державу. Прикладом інтернаціональної державності може послугувати Російська Федерація. Історичний досвід державотворення та правореалізаційного формату окремих європейських держав Швейцарії, Швеції, Норвегії, Фінляндії та інших країн підтверджує, що справедлива мононаціональна державність можлива, як, до речі, можлива міжнаціональна та інтернаціональна державність. Прикладами відносно справедливого виду інтернаціональних державностей є США, Велика Британія. Спеціальний філософсько-правовий принцип плебсології – принцип справедливої інтернаціональної, міжнаціональної та мононаціональної державності передбачає, що правовий предикат відносин людини з державою має відповідати загальнолюдській етиці та моралі, а також вимогам міжнародно-правових документів та норм національного законодавства. Справедлива інтернаціональна, міжнаціональна й мононаціональна державність несумісна: з будь-якою формою дискримінації; расової дискримінації; дискримінації жінок; порушенням прав робітників-мігрантів і членів їх сімей, осіб, які належать до національних етнічних релігійних та мовних меншин. Спеціальний плебсологічний філософсько-правовий принцип справедливої інтернаціональної, міжнаціональної та мононаціональної державності полягає у тому, що у державі мають бути реалізованими правопорядок і законність, підтримка загальної поваги й дотримання прав людини і основних свобод. Спеціальний принцип плебсології – принцип повноцінної об’єктивності передбачає, що запропоноване філософсько-правове вчення є істинним, адже відповідна концептуальна парадигма – це реальний соціальний світ у багатомільйонній кількості правового предикату відносин конкретної людини з державою. Філософсько-правовий зміст даного принципу складають наступні його внутрішні особливості. У звиклій традиційній системі суджень об’єктивне є незалежним від людської свідомості, і це тому, що існує поза нею. У свою чергу, бути об’єктивним означає бути позбавленим упередження і суб’єктивного ставлення201. Проте в реальній дійсності предикат людини з державою як конкретні відносини під час правореалізаційної діяльності зазнають явних порушень, причім порушень з боку представників 201

Новий тлумачний словник української мови : у 3 т. : 42 000 слів / [укл. В. В. Яременко, О. М. Сліпушко]. – Вид. 2-ге. – К. : Аконіт, 2003. – Т. 2: К–П. – С. 392.

1.4

123

державної влади (законодавчої, виконавчої та судової). У даному контексті варто пам’ятати, що правовий предикат відносин людини з державою є доволі багатоплановим та широкозмістовним. Порушення законності масово допускаються представниками органів державної влади в Україні у правовому предикаті відносин людини з державою, зокрема, при досудовому розслідуванні злочину зводять нанівець людське уявлення про об’єктивність. Наприклад, слідчі у своїй практичній діяльності повністю дискредитували поняття «допит». Більше того, законодавець проігнорував, не передбачив у КПК України вимогу про допит підозрюваної особи, а злочин вважається розкритим після повідомлення особі про підозру. Наведені щойно наукові докази, поряд з іншими дозволили ініціювати у межах плебсології (філософсько-правового вчення) запровадження принципу повноцінної об’єктивності. Водночас, спеціальні філософсько-правові принципи плебсології, джерелами яких є знання зі сфери інтегрального права, у суто філософсько-правовому аспекті бажано класифікувати на дві групи за ознаками «позитивних соціальних пріоритетів» та «юридичної концепції спільного блага»202. До першої групи другого виду спеціальних філософсько-правових принципів плебсології за ознакою позитивних соціальних пріоритетів доцільно віднести: а) принцип врахування громадської думки; б) принцип гармонійного поєднання загальнолюдського і особистого. Відповідно до другої групи другого виду спеціальних філософсько-правових принципів плебсології, що витворена за ознакою «юридичної концепції спільного блага», входять: а) принцип абсолютності нормативно-правових цінностей; б) принцип справедливої інтернаціональної, міжнаціональної та мононаціональної державності; в) принцип повноцінної об’єктивності. Отже, саме завдяки спеціальним принципам плебсології як вихідним її положенням, тобто засадам, й вибудуване пропоноване філософсько-правове вчення. У завершальному висновку дослідження питання філософсько-правових принципів плебсології визначимо наступне. Всю сукупність принципів плебсології слід розглядати як сумарну типову систему, основними філософсько-правовими складовими якої є три конституативні видові елементи: перший елемент – концептуальні принципи плебсології, відповідно другий – основні філософсько-правові принципи плебсології, третій – спеціальні принципи плебсології. І це при тому, що система концептуальних, основних філософсько-правових та спеціальних принципів плебсології фундаментально базується на абсолютно нових філософсько-правових орієнтирах, відповідно до яких відносини людини з державою, як і держави з людиною, сконструйовані на єдності природного права людини і її природного обов’язку. Основні ж філософсько-правові та спеціальні види принципів плебсології доцільно класифікувати на дві групи кожний. Система концептуальних, основних і спеціальних філософсько-правових принципів плебсології дозволяє всебічно, глибоко, повно й об’єктивно висвітлити концептуальний зміст даного філософсько-правового вчення та має важливе науково-практичне значення. Це означає, що саме завдяки системі концептуальних, основних філософсько-правових та спеціальних принципів плебсології як істинним, вихідним її положенням, у повній мірі вдалося об’єктивно дослідити ті явні обставини об’єкту і предмету теми пізнання, за яких плебсологія як філософсько-правове вчення за своєю сутністю набула конкретної відповідності у науково-практичній дійсності. Змістовна сутність плебсології неможлива без дотримання стратегічної умови, відповідно до якої запропонована філософсько-правова концепція створена з дотриманням основоположних засад, а саме – концептуальних, основних філософсько-правових й спеціальних принципів, в основі яких закладена нерозривна цілісність природного права людини і її природного обов’язку. Система концептуальних, основних та спеціальних філософсько-правових принципів плебсології надає можливість визначити запити суспільства на зміст і форму необхідних йому законів, а також підтверджує природне право й природний обов’язок народу на законодавчу ініціативу. Система концептуальних, основних і спеціальних філософськоправових принципів плебсології у разі їх безпосереднього застосування у філософсько202

Нерсесянц В. С. Философия права : [учеб. для вузов] / В. С. Нерсесянц. – М. : Норма, 2005. – С. 68–76.

124

Розділ 1

правовому вимірі витворює формулу, відповідно до якої Український народ потенційно має більше природних прав розумного впливу на державу. Водночас у контексті реалізації спеціальних принципів плебсології (філософсько-правового вчення), зокрема принципу поновлення історичної справедливості, доцільно констатувати, що відповідний феномен сформульований на основі природно-правового державотворчого духу нації (народу) та стосується: 1) відновлення правдивої історичної назви населених пунктів, міст, їх вулиць, площ; 2) історичних подій, у тому числі право-державотворчого характеру; 3) встановлення конкретних місць поховань видатних державних діячів (наприклад, нами встановлене останнє місце поховання Великої Київської княгині Ольги, зокрема, у центрі присадибної земельної ділянки для обслуговування житлового будинку № 4 по вул. Парковій села Княже Криниця, нині Монастирищенського району Черкаської області України). Система концептуальних, основних та спеціальних філософсько-правових принципів плебсології дозволяє, у разі їх якісного застосування, прогнозувати перспективи розвитку національного державотворення, правового предикату відносин людини з державою, а також мудрого простонароду з державою. Подальші наукові дослідження питання системи принципів плебсології мають стосуватися тематики природного, звичаєвого та позитивного права. У контексті принципів плебсології надзвичайно вагоме значення набуває проблема їх практичної реалізації, адже сутність даних принципів як конституативних засад відповідного філософсько-правового вчення полягає не тільки у тому, що означене має конструктивний, системно-логічний зміст. Йдеться про те, наскільки система принципів плебсології (філософськоправового вчення) є основою для сфери практики щодо захисту прав і свобод людини, дотримання громадського порядку, тобто механізму правореалізаційної діяльності, у тому числі конкретного правового предикату відносин людини з державою, так само й у конфліктних ситуаціях. Важливим філософсько-правовим моментом у проблемі значення системи принципів плебсології для процесу державотворення за участі мудрого простонароду, правореалізаційної діяльності є процес регулювання питань конфліктних ситуацій між суспільством та державою. Постає зрозумілим, що дієвість принципів плебсології може бути у повній мірі задіяна, а отже, системно реалізуватися завдяки її законам та іншим плебсологічним засобам і способам. Основним соціальним механізмом реалізації філософсько-правових принципів плебсології як вчення у галузі філософії права у правореалізаційну практику державотворення є дієвий мирний соціально-психологічний вплив мудрого простонароду. Разом з тим, реалізація принципів плебсології завдяки мудрому простонароду як особливій плебсологічній, тобто філософсько-правовій категорії, направлена на утвердження законності у питаннях: 1) правового предикату відносин людини (з природними правами і обов’язками) та держави (з юридичною відповідальністю перед людиною за свою діяльність); 2) правового предикату мудрого простонароду й прогресивної опозиційної еліти (з притаманним їм природно-правовим духом нації (народу)) та держави (з юридичною відповідальністю перед людиною за свою діяльність); 3) процесів державотворення; 4) других позитивних та негативних природно-соціальних процесів, у тому числі (глобалізмі, антиглобалізмі, фінансово-економічних, політичних систем і криз, так само й світових); 5) проведення різного виду виборів, плебісцитів; 6) захисту прав та свобод людини і громадянина, а також природи; 7) захисту ґендерної рівності; 8) захисту сім'ї; 9) захисту національних та соціальних груп; 10) захисту рідної національної та справедливої міжнаціональної й інтернаціональної державності; 11) захисту національних мов, культур та ін.; 12) побудови світового класичного громадянського суспільства та ін.

125

1.5

1.5. ОНТОЛОГІЧНЕ, ГНОСЕОЛОГІЧНЕ ТА АКСІОЛОГІЧНЕ РОЗУМІННЯ ФІЛОСОФСЬКО-ПРАВОВОЇ СУТНОСТІ ПЛЕБСОЛОГІЇ Пропоноване філософсько-правове дослідження онтологічного, гносеологічного та аксіологічного розуміння плебсології є доволі актуальним з тих причин, що зазначений аспект пізнання відображає основоположну її сутність. І це при тому, що окрім трьох названих основних функцій філософії права науковці декларують також світоглядну (ідеологічну, гуманістичну), виховну (культурно-виховну), відображаючо-інформаційну, практично-діяльну, методологічну (евристичну, координуючу, інтегруючу) та інші функції203. Водночас істотним філософсько-правовим концептом пропонованого плебсологічного імперативу, як особливої наукової доктрини, є та сфера її об’єктивно-суб’єктивної реальності, що визначена у формі пізнання відповідного об’єкту і предмету. Втім, повнота, всебічність, об’єктивність пропонованої істинності дослідження, все ж, не в змозі набути збалансованої алгоритмної форми без таких філософських понять як «онтологія», «гносеологія» та «аксіологія». Саме онтологічний, гносеологічний та аксіологічний філософські концепти дозволяють забезпечити найповніше наукове уявлення про плебсологію як філософсько-правове вчення. І це тому, що онтологічне, гносеологічне та аксіологічне розуміння квінтесенції плебсології втілюють у своєму філософському як традиційно-сучасному, логічно зумовленому єстві істинну філософсько-правову цінність, у суто соціальному її світобаченні. Започаткування та розвиток плебсології як нового філософсько-правового вчення відповідає найактуальнішим потребам сучасного розвитку як українського, так і європейського суспільства, а також прогресивного світового співтовариства та їх загальнолюдським цінностям. Тому вірно зазначають О. Є. Маноха204 і О. Р. Михайленко205, що започаткування плебсології як філософсько-правового вчення об’єктивно зумовлене глибинними потребами суспільного життя. У даному разі варто зазначити, що онтологічне (від гр. óυτоζ – існуюче; λόγζ – слово, вчення) розуміння змісту плебсології (філософсько-правового вчення) визначає найбільш об’єктивне відображення її сутності через призму концепції основного питання філософії. Воднораз притримуємося поглядів, відповідно до яких онтологічна проблема основного питання філософії, а співвідносно і послідовність процесу пізнання плебсології (філософськоправового вчення), має бути сконструйована у варіанті системного поєднання: 1) матеріалізму; 2) ідеалізму; 3) дуалізму (тотожне існування матерії і духу двох протилежних і взаємозалежних категорій); 4) деїзму (наявність Бога, який створивши світ, не бере подальшої участі в процесі його ґенезису). Онтологічне пізнання плебсології (філософсько-правового вчення) має тривати в алгоритмі буття як систематизованої сукупності знань про людину і світ, у тому числі матеріальне (об’єктивне і реальне) та духовне (суб’єктивне й ідеальне), а також матерію (її виміри – простір, рух, час) і свідомість (індивідуальну і суспільну) та особистість. І це при тому, що онтологія є окремою галуззю філософських знань про сутність буття світу, загальне розуміння фундаментальних властивостей, форм та способів існування Всесвіту в діалектичній єдності з його духовним осягненням. До речі, серед визначень філософських термінів і понять слово «онтологія» вперше було виявлене у філософському словнику 1613 р. німецького філософа Р. Гокленіуса (Goclenius R. Lexicon philosophicum, Francofurti, 1613). У подальшому філософський субстрат онтології достатньо вдало розробив у формі окремої час203

Сливка С. С. Філософія права : [навчальний посібник] / С. С. Сливка. – К. : Атіка, 2012. – С. 91. Маноха О. Є. Системний аналіз у філософії права в плебсологічногму аспекті / О. Є. Маноха // Формування правової держави в Україні в плебсологічному як філософсько-правовому осмисленні : мат-ли Всеукр. наук.практ. конф. : [зб. тез доповідей]. – К. : ВПЦ «Київський університет», 2008. – С. 27–28. 205 Михайленко О. Р. Правова держава і сучасні плебсологічні погляди / О. Р. Михайленко // Формування правової держави в Україні в плебсологічному як філософсько-правовому осмисленні : мат-ли Всеукр. наук.-практ. конф. : [зб. тез доповідей]. – К. : ВПЦ «Київський університет», 2008. – С. 23–27. 204

126

Розділ 1

тини своєї філософської системи німецький філософ-раціоналіст Христіан Вольф (1679–1754), який, зокрема вважав онтологію раціональною, теоретичною наукою. Фундаментальність онтології визначається постійним збагаченням змісту категорій: буття, матерія, простір, час, рух, матеріальне, ідеальне, свідомість, дух тощо. Кожне покоління людей прагне створити цілісну картину світу, визначити закономірності його розвитку, пізнати його сутність та оволодіти його просторово-часовими вимірами. Знаменно, що духовні пошуки людства відбуваються постійно – думка рухається від загальних суджень про світ до конкретизації уявлень про Всесвіт та його будову206. Наприклад, особливого значення нині у сфері філософії права набуло питання онтології відповідальності207. Онтологічне розуміння філософсько-правової сутності плебсології все ж, в першу чергу, варто осягати через предикат матеріалізму як окремий напрям філософії. Враховуючи, що світ матеріальний, а матерія існує незалежно від свідомості, то відповідно усі процеси, які стосуються практичної сфери плебсології (філософсько-правового вчення), також мають матеріальний характер. Окрім того, в онтологічному матеріалістичному акценті правовий предикат практичного алгоритму плебсології (філософсько-правового вчення) є самостійною субстанцією, хоча і триває за участі людини і держави. Онтологічне осмислення плебсології (філософсько-правового вчення) завдяки матеріалізму дозволяє зауважити, що субстрат практичної плебсології як елемент матерії повсякчас розвивається за своїми внутрішніми закономірностями. Більше того, оскільки свідомість (дух) є властивістю високоорганізованої матерії відображати саму себе, то, звісно ж, це і є властивим учасникам плебсології (філософсько-правового вчення), зокрема людині і державі, в особі відповідних представників усіх гілок її влади. І це при тому, що свідомість феномену людини визначається саме матерією. Онтологічний вимір плебсології (філософсько-правового вчення) має бути здійснений також і під кутом зору вульгарного матеріалізму як особливого фохтівського напряму матеріалістичної філософії. Онтологічне пізнання плебсології (філософсько-правового вчення) у даному випадку повинно тривати через формулу осмислення плебсологічної практики, в основі якої наявні знання спеціальних наук, наприклад, математики, фізики, хімії та ін. За відповідних умов онтологічне дослідження плебсології (філософсько-правового вчення) дозволяє розглядати матерію як абсолютну філософську категорію. Та все ж, варто пам’ятати, що відображення плебсології (філософсько-правового вчення) в онтологічному вимірі як матеріального в субстанції абсолютного у конкретному випадку відбувається в ідеальних образах, адже в онтологічному баченні плебсології (філософсько-правового вчення) набуває всезагальних ознак, що вказують на єдність та цілісність світу. Онтологічну оцінку плебсології (філософсько-правового вчення) варто воднораз осягати крізь призму ідеалізму як виняткової філософської системи. Визначимо онтологічну характеристику плебсології (філософсько-правового вчення). Завдяки об’єктивному та суб’єктивному ідеалізму, прибічники якого у питаннях матерії та свідомості первинною вважають свідомість. Проникнення у глибину сутності плебсології (філософсько-правового вчення) як матеріального дозволяє людині абстрагуватися, задіювати уявні образи і навіть свій внутрішній світ, свою духовність, культуру та ін. Втім, об’єктивно-ідеалістична оцінка плебсології (філософсько-правового вчення) відповідно до світобачень Платона, Г. Лейбніца, Г. Гегеля та інших вчених визначає, що у дійсності наявна лише ідея, і це дає можливість дійти наступного висновку. Світ ідей як вища філософська цінність на рівні Творця може існувати незалежно від свідомості. Проте започаткування плебсології (філософсько-правового вчення), хоча в реальній дійсності і бере свої витоки з ідеї, 206

Філософія : [навчальний посібник] / І. Ф. Надольний, В. П. Андрущенко, І. В. Бойченко, В. П. Розумний та ін. ; [за ред. І. Ф. Надольного]. – К. : Вікар, 1997. – С. 199. 207 Козловський А. А. Онтологія відповідальності / А. А. Козловський // Відповідальність у праві: філософія, історія, теорія : [монографія] / І. Безклубий, С. Бобровник, І. Гриценко та ін. ; [за заг. ред. І. Безклубого]. – К. : Грамота, 2014. – 448 с.

1.5

127

однак все ж йдеться лише про первинне філософсько-правове твердження. Йдеться, звісно ж, про правовий предикат феномену діяльності людини. З онтологічного погляду у суб’єктивно-ідеалістичному світосприйнятті, ініційованому Д. Берклі, Д. Юмом, плебсологію (філософсько-правового вчення) доцільно розглядати у контексті, відповідно до якого ідеї матеріальних речей існують тільки у сфері розуму людини, причім завдяки відчуттям. Окрім того, в суб’єктивно-ідеалістичному філософському форматі про плебсологію (філософськоправового вчення) як ідею і як матерію може йтися лише на рівні свідомості лише окремої людини і не більше. Подальше онтологічне пізнання філософсько-правової сутності плебсології є раціональним у декартівському дуалізмі, а саме як філософської системи, що відображає існування матерії і духу як двох протилежних і взаємозалежних субстанцій єдиного буття. Іншими словами, з урахуванням дуалізму плебсології (філософсько-правового вчення) в реальній дійсності можливо її вважати матеріально-ідейною (духовною) інстанцією. І це при тому, що в історії філософії вперше термін «дуалізм» запропонував Х. Вольф, який іменував дуалістами тих, хто водночас визнавав наявність як духовної, так і матеріальної субстанції. Важливо зазначити, що на думку Декарта, духовна субстанція – це воднораз мисляча інстанція. Та все ж, сферу філософського ідеалізму у контексті онтологічного пізнання плебсології (філософськоправового вчення) бажано пов’язувати з проблемою свідомості людини. Завершальним моментом в онтологічному вимірі філософсько-правової сутності плебсології є предикат деїзму (лат. deus – Бог). Йдеться про філософську оцінку практики правового предикату відносин людини і держави на рівні різнорідних плебсологічних процесів. І це при тому, що прихильники деїзму визнають наявність Творця. З іншого боку вважають, що створивши світ, Бог не бере подальшої участі в процесі його розвитку. З означеного, логічно випливає, що в концепції деїзму матерія і дух (свідомість) є субстанціями, що не протиставлені одна одній. Це дає можливість зробити висновок, що деїзм не вичерпав своєї історичної філософської сутності, тим більше в аспекті онтологічної оцінки плебсології. Онтологічне розуміння філософсько-правової сутності плебсології варто осягати також через онтологію природи та онтологію людини. І це при тому, що онтологічне розуміння названих філософських предикатів у сфері правознавців тлумачиться по-різному. Наприклад, онтологію природи С. С. Сливка розуміє, як закономірність функціонування рослинного і тваринного світу, а також як процес біологічного розвитку людини. У той же час, онтологію людини вчений нерозривно поєднує із наявністю вільної волі людини та розуму, а також включає ті соціальні та психічні фактори, які забезпечують можливість користування дарами природи у процесі виконання соціальних ролей з метою подальшого розвитку людського буття208. Звісно ж, доцільно також висунути філософсько-правову версію, що онтологічне розуміння сутності плебсології можливо разом з тим пізнати через категорію онтології права. Втім, погоджуємося з науковими поглядами С. І. Максимова, згідно яких онтологічна проблема реальності права як предмет філософського осмислення виходить на перший план тоді, коли виникає потреба в обґрунтуванні більш широкого методологічного бачення права209. Окрім того, все залежить від конкретної ситуації, зокрема, відноситься чи не відноситься до предмету плебсологічного філософсько-правового дослідження при відповідному онтологічному осягненні питання права, адже структура плебсології (філософсько-правового вчення) достатньо об’ємна. Саме за таких причин в онтологічному аспекті плебсологію (філософсько-правове вчення) варто розглядати у контексті системної єдності об’єктивної дійсності та дійсності людських сутнісних сил. Доцільно в онтологічному аспекті дослідити філософсько-правову сутність плебсології тільки через кожний з названих елементів структури 208

Копейчиков В. Переднє слово / В. Копейчиков, Т. Андрусяк // Сливка С. Українська національна філософія права: антологічний ракурс. – Львів : Воля, 2001. – С. 4–5. 209 Максимов С. І. Правова реальність як предмет філософського осмислення : автореф. дис. … д-ра юрид. наук : спец. 12.00.12 «Філософія права» / С. І. Максимов. – Харків, 2002. – С. 2.

128

Розділ 1

основного питання філософії, а фактично взаємодії відповідного науково-категоріального апарату. Та все ж, у відображеному онтологічному вимірі пізнання плебсології (філософськоправового вчення) можливо розглядати у різнорідних філософських векторах. Особливої уваги заслуговують дослідження питання індивідуальної свідомості (самосвідомість, почуття, знання, воля, пам’ять, мислення, інтелект) та правосвідомості. Щодо питання групової та суспільної свідомості, правосвідомості як одного з елементів онтологічного пізнання плебсології (філософсько-правового вчення), то названі можуть набувати різнорідних, а так само економічних, історичних, філософсько-правових, соціологічних, політичних, релігійних, моральних та інших форм. Водночас онтологічне осягнення плебсології можливо розглядати через формат онтології права, за умови, якщо дотримуватися поглядів, що онтологія права – це вчення (концепція) про право у його розрізненні від закону210. Пізнання істинної сутності плебсології (філософсько-правового вчення) доцільно передусім осягати через широкоформатне філософське поняття онтології, онтології правосвідомості, юридичної відповідальності та ін. Феномен основ теорії правосвідомості, як правильно констатує М. М. Цимбалюк, в його онтологічному світосприйнятті є досить актуальним. А серед основних факторів значимості основ теорії правосвідомості вчений правильно виділяє об’єктивні та суб’єктивні чинники. Зокрема, до об’єктивних чинників значимості алгоритму правосвідомості М. М. Цимбалюк відносить насамперед ті процеси демократизації суспільно-політичного життя, які стимулюють докорінні перетворення у сфері правосвідомості, що спрямовані на її «автономізацію», звільнення від державної монополії і підпорядкування загальнолюдським цінностям та ідеалам. У свою чергу, до суб’єктивних чинників парадигми правосвідомості правознавець виділяє інші зумовлені численними прогалинами у розробці науково-теоретичного підґрунтя реалізації здійснення зазначених перетворень211. Онтологічне світосприйняття плебсології (філософсько-правового вчення) через категорію правосвідомості логічно огортає цілий блок питань державотворення за участі мудрого простонароду та ін. Отже, для правореалізаційної діяльності, державотворення за участі мудрого простонароду й прогресивної опозиційної еліти з позиції плебсології (філософсько-правового вчення), як і багатьох інших питань, що входять до відповідного предмету пізнання, в онтологічному їх осягненні передусім є важливим питання кореляції між правоусвідомленням і реальною суспільно-правовою дійсністю. З цих причин підтримуємо погляди М. М. Цимбалюка, що онтологія права має акцентуватися не стільки на формах його матеріалізації, скільки на вивченні організаційних співвідношень між суспільно-правовою реальністю та правоусвідомленням, крізь призму якого завжди відбувається правоздійснення212. Разом з тим, онтологічне осмислення плебсології (філософсько-правового вчення) у контексті юридичної відповідальності варто сприймати через концепт філософсько-правових поглядів А. А. Козловського, який, зокрема у специфічній формі подає філософське тлумачення сутності відповідальності. Так, А. А. Козловський зазначає, що буття виникає з Нічого, як Відповідальність, а якісно-просторові рівні Буття – рівні відповідальності. Окрім того, відповідальність як особливий елемент субстанції права являє собою категоріальну духовно-внутрішню конструкцію213. Будь-яка категорія чи концепція права [так само й плебсологія. – М. С.] можуть бути перевірені на евристичність як специфічні конструкції ефективної відповідальності. І це тому, що відповідальність є системоутворюючим механізмом суспільства і права. З означеного, 210

Нерсесянц В. С. Философия права : [учеб. для вузов] / В. С. Нерсесянц. – М. : Норма, 2005. – С. 40. Цимбалюк М. М. Онтологічні основи теорії правосвідомості : автореф. дис. … д-ра юрид. наук : спец. 12.00.12 «Філософія права» [Електронний ресурс] / М. М. Цимбалюк. – К., 2009. – 34 с. – Режим доступу: http://www.lib.ua-ru.net/diss/cont/355945.html. – Назва з екрану. 212 Там само. – С. 14. 213 Козловський А. А. Онтологія юридичної відповідальності / А. А. Козловський // Проблеми філософії права. – 2004. – Т. ІІ. – С. 111. 211

1.5

129

з посиленням цілісності суспільства і права логічно підвищується і ускладнюється також й відповідальність214. Отже, за таких умов закономірно набуває чіткішої конкретизації або вираженої структуризації й сутність структури плебсології (філософсько-правового вчення). Підтримуємо онтологічно-правову концепцію В. С. Нерсесянца про «людину як правову істоту»215. Втім, варто визнати, що у плебсологічному філософсько-правовому розумінні людина з її природним правом і обов’язком, утвердження і забезпечення яких має конкретно гарантуватися державою, є новою правовою особою, яка усвідомлює свою відповідальність за збереження держави і природи. Відомо, що гносеологія [гр. gnosis (gnoseos) – знання, пізнання + logos – поняття, учення] являє собою теорію пізнання у формі відповідного розділу філософії, об’єктом вивчення якої є джерела, засоби і умови істинності науково-інтелектуального процесу дослідження. Водночас теорію пізнання можливо справедливо вважати відносно самостійною частиною філософії. Предметом гносеології – теорії пізнання є проблеми: 1) можливостей природи вивчення, тобто сприйняття і розуміння як особливого пізнавального процесу; 2) загальних передумов пізнання; 3) умови достовірності (істинності); 4) кореляції знань щодо об’єктивної реальності. У свою чергу закономірно, що ідеалізм і матеріалізм є основними напрямами гносеології як теорії пізнання. Слушним буде акцентувати увагу, що певний науковий внесок у напрям суб’єктивного ідеалізму в теорії пізнання здійснили англійські вчені Давид Юм (1711–1776) та Джордж Берклі (1901–1971). Матеріалістичний же підхід до питання гносеології як теорії пізнання у своїх філософських працях інтерпретували німецькі мислителі І. Кант, Г. Гегель та австрієць Е. Мах. І це при тому, що ґенезис гносеології як теорії пізнання бере свої філософські витоки з історичної епохи античності й логічно протікає через глибини віків європейської філософії, особливо ХVІІ–ХVІІІ ст. та ХХ ст. Доведення консенсусу знань у предикаті гносеологічного пізнання до завершеного стану систематично здійснюється з дотриманням певних логічних закономірностей. Так, проблему гносеологічних і логічних основ достатньо глибоко дослідив П. В. Копнін216. Разом з тим, об’єктивне обґрунтування системи знань у сфері гносеології як істинної теорії пізнання, що зведена у кшталт основоположного питання філософії, повсякчас тривало і продовжує тривати у сфері кореляції емпіризму (засновник Ф. Бекон (1561–1626)), раціоналізму (засновник Р. Декарт (1596– 1650)), ірраціоналізму (засновник Ф. Ніцше (1844–1900)), А. Шопенгауер (1788–1860)), гностицизму (можливості пізнання необмежені), агностицизму (засновник Д. Юм (1711–1776), І. Кант (1724–1804)) та ін. Отже, очевидно, що повноцінне, гносеологічне пізнання плебсології (філософсько-правове вчення) можливе лише за умови дослідження відповідного питання під кутом зору названих напрямів філософії. В Україні дослідженню питання гносеології права приділяли В. М. Братасюк, Б. В. Малишев, С. П. Рабінович, В. М. Селіванов та ін. Історично так склалося, що іншомовний грецький термін «гносеологія» і вітчизняне словосполучення поняття теорія пізнання за своїм змістовим філологічним значенням мають тотожний характер, тобто є схожі між собою за виявами та ознаками своєї внутрішньої сутності. Разом з тим, сучасна теорія пізнання являє собою завершену, досконалу, спеціально філософську систему, основне завдання якої полягає у вивченні в ході зазначеної пізнавальної діяльності безпосередньо як самого суб’єкта, так і оточуючого його світу, а також причетності знань до об’єктивної дійсності. До відповідної дефініції доцільно одночасно віднести питання можливостей пізнання людиною світу, підстав для визначення оцінки чи класифікації отриманих знань та перевірки їх достовірності. Процес пізнання людиною об’єктивної дійсності, як реальності одночасно триває на рівні чітко визначених форм мислення. Отже, розуміння людиною сутності процесу пізнання є та214

Козловський А. А. Онтологія юридичної відповідальності / А. А. Козловський // Проблеми філософії права. – 2004. – Т. ІІ. – С. 111. 215 Нерсесянц В. С. Философия права : [учеб. для вузов] / В. С. Нерсесянц. – М. : Норма, 2005. – С. 40–43. 216 Копнин П. В. Гносеологические и логические основы науки / П. В. Копнин. – М., 1974. – 568 с.

130

Розділ 1

кою діяльністю мислення, яка спрямована на виявлення істинних властивостей, рис, а також зв’язків об’єкту, що досліджується. Цілком логічно, що фізіологічною основою розуміння, як процесу мислення, являє собою складну, аналітико-синтетичну діяльність мозку людини. Теорія пізнання є у певній мірі об’єктивною, якщо її базовий філософсько-методологічний підхід відповідатиме основним засадам матеріалістичної діалектики. Запропонована логічна посилка правильна з наступних причин: світ, що оточує нас в основному є матеріальним. У той же час, все матеріальне від природи закономірно наділене здатністю відображення. Саме тому, постає очевидним те, що відображення – це, по-перше, загальна властивість матерії. По-друге, зміст же матерії відображається у здатності будь-яких матеріальних об’єктів (слідосприймаючих) завдяки власним змінам повністю або частково відтворювати особливості інших об’єктів (слідоутворюючих). Пізнавальний, як гносеологічний процес є притаманним кожній галузі знань, а також підгалузі знань, а серед них й плебсології (філософсько-правовому вченні). Тим більше, що право у різних формах свого виникнення функціонування і розвитку неодмінно передбачає напружені інтелектуальні процеси пізнавального характеру без яких вони не в змозі реалізувати свою головну функцію регулювання суспільних відносин217. У свою чергу, для плебсології (філософсько-правового вчення) притаманна типова плебсологічна характеристика об’єкту свого дослідження, що складається з 12 елементів, запропонованих у п. 1.4.1 «Філософсько-правові методи плебсології та інтегральні аспекти їх динаміки». Очевидний факт, що плебсологічна філософсько-правова характеристика об’єкту дослідження логічно наділена притаманною їй гносеологічною функцією, зокрема, здатністю як особливою формою його виявлення. Гносеологічна функція плебсологічної філософськоправової характеристики того чи іншого об’єкту дослідження, з часом, закономірно може зазнавати певних позитивних змін. У той же час, система елементів плебсологічної характеристики об’єкту дослідження закономірно залежить від їх кількості і якості218. А це з тих причин, що регулятивна динаміка права [а отже, й плебсології (філософсько-правового вчення). – М. С.] зумовлюється різнотиповими і різнорівневими пізнавальними процесами, які в сукупності базуються на цілісній і в той же час відкритій системі гносеологічних принципів219. Щоправда питання гносеологічних принципів права наділене доволі проблематичною кількісно-якісною сутністю. Наприклад, А. А. Козловський нараховує двісті сім гносеологічних принципів права220. А це у свою чергу означає, що за таких умов дослідження гносеологічної сутності плебсології (філософсько-правового вчення) набуває особливої, логічно зумовленої послідовності. Отже, кількість наукових сфер дослідження плебсології залежить від кількості гносеологічних принципів права. Гносеологічне розуміння філософсько-правової сутності плебсології через напрям емпіризму є найбільш об’єктивним методом праксисно-ґенезисного обґрунтування пропонованої теоретичної концепції. Тим більше, що теоретичне завжди розглядалося221 і продовжує досліджуватися у тісній взаємодії з емпіричним. І це при тому, що гносеологічна концепція емпіризму (грец. empeiria – досвід) як цілісна філософська система була сформована достатньо давно, зокрема у ХVІІ–ХVІІІ ст. Практична діяльність: 1) представників усіх гілок державної влади; 2) громадських організацій, у тому числі участі в акціях громадянської непо217

Козловський А. А. Гносеологічна природа права (філософсько-правовий аналіз) : автореф. дис. … д-ра юрид. наук: 12.00.12 – «філософія права» / А. А. Козловський ; Київ. нац. ун-т ім. Т. Шевченка. – К., 2000. – С. 12. 218 Скригонюк М. І. Гносеологічна функція плебсологічної характеристики досліджуваного об’єкту / М. І. Скригонюк //Актуальні питання державотворення в Україні очима молодих учених : Міжнар. наук.-практ. конф. (23– 24 квітня 2009, м. Київ) : [зб. наук. пр.]. К., 2009. – Ч. 4. – С. 162–163. 219 Козловський А. А. Гносеологічні принципи права / А. А. Козловський // Проблеми філософії права. – 2005. – Т. ІІІ. – № 1–2. – С. 16. 220 Там само. – С. 32–44. 221 Швырев В. С. Теоретическое и эмперическое в научном познании / В. С. Швырев. – М. : Наука, 1978. – 382 с.

1.5

131

кори; 3) мудрого простонароду у консонансі з прогресивною опозиційною елітою під час мирних революцій з метою повалення режиму узурпованої державної влади та інше являє собою конкретні види емпіричного досвіду. Притримуємося думки, що гносеологічне розуміння філософсько-правової сутності плебсології через формат емпіризму як певної філософської системи все ж є найбільш об’єктивне завдяки взаємозалежності чуттєвого й раціонального. І це при тому, що діалектика у даному разі – це лише один з методів пізнання. Оскільки раціоналізм (лат. rationalis – розумний) як філософський напрям гносеологічного світосприйняття сутності плебсології (філософсько-правового вчення), то зазначений декартівський алгоритм у конкретному випадку завжди передбачає, що саме розум являється основою пізнання плебсології. При цьому зауважимо, що поняття раціоналізм активно використовується в системі філософських концепцій, починаючи з ХІХ ст. Гносеологічне бачення філософсько-правової сутності плебсології завдяки філософській парадигмі раціоналізму одночасно передбачає об’єктивну потребу в застосуванні спеціальних знань інших гуманітарних, а також природничих і навіть технічних наук. Особливо явно гносеологічне розуміння філософсько-правового змісту плебсології через контекст раціоналізму спостерігається у разі, коли йдеться про застосування в процесі плебсологічних філософсько-правових досліджень загальнонаукових методів пізнання. Звісно ж, що в основі застосування гносеологічно-раціоналістичної оцінки філософсько-правової сутності плебсології домінує звернення до категорії розуму, адже саме філософська дефініція розуму у даному випадку постає єдиним, істинним витоком знань. Тим більше, що засновники раціоналізму Р. Декарт, а згодом і Г. Лейбніц однозначно обґрунтовували у відповідному філософському вченні парадигму вроджених ідей. Втім, у реальному осмисленні гносеологічно-раціоналістичного виміру плебсології (філософсько-правового вчення) цілком логічно постає зрозумілим про перебільшені уявлення значимості вродженої ідеї. Це означає, що плебсологія (філософсько-правове вчення) не може ґрунтуватися виключно на основі концепції вродженої ідеї. Щоправда, у середовищі філософів відсутня єдина думка з питань гносеологічного раціоналізму. Відомо, що І. Кант декларував філософську ідею, відповідно до якої розум не може слугувати універсальним критерієм істини222. У даному випадку судження І. Канта є достатньо вдалим філософським критерієм гносеологічно-раціоналістичної оцінки філософсько-правової сутності плебсології. Викладене дозволяє констатувати, що гносеологічне розуміння філософсько-правової сутності плебсології у контексті філософської системи раціоналізму має являти собою неподільну єдність розумного (раціонального) і чуттєвого. І це при тому, що з одного боку завдяки мисленню людина має реальну змогу проникнути у сутність змісту плебсології як речі, долаючи при цьому парадигму її загальних та необхідних зв’язків. З іншого, об’єктивне, повноцінне, глибоке осмислення людиною філософсько-правової сутності плебсології у гносеологічнораціоналістичному вимірі передбачає обов’язкову наявність моментів осягнення практичної діяльності через призму органів її чуття. Вірне гносеологічне світосприйняття філософсько-правової сутності плебсології набуває істинної повноти за умови вкраплення у відповідно пізнавальну конструкцію алгоритму ніцшеанського ірраціоналізму (лат. irrationalis – нерозумний). Так, звісно ж, що вища ступінь пізнання сутності плебсології набуває достатньо завершеної філософської форми у тому разі, якщо у форматі відповідного алгоритму у якості локомотиву системно постане ідеалістичний субстрат ірраціоналізму. Отже, плебсологію з позиції гносеологічного ірраціоналізму варто розглядати як свого роду логічно послідовну систему, що наповнена філософсько-правовою сутністю. У даному разі пізнання плебсології (філософсько-правового вчення) має здійснюватися завдяки алгоритму різнорідних філософських напрямів і систем, тобто тих конгломератно зібраних еле222

Кант Иммануил. Сочинения : в 6 т. / Иммануил Кант ; [под. общ. ред. В. Ф. Асмуса, А. В. Гулиги, Т. И. Ойзермана]. – М. : Мысль, 1964. – Т. 3. – 799 с.

132

Розділ 1

ментів, що утворюють категорію позараціонального. Зокрема, у даному разі передбачається, що пізнання плебсології (філософсько-правового вчення) доцільно реалізувати через філософські виміри волі, уяви, чуття, інстинкту, безпосереднього спостереження та ін. Водночас, є очевидним, що задіяння гносеологічно-ірраціонального філософського інструментарію до процесу пізнання плебсології (філософсько-правового вчення) являє собою ніщо інше як комплекс певного виду наукових методів і способів даного дослідження. І це при тому, що безпосередньо в самій концепції ірраціонального, як логічно випливає з аналізу праць одного з її засновників Ф. Ніцше («Так говорив Заратустра» (1883–1884)223, «По той бік добра і зла» (1886)224, «Воля до влади» (опубліковано 1889–1901 р.)225), який на місце класичних філософських категорій «дух» і «матерія» поставив «філософію життя», а фактично «волю до влади», де відсутні будь-які моменти раціонального. Гносеологічне розуміння філософсько-правової сутності плебсології набуває абсолютно новітньої якості у випадку залучення до відповідного процесу пізнання філософської системи гностицизму (грец. gnosis – знання, пізнання, гносис). Важливими ознаками гностицизму як самодостатньої філософської течії, що бере свої витоки з історичної доби пізньої античності, на нашу думку, можливо вважати: 1) широкомасштабність об’єкту, а відповідно й предмету пізнання; 2) єдиний початок (поєднання ідеалістичного й матеріального); 3) людина як центр світового процесу (водночас дуалізм душі і тіла людини поєднується з її тритохомічним поділом на «тілесне», «душевне» і «духовне»); 4) ядром гностицизму є концепція знань, гносису та ін. Класичними філософськими працями з тематики гностицизму є твори – рукописи, датовані ІV ст. н. е , що були виявлені у кінці 1945 р. в районі селища Наг-Хаммаді у Єгипті та зберігаються в музеї м. Каір226, Феодота227, Василида228, М. К. Трофімової229, М. В. Шабурова230, Жіля Кіспеля231, Ханса Йонаса232 та ін. Отже, оцінюючи концептуальну особливість гностицизму, відповідно до якої пізнання світу є необмеженим, то цілком закономірно, що плебсологія (філософсько-правове вчення) як один з його елементів не може зазнавати тих чи інших обмежень у предметі свого дослідження. Повною мірою можливо припустити, що завдання гносеологічного розуміння філософсько-правової сутності плебсології у контексті гностицизму, полягає у тому, щоб відшукати нові форми пізнання суспільного розвитку на тому чи іншому етапі його розвитку, а особливо у правовому предикаті відносин людини (з природними правами і обов’язками) та держави (з юридичною відповідальністю перед людиною за свою діяльність). Разом з тим, ширина гносеологічно-гностициських можливостей осмислення плебсології (філософсько-правового вчення) у своїй філософській основі має як ідеалістичну, так і матеріалістичну сутність, що у повній мірі стосується дослідження завдань, методів та принципів плебсології (філософсько-правового вчення). Повне гносеологічне розуміння філософсько-правового виміру плебсології неможливе без осягнення її сутності у контексті агностицизму (грец. а – заперечення, gnosis – знання). Проте, враховуючи, що концептуальна основа агностицизму як філософського вчення являє собою систематизовану сукупність знань з питань повного або часткового заперечення мож223

Ницше Ф. Так говорил Заратустра / Ф. Ницше. – М. : Фолио, 2001. – 352 с. Ніцше Ф. По той бік добра і зла. Гносеологія моралі / Ф. Ніцше ; [пер. з нім. А. Онишко]. – Львів : Літопис, 2002. – 320 с. 225 Ницше Ф. Избранные произведения : в 3 т. / Ф. Ницше. – М. : Reflebook, 1994. – Т. 1: Воля к власти. – 352 с. 226 The Nag Hammadi Library in English / ed. J. М. Robinson. – 4ed. – Leiden ; Νew Υork ; Köln, 1996. 227 Климент Олександрийский. Стромат // Фрагменты из Феодота 1,28. 228 Поснов М. Э. Гностицизм второго века и победа христианской религии над ним / М. Э. Поснов. – Киев, 1917. 229 Трофимова М. К. Историко-философские вопросы гностицизма / М. К. Трофимова. – М., 1979. – 216 с. 230 Шабуров Н. В. Человек и мир в гностических учениях / Н. В. Шабуров // Эллинистическая философия: современные проблемы и дискуссии. – М., 1986. – С. 84–103. 231 Quispel G. Gnosis als weltreligion / G. Quispel. – Zurich, 1951. 232 Jonas H. Gnosis und der shätantike / H. Jonas. – Geist, Dd 1–2, Gött. 224

1.5

133

ливості пізнання світу, то відповідно гносеологічне дослідження філософсько-правової сутності плебсології має безумовно піддаватися двом основним застереженням. Перше застереження, на нашу думку, має стосуватися можливої відсутності глибини плебсологічного філософсько-правового дослідження. У свою чергу, другий момент агностицизму в гносеологічному дослідженні філософсько-правової сутності плебсології охоплює питання вагання, адже будь-яке наукове дослідження, а так само й плебсологічне, філософсько-правове процес достатньо складний, під час якого, звісно ж, можливі як помилкові результати, так і вагання. Водночас, у вступній частині розгляду проблеми аксіологічної сутності плебсології у філософсько-правовому її сенсі необхідно, все ж, виокремити два основні моменти. Поперше, термін «аксіологія» походить від грецьких слів «axsios» – цінний і «logos» – вчення. Причім, поняття «axsios» у грецькій мові має виключно виокремлене, особливе розуміння. Відомо, що термін «аксіологія» був запропонований у 1902 р. французьким філософом П. Лапі233. Оскільки аксіологічна як філософська сутність об’єкту пізнання – це фактично комплексна його оцінка цінностей, то виникає закономірне запитання щодо абстрактного осягнення безпосередньо самої цінності як поняття. Отже, визначення «цінність» було уведено у науковий обіг в 60-ті роки ХІХ ст. німецьким філософом і фізіологом Р. Г. Лотце. Мислитель, зокрема, вважав, що цінність наявна об’єктивно, а тому не є продуктом свавілля суб’єкта234. До першого ж типу учень про цінності у класичній філософській літературі відносять погляди А. Мейнонга, Р. Б. Пері, Дж. Дьюї і Д. К. Льюїса235. По-друге, плебсологія є абсолютно новим філософсько-правовим вченням, об’єктом вивчення якого є інтегральні природно-правові та соціально-правові протиріччя суспільного життя, що виникають між державою (органами її влади) і людиною, а отже, більшістю народу. Норми і принципи плебсології (філософсько-правового вчення) органічно наділені абсолютним природно-правовим характером. У контексті висловленого підтримуємося поглядів В. А. Бачиніна, В. С. Журавського та М. І. Панова, щодо яких природне право запозичує принципи абсолютності зі сфер релігії і моральності, з якими воно тісно пов’язане, і які здавна культивують сферу духовнопрактичних відносин людини з абсолютними цінностями і нормами236. Важливо звернути увагу на те, що цінності природного права [як і плебсології. – М. С.], які опираються на принцип абсолютності, не залежать від змін соціально-історичних умов і не підлягають девальвації. Вони не є продуктом волі держави, не декретуються її розпорядженнями і стоять вище її миттєвих інтересів і потреб237. Таким чином, принцип абсолютності плебсологічного філософсько-правового вчення залежить від поведінки – людини, національних і соціальних груп, націй (народів) та закономірностей їхньої природно-правової поведінки в умовах державності. І це за тих причин, що людина і суспільство закономірно конкурують з державою як різнорідні за своєю природою та абсолютно протилежні природно-соціальні елементи. Це стосується, зокрема, об’єктивної потреби подальших докорінних, позитивних змін у житті української держави й українського суспільства, як й всього людства. Разом з тим, аксіологія – це загальна теорія цінностей у формі систематизованої світоглядної концепції про проблеми часу, місця, мети, сенсу, сутності буття людини і громадянина, національних та соціальних груп, суспільства в умовах держави та природно-соціальні блага, які кожний з них використовує, у тому числі права і свободи. Воднораз, висловимо 233

Философская энциклопедия : в 5 т. / [под ред. Ф. В. Константинова]. – М. : Советская энциклопедия, 1960. – Т. 1. – С. 30–31. 234 Философский энциклопедический словарь / [гл. ред. Л. Ф. Ильичов, П. Н. Федосеев и др.]. – Изд. 2-е. – М. : Сов. энциклопедия, 1989. – С. 324. 235 Философский энциклопедический словарь / [гл. ред. Л. Ф. Ильичов, П. Н. Федосеев, С. М. Ковальов, В. Г. Панов]. – М. : Сов. энциклопедия, 1983. – С. 764. 236 Бачинін В. А. Філософія права : підр. [для юрид. спец-тей вищих навч. закладів] / В. А. Бачинін, В. С. Журавський, М. І. Панов. – К. : Видавничий дім «Ін Юре», 2003. – С. 357. 237 Там само. – С. 358.

134

Розділ 1

думку, що в методологічному осмисленні аксіологічна теорія є одним з генеральних напрямів дослідження сучасної філософії права, причім і як окремої самостійної науки та навчальної дисципліни. Наприклад, у деяких наукових джерелах зазначено, що філософія права – це наука про природу права як соціального явища з розділами онтологія, гносеологія і аксіологія права238. Погляди ж інших авторів, у питаннях ролі аксіології у форматі філософії права, дещо відрізняються. Зокрема, у підручнику «Філософії права», виданому в Росії за авторством В. С. Нерсесянца, теми правової онтології, правової аксіології і правової гносеології є всього лише трьома главами І-го розділу «Загальні проблеми філософії права»239. У вітчизняному підручнику з «Філософії права» за авторством В. А. Бачиніна, В. С. Журавського та М. І. Панова питанням аксіології права зовсім не приділена наукова увага, хоча у доданому до підручника глосарії автори згадують термін «аксіологія». При цьому вони зазначають, що аксіологія є філософським вченням про цінності життя і культури240. Проблему аксіології права у філософсько-правовому її світосприйнятті досліджували О. О. Бандура241, О. Вайшвила242, Г. Кельзен243, В. С. Нерсесянц244 та ін. Процес становлення плебсології як ціннісно-смислової, філософсько-правової реальності є об’єктивним віддзеркаленням діалектики ґенезису колективної свідомості, а в більшій мірі – свідомості певної сукупності науковців, об’єднаних спільними інтересами, передусім, у галузі філософії права. Про причетність колективної свідомості до процесу ґенезису плебсологічного філософсько-правового вчення засвідчує факт проведення п’яти Всеукраїнських науково-практичних конференцій з плебсологічної тематики, у яких взяли участь 418 вчених-правознавців. З них, теми доповідей 316 науковців, у тій чи іншій мірі, стосувалися питань плебсології. І, хоча плебсологічна філософсько-правова парадигма в Україні еволюціонувала у своєрідні, в розумінні складнощів, етапи наукових випробувань, наукового визнання, які, до речі, не завершилися й донині. З названих причин плебсологія (філософськоправове вчення) – це правовий предикат філософської інтегрованої системної цілісності. Втім, аксіологічна сутність плебсології, у методологічному значенні принципу особистого, найбільш всебічно та повно репрезентується у змісті предмету названого філософськоправового вчення. Конкретизована ж структура останнього вдало форматується через межі поняття «плебсології», адже саме у дефініції «плебсологія» чітко сформульована структура предмету даного філософсько-правового вчення. У методологічному сенсі аксіологічну цінність плебсології (філософсько-правового вчення) слід визначати, застосовуючи два основні взаємозв’язані принципи: загальнолюдського та особистого. Щодо першого – загальнолюдського як спільного у сфері філософії і права, то за його участі до аксіологічної цінності плебсології (філософсько-правового вчення) необхідно віднести такі поняття: «природне право і обов’язок людини», «мудрий простонарод», «природно-правовий дух нації (народу)», «національна самосвідомість», «державотворення за участі мудрого простонароду», «плебсологічний процес», «суспільні заворушення», «злочин», «потерпіла особа» та ін. Дослідження ціннісного виміру плебсології (філософсько-правового вчення) в аксіологічному баченні буде істинним у тому разі, якщо його передумовою постане науковий процес виокремлення та розрізнення окремих плебсологічних понять та інститутів. 238

Філософія права : [підручник / за ред. д-ра філос. наук, проф. О. Г. Данильяна]. – Харків : Право, 2009. – С. 17–18. 239 Нерсесянц В. С. Философия права : [учеб. для вузов] / В. С. Нерсесянц. – М. : Норма, 2005. – С. 1. 240 Бачинін В. А. Філософія права : підр. [для юрид. спец-тей вищих навч. закладів] / В. А. Бачинін, В. С. Журавський, М. І. Панов. – К. : Видавничий Дім «Ін Юре», 2003. – С. 440. 241 Бандура О. О. Єдність цінностей та істинне у праві : [монографія] / О. О. Бандура. – К. : Нац. акад. внутр. справ України, 2000. – С. 51–68. 242 Вайшвила А. Правовой персонализм как аксиологическая теория и как методология правопонимания в современном демократическом обществе / А. Вайшвила // Проблемы философии права. – Луганск : РИО ЛГУВД, 2006. – С. 285–305. 243 Чистое учение о праве Ганса Кельзена. – М., 1987. – Вып. 1; 1988. – Вып. 2. – С. 82–98; 97–102. 244 Нерсесянц В. С. Философия права : [учеб. для вузов] / В. С. Нерсесянц. – М. : Норма, 2005. – С. 53–65.

1.5

135

Втім, загальнолюдське за своїм плебсологічним як філософсько-правовим змістом структурно співвідносне з феноменом «загальнозначущого». Особливої актуальності в даному разі набуває категорія загальнозначущого, що наявна у формі ідей, законів, концепцій, вчень, теорій та ін. Домінують у даному разі, звичайно ж, множинні категорії, зокрема, істини, справедливості, мислення, спокою, добра та ін. Разом з тим, і загальнолюдське, і загальнозначуще за своєю сутністю мають конкретно історичний характер. Так, плебсологія як досконала система філософсько-правових знань була матеріалізована завдяки певним історичним умовам й обставинам. Зокрема, започаткуванню та розвитку плебсології як філософсько-правової думки в Україні сприяли суто об’єктивні причини, що визріли в ході історичної еволюції людства. Насамперед, джерела витоків плебсологічної думки ґрунтуються на основі відомих соціальнополітичних та економічних перетворень, які відбулися в кінці ІІ тисячоліття в Східноєвропейському геополітичному просторі і не тільки. Найбільш доцільним є приклад політичноправового розпаду СРСР як багатонаціональної держави (була створена 30.ХІІ.1922 р. на І з’їзді Рад СРСР силою чинної диктаторської системи більшовиків), що істотно посприяло тому, що 14 так званих радянських соціалістичних республік, у тому числі й Україна, оголосили, у встановленому їх компетентними органами порядку, про свою державну незалежність. В аксіологічному світосприйнятті другою вагомою причиною виникнення плебсологічної як філософсько-правової концепції є очевидний факт, що на початку ІІІ тисячоліття розпочався активний процес дистанціювання інституту держави, у широкому його розумінні, від людини, її осмислених матеріальних та духовних потреб, а також соціальних потреб модерного суспільства. Зазначений конфлікт за його плебсологічною філософсько-правовою сутністю має глобально-імперативний характер і, звичайно ж, стосується й України. Тим більше, що криза української демократії своєрідно поєдналася з наслідками як світової, так й національної фінансово-економічної криз. Натомість, при формулюванні аксіологічної цінності плебсології, де за основу у методологічному сенсі системно задіяний принцип особистого, спільного як для філософії, так і для юриспруденції, є підстави стверджувати, що у певних словосполученнях слово «особисте» синонімічне з терміном «індивідуальне». Останнє ж, індивідуальне – це фактично той конкретний об’єкт, що перебуває в особистому користуванні чи розпорядженні. Більше того, індивідуальне може мати й негативне значення, у тому числі для людини, суспільства, людства та держави. Проте, особисте та індивідуальне у філософському світобаченні дещо суголосні з поняттям «окремого», тобто того, що є складовою частиною чи елементом загального, загальнолюдського. Втім, якщо аксіологічну цінність плебсології досліджувати під кутом зору принципу особистого, то у філологічному значенні первісним, тобто головним словом даного термінологічного компоненту є слово «особа». Саме від слова «особа» походять інші слова, у тому числі «особисте», «особистість». Суто філософське осягнення поняття «особисте» широко конкретизується у питаннях: «Яке місце займає людина у суспільстві й державі?», і «Чи може людина у відповідних природно-соціальних умовах сформуватися як особистість, тобто створити саму себе?». Філософське світосприйняття категорії «особисте» можливе на рівні морального та загальнотеоретичного як юридично значущого і тільки. Усе інше, у питанні юридичного вираження економічних стосунків, відносин власності вважають належним до тематики права власності і, звісна річ, є об’єктом вивчення сучасної філософії права. Визначення аксіологічної цінності плебсології через методологічний принцип особистого як індивідуального і в той же час загального, тобто вседержавного, і навіть загальнолюдського, необхідно інтерпретувати, виходячи, перш за все, з національних конституційних положень про права, свободи та обов’язки людини і громадянина, а також відповідних основоположних міжнародних документів. Так, у ст. 21 Конституції України зазначено, що усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. А права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними. Вони ж, права і свободи людини і громадянина, що закріплені Конституцією України, не є вичерпними. Питання міжнародного захисту прав і основних свобод люди-

136

Розділ 1

ни, у контексті аксіологічної значущості плебсології (філософсько-правового вчення), звичайно ж, регламентовані: 1) Загальною декларацією прав людини (проголошена Генеральною Асамблеєю Організації Об’єднаних Націй 10 грудня 1948 р.). 2) Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод (підписана урядами держав – членів Ради Європи 4 листопада 1950 р.; ратифіковано Законом Верховної Ради України № 475/97-ВР (475/97-ВР) від 17.07.97. 3) Міжнародним пактом про громадянські і політичні права (прийнятий 16 грудня 1966 р. Генеральною Асамблеєю ООН; ратифікований Указом Президії Верховної Ради Української РСР № 2148-VIII (2148–08) від 19.10.73). Проте, все ж таки, необхідно визнати, що конституційні права і свободи людини і громадянина як в Україні, так й в інших державах світу порушуються. У разі, якщо з аксіологічного погляду уважно проаналізувати наведене визначення плебсології, взявши за основу методологічний принцип особистого як індивідуального, то можливо виокремити групу ознак, що підпадають під філософсько-правові погляди щодо захисту прав та свобод людини і громадянина, ґендерної рівності. Отже, визначаючи у процесі даного наукового аналізу склад елементів предмету плебсології шляхом його розкладу на частини за принципом особистого, окремо слід наголосити, що відповідне дослідження, за виключенням названих компонентів (захисту: прав та свобод людини і громадянина, ґендерної рівності) подальших ефективних результатів, на жаль, не дає. Це й зумовило, в ході наступних етапів аналізу предмету пізнання плебсології видозмінити початковий методологічний принцип дослідження її аксіологічної сутності і взяти за основу абсолютно новий компонент – принцип окремого, але знову ж таки як індивідуального. Щоправда, у філософському сприйнятті окреме є тією категорією, яка виразно випромінює у просторі і часі сутність речей та подій за ознаками їхньої якості, кількості, відокремленості та дискретності. Проте, у даному разі варто осмислити окреме як свого роду певну кваліфікуючу ознаку. Тож, застосовуючи методологічний принцип окремого, доцільно провести наукове дослідження аксіологічної сутності плебсології. Пріоритетна проблема аксіологічної сутності плебсології як новітнього філософськоправового вчення зумовлена глибинними цивілізаційними процесами як українського, так і європейського суспільства, де українське суспільство в реальному філософсько-правовому його вимірі розвивається у європейському руслі. Щоправда, окремі вітчизняні політики – державні діячі останніми роками доклали певних зусиль, направлених на увіходження Української держави до складу Європейського Союзу, Військового блоку НАТО та ін. При цьому зауважимо, що названі політико-правові устремління сприймаються в модерному українському суспільстві неоднозначно. І це є цілком закономірним, якщо враховувати той факт, що в основу даного судження покладено конкретні емпіричні дані про кількість населення України в його національному вимірі. Так, за даними першого Всеукраїнського перепису населення 2001 р. в Україні проживало 37,5 млн українців245. Відповідно до даних Державної служби статистики України, станом на 1 лютого 2014 р., чисельність населення України становила 45 млн 410,1 тис. осіб246. За повідомленням Державної служби статистики України чисельність населення України (без урахування тимчасово окупованої території Автономної Республіки Крим і м. Севастополя) станом на 1 жовтня 2014 р. складала 42 млн 973 тис. 696 осіб247, а на 1 січня 2016 р. – 42 млн 760 тис. осіб248. 245

Населення України [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://ukranews.com/ru/news/ukraine/2014/03/18/ 118031. – Назва з екрану. 246 У січні чисельність населення скоротилася [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://ukranews.com/ru/ news/ukraine/2014/03/18/118031. – Назва з екрану. 247 Чисельність населення України без Криму за рік зменшилася майже на 130 тис. і опустилася нижче позначки 43 млн – Держстат [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://ua.interfax.com.ua/news/general/234874.html. – Назва з екрану. 248 Население Украины / [Электронный ресурс]. – Режим доступу: http://index.minfin.com.ua/people. – Название с экрана.

137

1.6

Для України сучасний період її національно-державного розвитку є перехідним від вчорашнього суспільно-політичного та економічного колоніального минулого до віками омріяного, щасливого вітчизняного державного майбутнього. Все ж, у плебсологічному філософсько-правовому розумінні, тим більше в аксіологічному контексті, для оновленої та недосконалої української державності історична дистанція між цивілізованим Заходом і прагнучим до нього Сходом, виявилася у юриспруденційному та політичному сенсі занадто ускладненою. Більш ніж за два десятиліття державної незалежності суспільні відносини в Україні набули максимального розбалансування. Зокрема, представники органів усіх гілок державної влади масово піддалися соціально-хворобливим процесам корупції, рейдерства, шахрайства та іншим порушенням законності. Тому між державою і українським народом виникло явне істотне протиріччя. Особливої гостроти відповідна конфліктна ситуація набуває в періоди виборів президента, депутатів Верховної Ради України. Ці та інші важливі науково-практичні концентри, у тому числі державотворення за участі мудрого простонароду та прогресивної опозиційної еліти, на основі яких сформатовані завдання плебсології як цілинного філософсько-правового вчення, мають бути науково переосмисленими в онтологічному, гносеологічному та аксіологічному їх значенні. Отже, в онтологічному, гносеологічному та аксіологічному світобаченнях плебсологія є цілісно доведеним філософсько-правовим вченням. Разом з тим, варто наголосити, що у межах пропонованого плебсологічного філософсько-правового вчення сфера наявних наукових категорій (філософських, соціологічних, правових, а так само й філософсько-правових та ін.) була задіяна та достатньо логічно обґрунтована. Класичні ж філософсько-правові, як й інші наукові вчення, концепції, закони, поняття, аксіоми тощо й надалі залишаються взірцем досконалості і довершеності. Більше того, в онтологічному, гносеологічному та аксіологічному розуміннях пропоноване плебсологічне вчення дещо збагатило як модерну філософію права – галузеву науково-правову дисципліну, так й систему концепцій всесвітньої історії філософії права249.

1.6. ПЛЕБСОЛОГІЯ (ФІЛОСОФСЬКО-ПРАВОВЕ ВЧЕННЯ) ТА ЇЇ ЗНАЧЕННЯ В СУЧАСНІЙ ФІЛОСОФІЇ ПРАВА

Актуальність плебсології та її філософсько-правове значення в сучасній філософії права є майже що конституативним питанням задекларованої основної теми дослідження. Втім, об’єктивне осмислення ролі та місця плебсології в сучасній філософії права можливе лише за умови дотримання певних вихідних, закономірно зумовлених філософсько-правових положень. Одне з головних таких положень стосується проблеми становлення філософії права на сучасному етапі суспільного розвитку, адже «докорінні зміни в житті європейської цивілізації, переборювання різноманітних тоталітарних режимів, висування на перший план загальнолюдських цінностей, верховенства права й прав людини створили передумови для відродження філософії права як світоглядного інструменту осмислення сучасного буття»250. Разом з тим, об’єктивне пізнання значення плебсології в системі сучасної «філософії права як практичного розуму нації»251 може бути конкретизоване завдяки застосуванню комплексу щойно зазначених методів дослідження. 249

Скригонюк М. І. Аксіологічна сутність плебсології як філософсько-правового вчення / М. І. Скригонюк // Шості юридичні читання : мат-ли Міжн. наук. конф. (22–23 квітня 2010 р. м. Київ). – К. : Вид-во НПУ ім. М. П. Драгоманова, 2010. – С. 175. 250 Костицький М. В. Філософські та психологічні проблеми юриспруденції : [вибр. наук. пр.] / М. В. Костицький ; [передм. акад. І. А. Тимченка ; відп. ред. канд. юрид. наук Н. В. Кушакова-Костицька]. – Чернівці : Рута, 2009. – Кн. 1. – С. 17. 251 Козловський А. А. Філософія права як самосвідомість нації / А. А. Козловський // Проблеми філософії права. – 2003. – Т. І. – С. 12.

138

Розділ 1

Та все ж, плебсологію як абсолютно новий вектор сучасної теорії української філософії права було створено в історичний період нового національного державотворення. За своїм змістом названий філософсько-правовий напрям форматується з елементів найбільш загального світобачення проблем права й держави у контексті еволюційного розвитку суспільства з його похвальними та заперечливими наслідками. З іншого погляду, все ж таки, сутність науковоконцептуального змісту плебсології як вчення полягає у тому, що це система новітніх філософсько-правових поглядів про співрозуміння процесів суперечливого суспільного буття, які врегульовані як принципами природного, так й нормами соціального права. Структуру даної суперечності можливо віддзеркалити на рівні індивідуальних, групових, суспільних відносин з державою, у тому числі на рівні правового предикату, в особі відповідних її представників. Варто наголосити також, що ознака суперечливості між людиною з її природними правами і обов’язками та державою має природно-правовий характер, і є притаманною для будь-якої держави, а не тільки для України. Протистояння між суспільством і державою за певних умов і обставин може поглиблюватися. У даному контексті стихійний або організований, локальний чи системно-масовий опір громадян, певних соціальних, національних груп, класів, усього народу щодо влади в особі її відповідних органів може набувати різноманітних форм. Інколи політична боротьба суспільства з державою переростає в збройну боротьбу вказаних груп і класів між собою. В результаті зазначеної боротьби між її суб’єктами як учасниками відповідних предикатних відносин виникає психологічна ворожнеча. Щоправда, сила ворожості учасників такого протистояння може бути співмірна й неспівмірна ступеню несправедливості як подразника, а відтак природному праву людини, нації (народу) на мирний опір праву хитрощів як незаконного елементу сили влади. Отже, суспільні та масові заворушення – це результат природно-правової суперечності між людиною і державою. До змісту плебсології (філософськоправового вчення) слід віднести також одну з конституативних філософсько-правових конструкцій – проблему масової участі мудрого простонароду, як й всього Українського народу (усіх народів світу) та прогресивної опозиційної еліти в процесах національного державотворення та других позитивних і негативних природно-соціальних процесах. Структура плебсології, разом з тим, широкоаспектна та, незважаючи на те, що межі відповідного об’єкта й предмета чітко визначені, перш за все, через дефініційну її сутність, вони мають різногалузевий, у тому числі різногалузево-правовий характер252. Основним же, вузловим філософсько-правовим, осмисленим моментом плебсології є погляди, відповідно до яких природне право – сила розуму і право хитрощів як незаконний елемент сили влади перебувають у регулярній, невпинній конкуренції. Об’єктивний зв’язок протилежних за своєю характеристикою зазначених природно-соціальних величин системно проявляється у формі їх взаємозалежності та взаємообумовленості253. Відображення і пізнання людиною об’єктивної дійсності завдяки її розуму як феноменальній стадності мислення є ключовою категорією філософії, що логічно відтворює певні способи мислення. Воднораз хитрощі ж людини як підступні, лукаві її дії лише межують з істиною та застосовуються у відповідних ситуаціях для досягнення неправдивими способами і методами поставленої мети. Філософія неправдивої, нечесної поведінки людини, що має причетність до влади, з поглибленим аналізом її хитромудрих вчинків являє собою категоріальну систематизовану сукупність знань про неправду й несправедливість. Загальновідомо, що хитра людина це та особа, яка активно задіює обманні способи та методи для реалізації спланованого нею. Отже, незаконна сила влади, тобто право хитрощів людини являє собою певну кількість узагальнених, визначених її свідомою саморегуляцією на основі негативної суспільної практи252

Скригонюк М. І. Плебсологічне визначення суспільних (масових) заворушень, їх класифікація / М. І. Скригонюк // Прокуратура, людина, держава. – К. : Преса України, 2004. – № 11 (41). – С. 88. 253 Скригонюк М. І. До питання про плебсологію як філософсько-правове вчення / М. І. Скригонюк // Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні : мат-ли ХІ регіон. наук.-практ. конф. (3–4 лютого 2005 р., м. Львів). – Львів: Юридичний факультет Львівського національного університету імені Івана Франка, 2005. – С. 42.

1.6

139

ки, неписаних правил поведінки і діяльності. У переважній більшості випадків право хитрощів як незаконний елемент сили влади узагальнюється у формі звичаїв й традицій. Право хитрощів як незаконний елемент сили влади може набувати й форму таємних норм (відомчих постанов, вказівок, листів тощо). Постає зрозумілим, що субстанційна сила влади у плебсологічному її розумінні все ж закономірно наділена концептом мудрості, а отже й хитромудрості. Хоча, незаконні дії органів державної влади логічно завжди позбавлені мудрості. Разом з тим, у плебсологічному філософсько-правовому вимірі застосування тих чи інших тактичних прийомів представником органів виконавчої влади не може і не повинно базуватися на засадах хитрощів. Наразі, плебсологічна філософсько-правова оцінка права хитрощів як незаконної категорії сили влади конкретизується та набуває подальшого розвитку у сфері чинного правового поля. Воднораз, проблема права хитрощів як незаконного елементу сили влади у наявній плебсологічній філософсько-правовій парадигмі логічно наділена суто історичним феноменом. Виникнення ж права хитрощів як незаконного елементу сили влади можливо віднести до періоду розкладу первіснородового ладу, коли відбулось розшарування первісного суспільства на класи. Звичайно ж, можливо стверджувати, що право хитрощів влади виникло в історичний період, коли в суспільстві вже склалася родова верхівка. Відповідно основне завдання родової верхівки щодо використання принципів, правил, які становили по суті своїй право хитрощів влади на відповідному етапі розвитку, полягало у зміцненні та увічненні свого панування. Вказаний початковий етап конституативного аспекту плебсології (філософсько-правового вчення) мав для соціуму як позитивне, так і негативне значення, а його сутність зазнавала структуризації у процесі свого ґенезису. У контексті значимості плебсології (філософсько-правового вчення) особливо важливо звернути увагу також й на процеси розвитку державності в Україні. Стверджувальна згода українського суспільства щодо конституційної градації державної влади історично визначена, саме тому законодавець передбачив у Конституції України, що державна влада здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу й судову. А отже, органи законодавчої, виконавчої та судової влади реалізують свої повноваження, у встановлених Конституцією України межах (ст. 6), і відповідно до норм чинного галузевого законодавства. Втім, зазначена конституційна норма в питаннях поділу державної влади є явно недосконалою. Відповідно до конституційних норм (розділ VII) в Україні має чинність й прокурорська влада. Вважаємо, що право хитрощів як незаконний елемент сили влади незаконно поширюється за відповідних умов і причин на весь спектр державної влади, у тому числі й прокурорської. Свідченням цього є події, відповідно до яких, з листопада 2003 р. по грудень 2004 р. з органів прокуратури України було незаконно звільнено декілька тисяч оперативних працівників прокуратури. Звідси доцільно стверджувати, що державне керівництво суспільством повсякчас звершує особлива соціальна группа, наділена особливими соціально-психологічними та плебсологічними властивостями. Повсякденність функціонування такої соціальної групи зумовлена національними, релігійними, ідеологічними, іншими традиціями та має типову загальну форму організованого політичного панування у суспільстві. Наразі з’ясуємо значення плебсології у сфері сучасної філософії права. У даному контексті варто визначити, що ж являє собою безпосередньо філософія права в розумінні систематизованої сукупності її концептуальних засад. Отже, сучасну філософію права в національному, як і в світовому її вимірі доцільно розглядати у рівночинному за формою й сутністю світосприйнятті. Це передбачає, що в Україні та поза її межами філософію права осягають у якості як навчальної дисципліни, так й науки. Втім, пізнавальна сутність філософії права у першому і у другому випадках залишається незмінною. Хоча, звісна річ, масштаби такого пізнання за його методологічними підходами суттєво відрізняються. Та все ж, як правильно зазначав В. С. Нерсесянц, філософія права займається дослідженням сенсу права, його сутності й поняття, його підстав і місця у світі, його цінності й значимості, його

140

Розділ 1

ролі в житті людини, суспільства і держави, в долях народів і людства254. Проте, у суто навчальній формі філософсько-правові знання являють собою систематизовану сукупність, у межах якої висвітлюються загальні проблеми філософії права: поняття, предмет, функції, завдання, а також основні етапи й концепції всесвітньої історії філософії права. Окрім того, у матеріалах підручників та навчальних посібників з названої навчальної дисципліни, як правило, розглядаються питання онтології права, філософсько-правової антропології, метафізики природного права та ін. У широкому ж спектрі філософія права як навчальна дисципліна може бути осмислена через формат її структури. Аналіз матеріалу в наявних підручниках та навчальних посібниках у галузі філософії права дозволив виокремити такі типові їх розділи: 1. Вступ до філософії права. Предмет філософії права. 2. Методологія та інструментарій філософії права. 3. Історичні типи філософії права. 4. Право як феномен культурно-цивілізаційного процесу. 5. Особистість і право (правова антропологія). Гуманістична природа права. 6. Правова епістемологія: істина у правотворчості та правозастосуванні. Щоправда, у розділі «Історичні типи філософії права» або в інших розділах автори так чи інакше, все ж, висвітлюють питання ґенезисно-наукового, тобто філософсько-правового характеру. Наприклад, розділ «Історіософія правових цивілізацій» у підручнику «Філософія права» (за авторством В. А. Бачиніна, В. С. Журавського та М. І. Панова) присвячений філософсько-правовим теоріям, зокрема, конфуціанської правової цивілізації (Конфуція і його послідовників), Старого Завіту і «Мойсеєвого права», філософсько-правовим поглядам Сократа, Аристотеля, ісламської правової цивілізації та ін.255. Більше того, якщо у повному обсязі проаналізувати будь-яку програму курсу «Філософія права» чи який-небуть навчальний посібник, або підручник з означеної галузі, то можливо стверджувати, що філософія права як навчальна дисципліна витворювалася на основі наукових філософсько-правових праць. Філософія права як навчальна дисципліна, відповідно до освітньо-професійних програм підготовки студентів у вищих юридичних навчальних закладах України і означених юридичних факультетах освітньо-кваліфікаційного рівня – «спеціаліст», «магістр права» зорієнтована на поглиблене вивчення з позиції філософії й юриспруденції феномену права. Зазначений спектр узагальнених філософсько-правових досліджень висвітлюється у його співвідношенні з категоріями закону і влади, а також дефініціями рівності, справедливості, волі, моралі та ін. Вивчення робочих навчальних програм з дисципліни «Філософія права» для студентів юридичних факультетів освітньо-кваліфікаційного рівня «спеціаліст права», «магістр права» дозволяє дійти наступного висновку. Сутністю навчальної дисципліни «Філософія права» є науково обґрунтований, методичний та дидактичний навчальний матеріал, який відповідає вимогам «Положення про освітньо-кваліфікаційні рівні (ступеневу освіту)», затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України № 65 від 20 січня 1998 р. із змінами та доповненнями. Доцільно об’єктивно висвітлити значення плебсології в системі сучасної філософії права. У даному контексті важливо звернути увагу на ґенезу концепції плебсології (філософсько-правового вчення), що має нероздільний зв’язок з доктриною всесвітньої історії філософії права. Тому досить складні проблеми поведінки націй (народів), особливо пов’язаної з побудовою світового класичного громадянського суспільства, процесами державотворення за участі мудрого простонароду, суспільними заворушеннями у соціально-кризових ситуаціях увіходили у сферу досліджень науковців-теоретиків. У науковому філософсько-правовому розумінні плебсологію слід розглядати у спрощеному та ускладненому значеннях. Вказані два основні аспекти оцінки досліджуваного об’єкта і предмета являють собою такі форми як поняття та вчення. Щодо першої форми – 254

Нерсесянц В. С. Философия права : [учеб. для вузов] / В. С. Нерсесянц. – М. : Норма, 2005. – С. 7. Бачинін В. А. Філософія права : підр. [для юрид. спец-тей вищих навч. закладів] / В. А. Бачинін, В. С. Журавський, М. І. Панов. – К. : Видавничий Дім «Ін Юре», 2003. – 472 с.

255

1.6

141

поняття, то плебсологія як одне з малопоширених філософсько-правових суджень означає сукупність принципів, правил, прав, цінностей, витворених природою людини, юрби, суспільства, які реверсно залежать від конкретних умов і держави. Відповідно, плебсологія являє собою незмінно соціально-вартісну величину, що конкретизує найзагальніші закономірні зв’язки й відношення в соціальній реальності. Суспільна ж цінність плебсології визначається логічним змістом сутності її спрощеного об’єкта й предмета. Безперечно, що обсяг зазначених природно-соціальних проблем потребує їх обчислення і осмислення. Зокрема, це стосується масових процесів у життєдіяльності народу, завжди триваючих у системі певних політико-правових умов й закріпленого порядку суспільних відносин. Варто підкреслити, що поняття плебсологія є одним з філософсько-правових формул (аксіом), з якої за правилами резюме такого обчислення цілком можливо довести інші доказувані формули. Так, об’єднаний сумарний об’єм досліджуваних принципів, правил, прав і цінностей, що науково кристалізувалися у філософсько-правовій категорії плебсології, в основі своїй виходять з наступного. До конкретного кола знань, що визначають головний вектор у сфері філософії права, в розумінні значення категорії плебсологія, можливо умовно виокремити дві головні його групи. А класифікуючою ознакою даного поділу слугують особливості об’єктивної реальності як сукупності умов матеріального життя суспільства та його закономірностей з урахуванням логічних форм мислення. Першу, загальну групу визначають категоріальні компонентихарактеристики, що відповідають контурам системно виокремленої сукупності теоретичних положень філософії права, які, все ж, зумовлені станом суспільного буття – формою соціального утворення. На нашу думку, перша група відмінних особливостей поняття плебсологія не має кількісних обмежень, усе залежить від світогляду особи дослідника. Другу, спеціальну групу формують категоріальні компоненти-характеристики філософсько-правового значення, що віддзеркалюють поняття плебсологія та мають деталізований правовий зміст, адже право є не загальним, а конкретним правилом. Проте така ґрунтовність окремих сторін досліджуваного об’єкта – поняття плебсологія в основі своїй має ту ж теоретичну базу. Не варто наводити повного переліку можливих складових елементів, що формують другу спеціальну групу, з тих причин, що вони знайдуть своє відображення при розгляді питання плебсології в ускладненому варіанті як філософсько-правового вчення. Варто констатувати, що філософсько-правова парадигма плебсології фактично відображає систематизовану сукупність правового предикату відносин людини і держави за активної участі мудрого простонароду й прогресивної опозиційної еліти, а особливо в історичну добу революційних ситуацій. І це при тому що, як зазначалося раніше, конституативною сутністю плебсології є філософсько-правове осмислення, відповідно до якого природне право – сила розуму й право хитрощів як незаконного елементу сили влади перебувають у регулярній, невпинній конкуренції. Зокрема, наявний предикат правовідносин в одержавленому суспільстві, що вибудуваний на систематизованій сукупності норм національного права, може не відповідати принципам природного права людини й справедливості. Саме за такого підходу, з плебсологічної філософсько-правової точки зору між алгоритмом природного права та хитрощів права як незаконним елементом сили влади повсякчас наявний фактор суперництва. При цьому зауважимо, що зазначене суперництво може бути вічним, а особливих форм належний процес набуває в умовах новітньої України. Пропонована у формі декларованого філософсько-правового вчення плебсологічна концепція фактично базується на практиці суспільного розвитку. Втім, водночас варто зауважити, що плебсологія як соціально-ціннісне, філософсько-правове явище передусім розглядається в широкому категоріальному алгоритмі. Звісно ж, що у даному разі окремі елементи філософсько-правового поняття плебсологія мають безпосередній зв’язок з питаннями її структури. І це при тому, що складові елементи поняття плебсологія навіть з урахуванням його основоположного принципу вічного суперництва природного права та хитрощів права як незаконного елементу сили влади доцільно систематизувати за конкретними

142

Розділ 1

філософсько-правовими ознаками у відповідні групи. Плебсологічна філософсько-правова парадигма відповідає закономірностям розвитку природи й суспільства, а також цивілізованим способам позитивного впливу людини на державу, що, звісно ж, охоплюється правовою формою суспільної свідомості. В сучасній структурі філософії права, на думку автора монографічного дослідження, можливо виділити сім головних груп елементів, які співвідносяться з основним питанням плебсології: вічним суперництвом природного та хитрощів права як незаконного елементу сили влади – інтегральним природно-правовим та соціально-правовим протиріччями між людиною (суспільством) і державою (представниками органів її влади). Важливо, що у плебсології проблема права завжди розглядається з позицій філософсько-раціоналістичного його осягнення. Так, до першої групи елементів, які співвідносяться з основним питанням плебсології, належать компоненти, що характеризують право як: 1) природне прагнення народу разом з опозиційною прогресивною елітою піднести на рівень закону справедливу, помірковану його волю, яка проявляється (реалізується) під час суспільних процесів, у тому числі мирних революцій; 2) підставу, що обумовлена обставинами незаконного приходу до влади чи змін конституційного ладу; 3) умови, за яких свавілля влади можна узгодити зі свавіллям суспільства, що діє, як правило, у формах юрби, у тому числі ненасильницьких масових акцій аби захистити природне право кожної людини та справедливість через сукупність усіх обрисів регулювання суспільних відносин; 4) реально чинний, взірцевий порядок у соціумі, який офіційно ідеалізується до рівня історичної свідомості, традицій та культури; 5) мету, ціль, що обумовлені відповідними причинами й умовами. До другої групи, які співвідносяться з основним питанням плебсології, визначаються фактори, що обґрунтовують право як: 1) вічну ідею, що розкривається розумом (думкою) людини та духовною силою народу, якої у соціально-кризових ситуаціях не здолати; 2) позитивне для людини й суспільства утворення, яке має відповідати природному праву; 3) відносно ситуативний розумовий плід в умовах соціуму – утворення, що функціонує у межах плебсологічного трикутника: людина–влада–держава; 4) виняткову соціально-значущу цінність. До третьої групи входять чинники, відповідно до яких право розглядається як: 1) природна можливість народу встановити систему істинних моральних ідеалів праведності; 2) можливість людини реалізувати свою думку діями у юрбі, у тому числі у ході ненасильницьких масових акцій; 3) можливість і здатність голосу людини у разі її бажання при обговоренні та розв’язанні важливих для неї, суспільства й держави питань; 4) природно-соціальна можливість народу встановити, поновити законність. Четверту групу утворюють компоненти, згідно яких право аналізується як: 1) виборювані народом справедливий соціальний лад і законодавство; 2) суспільні заворушення як природна форма виборювання народом своїх прав; 3) здобуте реально особисте, через виборюване національно-соціальне до загальнолюдського. П’яту групу формують складники, належно до яких право оцінюється як: 1) форма сукупності міжнародних угод, договорів, що регулюють взаємовідносини держав у питаннях суспільних процесів, у тому числі й суспільних заворушень; 2) форма законодавства, здійснювана владою громади й санкціонована державою; 3) базово-культурологічний феномен людини й суспільства.

1.6

143

Шосту групу становлять елементи, які співвідносяться з основним питанням плебсології, які визначають право як: 1) природні інтереси особи, суспільної групи; 2) захист суспільством, державою інтересів й можливостей людини, національної, соціальної групи. Сьому групу комбінують характеристики права як: 1) відокремленої відмінності (частини) і як складовий елемент закону; 2) комплексного, багатопланового, модерного соціального інституту. У свою чергу, наведені дані у якійсь мірі є узагальненими й не претендують на вичерпне викладення складових філософсько-правової будови плебсології як вчення. Проте плебсологія – це цілісна система філософсько-правових поглядів про загальні й спеціальні закони розвитку та функціонування природного права людини й суспільства, їх боротьби з хитромудрим правом як незаконним елементом сили влади, а також про закони побудови вдосконаленого суспільства та пов’язаних з ними процесів. Плебсологія є методологічною основою пізнавальної діяльності й утворення якісно нових, вищих норм суспільного устрою. З урахуванням національних й соціальних особливостей сучасного світу плебсологія осмислює проблему наукової ідеології як систему правових, філософських, моральних, політичних, релігійних поглядів та ідей. Виникнення плебсології (філософсько-правового вчення) фактично зумовлено процесами подій минувшого й теперішнього життя соціуму в період глибокої кризи колишньої соціалістичної системи і не тільки. Як філософсько-правова течія прогресивних сил плебсологія якісно виражає інтереси більшості народу. Започаткування плебсології викликане не стільки суб’єктивною мотивацією, а в основному об’єктивними потребами суспільної практики. Природній, ненасильницький розвиток суспільства вказує істинний шлях соціального й національного визволення. Плебсологія надає можливість на підставі науково обумовлених фактичних даних ґрунтовно й всебічно довести неможливість побудови реального соціалізму в умовах диктатури, а відтак його згину, чи постання громадянського суспільства в умовах однієї держави чи союзу держав. Плебсологічні знання також надають можливість зрозуміти чинники, за яких є перспектива побудови світового класичного громадянського суспільства. Зростання суспільних протиріч у будь-якій державі, на певному етапі її розвитку, завжди обумовлене системою соціально-економічних й політичних факторів. Сукупність даних елементів повсякчас, об’єднаних за спільною плебсологічною ознакою, у конкретній ситуації утворює типові кризові їх форми, які і є визначальною умовою суспільних, а також масових заворушень. Разом з тим, у плебсології сконцентрований позитивний зміст попередньої наукової й суспільної думки. Основні положення пропонованого вчення, як і його структура, позбавлені стереотипів, а за своєю сутністю вони повністю відповідають завданням новітнього етапу розвитку українського суспільства. Розгляд, аналіз, а також оцінка філософськоправових поглядів із досліджуваної тематики мають своєю метою виявити та усунути похибки, які стояли на заваді з’ясування наукової істини. Виникнення плебсології (філософськоправового вчення) – це закономірний етап в історії філософії права, етап який кардинально сприятиме справедливому законодавчому врегулюванню суспільних відносин у соціумі. Завдання плебсологічних знань полягає у тому аби показати, що за законами природного права людини в житті суспільства цілком реальний і необхідний докорінний переворот, якщо попередньо завдяки йому ж у соціумі було насильницьким революційним способом встановлено необмежену політичну владу певного класу, соціальної чи національної групи. І це тому, що антагоністична непримиренність соціальних протиріч не припиняється і в умовах диктатури. Антагонізм расової, національної, класової, політичної, громадянської, економічної нерівності передбачає презумпцію вихідної передумови соціального протиборства. Утвердження природного права людини й суспільства, їх юридичного, психічного та фізичного протиборства з владою заради справедливості є всесвітньо-історичною місією. У свою чергу, плебсологічна теорія природного права народу на мирний опір узурпованій державній вла-

144

Розділ 1

ді не має нічого спільного з марксистсько-ленінською теорією класової боротьби257 і всесвітньо історичною роллю пролетаріату, як і теорією фашизму258. А це тому, що плебсологія як системна сукупність теоретичних філософсько-правових положень має чітко виокремлену, відносно самостійну їх структуру, у якій кожний її елемент характеризується своїм предметом пізнання. У той же час, єдність плебсології (філософсько-правового вчення) забезпечує спрямування його концептуальних засад на вивчення загального, тобто абстрактного й конкретного, а також реального об’єкта та предмета пізнання259. Йдеться про природноправові та соціально-правові принципи і норми, на базі яких гарантується захист природи, прав та свобод людини, сім’ї, ґендерної рівності, рідної національної, міжнаціональної та справедливої інтернаціональної державності та ін. Плебсологія (філософсько-правове вчення) як систематизована сукупність спеціальних знань про правовий предикат відносин людини й держави, що реалізується в алгоритмі договірної нормативно-правової теорії їх обопільної юридичної відповідальності та ґрунтується на засадах філософії ненасилля, а також про масову участь мудрого простонароду та інших соціальних і національних груп, як і всього Українського народу та усіх народів світу, в державотворчих процесах у відстоюванні справедливості та соціальної законності є оригінальною частиною філософії права. Плебсологія як істинно-нове вчення поряд з іншими самостійними концепціями філософії права (наприклад, етичною філософією права П. Д. Юркевича260, гносеологічною природою філософії права А. А. Козловського261, єдністю цінностей та істинного у праві О. О. Бандури262 та ін.) вдосконалює, тобто модернізує загальну систему національних наукових та навчальних філософсько-правових знань, а також значимо піднімає філософсько-правовий рейтинг українського суспільства в його невпинному цивілізаційному розвитку. Воднораз значимість плебсології у національній системі філософії права у нинішній постреволюційний період (після лютого 2014 р.) доцільно розглядати у науковому форматі – «яка нація, така і її філософія права та справедливість»263. Адже велика філософія права може сотворити і велику націю. Є всі основи для розробки та створення української національної філософії права»264. Таким чином, плебсологія як філософсько-правове вчення є невід’ємним елементом національної філософії права, до якої безпосередню сутнісну причетність має українська нація (народ). Плебсологія (філософсько-правове вчення) є духовною субстанцією свободолюбивої української нації (народу), яка від природи не здатна терпіти стану узурпованої державної влади, і самим Богом покликана до істинного, демократичного, національного державотворення, законної правореалізаційної діяльності, дотримання природних та соціальних прав і обов’язків людини. Плебсологія як філософсько-правове вчення – це особлива форма дослідження правосвідомості Українського народу.

256

Скригонюк М. І. Плебсологія: правова сутність, теорія і практика : [монографія] / М. І. Скригонюк. – К. : ВПЦ «Київський університет», 2003. – Ч. 1. – С. 46. 257 Ойзерман Т. И. Развитие марксистской теории на опыте революции 1848 г. / Т. И. Ойзерман. – М., 1955. – С. 286. 258 Рахмир П. Ю. Происхождение фашизма / П. Ю. Рахмир. – М., 1975. – 179 с. 259 Скригонюк М. І. До питання про плебсологію як філософсько-правове вчення / М. І. Скригонюк // Вісн. Київ. нац. ун-ту ім. Т. Шевченка. Сер. Юрид. науки. – 2005. – № 67–69. – С. 38–40. 260 Юркевич П. Історія філософії права. Філософія права. Філософський щоденник / Памфіл Юркевич. – Вид. 3-тє. – К. : Ред. журн. «Український світ» ; Вид-во ім. О. Теліги, 2001. – 756 с. 261 Козловський А. А. Гносеологічна природа права (філософсько-правовий аналіз) : автореф. дис. … д-ра юрид. наук : 12.00.12 – «філософія права» / А. А. Козловський ; Київ. нац. ун-т ім. Т. Шевченка. – К., 2000. – 40 с. 262 Бандура О. О. Єдність цінностей та істинне у праві : [монографія] / О. О. Бандура. – К. : Нац. акад. внутр. справ України, 2000. – 200 с. 263 Козловський А. А. Філософія права як самосвідомість нації / А. А. Козловський // Проблеми філософії права. – 2003. – Т. І. – С. 16. 264 Там само. – С. 12–16.

Розділ 2 ҐЕНЕЗА ПЛЕБСОЛОГІЧНОГО ФІЛОСОФСЬКО-ПРАВОВОГО ВЧЕННЯ До пошуків предикату ідеального права фактично причетні мислителі всіх часів і народів, тому ідея ідеального права була у тій чи іншій мірі властива культурам усіх цивілізацій. Вічне прагнення людини до ідеального природно властиве для всіх сфер її життєдіяльності, а, в першу чергу, для предикату з державою про що засвідчують події мирної Революції Гідності 2014 року в Україні проти узурпованої державної влади. Алгоритм ідеального права, ідеального предикату відносин людини (з природними правами і обов’язками) з державою (з юридичною відповідальністю перед людиною за свою діяльність) завжди існував у її свідомості та уяві, і це тому, що людина від природи особа мудра. З означеного, приходимо до попереднього висновку, що пошук передовими мислителями людства справедливих форм соціального життя в одержавленому суспільстві закономірно спонукав до віднайдення і запровадження у філософію права як галузі правової науки та відповідно у сферу правової свідомості суспільства ідеального мірила відносин з державою – природного права. Так, саме справедливість є тим взірцем у теорії природного права, до якого має закономірно прагнути людина, тим самим об’єктивно критикуючи наявну правозастосовчу та судову практику в державі. Плебсологічна філософсько-правова парадигма природного права не втрачає своєї актуальності у процесі подальшого цивілізаційного розвитку суспільства. Більше того, у модерному плебсологічному філософсько-правовому форматі теорія природного права набуває абсолютно нової філософсько-правової якості та інтерпретується як теорія природного права і обов’язку. Підтримуємо думку С. І. Максимова щодо класифікації теорій природного права за ознаками класичності і некласичності. Зокрема, на думку вченого, класичні теорії природного права являють собою філософсько-етичний підхід до права, у них наголошується на ціннісно-ідеальні реальності права, виражається непереборне прагнення людини до ідеалу справедливості. І це при тому, що С. І. Максимов залежно від розуміння природи надпозитивної інстанції виокремлює різні види концепції природного права: 1) космологічні (Платон, Аристотель, Фома Аквінський); 2) раціоналістичні (С. Пуфендорф, Х. Вольф, Р. Штаммлер); 3) антропологічні (Г. Гроцій, Т. Гоббс, Ж.-Ж. Руссо); 4) старе природне право (обґрунтування вічності існуючого державно-правового порядку) і старе природне право (обгрунтування державно-правового ідеалу, заснованого на правах людини); 5) натуралістичні концепції, в яких природне право трактується як таке, що існує до позитивного права подібно до закону природи (Дж. Локк), деонтологічні – в яких природне право трактується як таке, що існує над позитивним правом як моральний ідеал (І. Кант) і логоцентричні – в яких природне право трактується як таке, що існує в самому позитивному праві як його розумне ядро (Г. Гегель)265. До некласичних сучасних світоглядно-методологічних основ концепції природного права через парадигму інтерсуб’єктивності С. І. Максимов виокремлює: 1) правовий екзистенціалізм або екзистенціальна феноменологія (М. Мюллер, Е. Фехнер, В. Майхофер), 2) правова герменевтика (А. Кауфман, П. Рікер); 3) комунікативно-дискурсивна філософія права (К.-О. Апель, Ю. Габермас)266. Аналізуючи та синтезуючи у плебсологічному філософсько-правовому аспекті концептуальну схему С. І. Максимова щодо класифікації систем 265

Максимов С. І. Правова реальність як предмет філософського осмислення : автореф. дис. … д-ра юрид. наук : спец. 12.00.12 «Філософія права» / С. І. Максимов ; Нац. юрид. акад. України ім. Я. Мудрого./ – Х., 2002. – С. 12. 266 Там само. – С. 13.

146

Розділ 2

природного права на певні види і підвиди, варто, в першу чергу, визначити місце плебсології в зазначеній системі. Очевидно, що за своїм сутнісним змістом плебсологія (філософськоправове вчення) наділена ознаками природного права. Пропонована плебсологічна філософсько-правова концепція у формі вчення поряд з цілою низкою глобальних конституативних завдань має своєю основною метою вирішувати реальні проблеми правового предикату відносин між людиною (з природними правами і обов’язками) та державою (з юридичною відповідальністю перед людиною за свою діяльність), а також мудрим простонародом у консонансі з прогресивною опозиційною елітою (з притаманним їм природно-правовим, державотворчим духом нації (народу)) та державою.

2.1. АНТИЧНИЙ ПЛЕБСОЛОГІЧНИЙ ФІЛОСОФСЬКО-ПРАВОВИЙ РУХ: ОСОБЛИВОСТІ СВІТОГЛЯДНОСТІ АРИСТОТЕЛЯ І ЦИЦЕРОНА Актуальність тематики динаміки осягнення мислителями доби античності плебсологічного, тобто філософсько-правового поступу, логічно зумовлена об’єктивною закономірністю, відповідно до якої зрозуміти сутність проблеми, що досліджується, та спрогнозувати її розвиток можливо лише за умови пізнання історичного її аспекту. Отже, не мирним шляхом, а відтак, незаконно щодо чинних звичаїв та традицій, під фізичним примусом природне безкласове родове суспільство поступово занепадало, штучно перетворюючись в найжахливіший рабовласницький суспільно-економічний лад. Побудова ж останнього, таким способом тривала у кшталті боротьби за владу, боротьби кмітливішої, нахабнішої, фізично, матеріально та морально сильнішої меншості суспільства з його інертною більшістю. З плебсологічного філософсько-правового погляду є всі наукові підстави класифікувати зазначений хід соціальних подій як перший державотворчо-правовий процес. А коли перебіг відповідних подій досяг періоду VІ ст. до нашої ери якість означеного набула чітко окресленого, у всіх його формах, державно-правового змісту. Саме VІ ст. до нашої ери – ось та відома, наповнена рабовласницьким державно-правовим духом, часова межа, починаючи з якої у Греції на основі античної філософії сформувалися перші філософськоправові ідеї у природно-правовому їх напрямку. Тепер декілька думок щодо головного плебсологічного філософсько-правового концепту рабовласницького суспільно-економічного ладу. Таким, на наш погляд, є безправність раба як людини, з одного боку, і всевладдя рабовласника – з іншого. Це по-перше. По-друге, в доповнення до першого, рабовласницький спосіб виробництва характеризувався особливою жорстокістю пригноблення людини в її більшості, і такою ж особливою зухвалістю рабовласника як самовиокремленої людини у її меншості. У зазначеному контексті заслуговує деякого критичного зауваження думка Ф. Енгельса про те, що без рабства не було б грецької держави, грецького мистецтва і науки; без рабства не було б Риму267. Безперечно, що грецька як і римська держави існували б, тільки з іншим їх якісним: культурою, мистецтвом, наукою тощо. Іншими словами, без рабства і грецька, і римська держави існували б так, як існувала б й українська державність без російсько-імперської чи комуно-радянської влади. Та, все ж таки, із розпадом рабовласницького суспільно-економічного ладу окремі елементи його державного правління, за тих чи інших умов, залишилися притаманними державним диктаторським режимам наступних суспільно-економічних формацій. І це при тому, що глобального прогресу зазнавала нормативно-правова база держав, започаткованих на основі феодалізму, капіталізму, а також тимчасового казармового соціалізму. Наприклад, відомий диктатор І. В. Сталін (Джугашвілі) зауважував в одній з своїх робіт, що при рабстві закон дозволяв рабовласникам 267

Энгельс Ф. Анти-Дюринг / Ф. Энгельс // Сочинения К. Маркса и Ф. Энгельса. – Т. ХIV. – С. 183.

2.1

147

убивати рабів268. У той же час, І. В. Сталін (Джугашвілі) власноручно, багаторазовими розчерками свого пера незаконно санкціонував до смерті – як вищої міри покарання незвідану кількість людських життів, а в очолюваній ним державі таких виявилося десятки мільйонів. Таким чином, якщо в період рабства рабовласникам убивати рабів дозволяв закон, то на етапах правування диктатур, що були згодом і залишаються чинними донині, відповідні функції виконувала посадова особа, розум і воля якої стояли і продовжують стояти над законом, тобто законністю. Актуальність питання плебсологічної філософсько-правової світоглядності Аристотеля і Цицерона варто обґрунтувати їхнім особливим мислительським субстанціюванням праксисно-ґенезисного розвитку суспільства, у тому числі у правовому предикаті відносин людини (з природними правами і обов’язками) з державою (з юридичною відповідальністю перед людиною за свою діяльність). І це при тому, що характерною ознакою давньогрецької філософії у контексті плебсології як модерного філософсько-правового вчення є інтелектуальна постать істинних мислителів – Аристотеля (384–322 до н. е.) і Марка Туллія Цицерона (106– 43 до н. е.). Зокрема, філософ і енциклопедист Аристотель – засновник логіки як науки, а також інших галузей спеціальних знань, у своїх творах прагнув узагальнити досягнення античної науки. Тому, на наш погляд, наукову важливість, величність означеної особистості доцільно інтерпретувати у кшталті висловлювання, що характеризує останній компонент без цілого, або останнє без першого: філософія, філософія права поза Аристотелем – це плебсологія поза філософією права. Можливо, саме тому К. Маркс назвав Аристотеля щонайбільшим мислителем давнини. Становлення філософської мудрості Аристотеля сталося в Афінах, у школі метафізика-ідеаліста Платона (428/427–348/347 до н. е.). Останній же вважався учнем Сократа. І хоча згодом Аристотель піддав критиці теорію безтілесних форм свого вчителя (міркування з приводу чогось або поняття, що віддзеркалюють дійсність у свідомості людини та відтворюють ставлення останньої до зовнішнього, навколишнього), він не зміг повністю відмовитися від платонівського ідеалізму. Зокрема, коментуючи проблему основного питання філософії, Аристотель притримувався теорії платонівського світобачення, відповідно до якої форма передує матерії. Так, філософ визнавав Бога, світовий розум, світовий дух як особливі субстанції, науково-теоретична логічність яких повністю визначала концепцію «форму усіх форм». Та усе ж, з життя йде кожний, хто народившись прийшов у цей світ, незалежно від того, ким він став – ідеалістом чи матеріалістом. Звичайно, позицію Аристотеля евентуально збагнути, з приводу його невизначеності, неконкретності у відповіді на вічне питання усіх часів і народів, а отже – філософії: «Що ж було спочатку?» Тим більше, що вони – нації (народи), як і будь-який їхній представник, перебувають у розумових пошуках справжньої державності та соціальної справедливості й до сьогодні не спроможні зробити те, чого не зробив Аристотель, а отже сформулювати її. Так, Аристотель був у достатній мірі мудрий філософ, але ж соціальні умови і обставини завше суттєво позначаються на впровадженні людиною свого власного, суб’єктивного світобачення дійсності, а особливо тієї, що триває з безпосередньою участю людських мас. Наприклад, перші початки вияву тих же софістських філософсько-правових тверджень також можуть бути доведені політичними поглядами Аристотеля. У даному контексті є вкрай важливим осмислення вченим теорії природного походження держави на зразок живих організмів. Варто зрозуміти, що в теорії природного походження держави не заперечується і природне право людини. Втім, Аристотель вважав людину такою, що від природи є політичною твариною. І це з причин природного утворення держави. З іншого боку, Аристотель визнавав, що кінцева мета держави, як і людини проявляється у щасливому прекрасному житті. Але якщо мета більшості людських мас – громадян держави – не співпадає з метою означеної, то чи мають природне право вони у та268

Сталин И. Речь на первом съезде колхозников-ударников / И. Сталин // Вопросы ленинизма. – Изд. 11-е. – М., 1939. – С. 419.

148

Розділ 2

кому разі корегувати її? Вочевидь, повною мірою таким правом людина наділена. Однак, філософ зважав, що держава не підлягає штучним перетворенням. Поляризація ж бідних і багатих у державі припиниться завдяки домінуванню заможних середніх прошарків. При цьому зауважимо, що повсякчасне буття людини формулює споконвічне питання її сутності і невід’ємних прав, у тому числі справедливості. За своїм змістом справедливість – це категорія морально-правового та соціальнополітичного значення. Поняття соціальної справедливості у структурі своїй концентрує два протилежні сектори. Перший сектор являє собою функціонально-дієвий механізм тієї чи іншої соціальної групи в суспільстві, державі, який обов’язково має відповідати іншому, філософсько-багатовекторному сектору. Зв’язок ролі особи, соціальної групи з філософською багатовекторністю передбачає її розумне співвідношення, в першу чергу, з соціальним становищем. Інші філософсько-правові компоненти можуть бути, наприклад, такими: злочин і покарання, права і обов’язки, праця і винагорода тощо. Відомо, що Аристотель вперше вдається до класифікації справедливості на види. Мислитель, зокрема, виділив три її класичні види, що є визнаними і сьогодні: зрівняльну справедливість, розподільну справедливість та вшанувальну справедливість. В умовах правового предикату справедливість завжди співвідноситься з поняттям законності, яке мають забезпечувати усі їхні суб’єкти. Характеризуючи справедливість як частину доброчесності і справедливість як всю доброчесність у стосунках між людьми та їхнє співвідношення, Аристотель прийшов до висновку, що вони тотожні, проте розрізняються у виявах (Етика, V, 3). Та все ж, право, закони і політика у контексті справедливості не наділені однозначністю. Так, В. С. Нерсесянц вважає, що політика, право і закони під справедливістю зазнають доброчесності, тобто політичної справедливості269. Правова доктрина Аристотеля повністю відповідає принципу: будь-яке соціальне середовище завжди потребує позитивних оцінок. Так, філософ доводив, що невільництво у формі рабства, як суспільного ладу, при якому виробники – раби перебували у неподільному, повному розпорядженні рабовласників, обумовлене самою природою. На його думку, держава для людини – політичної тварини з народження є особливим утворенням, без якого її життя практично неможливе. Зокрема, мислитель зазначав наступне: «Хто живе в силу своєї природи, а не внаслідок випадкових обставин поза державою – або надлюдина, або істота недорозвинута в моральному відношенні»270. Дану концепцію Аристотеля піддав критиці польський філософ Юзеф Боргош, який вважав її помилковою. «Хиба Аристотеля, – пише він, – пролягає в тому, що той виводив "політичність" людини із її природи, а не природу людини із її суспільної і політичної активності»271. Безумовно, що позиція Аристотеля має вади, одначе вони точно такі, як і вади осмислення відповідної проблеми Ю. Боргошем. Неправильність їхніх уявлень щодо залежності людини від природного і соціального очевидна та цілком закономірна. Людина, як творіння природи, наділена нею здатністю набуття високих інтелектуальних і моральних якостей. Це означає, що людина як природно-потенційна розумна особа не спроможна в умовах індивідуальності бути такою. З означеного, раціонально зробити логічний підсумок, що людина не здатна забезпечити свою життєдіяльність за межами суспільства, як і суспільство за межами держави. Інша річ – ступінь такої залежності, тому що в результаті людина є підпорядкованою суспільству та перебуває під владою держави. В кінцевому рахунку сам Аристотель, виходячи з уяви про поділ людей на вільних і рабів за природою, визнає, що хоча природа і прагне до такого поділу, однак не завжди може цього досягти272. Як бачимо, світобачення Аристотеля зводилося до двох основних, визначальних точок 269

Нерсесянц В. С. Философия права : [учеб. для вузов] / В. С. Нерсесянц. – М. : Издательская группа ИНФРА М – НОРМА, 1997. – С. 412. 270 Баскин М. П. Монтескье / М. П. Баскин. – М. : Мысль, 1965. – С. 7. 271 Боргош Ю. Фома Аквинский / Ю. Боргош ; [пер. с польс. М. Гуренко]. – Изд. 2-е. – М. : Мысль, 1975. – С. 121. 272 Нерсесянц В. С. Философия права : [учеб. для вузов] / В. С. Нерсесянц. – М. : Издательская группа ИНФРА М – НОРМА, 1997. – С. 416.

2.1

149

зору: про залежність людини від природи і залежність людини від суспільства та держави. У свою чергу, будь-яка залежність передбачає наявність зумовлюючих факторів, обставин, причин, що змушують людину підкорятися комусь. Тут і постає на перший план проблема насильства та його правомірності. Тим більше, що соціальне управління в умовах держави неможливе без примусу, тобто застосування сили для досягнення його мети. Форми і види насильства держави над людиною трансформувалися в процесі їхнього розвитку. Та звернемо увагу на соціальне середовище, в якому жив і творив Аристотель у період рабовласницького ладу, що позбавляв людину будь-яких прав і засобів виробництва. Як не дивно, але Аристотель вважав, що насильство не утворює права. З означеного, на його думку, насильство – це основа рабства за законом, але не основа права. Доступно збагнути, що філософськоправова концепція Аристотеля це складна система поглядів на природу, людину, право й державу через кшталт світобачення ним минулого, сучасного й майбутнього. Аналізуючи погляди Аристотеля, виявимо їх значимість щодо проблеми злочинності. У даному контексті французький філософ Клод Адріан Гельвецій (1715–1771) у своїй праці «Про людину» писав, що Аристотель сприймав розбій як різновидність полювання. На даний факт, зокрема, звернув увагу і Д. Дідро273. Втім, в літературних джерелах зазначається, що Аристотель, як і Солон, визнавав професію злодія, правда, з деякими застереженнями274. Представники філософських шкіл римського стародавнього світу також були близькими до ідеї природного права людини. Одним з них є оратор, філософ і політичний діяч Марк Туллій Цицерон, який, зокрема, вважав, що коли закон держави суперечить природному праву, він не може розглядатися як закон. У той же час, найкращу форму державного правління вчений вважав таку, яка б поєднувала у собі елементи демократії, аристократії і монархії, тобто «змішану». Як бачимо, зазначені погляди автора явно не узгоджувалися між собою, у розумінні дотримання прав та свобод більшості людської маси в державі. Своє ж бачення проблем життєдіяльності римського суспільства Цицерон висвітлив у кшталті правотворення, державотворення, етики та політичної теорії у своїх працях «Про державу», «Про закони». Він, зокрема, подав визначення природного права і держави, показав її джерельні зв’язки з власністю, відмежував природне право від писаного. Останнє ж класифікував на приватне та публічне. Відповідно до поглядів філософа істинний закон [природне право. – М. С.] – це розумний стан, що відповідає природі і поширюється на всіх людей: постійне, вічне, яке прикликає до виконання повинності, наказуючи, забороняючи, від злочину відлякує, воно все ж, нічого, коли це не потрібно, не наказує чесним людям і не забороняє їм і не впливає на безчесних, наказуючи їм будь-що чи забороняючи… [Про державу, ІІІ, ХХІІ, 33]. Філософські погляди мислителя були близькими до поглядів стоїків, адже вони сформувалися під впливом грецької філософії. Цицерон вбачав, як і стоїки, що у середовищі природного світу є наявність «розумного початку», того початку, який сконцентрований у душі людини і системно зв’язаний з Космосом, як єдиним цілим. Існує версія, що Цицерон у більшій мірі турбувався про популярність грецької філософії, аніж у викладенні своїх власних поглядів, хоча останні не позбавлені якості та оригінальності. До природного права, зокрема, Цицерон відносив усе, що пов’язане з прагненням людності творити справедливість. Отже, як вважав Цицерон, природне право в основі своїй має ознаки неписаності та довічної справедливості. Важливими є також погляди Цицерона щодо питання суспільних, масових заворушень, повстань і воєн. З даного приводу доречно зазначити, що мислитель притримувався однозначного правового принципу: «Під дію закону мають попадати всі» [Про закони, ІІІ, 17]. З даного посилання філософа постає зрозумілим, що за будь-які злочини, у тому числі скоєні юрбою, винуваті підлягали передбаченій законом відповідальності. 273

Дидро Д. Сочинения : в 2 т. / Д. Дидро ; [пер. с фр. ; сост., ред., вступ. ст. и примеч. В. Н. Кузнецова]. – М. : Мысль, 1991. – Т. 2. – С. 453. 274 Там же. – С. 567.

150

Розділ 2

У той же час, мислитель всебічно возвеличував розумну політичну, а також правову активність громадян. Цицерон вбачав, що свобода громадян може бути захищена в результаті їхньої єдності, згуртованості. Так, у роботі «Про державу» філософ констатував, що при захисті свободи громадян приватних осіб немає [ІІ, ХХV, 46]. Доступно збагнути, що захищаючи свою свободу всім суспільством та діючи помірковано, у формі суспільних заворушень, громадяни могли об’єднуватися в юрбу. Проте Цицерон виокремлював таке негативне поняття як «рішення юрби». У роботі «Про закони» філософ приходить до думки, що коли б право встановлювалося людськими рішеннями, тобто фактично рішеннями юрби, а не природою, то існувало б право розбійників, право перелюбства та інше275. Правильно зазначає В. С. Нерсесянц, що філософсько-правові ідеї Цицерона (і перш за все – про правовий характер держави, про державу як «загальний правовий порядок» і правове товариство, про природне право, справедливості, істинному законі тощо) проявили значний вплив на наступних мислителів, зберігши свою актуальність до наших днів276. Таким чином, в осмисленні проблеми особливостей плебсологічної філософськоправової світоглядності Аристотеля доцільно сформулювати відповідні висновки у дефініційно-стислому, логічно-обґрунтованому ключі, з найісторичнішими їх сутнісними ознаками. Проведений аналіз показує, що Аристотель частково притримувався у своїх переконаннях уявлень, що віддзеркалювали у його свідомості позитивну субстанцію від протилежної дійсності та виражали її ставлення до людини, людських мас у контексті природно-правових ідей. Доступно збагнути також, що в історичний період стародавніх часів філософськоправової доби Цицерона чіткої, системної вираженості теорії природного права, тим більше у плебсологічному філософсько-правовому розумінні, не існувало й існувати не могло. Правда, деякі принципи природного права використовувалися окремими мислителями як засіб оцінки чинної у суспільстві правової системи і тільки. Це, звичайно, не означає, що у категоріально-філософському розумінні питання природного права залишилось невирішеним, адже принцип природного права як бажаної цінності точного зразку установленої одиниці виміру справедливості сформулював відповідне логічне поняття, що визначало найзагальніші закономірності, зв’язки й відношення громадян у державі.

2.2. ФІЛОСОФСЬКО-ПРАВОВІ ВИЯВИ ПЛЕБСОЛОГІЧНОЇ ПРОБЛЕМАТИКИ В ПЕРІОД СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ У ПРАЦЯХ ФОМИ АКВІНСЬКОГО Актуальність філософсько-правового осмислення в період Середньовіччя Фомою Аквінським тематики, що нині увіходить до сфери пізнання плебсології, можливо закономірно обгрунтувати особливою її значимістю для практики суспільного розвитку. Важливість теоретичного внеску мислителя у скарбницю обраного напряму дослідження можливо аргументувати також й потребами суто плебсологічного філософсько-правового характеру. Втім, перш аніж розпочати розгляд теми середньовіччя Європи, у контексті її плебсологічної філософсько-правової світоглядності, необхідно наукову увагу зосередити на вступній частині даної проблематики. Отже, будь-яка суспільно-економічна формація є доволі тривалим у часі соціальним процесом, що відбувається закономірним порядком і являє собою послідовну зміну відповідних обставин та умов. Зрозуміло, що феодалізм як суспільно-економічна формація – це, перш за все, повний період у світовій історії, який змінює минувшину епохи античності, з рабовласницькими суспільними відносинами і передує історії Нового часу, 275

Нерсесянц В. С. Философия права : [учеб. для вузов] / В. С. Нерсесянц. – М. : Издательская группа ИНФРА М – НОРМА, 1997. – С. 43. 276 Там же. – С. 430.

2.2

151

упредметненого в тенета буржуазно-капіталістичної реальності. Та хоча, феодальне суспільство і розпочало формуватися в Західній Європі, приблизно в V–VІ ст., одначе, науковціісторики інтерпретують середньовіччя, починаючи з ХV–ХVІ ст., а в остаточному варіанті з ХVІІІ ст. Так, насправді європейський феодалізм первинно започаткувався на згарищі рабовласницької формації, тобто на присмерках давньої історії, одначе у повній мірі визрів, як такий, у межах Х–ХV ст. Філософія ж Середньовіччя – це сплав в одне ціле, в особливу субстанцію, непоєднуваного – приватної власності одних і бідності інших як людської маси, причім на фоні християнства як пануючої ідеології. Її ж слуги – викладачі, учені і філософи були церковниками і монархами. Опозиційні і навіть революційні рухи у середні віки незмінно поєднувалися з повстаннями проти пануючого віровчення та церкви, і виступали у формі різних єресей277. Втім, плебсологічна філософсько-правова світоглядність середньовіччя, все ж таки, має свої особливості. На нашу думку, найбільш доцільно розпочати аналіз творчої плебсологічної філософсько-правової спадщини – окремих її теоретиків з доби раннього феодалізму. Так, одним з відомих фундаторів плебсологічного філософсько-правового циклу ранньої стадії доби феодалізму вважається італієць Фома Аквінський (1225 чи 1226–7.3.1274). У 1323 р. Фома Аквінський був зарахований до лику святих, і названий Аквінатом, за місцем народження в Аквіно, неподалік Неаполя. Філософи теологічної школи визнавали людину, її душу, розум, поведінку та інше важливими компонентами об’єкта свого пізнання. Масова ж поведінка людності в державі була співмірною з вірою в Бога, а тому теологами і священиками церкви засуджувалася революційна поведінка народу супроти чинної в державі влади. Так, німецький теолог і філософ св. Альберт Великий (1193 або 1206 чи 1207–1280) вважав, що волю і дії людини направляє її практичний розум через процес пізнання. До практичного ж розуму вчений відносив і совість, завдяки якій людина від природи володіє універсальними принципами поведінки. За своїм змістом філософія Альберта Великого була доволі еклектичною і поєднувала теорії, запозичені в традиційному августинізмі й неоплатонізмі, поданому в Liber de causis, з аристотелізмом. У студентські роки Фома Аквінський був тісно пов’язаний із видатним мислителем Альбертом Великим. Саме Альберт Великий відкрив своєму учневі Фомі Аквінському цінність і значення аристотелівської філософії, яку пояснював у лекціях і трактатах. Необхідно зазначити, що Альберт Великий дуже цікавився емпіричними дослідженнями і був впевнений у важливості спостережень та їхній перевірці. Наскільки йому дозволяли умови, у своїх працях про рослини і тварин він покладався не на думки своїх попередників, а на результати власних спостережень, наголошуючи на тому, що в даному разі знання ґрунтуються на емпіричних дослідженнях. У міркуваннях щодо наукових проблем Альберт Великий покладався на здоровий глузд і уникав передчасних висновків. Хоча він і справив сильне враження на Аквіната, проте так і не зміг прищепити своєму учневі шалену пристрасть до емпіричних спостережень; той не поділяв наукових устремлінь свого вчителя, а Альбертові бракувало геніальної здатності. Тому до систематизації278 у питаннях теологічної теорії Альберт Великий долучав до наукової сфери проблеми природного права. Його ж спудей, італійський теолог і філософ Фома Аквінський опанував квестією природного права більш предметніше. Вчений як засновник томізму – ведучого напряму в католицькій філософії, створив особливу форму теоретичного алгоритму природного права. Він, зокрема, осмислював людину як вищий, найдосконаліший продукт природи. Вихідною константою в людині як індивідуальності вчений-теолог вважав поєднання душі і тіла у таку систему, в якій первинна душа. За його світобаченням душа людини є тією субстанційною формою її тіла, яка через нього отримує повне своє завершення. Особистість, 277

Трахтенберг О. Средневековая философия / О. Трахтенберг // Краткий очерк истории философии / [под общ. ред. проф. А. В. Щеглова] ; Институт философии АН СССР. – М. : Гос. соц.-экон. изд-во, 1940. – С. 44. 278 Коплстон Ф. Середньовічна філософія / Ф. Коплстон ; [пер. А. Колесника]. – К. : Jet-Set, 1997. – С. 72–73.

152

Розділ 2

як зазначав Фома Аквінський, – найблагородніше в усій розумній природі. Через питання людини як розумної істоти вчений підходив до проблематики правотворення та державотворення. Філософсько-правова концепція Фоми Аквінського про право, як систему поглядів на відповідну проблему, характеризується явною індивідуальністю у кшталті католицизму. Право як об’єкт пізнання філософ класифікує на три види: вічне право, природне право і людське або позитивне право. Перший вид права – вічне право, мислитель сформулював як сукупність правил та норм, визначених підданим розумним розпорядженням правителя – Бога. Вічне право являє собою, на думку Фоми Аквінського, об’єднану кількість божих принципів правління світом. Вічне право наділене аксіомічною закономірністю: Бог вічний, вічні й незмінні його принципи правління світом. Отже, вічне право філософ виокремлював до першооснов для інших, похідних форм права. І це тому, що мета вічного права задовольнити прагнення людей у досягненні блага як загального добра і щастя. Звідси, вічне право – це сам Бог. Інші ж види права є результатом діяльності Бога. Другий вид права – природне право походить, як зазначалося вище, від вічного права. Це означає, що природне право у якійсь мірі також співпричетне до божих принципів правління світом, тобто до Бога. Разом з тим, Фома Аквінський зауважував, що природне право – це сукупність правил вічного права, прищепленого в людському розумі і віддзеркаленому у ньому. Даний, похідний вид права мислитель також вважав вічним, незмінним, і таким, що наділене розумним характером. Щодо ознаки розумності, то по-перше, розумним вважається той, хто наділений неабияким розумом, відзначається розсудливістю при прийнятті відповідних рішень. По-друге, лише за наявності масовості розумної людності можуть бути сподівання про функціонування в державі природного права як такого, що врегульовує необхідні суспільні відносини. Адже Фома Аквінський зазначав, що природне право доступне лише розумним створінням, які пізнають його за допомогою власного інтелекту. Світобачення мислителем теоретико-правових властивостей природного права не характеризувалося відступом від загальноприйнятих законів. Так, зокрема, Фома Аквінський зауважував, що уявляючи природне право, люди є співпричетними до вічного права, а через нього до бажаного плану правління світом, у реалізації якого людина може бути активною і пасивною279. Третій вид права – людське або позитивне право, за визначенням Фоми Аквінського, являє собою ніщо інше, як застосування принципів природного права у суспільному житті. При цьому філософ вніс заувагу, що людське право відтворюється і функціонує тільки завдяки його відношенню до вічного, Божого права. Проте, дана причетність не є безпосередньою, вона виражена за допомогою посередньої, допоміжної ланки. Відсутність прямої залежності між людським і вічним правом, на думку Фоми Аквінського, не означає, що такої не існує взагалі. Тим більше, усі види права взаємозв’язані, а вічне право, вважав мислитель, як і держава, походить від Бога і тому має існувати у кожному суспільстві280. Філософсько-правова концепція Фоми Аквінського про право не спричинила і не могла спричинити шкоди процесу правотворення доби феодалізму як суспільно-економічного ладу з його особливими правовими відносинами. Навпаки, зазначені погляди вченого у їхньому поєднанні з відповідними судженнями про державу та її вдосконалення, завдяки залученню простонароду, мали позитивне значення, вони послугували науковим підґрунтям для творчої діяльності іншим мислителям. Щодо поглядів Фоми Аквінського на процес державотворення, у тому числі за участі народу, можливих форм державного устрою, то у даному питанні філософ проявляв притаманну йому наукову винятковість. Роздуми вченого про державний устрій концентрувалися навколо пізнання сутності олігархії, монархії та тиранії. Як і Арис279

Боргош Ю. Фома Аквинский / Ю. Боргош ; [пер. с польск. М. Гуренко]. – Изд. 2-е. – М. : Мысль, 1975. – С. 126. 280 Антология мировой философии / [ред. колл.: В. В. Соколов и др.]. – М. : Мысль, 1969. – Т. 1. – С. 124.

2.2

153

тотель, Фома Аквінський притримувався думки, що не всі форми влади в однаковій мірі реалізують щастя і благо народу281. У своїй праці «Про правління государя» він обґрунтовує: 1) людину як суспільну істоту; 2) спільне благо як мету державної влади; 3) моральне добро як середину між розпутними крайностями та інше, які з’єднує з доктриною верховного авторитету Римського Папи та основними положеннями християнських вчень. Крім того, Фома Аквінський з деякими застереженнями визнає право народу повстати проти тирана, який систематично спотворює справедливість. Зауваги мислителя щодо права народу на опір державній владі характеризувалися певними ознаками як умовами. Аналіз зазначеної роботи дозволяє зробити висновок, що автор концепції права народу повстати Фома Аквінський виокремив три ознаки, за наявності яких відповідний процес був можливим. По-перше, тираном вважався той правитель у Стародавній Греції, Римі, а також в Італії XIII–XVI ст., що прийшов до державної влади насильницьким шляхом і одноосібно керує державою. Отже, можна з впевненістю констатувати, що моделюючи природно-правовий механізм права народу повстати проти тирана як державного правителя, філософ усвідомлював, що мова насправді йде про володарів, керівників італійської держави, які могли бути його сучасниками. Зазначена обставина, звичайно ж, засвідчує про певну революційність політичних поглядів Фоми Аквінського. Урешті-решт і томізм (лат. Thomas – Фома), як його вчення само по собі характеризується суттєвою новизною в католицизмі і навіть, до певної міри, революційністю, адже визнання томізм набув у школах домініканського ордену. Та в середні віки проти томізму виступили послідовники Іоанна Дунса Скота (1265/66–1308), який прагнув відокремити філософію від теології, доводив неможливість раціоналістичного обґрунтування ідеї творіння з нічого, визнавав залежність розуму від волі. Друге застереження Фоми Аквінського щодо права народу повстати проти державної влади передбачає, що влада тирана має обов’язково ґрунтуватися на насильстві та свавіллі. Це означає, що керівник держави наділений необмеженими повноваженнями і діє на власний розсуд, не зважаючи на волю й думки як інших представників влади, так і народу, в результаті чого у державі відсутня законність – правильне, об’єктивне, неупереджене ставлення до морально-етичного та правового. Зрозуміло, що спотворення справедливості в державі могло реалізуватися за наявності відповідної системи органів влади, що нав’язували суспільству волю тирана та пануючого класу. Процес спотворення справедливості у ході життєдіяльності простонароду стає для нього нестерпним. Зловживання органів державної влади охоплює усі сфери суспільного буття. Отже, роздуми підтверджують сутність наступного застереження Фоми Аквінського про право народу повстати проти тирана як особи, наділеної в державі необмеженою владою, особи, яка ігнорує будь-яку колегіальність у прийнятті відповідальних рішень. Отже, систематичність спотворення справедливості в державі є третьою заувагою філософа. Систематичність передбачає постійність, регулярність, періодичність, масовість у порушенні правил життєдіяльності суспільства, хоча держава завжди зобов’язана забезпечити дотримання законності. Інша річ, яким чином правова система функціонує в державі. Важливо зауважити, що систематичність спотворення державною владою справедливості евентуальна відбуватися постійно або через певні проміжки часу, втім, народу від того не було легше. Сталість, безперервність зловживань тирана державною владою передбачає задіяння до означеного процесу порушення законності усіх гілок державної влади. За даних умов спотворення справедливості, не припиняючись і не перериваючись, триває весь час. Враховуючи, що в Західній Європі феодалізм охоплював період з кінця V ст. до буржуазних революцій ХVІ–ХVІІІ ст., то мислительська філософсько-правова діяльність Фоми Аквінського припадає на період умовного розквіту зазначеної класово-антагоністичної формації. У цей час селянська та міська біднота повсякчас піднімала великі і малі повстання, якими чинила опір та протидіяла феодалам і місцевій знаті. 281

Боргош Ю. Фома Аквинский / Ю. Боргош ; [пер. с польск. М. Гуренко]. – Изд. 2-е. – М. : Мысль, 1975. – С. 122.

154

Розділ 2

У добу творчої діяльності філософа суспільні й масові заворушення відбувалися у Франції, Італії, Німеччині та інших державах. Це, безумовно, давало змогу вченому проаналізувати хід відповідних подій суспільного розвитку і робити необхідні висновки. Не припинилися суспільні й масові заворушення, а також повстання, і в робітничому та селянському середовищі, зокрема в Італії, і по завершенні досліджень філософа. Так, через 30 років після смерті Фоми Аквінського, у 1304 р. розпочалося селянсько-плебейське антифеодальне повстання в адміністративно-територіальних межах північно-західної Ломбардії, що на півночі Італії. До речі, в складі єдиної італійської держави Ломбардія перебуває з 1859 р. Повстання селян тривало майже три роки, яке очолював Дольчіно (?–1307). Народний провідник мав намір створити, в області річки Сезії, вільну селянську громаду. Повстання було придушене владою, а його керівник страчений. У 1378 р. у Флоренції – місті, що розташоване на річці Арно у центральній частині Італії, підняли повстання робітники вовноткацьких мануфактур – чoмпі (італ. ciompi), які вперше в Європі висунули економічні та політичні вимоги. Зокрема, повстанці вимагали права на утворення своїх цехів, підвищення заробітної плати та ін. Політичний же дезидерат повстанців полягав у тому, що вони бажали введення їхніх представників до уряду міста. Зазначене повстання також було упокорене владою. Сталість у розумінні систематичності спотворень справедливості чинною державною владою на чолі з тираном передбачала таку соціально-психологічну її величину, яка виходила за межі терпимості простонароду. У вченні про природне право як ідеальне, незалежне від держави право можливо відшукати значну кількість однорідних та близьких теоретичних положень, що є характерними для різних історичних етапів розвитку людства. Так, у плебсологічному філософськоправовому вченні у питанні суспільних заворушень, що особливо притаманні демократичним формам правління, відстежується положення, яке майже повністю збігається з світобаченням даної проблеми Фоми Аквінського. Так, мислитель свідомий того, що панування народу може мати місце в державі тоді, коли широкі людські маси завдяки своїй силі та чисельній перевазі подолають багатих. Він вважає, що у такому разі весь народ виступає в якості тирана щодо несправедливої влади282. Втім, це зовсім не означає, що філософ притримувався явно демократичних ідей у проблематиці правотворення та державотворення. А весь філософсько-правовий концепт Фоми Аквінського кристалізувався навколо церковної, а не світської влади. Наприклад, несправедливе правління за баченням філософа, являє собою таку політико-правову ситуацію, що не узгоджується зі справою церкви. Так, коментуючи погляди Фоми Аквінського у питанні несправедливого правління [державного. – М. С.], Ю. Боргош зазначає, що це правління суперечить інтересам церкви283. Фома Аквінський, хоча і в алегоричній формі, але все ж піднімає на науковому рівні проблему конкуренції між державною владою і народом. І що характерно, філософ вже тоді впритул підійшов до конституативного питання плебсології – проблеми вічного суперництва між природним правом людини і хитрощами державної влади. Фома Аквінський веде мову про несправедливе правління державою, яке здійснюють представники влади. У даній ситуації в якості потерпілого постає народ, який самочинно організовується і чинить супротив державній владі. Негідництво державної влади виникає і розвивається поступово. Відповідні негативні тенденції набирають форми звичаїв у практичній діяльності представників державної влади. Представники ж народу, адекватно самоуповноважені на те, не погоджуються з даними негативними, ворожими природному праву процесами. Їхній опір триває у формі різнорідних акцій непокори, у тому числі суспільних і масових заворушень. У такий спосіб, який поки що у переважній більшості випадків засуджується поміркованою більшістю простонароду, ведеться боротьба з негативними проявами державної влади. Сприйнятливо збагнути, що масові дії народу є фізич282 283

Боргош Ю. Фома Аквинский / Ю. Боргош ; [пер. с польск. М. Гуренко]. – Изд. 2-е. – М. : Мысль, 1975. – 183 с. Там же. – С. 124.

2.2

155

ними, агресивними діями, які супроводжуються скоєнням кримінально-карних діянь і обумовлені феодальним абсолютизмом як соціальним середовищем. Суспільні ж заворушення в основі своїй мають мирний характер, інші їхні ознаки явно співпадають з виокремленими ознаками Фоми Аквінського. Та все ж, доцільно окремо звернути увагу на ще одну важливу плебсологічну деталь, що стосується питань філософсько-правового інструментарію. У своїй філософсько-правовій доктрині природного як ідеального права народу виступити проти влади, яка, головним чином, викладена в роботі «Про правління властителів» («De regimine principium»), Фома Аквінський не використовує таких термінів як повстання, виступ, війна та обмежується вживанням дієслів «скинути», «повалити» та вислову «позбавити тирана влади». Мислимо вдатися до різних бачень та їхніх обґрунтувань причин даного способу наукового дослідження філософа. Проте, зазначене питання не відзначається особливою значимістю. Кардинально важливим є те, що на думку філософа громадяни держави мають право повалити несправедливу владу, якщо у них вистачить на це сили. Сумніву в тому немає щодо логічної оригінальності даного умовиводу мислителя, тим більше, що в природному та соціальному бутті перемагає, як правило, той, хто спроможний це зробити. Що стосується влади, у тому числі й несправедливої, то за твердженням Фоми Аквінського: «Хоча усяка влада походить від Бога, вона може також не походити від нього». Обопільна структура даної посилки така, що кожна з них наділена ознаками несправедливості. Це означає – влада від Бога є справедлива і не справедлива. Влада ж не від Бога – несправедлива завжди. Останнє твердження за поглядами філософа набуває як дефініція трьохвидового значення. Отже, походження влади не від Бога передбачає три основні модуси: перший являє собою таку систему кривдних прийомів, за допомогою яких, як засобів, правитель прийшов до державної влади. Зрозуміло, що їхня кількість необмежена; другий спосіб утворює таку філософсько-правову конструкцію, коли особа керує державою несправедливо, всупереч інтересам церкви. Несправедливе правління державою всупереч інтересів церкви можливо, як вважав Фома Аквінський, класифікувати на два підвиди. Перший підвид характеризується такими двома специфічними ознаками як законність та недостойність. Наведемо такий приклад, особа прийшла до державної влади законно, відповідно до чинних правил, але не достойна її. Філософ притримувався думки, що даний варіант правління державою за своїм походженням наділений святобожим змістом. З цих причин громадяни зобов’язані підкорятися правителю. Наступний, другий підвид, відзначається такою кваліфікаційною ознакою, як узурпація влади в державі силою (незаконно). Саме таку несправедливу владу, як вважав Фома Аквінський, громадяни-піданні мають право повалити, якщо у них вистачить на це сили. До речі, квестія узурпації державної влади турбує людство з часу започаткування такої. Наприклад, перший період державності України (ранньофеодальний) у VІ–VІІ ст. започаткували східнослов’янські племена, створивши племінні союзи. З часом, у VІІІ ст. ці ж племена організували державне утворення – Русь, а фактично це був «союз союзів племен»284. Означене дає усі підстави висунути наукову версію, що кожний союз племен намагався узурпувати чинну владу. Отже, традиційно так склалося у державотворчому процесі, що узурпатором є та особа, яка незаконно захопила владу в державі. Узурпація державної влади неодмінно мала своїми наслідками масове порушення законності. І це з тих причин, що той, хто незаконно прийшов до влади, порушував закон з метою політичного самозбереження. Філософ веде мову про особистість, яка силою узурпувала титул володаря держави, і, визначаючи природне право народу на повалення та насильне позбавлення її державної влади, фактично засуджує узурпаторство. Його ж своїми природно-правомірними антидержавними діями засуджує і народ, причому, останній керується не поглядами вченого, а розумом здорового глузду. 284

Історія держави і права України : [навчальний посібник] / А. С. Чайковський (кер. кол. авт.), В. І. Батрименко, О. Л. Копиленко та ін. ; [за ред. А. С. Чайковського]. – К. : Юрінком Інтер, 2000. – С. 4.

156

Розділ 2

Третій спосіб походження влади не від Бога як самостійний вид несправедливої влади (правитель обраний законно та розпочинає діяти несправедливо) складається з різних компонентів єдиного процесу, який варто класифікувати на такі основні фази: попередня та наступна. Попередня фаза третього способу походження несправедливої влади характеризується прикметами праведності (законності) та початку несправедливих дій. Ознака праведності (законності) у часовому періоді – з моменту приходу правителя до влади до моменту початку несправедливого його правління. Звичайно, сприйнятливим є те, що несправедливе правління мало набрати системної форми і, таким чином, перерости в наступну повну його форму. Хоча Фома Аквінський фактично зазначає не про системні, а початкові несправедливі дії правителя, що вже дає підстави усунення його від влади, але за певної умови. Такою умовою, як вважав філософ, мав бути факт встановлення, що володарювання не входило в плани провидіння, так як воно передає владу й недостойним людям285. Якщо ж буде доказано, що поява такого правителя не входила в наміри Бога, то, можливо позбавити його влади. Однак необхідно брати до уваги і такі обставини, як ступінь зла, заподіяного його правлінням, час, коли приймалося це рішення, а також можливість застосування інших заходів, які б усунули існуюче зло, не скидаючи правителя з престолу. Кінцеве рішення даного питання залежить від церкви, конкретніше від папства286. Резюмуючи осмислене, доцільно збагнути, що Фома Аквінський, відповідно до його філософсько-правових поглядів про державу, вбачав дві наявності умов, які забезпечували право народу відсторонення від державної влади того правителя, що керує несправедливо. Як бачимо, філософсько-правова концепція вчення Фоми Аквінського про державу наділена винятковими особливостями, основна з них – контрольна функція церкви. На це, зокрема, звертав увагу Ю. Боргош, який зазначав, що вчення Фоми Аквінського про державу має лише форму демократичних елементів, а по суті своїй віддзеркалює тільки інтереси церкви. Адже церква, як зазначає вчений, прагнула до верховенства своєї влади над світською287. Зазначені висновки повністю узгоджуються з загальною характеристикою філософсько-теологічної самобутності Фоми Аквінського. До речі, філософсько-правові погляди Фоми Аквінського, як представника періоду ХІІІ ст., були достатньо вмотивованими, щоб обумовити виникнення названого філософського напряму – томізму. Своєрідність філософськоправової світоглядності мислителя виражалася також й у питаннях формування нової влади. Повалення народом (достатньою кількістю сил і засобів) несправедливої влади означає, що в результаті виникає об’єктивна потреба організувати та узаконити нову, справедливу владу. За філософсько-правовими поглядами Фоми Аквінського, народ наділений природним правом повалити несправедливу державну владу та не має права той, хто переміг, легалізувати нову владу: сформувати її і визнати законною. Фома Аквінський зазначає і не більше, що влада підданих, які перемогли несправедливу владу, може бути узаконена. Проте, як вдало констатує Ю. Боргош, Фома Аквінський не говорить, що це міг би зробити народ. Потрібно розуміти, що відповідним правом наділена церква288. Аналіз концептуальних теоретичних положень Фоми Аквінського засвідчує, що в окремих аспектах за своїми властивостями характеризуються магістральним філософсько-правовим спрямуванням щодо перспектив процесів правотворення та державотворення. Філософ, наприклад, писав, що суспільство не в змозі без керівництва держави – «єдиної волі кермувальника» ставити перед собою певну мету. Тому сутність держави полягає у тому, щоб спрямовувати рух суспільства у поступі до поставленої цілі289. Щоправда, мислитель осягав мету поступу суспільного розвитку у кшталті властивого йому філософського католицизму. 285

Боргош Ю. Фома Аквинский / Ю. Боргош ; [пер. с польск. М. Гуренко]. – Изд. 2-е. – М. : Мысль, 1975. – С. 125. Там же. 287 Там же. 288 Там же. – С. 124. 289 Thomas Aguinas. De Regimine Principium / Thomas Aguinas. – S. 1. 286

157

2.3

З означеного, необхідно констатувати також, що час Середньовіччя, у якому жив і творив Фома Аквінський, характеризувався доволі жорстокими економічними, соціальнополітичними протиріччями. І, незважаючи на це, мислитель не тільки створив томізм як нове філософське вчення католицизму, яке теоретично, а згодом й практично вживилося у європейський процес державотворення, але й зумів творчо розвинути концепцію природного права людини, у тому числі, право людських мас на збройний опір державній владі способом повстання. Хоча таке природне право народу вчений і визнавав у специфічній формі католицизму, проте це була розсудлива ідея встановлення справедливості в суспільстві, задум, що мав на меті вдосконалення процесів правотворення та державотворення в Європі. У цілому, як зазначає В. С. Нерсесянц, Фома Аквінський розробив досить послідовний і глибокий християнськотеологічний варіант юридичного праворозуміння, а його філософсько-правові погляди отримали подальший розвиток у томістських і неотомістських концепціях природного права290.

2.3. ПЛЕБСОЛОГІЧНІ ФІЛОСОФСЬКО-ПРАВОВІ ПОГЛЯДИ У НОВОМУ ЧАСІ В аспекті актуальності у вступній частині дослідження тематики плебсологічних філософсько-правових поглядів Нового часу варто наголосити про її вагому наукову значущість як для практики суспільного розвитку, так і для теоретико-концептуальних положень. Так, вагомість філософсько-правових поглядів доби Нового часу раціонально детермінувати недостатньою вивченістю пропонованої тематики, що закономірно обумовлює новизну та проблематичність зазначеного напряму пізнання. У зазначеному контексті Нового часу важливо підкреслити, що суспільний розвиток суттєво скорегував плебсологічні філософсько-правові світобачення передових мислителів людства. Його ж плебсологічний філософсько-правовий зміст набував дедалі якіснішого та продуктивнішого звучання як у просвітницькій палітрі Європи, так і її околиць. Любомудри, сучасники найвищого ступеня епохи феодалізму, українці: Юрій Дрогобич (Котермак) (бл. 1450–1494), Павло Русин (бл. 1470–1517), Лукаш з Нового Міста, що біля Самбора (невідомо. –1542), Станіслав Оріховський-Роксолан (1513– 1566), Іван Вишенський (між 1545–1550 – бл. 1620), Климентій Зинов’їв (кін. ХVІІ – поч. ХVІІІ ст.), Ісайя Копинський (невід. – 1640), Касіян Сакович (бл. 1578–1647), Петро Могила (1596 або 1597 – 1647), Кирило Транквіліон-Ставровецький (невід. – 1646), Христофор Філалет (невід. – невід.), Лаврентій Зизаній (невід. – бл. 1634), Інокентій Гізель (1600–1683), Лазар Баранович (1620–1693), Тарас Шевченко (1814–1861), Іван Франко (1856–1916), англієць Джон Локк (1632–1704), французи Жан-Жак Руссо (1712–1778), Шарль Луї Монтеск’є (1689–1755), Дені Дідро (1713–1784), німець Поль Анрі Гольбах (1723–1789), росіянин О. М. Радищев (1749–1802) достатньо аргументовано критикували чинні у їхніх державах соціально-правові системи як такі, що суперечили природній справедливості. Дещо особливе місце у сузір’ї вчених плебсологів посідають німецькі філософи Іммануїл Кант (1724–1804) та Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770–1831). 2.3.1. Плебсологічні філософсько-правові концепти українських мислителів

Актуальність тематики внеску українських мислителів у період Нового часу в скарбницю змісту плебсології (філософсько-правового вчення) логічно зумовлюється багатоаспектним вектором спрямування. Повне осягнення оцінки внеску українських мислителів у тематику остаточного формування плебсології як філософсько-правового вчення виявиться наявним лише за умови з’ясування, як саме був досліджений ними алгоритм природного права, у 290

Нерсесянц В. С. Философия права : [учеб. для вузов] / В. С. Нерсесянц. – М. : Издательская группа ИНФРА М – НОРМА, 1997. – C. 443.

158

Розділ 2

тому числі права народу на опір узурпованій державній владі, як й ціла низка інших значущих питань. Історично так склалося, що українство як одвічно свободолюбивий народ своєрідно з позиції природного права і обов’язку оцінювало стосунки між людиною і державою. Отже, у контексті сучасної української реальності, плебсологію (філософсько-правове вчення), слід інтерпретувати через призму виникнення в Україні концепції про природні права людини, а особливо з історичного моменту започаткування й розвитку філософсько-правової думки у XV–XVI ст. Процесу ґенезису плебсологічної філософсько-правової ідеї природних прав людини, зокрема, сприяло поступове витворення таких соціально-економічних умов, як формування буржуазних відносин, а також міського самоуправління, відповідного рівня культури й освіти, психологічного пробудження національної свідомості тощо. Природне право – одне з поширених понять правової та філософсько-правової думки, яке означає сукупність принципів, правил, цінностей, прав, зумовлених звичайною природою людини, а тому незалежних від конкретних соціальних умов і держави. Відомо, що перша ідея природного права виникла вже в давнині, зокрема в античному світі. Однак, вважається, що найбільшого розвитку вона досягла в XVII–XVIII ст., коли стала основною політико-правовою доктриною прогресивної частини суспільства в боротьбі з феодальним ладом. Вагомий внесок до скарбниці теорії природного права внесли мислителі в Україні. З різних причин імена таких особистостей стали забутими, а багато з них ще й досі невідомі. Одночасно зауважимо, що ідея філософсько-правової концепції природного права започатковується в Україні, починаючи вже з другої половини XV ст., і згодом набуває досить достатнього соціального звучання в найрізноманітніших форумах. Досить чітко вираженими прибічниками, які у своїх творах обстоювали ідею природного права, були українські просвітителі Юрій Дрогобич (Котермак, бл. 1450–1494)291, Павло Русин (бл. 1470–1517)292, Лукаш з Нового Міста, що біля Самбора (невід. – 1542)293, Станіслав Оріховський-Роксолан (1513–1566)294. Особливе місце серед згаданих прибічників природного права в Україні в період його зародження посідає Стефан Зизаній (бл. 1570, с. Петелич, Львівська обл. – 1600), визнаний теоретик плебсологічної філософсько-правової концепції права народу на опір. Стефан Зизаній – письменник, мислитель, гуманіст, просвітник, один із засновників Львівської братської школи, її ректор, виходець із міщанської сім’ї Хоми Куколя (Зизаній – грецький переклад слова «кукіль»). За виступи проти католицизму та унії він переслідувався як світською, так й духовною владою, за що був відлучений від церкви і навіть оголошений державним злочинцем. З позицій визнання загального священства він спрямовував свою критику й проти ієрархії та кліру православної церкви. Основним звинуваченням проти Стефана Зизанія було те, що він «противно пастырей неистовствует» і цим «так Русь поблазнил, же єго книжкам баламутным лѣпѣй євангелій вѣрят». В іншому звинуваченні говориться, що Стефан Зизаній, виступаючи проти церкви та королівської влади в Україні, «з небом і землею воює, ані Богу, ані людям не вибачає... Короля, пана нашого, негарно в казаніях своїх згадує... Русь до бунтів і незгоди під’юджує...». Стефан Зизаній присвятив свою творчість боротьбі за незалежність своєї батьківщини, духовно-релігійну самостійність українського народу. Його основні праці «Катехізис», «Ізложеніє о вірі», «Казаніє св. Кирилла...» присвячені викриттю зловживань церковної верхівки та закликають до боротьби з наступом католицизму. Ховаючись від пере291

Федів Ю. О. Історія української філософії : [навчальний посібник] / Ю. О. Федів, Н. Г. Мозгова. – К. : Україна, 2001. – С. 67–68. 292 Там само. – С. 68–69; Нічик В. М. Гуманістичні і реформаційні ідеї на Україні / В. М. Нічик, В. Д. Литвинов, Я. М. Стратій. – К. : Наукова думка, 1990. – 382 с. 293 Нічик В. М. Гуманістичні і реформаційні ідеї на Україні / В. М. Нічик, В. Д. Литвинов, Я. М. Стратій. – К. : Наук. думка, 1990. – С. 69. 294 Шульженко Ф. П. Історія політичних і правових вчень / Ф. П. Шульженко, Т. Г. Андрусяк. – К. : Юрінком Інтер, 1999. – С. 183–184; Orichowsky St. Wybor pism / St. Orichowsky. – Warszawa ; Wroclaw ; Crakow, 1972.

2.3

159

слідування, Стефан Зизаній у 1599 р. змушений був постригтися в ченці, а в 1600 р. після втечі до Валахії помер у цьому ж році295. Особливого розвитку теорія природного права набула в поневоленій Україні в історичну епоху ХVІІ-ХVІІІ ст. У той же час ХVІІ ст. в Україні у філософсько-правовому вимірі доцільно вважати епохою просвітництва. Початок же ХVІІ ст. в Україні ознаменувався новою плеядою мислителів, прибічників теорії природного права. Серед них – Іван Вишенський (між 1545–1550 – бл. 1620)296, Климентій Зинов’їв (кін. XVII – поч. XVIII ст.)297, Ісайя Копинський (невід. – 1640)298, Касіян Сакович (бл. 1578–1647)299. Друга група просвітителів – це ті мислителі, хто в період XVII ст. в Україні факультативно визнавали ідею природного права у специфічній формі рівності людей перед Богом. Це, зокрема, Петро Могила (1596 або 1597–1647)300, Кирило Транквіліон-Ставровецький (невід. – 1646), Христофор Філалет (невід – невід)301, Лаврентій Зизаній (невід. – бл. 1634)302. До третьої групи просвітителів, виразників природного права, можливо віднести тих, хто у своїх творах пропагував регламентацію життя суспільства, ліберальні погляди, звільнивши людину від опікування її державою. Зазначені ідеї, зокрема, обстоювали Інокентій Гізель (1600–1683)303, Лазар Баранович (1620–1693)304. Одним з достатньо відомих ідейних сподвижників теорії природного права в Україні в середині XVII ст. постав мислитель, церковно-освітній діяч, педагог Козачинський Михайло (Мануйло) (1699–1755)305. Зокрема, у філософському трактаті «Philosophia Aristotelica» («Філософія Аристотелівська») М. Козачинський визначав вічне право («вічний закон») як «акт пізнаючого Божого розуму, що вказує як слід скеровувати всіх до своєї мети. Вічне право походить від Бога та йому тотожне, воно є джерелом усіх форм права, передусім природного, є способом правління найвищого правителя»306. Варто підкреслити, що на думку філософа «природне право настільки непорушне, що не може бути змінене навіть самим Богом»307. Достатньо чільне місце серед когорти теоретиків природного права в Україні посідає випускник Києво-Могилянської академії, гетьман Пилип Орлик (1672–1742). Є всі підстави вважати, що Пилип Орлик як відомий державний діяч здійснив достатньо вагомий внесок у процес становлення філософії права в Україні кінця XVII – сер. XVIIІ ст. Зокрема, Пилип Орлик є автором першої української Конституції 1710 р., політичного меморіалу «Вивід прав України». Держава, вважав він, народжується і діє за принципами природного права в суспільному договорі. Народ, як суб’єкт прав і обов’язків, укладає договір з прогресивною полі295

Федів Ю. О. Історія української філософії : [навчальний посібник] / Ю. О. Федів, Н. Г. Мозгова. – К. : Україна, 2001. – С. 92. 296 Крымский А. Иван Вишенский, его жизнь и сочинения / А. Крымский // Киевская старина. – 1895. – Кн. 9–10. 297 История философии в СССР : в 5 т. / [рук. авт. кол. В. Е. Евграфов]. – М. : Наука, 1968. – Т. 1. – С. 397. 298 Федів Ю. О. Історія української філософії : [навчальний посібник] / Ю. О. Федів, Н. Г. Мозгова. – К. : Україна, 2001. – С. 87–88; Логвиненко С. В. Свобода волі і система цінностей в «Алфавіті духовному» Ісайї Копинського / С. В. Логвиненко // Проблеми філософії. – 1992. – Вип. 94. – С. 60–72. 299 Федів Ю. О. Історія української філософії : [навчальний посібник] / Ю. О. Федів, Н. Г. Мозгова. – К. : Україна, 2001. – С. 89–90. 300 Шульженко Ф. П. Історія політичних і правових вчень / Ф. П. Шульженко, Т. Г. Андрусяк. – К. : Юрінком Інтер, 1999. – С. 184. 301 История философии в СССР : в 5 т. / [рук. авт. кол. В. Е. Евграфов]. – М. : Наука, 1968. – Т. 1. – 577 с.; Огородник І. В. Українська філософія в іменах : [навчальний посібник] / І. В. Огородник, М. Ю. Русин ; [за ред. М. Ф. Тарасенка]. – К. : Либідь, 1997. – С. 275–276. 302 Федів Ю. О. Історія української філософії : [навчальний посібник] / Ю. О. Федів, Н. Г. Мозгова. – К. : Україна, 2001. – С. 92. 303 Сумцов Н. Ф. Иннокентий Гизель / Н. Ф. Сумцов // Киевская старина. – 1894. – № 10. – С. 393. 304 Там же. – С. 390–391. 305 Історія української філософії : [підручник] / М. Ю. Русин, І. В. Огородник, С. В. Бондар [та ін.]. – К. : ВПЦ «Київський університет», 2008. – С. 244. 306 Там само. 307 Там само. – С. 245.

160

Розділ 2

тичною елітою, передаючи їй частину своєї свободи заради забезпечення внутрішньої злагоди та зовнішньої безпеки держави, після чого здійснює контроль за виконанням владою її обов’язків. Влада, яку політична еліта, отримавши частину свободи народу, забезпечує злагоду і порядок в державі, гарантує її зовнішню безпеку – і при всьому цьому дотримується принципів природної і суспільної справедливості308. Достойним сподвижником ідей природного права в Україні впродовж XVIIІ ст. варто вважати Георгія Кониського (1717–1795), який створив власну концепцію методики пізнання світу та визначав моральне добро як результат предикату сфери етичних відносин. Підтримуємо наукові погляди С. С. Сливки309, згідно яких однією з головних філософсько-правових концептів Г. Кониського постала ідея, що мислитель не визнавав твердження про «блаженне провидіння». Він також обґрунтовував незалежність свободи волі людини від волі Бога. Що ж стосується сфери моралі, тобто вироблених людиною морально-ціннісних орієнтирів у формі відповідних норм її поведінки, то названі в уяві філософа передусім формувалися не як вічна дефініція. На його думку, моральні норми мають суто історичний характер. На даний аспект, зокрема, вказували І. В. Огородник та В. В. Огородник310. Зазначений період історичного ґенезису колонізованої української державності супроводжувався процесом національно-визвольної та антифеодальної боротьби. Свідченням цього було повстання 1768 р. на Правобережній Україні, що отримало назву Коліївщина, і було направлене проти польсько-шляхетського поневолення. До речі, у плебсологічному філософсько-правовому баченні повстанців без всякого сумніву можливо іменувати мудрим простонародом. І це при тому, що причиною поразки повстанців послугувала подія зрадницького затримання 7 липня 1768 р. царськими військами керівників повстання Максима Залізняка та Івана Гонту311. Отже, є очевидним, що саме практика суспільного розвитку зумовлювала передових мислителів в Україні до пошуку нових теоретичних ідей у сфері теорії природного права. В період ХVІІ–ХVІІІ ст., як правильно зазначає О. М. Ковальчук, не було жодного прогресивного мислителя, який би не використовував доктрину природного права312. На підтвердження висловленої думки вченого можливо навести цитату сучасного російського цивіліста І. А. Покровського, який характеризуючи зазначену історичну добу, назвав її «епохою природного права»313. Водночас теорія природного права старої Європи у період ХVІІ–ХVІІІ ст. зазнала суттєвого оновлення. І це тому, що сутність природного права виявилася пронизана ідеями: 1) раціоналізму, 2) законів розуму, зокрема справедливості, 3) моральності та ін. Разом з тим, у дану історичну добу теорія природного права поновилася концептуальними ідеями гуманістичного спрямування. Гуманістичний принцип природного права набув наукового визнання у форматі права людини на життя, свободу і її недоторканість. Зазначені права людини визнавалися, як природні і невідчужувані, та фактично постали базовим алгоритмом у відповідну історичну епоху природного права. Достатньо якісні природно-правові плебсологічні як філософсько-правові погляди щодо розвитку українського суспільства в умовах національної держави висвітлював у своїх поетичних творах геніальний поет України Тарас Шевченко (1814–1861). Він, зокрема, у фо308

Див. Сливка С. Українська національна філософія права: антологічний ракурс / С. Сливка. – Львів : Воля, 2001. – С. 65–66. 309 Там само. – С. 64–65. 310 Огородник І. В. Історія філософської думки в Україні : [курс лекцій : навчальний посібник] / І. В. Огородник, В. В. Огородник. – К. : Вища школа : Знання, КОО, 1999. – С. 242. 311 Український радянський енциклопедичний словник : в 3 т. / [редкол.: А. В. Кудрицький (відпов. ред.) та ін.]. – Вид. 2-ге. – К. : Голов. ред. УРЕ, 1987. – Т. 2: Каліграфія-Португалія. – С. 115. 312 Ковальчук О. Н. Теорія права у працях вчених Київського університету (ХІХ – поч. ХХ ст.) : [монографія] / О. М. Ковальчук. – К. : Юрінком Інтер, 2009. – C. 144. 313 Покровский И. А. Основные проблемы гражданского права / И. А. Покровский. – М. : Статут, 1998. – C. 62.

2.3

161

рмі загостреного критичного реалізму, пов’язуючи минулі славні часи боротьби українського народу з сучасним періодом, виступав проти самодержавства і, супроводжуваного поміщицькою сваволею, кріпацтва («Сон» (Комедія,1844 р.)), а також національного гніту (поема «Кавказ» (1845 р.). Наприклад, у поемі «Кавказ» в образі Прометея Тарас Шевченко відобразив боротьбу народів, у тому числі народу України, за волю та національну незалежність від Росії. У відозві ж висловлені у формі заклику «Борітеся – поборете» мислитель виголосив упевненість у перемогу народів, що були колонізовані Росією. Революційний демократ Тарас Шевченко висловлював протест проти національного гноблення народу України у поезіях «Розрита могила», «Чигрине, Чигрине», «Великий льох», «Стоїть в селі Суботові» та ін. У збірці «Три літа» мислитель прийшов до важливої думки про наведення ладу у національній державній хаті завдяки революційній боротьбі. Великий кобзар зображував у своїх поезіях ідеальний образ майбутнього українського суспільства, подібний до небесного царства, змальованого біблійними пророками. Тарас Шевченко також вказував на щасливий шлях до гармонійного співіснування народу і держави: «Чи діждемось свого, Вашингтона з новим праведним законом? А діждемось – таки колись»314. Ідеї теорії природного права набували особливої актуальності у сфері науковців в Україні, як і в Російській імперії взагалі, під час загострення кризових ситуацій. Важливою у даному контексті є природно-правова теорія періоду середини ХІХ – початку ХХ ст. Певний внесок у предикат модерного плебсологічного філософсько-правового вчення здійснив також видатний український філософ ХІХ ст. П. Д. Юркевич (1826–1874). Плебсологічні філософсько-правові ідеї П. Д. Юркевича можливо інтерпретувати завдяки його розумінню цивілізованого суспільного розвитку через категорії: 1) істинних принципів функціонування держави і права; 2) революцій, що покликані утверджувати нове як світовий гаразд [порядок. – М. С.], тобто соціалізм315. На думку мислителя, завдання філософії полягає у пошуку і віднайденні тих принципів, які дозволяють зрозуміти сутність держави і права завдяки дослідженому на юридичних матеріалах історичному досвіді. Вчений, зокрема розглядає відповідні принципи як явища: 1) національного духу; 2) історичного характеру народу; 3) одвічної ідеї правди. Усі принципи є науково обґрунтовані, адже у своїй основі мають природу людини316. Водночас під соціалізмом мислитель вбачав такий стан розвитку суспільства, де пануватиме наука та чітке розуміння історичної долі317. Разом з тим, вчений визнавав революцію як предикат, що утвердить соціалізм на світовому рівні. При цьому філософ притримувався думки, що «історія йде своїм шляхом, має свою власну долю: вона нічого не має на меті, вона в кожний момент заповнена, вдоволена сама собою»318. Аналіз концептуальних поглядів П. Д. Юркевича про закономірності предикату між людиною і державою, розвитком держави і права та інше, висловлені ним у «Філософському щоденнику» 1860 р.319, дозволяє дійти висновку, що мудрий простонарод має природне право і обов’язок на мирну революцію проти режиму узурпованої державної влади. Питання природного права людини у плебсологічному філософсько-правовому сенсі відстоював також великий український письменник, вчений і громадський діяч, революційний демократ Іван Франко (1856–1916), який вважав, що кожна нація має право на здобуття національної державності. Так, під впливом об’єктивних обставин соціального середовища мислитель рекомендував народним масам основну – домінуючу мирну форму боротьби за 314

Шевченко Т. Г. Юродивий / Т. Г. Шевченко // Зібрання творів : у 6 т. / Т. Г. Шевченко. – К. : Наук. думка, 2003. – Т. 2: Поезія 1847–1861. – С. 260. 315 Юркевич Памфіл. Історія філософії права. Філософія права. Філософський щоденник / Памфіл Юркевич. – Вид. 3-тє. – К. : Ред. журн. «Український Світ» ; Вид-во ім. О. Теліги, 2001. – С. 731. 316 Там само. – С. 11. 317 Там само. – С. 732. 318 Там само. 319 Там само. – С. 731–732.

162

Розділ 2

свої природні права. Цей шлях мав бути достатньо прогресивним та «позбавленим насильницьких і кривавих потрясінь». У той же час, Іван Франко хоча і критично ставився до багатьох марксистських канонів, в залежності від суспільно-політичної ситуації припускав також й інший – революційний шлях боротьби народу за свої права. Іван Франко фактично притримувався плебсологічних «філософсько-правових поглядів», відповідно до яких активно виступав проти національного гноблення та соціальної несправедливості. Так, філософ підкреслював, що кожна народність може розвиватися вільно тільки при соціалістичному ладі, бо тільки цей лад може по-справжньому забезпечити народові його матеріальне існування320. У творчості Івана Франка наявні також ідеї української державності, зокрема, у працях «Соціалізм і соціалдемократизм» (1897), «Народники і марксисти» (1899) та ін. Деяке значення до сфери наповнення плебсологічного філософсько-правового концепту має вчений-юрист Київського університету Св. Володимира Є. М. Трубецький (1863–1920), який впродовж майже шести років (1899–1904) читав у зазначеному навчальному закладі лекції з курсу «Філософія права». Пізніше, у 1907 р. працюючи в Московському університеті, вчений видав російською мовою «Лекції з історії філософії права». Концепція природного права Є. М. Трубецького являє собою своєрідну філософсько-правову систему, остаточним науковим результатом якої постали конкретні теоретичні проблеми права. Щоправда, зазначена теорія природного права як достатньо чітке структуроване коло ідей характеризувалася наявністю різнорідних філософських321, теологічних322, та природно-правових323 ознак, про що зазначали у своїх працях інші вчені. Наприклад, аналізуючи філософські погляди Є. М. Трубецького на право, О. В. Кафанова звертає увагу наукової громадськості, що вчений-правознавець розглядав право через призму свободи людини, справедливості, моральності та ін.324. З даного приводу Є. М. Трубецький вважав, що зовнішня свобода людини та її обмеження є тією сферою, яка виражає сутність будь-якого права325. Водночас вчений притримувався думки, що право має бути підпорядковане меті добра326. Таким чином, резюмуючи внесок українських мислителів періоду Нового часу до сфери плебсології (філософсько-правового вчення), можливо констатувати, що центр плебсологічного тяжіння їхніх наукових поглядів припадав на модерні питання природного права і обов’язку людини. Втім, плебсологічні філософсько-правові погляди українських мислителів доби Нового часу декларувалися вченими у п’яти основних аспектах: 1) право на революцію, як предикат, що утвердить соціалізм на світовому рівні; 2) права народу на опір; 3) безпосередньому визнанні ідеї філософсько-правової концепції природного права; 4) факультативному визнанні ідеї природного права у специфічній формі рівності людей перед Богом; 5) пропагування ліберальних поглядів щодо звільнення людини від державної опіки. 320

Франко Іван. Зібрання творів: у 50-ти томах. Художні твори. / Іван Франко. – К. : Наук. думка, 1979. – Т. 19: Повісті та оповідання (1892–1896). – 503 с. 321 Кечекьян С. Ф. Вопросы теории государства и права на юридическом факультете Московского университета (дооктябрьский период) / С. Ф. Кечекьян // Ученые записки: Тр. юрид. фак-та. – М., 1956. – Вып. 180. – Кн. 8. – С. 73; Кафанова О. В. Трансформація поглядів Є. М. Трубецького про право і моральність в сучасне державноправове будівництво в Україні [Електронний ресурс] / О. В. Кафанова. – Режим доступу: http://www.rusnauka. com/32_PRNT_2013/Pravo/1_148480.doc.htm. – Назва з екрану. 322 Кузнецов Э. В. Философия права в России / Э. В. Кузнецов ; [вступ. ст. Д. А. Керимова]. – М. : Юрид. лит-ра, 1989. – С. 73. 323 Казмер М. Э. Социологическое направление в русской дореволюционной правовой мысли / М. Э. Казмер. – Рига, 1983. – С. 115. 324 Кафанова О. В. Трансформація поглядів Є. М. Трубецького про право і моральність в сучасне державноправове будівництво в Україні [Електронний ресурс] / О. В. Кафанова. – Режим доступу: http://www.rusnauka. com/32_PRNT_2013/Pravo/1_148480.doc.htm. – Назва з екрану. 325 Трубецкой Е. Н. Лекции по энциклопедии права / Е. Н. Трубецкой. – М. : Изд-во Бр. Башмаковых, 1913. – С. 322. 326 Там же. – С. 306.

163

2.3 2.3.2. Плебсологічні філософсько-правові ідеї Гроція Гуго де Гроота

Актуальність і доцільність дослідження тематики плебсологічних філософськоправових ідей Гроція Гуго де Гроота можливо розглядати в аспекті суперечності між людиною і державою у сучасний складний період державотворення в Україні. Плебсологічні філософсько-правові ідеї мислителя є цінними для модерної української епохи державотворення тим, що були висловлені напередодні Нідерландської буржуазної революції і стосувалися визволення нідерландського суспільства від іншодержавного (іспанського) абсолютизму. Деякі ознаки іншодержавного абсолютизму нині притаманні й українському суспільству. Особливе місце у сузір’ї мислителів-плебсологів після Фоми Аквінського посідає нідерландський вчений Гроцій Гуго де Гроот (1583–1645), голландський філософсько-правовий мислитель, історик, соціолог, політолог і державний діяч, що є одним із засновників ранньобуржуазного вчення про державу і право, раціоналістичної теорії природного права і суспільного договору. Хід суспільного розвію самодекламувався на теренах Нідерландів (неофіційна назва – Голландія) так, що Г. Гроцій народився і творчо змужнів у розпал, першої в Європі, Нідерландської буржуазної революції XVI ст. (1566–1609 рр.). Доречно зазначити, що зміст даної революції становили – антифеодальна боротьба голландців та національно-визвольна війна проти іспанського абсолютизму, а головною їхньою рушійною силою у плебсологічному філософсько-правовому форматі вважалися народні маси. В результаті такої революції нідерландці добилися державної незалежності і створення республіки, яка забезпечила дотримання прав та свобод людини. Одначе, між групами міських мешканців і дворянства точилася боротьба за владу, нерідко в формі зіткнень кальвіністських сект. Г. Гроцій як учасник революційних подій був засуджений прихильниками ворожого угрупування і вимушено емігрував до Франції, де у 1625 р. написав знаменитий трактат «Про право війни і миру»327. Поштовхом до революції став рух народу проти католицької церкви та іспанського абсолютизму, що розгорнувся в Нідерландах в середині XVI ст. Революційна ситуація та революційні події у Нідерландах постали ідеальними соціальними умовами і причинами (особливостями реальної дійсності) для сприяння правильного, об’єктивного формування поглядів Г. Гроція щодо розуміння історичних подій. Перебіг та результати першої в Європі Нідерландської буржуазної революції XVI ст. позитивно вплинули на розвиток теорії філософсько-правового світобачення щодо діяльності людини, нації, суспільства, держави у творчості європейських мислителів, зокрема, у переконаннях Ш. Монтеск’є, Д. Локка, Ж.-Ж. Руссо, Д. Дідро, П. А. Гольбаха, Б. Спінози та ін. Втім, у науковій літературі обставини впливу революційних подій на формування філософсько-правової концепції Г. Гроція не висвітлені328, проте в енциклопедичних філософських джерелах відповідний недолік відсутній329. А між іншим, Г. Гроцій виокремлював життєвий досвід, а також абстрактні, позбавлені конкретності теоретичні, відірвані від практики міркування, як два невід’ємні способи доведення істини, у тому числі таких ідеалів як природного права і суспільного договору. В їхню ж основу вчений відповідно заклав розум людини, її поведінку, що інтерпретується в поведінку націй і народів. Отже, ще раз наголосимо, що основоположний, трьохкнижний філософськоправовий твір Г. Гроція «Про право війни і миру» («De Jure Belli ac Pacis»), має зосереджену в собі систему цінних плебсологічних науково-концептуальних ідей. Вперше переклад трактату «Про право війни і миру» було здійснено приблизно у 1710 р. в Київській духовній ака327

История политических и правовых учений : [учебник] / [под ред. О. Э. Лейста]. – М.: Юрид. лит-ра, 1997. – C. 163. 328 Там же. – С. 234–244; История политических и правовых учений : [учеб. для вузов] / [под. общ. ред. акад. РАН, д-ра юрид. наук В. С. Нерсесянца]. – Изд. 2-е, стереотип. – М. : Изд-во НОРМА, 2001. – С. 163–167; Класики політичної думки від Платона до Макса Вебера / [під ред. проф. Євгена Причепія]. – К. : Тандем, 2002. – С. 184–196. 329 Философский энциклопедический словарь / [гл. Ред.: Л. Ф. Ильичев, П. Н. Федосеев, С. М. Ковалов, В. Г. Панов]. – М. : Сов. энциклопедия, 1983. – С. 129.

164

Розділ 2

демії, церковнослов’янською мовою. С. Б. Крилов вважає, що відповідний переклад зроблено за велінням Петра І330. Стиль викладення Г. Гроцієм матеріалу у його праці доволі специфічний. Наприклад, пунктом шостим у третій главі «Поділ війни на публічну і приватну, пояснення сутності верховної влади» книги першої, філософ розглядає питання: «У чому полягає цивільна влада?»331. Дослідження «Про право війни і миру» Г. Гроцій описує в двох частинах. У першій частині, він у хронологічному порядку коротко подає характерні ознаки цивільної влади, які вбачали Фукидид, Аристотель, а також Діонісій Галікарнаський. Думку кожного з трьох наведених вчених Г. Гроцій послідовно вдосконалює. Зокрема, щодо першого з них, Г. Гроцій зауважує наступне: «Для моральної здатності правління державою, яку називають, як правило, цивільною владою, Фукидид вважає характерними наявність трьох ознак, так – як він [Фукидид. – М. С.] називає справжньою державою, лише те суспільне ціле, яке наділене власними законами, судами і посадовими особами». У другій частині дослідження Г. Гроцій у стислій формі висвітлює власні роздуми з даної проблеми, підкріплюючи їх добротними посиланнями виключно на Аристотеля. Завершуючи дане дослідження, Г. Гроцій подає всього лише одне речення, яким не підводить остаточної думки висновку, а націлює читача на зміст тексту: «Такого роду дії складають зміст державної влади». У даному контексті сутність цивільної влади Г. Гроцій не розглядає. Більше того, він ніде не називає державну владу цивільною. Проте, як видно, зі змісту Книги першої (пункту шостого, глави третьої) він явно звертає на це свою наукову увагу. Отже, ми навели всього лише один з великої кількості наукових методів та прийомів, які використовує Г. Гроцій для доведення і описання свого світобачення щодо філософськоправової проблематики демократичного врегулювання суспільного буття. В основу своєї концепції Г. Гроцій поклав природне право (ius naturae), що витікає з розумної природи людини, право, яке існує незалежно від божественного авторитету. Осмислюючи витоки природного права, Г. Гроцій утримується від посилань на Бога. Він переконує, що відповідні джерела зберігають силу, навіть якщо б Бога і не було (знамените etiamsi – Прологомени, ХІ)332. У своїй роботі Г. Гроцій декларував та ґрунтовно мотивував категорії природного права і права народів, а також головні, вихідні положення публічного права333. Важливо звернути увагу, що Г. Гроцієм була розроблена доктрина [плебсологічна. – М. С.], заснована на новій методології, зміст якої – оригінальні рішення низки проблем загальної теорії права і держави, а також деякі радикальні для того часу програмні положення334. Пояснюючи сутність змісту природного права, мислитель відмежовував від нього владу Бога, як волю розпоряджатися на свій розсуд, і в його основі вбачав «саму природу людини», називаючи її матір’ю означеного. У глибині ж природи людини вчений вбачав «приписи розуму»335. Природне право таким чином виступає в якості бази і критеріїв для розрізнення належного (дозволеного) і не належного (не дозволеного) за своєю природою, а не в силу якого-небудь волевстановленого (людьми чи Богом) припису (дозволу або заборони)336. Природне право, за світобаченням Г. Гроція, залишається в нерухомому стані і не змінює свого змістового виразу ні за яких обставин. Непорушність природного права не може вийти за межі раціонального, де діють основні вихідні положення теологічної системи. Це свідчить про те, що навіть сам Бог не має змоги змінювати природне право. Доводячи зазна330

Гроций Г. О праве войны и мира. Три книги, в которых объясняются естественное право и право народов, а также принципы публичного права / Г. Гроций ; [пер. с лат. А. Л. Саккетти]. – М. : Госюриздат, 1956. – C. 3. 331 Там же. – С. 126–127. 332 Там же. – С. 4. 333 Там же. 334 История политических и правовых учений : [учебник] / [под ред. О. Э. Лейста]. – М. : Юрид. лит-ра, 1997. – С. 164. 335 История политических и правовых учений : [учеб. для вузов] / [под общ. ред. акад. РАН, д-ра юрид. наук В. С. Нерсесянца]. – Изд. 2-е, стереотип. – М. : Изд-во НОРМА, 2001. – С. 237. 336 Там же.

2.3

165

чене твердження, мислитель вдається до логічних форм мислення. Незаперечність результату, навіть з участю Бога, як остаточного кінцевого підсумку множення двох цифр, він порівнює з неможливістю перетворити одне поняття моральної оцінки за його змістом у протилежне. Наприклад, Г. Гроцій у своїй роботі «Про право війни і миру» доводить неможливість Бога порушити принцип природного права: «Справді, подібно тому як Бог не може зробити, щоб два помножити на два не дорівнювало чотирьом, точно так Він не може зло за внутрішнім змістом перетворити в добро»337. Означена позиція Г. Гроція однозначно підтверджує в даному разі особливе його ставлення до питання богослов’я. Як бачимо, вчений не заперечував у категоричній формі про відсутність Бога, а лише намагався довести і захистити своє вчення про державу і право, а фактично, звільнитися від теологічної кураторії, що домінувала в світському, у тому числі у філософсько-правовому плані. Філософ не заперечував наявності Бога, але доводив, що так як природне право вічне і непорушне, то Бог, якому чужа неправда, не міг утвердити припис, супротивний даному праву338. У працях Г. Гроція часто зустрічаються посилання на Бога і Святе писання, проте Бог у його доктрині відверто підпорядкований законам природи339. Г. Гроцій розглядав проблеми права через феномен природного права людини. Отже, у звичайному його розумінні природне право вирізняється як прерогативна цінність у власному філологічному форматі і не більше. У даному разі мова йде про обмежену лінгвістично-сутнісну структуру словосполучення «природне право» у його елементарному, однорідному за складом варіантів. Природне право у зазначеній варіації не виділяється специфічно визначеними особливостями. Варто осмислити, що природне право в «тісному смислі слова»340 не суперечить природі людини як розумної істоти. Право в широкому розумінні через компонент природного права Г. Гроцій тлумачив як таке, що також не має соціально-ціннісних розбіжностей з людською природою, але може їх мати тому, що є волевстановленим. За своїми характерологічними ознаками волевстановлене право вважається наділеним природно-правовим змістом, а отже ознаками справедливості. При цьому, волевстановлене право врегульовує всі позитивні (добро) і негативні (зло) суспільні відносини в державі. Аналізуючи природне право, Г. Гроцій вбачає його конституативний зміст саме у природному єству людини, а тому звертає особливу увагу на сферу психологічних відносин учасників суспільства (собі подібних). При цьому, філософ виділяє конкретну людину з її природженою потребою підтримування взаємних стосунків. Одначе, вчений зображує відчуття необхідності людини задовольнити її бажання як такі, без яких не можна обійтися, з певними природними заувагами341. Так, показуючи життєдіяльність людини у соціумі, Г. Гроцій наділяє її природним бажанням, жадобою до спілкування. Але щодо природних зауваг перебігу зазначеного процесу, то він, на думку філософа, характеризується двома показниками. Перший з них, стосується душевного стану людини, коли у неї немає роздратування, тривоги, хвилювання, її спілкування триває у стані спокою. Зрозуміло, що в даному разі, має вгамуватися вольова, емоційна й інтелектуальна активність людини, і остання, природно, зобов’язана перебувати у стані психічної та психофізіологічної рівноваги. І це тому, що психологічна напруга в спілкуванні вносить суттєві вади у людську природу як матір природного права. Другий показник, яким Г. Гроцій наділив перебіг спілкування людини з «собі подібними» у контексті категорії «людська природа – мати природного права» конструюється на 337

Гроций Г. О праве войны и мира. Три книги, в которых объясняются естественное право и право народов, а также принципы публичного права / Г. Гроций ; [пер. с лат. А. Л. Саккетти]. – М. : Госюриздат, 1956. – С. 72. 338 История политических и правовых учений : [учеб. для вузов] / [под общ. ред. акад. РАН, д-ра юрид. наук В. С. Нерсесянца]. – Изд. 2-е, стереотип. – М.: Изд-во НОРМА, 2001. – С. 238. 339 История политических и правовых учений : [учебник] / [под ред. О. Э. Лейста]. – М. : Юрид. лит-ра, 1997. – С. 165. 340 История политических и правовых учений : [учеб. для вузов] / [под общ. ред. акад. РАН, д-ра юрид. наук В. С. Нерсесянца]. – Изд. 2-е, стереотип. – М.: Изд-во НОРМА, 2001. – С. 238. 341 Гроций Г. О праве войны и мира. Три книги, в которых объясняются естественное право и право народов, а также принципы публичного права / Г. Гроций ; [пер. с лат. А. Л. Саккетти]. – М. : Госюриздат, 1956. – С. 45.

166

Розділ 2

основі її власного розуму. Керованість процесу спілкування людини з іншими членами суспільства її власним розумом належно забезпечує дотримання природних прав та свобод. Передбачається, що людина за даних умов теоретично осягатиме дійсність та свідомо, на найвищому рівні, оперуватиме необхідним інтелектуальним інструментарієм. Проведений аналіз дає підстави стверджувати правильність поглядів Г. Гроція, що психологічна напруга і чужий розум у спілкуванні людини з іншими людьми суттєво псує природно-правові засади праматері регулювання суспільних відносин. Отже, природне право, як вважав Гроцій, – це раціонально (на основі розуму) осягнута система принципів, якій однаковою мірою підлягають звичайні громадяни, правителі і навіть Бог342. Квінтесенція держави, як вважав Г. Гроцій, проявляється в «суспільно-гуртожитній природі людини». Але суспільству на початковому його етапі була притаманна додержавна стадія життєдіяльності людності. Філософ осягав її яково «природний стан», де була відсутня приватна власність і люди перебували у «великій простоті», «деякій незвичайній прихильності» та користувалися «спільністю майна»343. Зазначені природні плебсологічні філософськоправові цінності, у процесі життєдіяльності людей набули значних вад, і у відносинах між людьми не збереглося рівності і справедливості. Життєдайний поступ суспільства самовдосконалював зазначені процеси. З виникненням державності започатковувалися філософськоправові концепції зародження державної влади. Однією з них була і є доктрина «Суспільного договору» – угода між людьми з метою утворення державної влади, вимушеними перейти від незабезпеченого захистом природного до забезпеченого цивільного стану. Отже, Г. Гроцій постав новим філософсько-правовим прародителем якісно оновленої доктрини суспільного договору. У його філософсько-правовій теорії походження держави, як і природного права мотиваційною першоосновою вважався людський розум. Так, мислитель вважав, що розум людини забезпечує її соціальну гуртожитність, здатність до підпорядкування справедливим суспільним правилам. З іншого боку, філософ у своїй договірній концепції звертав особливу увагу на те, що походження держави і законів як внутрішньодержавного права є об’єктивним результатом наявності природного права. Втім, осмислюючи визначення держави, Г. Гроцій підкреслював важливість її змістовної сутності для дотримання норм внутрішньодержавного права, а також для суспільного блага. Так, зокрема, мислитель вважав, що держава – це створений союз вільних людей, укладений заради дотримання права і спільної користі344. Зі змісту зазначеної дефініції постає очевидним, що відповідну угоду уклав, якщо не кожний громадянин суспільства, то принаймні його більшість в інтересах захисту природного права будь-кого. Саме держава як союз більшості вважається загальним носієм верховної влади. Сутність же верховної як суверенної влади, – як зазначав Г. Гроцій, – полягає в тому, що це влада, дії якої не підпорядковані ніякій іншій владі і не можуть бути скасовані на розсуд чужої влади345. До компетенції верховної влади держави Г. Гроцій зараховував ухвалення законів (релігійних та світських), правосуддя, призначення посадових осіб і керівництво їхньою діяльністю, збирання податків, питання війни і миру, укладення міжнародних угод346. Філософ також зауважував, що суверенітет є специфічною правовою рисою держави. Розглядаючи форми державного правління як необхідну умову функціонування держави, Г. Гроцій вважав, що саме народ уповноважений вибирати будь-яку форму правління державою. «Народ може вибрати ту чи іншу форму правління, так як той чи інший правопо342

Філософський енциклопедичний словник / [гол. ред. В. І. Шинкарук] ; Ін-т філософії ім. Г. С. Сковороди НАН України. – К. : Абрис, 2002. – С. 133. 343 История политических и правовых учений : [учеб. для вузов] / [под общ. ред. акад. РАН, д-ра юрид. наук В. С. Нерсесянца]. – Изд. 2-е, стереотип. – М.: Изд-во НОРМА, 2001. – С. 241–242. 344 Там же. – С. 240. 345 Там же. – С. 241. 346 История политических и правовых учений : [учебник] / [под ред. О. Э. Лейста]. – М. : Юрид. лит-ра, 1997. – С. 165–166.

2.3

167

рядок необхідно оцінювати не з точки зору переваг його форми, про що судження людей суттєво розходяться, а з точки зору реалізації в ній волі людей»347. Філософ не полишав також осторонь своєї уваги і питання права народу чинити опір державній владі, проте, розглядав його в особливій інтерпретації. По-перше, опір підданих міг бути направлений як проти верховної влади, так і супроти підлеглих їй органів. По-друге, право підданих на опір владі Г. Гроцій протиставив «Закон про непротивлення». Зазначена правова перепона дозволяла народу відступи від дотримання ним законності – право повстати за таких двох обставин. Перша обставина передбачає умову – випадок крайньої необхідності, відповідно друга – збройний опір народу державній владі (насиллю керівників) не заподіє потрясінь державі, або не призведе до загибелі багатьох невинних. Як бачимо, Г. Гроцій одним з перших після Фоми Аквінського суттєво демократизував право народу на опір державній владі. Застереження мислителя щодо права народу на опір державній владі об’єктивно обумовлювалися його світобаченням правового становища громадянина, який уклав «Суспільний договір». У цілому Г. Гроцій вважав, що власні права і свободи підданих, що зв’язані з діями опору проти влади, припиняються з укладенням угоди про започаткування держави і громадянської влади348. Правда, існує й інше бачення даної проблеми. Наприклад, О. Е. Лейст вважає, що Г. Гроцій заперечував право підданих чинити опір навіть і несправедливим приписам влади349. Г. Гроцій має безпосередню причетність до суттєвого оновлення філософсько-правової доктрини суспільного договору як джерела виникнення державної влади в середовищі людської маси. У теорії суспільного договору як науковій цінності зазначено, що на певному етапі соціального розвитку кожний учасник людської маси свідомо передбачив вимушену обєктивними потребами необхідність перейти від зворотнього до захищеного цивільноправового стану. Своє бачення ґенези інституту держави та її доктринальних науковотеоретичних положень вчений виклав у дефініції держави. Зокрема, у главі першій, книги першої Г. Гроцій зауважував, що держава – це досконалий союз вільних людей, укладений заради дотримання права і загальної користі350. Гроцієва новизна договірної концепції держави полягає у тому, що філософ зумів науково обґрунтовано поєднати в єдине, як оригінально-досконале ціле, проблему держави і права. Такими у вченого інтерпретуються договірна концепція держави і внутрішньодержавне право, що прийняті людом за його взаємною згодою. Звичайно, у відповідній філософсько-правовій симетрії договірної доктрини держави і внутрішньодержавного права надто важливу роль Г. Гроцій приділив природному праву як їхній необхідній основі. Так, у пункті 16 Пролегоменів [преамбули. – М. С.] до трьох книг про право війни і миру мислитель наводить думку, що якщо матірю природного права є сама природа людини, то матірю же внутрішньодержавного права є обов’язок, прийнятий за взаємною згодою, так як останнє отримує свою силу від першого. У подальшому, Г. Гроцій резюмує, що таким чином природа може славитися прародителькою внутрішньодержавного права351. Разом з тим, вчений поділяв держави на аристократичні352, вотчинні353, демократичні354 і тиранічні355. Усвідомлюючи, що незалежно від форми правління, держава неможлива без влади, як і державна влада без держави, Г. Гроцій приділяв певну увагу праву окремих її 347

История политических и правовых учений : [учеб. для вузов] / [под общ. ред. акад. РАН, д-ра юрид. наук В. С. Нерсесянца]. – Изд. 2-е, стереотип. – М.: Изд-во НОРМА, 2001.– С. 242. 348 Там же. 349 История политических и правовых учений : [учебник] / [под ред. О. Э. Лейста]. – М. : Юрид. лит-ра, 1997. – С. 166. 350 Гроций Г. О праве войны и мира. Три книги, в которых объясняются естественное право и право народов, а также принципы публичного права / Г. Гроций ; [пер. с лат. А. Л. Саккетти]. – М. : Госюриздат, 1956. – С. 74. 351 Там же. – С. 48. 352 Там же. – С. 131. 353 Там же. – С. 138, 155. 354 Там же. – С. 131. 355 Там же. – С. 132, 512, 525.

168

Розділ 2

представників на керування суспільством. З філософсько-правового погляду влада як соціальний важіль – це можливість і здатність певної політичної сили реалізувати свою волю, чинити певний вплив на діяльність, поведінку людських мас і плебсологічних процесів з допомогою відповідних засобів. Державна влада є однією зі зворотних плебсологічних філософсько-правових ознак держави. Влада завжди характеризується наявністю відносин підпорядкування і панування. Отже, філософ розглядав владу як право загального управління людьми у контексті її співвідношення з правом власності у книзі другій356 й книзі третій357. Він також розмежовував владу вельмож (форми правління і носії верховної влади)358: верховну в державі; верховну на праві тимчасового користування359; верховну на праві повної власності360; верховну на праві узуфрукта361; царську (носії верховної влади, форми правління, повноваження монарха та ін.)362; військову363; панську (над рабами, а також царська на задоволення особистих інтересів)364; державну цивільну365; диктатора366; законодавчу367; чоловіка над дружиною368; над морем369; над переможеними у війні370; батьківську (стосовно дітей)371; веління (право веління) (у царів, у власників феодалів – земля, іноді посада і прибутки, які одержував від свого сеньйора васал у спадкове володіння з умовою виконання певних обов’язків (грошова допомога, військова служба тощо))372; змішану (панську і цивільну)373; судову (право здійснювати правосуддя, носій такого права)374. Щодо верховної в державі влади, як тієї, що не підпорядкована ніякій іншій владі, і не піддатна бути скасованою ніким, окрім неї самої, то, розглядаючи таку, Г. Гроцій виокремлював питання: захоплення влади375; носія верховної влади376; відчуження державної влади377; відчуження верховної влади378; передавання, вручення верховної влади379; припинення влади380; придбання влади381; опору владі382; права повстання383; способів володіння верховною владою384. 356

Гроций Г. О праве войны и мира. Три книги, в которых объясняются естественное право и право народов, а также принципы публичного права / Г. Гроций ; [пер. с лат. А. Л. Саккетти]. – М. : Госюриздат, 1956. – С. 218–220, 223, 224–225, 235, 299, 305. 357 Там же. – С. 787–788. 358 Там же. – С. 129. 359 Там же. – С. 135, 140. 360 Там же. – С. 135, 135-137, 773–774. 361 Там же. – С. 135, 138, 773–774. 362 Там же. – С. 69, 93–94, 129–133, 134–136, 138, 140, 141–143, 148, 163, 172, 236, 257–258, 268–269, 271, 283, 285, 314, 375–376, 379–380, 386, 428, 563, 762–763, 764, 765. 363 Там же. – С. 172. 364 Там же. – С. 69, 135–136, 670, 671. 365 Там же. – С. 74, 118–119, 126, 129, 138–139, 161, 166, 174, 175, 180, 196, 268, 269, 382, 430–431, 467, 471–472, 559, 671, 672, 774–775. 366 Там же. – С.131-135. 367 Там же. – С. 26, 134, 472, 562, 765. 368 Там же. – С. 132, 139, 224. 369 Там же. – С. 121–122. 370 Там же. – С. 670–673, 738–744. 371 Там же. – С. 69, 139, 242, 243–244, 245–246, 257, 258, 368, 462, 797. 372 Там же. – С. 134, 141–143, 149, 172–173, 174. 373 Там же. – С. 670–671. 374 Там же. – С. 147, 195, 196, 491, 562. 375 Там же. – С. 172–173, 174, 175, 218, 237, 362–363, 382. 376 Там же. – С. 127, 128, 158–159, 160, 164, 171, 174, 236–237, 332, 427–428, 610, 612, 765, 787. 377 Там же. – С. 268, 269, 270, 671, 773–774. 378 Там же. – С. 268–270, 671, 773–774. 379 Там же. – С. 128, 129, 130, 131, 237, 280, 788. 380 Там же. – С. 311–313. 381 Там же. – С. 237–238, 311, 315–316, 317. 382 Там же. – С. 158–179. 383 Там же. – С. 122, 124, 128, 238–239, 563, 666, 764–765. 384 Там же. – С. 135–138, 140, 171–172, 237, 773–774.

2.3

169

Розгортаючи наукове дослідження з тематики проблеми опору народу владі, Г. Гроцій у відповідному двадцятипунктному плані, під номером один, зазначає, що «війна проти влади як такої, звичайно, природним правом не дозволена»385. У перекладі трактату Г. Гроція, а отже, і даного речення з латинської російською мовою перекладач А. Л. Саккетті подала його так: «Война против властей как таковых обычно [виділено. – М. С.] естественным правом не позволена». Слово «обычно» перекладається з російської мови українською у найбільш точному його значенні як «звичайно». Останнє ж, у свою чергу, тлумачиться філологами у двох варіантах. Перший, «звичайний», який нічим не виділяється серед інших, нічим не примітний386 і другий, «звичайно» як вставне слово, що вживається для підтвердження думки387. Зрозуміло, що другий варіант явно вписується у лінгвістично-конструктивну будову опрацьовуваного речення. З означеного варто розуміти, що Г. Гроцій тим самим підкріпив свій помисел про недозволенність природним правом війни проти влади. Одначе, усе це так тільки у тому разі, коли зазначений переклад праці Г. Гроція з латинського тексту видання 1646 р. російською мовою цілком точний. Проникаємося невпевненістю щодо невірогідності, неможливості деяких відступів Г. Гроція від перекладеної його тезової посилки. Тим більше, що у тому ж плані Г. Гроцій під номером параграфу вісім репрезентує принцип «права війни вільного народу проти царя» або під номером дев’ять «право війни проти царя, який зрікся влади». У першому випадку, у параграфі вісім, філософ вказує, що царі можуть бути у підпорядкуванні народу з двох причин. Або з самого початку, отримавши владу від нього, або попали в підпорядкування до нього, як це було в Лакедемоні. Далі, Г. Гроцій дає посилання, в якому повідомляє наступне. Плутарх в життєописі Лисандра пише: «Спартанці притягнули свого царя до кримінальної відповідальності в суді, останній же з метою уникнення відповідальності, утік в Тегею». Те саме зазначається в життєописі Сулли: «Спартанці позбавили царства деяких царів як нездатних царювати, слабких і нікчемних людей». … Мозенесійці покарали своїх царів голодом388. Державний лад у Спарті мав олігархічний зміст та унормовувався Лікурга законами, що відображали історичний процес переходу від первіснообщинного до рабовласницького суспільства. Вчені вважають, що до створення зазначених законів причетний якийсь Лікурга (IX–VIII ст. до н. е.). Дані закони, окрім інших питань, вдало формулювали державний рабовласницько-аристократичний устрій Спарти, а також питання військової справи. І лише за таких умов є можливим виявити, охарактеризований Г. Гроцієм, соціально-правовий та природний механізми причин підпорядкування царів народу. Отже, у випадку порушення царями закону чи вчинення злочину проти закону або держави їм не тільки можливо чинити опір силою, але при необхідності покарати смертю, що, зокрема, сталося з Павсанієм, царем лакедемонян389. Закінчуючи восьмий параграф глави «Про опір владі», мислитель акцентує увагу на аналогічних подіях в одному з царств Італії. Він, зокрема, цитує вірш великого римського поета-епіка Вергілія (Vergilius) Марона Публія (70–19 рр. до н. е.) про жорстокі злодіяння Мезенція, додаючи: Тут Етрурія вся загорілася праведним гнівом, Викликаючи царя на розправу смертним покаранням. У наступному параграфі роботи «Право війни проти царя, який зрікся влади» йдеться про володаря – повновладного господаря кожної держави, що свідомо позбавив себе політичного панування – права керувати нею. Дії такої особи відбуваються у попередньому їх мисленому накресленні та передбаченні наслідків. Зрозуміло, що війна народу проти того, хто позбувся державної влади, як і попередня діяльність чи бездіяльність першого, триває у взаємовідносинах із соціальною дійсністю і природою. Це означає, що природа і суспільство, 385

Гроций Г. О праве войны и мира. Три книги, в которых объясняются естественное право и право народов, а также принципы публичного права / Г. Гроций ; [пер. с лат. А. Л. Саккетти]. – М. : Госюриздат, 1956. – С. 158. 386 Там же. – С. 590. 387 Там же. 388 Там же. – С. 178. 389 Там же. – С. 171.

170

Розділ 2

в їхньому системному взаємозв’язку, суттєво відбиваються на різновид зречення влади. Аналіз досліджуваного матеріалу дозволяє дійти висновку, що Г. Гроцій конкретизує два види відмови особи від державної влади: 1) зречення і 2) явне залишення правління. Втім, незалежно від форми відмови царя [чи будь-кого іншого. – М. І.] від державної влади у відношенні до нього вважалося дозволеним все, що прийнятне відносно приватних, неофіційних осіб. У подальшому мислитель інтерпретує думку в явному філософському керунку: «Однак, ніяким чином неможливо вважати особу такою, що зреклася речі, якщо вона винувата лише в недбалості»390. Передбачається, що цар байдуже ставився до своїх обов’язків, не піклувався належно про народ і державу. Отже, недбалість – це не зречення, а несумлінне ставлення, за що може бути передбачена правова відповідальність, у тому числі й кримінальна. Подальший, десятий параграф плану роботи філософа окреслює суттєві питання щодо опору владі – царю відчужуючого державу, виключно з метою попередження відчуження. За даних умов Г. Гроцій звертає увагу на запобігання народом небажаного йому вияву з боку царя, у формі відчуження держави. Дефініція відчуження держави подібна до наявного в цивільному праві інституту відчуження майна – передачі майна і права власності на нього державі, а також громадянам, державним та іншим організаціям. Відчужуючим об’єктом у ймовірних суспільних відносинах виступає держава. Г. Гроцій на підставі теоретико-правового аналізу дохідливо дає зрозуміти у згаданому варіанті плану, що народу невигідні відчужуючі дії царя щодо відчуження держави. А це тому, що народ у сукупності своїй забезпечує утворення держави. На думку філософа, держава є досконалим союзом вільних людей, що укладений заради дотримання права і загальної користі. Відповідно, саме вільні люди визначають, кому і для чого цар відчужує державу, яку створили вони. Мати право народу чинити опір владі, з зазначеної причини, не означає в обов’язковому порядку реалізувати його, адже відчужування держави можливе й достойнійшій особі. Втім, Г. Гроцій підтримував думку Барклая, згідно якої цар відчужує царство або підпорядковує його іншій особі, то зрікається означеного391, проте вважав такий варіант розвитку подій малоймовірним. Причини ж ті, вважав філософ, що якщо царство передане шляхом обрання або в порядку престолоуспадкування, то даного роду акт – не значний. А поступка свого права іншому є дія малозначима (Instit. De usuf. § fruitur)392. Та все ж, у разі, якщо цар насправді має намір покинути своє царство або підпорядкувати його комусь іншому, то йому можливо протидіяти. Спрямування дій народу всупереч волі царя як представнику верховної влади, який запланував у певний спосіб поміняти її, цілком можливе. Так, Г. Гроцій осмислював, що одна справа – влада, інша – спосіб володіння і заволодіння нею. Тому, на його думку, народ має право чинити опір зміні влади в державі. На завершення своїх роздумів з означеної проблеми та для переконання інших у тому, що народ має право на опір цареві, Г. Гроцій наводить геніальний вислів римського політичного діяча, філософа і письменника Луція Анней Сенеки (Lucius Annaeus Seneca бл. 4 до н. е. 65 н. е.): «Хоча батьку необхідно коритися у всьому, одначе йому не потрібно коритися в тому, в чому він не є батьком»393. Науково-правова всепередбачуваність, всесильність і універсальність Г. Гроція – незаперечні. Одначе, сьогодні майже з чотирьохсотлітньої (382 р.) часової відстані, під силу збагнути, що світобачення філософа з відповідної тематики потребує деякої зауваги. Варто зауважити, що відчуження царем держави можливе і не з його власної волі, а з вини інших. Таким чином, опір владі – цареві, відчужуючому державу виключно з метою попередження відчуження, не є завжди масова бунтівна дія простонароду у формі стихійного повстання, заколоту чи масових заворушень. Таке масове дійство мало б бути в міру організованим та інтелектуалізованим, а це, у свою чергу, наводить на 390

Гроций Г. О праве войны и мира. Три книги, в которых объясняются естественное право и право народов, а также принципы публичного права / Г. Гроций ; [пер. с лат. А. Л. Саккетти]. – М. : Госюриздат, 1956.– С. 171. 391 Там же. 392 Там же. 393 Там же.

2.3

171

думку, що справжньо повсталій нації (народу) без правосуддя не обійтися, інакше вони не зможуть довести свою правоту. Черговий, одинадцятий параграф плану роботи Г. Гроція завбачає ситуацію, коли опір народу направлений проти царя, явно ворожого всьому народу. Розглядаючи дане питання, філософ фактично підтримує ідею того ж Барклая і зауважує, що царство необхідно вважати покинутим, якщо цар, проникнутий виключно ворожим духом, замислює гибель усього народу. При цьому Г. Гроцій посилається на Гракха, який вправно доказував втрату звання трибуна і припинення його повноважень. Далі, Г. Гроцій пише, що зазначені слова заслуговують читання в Плутарха. Потім, він наводить думку Іоанна Майора, в коментуванні книги Петра Ломбардського «Сентенцій», де зазначається, що: «народ не може зректися права позбавитися царя тоді, коли народу загрожує небезпека загибелі»394. Передбачається, що у такому разі відносини між царем і народом пройняті ненавистю та ворогуванням, і відповідно їхні почуття виявляються в різко негативному ставленні. Важливо констатувати, що у плебсологічному філософсько-правовому значенні ненависть нації (народу) до царя або іншого очільника держави є природною (інстинктивною) та соціальною (набутою), усвідомлюваною. У даному контексті ненависть нації (народу) до царя чи іншого керівника держави, явно ворожого їм, возвеличує їх, і тільки. Протилежна ж ненависть має принизливий характер. Оскільки населення держави природно об’єднане національною та етнічною монолітністю, політико-економічними системами і механізмами, а тому те, що вороже йому, закономірно, згуртовує та загартовує його морально. Саме тому, як вважав Г. Гроцій, воля веліти і воля, направлена на загибель держави, несумісні. Бо ж той, хто оголосить себе ворогом усього народу, тим самим зрікається царства395. Відразу ж, як розмірковує Г. Гроцій, що навряд чи все це буде робити здоровий розумом цар. Потім, філософ припускає ситуацію, коли в державі декілька народів, і що в ім’я благополуччя одного з них, цар задумує загибель іншого, адже це тільки тому, щоб влаштувати колонії. Народний опір царю чи іншому керівнику держави як представнику влади може мати й протилежні причини та умови. Історичні події підтверджують, що такими, зокрема, є мислимі варіанти, коли до влади приходить особа, або група осіб іншої національності. Новим, дванадцятим параграфом плану досліджуваної роботи Г. Гроція є теза, відносно до якої народ має право чинити опір владі – цареві, який втратив владу, отриману під умову. Філософ виокремлює дві причини, в результаті яких владу відбирають у царя. А втім, правові повноваження царя, який отримав владу під умовою, як такі реально витворилися в результаті взаємної угоди, що виникла внаслідок волевиявлення конкретної приватної особи і представника влади – феодального царя. Зазначений договір фактично уклали між собою дві сторони – приватна особа і феодальна держава. Акт вручення влади, як договір, вважався підставою виникнення зобов’язань між сторонами. Отже, маємо на увазі, що, будучи уповноваженою особою, найнятий цар не виконує належно свої договірні зобов’язання. Перша причина, коли царнаймит вчинив зраду феодальному цареві. Насправді йдеться про невеличкі феодальні князівства, якими керували так звані удільні князі, коли влада надавалася за певних умов. Взаємна письмова чи усна домовленість між феодальним і удільним царями вважалася розірваною, якщо останній, наприклад, перейшов на бік ворога чи припустився іншої зради. Друга причина, внаслідок якої, як зазначав Г. Гроцій, можливо було відібрати царство – особливе застереження в акті вручення влади про те, що у випадку тієї чи іншої дії [найнятого. – М. С.] царя його піддані звільняються від усіх зобов’язань покорятися. Цар же стає приватною особою396. У такому випадку цар є звичайною посадовою особою, яка одначе підпорядковує всіх своєму впливу, і в той же час наділена обмеженими правовими повноваженнями щодо себе. 394

Гроций Г. О праве войны и мира. Три книги, в которых объясняются естественное право и право народов, а также принципы публичного права / Г. Гроций ; [пер. с лат. А. Л. Саккетти]. – М. : Госюриздат, 1956. – С. 178. 395 Там же. – С. 172. 396 Там же.

172

Розділ 2

Права і обов’язки царя, який отримав владу під умовою, чітко врегульовані, а сам він у повній мірі вважається суб’єктом договірного правового предикату. Особливої уваги заслуговує тринадцятий параграф плану, де Г. Гроцієм детально опрацьована проблема плебсологічної філософсько-правової домінанти, відповідно до якої опір народу владі – це протидія царю, наділеному лише частиною верховної влади, заради позбавлення тих повноважень, що йому не належать. Мислитель виділяє таку сукупність умов, за яких верховна влада в державі розподілена частками між царем і народом або сенатом, і цар втручається у сферу влади, що йому не надана. Він, зокрема, констатує, що в такому разі народ може законно, силою учинити опір цареві, так як його влада до відповідних меж не поширюється397. Належність верховної влади в державі особам, які мають спеціальні на те повноваження – це той дієвий, соціальний важіль, що надійно забезпечує їм та іншій еліті суспільства політичне панування на певний часовий період. Розподіл верховної влади між царем і народом або сенатом означає, що кожний з перерахованих суб’єктів зобов’язаний в міру визначеного гарантувати функціонування керівних державних органів. Крім того, той же народ виступає в якості судді і силової структури, яка чинить законний опір цареві як тому, хто перебрав владні повноваження. Означене доцільно розуміти у такому контексті, що під законністю названої діяльності народу Г. Гроцій вбачав таку його поведінку, яка відповідає законам і підзаконним нормативно-правовим актам держави. Щодо опору силою, то він не повинен асоціюватися як свавільний фізичний вплив або насильство юрби над зазначеним представником влади. У даному випадку йдеться про законну, а отже, помірковану силу народу. Г. Гроцій припускав, що законний опір силою народу щодо царя за зазначених обставин ймовірний навіть і тоді, коли останньому належить військова влада398. Для розкриття розуміння даного контексту задіюється принцип: «Хто володіє частиною верховної влади, не може бути позбавлений права оборони своєї частини»399. Г. Гроцій надає можливість збагнути, що цареві має належати право військової влади щодо зовнішньої війни, хоча він припускає й інше. У чотирнадцятому параграфі плану, глави четвертої Книги першої Г. Гроція висвітлені теоретичні питання, присвячені опору владі у тому разі, якщо в певних випадках забезпечується свобода опору. Аналогічна теза акцентується в основі відповідного твердження й Фоми Аквінського. Іншими словами, такий принцип опору владі евентуально було б сформулювати визначенням «не маєш змоги не берись». Це означає, що процес народного опору владі, повинен тривати в таких особливостях реального буття, при яких гарантовано може здійснитися задум його учасників. Втім, коментуючи означений пункт плану, Г. Гроцій зауважує, що якщо в акті про вручення влади зроблене застереження, що у відомих випадках королю можливо чинити опір, то, хоча такий договір неможливо розглядати як вилучення якоїнебудь частини влади, тим не менше, ним передбачається збереження деякої природної свободи, вилученої тим самим від підпорядкування царської влади400. Так, на перший погляд виникають складнощі у розумінні стислих сформульованих роздумів Г. Гроція. Прикметно, що вручаючи владу короля найманій особі, в акті про її вручення зазначили, що народ має право чинити опір. Отже, на думку Г. Гроція, зазначена обставина не є вилученням навіть частини влади найманого короля. Разом з тим, акт вручення влади зберігає для народу деякі природні свободи, хоч і вилучені з підпорядкування царської влади. Згідно з пунктом п’ятнадцятим плану питання опору владі, досліджуваного Г. Гроцієм, йдеться про межі підпорядкування сторонньому узурпатору. Історично так склалося, що узурпатором вважається та особа, яка незаконно заволоділа владою в державі. Слід зауважити, 397

Гроций Г. О праве войны и мира. Три книги, в которых объясняются естественное право и право народов, а также принципы публичного права / Г. Гроций ; [пер. с лат. А. Л. Саккетти]. – М. : Госюриздат, 1956. – С. 172. 398 Там же. 399 Там же. 400 Там же.

2.3

173

що небезпека узурпації державної влади, як негативна для суспільства соціальна подія, буде існувати завжди, допоки в даний момент наявною вважатиметься держава. Саме тому, у чинній Конституції України (ст. 2) передбачається, що ніхто не може узурпувати державну владу. Одначе, на нашу думку, було б раціонально зазначену частину конституційної норми висвітлити в редакції: «Ніхто не має права узурпувати державну владу». А це тому, що узурпувати державну владу має можливість, тобто може кожний той, хто наділений її повноваженнями. Не мати ж права на відповідні дії – це пряма наказова форма законодавця, причім забороняючого характеру для того, хто повинен не спокуситися шансом привласнити державну владу. Висвітлимо ж концептуальні бачення теоретико-правової думки Г. Гроція з приводу даної тематики. В цілому Г. Гроцій визнає узурпацію державної влади двома шляхами: 1) у разі тривалого володіння нею, 2) завдяки угоді. А втім і перший, і другий шляхи він називає незаконним захопленням державної влади. Особливо привертає увагу філософа питання володіння владою в процесі її захоплення. Він, зокрема, зауважує, що допоки триває захоплення влади, акти влади здійснювані [підкреслено. – М. С.] загарбником, можуть мати обов’язкову силу401. У російськомовному перекладі праці Г. Гроція подане слово «осуществляемые». З подальшого тексту перекладу постає зрозумілим, що мова у даному випадку йде про ухвалення правових та інших рішень «мізерним неістотним правом того, хто узурпує державну владу». Їхня ж правова сила гарантована тим, що народ або цар, чи сенат віддасть перевагу схвалити тимчасове підкорення напаснику, аніж допустити в державі велику смуту внаслідок припинення дії законів і правосуддя402. На підтвердження висловленого Г. Гроцій, за описом Цицерона, наводить приклад із диктаторської правотворчої та державотворчої практики римського військового і політичного діяча Луція Корнелія Сулли (Lucius Cornelius Sulla; 138– 78 до н. е.). До речі, Цицерон нехтував закони доби Сулли як жорстокі по відношенню до нащадків осіб, внесених в проскрипційні реєстри, які були позбавлені можливості добиватися почесних посад403. Водночас Цицерон вважав, що означених законів необхідно додержуватися, бо ж тільки таким чином підтримується наступність (спадкоємність) держави. Якщо ж їх скасувати, згідно поглядів Цицерона, держава як така може розпадатися [втрачати цілісність. – М. С.]404. Такої ж думки притримувався і Флор, який про ті ж постанови Сулли говорив: «Липід збирався скасувати акти достойної особистості не безпідставно, коли б тільки це не загрожувало великим потрясінням державі…»405. У другій частині цього ж п’ятнадцятого параграфу Г. Гроцій обґрунтував думку, згідно якої народ повинен вміти розмежовувати головні, важливі для держави питання від другорядних, які тільки зміцнюють нападника (майбутнього узурпатора) в його неправомірності володарювання. У такому випадку народ мав, якщо це можливо, без великої небезпеки не чинити покори владі. Потрібно, все ж таки, для об’єктивності зазначити, що викладення мислителем відповідного матеріалу подане ним у доволі непростому варіанті. Зокрема він писав: «Якщо у тому, що не становить суттєвої важливості і стосується тільки зміцнення напасника в його неправості володарювання, якщо можливо без великої небезпеки не чинити покори, то й не потрібно покорятися»406. Далі, Г. Гроцій, у цьому ж другому пункті п’ятнадцятого параграфу своєї роботи ставить запитання, на яке відповіді, на жаль, не дає. Чи варто загарбника [узурпатора. – М. С.] влади позбавляти її силою, або навіть вбити? [а не скарати на смерть відповідно до вироку суду. – М. С.]407. 401

Гроций Г. О праве войны и мира. Три книги, в которых объясняются естественное право и право народов, а также принципы публичного права / Г. Гроций ; [пер. с лат. А. Л. Саккетти]. – М. : Госюриздат, 1956. – С. 172. 402 Там же. – С. 173. 403 Там же. 404 Там же. 405 Там же. 406 Там же. 407 Там же.

174

Розділ 2

Безумовно, твердження Г. Гроція, що викладені в зазначеному параграфі, за їхнім змістом наділені цінними плебсологічними філософсько-правовими ідеями. Проте, на наш погляд, даний матеріал, як концептуальне питання, характеризується явною неповнотою. Поперше, сутність досліджуваної проблеми не деталізована, хоча, за задумом автора, вона має початок (процес захоплення узурпатором державної влади і реакція на нього підданих) та закінчення (на одне з головних питань якого Г. Гроцій відповіді не дає). По-друге, дане дослідження, як й інші глави трьох його книг виконане в основному в тезовій формі, а тому правдивість окремих положень потрібно ще доводити. Привертає наукову увагу й шістнадцятий параграф плану даної праці Г. Гроція, що має назву «Про опір сторонньому узурпатору за правом війни». У цьому пункті роботи філософ дискутує щодо різновиду ситуації, коли має місце захоплення влади, завдяки неправомірній війні, що тривала з порушенням усіх вимог права народів. Г. Гроцій також додає, що відповідні силові дії можуть набирати два варіанти подальшого розвитку. Перший, коли військові події не завершуються будь-якою угодою. Другий, коли по завершенні військових подій не дані будь-які гарантії і влада в державі утримується виключно силою. За таких умов, відповідно до міркувань Г. Гроція, проти того, хто захопив владу, залишається в силі право війни. З наведених причин, у відношенні до того, хто захопив владу, дозволено все, що не заборонено стосовно ворога. І такого ворога [як супротивника на війні, у військових діях. – М. С.] має право вбити будь-яка приватна особа408. Ворожі стосунки між владою і поневоленим народом характеризуються неприязню, ненавистю, незмиром. Заволодіння владою в державі у такий спосіб є результатом окупації її території збройними силами іншої держави. Причому, зазначене загарбання може бути повне і часткове. Завершуючи роздуми з означеної тематики, філософ акцентує увагу на двох моментах. У першому він наводить цитату з «Апологія», з якої вбачається підтвердження думки Г. Гроція, що проти ворогів держави кожна людина – воїн. У другому мислитель прирівнює до завойовників військових дезертирів, підтверджуючи судження, що проти останніх усім надане право публічної покари в інтересах загального спокою (C. quando liceat unicique. 1.2)409. Особливу зацікавленість викликає сімнадцятий параграф плану зазначеної роботи Г. Гроція – «Те ж саме в силу попереднього закону». У належному пункті вчений фактично схвалив помисли давньогрецького мислителя, історика і філософа Плутарха (пр. 46 – пр. 127), висловлені останнім у книзі «Про долю». Плутарх висвітлив своє судження про те, що потрібно поступати аналогічно, якщо до захоплення влади мав чинність закон, який надавав кожному право вбити того, хто насмілився скоїти те чи інше явне посягання410. Дане твердження Плутарха Г. Гроцій обґрунтовує конкретними проявами людської діяльності. Він, зокрема, зазначає, що закон, який мав чинність до окупації держави, не втратив своєї правової сили у випадках, коли приватна особа: 1) з озброєним загоном нападає на фортецю; 2) наказує умертвити громадянина, не піддавши його суду; 3) наказує умертвити громадянина, не піддавши його правильному суду; 4) назначає посадову особу, не використавши правильного голосування. Далі Г. Гроцій зауважує, що такого роду законів було немало в грецьких містахреспубліках, де вбивство тиранів вважалося справедливим. «Такий, – продовжує він, – був у Афінах закон Солона, поновлений після повернення останнього з міста Пірея і направлений щодо осіб, які посягнули на народне правління або проти тих, хто після скасування такого займе там публічні посади»411. Подібність означеного законодавчого принципу функціонувала і в давньому Римі в епоху Валерія Публіколи, про що зазначає в життєописанні останнього Плутарх. Він також вказує, що Публікола дозволяв убивати без суду того, хто 408

Гроций Г. О праве войны и мира. Три книги, в которых объясняются естественное право и право народов, а также принципы публичного права / Г. Гроций ; [пер. с лат. А. Л. Саккетти]. – М. : Госюриздат, 1956. – С. 173. 409 Там же. 410 Там же. 411 Там же. – С. 173–174.

2.3

175

посягав на верховну владу412. Крім того, в Римі за законом Валерія карали тих, хто займав громадські посади без погодження з народом. Наведемо інший приклад. Закон про консульство, виданий після правління децемвірів, забороняв вводити нові посади, рішення яких не вимагає затвердження народу. Якщо ж, хто-небудь увів таку посаду, то кожному законом було дозволено убити його413. Заслуговує виняткового зосередження на міркуванні у вісімнадцятому параграфі плану праці Г. Гроція про опір владі за велінням законного царя. Мислитель дослідив такі обставини суспільного буття у кшталті кримінального покарання винуватих, за яких до захоплення державної влади була причетна група осіб, у тому числі, цар, представники сенату або народу. Окремої уваги у зазначеному питанні філософ приділяє безпосередньо виконавцю відповідного злочинного діяння. Співучасники насильницького захоплення державної влади спільно вчиняють один умисний злочин. Як показує Г. Гроцій, об’єднання злочинних зусиль учасників захоплення державної влади набуває різних форм. Спільна участь осіб у вчиненні злочину – захоплення державної влади, за інтерпретацією Г. Гроція, зумовлена «приєднанням [до виконавця. – М. С.] прямого уповноваження того, кому насправді належала влада веліти – чи то цар, сенат або народ»414. Щодо владного веління народу (як конкретного суб’єкта даного злочину), виконавцям захоплення державної влади, то потрібно так розуміти, що правління державою з його участю триває в чітко визначених правових межах і структурі. А це у свою чергу, за відповідних умов суттєво спрощує проблему розшуку винуватих. Г. Гроцій додає також до переліку тих, кому насправді належала влада, веліти – регентів у малолітній вік царів. У зазначеному контексті мислитель наводить вдалий приклад, зазначаючи, що таким був пророк Іоад для Іоаза після позбавлення влади Гофолії (ІІ Паралипоменон, ХХІІІ)415. Творчо самобутнім параграфом плану, досліджуваного Г. Гроцієм питання, є дев’ятнадцятий пункт «Чому опір владі за іншими підставами недозволений?». У передостанній частині глави четвертої Книги першої мислитель підводить підсумки проблеми про опір владі. Примітно, що на початку свого внутрішньо-наукового пакту, він віртуально аналізує щойно опрацьований матеріал. Фактично Г. Гроцій виокремив у попередніх параграфах усю сукупність тих обставин, за яких, на його думку, можливе насильницьке позбавлення державної влади або убивство приватною особою її загарбника. Так, мислитель у безумовній, рішучій формі декларує наступне: «За виключенням вказаних випадків я не можу схвалити насильницьке позбавлення влади або убивство приватною особою загарбника верховної влади»416. Він також допускає можливість випадків, коли законний носій влади передасть її загарбнику, щоб не дати привід до небезпечних і кровопролитних потрясінь. І це тому, що відповідні події, як правило, супроводжуються насильницьким поваленням влади окупованої держави або умертвінням її керівників, хоча останні можуть мати підтримку сильних народних партій і навіть іноземних друзів417. Г. Гроцій констатував, що без свідомої волі царя і народу насильне відновлення порядку позбавлене законного виправдання418. З такою думкою філософа важко погодитися, як і не погоджуватися. Цілком закономірно, що поневолений іноземними окупантами народ природно чинить їм опір. З цих причин на окупованій території стихійно започатковується партизанська боротьба, яка досить часто набирає анархічної форми. Народ же окупованої держави є потерпілим як від дій окупантів, так і від дій партизанів. З означених мотивів, при звільненні території держави від окупантів, народ, у переважній його більшості, завше зацікавлений у відновленні порядку, у тому числі, силовими, примусовими ме412

Гроций Г. О праве войны и мира. Три книги, в которых объясняются естественное право и право народов, а также принципы публичного права / Г. Гроций ; [пер. с лат. А. Л. Саккетти]. – М. : Госюриздат, 1956. – С. 178. 413 Там же. – С. 174. 414 Там же. 415 Там же. 416 Там же. 417 Там же. 418 Там же.

176

Розділ 2

тодами. Втім, Г. Гроцій також припускав можливість конфліктної ситуації в окупованій державі, що набирала формату громадянської війни. Філософ, як видно з тексту дев’ятнадцятого параграфу, визнавав ідею Фавонія, що «громадянська війна гірше незаконного правління». Цілком конкретно, як зазначено у праці Г. Гроція, висловлювався про громадянську війну і Цицерон. Так, останній у свій час заявив: «Мені здається, що будь-який мир з громадянами кращий від громадянської війни»419. Відсторонення від державної влади тирана одне з конституативних питань Г. Гроція у його філософсько-правовій концепції «Про опір владі». Історичні факти підтверджують погляди мислителя, що при відстороненні справжнього тирана від державної влади, у першу чергу, суттєво потерпає суспільство. Страждання, лихо, нещастя, несприятливі, важкі умови для конкретної людини – ось які негативні наслідки очікують того, в ім’я кого, ким і була створена держава, якщо нація (народ) допускають до влади тирана. З одного боку, яскравим підтвердженням вірності концептуальних висновків Г. Гроція у питаннях допущення до державної влади тирана є негативні наслідки для українського суспільства й української державності після повалення режиму узурпованої державної влади президентом Віктором Януковичем. З іншого, з Г. Гроцієм неможливо погодитись у питаннях залишення тирана в ім’я збереження спокою в державі. Мислитель у подальшому на доведення висловленого наводить свідчення Т. Квинція, який вважав, що Лакедемону було найкраще залишити у себе тирана Набіда, оскільки його неможливо було відсторонити від влади силою, не заподіявши державі повної руйнації і загибель у помсту за втрату свободи (Тіт Лівій, кн. ХХХІV)420. Г. Гроцій на цьому не зупиняється і подає додатковий довід. Він, зокрема, наводить роздуми Аристофана, що не слід вигодовувати лева в державі, а якщо він вигодуваний, то потрібно терпіти його присутність421. Пророчі слова Аристофана доволі актуальні для української держави і нині. Так, серйозні кадрові помилки колишнього президента Леоніда Кучми стосовно просування по державній службі Віктора Януковича, як з’ясувалося згодом, достатньо трагічно відобразилися на процесах державотворення в Україні та призвели до мирної Революції Гідності 2014 р. У другій частині досліджуваного параграфу роботи Г. Гроція йдеться про складні проблеми співвідношення свободи і миру, а також звільнення Батьківщини від ярма незаконної влади. Відповідаючи на головне питання усіх часів і народів: «Коли рідний народ стане вільним і чи є він як такий?», Г. Гроцій дає зрозуміти, що хто несе справжню свободу своєму народу дохідливо, не сприймається ним. Для переконання вірогідних опонентів Г. Гроцій наводить слова Сулли, який на питання, навіщо він озброївся проти Батьківщини, відповів: «Щоб звільнити її від тиранів» (Аппіан, «Громадянська війна», кн. І)422. У передостанньому, третьому пункті дев’ятнадцятого параграфу четвертої глави Книги першої Г. Гроцій, притримуючись порад Цицерона і Саллюстія, наголошує, як саме необхідно правити в державі. Окрім того, Саллюстій зауважував у свій час про небезпеки державних переворотів. Обґрунтовуючи позицію останнього, а також суміжні процеси, Г. Гроцій наводить вдалі вислови інших філософів – Плутарха, Фоми Аквінського, Амвросія423. В останньому, четвертому пункті відповідного параграфу Г. Гроцій дає зрозуміти його ставлення до Бога і священного писання. Зокрема, філософ пояснює, що Бог реалізує свої рішення проти інших царів завдяки тим слугам, яким він це доручає. При цьому, Г. Гроцій тричі посилається на джерела священного писання424. 419

Гроций Г. О праве войны и мира. Три книги, в которых объясняются естественное право и право народов, а также принципы публичного права / Г. Гроций ; [пер. с лат. А. Л. Саккетти]. – М. : Госюриздат, 1956. – С. 174. 420 Там же. 421 Там же. 422 Там же. 423 Там же. – С. 175. 424 Там же.

177

2.3

У завершальному, двадцятому параграфі плану, глави четвертої Книги першої Г. Гроцій досліджує питання про неправосильність приватних осіб у спірних питаннях про опір владі. Він, наприклад, вважав, що приватні особи не повинні брати участі у вирішенні дискусійної проблеми про опір владі. Проте зазначені особи повинні погоджувати свої вчинки з тими, у чиєму віданні перебуває влада425. Доводячи правильність даної тези, Г. Гроцій посилається на поведінку Христа, який велів платити податок Кесарю (Євангеліє від Матфія, ХХІІ, 20) тому, що зображення останнього було на монетах, і це означало про належність одному державної влади426. Резюмуючи творчу діяльність Г. Гроція в плебсологічному філософсько-правовому аспекті, варто зауважити, що мислитель не зміг вивести із теорії природного права власних, необхідних для суспільства, радикальних висновків щодо відстронення від державної влади за відповідних умов посадової особи, яка узурпувала державну владу. Але є доцільним визнати, що Г. Гроцій все ж заклав плебсологічні філософсько-правові основи для висновків, які зробили у подальшому ідеологи революційної буржуазії. 2.3.3. Наукові уявлення Джона Локка про плебсологічну філософсько-правову сутність державотворчих процесів

Актуальність світорозуміння Д. Локком плебсологічної філософсько-правової сутності суспільного розвитку раціонально об’єктивувати передусім знаменністю внеску вченого у світову скарбницю філософії права. Саме за таких причин проблематика плебсологічної філософсько-правової ідеї в Новому часі не логічна поза межами світоглядності Д. Локка, який, до речі, був пов’язаний спільністю філософських поглядів з Ф. Беконом, Р. Декартом, Т. Гоббсом, Г. Лейбніцом та іншими інтелектуалами Європи. З іншого боку, певний вплив на формування неординарних поглядів Д. Локка на світ мали ідеї П. Гасенді, Р. Бойля, Т. Сиденхема, І. Ньютона та ін. Отже, аналіз творчої спадщини мислителя-просвітителя Д. Локка дозволяє класифікувати період його діяльності на два головні етапи: природно-моральний та суспільно-державний. Безумовно, що і перший, і другий етапи за результатами відповідних робіт являють собою дві складні формули (філософська та філософсько-правова). У першій з них домінує людина, у другій – людина, суспільство і держава. У 1671 р. за порадами своїх друзів Д. Локк вирішує здійснити деталізоване дослідження здатності людського розуму до пізнання427. Починаючи з 1675 р., Д. Локк вимушено емігрував до Франції, де перебував до 1683 р. Згодом він переїздить у Голландію і пише твори анонімно або ж під псевдонімом «рhilanthropus», а на початку 1689 р. (після Славної революції 1688 р.) повертається в Англію і вступає на державну службу. З цього ж часу Д. Локк активно розпочинає займатися науковою працею. Зосередимо увагу на хронологічній послідовності видання наукових праць Д. Локка (див. табл. 2.1). Таблиця 2.1 Хронологічна послідовність видання основних наукових праць Д. Локка № Рік з/п видання 1 Приблизно 1671 2 425

Приблизно 1671

Назва роботи «Накидання А» (початковий варіант першої книги «Досвід про людський досвід») «Накидання Б» (головний зміст першої книги «Досвід про людський розум»)

Гроций Г. О праве войны и мира. Три книги, в которых объясняются естественное право и право народов, а также принципы публичного права / Г. Гроций ; [пер. с лат. А. Л. Саккетти]. – М. : Госюриздат, 1956. – С. 175. 426 Там же. 427 Локк Д. Избранные произведения : в 2 т. / Д. Локк. – М. : Изд-во соц.-экон. лит-ры, 1960. – Т. 1. – С. 61.

178

Розділ 2 Закінчення табл. 2.1

№ Рік з/п видання 3 1689 4 1690

5 6 7 8 9

1692 1693 1695 1706 1954

Назва роботи «Лист про віротерпимість» «Досвід про людський розум» «Два трактати про державне правління» «Другий лист про віротерпимість» «Третій лист про віротерпимість» «Деякі думки про виховання» «Розумність християнства» (з продовженням у формі доповнень) «Про користування розумом» «Досвід про закон природи»

І хоча, вказані роботи вийшли у світ після так званої Славної революції, що поклала край монархії Стюартів, проте усі вони, за виключенням «Досвіду про людський розум» і «Деяких думок про виховання», були надруковані Д. Локком анонімно. Правда, згодом ще за життя Д. Локка його робота «Досвід про людський розум» була внесена в навчальні програми Оксфордського університету, коледж якого, до речі, закінчив і він. Зрозуміло, що дана праця філософа-просвітителя – це оригінальний плід його дев’ятнадцятирічної творчої діяльності. У зазначеній роботі учений доводить, що знання людини походять від її досвіду – тої сукупності знань, які вона здобуває у житті. Такий досвід, зокрема, за баченням Д. Локка, являє собою набір зовнішнього, як відчуття, і внутрішнього, як рефлексії. Мислитель фактично заперечив тим самим концепцію народжених ідей – теоретичний фундамент тодішньої метафізики як абстрактної філософії. Так, у главі другій трактату «Досвід про людський розум» Д. Локк обґрунтовує, в обсязі 28 пунктів, що в душі людини немає вроджених принципів. Між іншим, зазначену главу філософ так і назвав: «У душі немає вроджених принципів»428. Розмірковуючи над зазначеною проблемою, Д. Локк у своїй роботі вживає поняття «дух людини», яке він фактично ототожнює з дефініцією її розуму. Версію відсутності в душі людини вроджених принципів мислитель доводить через контекст двох основних напрямів. Перший з них охоплює низку таких філософських парадигм: 1) визначення напряму, яким ми приходимо до будь-якого знання, достатньо для того, щоб довести – воно не вроджене; 2) загальної згоди як головного доказу; 3) положення: що є, те є; 4) дані положення не відображені в душі від природи, оскільки вони не відомі дітям, ідіотам та іншим людям; 5) заперечення тим, хто стверджує начебто люди пізнають, коли починають розмірковувати; 6) якщо б розмірковування відкривали відповідні принципи, то це не доводило б їх вродженість; 7) неправдиві думки наче дані істини розгортають розумові здібності; 8) логічного обґрунтування; 9) якщо згода з істиною є ознака вродження, то мають бути вродженими положення: «Один і два становлять три…»; 10) конкретні думки, загальні твердження відомі раніше загальних принципів; 11) відповідь на заперечення, що пояснення «Один і два становлять два» і т. д. , не є загальним, і вона не потрібна; 428

Локк Д. Избранные произведения : в 2 т. / Д. Локк. – М. : Изд-во соц.-экон. лит-ры, 1960. – Т. 1. – С. 75.

2.3

179

12) тієї обставини, що інколи не знають цих принципів, поки їх не повідомлять, доводить, що вони не вроджені; 13) припущення, що дані принципи не вроджені; 14) гіпотези, що вони не вроджені, так як показуються менше за все там, де є те, що вроджене, виявляється з найбільшою ясністю; 15) коли б початок роздумів був часом відкриття таких істин, це не доводило б їх вродженості; 16) кроків, завдяки яким розум оволодіває різними істинами. Наступний, другий напрямок логічної інтерпретації Д. Локком концепції відсутності в душі людини вроджених принципів формується завдяки системі філософських компонентів, які, зокрема, підтверджують про те, що: 1) загальна згода зовсім не доказує вродженість; 2) нечіткі вислови не мають змісту у тих, хто не думає, що говорить; 3) роздуми не мають ніякого відношення до згоди людини з даними принципами; 4) початок роздумів не є той час, коли людина приходить до знань очевидних істин; 5) таким способом неможливо відрізнити зазначені загальні істини від інших істин, які пізнаються; 6) людина набирається досвіду в процесі навчання; 7) згода з істиною зразу ж після того, як вона проголошена і зрозуміла, не є доказом її вродженості; 8) приховані знання цих принципів до їх повідомлення нам іншими особами чи означає те, що душа здатна зрозуміти їх, чи нічого не означає; 9) доказ з посиланням на згоду, дану зразу ж після отримання повідомлення, базується на неправдивому припущенні, що ця згода нічим не підтверджена; 10) вони не вроджені, бо не користуються загальною згодою; 11) вказані принципи не перші серед тих положень, які людина пізнає з самого початку. У подальшому мислитель коротко підсумовує диспозиційну форму свого світобачення питання душі людини і її вроджених принципів. У висновках до відповідної глави Д. Локк всього лише, у доволі коректній формі, звертається до ймовірних опонентів, яким наголошує, що він правий429. Остаточність думки мислителя щодо висновків фактично зведена ним у відповідну філософську тезу, ще на початку глави у її найменуванні: «У душі немає вроджених принципів». У даному разі Д. Локк при проведенні зазначеного дослідження використав стиль обвинувального акту, що нині визнаний в Україні кримінальним процесуальним законодавством, зокрема, коли в обвинувальному акті спочатку зазначається формула обвинувачення певній особі, а потім наводиться відповідна доказова база. Саме таким чином Д. Локк і побудував структуру змісту другої та третьої («Немає вроджених практичних принципів») глав Першої книги своєї роботи «Досвід про людський розум». Узагальнено доцільно резюмувати, що зазначеною сукупністю прийомів, особливостей викладення матеріалу філософ скористався при написанні усього трактату. Про це, зокрема, засвідчує сама його назва «Досвід про людський розум». Варто визначити, що вчений достатньо вдало спростував, чинну у його науковому середовищі, теорію вроджених ідей430. Він також доводив неможливість існування Бога, у той же час, закликав до віротерпіння та захищав релігійну свободу, хоча і намагався відокремити справжнє вчення Ісуса Христа від окремих його відгалужень. Правда, для об’єктивності необхідно зазначити, що Д. Локк у своєму світобаченні проблематики Бога не був однозначним. Наприклад, у другій книзі трактату «Про державне правління» 429 430

Локк Д. Избранные произведения : в 2 т. / Д. Локк. – М. : Изд-во соц.-экон. лит-ры, 1960. – Т. 1. – С. 92. Там же. – С. 75–92.

180

Розділ 2

Д. Локк зазначає, що всі люди створені одним всемогутнім і нескінченно мудрим творцем. І що всі вони слуги одного верховного володаря, послані у світ за його наказом у його справі431. Мислитель обрав за основу своєї нової теорії розум людини, який продукує у ході її життєдіяльності звичайні ідеї. Отже, синтезуючий ідеї розум людини і є основою її знань. Втім, аналітична здатність мозку характеризується можливістю ініціювати й складні ідеї, причім у повній їх різновидності. Важливим у локківській досвідній теорії про людський розум є висновок, згідно якого справжні ідеї людини повинні обов’язково відповідати дійсності, інакше, на його думку, пізнання не буде мати ознак істини. Окрім того, мислитель у особливому вигляді сформулював і саму дефініцію істини. Так, на його думку, істина – це як поєднання, так і розділення ідей. Одначе, такий логічно інтелектуальний перебіг думок про ідеї, а відтак самих ідей має відповідати, чи не відповідати певним предметам, а саме тим з них, що уречевлюються завдяки ідеям. Вважаємо, що напередодні розгляду локківського вчення про суспільство й державу було б раціональним проаналізувати його працю «Про користування розумом»432. У зазначеній роботі зосереджується головна увага та тому, що вищою інстанцією, до якої звертається людина, визначаючи свою поведінку, є її розум. А тому різниця, яку можливо спостерігати в розумі і здатностях людей, зумовлюється не стільки природними здібностями, скільки набутими звичками433. Загальна структура даного трактату сконструйована в багатозначному аспекті, а її компоненти огинають сфери філософії, психології, логіки, релігії, теології та ін. Робота має вступ, але у ній відсутні висновки. І це тому, на наш погляд, що кожний з її 44-х параграфів – це самостійний, логічнообґрунтований, завершений науковий компонент. Оцінюючи дану працю Д. Локка, можливо констатувати, що вона, у якійсь мірі, межує і навіть близька за своєю тематикою з його попередньою роботою «Досвід про людський розум». Одначе, важливість наукових праць Д. Локка для плебсологічного філософсько-правового вчення полягає у тому, що кожна з них являє собою виокремлене теоретичне підґрунтя для плебсологічних аксіом та теорем. Необхідно зауважити також, що Д. Локк основні теоретичні засади вчення про суспільство і державу виклав у своїх працях «Досвід про людський розум» та «Про користування розумом». На думку науковців (Г. А. Заіченко434, А. А. Макаровський435 та ін.) погляди Д. Локка на суспільство і державу декларовані ним у кшталті світобачення людського розуму. Наприклад, пояснюючи сутність дефініції «природного закону» як одного з базових складових вчення про суспільство і державу, Д. Локк вживає синонім «закон природи». Це ж поняття – «закон природи» вчений інтерпретує і у другій книзі трактату «Про державне правління» як «закон розуму». Зокрема, мислитель зазначає, що природний стан має закон природи, яким він керується і який обов’язковий для кожного, і розум, який є цим законом, навчає усіх людей…436 У контексті даного дослідження особливої уваги заслуговує осмислення Д. Локком проблеми природного права. Така, на його думку, має безпосередню причетність до інституту політичної влади, оскільки остання виникає у разі стану повної свободи людей, у тому числі, стосовно їх дій, розпорядження своїм майном та ін. Природне право Д. Локк розглядає як стан рівності, при якому будь-яка влада і будьяке право є обопільним, ніхто не має більше іншого437. Зазначену концепцію вчений обґрунтовує тим, що всі істоти однієї і тієї ж породи та виду без різниці народжуються, будучи наділені однаковими природними перевагами. А використання одних і тих самих можливостей має бути також рівним між ними без будь-якого підкорення або придушення. Одначе, у суб431

Локк Д. Избранные произведения : в 2 т. / Д. Локк. – М. : Изд-во соц.-экон. лит-ры, 1960. – Т. 1. – С. 7–8. Там же. – Т. 2. – С. 185–259. 433 Там же. – С. 195. 434 Заиченко Г. А. Джон Локк / Г. А. Заиченко. – М. : Мысль, 1973. – С. 156. 435 Локк Д. Избранные произведения : в 2 т. / Д. Локк. – М. : Изд-во соц.-экон. лит-ры, 1960. – Т. 2. – С. 491–494. 436 Там же. – С. 7. 437 Там же. – С. 6. 432

2.3

181

станцію природного права Д. Локк вводив додатковий, проміжний елемент в особі Всевишнього. За баченням мислителя концепція природного права залишається незмінною, якщо тільки Всевишній не залишить одного над іншими і не наділить його незаперечним правом єдиновладно веліти438. На нашу думку, Д. Локк відстоював теорію буржуазно-монархічної конституційної держави на основі подій, які відбувалися в Англії. Майже вісім років Д. Локк вимушено перебував в еміграції у Франції, і шість років у Голландії. Король Англії – Яків ІІ вимагав від влади Голландії видати Д. Локка. В Англію ж, Д. Локк повернувся, коли монархія Стюартів була повалена, а королем держави був проголошений у 1688 р. Вільгельм Оранський. І хоча новий король Англії був суттєво обмежений парламентом у владі, проте він фактично і юридично залишався королем. Наявність же означеного потрібно було б якимось чином мотивувати, що й вимушений був робити Д. Локк. Найбільш предметно, з плебсологічного філософсько-правового та юриспруденційного поглядів, Д. Локк розглядав і оцінював проблему дієвості влади в державі, а отже, її ефективності для людини, нації (народу). Відносна налагодженість державної влади, коли все декларується і виконується демократично, упорядковано, організовано та спрямовано на захист прав і свобод людини – саме така концепція була витворена вченим як обсерватором за процесом пошуку кращих умов існування для народу. Зокрема, використавши концепції «природного права» і «суспільного договору», Д. Локк розвинув теорію буржуазно-монархічної конституційної держави. Так, у «Другому трактаті про державне правління» («Two treatises of government», 1690) вчений висловив оригінальні думки щодо захисту державою прав людини. Він вважав, що державна влада не може діяти свавільно. Її мета полягає у збереженні свободи людини і власності, набутої завдяки праці. Мислитель висловив роздуми, що народ зобов’язаний змінити в державі суспільний порядок, якщо за відповідних умов людина не може отримати належного виховання і розвитку. Проте сутність оригінальності та мудрості Д. Локка полягала всього-на-всього у його спостережливості. Означений науковий твір фактично має характер опису аналізу практики, оскільки був виданий через два роки після буржуазної революції 1688–1689 рр. Щоправда, дослідник переконливо обґрунтував масові дії революційного народу їхнім же природним на це правом. Розглянемо науково-теоретичні висновки Д. Локка щодо права громадян на зміну існуючого суспільного порядку. Порівнюючи наукові положення мислителя з творчими здобутками філософів античного періоду, постає зрозумілим, що відповідне світобачення у сфері феномену правотворення та державотворення є тим об’єктом пізнання, головна ідея якого була все ж запозичена в мінімізованому теоретичному варіанті. І це при тому, що революційні події в Англії 1688 р. творчо збагатили результати наукового доробку Д. Локка про право народу на опір. На формування зазначеної теоретичної концепції Д. Локка вплинула також теологічна форма природного права як складова частина релігійних вчень. Формулюючи свою природно-правову концепцію доцільності зміни народом суспільного порядку, Д. Локк фактично використав аналогічний принцип Фоми Аквінського: якщо соціальне право людини масово порушене, внаслідок чого народ не в змозі реалізувати себе, то вони мають природне право скорегувати ситуацію. Зазначимо, що Д. Локк дещо мінімізував та конкретизував застереження Фоми Аквінського щодо умов, за яких можливо потенційно змінювати суспільний порядок. Сутність же його пропозиції інтерпретується через людину як особистість, яка поєднує в собі риси загальнолюдського, суспільнозначущого та індивідуально-неповторного. Окрім того, Д. Локк цілком точно та предметно деталізував мету дій обуреного народу, яка полягала не у спрощеному розумінні повстання як масового організованого, збройного дійства з метою усунення тирана, а в тому, щоб змінити існуючий суспільний порядок. Втім, об’єктивна плебсологічна філософсько-правова оцінка означеної ситуації дозволяє зробити наступний висновок. Теоретичні природно-правові висновки Д. Локка на час їхнього формулювання вже були підтвер438

Локк Д. Избранные произведения : в 2 т. / Д. Локк. – М. : Изд-во соц.-экон. лит-ры, 1960. – Т. 2. – С. 6–7.

182

Розділ 2

джені практикою буржуазної революції в Англії, як і Фоми Аквінського, повстаннями в державах Європи. Саме за цих причин є очевидним, що названа теоретична концепція Д. Локка має описовий характер. З зазначеного доцільно резюмувати, що практика природно-правового ґенезису європейського, а отже, і світового суспільства передувала щодо теорії. Тобто, нація може бути гнобленою і навіть знищеною, але не може бути скореною. Це означає, що волелюбний, могутній дух нації (народу) глибоко закодований в генетичній пам’яті поколінь, тому нація (народ) як солідарне природне утворення, здатна до самопожертви перед державною владою в ім’я виборювання та захисту своєї свободи, справедливості і рівності. З плебсологічного філософсько-правово погляду в сучасному розумінні держава – це політично-соціальне утворення з психологічною ознакою «ми», ядром якого є нація, що керується мудрими роздумами про свободу і помсту за неволю, бідність, несправедливість з метою побудови класичного громадянського суспільства. Дане твердження заслуговує на увагу тому, що процес правотворення та державотворення такий же оригінальний та неповторний, як усе національне, тим більше у сучасному глобальному і динамічному світі. 2.3.4. Світосприйняття Жан-Жаком Руссо окремих плебсологічних філософсько-правових питань

Актуальність світосприйняття Ж.-Ж. Руссо плебсологічних філософсько-правових питань розвитку суспільства можливо обґрунтувати значимістю, запропонованого мислителем, способу самовизволення французького, як й інших народів, з неволі в період феодалізму завдяки революції. Мислитель є одним з наступних прихильників плебсологічної теорії природного права нації (народу) на повстання проти державної влади у період занепаду феодалізму та встановлення і прогресивного розвитку буржуазного суспільства. В основі теоретикоправової думки Ж.-Ж. Руссо осмислювалося міркування, що не сила державного деспотизму є джерелом права, а громадяни, тобто нація (народ). Щоправда, він істотно не відмежував у зазначеній проблемі погляди Фоми Аквінського та Джона Локка стосовно умов її реалізації. Так, у своїй праці «Про суспільний договір, або принципи політичного права» Ж.-Ж. Руссо зазначає, що громадяни зберігають повне своє право виступити проти уряду, що зазнав виродження439, втративши при цьому кращі властивості, якості. Деградування, знікчемнення уряду як інституту державної влади передбачає, що він не здатен виконувати покладені на нього функції, а тому має бути розформований і відійти від влади. Незважаючи на це, посадові особи найвищого виконавчого та розпорядчого органу державної влади не бажають скласти свої повноваження і піти у відставку. Саме недієздатність і впертість суб’єктів державної влади викликає супротив народу. Це означає, що право створює не сила державної влади, а сила обуреної людської маси. Одночасно зазначимо, що, відповідно до одного з законів плебсології джерелом природного права є розумна сила людської маси. Отже, сила громадян, сконцентрована та збережена у повному своєму праві, як зазначав Ж.-Ж. Руссо, наділена ознакою озброєння. З протилежного погляду, збройна сила народу проти антагоністичного уряду є нічим іншим як повстанням. Та все ж, право народу на збройний виступ проти влади філософ обґрунтував через тлумачення ним суспільного договору як тільки такого основного закону і не іншого, за яким, на його думку, і виникла держава. Адже ж договір, – як зазначав Ж.-Ж. Руссо, – був укладений між усіма членами нації один з одним. Зрозуміло, що дана обставина значно консолідує, солідаризує міць нації (народу) як єдиного цілого у порівнянні з протилежними різновидами договірних зобов’язань. Тому мислитель теоретично унеможливив договірні зобов’язання про права та обов’язки сторін у варіації народ-уряд. Ж.-Ж. Руссо вба439

Руссо Ж.-Ж. Об общественном договоре, или Принципы политического права / Ж.-Ж. Руссо. – М. : Соцэкгиз, 1938. – С. 7.

2.3

183

чав, що така формула взаємовідносин між простонародом в основі своїй становитиме всьогона всього суму індивідів, тоді як перший її прототип – спілка співгромадян-патріотів. Розглянемо ще один вагомий доказ, який використав Ж.-Ж. Руссо для спростування помилкових, хибних філософсько-правових бачень його сучасників про доцільність, раціональність, функціонування феодального суспільно-економічного ладу з його ворожою людині політико-правовою реальністю. Зокрема, поширюючи ідеї природного як ідеального, незалежного від держави права врегулювання суспільних відносин, філософ вбачав логічну першооснову всього живого. Адже серцевина, головна складова частина проблеми соціальної рівності людей, їхньої свободи закладена самою природою – всією сукупністю зв’язків неорганічного і органічного світу, у тому числі природою людини. Так, мислитель вважав, що людина народжується вільною та повсюдно соціальний світ для неї – це кайдани, і громадяни заради здобуття свободи мають перемогти зло і скинути їх440. Відмова ж їх від свободи є несумісною з людською природою441. У той же час Ж.-Ж. Руссо вважав у своїй теорії пізнання, що споконвічно існує Бог і матерія – єдина активна і пасивна основа всього існуючого буття (субстанція), причому остання не має сили діяти сама по собі і її природний стан – спокій. У рух же і порядок матерію приводить Бог, який одначе не в силі знищити таку, так як не створював її442. Як бачимо, філософ вбачав незмінне, (повне) право нації (народу) на повстання щодо державної влади, але відповідне право корегувалося сукупністю умов і обставин, що викликали рушійно плебсологічні взаємини людності. Отже, позитивні теоретичні і практичні здобутки на шляху забезпечення природного права, як вчення про ідеальне, матеріалізувалися завдяки світочів-мислителів та діяльності людських мас. Революційність філософських поглядів Ж.-Ж. Руссо не була викликана його фантазією чи романтизмом як напрямом у європейській літературі й мистецтві, який виник у кінці ХVІІІ – на початку ХІХ ст. У молоді роки він довго поневірявся, неодноразово змінюючи професії. Йому доводилося бути і мандрівним музикантом, і лакеєм, і домашнім вчителем443. Та й помер він у злиднях і самотності444. За таких причин мислитель досконало знав особливості життя-буття простонароду як реально існуючої дійсності і охарактеризував оточуючу його соціальну сучасність як плід і джерело фізичної, політичної та майнової нерівності. Про це, зокрема, філософ зазначив у своїй праці «Про причини нерівності»445. Хоча, з іншого боку, напрямок боротьби за демократизацію суспільства з дотриманням прав і свобод людини на час наукової творчості Ж.-Ж. Руссо вже був сформований у середовищі найбільш видатних філософів. У природно-правовій концепції Ж.-Ж. Руссо, на відміну від теорій Фоми Аквінського і Джона Локка, чітко окреслюється одновекторність соціально-ціннісних орієнтацій. Вчений фактично декларує право народу до активних, революційних дій як природне право свого захисту від держави. Головне, – зазначає І. С. Нарський, – що хвилювало плебея Ж.-Ж. Руссо, було питання, як подолати шкоду, заподіювану простій людині соціальною нерівністю. Дане питання турбувало його інакше, аніж представників буржуазії Поля Анрі Гольбаха і Клода Адріана Гельвеція, – мова йшла не тільки про феодалізм, але й про всіляку іншу соціальну нерівність446. Це означає, що основний філософсько-правовий принцип світогляду Ж.-Ж. Руссо базувався на ключовій плебсологічній філософсько-правовій константі про споконвічну супереч440

Руссо Ж.-Ж. Об общественном договоре, или Принципы политического права / Ж.-Ж. Руссо. – М. : Соцэкгиз, 1938. – С. 3. 441 Там же. 442 Там же. – С. 413, 395. 443 Нарский И. С. Западноевропейская философия XVIII века : [учебное пособие] / И. С. Нарский. – М. : Высш. шк., 1973. – С. 529. 444 Там же. – С. 260. 445 Руссо Ж.-Ж. О принципах неравенства / Ж.-Ж. Руссо ; [пер. с франц. С. Н. Южакова ; под ред. и с предисл. С. Н. Южакова]. – СПб. : Типо-Литография А. Э. Винеке. 1907. – 166 с. 446 Там же. – С. 261.

184

Розділ 2

ність між природним правом нації (народу) і хитрощами державної влади. Доречно зробити заувагу, що логічною причиною проблеми, як і обґрунтування повстанського, революційного, тобто радикально-плебсологічного бачення, у її вирішенні окремими філософами була наявність домінуючих на європейському, як й інших континентах, феодально-правових відносин. Саме тому, природне право, як ідеальне, не залежне від держави право витворювалося у процесі життєдіяльності людини велінням її розуму і природи, прагненням до свободи та справедливості. Втім, філософи усвідомлювали і про кримінально-правову сутність дій юрби, коли повстання простонароду, що спрямовувалися проти державної влади, характеризувалися явними ознаками заколотів, бунтів. Стихійні чи організовані масові виступи простонароду проти чинної державної влади, в умовах феодалізму, за оцінкою останньої завжди мали бунтівливий зміст і жорстоко придушувалися. Отже, проголошуючи та обґрунтовуючи на філософсько-правовому рівні право народу на повстання проти державної влади, мислителі Середньовіччя закономірно застерігали від небезпеки. В зауваженнях, у яких вони конкретизували свої висновки щодо природного права народу на повстання проти держави, передбачалися позитивні та негативні наслідки відповідних дій для обох сторін як народу, так і влади. Так, наприклад, Фома Аквінський обґрунтовував, що повстання проти тиранічного уряду не має в основі своїй бунтарського характеру. І це тому, що такий уряд несправедливий і прагне не до загального, а до приватного блага, блага того, хто править суспільством. Означене судження філософа дає усі підстави зробити переконливий висновок, що масові заворушення як кримінально карані діяння повсякчас супроводжували процеси державотворення та правотворення в період життєдіяльності Фоми Аквінського. Це означає, що повстання простонароду в добу феодалізму, хоча і були попередньо приречені до придушення (а отже, вважалися кримінально караними), з причин відсутності необхідної критичної плебсологічної ситуації, проте з об’єктивних причин повсюдно виникали в державах Європи, Азії, Північної Африки та ін. Зважаючи, на негативний результат – поразку антифеодальних повстань, все ж таки, вони сприяли послабленню відповідних відносин. Наприклад, у Франції у 1357–1358 рр. відбулося два антифеодальних повстання. Одне антифеодальне селянське повстання спалахнуло в Бовезі і поширилося в Пікардії, Іль-деФранс, Шампань, причиною якого була жорстока експлуатація феодалами селян. Провідник повсталих – Гільйом Каль, організував французький простонарод в армію. Інше повстання відбулося в Парижі за участю громадян міста під проводом Е. Марселя, головною ж причиною якого було збільшення податків у ході Столітньої війни з Англією 1337–1453 рр. Повстанці здобули певних успіхів, зокрема, у 1358 р. вони захопили владу в Парижі. Повсталі обох регіонів держави активно контактували, узгоджуючи свої дії. Одначе, в результаті зради селян представниками міщан, владі за допомогою військ вдалося жорстоко придушити повстання: тільки одних селян було вбито майже 20 тис. осіб. Як бачимо, застереження філософів – представників ідеї природного права щодо умов, за яких народу належить право на повстання, не мали схоластичного характеру. Сутність же плебсологічної філософсько-правової ситуації полягає в тому, що такою є сукупність об’єктивних і суб’єктивних умов, які складаються в результаті економічних, політичних та інших чинників у державі, її регіонах або на континенті. Плебсологічна ситуація може бути позитивна, нейтральна і негативна. У свою чергу, негативну плебсологічну ситуацію доцільно класифікувати на такі підвиди: негативна – звичайна, кризова, критична, революційна. Що ж до світобачення зазначеної квестії Ж.-Ж. Руссо, то вона, в якійсь мірі, сама собою відходила на другий план. По-перше, французька влада певний час переслідувала мислителя. Так, у 1764 р., відповідно до вироку суду, в Парижі спалюють його працю «Еміль, або Про виховання», і автор був вимушений емігрувати за кордон447. По-друге, заслуговують 447

Нарский И. С. Западноевропейская философия XVIII века : [учебное пособие] / И. С. Нарский. – М. : Высш. шк., 1973. – С. 260.

2.3

185

на повагу і погляди філософа на особу злочинця. Хоча він і зазначав, що людський розум від слабкості своєї заподіює людям більше шкоди, аніж користі, проте вважав «кращим» освіченого злодія від брутального, грубого. Одночасно Ж.-Ж. Руссо добре усвідомлював, що приватна власність є необхідною умовою громадського порядку, а також розвитку і процвітання культури. Тому автор і передбачив майбутній вдосконалений суспільний договір у такій його формі, яка б охороняла особистість і її майно448. З означеного цілком доступно збагнути, що Ж.-Ж. Руссо, проповідуючи, з одного боку, ненависть до французького абсолютизму та феодалізму як суспільно-політичного ладу з його особливими правовідносинами, а з іншого, залишаючись їхнім суб’єктом, добре осягав існуючу реально дійсність, у тому числі і злочинність. Такими ж суспільно небезпечними визначалися, зокрема, різні заколоти та бунти. Вважаємо, що філософ чітко розумів, що декларований ним природний принцип права народу на революцію не надавав можливості його окремим громадам користуватися відповідними привілеями, тобто скоювати стихійні бунти, заколоти, повстання. Тим більше, що громадяни: селяни, міщани, ремісники, безробітні та інші виявляли велике незадоволення, неспокій своїм соціально-правовим станом. Вони проявляли холодність, неприхильність до представників державної влади, знаті тощо, а згодом починали вороже до них ставитися. Винятково негативне ставлення до останніх виникало за сукупності сприятливих умов і обставин. А одним з головних складових – започаткування масових заворушень як кримінально-карних діянь була, є і буде юрба – таке безладне, неорганізоване і велике скупчення людей, яке утворюється там і тоді, де і коли у кожного її учасника виникає у цьому відчуття необхідності. Втім, політична доба французької буржуазної революції переконливо підтвердила, що велике внутрішнє збудження народу, його психічне піднесення можливе лише в межах форми і не більше. І це при тому, що народ в епоху революції завжди діє у кшталті мирної юрби (суспільні заворушення) або тієї, що вчиняє свавілля. Можливе також поєднання першого і другого способів дій. Одначе, практика засвідчує зворотнє. Мирні революції можуть відбуватися тільки в умовах демократизації суспільства і активних дій мільйонів громадян. Вдалим прикладом мирних революцій постають події листопадово-грудневих 2004 р. суспільних заворушень, а також мирної Революції Гідності 2014 року в Україні проти режиму узурпованої державної влади. У період зламу феодального абсолютизму мав місце класичний спосіб докорінного перевороту життя суспільства, який супроводжувався діями озброєних революціонерів, військових формувань та ін. Таким чином відбувалися буржуазна революція в Англії (1688), Велика французька революція (1778–1789) та ін. Але творчо історична стезя філософа не вивела його на перехрестя Великої французької революції. А втім, у французькій конституції 1793 р., яку підготували якобінці, принцип невідчужуваності народного суверенітету був підсилений правом народу на революцію449. Таким чином, наукова діяльність Ж.-Ж. Руссо у питаннях оцінки феодалізму як реального суспільно-економічного ладу, шляхів виходу з його страхітливих лабет завдяки декларованого ним природного права народу на революцію, відзначалася, за своїм змістом утопічним характером. Філософсько-правова ж форма даного способу порятунку французького народу, як й інших народів, мала явні ознаки прогресивності, хоча і без подальших перспектив розвитку. Втім, плебсологічні філософсько-правові погляди Ж.-Ж. Руссо не послугували методологічною основою для учасників Великої французької революції. Узагальнюючі плебсологічні філософсько-правові розробки, що стосувалися принципу невідчужуваності народного суверенітету, знайшли своє достойне місце у французькій конституції 1793 р., зокрема у форматі права народу на революцію. 448

Руссо Ж.-Ж. Об общественном договоре. Трактаты / Ж.-Ж. Руссо ; пер. с фр. – М. : КАНОН-пресс ; Кучково поле, 1998. – С. 207. 449 Нарский И. С. Западноевропейская философия XVIII века : [учебное пособие] / И. С. Нарский. – М. : Высш. шк., 1973. – С. 278–279.

186

Розділ 2 2.3.5. Погляди Шарля Луї Монтеск’є на деякі плебсологічні філософсько-правові концепти

Актуальність тематики поглядів Шарля Луї Монтеск’є на плебсологічні філософськоправові концепти доцільно об’єктивувати вагомим внеском мислителя в теоретичну концепцію предикату влади і народу. Серед загалу теоретиків філософсько-правових концепцій природного права вагоме місце у боротьбі з феодальним ладом посідає Ш. Л. Монтеск’є. Філософські погляди, у тому числі з проблем природного права, вчений виклав у своєму основному творі «Про дух законів», що вийшов у світ у 1748 р. Як і науковці-авторитети у галузі філософії права Д. Локк, Ж.-Ж. Руссо, О. М. Радищев, Ш. Л. Монтеск’є, маючи деїстичні погляди, тобто визнаючи Бога, різко критикував властиві теології крайній догматизм, авторитарність, схоластичність, а також релігійний фанатизм, інквізицію, прагнення католицької церкви до світської влади. Водночас філософ вдосконалював теорію діяльної позиції релігії у суспільстві. Він, зокрема, вважав, що релігія сприяє дотриманню системи норм і принципів поведінки людей у ставленні до суспільства та один до одного, а також підтримання громадського порядку. Ш. Л. Монтеск’є не сприймав теологічного світогляду Фоми Аквінського, заперечував провіденціоналізм як релігійно-філософське вчення та тлумачив закон розвитку суспільства з особливих позицій. Мислитель, зокрема, вважав Бога творцем всього наявного матеріального світу, що функціонує за об’єктивними законами. При цьому, філософ констатував, що закон розвитку – це необхідне відношення, що випливає з природи речей. Специфічність філософських поглядів Ш. Л. Монтеск’є позначалася і на його світобаченні проблем теорії природного права, що сформувалося майже за півстоліття до початку Великої французької революції. Ш. Л. Монтеск’є й інші прихильники договірної теорії походження держави усвідомлювали, що політична влада в суспільстві започаткована розумом людей з Богом у серці, для Людей, а не Богом. Як і Фома Аквінський Ш. Л. Монтеск’є збагнув про неможливість нормального життя людини, суспільства за межами держави. Філософсько-правові погляди Ш. Л. Монтеск’є не тільки не узгоджувалися з феодально-церковною світоглядністю його сучасників, а також теорією порівняння влади царя з владою батька450. Логічністю та обґрунтованістю своїх роздумів мислитель переконливо доводив зворотнє. Так, наприклад, щодо спростування теорії порівняння, то філософ зауважував, що неможливо судити про державний устрій за аналогією з сімейними відносинами. Аргументуючи дану тезу, він зазначав, що феодали не схожі на батьків, як і на їхніх дітей селяни. Отже, філософсько-правова концепція Ш. Л. Монтеск’є про державу, в основі якої була закладена теорія договору, передбачала три основні форми державної влади: республіку, монархію та деспотію як ті, що у повній мірі виконують необхідні соціальні функції. Мислитель дає правову характеристику кожній з форм державної влади, зазначаючи при цьому біологічні й географічні передумови виникнення держави, а також зображує коло функціональної діяльності народних мас. Республіканська форма державної влади, як зазначає Ш. Л. Монтеск’є, передбачає наявність загального виборчого права, що дозволить утворити правління, при якому державна влада частково або повністю перебуває у віданні народу. Справедливості заради зауважимо, що Ш. Л. Монтеск’є не вірив у можливий стан масового душевного збудження та в жадобу нації (народу) до революційної діяльності і взагалі здатності народних мас до державотворення. Правильно зазначав М. П. Баскін, що Ш. Л. Монтеск’є був противником революційного повалення французької монархії, хоча і визнавав значення такої боротьби в історії давнього світу451. Наприклад, Ш. Л. Монтеск’є вважав, що у народу можливо навчатися лише в окремих випадках. Він непереконливо зазначав, що державна влада існує для народу, а також сумнівався, що народ може виконати будь-яку справу. Проте, Ш. Л. Монтеск’є відводив на450 451

Баскин М. П. Монтескье / М. П. Баскин. – М. : Мысль, 1965. – С. 88. Там же. – С. 92.

2.3

187

роду цілковиту спроможність виборця. Отже, аналіз його філософсько-правових поглядів дозволяє дійти переконливого висновку, що мислитель незмінно притримувався принципу: фахівець – володарює, народ – контролює. Недовіра філософа народній масі як повноцінному суб’єкту державотворення логічно витворювалася з власного світобачення концепції держави як кінцевого продукту людського розуму. Філософсько-правова оцінка міркувань Ш. Л. Монтеск’є про роль народних мас, у процесі державотворення, фактично зводилась до теоретичної формули « той, хто може бути виборцем, не може бути обраним»452. Зрозуміло, що якісно виконувати покладені обов’язки представника державної влади може тільки належно підготовлена особа, той, хто має високу кваліфікацію, досконало володіє знаннями у сфері економіки, права, соціального управління та ін. Нетиповість філософсько-правових поглядів Ш. Л. Монтеск’є про державу та право участі народу в її ґенезисних процесах засвідчує все ж, що мислитель активно, у специфічній йому формі, боровся проти феодального ладу. Як бачимо, республіканська форма державного правління, при якій верховні органи державної влади обираються народом на певний строк, інтерпретувалася Ш. Л. Монтеск’є в особливому філософсько-правовому стандарті. І це за умови, що філософ осягав означену проблему у форматі своїх наукових творів в обставинах французького феодального абсолютизму. Щоправда, стверджуючи істинність своїх філософсько-правових концептуальних міркувань про республіканську форму державного правління, Ш. Л. Монтеск’є досліджував ґенезис розвитку суспільства шляхом розкладу його на етапи, що характеризувалися ознаками демократичності. Правовий поділ демократичної республіканської влади філософ вишукав у державах античної давнини, у тому числі в рабовласницьких містах-державах, а також у державах пізнішого періоду з монархічною формою влади. Мислитель дійшов до висновку, що демократичність є особливою соціальною цінністю, яка повсякчас конкурувала з самодержавною, тобто монархічною формою державного правління. Цікаві філософсько-правові ідеї щодо республіканської форми влади мислитель висвітлив у своїй праці «Перські листи»453. У даній роботі мислитель зазначає, що республіканська форма державного правління для простонароду більш прогресивна, досконала як в економічному, так і в політичному сенсі. При цьому Ш. Л. Монтеск’є використовує метод порівняння. У цій же праці філософ підкреслює, що республіканська форма державного правління забезпечує людині свободу, остання ж супроводжується матеріальними благами. І це тому, зазначає мислитель, що громадянська рівність, забезпечує рівень матеріального стану. Він також відзначає супротивне – залежність бідності від влади свавілля454. Деспотичну форму державного режиму Ш. Л. Монтеск’є характеризує у двох своїх працях: «Перських листах» та «Про дух законів». Деспотична форма державної влади, на думку філософа, є ворожою щодо інтересів простонароду. Так, деспотичним режимом філософ вважав владу французьких королів, яка перевершує будь-яку іншу тиранічну владу. Тому, позитивні і негативні плоди діяльності самодержця ніколи не сприймуться народними масами і вони завжди байдужі до нього. Філософ засуджує французького короля за його зухвалу, антинародну політику. Деспотичні режими періоду французького феодалізму Ш. Л. Монтеск’є прагне лібералізувати у двох правових векторах: конституційно-монархічному і республіканському. Він фактично повторює ідею Д. Локка – автора теорії буржуазно-монархічної конституційної держави про розподіл державної влади на законодавчу, виконавчу і судову. Ш. Л. Монтеск’є був переконаний, що даний компроміс посприяє залагодженню суперечностей феодального суспільства. Ш. Л. Монтеск’є був упевнений, вважав М. П. Баскін, що якщо монарх буде правити і не втручатиметься в судові функції, а законодавчі органи будуть тільки видавати закони, але не керувати державою, усі основні стани феодального суспільст452

Монтескье Ш. Избранные произведения : в 2 т. / Ш. Монтескье ; [под общ. ред. М. П. Баскина]. – М. : Госполитиздат, 1955.– С. 170–171. 453 Монтескье Ш. Персидские письма / Ш. Монтескье. – М. : Acаdemia, 1936. – 404 с. 454 Там же. – С. 260–261.

188

Розділ 2

ва будуть задоволені, зокрема буржуазія перестане бути ворогом аристократичного вельможного панства455. У відповідному питанні, як зазначає М. П. Баскін, Ш. Л. Монтеск’є, як і Д. Локк орієнтувався на так звану Славну революцію 1688–1689 рр. в Англії, що базувалася на класовому компромісі між буржуазією і феодально-аристократичною владою. Про такий компроміс мріяв Ш. Л. Монтеск’є і для Франції456. Таким чином, плебсологічні філософсько-правові погляди Шарля Луї Монтеск’є являють собою окрему особливу концепцію предикату народу і держави, зокрема мислитель визнавав: 1) розподіл державної влади; 2) демократичність та пріоритети республіканської форми державної влади, яка передбачає загальне виборче право та забезпечує захист прав і свобод людини; 3) значення революційної боротьби в ґенезисно-праксисних цивілізаційних процесах і разом з тим заперечував право народу на повстання з його соціальнопсихологічними особливостями. 2.3.6. Плебсологічні філософсько-правові концентри Дені Дідро

Актуальність тематики плебсологічних філософсько-правових концентрів Дені Дідро раціонально сформулювати завдяки цілинним підходам мислителя до осмислення предикату людини, закону, права і держави. Водночас гідне місце серед просвітителів ХVІІІ ст. у вирішенні плебсологічних проблем, у тому числі суспільних та масових заворушень доби феодалізму, посідає філософ-матеріаліст Дені Дідро, який вважався незвичайним супротивником феодального ладу, абсолютизму як притаманної йому форми керування державою, коли верховна влада повністю належить одній особі – монархові, а також церкві. На шляху пізнання об’єктивного світу філософ спочатку притримувався деїстичного бачення, згодом зміркував свої погляди у формат войовничого матеріалізму та атеїзму. Варто зауважити, що першоосновою світу мислитель вважав єдину матеріальну субстанцію. При цьому він розглядав основу буття як сукупність непроникних тіл, що мають протяжність, форму і перебувають у русі. А простір та час Д. Дідро вважав безсторонніми формами існування матерії. Вихідними ж положеннями філософа у теоретико-пізнавальному концепті слугували сенсуалістичні погляди Д. Локка. Д. Дідро рішуче критикував агностицизм і дуалізм, спростовував твердження релігії про безсмертя душі. Після виходу у світ наукових творів за авторством Д. Дідро «Філософські думки» і «Алеї або Прогулянка скептика» у 1747 р. та «Лист про сліпих у повчання зрячим», у 1749 р. останній як небезпечний вільнодумець, був заарештований владою і тримався у Венсенському замку у передмісті Парижа. Д. Дідро звертав увагу на те, що в органах державної влади повинні працювати ті особи, які заслуговують цього, мають потрібні позитивні якості. Він вважав, що найкраща форма правління [державного. – М. С.] не дасть позитивних результатів, якщо правителі недостойні керувати. Так, у роботі «Принципи моральної філософії, або досвід про достойність і чеснотливі, написаний Мілордом ІІІ» Д. Дідро зазначає: «Якщо правителі недостойні, то й найкраща форма правління не дасть плодів»457. Висока моральна сходинка вимог філософа до представників державної влади відповідала потребам, запитам мільйонів його сучасників-співгромадян. Усвідомлюючи важливість сукупності рис, що характеризують позитивні моральні якості представника державної влади, він ототожнював таких із чеснотливістю суддів. Наприклад, у тій же праці «Принципи моральної філософії, або досвід про достойність і чеснотливі, написаний Мілордом ІІІ» мислитель прирівнює правителів до суддів і констатує «...піддані будуть любити і шанувати закони, як тільки переконаються в гідності своїх суддів»458. 455

Баскин М. П. Монтескье / М. П. Баскин. – М. : Мысль, 1965. – С. 96. Там же. – С. 97. 457 Дидро Д. Сочинения : в 2 т. / Д. Дидро ; [пер. с фр. ; сост., ред., вступ. ст. и примеч. В. Н. Кузнецова]. – М. : Мысль, 1986. – Т. 1. – С. 102. 458 Там же. 456

2.3

189

Оцінюючи чинні в державі закони, Д. Дідро охарактеризував їх ознакою мінливості, релігію ж узагалі визнавав такою, що є неправдивою. Зокрема, висвітлюючи негативний пласт суспільних відносин у державі, мислитель інтерпретував такі на фоні правової, релігійної системи як соціальні компоненти. Наприклад, Д. Дідро засуджував зраду, невдячність, жорстокість, знущання над військовополоненими, опоганення вівтарів людською кров’ю, мучення самого себе, догматичні положення релігійних віровчень459. Так, аналізуючи першу книгу роботи філософа «Досвід про достойність і чеснотливі» приходимо до переконливого висновку: названі вчинки він вважав такими, що заборонені людяністю. І всі вони, наголошував філософ, завжди будуть жахливими всупереч варварським норовам, перемінним законам і брехливим релігіям460. Щодо перемінності чинних у державі законів, то, по-перше, Д. Дідро класифікував останні, як видно з його наукових робіт. Правда, виразного системного впорядкування таких ми не знаходимо. Всього-на-всього автор у різних місцях веде в описовому порядку дискусії про: природний закон461; закон462; вічний закон463; цивільний закон464; природний закон465; монастирський закон466; загальний закон467; первісний закон468; перший закон469; писаний закон470; політичний закон471; універсальний, загальний і божественний закон472; закон Всесвіту473; нескінченно загальний закон474; закони (в суспільстві)475; закони (в природі)476; закони Моїсея477; християнські закони478; інший закон, якого Бог не побажав відчинити людям479. Інколи мислитель методом аналізного дослідження вдається до перерахування законів по мірі послідовності їхнього виникнення та вдосконалення480. Вивчаючи встановлені в державі правила, що мали юридичну силу, філософ характеризував їх у властивому йому матеріалістично-атеїстичному баченні в кожній з ділянок людської діяльності. Наприклад, науковий розгляд монастирських законів сприяв витворенню у Д. Дідро переконання про їхню недовговічність. Так, у другому томі роботи «Послідовне спростування книги Гельвеція "Про людину"» мислитель зауважує наступне: «Що монастирські закони були мабуть найдосконалішими, з цим я згодний; але я ніяк не можу погодитися з тим, що вони були найдовговічнішими. Довговічне лише те, що відповідає природі, яка ніколи не забуває про свої права»481. Вважаємо, що в даному разі Д. Дідро, крім монастирських законів, мав на увазі й будь-які інші закони, що є продуктом людської діяльності. Є ще одна важлива 459

Дидро Д. Сочинения : в 2 т. / Д. Дидро ; [пер. с фр. ; сост., ред., вступ. ст. и примеч. В. Н. Кузнецова]. – М. : Мысль, 1986. – Т. 1. – С. 85–87. 460 Там же. – С. 86. 461 Там же. – Т. 2. – С. 86, 189, 191–196. 462 Там же. – С. 25, 29, 46, 355, 378, 385, 388, 389, 414, 426, 432, 449, 462, 474, 477, 479, 486, 494, 512, 520, 524, 528, 532. 463 Там же. – С. 31–33, 39. 464 Там же. – С. 27. 465 Там же. – С. 31, 40, 444. 466 Там же. – С. 478. 467 Там же. – С. 377. 468 Там же. – С. 444. 469 Там же. – С. 452. 470 Там же. – С. 444. 471 Там же. – С. 27. 472 Там же. – С. 511 473 Там же. – С. 425. 474 Там же. – Т. 1. – С. 312. 475 Там же. – С. 86, 120, 198. 476 Там же. – С. 4, 446, 459, 510. 477 Там же. – С. 189. 478 Там же. 479 Там же. 480 Там же. 481 Там же. – С. 478.

190

Розділ 2

деталь. Останнє цитоване речення в російськомовному виконанні, редагованому В. М. Кузнєцовою, подане так: «Долговечно лишь то, что согласно природе, никогда не забывающей о своих правах». Не зрозуміло, чи в даному реченні допущена помилка при друкуванні твору, чи при його перекладі з французької мови К. А. Киспоєвим. Доктор філологічних наук П. С. Вовк вважала, що на момент перекладу відповідної праці Д. Дідро російською мовою слово «согласно» мало два значення. Перше – «згідно з чим?», друге – «відповідає чому?», у нашому випадку має місце архаїзм. Використання даного слова у пропонованій перекладачем варіації вийшло з ужитку. Це означає, що висновок мислителя щодо довговічності тих чи інших об’єктів направлений, перш за все, на проблему природного права людини. Складні філософсько-правові питання законотворчості потребували якнайшвидшого розв’язання тому, що мали епохальне життєве значення. Втім, розуміння закону як цілого, немислиме без розуміння права як його частини в їхньому залежному зв’язку. Отже, закон і право – це абсолютно повне, з виокремленим елементом конкретно-досконалого. І хоча тепер закон сприймається у формі нормативного акту найвищого законодавчого органу в державі, а право – як зведена нею, у нього, сукупність встановлених або санкціонованих загальнообов’язкових норм (правил) поведінки, додержання яких забезпечується її цілеспрямованою діяльністю, в уяві Д. Дідро зазначені складники суспільної свідомості набували особливих філософсько-правових фаз. Із проблематикою закону ситуація дещо сприйнятлива, а ось щодо права, то тут виникають певні застереження. У своєму вченні Д. Дідро не дав чіткого визначення права, проте, характеризуючи його, вів мову про: природне право482; цивільне право483; публічне право484; право власності485; право нерівності486; міжнародне право487. Крім того, в окремих місцях своїх робіт вчений допускає такі вислови, як «право бути вислуханим з прихильністю»488; «право суверенної держави на ведення війни»489; «право ведення війни за монархом»490; «позбавлення однієї особи права, яким користуються всі»491 та ін. Філософсько-правові погляди мислителя щодо походження держави ґрунтувалися на основі теорії суспільного договору. Як і Ш. Л. Монтеск’є, Д. Дідро засуджував деспотичну форму правління і висловлювався за утвердження конституційної монархії. Правда, погляди філософа у даному питанні не характеризувалися однозначністю. Теорія республіканської форми державного правління була сприйнята ним майже в останні роки життя. Д. Дідро усвідомлював безперспективність філософсько-правової концепції «освіченої монархії». Так, в одній зі своїх робіт, Д. Дідро писав: «Філософ знає: зміниться п’ятдесят королів, перш аніж він дочекається такого, який використає його працю»492. А втім, ідея Д. Дідро про владний республіканський державний устрій була результатом його тривалого науково-творчого пошуку, сплавом теорії і практики суспільного буття. Д. Дідро збагнув, що народ у своїй багатомільйонній масі не має змоги терпіти поневіряння, бідність, несправедливість і очікувати освідченого монарха. Філософ захищав незалежність народу від несправедливої церковної та світської влади. Відстоюючи суверенітет народу, Д. Дідро в підмур’я своєї філософськоправової концепції заклав доктрину суспільного договору, права і обов’язки сторін, у якому вони не є раз і назавжди визначеними, тобто незмінними, адже сторона, з тих чи інших при482

Дидро Д. Сочинения : в 2 т. / Д. Дидро ; [пер. с фр. ; сост., ред., вступ. ст. и примеч. В. Н. Кузнецова]. – М. : Мысль, 1986. – Т. 1. – С. 538. 483 Там же. – Т. 2. – С. 503. 484 Там же. 485 Там же. – С. 452, 494, 498. 486 Там же. – С. 27–28. 487 Там же. – С. 446, 503. 488 Там же. – С. 29. 489 Там же. 490 Там же. 491 Там же. 492 Дидро Д. Собрание сочинений / Д. Дидро. – М. : Гослитиздат, 1946. – Т. Х. – 562 с.

2.3

191

чин, може і не виконувати їх. Концепція Д. Дідро щодо права народу на опір державній владі повністю відповідає принципам, аксіомам, законам плебсології (філософсько-правового вчення). Критикуючи монархічний абсолютизм, філософ зазначав, що самовладець відбирає у народів право обговорювати, бажати чи не бажати, право перечити його волі навіть тоді, коли його розпорядження продиктовані добрими намірами493. З означеного, є сприйнятливим, що Д. Дідро відстоював позицію класичного природного права, теоретична основа якої сконструйована на сукупності суджень навколо єдиного принципу: народ завжди правий, тому що він народ. Так, у роботі «Послідовне спрощення книги Гельвеція "Про людину"» мислитель зауважує, що яким би нерозумним не було застосування права опору народу, такий опір священний. Без нього ж, піддані нагадують зграю, вимогами якої нехтують під тим приводом, що її гонять на чудове пасовище494. Варто розуміти природну властивість правоти мудрого простонароду, що він, простолюд у своїй поведінці щодо влади, поміркований і скоювати масові заворушення як кримінально карні діяння не буде, адже у такому разі про здобуття свободи не йдеться. З цього приводу буде доречним взяти до уваги теоретичні положення Д. Дідро, які стосуються культурно-освітнього рівня нації (народу). Освіта і культура нації (народу) – це та сукупність знань, а також матеріальних і духовних цінностей, що здобуті в процесі навчання в системі відповідних закладів та створені протягом їхньої життєдіяльності. Ступінь якості та величини освіти, культури нації (народу) є запорукою реалізації природного права людини: права на свободу, справедливість, соціальну рівність. Усвідомлюючи це, Д. Дідро фактично підтримував погляди французького філософа-матеріаліста Клода Адріана Гельвеція (1715–1771), який вважав, що чим освіченіша нація, тим більше вона підкоряється вимогам справедливого правителя495. Аргументуючи свої роздуми про умови непокори нації державній владі, Д. Дідро виокремлює обставину, яка суттєво сприяє даному процесу. Такою обставиною, на його думку, є несправедливість державної влади при виконанні нею своїх функціональних обов’язків. Щодо міри такої неправди, кривди то, оцінюючи її, філософ вдається, на нашу думку, до чітко вираженої соціальної величини – «волаючої несправедливості», яка по суті своїй є плебсологічним детонатором до суспільних заворушень, революцій, повстань. Так, зокрема, коментуючи зазначену роботу К. А. Гельвеція, Д. Дідро особливо звертає увагу на питання відмови нації скорятися несправедливій державній владі. «Більше того, – пише Д. Дідро, – щоб нація відмовилася їм підкорятися, несправедливість їхня має бути просто кричущою»496. Зазначені філософсько-правові ідеї мислителя відповідають найважливішим потребам сучасності. Це стосується, наприклад, масових порушень законності усіма гілками державної влади в десятилітню епоху президентства в Україні Леоніда Кучми. Десять років Український народ терпів небачену досі хитрість державної влади. У суспільстві залишалися марними політичні гасла «Україна без Кучми» та визрівало кричуще протиріччя між природним правом і обов’язком мудрого простонароду та правом хитрості як незаконним елементом державної влади. Безумовно, що поодинокі акти непокори владі чинилися в Україні повсюдно, у тому числі й у вигляді злочинів. Щодо березневих 2001 р. подій у Києві, які влада кваліфікувала як масові заворушення, то ми не підтримуємо її рішення і вважаємо, що в означених діях усіх їхніх учасників не може бути складу злочину. Такої думки, до речі, притримуються окремі відомі науковці у галузі кримінального права. Тепер є зрозумілим, чому Д. Дідро репрезентував філософсько-правову ідею права народу на опір несправедливій владі, у тому числі, нерозумного опору. Все ж, поновимо питання дослідження умов непокори нації (народу) державній владі. Доступно збагнути, так чи інакше, але біда для народу в державі, як правило, виникає з при493

Дидро Д. Сочинения : в 2 т. / Д. Дидро ; [пер. с фр. ; сост., ред., вступ. ст. и примеч. В. Н. Кузнецова]. – М. : Мысль, 1991. – Т. 2. – С. 439. 494 Там же. – С. 439. 495 Там же. – С. 453. 496 Там же.

192

Розділ 2

чин нерозторопності та бездіяльності органів державної влади. Цікавою тут є й інша думка Д. Дідро, якою філософ обґрунтовує, що межі бідувань, нещасть народу залежать не від дій чи бездіяльності уряду, а від самої природи497. У такому випадку дане твердження Д. Дідро повністю узгоджується з іншими його міркуваннями – беззастережним природним правом народу на опір державній владі. Звичайно, не важко погодитися з цією колоподібнозамкненою філософсько-правовою концепцією мислителя: нація (народ) завжди права, державна ж влада – ні! Це нагадує щось подібне до лозунгу учасників листопадо-грудневих 2004 р. суспільних заворушень: «Нас багато! Нас не подолати!» З іншого погляду, доцільно припустити, що Д. Дідро не піддав ретельному аналізу й порівнянню окремі теоретичні постулати власного наукового доробку. Свої філософсько-правові погляди Д. Дідро висвітлив в умовах французького монархічного деспотизму, що було особливо характерним на кінцевому етапі політико-економічної доби феодалізму, коли повсюдно в регіонах держави виникали бунти, повстання, акції громадянської непокори. Філософ добре розумів справжні причини таких подій. А такими, як видно з роздумів мислителя, були бідування народу з межами терпимості, які встановила природа. За цими межами або смерть, або втеча, або бунт498. Селянські, а також міські масові заворушення у Франції не скасували монархію кріпосницького права, але вони позитивно вплинули на сутність наукових праць філософа. Безперечно, що таку ж позитивну дію на нього мали й наслідки буржуазної 1688 р. революції в Англії. Філософсько-правові погляди Д. Дідро своєрідно вплинули на подальший хід правотворення та державотворення Франції. Звернемо окрему увагу на проблему людини та її свободи з філософського погляду Д. Дідро. Отже, хоча мислитель і називав людину твариною, яка комбінує ідеї499, проте він особливо цінував її свободу. І справді, людина – це найбільш високоорганізована, розумна істота, яка своїм природним корінням зв’язана з царством тварин. А втім, справжнього царства в природі не існує, адже реально, за створеними людиною таксономічними одиницями систематики у природі існують лише види і популяції. Проте відповідна класифікація створена знову ж таки – людиною. Яке б походження людина не мала, але Д. Дідро вважав, що влада може знищити свободу, якщо така буде в наявності. І це, на його думку, обов’язково призведе до душевних переживань народу, його смутку й печалі. Так, зазначав Д. Дідро: «Горе тим народам, у яких знищили будь-яку думку про свободу…»500. А свобода людини, нації (народу) фактично нездійсненна мрія без почуття глибокої сердечної прихильності до справедливості та соціальної рівності. Людина за своєю природою завжди прагнула до утвердження таких морально-етичних і правових правил, які б належно, правильно, неупереджено та об’єктивно унормували суспільні відносини в державі. Тяжіння, поривання людини до справедливості споконвічне, як і сама людина. Одначе, Д. Дідро був переконаний, що прославлена любов до справедливості не вроджена людям і не усім їм властива501. Це означає, що філософ визнавав справедливість такою соціальною цінністю, яка набувається впродовж життєдіяльності люду, тобто процесу їхнього правотворення та державотворення. Разом з тим, він зазначав, що в античних республіках народи були вільнонародженими502. Потрібно так розуміти, все ж, що філософ не заперечував вільнонародженості інших народів. Принаймні, українці як нація варті, гідні свободи, бо віками боролися за неї і заслужили її. Отож, вона – свобода – свобода людини, нації (народу) має справжню соціальну цінність, яка упредметнюється у кшталті державного суверенітету, відсутності економічного і політичного гноблення, дотримання прав та інтересів кожного й усіх. Філософсько-правове поняття 497

Дидро Д. Сочинения : в 2 т. / Д. Дидро ; [пер. с фр. ; сост., ред., вступ. ст. и примеч. В. Н. Кузнецова]. – М. : Мысль, 1991. – Т. 2. – С. 342. 498 Там же. 499 Там же. – С. 453. 500 Там же. – С. 439. 501 Там же. – С. 453. 502 Там же. – С. 121.

2.3

193

«свобода» Д. Дідро саме так і розглядав. Все ж, мислитель інтерпретував, що свобода людини – це усвідомлювана свобода, яка витікає прямо з рішень її волі. В інакшому випадку – людина всього лише проста пасивна машина, знаряддя різних мотивів, що рухали нею503. Далі, коментуючи щоденну поведінку свого співрозмовника (також філософа, який не міг пояснити, що робив за день), Д. Дідро зазначає: «Він думав, відчував, але діяв не більш вільно, аніж коли-небудь інертне тіло, аніж який-небудь дерев’яний автомат, що виконував би ті ж самі дії, що й він»504. Як бачимо, осягаючи проблему свободи людини, філософ пояснював дану природно-соціальну цінність, по-перше, у попередньому мисленому накресленні певних планів її носія і передбаченні очікуваних наслідків. По-друге, Д. Дідро явно вбачав у свідомій діяльності вільної людини наявність таких структурних елементів: волі, інтуїції, самосвідомості, емоцій, а також і те, що людська свідомість має суспільний характер. Отож, свобода людини багато в чому залежить від її волі – свідомої саморегуляції своєї поведінки і діяльності. В іншому випадку, досліджуючи свободу людини, Д. Дідро розмірковує у суто логічному і філософському баченні. Він, зокрема, доводить, що свобода людини наявна там, де є вибір, і це при тому, що розумна людина являє собою лише поєднання нерозумних молекул505. Щодо філософсько-правового світобачення Д. Дідро проблеми республіканської форми державного правління, то мислитель в останні роки свого життя притримувався ідеї республіканської форми державного правління. Втім, філософа брали сумніви можливості якісного використання республіканської форми правління в державах, які є значними за своєю територією. Досить великий земельний простір держави зайнятий багатомільйонною кількістю населення – це особливе природно-соціальне утворення, повноцінне функціонування якого може бути не завжди належно забезпечене завдяки республіканським формам правління. Таку ж думку зокрема, висловлював й Д. Дідро. І не більше, адже він не вийшов за межі вимог послаблення надмірної нерівності в соціальному забезпеченні громадян держави матеріальними цінностями. Справедливий розподіл матеріальних благ лише один з компонентів побудови справедливого суспільства. Одначе, для успішного подолання феодальної суспільноекономічної кризи, за баченням Д. Дідро, було достатньо розроблено ним філософських, політичних, правових, моральних та мистецьких ідей. До речі, творча філософсько-правова спадщина Д. Дідро мала значущу вагу в ідеологічному сенсі підготування французької буржуазної революції. Суспільні ж і масові заворушення доби феодалізму філософ сприймав так, як і мав їх сприймати вільнодумець, ліберал, ідеолог революційної французької буржуазії. У завершальному висновку аналітичної оцінки філософсько-правових поглядів Д. Дідро як достойного просвітителя-борця з деспотичною кріпосницько-правовою епохою французького феодалізму, варто констатувати наступне. По-перше, філософська спадщина мислителя позбавлена апеляцій до Бога і ґрунтується на послідовному матеріалістичному розумінні природи, а також її достойного плоду – людини. Залишилися осторонь його філософської теорії й будь-які інші концепції духовних субстанцій. У даному контексті Д. Дідро виступав проти божого походження свідомості і, що остання властива високоорганізованій матерії. Він також відстоював точку зору єдності свідомості та матерії і, що відчуття властиве усій без виключення матерії. Своїми просвітительськими філософсько-правовими ідеями Д. Дідро невпинно збагатив інтелектуальну сферу французької нації, демократичні тенденції розвитку європейського та світового суспільства. Очевидний факт, що сучасна мислителю суспільна думка зазнала вельми серйозної філософсько-правової трансформації. Безперечно, що творчі зусилля відомого світоча філософсько-правового формату істотно сприяли процесу революційного саморозкріпачення французької нації, звільненню від кріпосницької залежності інших націй і народів, а також утвердженню історично-прогресивного капіталістичного ладу. 503

Дидро Д. Сочинения : в 2 т. / Д. Дидро ; [пер. с фр. ; сост., ред., вступ. ст. и примеч. В. Н. Кузнецова]. – М. : Мысль, 1991. – Т. 2. – С. 485. 504 Там же. – С. 485–486. 505 Там же. – С. 420.

194

Розділ 2

Протиборство мислительського розуму грандіозної особистості-опозиціонера з монолітним феодально-абсолютистським ладом у кінцевому рахунку теоретично вибудувало ідеологічну програму Великої французької революції, свого роду взірець вільного французького та європейського суспільства. По-друге, філософсько-правові доробки Д. Дідро послугували також ідеологічною передумовою для розвитку наукової доктрини утопічного соціалізму – окремого теоретичного джерела громадянського суспільства. Французький мислитель, використовуючи за основу теоретичні положення суспільного договору, спростував вчення про божественне походження королівської влади і феодально-станової нерівності. Філософ висунув особливу наукову концепцію природного, незаперечного права нації (народу) на опір державній владі. Незвичайність даної плебсологічної філософсько-правової концепції полягала у тому, що вона в основі свого плебсологічного змісту подекуди має немотивовані, анархічні джерела, джерела, що направлені проти державної влади як тиранії, хоча у свій час, Д. Дідро висловлювався за конституаційну монархію і навіть сподівався на її життєдіяльність. Та у процесі пізнання істини людського буття не помилявся той, хто не вів її пошук. Отож, як бачимо, Д. Дідро здійснив певний внесок у наукову скарбницю плебсологічного філософсько-правового вчення. 2.3.7. Світорозуміння Полем Анрі Гольбахом деяких плебсологічних філософсько-правових цінностей

Актуальність світосприйняття Полем Анрі Гольбахом окремих плебсологічних філософсько-правових цінностей закономірно обґрунтовується вагомим науковим внеском мислителя у світову скарбницю предикату людини і держави. Значимість наукового доробку мислителя особливо актуалізується тим, що саме П. А. Гольбах історично постав провідним ідеологом французької революційної буржуазії та теоретиком нищівної руйнації суспільного економічного ладу, сприймав суспільні й масові заворушення через призму реакційної сутності монархічного політичного устрою. Воднораз можливо з впевненістю констатувати, що П. А. Гольбах вважався одним із соратників Д. Дідро, хоча і мав у деяких питаннях власну, особливу філософсько-правову точку зору. П. А. Гольбах вважав, що матерія вічна і ніким не створена, а в ході поступового розвитку та змін вона й породжує різноманітність реального світу. Філософ брав за базову площину в теорії пізнання сенсуалізм у матеріалістичному його розумінні. При цьому всі форми свідомості він вважав вторинними по відношенню до матерії, матерію ж не визнавав первинною. Доволі цікава позиція мислителя у філософськоправовому ключі щодо питання природи виникнення державності, то вчений відстоював основним принципом своєї світоглядності концепцію суспільного договору. Ставлення П. А. Гольбаха до навколишнього соціального світу через ідею суспільного договору розв’язувало проблему споконвічного Гордієвого плебсологічного філософсько-правового вузла: людина, нація (народ) – влада. Філософ декларував, що монархічний феодальний лад суперечить логіці здорового глузду і є противним природі людини. Повною мірою П. А. Гольбах усвідомлював, що феодалізм, як суспільно-економічний лад на вістрі його соціальних протиріч обов’язково має бути змінений, тим більше, що така зміна відбулася в сусідній Англії. Практика суспільного розвитку напрацювала типові стандарти буржуазного ідеалу державотворення, що вважався явно привабливішим як для простонароду, так і для інших верств суспільства. Економічна, політична, правова досконалість молодого капіталізму у порівнянні з феодалізмом очевидна реальність, яку філософ назвав «розумним ладом» . Щодо шляхів та способів досягнення добра і справедливості для народних мас, то П. А. Гольбах вимагав заміни феодалізму розумним, тобто новим капіталістичним ладом. Безумовно, що плебсологічна філософсько-правова субституція феодалізму на капіталізм стосується народних мас і в класичному варіанті, як правило, супроводжується їхньою активною участю – революційними подіями. Зазначена масова войовнича дія як суспільний процес завжди потребує лідера.

2.3

195

Саме тому, філософ визнавав свідомість і волю видатної особистості вирішальною силою суспільного розвитку. Щодо ролі народних мас у процесі державотворення, то мислитель визначав її в основному ліберально-прогресивною діяльністю. У той же час, критикуючи всебічно релігію і церкву, він турбувався про підвищення правової, політичної орієнтації народу. Заслуговує особливої уваги філософсько-правове світобачення П. А. Гольбаха щодо проблеми природного права людини. Зокрема, погляди вченого концентрувалися у сферу сутності людини – особи, яка втілює в собі високі інтелектуальні і моральні властивості, а тому не може погоджуватися зі становою нерівністю та деспотичними формами правління. Простонарод не покірний монархічно-деспотичній державній владі і не згодний з тим правовим становищем, у якому перебуває кожна людина з його середовища. І це тому, що державна влада в епоху феодалізму захищала інтереси, протилежні його побажанню, адже природа людини потребує свободи, справедливості та належного матеріального забезпечення. Противенство народних мас французькому феодалізму, епізодично, повсюдно збуджувало великі й малі суспільні та масові заворушення, які з об’єктивних причин не могли призвести до позитивних революційних наслідків – ліквідації феодального права. З протилежної сторони, боротьба французького народу у формі суспільних і масових (кримінально карних) заворушень з феодально-абсолютистською системою була однією з причин та умов поглиблення кризи останньої. П. А. Гольбах усвідомлював, що в суспільстві активно поширюються протиріччя між дворянством і духовенством, з одного боку, а також селянами, ремісниками, купцями, робітниками, ліберальним дворянством і молодою буржуазією як провідною їхньою силою – з іншого. Проголошувана філософом ідея природного права людини: права на свободу, соціальну рівність, справедливість обґрунтовувалася наявністю у соціумі умов, сприятливих для її уречевлення народними масами. Втілення в життя філософсько-правових поглядів П. А. Гольбаха розпочалося народним повстанням у Парижі через 22 дні після його смерті – 13 липня 1789 р. А наступного дня – штурмом Бастилії почався перший етап Великої французької революції. Філософія П. А. Гольбаха не зводилася до пізнання питань вузькогалузевих напрямів: математики, фізики, геометрії, біології, хімії та ін., а конструювалася на основі пошуків відповіді з проблеми загальних джерел для єдиного світового процесу. Отож, саме закони функціонування єдиного, цілісного світу, у їхній гармонійно-природній залежності постали в якості розуміння П. А. Гольбахом досліджуваного ним філософського об’єкта. Предмет же даного дослідження мислитель, як ми вважаємо, вбачав у виокремленні, конкретизації кожного з елементів названого об’єкта. Іншого особливого бачення квестії предмета філософії П. А. Гольбаха притримується Х. Н. Момджян, який, зокрема, вбачає у ньому «світ у його цілісності, єдині закони існування і змін світу»506. Незаперечно, що в обґрунтування того чи іншого міркування допустимо наводити розбіжні та широкоформатні наукові докази. Втім, за загальноприйнятними у філософії принципами, її об’єктом вважається така пізнавальна дійсність природного або соціального буття (явища, процесу, предмета, людини), що існує незалежно від людини, тобто поза свідомістю останньої. Відомо, що філософське поняття об’єкту бере свої початки з XVII ст.507, але у сьогоднішньому часовому вимірі доцільно коментувати, що відповідний інститут сущий у баченні двох основних варіантів. Перш за все, як зазначалося у загальній варіації раніше, об’єктом філософії є та частина рівної об’єктивної реальності, яка існує «сама по собі». Звісно ж, що вона була наявною з моменту виникнення Всесвіту. Є очевидним, що у даному випадку виникає суттєва суперечність. Передусім, опоненти наводять доказ, що філософія як наука започаткована людиною, і до виникнення людини на Землі філософії як науки не було і бути не могло. Пропонована наукова версія спростуванню майже що не підлягає. І все ж таки, земний світ як елемент Всесвіту існував… З означеного, Всесвіт, позаземний розум і людина лише з часом 506

Гольбах Поль Анри. Избранные произведения : в 2 т. / Поль Анри Гольбах ; [пер. с фр. под общ. ред. и со вступ. ст. Х. Н. Момджяна]. – М. : Соцэкгиз, 1963. – Т. 1. – С. 13. 507 Философский словарь / [под ред. И. Т. Фролова]. – Изд. 5-е. – М. : Политиздат, 1987. – С. 465.

196

Розділ 2

долучилася до відповідного процесу в обмеженому локальному його секторі. У даному випадку доцільно розглянути другий варіант об’єкта філософії, у суто свідомому для людини аспекті, – тієї рівної (тотожної) частини об’єктивної реальності, яка перебуває у взаємодії з нею. Варто збагнути, що в поле зору попадає та субстанція, з якою людина контактує психологічно у процесі її практичної і пізнавальної діяльності. Передбачається, що саме у цьому життєдайному контексті у світлі розуму людини, у повній мірі, доступно, повно і всебічно своєю ціннісною сутністю і розкривається об’єкт філософії. При цьому людина свідомо осягає реальну дійсність у вищих формах теорії і практики, оперуючи спеціальними теоретико-методологічними засобами, прийомами та методами. Але зміст пізнання об’єкта філософії формується не завдяки природно-глибинній сутності людини як розумної істоти. Такий витворюється за безпосередньої участі індивідуальних ознак і властивостей конкретизованого предмета філософії. Зауважимо, також, що у роботах П. А. Гольбаха ми не знаходимо частин, уривків, де б автор зосереджував свою увагу безпосередньо на питанні предмета чи об’єкта філософії, у тому числі й філософії права. Втім, все ж таки, в окремих випадках він зазначає важливість даної проблеми. П. А. Гольбах розмежовував такі поняття як держава508; закон509; право510, права511. У свою чергу, філософ класифікував закони на природні512; цивільні (позитивні)513; суспільні514; людяні і божественні515; справедливі516 і несправедливі517. Проблематика виникнення державності розглядалася П. А. Гольбахом у контексті суспільного договору. У роботі «Катехізис природи, або бесіда про основи моралі», що написана у формі запитань та відповідей, вчений подає визначення суспільного договору. Отже, на думку філософа, суспільний договір – це необхідні умови, на яких суспільство і його члени приймають двобічні обов’язки разом працювати заради спільного щастя, це сукупність взаємних обов’язків суспільства, його членів518. Зазначені обов’язки або умови, як розумів П. А. Гольбах, полягають у тому, що кожний член суспільства бере на себе в міру своїх сил обов’язок служити суспільству, захищати його, охороняти життя і сприяти щастю та благополуччю всіх інших громадян за умови, що ці останні, в свою чергу, нададуть йому послуги, захистять його, забезпечать для нього засоби, необхідні, щоб зберегти своє життя і зробити його щасливим, або, інакше кажучи, дадуть йому можливість здійснити свої законні права519. Концепцію суспільного договору філософ розглядав у значенні взаємних зобов’язань людини і суспільства про їхні права та обов’язки. При цьому автор не зазначає форм (способів) фіксації його учасниками ходу та результатів укладення відповідного договору. Правда, П. А. Гольбах, розмірковуючи над питанням укладення суспільного договору, у фізичній діяльності людини, як однієї зі сторін означеного, виокремлював два головні компоненти. Перший – фізичний учинок, другий – логічне, правильне його обґрунтування з урахуванням наявних доказів. Так, у шостому параграфі (Про суспільний договір) своєї роботи «Природна політика або бесіди про справжні принципи управління» П. А. Гольбах зауважує, що кожен 508

Гольбах Поль Анри. Избранные произведения : в 2 т. / Поль Анри Гольбах ; [пер. с фр. под общ. ред. и со вступ. ст. Х. Н. Момджяна]. – М. : Соцэкгиз, 1963. – Т. 1. – С. 234, 292, 573, 629, 648; 7, 191, 308, 309, 392, 406, 418, 426, 521, 522. 509 Там же. – С. 93, 94, 96, 97, 99, 102, 241, 243, 493, 495, 626, 633, 648, 679; 7, 32, 108, 164–166, 222, 223, 340– 341, 385–388, 392. 510 Там же. – С. 173, 174, 242, 331, 580. 511 Там же. – С. 29, 37, 47, 50, 55, 66, 97, 116, 117, 173, 205, 237, 345, 432. 512 Там же. – С. 86, 97–99, 108–111, 115, 116, 452, 473. 513 Там же. – С. 119, 111, 116–118, 339. 514 Там же. – С. 104, 107, 164, 338. 515 Там же. – С. 227, 250, 408. 516 Там же. – С. 32, 33, 107, 117, 124. 517 Там же. – С. 110, 111, 307. 518 Там же. – С. 31. 519 Там же.

2.3

197

громадянин, укладаючи договір із суспільством, розмірковує520. У свою чергу, вчений доводить, що договірні зобов’язання сторін характеризуються обопільними зобов’язаннями одна перед одною, причому як матеріального, так і морального плану. Філософ для переконання читачів-опонентів своїм баченням шляхів вирішення зазначеної проблеми використовує при написанні філософсько-правової роботи літературно-розмовний жанр, зокрема, вдається до прямої мови при виголошенні роздумів особою, яка мотивує прийняття нею позитивного рішення щодо укладення суспільного договору. Наприклад, П. А. Гольбах зазначає, що кожний громадянин, укладаючи договір із суспільством, розмірковує так: «Допоможіть мені, – говорить він, – і я також буду надавати вам допомогу в міру моїх сил; сприяйте мені – і ви зможете розраховувати на сприяння з мого боку; працюйте заради мого щастя, якщо хочете, щоб я турбувався про ваше щастя; проявіть турботу до моїх незгод – і я розділю ваші незгоди»521. У такий же спосіб розмовного жанру П. А. Гольбах відповідає читачам від імені суспільства про сутність суспільного договору. «Суспільство відповідає йому: "Віддай об’єднанню свої здібності, і тоді ми надамо тобі допомогу, збагатимо твої сили, будемо спільно працювати для благополуччя, полегшимо труднощі твого життя, забезпечимо тобі відпочинок і спільними зусиллями відіб’ємо нещастя, яких ти боїшся, набагато ефективніше, аніж це зробив би ти сам. Сила усіх членів суспільства захистить тебе, розсудливість усіх тебе прояснить, спільна воля буде керувати тобою"»522. Варто зауважити, що зміст філософськоправової концепції П. А. Гольбаха про суспільний договір не зводився до положення, що мали прийматися як незаперечні, вічні та незмінні постулати. Догматичність принципів суспільного договору унеможливлювалася самим автором, який мислив, що людина не вважалася раз і назавжди прикутою до суспільства. П. А. Гольбах розмірковував, що член суспільства мав право покинути суспільство, тобто відділитися від нього. «Розум дозволяє йому зректися суспільства, яке наносить збитки його щастю»523. П. А. Гольбах не тільки визнавав та декларував у системі природного права людини теорію суспільного договору як необхідну умову побудови справедливої держави. Використовуючи логічні закони і форми мислення, вчений також виразно та переконливо обґрунтував свою концепцію звичайного природного права. В результаті розумність та правильність його висновків ніяких сумнівів не викликає. Наприклад, аналізуючи роботу П. А. Гольбаха «Природна політика або бесіди про справжні принципи управління» дохідливо усвідомити, що філософ піддав градації основні правила цивільного правління державою. До першої групи він відніс положення суто філософсько-психологічного походження: розум, стриманість, знання, вміння та ін. До другої групи мислитель виокремив рекомендації виключно філософсько-правового спрямування: закони природи, джерела походження яких – розум людського роду. Дані закони, мислитель називав природними, так як вони витікають з сутності людини, з любові, яка прив’язує її до життя, з прагнення зберегти любов, з неподоланого ваблення, яке ми відчуваємо до всього корисного і приємного для нас, а також з нашої відрази до всього, що нам неприємне або шкідливе524. Оцінюючи значення природного закону для людини, нації (народу) й держави, філософ порівнював окремі факти, явища, події, процеси, що протікають з участю означених, та виявляв при цьому спільні і розбіжні особливості. В результаті, він дійшов до узагальненого висновку, що ні один народ не може бути щасливим, якщо ним не керують відповідно до законів природи. І це тому, що природні закони завжди ведуть до цнотливості525. Значення при520

Гольбах Поль Анри. Избранные произведения : в 2 т. / Поль Анри Гольбах ; [пер. с фр. под общ. ред. и со вступ. ст. Х. Н. Момджяна]. – М. : Соцэкгиз, 1963. – Т. 2. – С. 95. 521 Там же. 522 Там же. – С. 95–96. 523 Там же. – С. 31. 524 Там же. – С. 97. 525 Там же. – С. 86.

198

Розділ 2

родного закону для людини П. А. Гольбах конкретизував через сутність її прав. Отож, права, як декларував П. А. Гольбах, це все те, що справедливі закони суспільства дозволяють робити його членам для їхнього власного щастя. Одначе, філософ визнавав, що дані права, очевидно, обмежені незмінною ціллю суспільного союзу, тому що, зі свого боку, суспільство в силу отримуваної ним користі має право щодо всіх своїх членів, а усі його члени є вправі вимагати від уряду або від своїх представників тих вигод, заради яких вони живуть у суспільстві, відмовляючись від частини своєї природної свободи526. З плебсологічного філософсько-правового погляду зосередимо наукову увагу на світобаченні П. А. Гольбахом проблеми злочинності, у тому числі і злочинів, скоюваних за участю юрби – масових заворушень, повстань, революцій, суспільних заворушень. Важливим є, в першу чергу, те, що мислитель комбінує визначення злочину. На його думку, злочин – це будь-яка тривала чи короткотривала дія, яка сама по собі чи в силу своїх наслідків заподіює значну шкоду членам суспільства. Мислитель також вдається до тлумачення тяжкості злочину527. Деталізуючи процес вчинення злочину, філософ початково пояснює дане питання з погляду схильності людини до відносно усталених способів її дій. Так, у главі дев’ятій першої частини роботи «Система роботи, або про закони світу фізичного і світу духовного» П. А. Гольбах зазначає, що спосіб мислення і дій, засвоєних зовнішніми й внутрішніми органами людини, внаслідок частого повторення одних і тих самих рухів, які дають можливість швидко та легко відтворювати дані рухи і є звичкою-компонентом, прив’язуючим нас або до вад, або до чеснот528. Потім філософ умовною позначкою посилається у підтексті на результати ходу суспільного буття, аргументуючи у такій формі психологічний механізм скоєння чергового злочину. Він, зокрема, зазначає: «Досвід показує нам, що прийняти рішення на вчинення першого злочину завжди важче, аніж другого, другого – важче, аніж третього, і т. д.». Перший вчинок, продовжує П. А. Гольбах, є початком звички: борючись з перепонами, що заважають нам скоювати злочинні дії, ми навчаємося легше перемагати їх. Таким же чином часто стають зловмисними за звичкою529. Дійсно, мова у даному випадку йде про звичку людини – закріплений в умовно-рефлекторних актах стереотип її поведінки, що є соціально детермінованим і переживається як потреба. Звички людини вчиняти злочини піддаються її свідомому управлінню. Мислитель вважав, що вчиненню злочинів сприяють релігійні віри, уряди, виховання людей, приклади з життя. Тому людина ні на одну мить не залишається вільною у своєму житті530. Аргументуючи злочинну поведінку людини, П. А. Гольбах визнавав неабияку значимість у ній психічного фактора. Він, наприклад, констатував, що злочинці є людьми, мозок яких піддається постійному або тимчасовому розладу531. Мотиваційним поясненням злочинних дій будь-якої особи мислитель вважав очікувані вигоди. Все інше для злочинця – неправдиве або проблематичне532. Особливість поглядів філософа на питання моральної оцінки доброчинною людиною як злочину, так і особи, яка його скоїла, очевидна. Він, зокрема, вказує, що громадянин має з презирством ставитися до злочину, ненавидіти його, і у той же час, жаліти того, хто скоїв злочин. Покарати ж злочинця – справа закону533. Філософсько-правові погляди П. А. Гольбаха не пройшли осторонь й щодо інших аспектів теорії кримінального права. Це стосується, наприклад, наявності-відсутності складу злочину в певних діях особи. Зазначене питання мислитель подав у виключно філософському розу526

Гольбах Поль Анри. Избранные произведения : в 2 т. / Поль Анри Гольбах ; [пер. с фр. под общ. ред. и со вступ. ст. Х. Н. Момджяна]. – М. : Соцэкгиз, 1963. – Т. 2. – С. 173. 527 Там же. – С. 40. 528 Там же. – Т. 1. – С. 168. 529 Там же. 530 Там же. – Т. 2. – С. 222. 531 Там же. – С. 224. 532 Там же. – С. 286. 533 Там же. – С. 62.

2.3

199

мінні. «Влада, зазначає він, ніколи не розповсюджується на приховані почуття людей»534. У контексті злочинної поведінки особи доцільно простежити хід роздумів П. А. Гольбаха щодо покарання винуватого суспільством. Філософ вбачає: якщо і правильно те, що суспільство має право забрати життя у своїх членів і що страта злочинця безкорисна, правда, для нього самого, вигідна суспільству, але не має супроводжуватися муками даного засудженого535. Філософ виокремив умови і причини, що впливають на поведінку людини, її волі, а фактично запобіганню злочинам. Це виховання, закон, суспільна думка, приклад, звичка, страх536. Належну увагу у своїй філософсько-правовій концепції П. А. Гольбах приділив масовим заворушення (збуренням, безпорядкам)537, революціям538, а також небезпеці свавілля народу539. Небезпеку суспільним збуренням філософ виокремив самостійним теоретичним блоком. У вступній його частині автор зауважив, що коли суспільством погано керують, воно перебуває у стані хвороби, у зв’язку з чим і шукає відповідних засобів для лікування. При цьому він у формі порівняння звертає увагу, що в політиці, як і в медицині сильнодіючі засоби завжди небезпечні. П. А. Гольбах притримується думки, що народу бажано терпіти негаразди, «якщо хвороба дозволяє», і тим самим надати можливість часу в природі самим «щось зробити» для одужання означеного540. Питання суспільних збурень філософ розглядає не у форматі кримінально-карних діянь, а в суто філософсько-правовому кшталті – права народу на опір державній владі. Природа, – зазначає П. А. Гольбах, – наділила кожний народ, як і кожного індивіда, невід’ємним правом захищатися від ворога; обоє, без сумніву, можуть повстати проти тирана, який їх пригнічує, але обоє поступають наосліп, нерозсудливо, якщо у своєму прагненні звільнитися від ворога піддадуть себе небезпеці позбутися життя541. Варто підкреслити, що мислитель надто обережно декларує природне право народу позбутися свого соціального ярма. Супротив народу державній владі завжди викликає адекватну реакцію останньої, в результаті чого народ страждає ще більше. Необхідно примиритися з стражданням, якщо засоби для знищення даного страждання, вважав П. А. Гольбах, можуть принести ще більше нещастя. Потрібно також звернути особливу увагу на те, що філософсько-правові погляди мислителя, в окремих їх деталях, співпадають з плебсологічними аксіомами, відповідно до яких природне право людини, нації (народу), конкуруючи з хитрощами державної влади, має реалізовуватися мудрою більшістю простонароду. Наприклад, у параграфі «Небезпека збурень» тому першого роботи «Природна політика або бесіди про справжні принципи управління» П. А. Гольбах зауважує: «Коли б людьми керував розум, коли б громадяни могли об’єднати свої зусилля, коли б їх не засліплювали так часто політичні пристрасті, було б зовсім легко усувати зло по мірі того, як воно дає себе відчувати суспільству; проте, пристрасть завжди повстає проти пристрасті»542. Розмірковуючи над небезпекою збурень у суспільстві, П. А. Гольбах приходить до висновку, що такі є результатом тиранії543. У якійсь мірі погляди мислителя у даному питанні, як зазначалося раніше, співпадають з поглядами Фоми Аквінського. Роздуми П. А. Гольбаха з питань збурень суспільства, унормовані логічним його висновком, згідно яких – це революції, під час яких люди керуються розлюченістю і ніколи не прислуховуються до голосу розуму. Вони ж, збуджені уявленнями, доводять все до крайності і не враховують нічого, 534

Гольбах Поль Анри. Избранные произведения : в 2 т. / Поль Анри Гольбах ; [пер. с фр. под общ. ред. и со вступ. ст. Х. Н. Момджяна]. – М. : Соцэкгиз, 1963. – Т. 2. – С. 79. 535 Там же. – Т. 1. – С. 244. 536 Там же. – Т. 2.– С. 242. 537 Там же. – С. 183–185, 248. 538 Там же. – Т. 1. – С. 155–159, 184, 365, 366;7, 190, 339, 634, 638. 539 Там же. – Т. 2. – С. 340–346. 540 Там же. – С. 183. 541 Там же. 542 Там же. – С. 184. 543 Там же.

200

Розділ 2

окрім вимог теперішнього моменту544. Філософ описує типову поведінку революційних людей, що, як правило, призводить до негативних наслідків. Діють же революціонери юрбою. Так, вказує П. А. Гольбах, осліплені владолюбцями, фанатами або політичними шарлатанами, народи часто наносять собі глибокі рани заради усунення незначного лиха, яке розум, можливо, порахував би неминучим або яке б саме зникло з часом, і це веде, у кінці-кінців, до розпаду всього політичного організму або до його нерозумного послаблення545. «Причиною ж революцій, пише мислитель, є нещастя народів». Доводять же людей до нестямності (відчайдушності) уряди. Своїм гнобленням вони призводять до обезлюднення сіл так, що земля залишається необробленою. Серед людей, – продовжує П. А. Гольбах, які озлоблені бідами, розпочинається бродіння глузду, неминучим результатом чого є державний переворот546. Глибокі теоретико-практичні знання мислителя Середньовіччя у галузі філософії права є досить актуальними для України і сьогодні. Затяжна економіко-політична криза в Україні охопила всі сфери суспільного буття, у тому числі такі галузі господарювання, які традиційно вважалися провідними – сільське господарство, важка промисловість та ін. Колгоспна система повністю, остаточно і назавжди самозречена. Техніка, інші матеріальні цінності в основному розкрадені колишніми керівниками даної господарської структури. Земля, на значних її площах, поросла бур’янами. Люди похилого віку вимерли, молодь роз’їхалась: хто в міста, хто за кордон. У великих селах України, за нашими підрахунками, хати спорожніли до 27–29 %. Майже аналогічна ситуація склалася у промисловій сфері. Великі підприємства незаконно приватизовані родинами, які були і є причетні до органів державної влади. Українська нація, Український народ потерпають від кланово-корумпованої залежності усіх гілок державної влади. Шалений вплив на державну владу має організована злочинність. Як тут не згадати мудрі роздуми П. А. Гольбаха про свободу людини, як одну з найвищих соціальних цінностей, та справедливі закони. Отож, свобода, вважав мислитель, – це можливість робити заради свого власного щастя все те, що не шкодить щастю інших членів суспільства547. Незважаючи на те, що обриси та зміст свободи філософ розробив у формі вчення548, його світобачення даного питання потребує деяких зауваг. Як видно з наведеного визначення свободи, мислитель, комбінуючи його, розглядав дану проблему доволі необтяжливо. Він, зокрема, оцінював свободу у значенні «свободи людини» і «свободи суспільства», не зосереджуючи уваги на питанні державного суверенітету. І це цілком закономірно, адже Франція, як держава, у своєму ґенезисному розвитку, не перебувала у багатовіковій, справжній колоніальній залежності, а відтак суспільна свідомість, свідомість світочів її славного народу не закомплексувалася зазначеним плебсологічним тягарем. Хоч П. А. Гольбах добре осмислював загрозу використовування свободи людиною на шкоду, на зло суспільству. «Зловживання свободою, констатував він, шкідливе для суспільства і називається розпустою»549. З наведеного постає архіважлива проблема безпеки людини, суспільства, держави, проблема, розв’язання якої турбує людство повсякчас. П. А. Гольбах у безпеці вбачав впевненість кожного члена суспільства в тому, що він може розпоряджатися своєю особистістю і своїм майном, користуючись охороною законів до тих пір, поки буде правильно виконувати прийняті ним обов’язки по відношенню до суспільства550. Що ж до законів, які мають унормувати означені суспільні відносини, то з цього приводу буде доречним зауважити наступне. По-перше, П. А. Гольбах вважав, що закон – це правила поведінки, які суспільство приписує (наказує) своїм членам для збереження життя і за544

Гольбах Поль Анри. Избранные произведения : в 2 т. / Поль Анри Гольбах ; [пер. с фр. под общ. ред. и со вступ. ст. Х. Н. Момджяна]. – М. : Соцэкгиз, 1963. – Т. 2. – С. 184. 545 Там же. – С. 184. 546 Там же. – Т. 1. – С. 339. 547 Там же. – С. 173. 548 Там же. – С. 208–237, 337–379. 549 Там же. – С. 173. 550 Там же.

201

2.3

безпечення щастя всіх громадян551. По-друге, філософ досконало орієнтувався у сучасному йому соціальному середовищі, усвідомлював, що чинні в державі закони мають захищати справедливість, права та свободи кожного, що вони повинні охороняти загальні інтереси громадян. Так, щоб закони були справедливими, писав П. А. Гольбах, вони повинні мати своєю незмінною ціллю загальні інтереси громадян, тобто забезпечувати найбільшу кількість членів суспільства у тих перевагах, заради яких вони об’єдналися552. З огляду на викладене зазначимо, що життя людини, нації (народу), а відтак суспільства й держави потребує свободи, владності і справедливості. У цьому полягає сутність однієї з плебсологічних філософсько-правових аксіом, адже визначальне в життєдіяльності людини і держави зумовлене глибинними плебсологічними зв’язками та тенденціями їхнього подальшого розвитку. У даному разі набуває своєї актуальності ще одна плебсологічна філософсько-правова аксіома, яка віддзеркалює своєю сутністю недосконалість людини як відносно розумної істоти перед природою, як першоосновою всього сущого, адже на відміну від неї, людина з її способами правління собою й іншими, у тому числі державою, перебуває у субстанції, що не має меж і протилежна ідеальному. У даному випадку мають рацію роздуми П. А. Гольбаха, що способи правління людиною потребують змін та підвладні революціям, запобігти яким не може ніяка мудрість553. Підтвердженням даної концепції французького філософа, німецького барона за походженням, постали події, що мали місце у Франції через 217 років після його смерті. Суспільні заворушення 2006 р., які охопили столицю французької держави м. Париж та її регіони, є наочним доказом того, що суспільство межі свого вдосконалення не має і мати не може. І тому сьогодні насущним постає питання плебсологічної філософсько-правової концепції побудови класичного громадянського суспільства. І це тому, що громадянське суспільство є недосконалим і досконалим не може бути. У завершальному резюме плебсологічного філософсько-правового концепту геніального мислителя П. А. Гольбаха буде раціональним стисло констатувати наступне. Філософськоматеріалістична й атеїстична творча спадщина вченого частково постала ідеологічною базою Великої французької буржуазно-демократичної революції 1789–1794 рр., у результаті якої під тиском народних мас зазнала остаточної руйнації французька феодально-абсолютистська система. Суспільство ж – це незвичайне, умовно-розумне утворення, яке у своїй життєдіяльності вдосконалюється цивілізаційним шляхом, з обов’язковими революційними подіями, що є для нього одночасно як позитивними, так і негативними. Суспільство має право на контроль державної влади. 2.3.8. Плебсологічні філософсько-правові переконання О. М. Радищева

Актуальність плебсологічних філософсько-правових переконань О. М. Радищева щодо предикату людини і держави можливо пояснити наступними концептами. Філософськоправовий антифеодальний рух Європи, як прогресивний плебсологічний процес, з одного боку, позитивно вплинув на утворення теорії природного права людини, а з другого – залучив до його практичної сфери багатьох інших особистостей з Греції, Болгарії, Словаччини, Румунії, Чехії, Польщі, України, Росії та ін. Гідне місце серед великих мислителів доби феодалізму, які відстоювали філософсько-правові ідеї свободи людини, а отже, скасування кріпосницького права, у тому числі завдяки народній революції, встановлення республіканізму, посідає О. М. Радищев. Він перший у Російській імперії поставив дане питання на найвищому науковому – філософсько-правовому рівні. О. М. Радищев не обмежувався критикою окремих аспектів кріпосницької системи, а рішуче заперечував її повністю, писав про зни551

Гольбах Поль Анри. Избранные произведения : в 2 т. / Поль Анри Гольбах ; [пер. с фр. под общ. ред. и со вступ. ст. Х. Н. Момджяна]. – М. : Соцэкгиз, 1963. – Т. 2. – С. 32. 552 Там же. – Т. 1. – С. 173. 553 Там же. – Т. 2. – С. 155.

202

Розділ 2

щення кріпосницької кабали, висунув ідеї народної революції і республіканізму, поклавши тим самим початок російської революційної, антикріпосницької ідеології554. Мислительське світобачення О. М. Радищева, як генератора філософсько-правової доктрини сформувалося завдяки дії двох чинників: передових поглядів просвітителів Західноєвропейської філософської школи та складних внутрішньодержавних плебсологічних процесів, що супроводжувалися бунтами, повстаннями, акціями громадянської непокори, а також ідейною боротьбою. Так, з 1766 по 1771 рр. дворянин О. М. Радищев, здобуваючи спеціальність юриста, навчався в Лейпцігському університеті, де зблизився з передовими ідеями світочів європейської філософії та правознавства. Є надзвичайно важливим той факт, що на період перебування О. М. Радищева в Європі, остання дещо пробудилася від диктатури феодального абсолютизму. Відбулися, зокрема, Перша в Європі Нідерландська буржуазна революція (1566–1609 рр.), Славна (буржуазна) революція в Англії (1688–1689 рр.), які звільнили народи держав від кріпацького невільництва. Просвітительські ідеї свободи (від феодального абсолютизму, церкви), справедливості, народоправства декларувалися в працях передових мислителів Західної Європи. У період навчання О. М. Радищева в Лейпцігському університеті Західну Європу сформувалася суспільно-політична та філософська течія – філософія просвітництва. Її представники Ф. М. Вольтер, Ж.-Ж. Руссо, К. А. Гельвецій, Г. Є. Лессінг, Й. В. Гете, як виразники ідеології дрібної буржуазії, буржуазії взагалі, відстоювали помірковані та радикальні погляди у боротьбі проти феодальних порядків: свавілля монархів, дворянства, церкви тощо. Чинні закони, в державах, де панували монархічно-деспотичні форми правління, розглядалися представниками просвітницької філософії як ті, що перечать природному праву людини. Вчення про державу і права громадян розглядалося як незмінне і вічне право, а його зміст базувався на особливостях природи людини. Зазначений історичний період передував Великій французькій революції (1789–1795), до початку якої залишалося майже двадцять років. Просвітителі розповсюджували серед простонароду ідеї добра, справедливості, соціальної рівності, солідарності. На їхню ідеалістичну думку щодо суспільства, саме зазначені методи могли усунути недоліки, якими воно було наділене. І це тому, вважали мислителі, що розвиток суспільства, а відтак, його правотворення та державотворення рухає боротьба розуму проти забобонів та неосвіченості. Заради об’єктивності зауважимо, що все ж більшість представників просвітницької філософії не підтримували теорії революційного руху. Революційні події в Нідерландах і Англії підтверджували обов’язкову наявність певного негативу для суспільства як їхньо-го наслідку, про що у свій час наголошував Г. Гроцій. Та все ж, просвітницька філософія відіграла позитивну роль у процесі підготування і проведення буржуазної революції у Франції та аналогічних революцій в інших державах Європи. Проте, не варто перебільшувати вплив просвітницької філософії, наприклад, на плебсологічну ситуацію у тій же Російській імперії, де сотні мільйонів закріпаченого, неписьменного селянства керувалися у своїй життєдіяльності філософією поведінки бідної, знедоленої людини, у тому числі психологією емоцій. Це означає, що не міг О. М. Радищев, повернувшись із Західної Європи, використовуючи ідею просвітницької філософії, вплинути на «верхи» і «низи» з метою звільнення останніх від кріпацтва. Хоч з іншого боку, у зазначений період, у тій же Західній Європі, як і в Російській імперії, процвітав монархічний абсолютизм. Наприклад, у Франції зазнавали переслідувань державної влади Ф. М. Вольтер, Д. Дідро, Ж. Л. Даламбер та ін. Інша річ, що російська цариця Катерина політично загравала з відомими філософами Західної Європи для того, щоб показати їм високий рівень своєї освіченості. Вона, зокрема, переписувалася з Ф. М. Вольтером, Д. Дідро, Ж. Л. Даламбером, Гриммом555. Правда, російські представники просвітницької філософії – С. Ю. Десницький (бл. 1740 – 554

Галактионов А. А. Русская философия ХІ–ХІХ веков / А. А. Галактионов, П. Ф. Никандров. – Л. : Наука, 1970. – С. 125. 555 Радищев А. Н. Избранные сочинения / А. Н. Радищев ; [вступ. ст. Г. П. Макогоненко]. – М. ; Л. : Гос. изд-во худ. лит-ры, 1949. – С. 8.

2.3

203

1789), Я. П. Козельський (пр. 1728 – пр. 1794), М. І. Новиков (1744–1818) та інші також ґрунтовно і повно критикували наявний феодально-кріпосницький лад. Щодо внутрішньодержавних російсько-імперських плебсопроцесів, які вагомо посприяли становленню поглядів О. М. Радищева на позиції звільнення селянства від кріпацької залежності, то у даному разі необхідно зауважити наступне. Вже через два роки після повернення О. М. Радищева в 1771 р. у Петербург і перебування на державній службі на посадах у Сенаті, військовій прокуратурі, комерц-колегії, міській митниці – в Російській імперії розпочалася селянська війна під проводом О. І. Пугачова (1742–1775). Фактично в державі відбувалося природне розв’язання плебсологічної суперечності між феодальними та капіталістичними відносинами. Головною, плебсологічною (рушійною) силою даної війни виступило селянство і козацтво. Отож і не дивно, що із-за кордону О. М. Радищев повернувся на Батьківщину сформованим філософом-просвітителем і під впливом подій селянської війни та інших обставин приєднався до російських просвітителів, які у своїх роботах в основному критикували лише окремі аспекти кріпосницької системи, але не саму систему. А. А. Галактіонов і П. Ф. Нікандров вважають, що в працях О. М. Радищева можливо виокремити три головні політичні проблеми, поставлені ним. Перша й основна – опис і аналіз російських суспільних відносин, критика кріпосницького права й абсолютизму. Друга – пошуки виходу, шляхів і засобів звільнення селян, обґрунтування народної революції як природного акту в тих випадках, коли соціальні утиски стають нетерпимими, а влада узурпується тираном. І третя – побудова суспільства, яке буде задовольняти потреби працюючих556. Підтримуємо думку авторів з відповідного питання, але з деякими застереженнями. Аналіз праць О. М. Радищева дозволяє зробити висновок, що основними з них, де найбільш повно й змістовно автор піддавав критиці кріпацтво як систему суспільних відносин у добу феодалізму, а також монархічний абсолютизм як форму керування державою, є роботи: «Подорож з Петербурга в Москву» (1789) і «Вольність» (1781–1783). Перша є літературним художнім твором у формі повісті з використанням економічного, морального, політичного бачення проблеми, друга – початковий в Росії революційний поетичний трактат у вигляді урочистого вірша. За своєю сутністю ода «Вольність» – це гімн революції і вільній праці. Причини ж народних повстань автор обґрунтував у автобіографічній повісті «Житіє Федора Васильовича Ушакова» (1789). Окрім того, у цій же роботі він відстоював право простонароду бути відтвореним у літературі в образах конкретної людини. Необхідно зазначити, що конституативним питанням у роботі «Подорож з Петербурга в Москву» є питання природного права людини як вічного і незмінного права. Так, на початку наукового твору автор зазначає: «Біди людини походять від людини і часто тільки від того, що вона дивиться не прямо на предмети, які оточують її»557. Він дає зрозуміти, що людина має керуватися своїм розумом і зняти завісу з очей природного відчуття558. І це тому, вважав філософ, що блаженство і неволя є несумісними559. Він визнавав класифікацію права на природне та цивільне. Природне право інтерпретувалося ним віртуально, за межами суспільства, у форматі, де всі рівні між собою, і одні іншим не підвладні. Право ж цивільне, забезпечило застосування необмеженої свободи у звичайних умовах. Одначе з народження, усі люди рівні, а тому мають бути рівні також і в обмеженні свободи. Це означає, зауважує мислитель, що тут один іншому не підпорядкований. Першим володарем у суспільстві є закон, так як він один для всіх560. Природне право людини полягає в тому, щоб розумовими і фізичними зусиллями позбутися кріпацької неволі – головний принцип авторського підходу до написання зазначеної роботи. Од556

Галактионов А. А. Русская философия ХІ–ХІХ веков / А. А. Галактионов, П. Ф. Никандров. – Л. : Наука, 1970. – С. 127. 557 Радищев А. Н. Избранные сочинения / А. Н. Радищев ; [вступ. ст. Г. П. Макогоненко]. – М. ; Л. : Гос. изд-во худ. лит-ры, 1949. – С. 73. 558 Там же. 559 Там же. – С. 164. 560 Там же. – С. 162.

204

Розділ 2

наче, мріючи про революцію, О. М. Радищев одночасно звертався до розуму сучасників і сподівався на падіння рабства «за велінням царя»561. А чекати, мільйонам закріпачених довелося не мало – майже трьом поколінням. Отож, мислитель показав наявність у державі цілої системи реальних соціальних суперечностей, які систематично, масово проявлялися як незгода між простонародом з відібраним у нього природним правом людини і дворянством – елітою суспільства. Протиріччя позбавлених будь-яких прав селян і правова всемогутність поміщиків переконливо доводили, що «селянин у законі мертвий». І це так, адже О. М. Радищев вважав, що в Росії мало місце рабство. Він визнавав, що хлібороб-раб потребував звільнення з неволі та подальшого правового захисту. Щоправда, процес звільнення мав набути доволі специфічної форми. Вчений передбачав наділити селян правом незворотного придбання у пана вільності за грошову винагороду, а оброблювані ним земельні ділянки повинні були стати його власністю. Хлібороб, за баченням О. М. Радищева, мав стати громадянином562. Звичайно, з роздумами автора можна і не погодитися. Адже він у «Подорожі» мову веде від імені літературного героя, який начебто мав законопроект з даної тематики. Проте, оцінюючи у комплексі названу роботу, неважко збагнути, що означені положення є нічим іншим, як особистим світобаченням О. М. Радищева з вирішення проблеми звільнення селянства від кріпацтва, адже кріпацтво є найбільш звичайне рабство. Людина ж у рабстві, вважав мислитель, не реалізує себе у повній мірі, так як рабство мертвить її. Але вона, від природи, у вільному стані забезпечує результатами своєї діяльності надлишки всього корисного563. У даному випадку життєдіяльність людини в суспільстві нагадує природне буття бджоли у бджолосім’ї, яка завдяки ролі кожної комахи забезпечує себе такою кількістю належного продукту для свого харчування, що перевищує потребу. Отож бо, проблема свободи людини і її поневолення розглядалися О. М. Радищевим у їхньому тісному взаємозв’язку, у якому важливе значення мали індивідуально-психологічні особливості. «Поневолення є злочином, і лише один злодій або ворог, – зазначав О. М. Радищев, – відчувають тягар неволі»564. Звідси, потрібно так розуміти, що автор відстоював думку, відповідно до якої селянство, як й інші поневолені, не відчуває себе безкомфортно в умовах кріпацтва. Зазначена посилка О. М. Радищева, а також інші фрагменти його «Подорожі», засвідчують неоднозначність філософа у проблематиці висловлення його думки на одні й ті ж питання. Російське самодержавство і кріпацтво постали перед О. М. Радищевим доволі заплутаним гордієво-слов’янським вузлом, який він творчо розв’язав на високому просвітницькофілософському та філософсько-правовому рівнях. Мислитель також піддає аргументованій критиці філософсько-лібералістичні погляди окремих «піклувальників» про суспільство і зазначає, що добрий і щасливий стан останнього залежить не від них, просвітителів монархії, як і самих просвітителів монархії, а від достатку і добробуту підданих. Природно-правова концепція О. М. Радищева ґрунтувалася на першооснові проблеми – людині як правильному, розумному творінні природи, нації, а також у такому понятті як народ, у значенні населення держави. Поневолене ж владою, населення Російської держави конче потребувало свободи. У роботі «Житіє Федора Васильовича Ушакова» О. М. Радищев сформулював визначення «народ». Він, зокрема, вважав, що народ є підкорювана владі, за своєї згоди спільність людей, які об’єдналися для здобуття вигоди для себе і самозбереження565. З даного визначення постає зрозумілим, що мислитель фактично підтримував філософсько-правову доктрину «Суспільного договору», відповідно до якого державна влада була започаткована на основі добровільної згоди людей. Дане світобачення О. М. Радищев доводив через мету суспільства 561

Радищев А. Н. Избранные сочинения / А. Н. Радищев ; [вступ. ст. Г. П. Макогоненко]. – М. ; Л. : Гос. изд-во худ. лит-ры, 1949. – С. 128. 562 Там же. – С. 170. 563 Там же. – С. 167. 564 Там же. – С. 162. 565 Там же. – С. 48.

2.3

205

діяти в ім’я спільного блага566. Проблема революції поставлена мислителем в його книзі «Подорож з Петербурга в Москву» і в оді «Вольність» стосовно віддаленого майбутнього Росії567. Об’єктивне сприйняття філософом реальної соціальної дійсності знайшло своє підтвердження у процесі подальшого державотворення Росії, хоча правдивість поглядів О. М. Радищева інколи щільно перепліталася з явним мрійництвом автора. Особливо яскраво даний метод філософа простежується у його революційно-поетичній оді «Вольність». Питання ймовірної революції в суспільстві сприймалося О. М. Радищевим неоднозначно. Спочатку бажано зазначити, що автор підходив до відповідної тематики з позиції теорії природного права, а не класової чи плебсологічної філософсько-правової концепцій. Доступно збагнути, що у період діяльності філософа ні першої (марксизму), ні другої (плебсології) теорій не існувало, хоча дві буржуазні революції у Західній Європі вже відбулися. Це означає, що О. М. Радищев брав за основу з теорії природного права положення про справедливість, свободу, рівність, а відтак аксіому природного права нації (народу) на опір нечесній державній владі. Важливо також, що на час написання О. М. Радищевим «Подорожі» у Франції розпочалася давно очікувана вітчизняними просвітителями буржуазна революція, яку, до речі, він сприйняв неоднозначно. Спочатку, як вказують А. А. Галактіонов і П. Ф. Нікандров, революція подіяла на О. М. Радищева надихаюче. Але фактом є те, що він не зрозумів її до кінця і не все сприйняв568. У кінці життя О. М. Радищев розчарувався в результатах Великої французької революції. Розділяючи ідею коловороту «вольності» і «рабства», він витлумачив диктатуру Робесп’єра як новий приклад виродження свободи в самовладді. Залишившись у кінці ХVІІІ ст. свідком катастрофи революційного «корабля надії» і споглядаючи повторення показового лібералізму Олександра І, О. М. Радищев покінчив життя самогубством569. Та все ж, його роздуми про революцію в Росії були позбавлені конкретності і не ґрунтувалися на глибокому проникненні в зміст досліджуваної соціальної події. При цьому зауважимо, що вчений не розкрив закономірностей революції, більше того, він навіть не виокремив певної сукупності узагальнених положень, які б становили її основу. Аналізуючи творчу спадщину О. М. Радищева у проблемі ймовірної революції в Росії, переконуємося, що його міркування характеризувалися явними ознаками абстрактності. Попри великої кількості думок науковців-дослідників щодо «поглядів О. М. Радищева на народну революцію», «співчуття революції», відзначимо, що вчений, все ж, не уявляв держави без «государя». По-перше, практика державотворення Нідерландів і Англії підтверджувала, що після буржуазних революцій у відповідних державах збереглися королівські посади. Щоправда, Нідерланди залишились конституційною монархією. Законодавча влада належала монарху (королю або королеві) та двопалатному парламенту – генеральним штатам. Уряд очолював прем’єр-міністр. В Англії була встановлена парламентська монархія. Законодавча влада також належала королеві (королю) і двопалатному парламенту у складі палати лордів і палати громад. Уряд аналогічно очолював прем’єр-міністр. Отож, враховуючи, що до буржуазних революцій і Нідерланди, і Англія вважалися такими ж монархіями, як і Росія, то О. М. Радищев цілком припускав, що і Росію чекає аналогічна доля у її державотворчому процесі. По-друге, як правознавець з європейською освітою, О. М. Радищев добре усвідомлював, що народ і суспільство немислимі, навіть після вдалого повстання чи революції, без кваліфікованого апарату політичної влади, що мав належно функціонувати у тій чи іншій формі державного правління. Тим більше, що філософ не визнавав можливість оптимістичного буття 566

Радищев А. Н. Избранные сочинения / А. Н. Радищев ; [вступ. ст. Г. П. Макогоненко]. – М. ; Л. : Гос. изд-во худ. лит-ры, 1949. – С. 49. 567 Галактионов А. А. Русская философия ХІ–ХІХ веков / А. А. Галактионов, П. Ф. Никандров . – М. ; Л. : Наука, 1970. – С. 129. 568 Там же. 569 Философский энциклопедический словарь / [гл. ред: Л. Ф. Ильичев, П. Н. Федосеев, С. М. Ковалов, В. Г. Панов]. – М. : Сов. энциклопедия, 1983. – С. 560.

206

Розділ 2

суспільства за межами держави. Втім, О. М. Радищев був доволі демократичним у баченні характерологічних ознак керівника держави – царя. На його думку, цар є першим громадянином народного суспільства570. Порушення ж царем законності, як вважав Радищев, могло бути розслідуване народом яко суддею. Так, у дописі «Про самодержавство» автор зазначає, що неправосуддя царя дає народу, його судді те ж і більше над ним право, яке йому дає закон над злочинцями571. Як бачимо, у даному випадку О. М. Радищев декларував у своїй роботі принцип соціальної рівності, як вихідне, основне положення його філософсько-правової теорії. Хто б у суспільстві не порушував закон – цар чи пересічний громадянин – він має однакові з іншими права і свободи, так як означене засноване на рівноправності та справедливості. Передбачається, що до порушника закону за скоєне ним – дії, вчинки і бездіяльність, які не відповідають морально-етичним і правовим нормам, у суспільстві буде неупереджене, об’єктивне ставлення. Але, якщо державна влада (в особі царя) уповноважена чинити правосуддя над злочинцями, то народ, точно так і навіть більше, повірений здійснювати судову діяльність над царем. Висновок О. М. Радищева не потребує уточнення, у якій саме революційній, чи у формі процесуального судочинства народ реалізуватиме правосуддя щодо царя. З означеного постає зрозумілим: правознавець передбачав, що після революційних подій розвиток процесу державотворення Російської імперії призведе до такого досконалого стану суспільства, коли кожний його громадянин у повній природній мірі вважатиметься людиною. Людина як розумна соціальна істота, яка втілює в себе високі інтелектуальні та моральні властивості, природно, не в змозі терпіти нав’язливої, переважаючої, провідної ролі іншого. Проте, нетерпимість зверхності когось, як характерологічна особливість людини послідовно перебуває у суперництві з прагненням до влади. Так, мова в даному разі йде про особистість. Одначе, досліджувана проблема суттєво ускладнюється за умови життєдіяльності людини в суспільстві. До речі, О. М. Радищев засуджував насильство одних над іншими. Наприклад, він, зокрема, у другій частині роботи «Житіє» вказує, що слабкість дитячих літ, неміч на схилі віку, природна повага людини до самовладдя, безперестанна боязливість не підпали під насилля могутніх572. Особливо небезпечне для людини насилля, у кшталті поневолення її державною владою. Правда, поневолення людини державою може бути і законним. Щодо незаконного поневолення, то О. М. Радищев вважав, що така форма правління державою як самодержавство, за якою верховна влада необмежено зосереджена в однієї особи, є станом найбільш негідним людському єству573. У такому дописі «Про самодержавство» автор зазначає, що громадяни, суспільство не можуть дати над собою необмеженої влади. У той же час, він наголошував, що закон є нижче волі суспільства. Продовжуючи думку, О. М. Радищев наголошував, зокрема, якщо суспільство і живе під владою законів, то це не означає, що їх необхідно неухильно виконувати, у цьому має бути об’єктивна придоба. Беручи за філософсько-правове підмур’я природне право, мислитель з метою врегулювання суспільних відносин, інтерпретував й чинність цивільних законів. Він, зокрема, писав: «Якщо ми приділяємо закону частину наших прав і нашої природної влади, то це для того, щоб закон використовувався на нашу користь». О. М. Радищев вважав, що про відповідну особливість людина робить з суспільством мовчазний договір. Якщо ж договір порушений, то й та особа, яка уклала його, звільняється від її обов’язків574. Вочевидь, О. М. Радищева необхідно вважати також прихильником концепції суспільного договору. Він, наприклад, підтримував тих передових мислителів свого часу, які захищали правове вчення про виникнення держави в результаті свідомо укладеного між людьми 570

Радищев А. Н. Избранные сочинения / А. Н. Радищев ; [вступ. ст. Г. П. Макогоненко]. – М. ; Л. : Гос. изд-во худ. лит-ры, 1949. – С. 3. 571 Там же. 572 Там же. – С. 48. 573 Там же. – С. 3. 574 Там же.

2.3

207

договору. Пояснення утворення державної влади, а отже, держави, в результаті угоди між людьми, які були вимушеними перейти від незабезпеченого захистом природного до досконалого цивільного стану, набувало логічного, обґрунтованого викладу з метою ідейної основи в боротьбі з феодально-монархічним абсолютизмом. О. М. Радищев усвідомлював, що започаткування державної влади гарантоване добровільним волевиявленням вільних і незалежних людей як народу та убезпечує дотримання їхніх невід’ємних прав, свобод і приватної власності. Це означає, що, як ідеолог просвітництва, О. М. Радищев широко використовував у своїй філософсько-правовій творчості ідею природного права як вартісно-соціальну категорію у відношенні чинної в Російській імперії правової системи і відповідних суспільних відносин та ідею філософсько-юридичної доктрини суспільного договору. Два означені, об’єктивно поєднані між собою філософсько-правові напрями, концептуальна основа яких – захист людини як розумної істоти, природи від самої людини в умовах суспільства. Наукова постать О. М. Радищева настільки глибинна і повною мірою широка, що охоплює різні галузі права, у тому числі й правові науки. Це стосується також і криміналістики, як правової науки, зокрема, криміналістичної тактики. Так, в одній зі своїх робіт філософ зауважує, той, хто має право до мети, має невід’ємне право на дозволені способи575. Мета ж, як завдання кримінального судочинства, у тому числі, під час досудового розслідування злочинів, передбачає проведення комплексу не заборонених законом способів, правил, рекомендацій для найбільш раціонального якісного проведення слідчих дій. Аристократична форма державного правління, при якій вся влада перебувала у віданні заможної знаті, як правило, характеризувалася її свавіллям та самовладдям. Суд на свій власний розсуд мав основний самовільний принцип тогочасного правосуддя. Спостерігаючи за реальним процесом соціального буття та усвідомлюючи всю ганебність і шкідливість для суспільства судової діяльності в державі, О. М. Радищев відстоював принцип заборони самовільного покарання без суду576. Філософсько-правова сутність поглядів О. М. Радищева не може бути відсторонена чи замовчана від його теологічно-деїстичної (лат. deus – Бог) світоглядності, відповідно до якої Бог, створивши світ, не втручається безпосередньо в плин закономірних природних і суспільних процесів. Цікаво, що саме в епоху Просвітництва деїзм, як концептуальне філософське переконання, отримав більш-менш широке розповсюдження. А засновником деїзму вважається англійський лорд Г. Чербері, який і розбив основні принципи деїстичної світоглядності у праці «Tractatus de Veritate…» («Трактат про істину»), виданій в 1624 р. Деїзм відрізняється від: атеїзму (заперечення Бога), пантеїзму (розчинення Бога в природі), теїзму (визнання зв’язку Бога зі світом і людиною). Окрім О. М. Радищева представниками деїзму в Російській імперії були І. П. Пнін, І. Д. Ертов та ін. Деїзм, як філософське вчення про існування Бога в якості безликої першопричини світу, що зазнає розвитку за своїми власними законами, не створював у О. М. Радищева психологічний комплекс просвітницької замкненості. Автор, зокрема, у своїх роботах використовував принцип звичаєвих правил, які здавна існували у громадському житті та побуті народу. Так, наприклад, описуючи 8 серпня 1782 р. події в Петербурзі з приводу встановлення пам’ятника Петру І, О. М. Радищев підкреслює: «Він мертвий, а мертвому лестити не можна…»577. Варто зауважити, що в російській філософсько-енциклопедичній, а також словниковій літературі, особливо радянського періоду, безсумнівно мало місце перебільшення просвітницьких поглядів О. М. Радищева, у тому числі у філософсько-правовому контексті. Те, на що мислитель у своїх роботах лише зазначав, про що можливо тільки здогадуватися, філософи-енциклопедисти подавали як конкретне, явно виражене. Наприклад, у енциклопедич575

Радищев А. Н. Избранные сочинения / А. Н. Радищев ; [вступ. ст. Г. П. Макогоненко]. – М. ; Л. : Гос. изд-во худ. лит-ры, 1949. – С. 48. 576 Там же. – С. 170. 577 Там же. – С. 14.

208

Розділ 2

них578 та словникових579 філософських працях подана інформація, згідно якої О. М. Радищев у «Листі до товариша, що проживає в Тобольську» (1782, надр. 1790) начебто утверджував: «Царі ніколи не поступляться своєю владою заради "вольності"». Одначе, аналіз зазначеної роботи автора дозволяє піддати сумніву правильність висновків енциклопедистів. По-перше, О. М. Радищев вів мову не про неможливість до скінчення віку для царя добровільно поступитися «вольністю», а про неможливість поступитися «будь-чим». Звичайно, у даному разі посилка О. М. Радищева: «будь-що» логічно вбирає у себе елемент – «вольність». Проте, даний процес умовиводів обумовлений всього-на-всього відповідною формою мислення і тільки. Правильність пропонованого висновку є незаперечною. По-друге, О. М. Радищев не наполягав у категоричній формі, а лише припускав, що «можливо й не буде прикладу» зазначеного вище. Ймовірність здогаду мислителя, у формі філософсько-правової версії, як показав хід суспільного розвитку Російської імперії, знайшов реальне підтвердження. У 1861 р. кріпацтво в Російській імперії як політико-економічна система, що ґрунтувалася на пануванні кріпосного права, була скасована царем. Отже, шлях розвитку нового капіталістичного способу виробництва відкрила селянська реформа. О. М. Радищев виділяв дві форми правління державою: монархічну та демократичну. Характеризуючи першу форму, він зазначав, що шляхтичі, дворяни, вельможі як вища аристократична верства суспільства (досить часто це родова знать), якій належить вся влада в державі, а також їхні маєтки – земельні володіння з садибами та будинками, як частина економічного потенціалу, не в змозі відмовитися від означеного. Причини такої відмови відомі й особливого тлумачення не потребують. Демократичну ж форму правління філософ вбачав такою, що не може бути справжньою, тому він вважав її притаманною для малих та бідних держав. Частково з поглядами О. М. Радищева у даному питанні можливо погодитися. Зміст конкретних форм демократії залежав від своєрідностей рабовласницького, феодального та молодого буржуазного ладу. Тому демократії взагалі не існувало й існувати не могло. Більше того, плебсологічне середовище у відомий філософу історичний період мало недосконалу характерологічну сутність. Відповідно О. М. Радищев оцінював демократичну форму правління державою і незаперечно погоджувався з відповідною думкою Ж.-Ж. Руссо. І це тому, що останній же, як писав О. М. Радищев, вважав, демократичну форму правління державою неспроможною зробити народ щасливим. Головна причина такої залежності, що народ від природи схильний до бунтарства, стихійних повстань, заколотів, виступів, заворушень580. Втім, масова негативна, у тому числі кримінально-карна, поведінка народу в державі завжди обумовлена обставинами реальної дійсності, витворювати які схильна державна влада. На основі міркувань про природну суперечність даних положень доцільно зробити логічний підсумок про наявність завжди і всюди сущого протиріччя в суспільстві між розумною більшістю простолюду, яка інтелектуально веде за собою людську масу, і державною владою. У завершальному висновку щодо оцінки наукового внеску О. М. Радищева у світову філософсько-правову скарбницю варто виділити такі важливі особливості. Є визначальним, що мислитель у міру можливого на інтелектуальному рівні, публічно, почасти постав ідейним борцем з самодержавно-кріпосницьким ладом у Російській імперії. У свою чергу О. М. Радищев переднім гласно підняв питання в Росії про скасування кріпацтва. Проте, ми допускаємо, що в межах імперії як держави могли бути й невідомі та поки-що маловідомі світочі суспільної думки природно-правового чи іншого прогресивного спрямування. Важливо звенути увагу, що О. М. Радищев є тією відомою особистістю, яка першою висунула ідею народної революції в Росії у контексті теорії природного права. Проведений аналіз показує, що мислитель у загальній формі вибудував науково-соціальні орієнтири допустимості повстання народу. Таким, на його думку, мало бути доведення народу до «крайності». 578

Философский энциклопедический словарь / [гл. ред.: Л. Ф. Ильичев, П. Н. Федосеев, С. М. Ковалов, В. Г. Панов]. – М. : Сов. энциклопедия, 1983. – С. 560. 579 Философский словарь / [под ред. И. Т. Фролова]. – Изд. 5-е. – М. : Политиздат, 1987. – С. 399. 580 Радищев А. Н. Избранные сочинения / А. Н. Радищев ; [вступ. ст. Г. П. Макогоненко]. – М. ; Л. : Гос. изд-во худ. лит-ры, 1949. – С. 54.

209

2.3 2.3.9. Особливості плебсологічних філософсько-правових поглядів Іммануїла Канта

Актуальність плебсологічних філософсько-правових поглядів Іммануїла Канта стосовно предикату людини і держави доцільно об’єктивувати наступними концептами. У даному разі плебсологічне філософсько-правове вчення вважатиметься не доведеним до необхідної норми, неповним без висвітлення мислительських поглядів засновника німецького класичного ідеалізму Іммануїла Канта (м. Кенігсберг, 22.04.1724–12.02.1804). Доцільно зазначити судження радянських філософів, які однозначно вважали кантіанізм основою теорії марксизму, чому сприяла філософська велич творчих досягнень І. Канта. З іншого боку, кантіанізм є безперечним наслідком німецького консерватизму, представники якого мали чітку прихильність до застарілих, непрогресивних філософських поглядів. Ортодоксальність, неліберальність докантівської та кантівсько-прусської філософії очевидна. А втім, поки уряд О. Бісмарка у 1871 р., на основі Прусського королівства, завершив «Залізом і кров’ю» возз’єднання Німеччини, уроджений у східній частині Пруссії – І. Кант став засновником філософії німецького класичного ідеалізму. Цікаво, що німецький класичний ідеалізм був би нереальним без німецького консерватизму. Останній же вдало кристалізувався завдяки певним зусиллям націй (народів) Заходу та Сходу, Півночі та Півдня. Щодо Заходу, то філософська школа Франції посіла достойне місце у витворенні означеної проблеми. Релігія, феодальний лад з його культурою (а подекуди й ідеалізм), ось ті дві речі суспільного буття проти яких одночасно, проте з різною філософсько-світоглядною направленістю, виступили філософипросвітителі Франції як поборники національно-буржуазного її майбутнього. Це, зокрема, Ш. Л. Монтеск’є, Вольтер, Ж.-Ж. Руссо, П. Гольбах, К. А. Гельвецій, Д. Дідро та ін. Зауважимо, що вперше термін «просвітництво» використали Вольтер і німецький філософ Й.-Г. Гердер у спільній роботі «Відповідь на питання, що таке просвітництво», виданій у 1784 р., коли І. Канту вже виповнилося шістдесят років. Отож, зрозуміло, що й І. Кант мав свої мислительські погляди на проблематику просвітництва. Він, наприклад, вважав, що в основі просвітництва як соціального явища, тобто необхідно історичної епохи розвитку усіх людей Землі перебуває їхній розум. У процесах французького революційно-буржуазного державотворення спостерігалася широковекторність філософського світобачення, яка інколи досягала меж догматичності. Конституативною умовою зазначеного процесу однозначно вважався французький абсолютизм. У державах сходу від Прусського королівства формування просвітницьких філософських ідей тривало в основному на теренах Речі Посполитої (1569–1795) та Російської імперії (1721–1917). Отже, просвітителі-сусіди зі сходу Пруссії, землі, на якій народився, жив і працював І. Кант, також обговорювали та ставили питання про розумне перетворення суспільного буття і тим самим подолання протилежних інтересів та гострої суперечки між особистістю і суспільством, а відтак поневоленою більшістю націй (народів) і державною владою. І. Кант як фундатор був основоположником німецької класичної філософії. І. Кант після закінчення у 1745 р. Кенігсберзького університету сорок один рік працював його викладачем: п’ятнадцять років – доцентом і двадцять шість років – професором. Цікаво, що часові межі кар’єрного росту філософа співпадають зі здобутками його творчої діяльності, яку традиційно науковці поділяють на два основні етапи. Так, до сорокашестирічного віку, тобто до 1790 р., доцентську філософську життєствердність І. Канта знавці його творчості кваліфікують як «докритичний» період. Основний базовий принцип філософських поглядів і переконань І. Канта – у зазначеній часовій фазі його діяльності: «Світ такий, яким він є, і яким ти його бачиш». А пізнання людиною конкретних речей як компонентів світу реалізується завдяки її умоглядності.

210

Розділ 2

Подальшу професорсько-наукову спадщину світоча німецької класичної філософії І. Канта, фахівці називають витвореною у «критичний» період. Саме на цей, винятковий період його бурхливої наукової діяльності і припадає десятиріччя (пр. 1781–1790 рр.), коли були написані головні, зразкові філософські твори з найвищими досягненнями світоглядної думки: «Критика чистого розуму» (1781), «Критика практичного розуму» (1788), «Критика здатності судження» (1790). Отже, одним із перших, прогресивних мислителів класичної філософії Німеччини, періоду її відсталої феодальної держави 1724–1804 рр., вважається Іммануїл Кант, який як філософ творив у зазначену історичну епоху, фрагментарно досліджуючи різнорідні аспекти плебсологічної філософсько-правової тематики, щоправда під кутом зору свого особливого світобачення. Ми вважаємо, що з урахуванням усіх позитивних і негативних обставин варто дану проблему проаналізувати у послідовності: Бог, природа, людина як її творіння у формі розумної істоти, природне право, соціальне право та держава. Філософія І. Канта є індивідуально-поглядним, замкненим, глибоко-теоретичнорозробленим науковим циклом, структура якого комплексно вбирає в себе проблеми природного і соціального буття, де головне місце посідає людина як розумна істота. Означене мислительське світобачення І. Канта в достатньо умозримій формі висвітлене у таких його основних, класичних творах: 1) «Загальна природна історія і теорія неба» (1755), де висвітлена гіпотеза про походження сонячної системи (т. 1); 2) «Спостереження за почуттям піднесеного і прекрасного» (1764), «Мрії духовидця, пояснені мріями метафізики» (1766), «Про форму і принципи світу, який чуттєво сприймається розумом» (1770) (т. 2); 3) «Критика чистого розуму» (1781) (т. 3); 4) «Пролегомени до будь-якої майбутньої метафізики, що може виникнути як наука» (1783), «Основи метафізики моралі» (1785), «Критика практичного розуму» (1788) та інші, як роботи з етики (т. 4); 5) «Перший вступ до критики здатності судження» (1789–1790), «Критика здатності судження» (1790), як твори з естетики (т. 5); 6) «До вічного світу» (1795), «Про базовий на апріорних принципах перехід від метафізичних початків природознавства до фізики» (1798–1803), де інтерпретуються питання філософії історії, філософії природи (т. 6). Філософсько-наукова система І. Канта складається з окремих концептів його мислительського спрямування, які мають явно не державно-правовий характер. І хоча у ній виокремлене юриспруденційне філософсько-правове вчення, проте питання правотворення та державотворення оригінально вписуються у загальну філософсько-кантівську концепцію класичної німецької філософії як за формою, так і за змістом. Відповідна тематика, у повній мірі, відповідає принципу – ціле не з самостійним компонентом, а іншогалузевий об’єкт як оригінальна частина, що утворюється з окремих елементів цілого. Та все ж, зі всього філософсько-кантівського наукового доробку можливо виокремити: 1) гіпотезу про утворення (походження) планетної (сонячної) системи з початкової «туманності» (великої хмари дифузної речовини); 2) вчення про явища і про речі, як вони існують самі собою – «речах в собі»; 3) вчення про форми і межі пізнання; 4) вчення про роль антагонізмів в історичному процесі життя суспільства. Кантівський плебсологічний філософсько-правовий вектор не охоплює тих дискусійних моментів, що поєднані зі споконвічними, суто божественними відносинами, які завше перебували у центрі наукової уваги людини. Отож, ставлення І. Канта до проблеми Бога не було однозначним. Власне кажучи, мислитель підкреслював, що люди самі створили собі належне поняття про Бога, і у них більш природної думки не було, аніж думка, якщо Бог

2.3

211

робить вибір, то вибирає тільки найкраще581. Філософ вважав, що Бог вічний582, нескінченний583 і не належить до світу явищ, а тому його існування неможливо ні доказати, ні спростувати. В іншій роботі «Додаток до "Спостережень над почуттям прекрасного і піднесеного"», (виданій після його смерті) І. Кант зазначав, що після І. Ньютона і Ж.-Ж. Руссо можливо вважати буття Бога доведеним584. Мислитель замислювався над питанням, чому Бог розділив один світ від іншого, і вважав, що коли б Бог їх зв’язав, то надав би своєму творінню велику досконалість. Бо ж, чим більше зв’язку, тим більше гармонії й узгодженості у світі, тоді як пустоти і перерви порушують закони порядку і досконалості585. Зауважимо також, що І. Кант визначив сутність Бога як моральної істоти, яка володіє усім (на небі і на землі) над усіма та надає своїм законам необхідну їм дієвість586. Щодо людини і її совісті, то І. Кант вважав, що остання вбачалася йому як суб’єктивний принцип відповідальності перед Богом за свої вчинки. Поняття ж відповідальності, на думку І. Канта, завжди наявне в моральній самосвідомості людини587. Філософ вбачав відносини людини і Бога через його дієвість у формі нескінченної благості, стремлінні до можливо більшої досконалості створених речей і до щастя духовного світу588. З означеного явно, що Бог і природа є для людини, націй (народів) тими двома нерозривно поєднаними величинами як унікальними умовами, без яких їхнє існування не реальне. У даному разі І. Кант, перш за все, розглядав природу як самостійну, нестаріючу субстанцію589. Що ж до Землі як її частини, то він не заперечував проти думки більшості природознавців, що з часом вона наблизиться до того стану, коли стане незаселеною і пустельною, і що настане повна старість і смерть природи590. У даному контексті йдеться про земний локальний сектор природи. До речі, філософ вважав, що Земля виникла з Хаосу і спочатку перебувала в рідкому, а згодом перейшла в твердий стан591. Загибель природи Земної кулі І. Кант розглядав у плані чотирьох причин. Три з них будуються на природноматеріальних концептах. В основі ж останньої, четвертої причини закладені суто ідеалістичні джерела загального світового духу (невідчутне, але всюди діючий початок) як прихованої рушійної сили природи. У даному об’єкті природознавці вбачали таку тонку речовину, яка, безперервно щось породжуючи, постійно витрачається, внаслідок чого природі загрожує небезпека постаріти і, поступово виснажуючись, померти592. Завершуючи філософський аналіз про створення Землі, І. Кант не дав однозначної відповіді, «якої б вимагав підприємливий дух сміливого дослідника природи, а підійшов до нього обережно, як це підказувала сутність самого предмета»593. Розглядаючи природу як першооснову всього сущого, І. Кант виділяв такі дефініції, як великий закон природи594 і закон природи595. Втім, від законів природи І. Кант відмежовував загальні та необхідні закони досвіду як ті, що належать не їй, а тільки розуму, який вкладає 581

Кант И. Сочинения : в 6 т. / И. Кант ; [под общ. ред. В. Ф. Асмуса, А. В. Гулыги, Т. И. Ойзермана]. – М. : Мысль, 1964. – Т. 2. – С. 41. 582 Там же. – С. 317. 583 Там же. – С. 119. 584 Там же. – С. 213. 585 Там же. – 1963. – Т. 1. – С. 72. 586 Там же. – 1965. – Т. 4. – Ч. 2. – С. 378. 587 Там же. – С. 378 588 Там же. – С. 295. 589 Там же. – Т. 1. – С. 97. 590 Там же. – С. 97–98. 591 Там же. – Т. 4. – Ч. 2. – С. 97–99. 592 Там же. – Т. 1. – С. 103. 593 Там же. – С. 114. 594 Там же. – С. 160. 595 Там же. – С. 202, 314, 315, 405, 406, 423.

212

Розділ 2

їх у природу. «І це тому, – як вважав філософ, – що природознавство завдяки логічній формі наділяє його своїм предметом». Багата і щедра природа Землі, у всій її оригінальності та дивовижності була б одинокою, але вільною, повністю незайманою без людини як її ж дитини, адже людина – це та частка природи, яка створена самою природою впродовж тривалого історичного проміжку часу. Це означає, що в першості природи функціонує щось потаємне, ведучоджерельне. Так, дійсно елементарною структурою, функціональною одиницею живого є клітина. Правда, існують і доклітинні форми життя. Що ж до клітини, то її вперше виявив, розглядаючи тонкий зріз кори дуба власносконструйованим мікроскопом, Роберт Гук. Він і вважається винахідником будови живого організму, коли побачив щось на зразок бджолиних сот. Та все ж таки, поки що ніхто не знає звідки ж пішло життя на Землі, звідки виникла тут людина як розумна істота. До речі, такою вважав її і І. Кант596. Він також був свідомий того, що людство у процесі своєї життєдіяльності припускається помилок597. Втім, людська працелюбність, з одного боку, позитивний для нього фактор, з іншого – важко визначити, хто винуватий у тому, що окремі держави зазнають суттєвих збитків: знелюднення населення та ін.598. Аналіз праць І. Канта, видрукуваних у шеститомному збірнику, дозволяє дійти висновку, що вчений ґрунтовно проблему природного права осмислював не один раз. Наприклад, природно-правові питання філософ піднімав у роботі «До вічного миру», причому на рівні підтексту, зокрема, мислитель розгорнув свого роду дискусію з питань громадської думки щодо сфери права і закону та причетних до них проблем. В іншому випадку, І. Кант у першій частині «Вчення про право» показує кумулятивну структуру природного права у формі природних і соціальних компонентів599. З точки зору юриспруденційного бачення І. Кант визнавав такі поняття як природний стан, цивільний стан, чесне володіння (possessio putativa), сила дозволяючого закону природного права. Він погоджувався з класифікацією законів на наказуючі (leges praeceptivae), забороняючі (leges prohibitivae), дозволяючі (leges permissivae) (дозволяючі закони чистого розуму), а також звертав увагу на те, що в межах природного права існує дефініція lex permissiva, яка сама собою дається систематично класифікуючому розуму. Нею ж, як зауважував філософ, часто користувалися в цивільних законах, але з тією різницею, що забороняючий закон формулювався сам собою, дозвіл включається в цей закон не в якості обмежуючої умови, як це мало бути, а як виключення600. З роздумів І. Канта постає зрозумілим, що він уособлював у природному праві сукупність неписаних принципів і правил як соціальних цінностей, визначених самою природою людини, що проявляються у її мислительській діяльності, у тому числі при правозастосуванні, а отже, й правотворенні та державотворенні. Але природно-правові принципи і правила – це певна кількість загальносхваленого, умовного, інтелектуального, нормативно-правового матеріалу, що специфічно використовується у правовому врегулюванні суспільних відносин. Дана специфічність, як зображує І. Кант, реалізується у кшталті природно-правової дефініцієвої форми, у якій розумом людини впродовж життєдіяльності суспільства кристалізовані усі необхідні універсальні, допоміжні ознаки, сутність яких полягає у сприянні встановлення істини. Отож, природне право як соціально-інструментальний засіб для врегулювання суспільних відносин, відповідно до світобачення І. Канта, утворене з двох основних інгредієнтів: абстрактного права і конкретного його значення (див. рис. 2.1). 596

Кант И. Сочинения : в 6 т. / И. Кант ; [под общ. ред. В. Ф. Асмуса, А. В. Гулыги, Т. И. Ойзермана]. – М. : Мысль, 1963. – Т. 1. – С. 248. 597 Там же. – С. 59. 598 Там же. – С. 97. 599 Там же. – С. 214. 600 Там же. – 1996. – Т. 6. – С. 265.

213

2.3 А

Б

Рис. 2.1. Природне право як соціально-інструментальний засіб для врегулювання суспільних відносин у державі: А – абстрактне природне право; Б – конкретне означення природного права, сформульоване в процесі розумової діяльності людини

Звернемося до розгляду питання, що стосується неоднозначного підходу І. Канта до осмислення даної тематики. Це означає, що у природно-правовому контексті раціонально висунути і другу версію кантівського розуміння поняття «lex permissiva». Ймовіршіше всього, філософ у даному разі мав на увазі одноступеневу теоретичну природно-правову конструкцію з розумовим її змістом. Тобто, коментуючи дану проблему, І. Кант мав на увазі таку наявність природно-правових величин, яка сама собою закономірно проявляється за рахунок рефлекторної роботи мозку людини. В принципі, зазначена кантівська природно-правова формула повністю узгоджується з широко розповсюдженим поняттям природного права як оціночною категорією, що незалежна від держави і реальних соціальних умов. З усього доступно збагнути, що кантівська природно-правова ідея має стандартний характер і направлена за своїм призначенням на захист прав і свобод людини в умовах тогочасної правової системи. Доречно відмітити, що І. Кант не заперечував проти філософського концепту так званого «природного стану», в якому його колеги вбачали відшукати добрі задатки людської природи601, а також «грубого природного стану» (стану безперервної війни)602. Тепер щодо права [соціального. – М. С.], яке І. Кант розробив на рівні вчення, у філософсько-правовому контексті, але у форматі метафізики (від грец. meta ta physika – після фізики) моралі. Так, його робота «Метафізика моралі» (1797) складається з двох частин. До першої, «Метафізичні початки вчення про право» мислитель увів дві частини одного вчення про право. У другій частині «Метафізичні джерела учення про чеснотливе» даного трактату «Die Metaphysik der Sitten» І. Кант послідовно обґрунтовує метафізичні початки іншого вчення про чеснотливе. Проблематиці права присвячена перша частина «Учення про право. Приватне право», друга – «Учення про право. Публічне право». У передмові праці філософ притримується думки, що після «Критики практичного розуму» має постати система – метафізика моралі (вдачі), яка поділяється на метафізичні початки учення про право і метафізичні початки учення про чеснотливе. А вчення про право, як перша частина вчення про мораль, вимагає системи, що витікає з розуму, яку можливо було б назвати метафізикою права603. Мислитель вважав, що поняття права – це чисте, але направлене на практику поняття. Класифікація ж метафізичної системи права, щоб бути повною, мала б прийняти до уваги емпіричну множину цих випадків. Щодо класифікації емпіричного, то І. Кант зазначав, що така є неможливою. У зазначеному контексті слід навести роздуми, які стосуються сегмента метафізики – науки про великочуттєві принципи і джерела буття. Початково зазначимо, що першим запро601

Кант И. Сочинения : в 6 т. / И. Кант ; [под общ. ред. В. Ф. Асмуса, А. В. Гулыги, Т. И. Ойзермана]. – М. : Мысль, 1965. – Т. 4. – Ч. 2. – С. 232. 602 Там же. – С. 36. 603 Там же. – С. 111.

214

Розділ 2

вадив відповідний термін у І ст. до н. е. Андронік Родоський, який увів його у науковий обіг, систематизуючи твори Аристотеля. Він, зокрема, назвав метафізикою групу трактатів Аристотеля про «буття саме собою». У подальшому до інституту метафізики мали причетність Платон, а також філософи античного та інших історичних періодів розвитку суспільства, у тому числі правотворення та державотворення. Звичайно ж, що основні метафізичні принципи і початки буття подекуди зображувалися мислителями у філософсько-правовому баченні. У докантівській філософії метафізика була повністю залежною від теологічних концепцій і принципів, хоча і вважалася вищою формою раціонального пізнання буття. Об’єктом метафізики постали також проблеми співвідношення свободи і необхідності. Метафізика даного періоду характеризувалася неабиякою догматичністю. Тому світогляд І. Канта на метафізичну наукову сферу відзначався явною новизною. Вчений вперше розмежував метафізику та метафізику моралі і метафізику природи, виокремивши від них природознавство. Метафізику моралі І. Кант інтерпретував як таку, в межах об’єкта якої протиріччя чистого розуму знаходять своє практичне вирішення. Таким чином, застаріла філософсько-умозрима картина світу, завдяки І. Канту, зазнала суттєвої та невідворотної руйнації. Кантівські філософські ідеї творчо зініціювали подальші наукові дослідження в царині активності суб’єкта в процесі пізнання, істини і буття як процесу та ін. Втім, філософські погляди мислителя піддавалися нищівній критиці, особливо в контексті їх гегелівського світобачення, а також під кутом зору матеріалістичного розуміння історії, адже класики марксизму протиставили метафізиці матеріалістичну діалектику як загальну теорію розвитку і метод пізнання природи, суспільства та мислення. Одначе, І. Кант визнавав метафізику як науку, вважаючи її як таку, що перебувала на вищому, кінцевому щаблі культури людського розуму, де, звичайно ж, знайшлося місце і юриспруденційним проблемам. У передмовній частині досліджуваного трактату філософ обговорює питання назви як безпосередньо самої роботи, так й її складових частин. Окрім того, він визначає, що право взагалі входить до тексту, а окремі права подає в примітках. І. Кант підкреслює, що не може бути популяризованою система критики здатності розуму і всього того, завдяки чому може бути засвідчене її призначення604. При цьому мислитель ототожнює відповідну систему з формальною метафізикою і наголошує, що вони ніколи не стануть предметом популярного викладення. Потім він на конкретних прикладах з життя у логічній послідовності дає відповідь на запитання про ймовірність існування не однієї філософії. І. Кант зауважує також, що окремі розділи роботи розроблені не в повній мірі достатньо. Крім того, він подає таблицю поділу вчення про право, яка фактично являє собою ніщо інше як мінімізований план трактату: Частина перша. Приватне право стосовно зовнішніх предметів (сукупність законів, що не потребують зовнішнього обнародування). Глава перша. Про спосіб мати щось зовнішнє своїм. Глава друга. Про спосіб придбання чогось зовнішнього. Поділ зовнішнього придбання. Розділ перший. Про речове право. Розділ другий. Про особисте право. Розділ третій. Про особисто-речове право. Додатковий розділ. Про ідеальне придбання. Глава третя. Про суб’єктивно обумовлене придбання перед обличчям правосуддя. Частина друга. Публічне право (сукупність законів, що потребують публічного обнародування). Розділ перший. Державне право. Розділ другий. Міжнародне право. Розділ третій. Космополітичне право. 604

Кант И. Сочинения : в 6 т. / И. Кант ; [под общ. ред. В. Ф. Асмуса, А. В. Гулыги, Т. И. Ойзермана]. – М. : Мысль, 1965. – Т. 4. – Ч. 2. – С. 112.

2.3

215

У передмові мислитель одночасно формулює: вступ у метафізику моралі; вступ у вчення про право; додаток до вступу про вчення про право; ділення метафізики моралі взагалі. Як не дивно, але ні в першій, ні у другій частинах вчення І. Кант не дає визначення, що ж таке право і публічне право. На це питання філософ відповідає у частині другій – «Про відношення теорії до практики в державному праві (Проти Гоббса) роботи», «Про приказку "Можливо це і правильно в теорії, але не годиться для практики"» (1793). Тут, зокрема, мислитель акцентує, що право є обмеження свободи кожного умовою згоди її зі свободою усіх інших, наскільки це можливо за деяким загальним законом. Публічне ж право є сукупністю законів, які роблять можливим таку повну згоду605. Отже, як наголошується в першій частині трактату «Метафізика моралі», у якій висвітлюються метафізичні початки вчення про право, І. Кант прагнув пояснити започаткування основ права завдяки природі людського розуму. А форму правовідносин він конкретно розмежовує від їхнього змісту. Це, до речі, стосується також і реальних дій. І. Кант з урахуванням прав і обов’язків, що визначені правовими нормами, які врегульовують суспільні відносини, класифікував їх на зовнішні і внутрішні. А визначені правом обов’язки, на його думку, зобов’язували відповідних суб’єктів бути учасниками тільки зовнішніх відносин. Зрозуміло, що форма і зміст правових відносин, у яких мали бути узгодженими права і свободи усіх їх учасників, було для мислителя головним питанням. А особливо – узгодженість свободи однієї людини зі свавіллям іншої, як членів єдиного суспільства, наділених індивідуально-типовими вольовими ознаками. Тепер доступно збагнути, що за кантівським світобаченням свобода людини – це її повна незалежність від волі інших. Тому, «моє» в кантівському правовому відношенні (meum iuris) – це те, з чим я зв’язаний так, що у разі, коли б хтось інший користувався б ним без моєї згоди, то це заподіяло б мені збитки606. Спосіб мати дещо зовнішнє, як своє, автор розглядає у ракурсі правового постулату практичного розуму, пояснюючи при цьому дефініцію поняття зовнішнього моє і твоє. Мислитель зображує дедукцію поняття власне правового володіння зовнішнім предметом (ssessio noumenon), а також показує застосування принципу можливості зовнішнього моє і твоє до предметів досліду. І. Кант обґрунтовує, що мати щось зовнішнє своїм можливо лише в правовому стані при наявності влади, яка встановлює публічні закони, тобто в цивільному стані. У природному ж стані може мати місце дійсне, але тільки попереднє зовнішнє моє і твоє. Що стосується придбання чогось зовнішнього, то І. Кант інтерпретує відповідний процес у кшталті: загального принципу зовнішнього придбання, здійснюючи його класифікацію на три групи. У кожній з груп філософ мав на увазі за основу відповідно матерію (об’єкт), форму (спосіб придбання) і правову його підставу. У подальшому, в розділі «Про речове право», І. Кант подає відповідь на запитання, що ж є таким. На думку мислителя, першим придбанням речі може бути тільки придбання землі. Будь-яка ділянка землі може бути початково придбана, а підставою можливості такого придбання слугує початкова наявність землі взагалі. Правовим же актом початкового придбання є заволодіння (occupatio). Придбати щось кінцево можливо тільки у цивільному правочинстві. У природному ж стані, придбання вважається попереднім. Після зазначених питань І. Кант висвітлює поняття початкового придбання землі та його дедукцію. У другому розділі, другої глави, в об’ємі чотирьох параграфів філософ коментує проблему особистого права. На його думку, придбання особистого права ніколи не може бути початковим і самовільним. Людина не може придбати, порушуючи своєю дією право іншого. І. Кант дає визначення договору607, а в наступному ґрунтовно аналізує зазначений правовий інститут. У попередньому й останньому параграфах І. Кант звертає увагу на те зовнішнє, що людина має право придбати на підставі договору, а також передати своє, і приходить до ви605

Кант И. Сочинения : в 6 т. / И. Кант ; [под общ. ред. В. Ф. Асмуса, А. В. Гулыги, Т. И. Ойзермана]. – М. : Мысль, 1965. – Т. 4. – Ч. 2. – С. 78. 606 Там же. – С. 155. 607 Там же. – С. 185.

216

Розділ 2

сновку, що все придбане відповідно до договору – це лише особисте право, і той, хто приймає обіцянку, може придбати зовнішню річ тільки завдяки передачі. Третій розділ «Про особистісно-речове право», у свою чергу, складається з дев’яти параграфів, де І. Кант акцентує увагу на думці, що відповідне право є правом володіння зовнішнім предметом як річчю і користування ним як особою. Моє і твоє, відповідно до такого права, є домашнє моє і твоє, а тому відносини в цьому стані – це відносини сукупності вільних істот, які завдяки взаємному впливу (однієї особи на іншу) з урахуванням закону зовнішньої свободи (причинності) складають співтовариство членів чогось цілого (осіб, які перебувають у спільності), що називається домашнім побутом608. У зазначеному контексті мислитель розрізняє правовідносини придбання: чоловік, жінка, діти, прислуга. Потім, він виділяє шлюбне право, фактологічно аргументуючи його в чотирьох параграфах, а також батьківське право і право господаря будинку. Далися взнаки правового світобачення І. Канта, чинні в Пруссії феодальні правовідносини. Так, філософ показує, що є наявним особистісноречове право (господарів над наймитами), тому що можливо повернути собі обслугу і витребувати їх як своє у будь-якого господаря ще до того, як будуть досліджені підстави, які могли їх до цього збудити і їхнє право609. А втім, І. Кант всього-на-всього коментував, чинне в Пруссії, законодавство і не більше, адже державна цензура міцно тримала межі дозволеного – вільних філософських висловів та ідей. Продовжуючи дискусію у галузі особистісно-речового права, І. Кант деталізовано подає питання догматичного поділу всіх прав, надбаних відповідно до договорів. Він також самостійними параграфами віддзеркалює значення грошей і книг у сфері особистісно-речового права. Продовжуючи тематику особистісно-речового права, І. Кант подає у структуру трактату додатковий розділ – «Про ідеальне придбання зовнішнього предмета свавілля», в чотирьох параграфах якого (32–35) роз’яснює, що є ідеальним придбанням, та класифікує його на способи: за давністю володіння; успадкування, безсмертною заслугою (домаганням на добру славу після смерті). Після цього аналізує придбання за давністю володіння, успадкування (Acguisitio hereditatis) та залишення після смерті доброго імені (Воnа fama defuncti). У третій главі, першої частини (вчення про право) «Метафізики моралі» – «Про суб’єктивно обумовлене придбання на основі рішення публічних органів правосуддя» І. Кант веде мову (§ 36–42) про наступне. По-перше, він зауважує, що якщо під природним правом ми розуміємо тільки нестатутарне право, – це виключно а рrіоrі, осмислюване розумом кожної людини, то до нього належить не тільки справедливість, діюча у взаємовідносинах між людьми (iustitia commutativa), але і розподіляюча справедливість (iustitia distributiva) у тому вигляді, як її можливо взнати за її апріорним законом, (проголошуючому, що вона повинна постановити свій вирок (sententia))610. По-друге, мислитель вважав, що справедливість реалізується судовими установами. Справедливість і правильність, як соціальні цінності у суспільному бутті, досить часто потребують захисту на державному рівні, процес якого має завжди завершитися встановленням істини. Відповідаючи на запитання, що ж таке сама собою істина, І. Кант зауважує про її вирішення кожною людиною. Та головне, на його думку те, що є істиною перед обличчям суду, тобто те, що відповідає праву. Філософ доводив, що тут є чотири випадки, в яких виникають двоякі, протилежні одне одному, але спільні рішення, так як вони виходять з двох різних – з однієї та іншої сторін істинних точок зору: одні ґрунтуються на приватному праві, інші на ідеї публічного права: 1) договір дарування (pactum donationis); 2) договір про позику (commodatum); 3) витребування речі (vindicatio); 4) приведення до присяги (iuramentum)611. 608

Кант И. Сочинения : в 6 т. / И. Кант ; [под общ. ред. В. Ф. Асмуса, А. В. Гулыги, Т. И. Ойзермана]. – М. : Мысль, 1965. – Т. 4. – Ч. 2. – С. 191. 609 Там же. – С. 199. 610 Там же. – С. 214. 611 Там же. – С. 214.

2.3

217

До зазначеної глави увійшли також питання: договору дарування, договору про позику, про витребування втраченого (зворотне заволодіння ним) (vindicatio), про придбання гарантії завдяки присязі (Cautio iuratoria). Самостійним компонентом досліджуваної глави вважається двопараграфний матеріал (§ 41–42) «Перехід від мого і твого в природному стані до мого і твого в правовому стані взагалі». Отже, перша частина кантівського вчення про право відзначається філософським метафізичним спрямуванням та приватноправовим змістом. За фактологічно-комулятивну основу зазначеного сегмента трактату І. Кант використав чинне в прусській феодальній державі законодавство, основи владно-інструментарієвого механізму, а також класично-правові принципи і постулати, у їхньому поєднанні з обережними, в міру прогресивними індивідуальними філософсько-правовими поглядами. Попередньо дозволимо собі резюмувати, що філософська, а також філософсько-правова геніальність І. Канта проявляється в науковій новизні та глобальності наукового пізнання. Кантівська проблема теорії приватного права, разом з галуззю приватного права як інституцією, зведеною в закон, інтерпретована автономно від питань держави, але в філософсько-діалектичному форматі. Означені І. Кантом приватноправові відносини ґрунтуються на основі правильного в людських стосунках. Друга частина вчення І. Канта про право – «Публічне право» сформована з трьох розділів і висновку. Розділ перший, зокрема, об’єднує в собі тематику державного права; загальних зауважень стосовно правових наслідків з природи цивільного союзу; правових відносин громадянина до вітчизни і до інших держав. Перший, державно-правовий аспект розглядається автором у семипараграфному (§ 43–49) варіанті. На початку він дає визначення публічного права, зауважуючи при цьому, що таким є сукупність законів, які потребують оприлюднення з метою створення правового стану. Публічне право, на думку І. Канта, є системою законів, виданих для народу (багатьох народів), які впливали один на одного, в правовому стані, коли діє одна об’єднуюча їх воля, що потребує конституції, для користування тим, що засновано на праві612. Такий стан окремих індивідів, у складі народу, у відносинах один до одного філософ називає цивільним (status civilis), а їхню узагальнену величину стосовно своїх власних членів – державою (civitas). І. Кант не залишив осторонь і такий філософськоправовий об’єкт як суспільство. І це тому, що держава і суспільство – дві конкуруючі, протилежно-діаметральні соціальні сили. Причім, на думку мислителя, держава, відповідно до своєї форми як дещо зв’язане зацікавленістю усіх у тому, щоб перебувати у правовому стані, – це спільність [люду. – М. С.] (res publica latius sic dicta), а у відношенні до інших народів – влада (potentia). І. Кант під загальним питанням публічного права осмислював не тільки державне, але й міжнародне право (ius gentium). Необхідно зазначити також, що філософ ініціював ідею права держави народів або права громадянина миру (ius cosmopoliticum)613. Підтримуючи ідею Д. Локка, І. Кант наголошував, що в кожній державі існує три влади – верховна (законодавця), виконавча в особі правителя і судова (що присуджує кожному своє відповідно закону) в особі судді. Далі, мислитель фактично обґрунтовує свої висновки і дає загальні зауваження відносно правових наслідків із природи цивільного союзу у послідовності А, В, С, Д, Е (про право покарання і помилування). Він вважав, що для народу в практичному сенсі походження влади не може бути опанованим тому, що підлеглий не повинен діяти розмірковуючи з приводу цього походження, а беззастережно підкорятися як це потрібно нинішньому керівнику держави. Однак, І. Кант дане судження формулює, передбачаючи, що народ вже об’єднаний і підпорядкований волі, яка встановлює закони. Тут, у частині «А» свого трактату, І. Кант аргументує дане посилання теоретичними положеннями суспільного договору як джерелом виникнення державної влади, хоча й з універсальним підходом. Наприклад, філософ констатує, чи передував початково владі як факт даний договір про підпо612

Кант И. Сочинения : в 6 т. / И. Кант ; [под общ. ред. В. Ф. Асмуса, А. В. Гулыги, Т. И. Ойзермана]. – М. : Мысль, 1965. – Т. 4. – Ч. 2. – С. 231. 613 Там же. – С. 131–132.

218

Розділ 2

рядкування керівнику держави, або спочатку виникла влада, а закон – лише після, чи в цьому випадку він мав бути наслідком – це для народу, який вже підпорядкований цивільному закону, не мало б мети. Але громадянин, який завдяки своїй зарозумілості з’ясовує джерела державної влади, створює для неї загрозу чиненням відповідного опору і буде покараний на смерть за законами чинної влади, або видалений за межі держави614. І. Кант декларує, що на дії влади підданий має право подавати скарги, але ні в якому разі не чинити опору. Потрібно так розуміти, що І. Кант не сприймав ідеї масового мирного опору громадян державній владі як одного з вихідних положень плебсології. Мислитель також пояснює, що в конституції держави не може бути передбачена норма, яка б давала можливість будь-якій владі в державі, у випадку порушення верховним властителем конституційних законів чинити йому опір. Підкреслюється І. Кантом, що право покарання – це право повелителя заподіювати страждання підлеглому за скоєний ним злочин. Він також дає визначення злочину. На його думку, таким є порушення публічних законів, що позбавляє порушника можливості бути громадянином. Дані злочини філософ називав публічними (crimen publicum). Публічні злочини І. Кант класифікував на дві групи: негідного і насильницького характеру615. Карання судом філософ відрізняв від природної кари. Щодо смертного вироку, то І. Кант зауважував, що такий усім постановляється у відповідності до внутрішньої злісності злочинця (навіть коли це стосується не убивства, а якого-небудь іншого державного злочину, за скоєння якого передбачена вища міра покарання)616. Злочин і процес помилування того, хто його скоїв – дві складні, взаємопов’язані соціальні події. На право помилування злочинця, звертав увагу І. Кант, чи-то пом’якшення покарання або повне звільнення від нього – це найбільш делікатне з усіх прав суверена: воно доказує блиск його величності і в той же час веде у значній мірі до несправедливості. Мислитель інтерпретував, що у відношенні злочинів підданих один проти одного, керівнику держави не бажано застосовувати це право. Адже беззаконність у даному випадку – це найвища несправедливість стосовно підданих. І це тому, що від беззаконня може виникнути загроза для безпеки народу617. Вказана думка І. Канта має явний плебсологічний філософськоправовий зміст, одначе філософ лише констатує відповідну проблематику і не більше. Розглядаючи питання правового відношення громадянина до вітчизни і до інших держав (§ 50–52), І. Кант подає логічне обґрунтування визначень «вітчизна», «зарубіжна країна», «провінція» та ін. Філософ теоретично унормовує відносини: підданий, цар, злочин, покарання з урахуванням чинного закону. Далі, мислитель зображує ставлення вищої державної влади до волі народу у трьохвекторному напрямі форм державного правління: аристократичного, автократичного, демократичного та обґрунтовує кожну з них. І. Кант приходить до висновку, що будь-яка справжня республіка є і не може бути нічим іншим, як представницькою системою народу, щоб від імені народу, завдяки об’єднання усіх громадян забезпечити їхні права через представництво уповноважених (депутатів)618. У другому розділі (§ 53–61) «Міжнародне право» мислитель дає відповідне визначення, зауважуючи, що таким є право держав у відношенні одна до іншої. На його думку, правильніше було б назвати зазначене право – міждержавним (ius publicum civitatum). Філософ пропонує і свою дефініцію такого. Він, зокрема, вважав, що міждержавне право – це право, яке ми повинні розглядати під назвою міжнародне право, коли одна держава сприймається як моральна особа стосовно іншої держави в стані природної свободи, а відповідно і в стані постійної війни, робить своїм завданням встановити частково право на війну, частково право під час війни, частково право заставляти одна одну вийти з цього стану, тобто встановити 614

Кант И. Сочинения : в 6 т. / И. Кант ; [под общ. ред. В. Ф. Асмуса, А. В. Гулыги, Т. И. Ойзермана]. – М. : Мысль, 1965. – Т. 4. – Ч. 2. – С. 240. 615 Там же. – С. 256. 616 Там же. – С. 259. 617 Там же. – С. 263. 618 Там же. – С. 268.

2.3

219

лад, забезпечуючий стабільний мир – право після війни. Відповідно І. Кант подає перелік чотирьом елементам міжнародного права: 1) держави; 2) право сильного; 3) надання допомоги при нападі більш сильного; 4) союз у будь-який момент може бути розірваним, а тому час від часу оновлюватися. Філософ виокремлює питання права держави щодо своїх підданих, коли мова йде про початкове право на війну вільних держав між собою в природному стані з метою встановити стан, найближчий до правового619. Адже в природному стані держав право на війну (на ворожнечу) – це дозволений спосіб, яким одна держава здійснює своє право щодо іншої, а саме за допомогою своєї власної сили. Передбачається, що остання вважає іншу державу такою, яка заподіяла збитки620. Разом з тим, ні одна війна між незалежними державами не може бути караючою війною. У процесі війни дозволено накладати постачання і контрибуції, але не дозволено грабувати народ, тобто насильно відбирати у окремих осіб те, що їм належить (це було б розбоєм: не переможений народ, а держава, під владою якої він перебуває, вела дану війну завдяки народу). Сума ж контрибуції має призначатися і відбиратися за розписками, щоб при укладенні миру у відповідності розподіляти повинності, накладені на державу або на провінцію621. Після війни, зазначав І. Кант, переможець виставляє умови і ведуться перемовини, мета яких – прийти до порозуміння з переможеним стосовно цих умов і досягти укладення миру. При цьому переможець бере за основу власну силу622. Переможена держава і її піддані не втрачають у результаті завоювання держави свою громадянську свободу. Право ж миру – це: 1) право перебувати в стані миру, коли по сусідству триває війна або право нейтралітету; 2) право вимагати запевнення в надійності укладеного миру, тобто право гарантії; 3) право на обопільне об’єднання (федерацію) декількох держав для спільного захисту від будь-яких зовнішніх і внутрішніх можливих нападів, але не на об’єднання для нападу623. Одначе, право держави щодо несправедливого ворога не має обмежень. Проте, відповідні засоби є допустимі у тій мірі, в якій її дозволять сили624. Мир і війна є тим природним станом, який за своєю сутністю – нескінченний і циклічноподібний. Тому природний стан народів, як і окремих людей – це стан, з якого необхідно вийти, для того, щоб вступити в законний стан625. Ідею миру, І. Кант уявляв, як ідею розуму. Даний постулат філософ декларував у третьому розділі (Право громадянського миру) другої частини вчення про право. Мирні стосунки народів Землі, причому без виключення, він не вважав людськолюбивою природою, а правовим принципом626. І це тому, що в межі певних кордонів народи поставила природа. Хоча початково всі народи перебували у спільноті землі, а не у правовій спільноті. І. Кант висував припущення називати правом громадянина світу об’єднання всіх народів для встановлення загальних законів627. В іншому випадку, у тому ж змістовому значенні філософ вживав вислів «права громадянина Землі»628. Він також, не чітко, але зображує концепт космополітичної ідеї у стосунках між націями та народами. В його основу І. Кант поклав пропозицію права громадянина Землі робити спробу розпочати спілкування з усіма, і з цією метою відвідувати усі держави на землі. Пропозиція мислителя не стосувалася права поселення на території іншого народу, так як означене могло бути реалізованим на умовах особливого договору629. Втім, пропозиція І. Канта мала лише зовнішню 619 Кант И. Сочинения : в 6 т. / И. Кант ; [под общ. ред. В. Ф. Асмуса, А. В. Гулыги, Т. И. Ойзермана]. – М. : Мысль, 1965. – Т. 4. – Ч. 2. – С. 271. 620 Там же. – С. 273. 621 Там же. – С. 275. 622 Там же. 623 Там же. – С. 276. 624 Там же. – С. 277. 625 Там же. 626 Там же. – С. 279. 627 Там же. 628 Там же. 629 Там же. – С. 280.

220

Розділ 2

космополітичну подібність і не більше. І це тому, що заселення народу в нововідкритих державах, на думку І. Канта, можливе за умови незаподіяння шкоди перших, другим і навпаки630. У подальшому, І. Кант пропагує гуманістичні начала у стосунках між народами. Проте, у питанні переселення народів філософ притримувався особливої думки. Він, зокрема, вважав, що якщо для повноцінного проживання корінних народів необхідні обширні території, на зразок американських народностей, то відповідне переселення не може бути здійснене з допомогою сили. При укладенні ж необхідних договорів народи-переселенці не повинні користуватися недосвідченістю корінних народів. Усвідомлюючи небезпеку насильства для блага миру, І. Кант однозначно засуджував спроби окремих науковців, у тому числі, свободомислячих теологів виправдати застосування кровопролиття для очищення держав. Для прикладу, мислитель наводить факт спроби свободолюбивого теолога Бюшинга виправдати насильницьке запровадження християнства в Німеччині631. Здійснюючи розбір плану і змісту першої частини кантівської «Метафізики моральності…», як вчення про право, приходимо до переконливого підсумку міркувань, що подана І. Кантом філософсько-правова конструкція у повній мірі наділена науковими ознаками форми, змісту, логічного зв’язку та завершеності. Отож, кантівське вчення про право як таке, тим більше філософсько-правове, є наявним як чітка науково-філософська системна конструкція, що оригінально вписується в його загальну світоглядну доктрину. Одночасно потрібно примітити й інше. З названих раніше оригінальних робіт І. Канта також, начебто, мислимо сформулювати обриси філософсько-правового вчення. Проте це не так, адже немислимо, нездійсненно, щоб хоча й із суттєвого, основного, суспільного та єдиного, тобто з філософсько-загального, яке без подробиць, зробити конкретне – філософського-правове, тим більш концептуальне. Проте, у співвідношенні обсягів філософської кантівської концепції як доктринальної величі настановних доробків і вчення про право витворюється явна непропорційність. Тим більше, закономірно постає запитання, чому І. Кант не назвав зазначену частину наукової роботи «Вчення про державу і право?». До речі, своє визначення держави, як зазначалося раніше, І. Кант дав у другій частині вчення про право. А державою ж, на його думку, є об’єднання багатьох людей, підпорядкованих правовим законам632. З усього зрозуміло, що в дефініцію «право» І. Кант умовно вкладав проблему держави через концепт публічного, а також державного права. Об’єднані в умовах держави нації та народи врегульовують свою життєдіяльність завдяки праву, як здійснюваній нею формі законодавства, залежній від її соціального устрою. Буття націй і народів у тенетах держави немислимі без конкуренції між ними, а отже, й конфліктів. Саме тому, як зазначалося раніше, у своєрідному для нього філософському контексті, І. Кант розглядав питання плебсологічної філософсько-правової константи – права народу на опір державній владі. Принаймні мислитель визнавав характерну для народів масову поведінку у формі повстань і революцій, але заперечував їхню раціональність, а отже, й доцільність. Так, І. Кант підкреслював, що проти законодавчого глави держави немає правомірного опору народу, адже правовий стан можливий лише через підпорядкування його волі, яка встановлює загальні закони633. Далі, філософ робить висновок, що в народу немає ніякого права на обурення (seditio) та ще в меншому ступені – на повстання (rebellio), і в найменшому ступені – права зазіхати на особу монарха під приводом, що він зловживає своєю владою634. Найменша ж спроба у цьому напрямі, як вважав І. Кант, є державною зрадою, а зрадники повинні каратися тільки смертю, як за намагання знівечити свою вітчизну. І це тому, 630

Кант И. Сочинения : в 6 т. / И. Кант ; [под общ. ред. В. Ф. Асмуса, А. В. Гулыги, Т. И. Ойзермана]. – М. : Мысль, 1965. – Т. 4. – Ч. 2. – С. 280. 631 Там же. 632 Там же. – С. 233. 633 Там же. – С. 242. 634 Там же.

2.3

221

пояснював І. Кант, що обов’язок народу терпіти зловживання верховної влади, і навіть ті зловживання, які вважаються нестерпними. Крім того, він також в обґрунтування своєї думки наводив аргументи, відповідно до яких опір народу вищому законодавству – незаконний635. Зазначена світоглядність І. Канта все ж не була однобічною. Філософ притримувався міркувань, відповідно до яких у державі повинен бути ухвалений закон, щоб народ мав би право, за певних умов, чинити опір державній владі. Аналізуючи примітку – додаткове пояснення І. Канта до зазначеного тексту – стає зрозумілим, що дії народу щодо примусового позбавлення монарха влади є злочинними. Проте, причину таких дій народу філософ мотивував як крайню необхідність (casus necessitatis). Це по-перше. По-друге, І. Кант звертав увагу, що народ ніколи не має найменшого права карати главу держави за його минуле правління. Мислитель роз’яснював наведену ситуацію так, що народ має дивитися на все, зроблене керівником держави, як на здійснене зовнішньо правильне, а самого керівника сприймати як джерело законів, яке не може поступати не по праву. Продовжуючи обґрунтування названої тези, І. Кант констатував, що серед усіх жахів державного перевороту в результаті повстання, навіть убивство монарха ще не найгірше, адже можливо уявити, що такі дії вчиняються народом з причин страху. У тому разі, якщо монарх залишиться живим, то він зможе знову піднестися духом і заставити народ понести заслужене покарання. Тому І. Кант приходить висновку, що дане вбивство було б рішенням не каральної справедливості, а самозбереження. Продовжуючи доведення означеної проблеми, філософ зазначає, що покарання за формою – це та подія, що призводить душу людини у здригання, причім душу, наповнену ідеями людського права. І таке здригання відчувають кожного разу, коли думають, наприклад, про долю Карла І або Людовика ХVI636. Розглянемо питання суперечності між народом і державною владою в особі її керівника у творчій спадщині І. Канта. У свою чергу, І. Кант переконливо доводив про схильність людської природи до злого637. Це означає, що людині, як головній дієвій особі у вказаних суспільних та правовідносинах, від природи властиві почуття недоброзичливості, ворожнечі, люті, злості. Саме тому, почуття гніву завше впливало і буде впливати на ухвалення людиною кінцевого рішення. Зазначений висновок стосується і діяльності представників правоохоронних органів та суду. А між іншим, у стані гніву в людині зменшений інтелектуальний і вольовий контроль над своїми діями і взагалі над собою. За таких причин, особі не бажано у стані гніву приймати відповідні рішення. Вроджена схильність людини до роздратування, розлюченості пояснюється її психічним станом, в основі якого природою змодельований відповідний фізіологічний механізм. Так, негідні, злочинні наслідки діяльності органів державної влади, як певні негативні подразники, підвищують процеси збудження в корі головного мозку значної кількості людей – представників будь-яких націй (народів). Означене призводить до того, що у процесі негативних нервових реакцій у таких громадян, на індивідуальному рівні, може тривати посилення емоційних станів, у них проявляється специфічна поведінка, яка обумовлена послабленням їхнього розумового та вольового контролю. Це стосується також і свідомості людини. Індивідуально-психологічні закономірності поведінки особи, в умовах революцій і повстань, тісно взаємопов’язані з соціально-психологічними особливостями, коли гнів людських мас може набирати характерних зовнішніх виявів, у тому числі, у формі різних слів, жестів, рухів, міміки. З плебсологічного філософсько-правового погляду, дії націй (народів) щодо започаткування і перебігу революцій, повстань, суспільних заворушень багато в чому є виявленням інстинкту їхнього самозбереження. У процесі протікання революцій, повстань, суспільних заворушень має місце найвищий ступінь натхнення людських мас. Збуджені 635

Кант И. Сочинения : в 6 т. / И. Кант ; [под общ. ред. В. Ф. Асмуса, А. В. Гулыги, Т. И. Ойзермана]. – М. : Мысль, 1965. – Т. 4. – Ч. 2. – С. 242. 636 Там же. – С. 243. 637 Там же. – С. 30–47.

222

Розділ 2

людські маси гранично зосереджуються на своїй діяльності і чинять інколи явне беззаконня з великим захопленням та окриленістю. Бувають випадки, коли повстання638 і революції призводять до розпаду держав та утворення нових, більш дрібних, хоча означені як і суспільні заворушення не завжди закінчуються удачею, тобто успішно, результативно. Втім, як підтверджує практика соціального поступу, учасники повстань, революцій, суспільних заворушень, навіть якщо такі завершилися вдало, можуть залишитися політично ошуканими. І це тому, що форма зазначеної соціальної події не поповнюється її сутністю, змістом. Це призводить до того, що в державі продовжується перебіг тих негативних соціальних процесів, які передували повстанням, революціям або суспільним заворушенням. Зрештою, якщо революція закінчилася успіхом, декларував І. Кант, і встановлений новий лад, то неправомірність даного починання і здійснення революції не може звільнити підданих від обов’язку підкоритися у якості добрих громадян, новому порядку речей, і вони не можуть ухилитися від чесного послуху уряду, який наділений тепер владою639. На нашу думку, світоглядним поглядам І. Канта щодо проблеми незаконної революції відповідає плебсологічний закон: «Узаконь незаконного себе, і законність запанує». Одначе, у даній ситуації І. Канта все ж варто зрозуміти, адже філософ осмислював революцію в державі з монархічною формою правління, коли від державної влади усувають єдиновладного її керівника – короля, царя, імператора і т. ін. Та все ж, І. Кант не мав однозначного погляду на проблему революції і навіть вдалої. Так, зокрема, повалення монархічного ладу в державі в результаті революції мислитель кваліфікував як злочин, скоєний народом. А тому питання повернення державного ладу, що мав чинність до революції, І. Кант вважав компетенцією міжнародного права640. Мислитель сподівався, що після деяких перетворюючих революцій настане загальний всесвітньо-цивільний стан, у якому знайдуть розвиток усі початкові зачатки людського роду. На думку І. Канта, це відбудеться з тих причин, що так націлила своєю вищою метою сама природа641. Аналіз кантівської інтерпретації розвію соціального розвитку дозволяє дійти умовиводу, відповідно до якого філософ вбачав у революційних подіях всього лише побічні, але юридично значимі для держав і народів факти. Хоча в результаті таких і відбувалися докорінні перевороти у житті суспільств, перевороти, які призводили до ліквідації застарілого й утвердження більш передового, якісно-нового, суспільного ладу. Проте, І. Кант вбачав, що завдяки революції можливо досягти усунення деспотизму особи і пригноблення з боку користолюбців або владолюбців. Разом з тим, філософ зауважив, що з допомогою революції ніколи не мислимо здійснити справжню реформу образу думок. На його думку, нові забобони, так як і старі, будуть слугувати віжками для бездумної юрби642. Доцільно також, з плебсологічного філософсько-правового погляду, зробити заувагу, що І. Кант не вбачав у революції класового соціального механізму, здатного перебудувати суспільство. Хоч і притримувався думки, що останнє з часом буде у змозі самовдосконалитися. Плебсологічна філософськоправова світоглядність І. Канта повністю підтверджується процесом світового, діалектичнопротиріччевого суспільного розвитку. У завершальній частині дослідження новочасного кантівського внеску в проблематику плебсологічного філософсько-правового вчення є об’єктивна потреба зазначити подальше. Виникає цілком логічне запитання: у чому ж конкретно полягає заслуга І. Канта у розумінні ним плебсологічної філософсько-правової тематики? Відповідаючи на даний запит, необхідно керуватися принципом: ніколи не переконуй інших у тому, хто ти є, нехай вони пізнають тебе по справах твоїх. Та все ж таки, тепер узагальнено можливо констатувати, що, по638

Кант И. Сочинения : в 6 т. / И. Кант ; [под общ. ред. В. Ф. Асмуса, А. В. Гулыги, Т. И. Ойзермана]. – М. : Мысль, 1965. – Т. 4. – Ч. 2.– С. 36. 639 Там же. – С. 245. 640 Там же. – С. 245–246. 641 Там же. – Т. 6. – С. 21. 642 Там же. – С. 29.

223

2.3

перше, філософ І. Кант вважається визнаним засновником німецького класичного ідеалізму. По-друге, він же відомий як творець гіпотетичного мислительського здогаду про походження сонячної системи. Отож, у межах зазначеної новаційної філософської концепції І. Кант витворив свої оригінальні вчення: «Про державу і право», а також «Про роль непримиренних суперечностей в історичному процесі життя суспільства і держави». Не варто бути дуже досить проникливим, щоб зрозуміти, що у сукупності своїй означені філософсько-правові компоненти наділені явними окремими плебсологічними ознаками. Людина і суспільство, держава і право – ось ті два природно-соціальні антагоністичні елементи, штучне поєднання яких потребує часу і розуму. Якби людство бачило світ розумом своїм так, як сприймає його візуально, воно було б ідеальним. Отож, підводячи підсумки мислительського внеску І. Канта у філософсько-правове вчення плебсології, ми солідаризуємось з думкою філософа В. Н. Асмуса. Так, вчений, зокрема, констатував, що у згоді з загальним духом своєї філософії І. Кант прагнув встановити апріорне джерело основоположень права і державного устрою, намагаючись зробити спробу відшукати його в синтетичних основоположеннях розуму. Згідно поглядів В. Ф. Асмуса, корінним питанням, яке відноситься до форми правових відносин, І. Кант вважав питання про те, в якому ступені особиста сваволя однієї людини може бути узгоджена зі свободою інших людей. Доступно збагнути, що свобода, а відтак і свавілля людини не може проникати у сферу особистості свободи будь-кого. При цьому передбачається, що правові відносини між людиною і суспільством матимуть гарантовані для першої наслідки, якщо вона як і усе суспільство буде надійно захищено останнім від держави. Викладене означає, що сфера плебсології немислима без кантіанського філософського та філософсько-правового доробку, створеного ним особливого вчення про державу і право. Винятковість плебсологічного філософсько-правового світобачення І. Канта, насамперед, виділяється серед інших своєрідністю змісту та мірою свого початкового вияву класичності, правильності. Зразковість кантівської плебсологічної форми доволі специфічна та викладена в обережному, малопомітному ліберально-доктринальному, логічно-обґрунтованому кшталті. Втім, як бачимо, загальнофілософське і конкретно-плебсологічне філософськоправове світорозуміння І. Канта являє собою важко зрозумілу, премудру і водночас досить елементарну концепцію, у якій складне є таким же простим, як примітивне проблематичним. І це при тому, що самої плебсології як філософсько-правового вчення в епоху наукової діяльності І. Канта фактично не існувало. 2.3.10. Плебсологічні філософсько-правові судження Георга Вільгельма Фрідріха Гегеля

Актуальність плебсологічних філософсько-правових суджень представника німецької класичної філософії Георга Вільгельма Фрідріха Гегеля у контексті предикату людини і держави варто об’єктивно обґрунтувати наступним чином. Окремі аспекти плебсології як філософсько-правового вчення мають суттєву значимість з погляду системи суджень Г. Гегеля щодо предикату людини і держави. Тим більше, що тільки тепер зі столітніх вершин невблаганного часу, однієї з основних форм тривалості буття матерії як процесу її об’єктивного існування, доцільно збагнути справжню мислительську вагомість гегелівської плебсологічної філософсько-правової формули. Так, дійсно, автентичність плебсологічної світобудови Г. Гегеля творчо вибудувана у процесі послідовної зміни та вдосконалення його незвичайного світосприймання. Традиційно Г. Гегеля вважають об’єктивним ідеалістом, який всебічно розробив ідеалістичну діалектику – одну з теоретичних джерел діалектичного матеріалізму. Вихідним пунктом гегелівського світобачення послугувало послідовництво ідей критичної філософії І. Канта та І. Фіхте. Проте, гегелівські філософські ідеї не набули стійких ортодоксальних, консеквентних ознак його попередників. У подальшому, вчений під впливом Фрідріха Вільгельма Йозефа Шеллінга (1775–1854) творчо та самокритично переосмислив «що є

224

Розділ 2

що» у філософії як інтелектуальному дзеркалі реального буття. Йому вдалося подолати належну індивідуальну мислительську субстанцію як суб’єктивну єдину першооснову всього сущого. Отож, Г. Гегелю поталанило пересилити у собі психологічне почуття філософських стереотипів суб’єктивного ідеалізму. Г. Гегель, зокрема, піддав різнобічній критиці філософію І. Канта, І. Фіхте і розвинув свої філософські ідеї. На основі об’єктивного ідеалізму він створив систематичну теорію діалектики або, як її ще називають, ідеалістичну діалектику. Мислитель не уникнув також і питань плебсологічного філософсько-правового характеру. Так, вже у своїй першій, одній з головних, філософсько-монументальних праць «Феноменологія духу» (гр. phainomenon – з’явлення), написаній у 1805–1806 рр. та виданій в 1807 р., Г. Гегель доводить, що його філософська система – це конкретні, послідовно змінюючі одна одну форми, причому у кшталті абсолютного духу. Таким чином, Г. Гегель обґрунтовує свою ідеалістично-філософську концепцію як вчення про ймовірні шляхи розвитку людської свідомості. Він, зокрема, зображує історію пізнання у форматі саморозвитку духу – нематеріалістичного початку, що є первинним щодо матерії та лежить в основі всіх речей і явищ. Отож, розвиток пізнання як процес вдосконалення духу без сприяння зовнішніх сил – конституативний концепт нової гегелівської філософії. Заглиблюючись у структурну будову даної праці Г. Гегеля, а також завдяки аналізу, доступно збагнути, що у ній мислитель осмислює також і питання плебсологічного філософсько-правового спрямування. Зокрема, у філософському творі «Феноменологія духу» серед інших значущих проблем Г. Гегель на прикладі французької революції виокремив питання концепції абсолютної негативності (лат. absolutus: 1) безумовний, необмежений, безвідносний; 2) цілком повний) свободи, яку піддав нищівній критиці. Філософ показав, як свідомість людини за відповідних умов здобуває абсолютно нову якість (новий ступінь). Зазначене за формулюванням мислителя набирає явно вірогідного для себе духу і «моральності». У філософське підмур’я даного концепту Г. Гегель заклав критику основ кантівської етики, які, у свою чергу, базувалися і базуються на результатах критики теоретичного розуму. Згідно світобачення І. Канта, що сформувалося під впливом праць Ж.-Ж. Руссо, навіть завдання загального блага чи будь-які інші завдання, не можуть бути вирішені завдяки особистості. Остання ж у філософському розумінні виступала, за його баченням, виключно у ролі самоцілі і тільки. І це тому, що І. Кант прорекламував основним законом етики категоричний імператив як формальне внутрішнє повеління. За його розумінням, моральність вчинку набуває необхідного змісту тільки у тому випадку, якщо такий здійснюється з поваги до закону моралі. Стосовно конкуренції моральних законів і чуттєвих схильностей людини, І. Кант одночасно віддавав перевагу моральному обов’язку. Зазначена суперечність моральності вирішувалася примиренням у філософському форматі завдяки поглядам та уявленням, в основі яких перебуває віра в існування Бога та його панування над Світом. Щодо поглядів Г. Гегеля, то він запропонував філософську ідею, відповідно до якої свобода – це, осягнута розумом людини, необхідність у значенні пізнання законів саморозвитку духу. Цікавою також є у питанні світобачення свободи догегелівська філософська доба, що упредметнювалася у формі теологічного вчення про свободу волі – абсолютну незалежність волі людини від зовнішнього світу, і підпорядкування її лише промислу Бога. Гегелівська ж абсолютна свобода, у негативному її розумінні, постала новітньою філософською думкою, що започаткувалася на тлі аналізу зазначених масових революційних подій. Як вбачається з роздумів Г. Гегеля, події, які відбувалися у дійсності з масовою участю революційно налаштованого народу, заслуговували на осуд і не викликали схвалення. Та все ж, зміст абсолютної свободи Г. Гегель інтерпретував у філософсько-індивідуальному ключі об’єкта дослідження. Так, обґрунтовуючи свою думку, мислитель зазначав, що свідомість корисна і характеризується відповідним поняттям. Останнє ж має свій предмет і ціль, якою свідомість не наділена. Крім того, корисність, як вважав Г. Гегель, ще не є безпосередня дійсність предмета. І це те ж, що буття, ще не виявилося субстанцією інших моментів, в силу чого корисним

2.3

225

було б самозвеличення свідомості, і, відповідно, було б наділене самозвеличенням. Однак, продовжує Г. Гегель віднімання форми предметності у корисного в собі вже відбулося, і з цього внутрішнього перевороту виникає справжній переворот дійсності, нове формоутворення свідомості – абсолютна свобода643. Доступно збагнути, що обґрунтовуючи з філософського погляду твердження про абсолютну свободу, Г. Гегель запропонував власний мислительський задум, який лише побіжно мотивував, і то не переконливими доказами, а думкою, яка при побудові наукової теорії фактично сприймається як вихідна. У подальшому Г. Гегель знову звертається до питання свідомості людини і констатує, що дух, який є самосвідомістю, існує як абсолютна свобода644. Аргументуючи концепцію абсолютної свободи, філософ застосовує поняття «реальна загальна воля», тобто воля усіх окремих осіб як таких645. А це за тих причин, за його світобаченням, що воля є в собі свідомість особистості або «кожного», і вона має бути цією справжньою волею, наділеною самосвідомістю сутністю всіх і кожної особистості так, що кожний завжди цілковито бере участь в дії, і що виступає як дія цілого, є безпосередня і свідома дія кожного646. Ця нероздільна субстанція абсолютної свободи, продовжує Г. Гегель, підноситься на світовий престол, і ніяка сила не в змозі чинити їй опір647. Зазначена ідея мислителя про першооснову абсолютної свободи, у контексті свідомої дії кожного, яка у свою чергу утворює єдиний, повний і нероздільний об’єкт, причім такий, від якого нічого не відокремлено, не виділено, набуває явного плебсологічного філософсько-правового формату. Щонайперше, у питанні світового престолу, на який підноситься субстанція абсолютної свободи завдяки спільним діям людських мас, то є значущим, що означена може мати як позитивну, так і негативну якість. Адже цілосвітність проблеми гегелівської абсолютної свободи, з одного боку, цілком реальна; з іншого – нероздільність субстанції абсолютної свободи можлива як символ духу конкретної людини, у тому числі у світовому ракурсі. Питання абсолютної свободи Г. Гегель розглядав під філософським кутом зору дефініції і предмета. Та дефініція, на нашу думку, не може забезпечити будь-який матеріальний предмет сущим, вона лише констатує його наявність з особливими характерологічними ознаками. Г. Гегель же, навпаки вважав зворотне648. Одначе, коли, на його думку, предмет постає поняттям, у нього не залишається нічого стійкого і всі належні моменти проникнуті негативністю649. З роздумів Г. Гегеля постає зрозумілим, що це стосується не тільки проблеми абсолютної свободи, а й будь-якої іншої філософської цінності. Варто звернути увагу на те, що Г. Гегель за своєю філософською сутністю вважається об’єктивним ідеалістом з орієнтацією на первинність духу і свідомості. Матерію ж він розглядав як дещо вторинне, похідне. Отож, не виключаємо, що Г. Гегель мав на увазі предмет з ідеального філософського світу, який походить саме з первинності духу, свідомості. І тому зазначений предмет міг матеріалізуватися виключно у форматі визначення. Водночас Г. Гегель розглядає абсолютну свободу у нерозривній єдності з питанням жаху. Висвітлюючи такі питання, як стан людини, її почуття у специфічній філософу світоглядності, він знову ж торкається проблеми волі як свідомої саморегуляції людиною своєї поведінки і діяльності та свідомості. Мислитель зауважує, що саме свідомість і воля переходять у стан діяльності, створюючи закони та державні акти650. «Даний рух являє собою, – продовжує Г. Гегель, – взаємодію свідомості з самою собою, у якій нічого вільного немає у вигляді 643

Гегель Г. Система наук. Часть первая. Феноменология духа / Г. Гегель ; [пер. Г. Шпета]. – М. : Изд-во соц.экон. лит-ры, 1959. – Т. 4. – С. 314. 644 Там же. 645 Там же. – С. 315 646 Там же. 647 Там же. 648 Там же. 649 Там же. 650 Там же.

226

Розділ 2

супротивного їй вільного предмета»651. Далі Г. Гегель констатує, що відповідна діяльність не може здійснити ніякого позитивного твору: ні загальних творів мови і дійсності, ні законів і загальних установ свідомої свободи, ні актів і творів свободи, що проявляє волю652. Вказані, як і подальші філософські настанови Г. Гегеля, наділені явними властивостями суб’єктивізму. Це стосується також і його думки, щодо свободи як загальної субстанції, яка робить себе предметом і постійним буттям. Філософські роздуми Г. Гегеля, у його феноменологічно-духовному трактаті, дійсно являють собою, як вважає Ю. В. Кушаков, «…вперше викладені основні положення системи абсолютного ідеалізму»653. Так, продовжуючи свої роздуми з окресленої тематики, Г. Гегель осмислює питання співвідношення свідомості та діяльності інституцій держави, які покликані захищати людину. За його концепцією інобуття – це те, що виходить як за межі свідомості людини, так і за межі діяльності зазначених державних інституцій654. У гегелівську індивідуальну філософську систему інобуття закладені також окремі питання саморуху абсолютної істини. Та все ж, філософ проводить концепцію, відповідно до якої законодавча, судова і виконавча гілки державної влади є предметом застосування своїх функціональних зусиль та мають турбуватися про духовні маси, а фактично про права та свободи людини. Це, по-перше, основне. По-друге, мислитель вбачав у духовних [народних. – М. С.] масах реальний зміст в царині освіченості та загальної діяльності народу, які у подальшому розрізняються на спеціальні стани. Г. Гегель приходить до висновку, що наявність у державі загальної свободи передбачає існування відповідних органів, які б забезпечували таку. «При цьому, – він зазначає, – що дана свобода має бути вільна від поодиноких індивідуальностей»655. У вирі роздумів про абсолютну свободу філософ звертав увагу на те, що стихія буття може корегувати особистість, причім у такій формі, коли перша перестає бути загальною самосвідомістю656. Так, стихія буття дійсно перебуває у площині загальної свободи, але остання протилежна реальності. Цебто, Г. Гегель розглядав дефініцію загальної свободи виключно у контексті теоретичної формули і тільки657. Проблема абсолютної свободи, за світобаченням Г. Гегеля, немислима без питання мудрості уряду – партії, що перемогла. Як не дивно, але гегелівське бачення діяльності уряду, у кшталті забезпечення абсолютної свободи, неодмінно асоціюється з крахом. З іншого боку, філософ притримувався думки про те, що саме партія є урядом, і це робить її партією та покладає на неї вину. «Якщо ж загальна воля [рішення народу. – М. С.] вважає діяння партії – злочинами проти неї, то протилежне, – вважав Г. Гегель, – неможливе. І це тому, що їй як загальній волі суперечить лише недійсна чиста воля партії»658. За таких обставин, Г. Гегель мислив, що бути підозрюваним – прирівнюється до винуватості, або має таке ж значення і такі ж наслідки, а зовнішньо виражена реакція на цю дійсність полягає в простому «внутрішньому» намірі, полягає в холодному знищенні цього сущого самозвеличення, у якого нічого забрати, окрім тільки самого її буття659. Та все ж таки, продовжуючи полеміку стосовно абсолютної свободи, у контексті пробудження вільної суб’єктивності, Г. Гегель доводить, що перша може перетворюватися в предмет, тобто набувати конкретної матеріальної форми та змісту. У зазначеній ситуації самосвідомість як усвідомлення люди651

Гегель Г. Система наук. Часть первая. Феноменология духа / Г. Гегель ; [пер. Г. Шпета]. – М. : Изд-во соц.экон. лит-ры, 1959. – Т. 4. – С. 316. 652 Там же. 653 Кушаков Ю. В. Нариси з історії німецької філософії Нового часу : [навчальний посібник] / Ю. В. Кушаков. – К. : Центр навчальної літератури, 2006. – С. 314. 654 Там само. – С. 316. 655 Там само. 656 Гегель Г. Система наук. Часть первая. Феноменология духа / Г. Гегель ; [пер. Г. Шпета]. – М. : Изд-во соц.экон. лит-ры, 1959. – Т. 4. – С. 317. 657 Там же. 658 Там же. – С. 318. 659 Там же.

2.3

227

ною себе самої як особистості відзначається різноманітністю форм вияву у практичному сенсі. Так, самосвідомість людини пізнає, що являє собою абсолютна свобода. Понеже, самосвідомість – це, в першу чергу, осягання людиною – особою, яка входить до складу суспільства, своєї діяльності, власних дій та вчинків, їх мети і причин, стосунків з іншими учасниками суспільних відносин, а також своїх власних рис характеру, моральних, розумових, фізичних ознак. Втім, важко збагнути, чи не мав на увазі у даному разі Г. Гегель самосвідомість людських мас у реалізації питання абсолютної свободи, адже попередньо означені набували домінуючого значення в теоретико-концептуальній системі гегелівських філософсько-правових розмислів660. Одначе, абсолютна свобода обговорювалася Г. Гегелем у розумінні абстрактної самосвідомості, яка в середині себе знищує будь-яку відмінність і будь-яке стійке існування різниці661. «А в якості цієї абстрактної самосвідомості абсолютна свобода, – визнавав він, – є предметом для себе»662. Виникає запитання: абсолютна свобода як абстрактна самосвідомість у змістовому варіанті предмета – це логічне поняття, що становить зміст думки, чи конкретне, матеріальне, яке сприймається органами чуття людини? Не конкретизуючи зазначеної квестії, Г. Гегель чомусь глибше торкається питання психологічного спрямування, вказуючи при цьому, на емоційно-реакційну поведінку людини в умовах справжньої небезпеки. Філософ зазначає, що відповідний компонент самопочуття перед обличчям смерті є споглядання цієї її негативної сутності663. У подальшому, філософ інтерпретує абсолютно вільну самосвідомість, у розумінні її взаємозв’язку, але уже з загальною волею як позитивною сутністю особи664 і резюмує у плебсологічному кшталті. Він, зокрема, відзначає, що абсолютна свобода як остаточна рівність загальної волі сама з собою поміщає в собі негацію, а тим самим і різницю взагалі, і вона надає розвитку їй665. Потрібно все ж вказати, що у проблематиці абсолютної свободи філософ припускається деяких недоречностей, коли інтерпретував питання волі. Їхній зміст полягав у тому, що мислитель більше аніж це було б доречним залишався на місці у своїх роздумах про означене. Хоча звичайно тут було б доцільним висунути й іншу версію, відповідно до якої Г. Гегель всього лише вдосконалює конкретне. Та все ж, у подальшому Г. Гегель доводить, що в лабіринтах рівної собі загальної волі, де проявляється негативне одиничної свідомості, знову утворюється організація духовних мас, на долю яких дістається багато індивідуальних свідомостей666. Аналіз даного гегелівського плебсологічного філософсько-правового постулату цілком відповідає чинним законам логіки. Загальне, з окремими недоліками конкретного, є, по-перше, тим, що утворилося внаслідок розвитку чого-небудь, у тому числі матеріального, і стосується усього. По-друге, хоча загальне і є означеним, воно все ж як основне позбавлене конкретності. Проте, це явне протиріччя у понятті загального не суперечить логічній обґрунтованості гегелівського світогляду щодо витворення загального з загального. Як вбачається з вищезазначених роздумів Г. Гегеля, у плебсологічному філософськоправовому баченні на тлі концепту загальної волі закономірно виникає будова духовних [народних. – М. С.] мас як цілого, що поширюється на більшість суспільства. Надалі, Г. Гегель продовжує хід своїх філософсько-правових роздумів у важкому стилі суб’єктивного індивідуалізму. При цьому він одним з головних питань вважає субстанцію духу і це не дивно. Відповідно до системи суджень Г. Гегеля, саме на ступені «духу» свідомість людини осягає духовну реальність світу і себе. Тепер постає зрозумілим, що гегелівський об’єктивний ідеалізм послугував дієвим філософським інструментом у витворенні ним іде660

Гегель Г. Система наук. Часть первая. Феноменология духа / Г. Гегель ; [пер. Г. Шпета]. – М. : Изд-во соц.экон. лит-ры, 1959. – Т. 4. – С. 318. 661 Там же. 662 Там же. 663 Там же. 664 Там же. 665 Там же. – С. 319. 666 Там же.

228

Розділ 2

алістичної діалектики – безперервного процесу як природного та суспільного розвитку. Хоча Г. Гегель і систематизував діалектику на буття, сутність і поняття, він все ж характеризував її в загальних формах розвитку. Щодо буття, то означене, на думку Г. Гегеля, є першим і абстрактним визначенням думки. Цікаво збагнути, що зазначену об’єктивну реальність філософ розглядав у аспекті категорій міри, кількості та якості, у контексті абстрактного їх вияву на рівні власної думки. У подальшому мислитель дещо переорієнтувався і ту ж проблему буття розглянув як результат наукової уяви. Зрозуміло, що зазначені філософсько-характерологічні ознаки отримали явну зміну напряму та інтенсивності думки. Насправді мислитель зіставляє дійсне (гегелівське буття) з відмінним, у певній мірі контрастним, але тим же, хоча і віддзеркаленим у свідомості, поняттям. Високоякісний філософський рівень роздумів Г. Гегеля про буття – незаперечний, тому такий мислительний процес закономірно висвітлював формат його сутності, як визначального в предметі буття. Таким чином Г. Гегель своєрідно інтерпретував в обсягах індивідуального теоретичного осмислення досліджувану ним проблему. Згадана специфічність репрезентувалася в безсумнівній ідеалістичній формі. Сутність же, як справжній зміст буття, час від часу видозмінюється отримуючи нову якість. Тому Г. Гегель розглядав сутність буття, як таку, у кшталті основних логічних понять, що висвітлюють найзагальніші, існуючі в реальній дійсності закономірні відношення та зв’язки, адже цілісність, сполучення будь-яких поєднаних між собою предметів і явищ об’єктивного світу як сущих – незаперечний матеріальний факт. Це означає, що сутність як ціннісна категорія є там і тоді, де і коли наявна внутрішня особливість чогось, розумна його основа. У даному контексті важлива об’єктивна взаємозалежність єства яково змісту від буття і навпаки. Отож, діалектичне світобачення Г. Гегеля було закономірно інтерпретоване ним у категоріальній філософській формі означених понять – змісту і буття. Щодо їхнього зв’язку з проблемою гегелівського абстрактного духу, то, як зазначалося, Г. Гегель вбачав наявність розвитку (саморозвитку) у такій послідовності: буття, сутність, поняття (дефініція). Відповідну філософську концептуальну систематичність Г. Гегель вважав процесом саморозвитку абстрактного духу. І все ж, конституативною філософською константою перетину уявних, мислительських осей об’єктивного ідеалізму у творчості Г. Гегеля вважається поняття. І це тому, що саме поняття Г. Гегель сприймав як багато генеруючу філософську цінність, яка упредметнює в собі його наукову теорію. Зазначимо, що гегелівська абсолютна свобода інтерпретована ним у значенні співвідношення дефініції та предмета. Це дає підстави зробити побіжний висновок, що у філософії Г. Гегеля важливим принципом є поєднання теорії з явним. Щоправда, таке поєднання інтерпретувалося ним неодноразово. Поняття у філософському світобаченні Г. Гегеля – це особлива субстанція. Першим її компонентом Г. Гегель визнавав абсолютну ідею, як основну категорію своєї філософії, наділеною ознакою універсальності. Квестія абсолютної ідеї у гегелівському світобаченні – це багатоступеневий процес, як послідовний рух від абстрактного до конкретного, в якому кожна стадія досконаліша від попередньої. Окрім того, кожен попередній період даного процесу одним зі своїх суттєвих недоліків, як вважав Г. Гегель, наділений властивістю розпаду на протилежності, що суперечать одна одній. Зауважимо також, що філософ класифікував проблему саморуху абсолютної ідеї всього на три стадії. Перша з них – витворення Бога у його вічній сутності. Зазначена стадія процесу абсолютної істини вибудовується завдяки науковим законам і формам мислення, інтерпретованим через призму сукупності гегелівських філософських поглядів. Друга стадія процесу саморуху абсолютної істини охоплює у всій їх сукупності і зв’язках питання органічного та неорганічного світу яково природи. За судженнями Г. Гегеля, дана стадія саморуху абсолютної істини, хоча інтелектуально й упредметнюється у формі природи, проте остання набуває кшталту інобуття як момент її розвитку. І це тому, що, на думку Г. Гегеля, інобуття – це відносно закінчене буття, яке інколи може набирати невласної форми. Філософ передбачав таку лінію розвитку своєї наукової системи, у якій інобуття в природі є результатом трансформації буття. Перше ж, у свою чер-

2.3

229

гу, є наслідок, що репрезентується у кшталті духу як неуречевленого (не матеріального, не природного) початку. Отож, третя, завершальна стадія процесу саморуху абсолютної істини, за концепцією Г. Гегеля, у свою чергу визначається трьома періодами суб’єктивного, об’єктивного й абсолютного духу. Хоча, філософська світоглядність Г. Гегеля про проблему духу набуває планетарного значення, вона все ж упредметнювалася у формі системи логічних категорій і тільки. Правда, характеризується притаманною ознакою розвитку як закономірного, а не надприродного процесу. Доречно зауважити, що й сьогодні одним з головних питань філософії залишається питання кореляції духу і матерії. З плебсологічного філософсько-правового погляду, нині матерія також дійсна, як і її тінь – дух, що проявляється як у категоріальному, так і в епізодично-реальному ракурсі. У широкому ж розумінні початково у Всесвіті панували пустота і спокій, у кшталті нічим незаповненого простору. Таку порожнинну властивість мала середня частина суцільного Всесвіту. Даний стан Всесвіту як особлива його якість, на наш погляд, уречевлювалася духовним, тобто нематеріальним початком. Згодом, природно самозапочаткувалися всюди – сущі ознаки живої, а відтак і неживої матерії, які завдяки еволюційному процесу набули явно вираженого, масового характеру. Так, фактично з «нічого» у ході еволюційного розвитку виникла і людина. Отож, дух наявний там і тоді, де і коли була, або є матерія, але не завжди. Це означає, що плебсологічна філософсько-правова дефініція духу містить у собі такі найістотніші його ознаки, які не узгоджуються з відповідною тематикою ні ідеалістичної, ані матеріалістичної філософії. Це означає, що матерія і дух наявні в об’єктивному світі завдяки очевидно явленій у природі мудрості, яка повсякчас реалізувалася і реалізується як надприродна властивість. І все ж, у юриспруденційному баченні засвідчити та довести правильність, істинність твердження про дійсність наявності духу неможливо, як і не можливо його спростувати. На наше переконання, пропонована закономірність неможливості ні довести, ні спростувати, адже існування духу поширюється також на субстанцію Творця Всесвіту, Землі та всього сущого, адже сила природи першопочатково мала право творити навколишній світ, приводячи в життя силу розуму у формі того, що було і є. Людина ж з’явилася у світ лише згодом, а її розум – це такий особливий витвір природи, що властивий для неї від народження і повсякчас має здатність до вдосконалення розумової діяльності людини, хоча досить часто виявляє похибки та недосконалість. Ідеальність розуму людини не може перевершити ідеальності «розуму» природи, але досягає межі життєдіяльності людини до максимуму, але не до вічності. Тіло ж людини без розуму неможливе, як і душа без тіла, а світ без матерії. Отже, плебсологічна філософськоправова цінність гегелівської наукової спадщини, в діапазоні німецької класичної філософії, все ж міститься в доктрині природного права – філософії права Г. Гегеля, що була сформульована ним в трактаті «Філософія права» у 1821 р. Доречним у даному разі окремо зауважити наступне. У радянській філософській енциклопедичній літературі667, а також у філософських словниках668 вказано, що зазначена робота Г. Гегеля має назву «Філософія права». У першому джерелі поруч найменування праці відображено також запис: «1821». Незрозуміло – це рік її написання чи видання? У той же час, в українському перекладі з німецької мови (перекладачі Р. Осадчук та М. Кушнір) у 2000 р., в м. Києві у видавництві «Юніверс» вийшла у світ робота Г. Гегеля «Основи філософії права, або Природне право і державознавство». Гегелівська передмова до відповідного трактату датована 25 червня 1820 р. в Берліні. Викладене дозволяє резюмувати, що в словникових джерелах назва зазначеного наукового трактату Г. Гегеля, скоріше за все, подана в мінімізованому, тобто скороченому варіанті. Одначе існує ще одна, третя філософсько-історична версія щодо питання з означеної тематики. Її прихильники вважають, що початково гегелівський філософсько-правовий твір дійсно мав 667

Философский энциклопедический словарь / [гл. ред.: Л. Ф. Ильичев, П. Н. Федосеев, С. М. Ковалов, В. Г. Панов]. – М. : Сов. энциклопедия, 1983. – С. 103. 668 Краткий словарь по философии / [под общ. ред. И. В. Блауберга, И. К. Пантина]. – Изд. 4-е. – М. : Политиздат, 1982. – С. 410.

230

Розділ 2

назву «Основи філософії права». У подальшому ж, Г. Гегель перевидав роботу, попередньо доопрацювавши її. Тому вона й отримала словесне позначення «Основи філософії права, або Природне право і державознавство». Наприклад, одним з таких прихильників є філософ А. О. Приятельчук, який додає також, що головне не назва, а зміст. Проте, зміст без назви – це людина без імені. За таких причин доцільно вважати, все ж таки, можливим використовувати зменшений різновид найменування означеної праці Г. Гегеля у поєднанні з повною її назвою. Окрім того, заради об’єктивності необхідно зазначити також, що філософсько-духовна спадщина Г. Гегеля не залишилась на узбіччі його мислительської творчості, а розгорнулася потім змістовніше та предметніше саме у філософсько-правовому форматі. Наприклад, у тому ж творі «Філософія права» Г. Гегель вдосконалив своє вчення про об’єктивний дух, яке відповідно мало суттєвий вплив на подальший розвиток як соціології, так і соціальної філософії. Отже, ідея феноменології духу Г. Гегеля була трансформована ним у право і мораль у кшталті об’єктивного духу. І це тому, що об’єктивний дух, за гегелівським світобаченням, є надіндивідуальною цілісністю, яка володарює над окремими людьми у значенні суспільних відносин, правовідносин та охоплює всю сферу соціального буття. А втім, Г. Гегель у роботі «Основи філософії і права, або Природне право і державознавство» повно, глибоко та вичерпно досліджує корінні, основні питання держави з належними їй означеннями у філософському світобаченні. У контекст філософсько-правової уваги філософа увіходять також проблеми моралі та моральних устоїв, сім’ї та сімейного законодавства, громадянського суспільства у поєднанні з питаннями системи потреб, здійснення правосуддя, поліції і корпорації. Щодо громадянського суспільства, то окрім того, Г. Гегель аналізує складові компоненти світобудови означеного, обговорює різноманітні способи його здійснення – форми правління, як такі. При цьому мислитель змістовно заглиблюється у крутіж царини первіснообщинного ладу, розглядаючи його як першооснову суспільного правління. Аналітично-філософсько-правова діяльність Г. Гегеля, в осмисленні структури громадянського суспільства, сягнула інших суспільно-економічних формацій і досягла меж високорівневого стану соціального розвитку з відповідною матеріальною культурою його сучасності. Досліджуючи різні форми правління суспільством, Г. Гегель описував їх з констатацією як позитивних, так і негативних істотних, характерних особливостей у ґенезисному розумінні. Виникнення, становлення і розвиток інституту правління суспільством як певної сукупності людей, які об’єднані відповідними відносинами, є закономірним, логічним наслідком здатності людини до мислення, у процесі пізнання нею складної об’єктивної дійсності. Вдосконалення суспільства, а відтак і держави, є нескінченним плебсологічним процесом на стадіях природного протікання якого кожна нація (народ) вважає себе такою, що у достатній мірі розумно зріла. І лише з плином часу вона осягає свою розумову нікчемність у минулому, але не в сучасному бутті. Це стосується і проблеми управління суспільством. Отож, велике благо для нації (народу) мати державну владу, яка піклується про них. У модерному плебсологічному філософсько-правовому форматі гегелівська теорія природного права набула абсолютно нової філософсько-правової якості. Геніальність гегелівської ідеї щодо впровадження у концепцію права, а також моралі, алгоритму феноменології духу як об’єктивної реальності очевидна, адже мала достатньо вагомий вплив на розвиток соціальної філософії, і безпосередньо соціології та ін. Сутність же теорії мислителя, фактично зведена ним до того, що об’єктивний дух охоплює всю складну сферу соціального буття у контексті відповідних правовідносин. У філософському розумінні мислитель висвітлив парадигму концепції держави з відповідними категоріальними акцентами та вдало поєднав її з питаннями функціонування поліції, здійснення правосуддя, а також зі сферою громадянського суспільства (способами його реалізації), моралі, сім’ї, і, звісно ж, сімейного законодавства та ін. Ґенезис процесу управління суспільством та його вдосконалення є нескінченним плебсологічним процесом. Відповідно до гегелівського світобачення події, які відбувалися у дій-

2.3

231

сності з масовою участю революційно налаштованого народу, заслуговували на осуд і не викликали схвалення. Водночас мислитель відстоював філософську ідею свободи людини, як процес саморозвитку духу, акцентуючи при цьому увагу, що дух людини існує як абсолютна свобода. Дана ідея Г. Гегеля постала першосновою концепцїї абсолютної свободи конкретної людини, так само й на світовому рівні. Абсолютна свобода за Г. Гегелем немислима без питання мудрості уряду як політичної сили, що здобула перемогу. Гегелівська концепція функціонування уряду, у формі забезпечення абсолютної свободи, неодмінно асоціюється з поразкою. Філософ визнавав, що саме свідомість і воля переходять у стан діяльності, створюючи закони та державні акти. У плебсологічному осмисленні алгоритм волі, беззаперечно, має вплив на більшість суспільства, на тлі концепту загальної волі закономірно виникає будова духовних мас як цілого.

Розділ 3 ПЛЕБСОЛОГІЧНЕ ОСЯГНЕННЯ КВІНТЕСЕНЦІЇ ФІЛОСОФІЇ НЕНАСИЛЛЯ 3.1. ФІЛОСОФІЯ НЕНАСИЛЛЯ ТА ЇЇ ПЛЕБСОЛОГІЧНА ОЦІНКА Феномен модерного суспільного розвитку, у тому числі процесу державотворення в Україні та за її межами, орієнтує людство на необхідність обмеження насилля у світі. Активне задіяння методів ненасилля в українському, так і у світовому суспільстві, причім як зі сторони людини, так і держави, зумовлені потребами утвердження прав та свобод людини, залученням до вирішення даної проблеми широкої громадськості об’єктивно сприяють формуванню та розвитку філософії ненасилля. Актуальність пізнання плебсологічного філософсько-правового виміру поняття, сутності, видів, ґенезису, місця і ролі філософії ненасилля зумовлена гостротою соціальної проблеми правового предикату відносин людини й держави й пов’язана з правом, філософією, економікою, мораллю, політикою та релігією. До постання філософії ненасилля, у першу чергу, причетні засновники: 1) буддизму – Сідхартма, Гаутама; 2) християнства – Ісус Христос. Основоположний внесок до розвитку філософії ненасилля зробили мислителі: 1) Китаю (Конфуцій, Лао-цзи); 2) Індії (Магавіра, Шанкара); 3) Античного періоду (Сократ, Платон, стоїки); 4) Середньовіччя (Августин, Фома Аквінський, Еразм Роттердамський); 5) Відродження (Томас Мор); 6) Нового часу (Г. Гроцій, Т. Гоббс, Р. Декарт, Б. Спіноза); 7) Просвітництва (Д. Дідро, Ф. М. Вольтер, Ш. Монтеск’є, Ж.-Ж. Руссо); 8) Романтизму (Б. Паскаль, І. Кант, Ф. Шлейєрмахер, Ф. Шиллер, Ф. Шеллінг), а також 8) сучасного періоду (А. Шопенгауер, Б. Рассел, Х. Ортега-і-Гассет, К. Ясперс, М. Хайдеггер, Г. Маркузе, Е. Фромм, Г. Торо, Л. М. Толстой, М. К. Ганді, А. Швейцер, Ж. П. Сартр, А. Камю, М. Л. Кінг, Дж. Шарп). Загальновизнано, що на погляди цих вчених особливий теоретичний вплив мала, започаткована Л. М. Толстим, концепція несупротиву злу силою669. У сфері сучасної української філософії питаннями дослідження ненасилля займалися: А. К. Бичко, І. В. Бичко, В. С. Дудченко, В. П. Іванов, С. Б. Кримський, І. С. Лисак, М. П. Лукашевич, М. І. Михальченко, Ю. В. Омельченко, Н. К. Петрук, А. В. Табачковський, В. І. Шинкарук, О. І. Яценко та ін. Науковий аналіз праць вказаних авторів дозволяє осягнути потребу всебічного та глибокого пізнання теоретико-практичної сутності філософії ненасилля. Проблемами насильства і ненасильства займаються дослідницькі закордонні інституції, зокрема, в основному в США: в Інституті ненасильства М. Л. Кінга (Нью-Йорк), Інституті Енштейна (Кембрідж), в Дослідницькому центрі з ненасильства (Санта-Круз). Мета даного дослідження полягає у тому, щоб ґрунтовно з’ясувати поняття, сутність, види, ґенезис, завдання філософії ненасилля та виокремити значення філософії ненасилля для плебсології як філософсько-правового вчення. Філософія ненасилля в своїй основі ґрунтується на світоглядних теоретико-праксисних витоках, ідейний задум яких – дотримання прав і свобод людини, а отже, законності та справедливості. На сучасному етапі державотворення у процесі побудови в Україні істинної правової держави базовими соціальними цінностями на її теренах постають ненасильство, свобода і демократія. Ненасильство є одним із способів врегулювання правового предикату відносин 669

Дудченко В. С. Теорії ненасилля як предмет філософської рефлексії в контексті сучасних цивілізаційних викликів : автореф. дис. … канд. філос. наук : спец. 09.00.03 «Соціальна філософія та філософія історії» / В. С. Дудченко. – К., 2008. – С. 9.

3.1

233

між людьми у суспільстві, а також врегулювання відповідного алгоритму між людиною і державою. Зазначимо, що традиційно засобом врегулювання відносин у суспільстві слугувало саме насильство. Насильство у різній мірі зла супроводжувало людство впродовж його цивілізаційного розвитку, причім у формі різних правопорушень, злочинів, так само й масових заворушень, а також державних переворотів, повстань, революцій, війн, у тому числі зі застосуванням зброї масового знищення. Необхідно визнати, що можливі також й справедливі війни. Доречно зауважити, що у сфері національної лексики слово «насильство» тлумачиться у двох значеннях. У першому варіанті воно осмислюється, як застосування фізичної сили до кого-небудь; силування, ґвалт, примус, і відповідно у другому – застосування сили для досягнення чого-небудь; примусовий вплив на когось, щось670. Втім, у суспільному житті на рівні життєдіяльності конкретної особи, у контексті її психічної діяльності, насилля завжди конкурує з ненасиллям. Насильство в силу природи самої людини є результатом її як усвідомленої, так і неусвідомленої діяльності, системою дій, а особливо під час вирішення різноманітних конфліктних ситуацій. З розвитком духовного та культурного рівня людини ризик насильницької поведінки суттєво зменшується. Нині філософія ненасилля має достатньо різноманітні тлумачення згідно філософськоправових поглядів її представників. Багатозначність поняття «ненасилля» логічно зумовлює й множинність різновидів філософії ненасилля. Існують дві основні концепції філософії ненасилля. Сутність першої концепції охоплює два основних елементи філософії ненасилля. Перший елемент порівняльно-історичний та категоріальний аналіз принципів насилля і ненасилля, де розглядаються: 1) основні етапи осмислення проблеми насилля і ненасилля в історії соціально-філософської думки; 2) ідеалу ненасилля у вітчизняній культурній традиції; та 3) концепція ненасилля в сучасній філософії і науці. Відповідно другий елемент сучасної філософії ненасилля – це діалектика насилля і ненасилля в сучасному світі, яка висвітлює: 1) насилля і ненасилля на рівні соціальних відносин; 2) насилля і ненасилля на рівні міжособистісних відносин; 3) ненасилля як фактор консолідації суспільства і соціального прогресу671. Структура другої концепції філософії ненасилля репрезентується у контексті єдиного змістовного цілого, систематизована сукупність якого окреслює: філософію ненасилля як ідейну течію від періоду давнього світу до сучасності; Будда – засновник філософії ненасилля; Ідея ненасилля у початковому християнстві та її подальше використання; А. Шопенгауер як виразник філософії ненасилля епохи модерну; Л. М. Толстой щодо несупротиву злу силою; М. К. Ганді: ахимса і сатьяграха; сучасні уявлення про філософію ненасилля672. Філософія ненасилля у формі ідейної течії бере свої витоки з давнього світу. Щоправда, одні автори А. М. В’язьміна, О. В. Мартишин, Р. А. Ульяновський та інші вважають, що зародження філософії ненасилля було започатковане ще в давній Індії, а згодом набуло розвитку і в буддизмі673. Інші ж дослідники, наприклад А. В. Перцев, навпаки, притримуються думки, що засновником філософії ненасилля є індійський мислитель Будда674. При цьому вчені зовсім не вдаються до відповідних посилань. Воднораз, щодо питання започаткування філософії ненасилля притримуємося обґрунтованої наукової думки, що першоджерела філософії 670

Новий тлумачний словник української мови : у 3 т. : 42 000 слів / [укл. В. В. Яременко, О. М. Сліпушко]. – Вид. 2-ге. – К. : Аконіт, 2003. – Т. 2: К–П. – С. 303. 671 Конухова А. В. Ненасилие как идеал и принцип человеческого бытия: социально-философский анализ : дисс. … канд. филос. наук: спец. 09.00.11 «Социальная философия» / А. В. Конухова. – Красноярск, 2014. – 181 с. 672 Перцев А. В. Философия ненасилия : [курс лекций] / А. В. Перцев ; Философ. Фак-т Урал. гос. ун-та им. А. М. Горького. – Екатеринбург, 2007. – 26 с. 673 Ганди Мохандас Карамчанд. Моя жизнь / Мохандас Карамчанд Ганди ; [пер. с англ. А. М. Вязьминой, О. В. Мартышина, Р. А. Ульяновского]. – М. : Глав. ред. восточ. лит-ры изд-ва «Наука», 1969. – 612 с. 674 Перцев А. В. Философия ненасилия : [курс лекций] / А. В. Перцев ; Философ. Фак-т Урал. гос. ун-та им. А. М. Горького. – Екатеринбург, 2007. – 26 с.

234

Розділ 3

ненасилля були наявні ще у Ведах (Самхитах і Брахманах) Стародавньої Індії (близько ХV– V ст. до н. е.). Так, у Веді, що віднесена до групи Самхити – Гімні Соме (прадавня рослина), зображуються різні шляхи до добробуту675, а отже, й миру. В іншому ведійському творі, що віднесений до групи Брахмани, «Про вмирання навколо Брахмана» (абсолютна свідомість) розповідається про п’ять способів (вогонь, сонце, місяць, дощ, блискавка) досягнення спокою676, а отже, й миру. З інших академічних джерел відомо, що концепція заперечення насилля зародилася в Стародавній Індії, а її автором був син багатого князя на ім’я Сідхартха Гаутама, він же Шак’я (Сак’я) – Муні, який проживав у V–VІ ст. до н. е. та мав титул Будди677. Православ’я ґрунтується на ідеї ненасилля Старого Заповіту, зокрема, в Десяти Заповідях Господа Бога, що були проголошені іудейському люду через Мойсея: 1) Не мати інших богів; 2) Бог карає, хто ненавидить його за провину батьків до третього і четвертого [роду], і що чинить милість тисячам поколінь, хто любить Його і хто держиться Його заповідей; 3) Не вимовляти ім’я Бога марно; 4) Святкувати день суботній; 5) Шанувати батьків своїх; 6) Не вбивати; 7) Не чинити перелюбу; 8) Не красти; 9) Не свідчити неправдиво на свого ближнього; 10) Не бажати дому ближнього свого та його дружини та ін.678. Особливо ідея ненасилля конкретизується у VІ (не убий), VІІІ (не кради) та ІХ (не давай неправдивих свідчень) заповідях. Концепція ненасильства була проголошена першим християнам, до якої наполегливо апелював у заповідях свого вчення її провісник Ісус Христос. Йдеться про заповіді: про прощення людям їх гріхів679, любити ворогів своїх, недолання зла силою680. У зв’язку з висловленим не можемо погодитись з думкою А. А. Гусейнова про те, що у Старому Заповіті ненасилля як ідея існувало у нерозвиненій формі, зокрема, «непротивлення злу, будучи свідченням моральної досконалості, індивідуальної перемоги над гріхом, не розглядалося у якості подолання самого зла…, ця очищуюча роль ненасилля була досить слабко акцентованою»681. Ідеї концепції ненасилля, зокрема, у вченні про світ, проголошував український філософ Г. С. Сковорода, який мислив і діяв, керуючись такими категоріальними цінностями682. Загальновідомо, що концепція ненасилля була визначальною в менталітеті українського народу. У зв’язку з цим правильно вважає О. В. Мишанич, що філософія Г. С. Сковороди суголосна саме народному світогляду, морально-етичним нормам простого народу683. Враховуючи, що основні положення концепції ненасилля мають природно-правовий (філософськоправовий) характер, то вони активно задіяні і нині громадянами України. Засвідченням цього є застосування громадянами на сході України ненасильницького опору озброєним терористам. Наприклад, 3 липня 2014 р. обурені і без зброї мешканці селища Борівське Сєвєродонецького району Луганської області, а також селища Шабельківка в районі Краматорська (Донецької області), 21 червня 2014 р. зібравшись на збори, змусили озброєні групи терористів 675

Древнеиндийская философия. Начальный период / [пер. с санскрита, подг. текстов, вступ. ст. и комм. В. В. Бродова] ; Ин-т философии АН СССР. – М. : Изд-во соц.-экон. лит-ры, 1963. – С. 30. 676 Там же. – С. 44–45. 677 Українська Радянська Енциклопедія : у 17 т. / [гол. ред. М. П. Бажан] ; АН УРСР. – К. : Головна редакція УРЕ, 1961. – Т. 2: Богуслав–Волочиськ. – С. 120–121. 678 П'ятикнижжя Мойсеєве. Розділ 20 [Електронний ресурс] / [пер. І. Огієнка]. – Режим доступу: http://bibleonline.ru/bible/ukr/02/20. – Назва з екрану. 679 Библия. Книги священного писания Ветхого и Нового Завета / Канонические в русском переводе с объяснительным вступлением к каждой книге Библии и [примечаниями Ч. И. Скоуфильда с анг. издания 1909 г.]. – Чикаго, 1999. – С. 1099. 680 Там же. – С. 1098. 681 Гусейнов А. А. Этика ненасилия / А. А. Гусейнов // Вопр. философии. – 1992. – № 3. – С. 1. 682 Сковорода Г. Твори : у 2 т. / Г. Сковорода. – Вид. 2-ге, виправл. – К. : Обереги, 2005. – Т. 1. – 528 с.; Т. 2. – 479 с. 683 Там само. – Т. 1. – С. 20.

3.1

235

залишити захоплені ними українські поселення684. В іншому випадку патріотично налаштовані, неозброєні мешканці м. Маріуполя декілька разів у 2014 р. звільняли захоплений сепаратистами міський виконавчий комітет685. Філософія ненасилля – це нова течія в сучасній філософії як гуманітарній науці про загальні закони розвитку природи, суспільства і мислення. Зміст же філософії ненасилля як особливої форми суспільної свідомості має суттєві відмінності від тих загальних принципів, на основі яких вибудувана квінтесенція, тобто визначальне, головне у предметі класичної філософії. Йдеться про кардинально нові принципи сприйняття буття і його пізнання, про ставлення людини до світу. Це означає, що предметом дослідження філософії ненасилля є сутність і значення ненасилля у суспільному житті. У філософії ненасилля репрезентується вихідна категорія ненасилля, як реальний спосіб врегулювання проблем конфлікту у суспільстві. Водночас, філософія ненасилля гармонійно співвідноситься з загальними філософськими засадничими поняттями духу і матерії та є наслідком позитивного розвитку цивілізаційних процесів. Філософія ненасилля об’єктивно відображає спрямованість діалектичного розвитку людства мирним шляхом, а отже, означену раціонально вважати невід’ємною частиною відповідної концепції. Разом з тим, філософія ненасилля висвітлює внутрішні закономірності ґенезису людства. Процеси, що становлять зміст філософії ненасилля фактично забезпечують еволюційний розвиток людства. З означеного, варто зробити висновок, що філософія ненасилля являє собою систематизовану сукупність теоретичних знань щодо ненасильницького опору людини іншим, у тому числі державі з метою захисту своїх природносоціальних прав і свобод. У плебсологічному філософсько-правовому осягненні ненасильницький опір населення державній владі може проявлятися у формі: 1) ненасильницьких повстань; 2) мирних революцій, спрямованих на повалення режиму узурпованої державної влади; 3) інших локальних заходів, пов’язаних з захистом прав та свобод конкретної людини, групи людей. Водночас, вважаємо, що громадянська непокора населення державній владі може стосуватися як внутрішньодержавних, так і міждержавних відносин. З плебсологічного філософсько-правового погляду мирною революцією, що була направлена на повалення режиму узурпованої державної влади, варто вважати події Революції Гідності 2014 р. в Україні. Необхідно визнати, що революція Гідності 2014 р. в Україні була спрямована на: 1) повалення режиму узурпованої президентом В. Ф. Януковичем державної влади; 2) звільнення від політичної та економічної залежності Російської Федерації; 3) проведення реформ в Україні з орієнтацією на євроатлантичні цінності. Тому розроблені автором монографії «Плебсологія (філософсько-правове вчення)» теоретико-методологічні рекомендації з планування та організації проведення мирних революцій з метою повалення режиму узурпованої державної влади, до яких увійшли окремі положення філософії ненасилля (концептуальні засади класиків ненасильницького опору Л. М. Толстого, М. К. Ганді, М. Л. Кінга, А. Камю, Ж. П. Сартра, А. Швейцера, Д. Шарпа та ін.), були активно використані представниками громадських організацій («Білий молот», «Опора», «Правий сектор», «Спільна справа» та ін.) як учасників мирної Революції Гідності 2014 року в Україні. До історичної течії розвитку філософії ненасилля дотична ідея пацифізму (лат. pacificus – умиротворяючий), а також положення у формі законів плебсології, зокрема, основний закон плебсологічного філософсько-правового вчення – закон боротьби за мир, закон природного права народу на мирний опір узурпованій державній владі. Щоправда, співвідношення ідеї філософії ненасилля з такими законами можливе у разі філософського осягнення плебсології. Щодо співмірності філософії ненасилля з пацифізмом як ліберальним рухом, що виник на 684

Топчий А. Жители поселка Боровское на Луганщине самостоятельно прогнали вооруженных боевиков [Электронный ресурс] / А. Топчий. – Режим доступа: http://fakty.ua/184237-zhiteli-poselka-borovskoe-na-lugancshinesamostoyatelno-prognali-vooruzhennyh-boevikov. – Название с экрана. 685 Там же.

236

Розділ 3

початку ХХ ст., варто зазначити наступне. Збройна боротьба завжди супроводжується негативними для світового суспільства результатами – людськими жертвами, тому пацифісти організовано виступали проти будь-яких війн і революцій незалежно від їх мети та характеру. До структури філософії ненасилля слід виокремити систему елементів: 1) концепція ненасилля у модерній філософії і практиці; 2) поняття, види, завдання, принципи ненасилля; 3) ненасилля як взірець і головна засада людської життєдіяльності; 4) філософія ненасилля від давнього світу і до сучасності як ідейна течія; 5) внесок класиків ідеї ненасилля Г. Торо, Л. М. Толстого, М. К. Ганді, А. Швейцера, Ж.-П. Сартра, А. Камю, М. Л. Кінга, Дж. Шарпа та ін. у розвиток філософії ненасилля; 6) ідея ненасилля в релігійних вченнях; 7) ненасилля у форматі міжособистісних відносин; 8) ненасилля у сфері соціальних та внутрішньодержавних відносин; 9) ненасилля у концепті соціальних міждержавних відносин; 10) ненасилля як засіб консолідації суспільства у боротьбі за мир; 11) ненасилля як прогресивна форма цивілізованого поступу людства. Важливим концептуальним компонентом у філософії ненасилля є положення, що ненасилля – це процес мирної боротьби народу за утвердження національних та громадянських прав. Воднораз сутність філософії ненасилля проявляється у ненасильницькому опорі, що може репрезентуватися як у формі дій, так і бездіяльності. Ефективність впровадження ненасилля є реальною потребою у тому випадку, якщо суб’єкти, що застосовують його, не заподіюють шкоди іншим. В умовах ненасильницького опору суб’єкт витрачає певну кількість біологічної, психологічної та фізичної енергії і має проявляти силу волі, терпіння, а отже, бути здатним спокійно й довго витримувати ситуацію напруженості. Йдеться про спроможність спокійно переносити моральні та фізичні страждання, на які особа свідомо націлює себе. Спокій, толерантність має проявляти і супротивна сильніша сторона конфлікту (представники органів виконавчої влади, що узурпована в державі). До змісту філософії ненасилля у якісній, високо осмисленій формі ненасильницького опору варто відносити також квінтесенцію ненасилля як духовної та соціальної цінності. Підтвердженням висловленої плебсологічної філософсько-правової думки, що Революція Гідності 2014 року в Україні була мирною, засвідчують конкретні нормативно-правові акти, зокрема, Про внесення змін до Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» щодо статусу осіб, які захищали незалежність, суверенітет та територіальну цілісність України686. Аналіз творчої спадщини класиків ідеї ненасилля Г. Торо, Л. М. Толстого, М. К. Ганді, А. Швейцера, Ж.-П. Сартра, А. Камю, М. Л. Кінга, Дж. Шарпа та ін., а також теоретичних положень інших мислителів, синтез отриманих результатів з окремими концептами плебсології (філософсько-правового вчення) дозволив дійти попередніх висновків: ненасильницький опір як прогресивна форма супротиву людини державі можливий у тому разі, якщо її населення має достатньо високий рівень: 1) правосвідомості; 2) національного патріотизму та гідності; 3) національного менталітету; 4) солідарності; 5) віри в Бога; 6) виховання; 7) культури; 8) освіти. Достатність такого рівня суспільства вказаними якостями має перевищувати межу 50 %. Водночас відомо, що в Україні відповідно до офіційних статистичних даних станом на 1 грудня 2015 р. без обліку мешканців Криму та зони проведення антитерористичної операції кількість населення складала 42 млн 775 тис. осіб687. 686

Закон України Про внесення змін до Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» щодо статусу осіб, які захищали незалежність, суверенітет та територіальну цілісність України // Голос України. – Офіц. вид. – 22.05.2015. – № 89.– (Бібліотека офіційних видань). 687 За год украинцев стало на 180 тысяч меньше [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://ubr.ua/ukraineand-world/society/za-god-ukraincev-stalo-na-180-tysiach-menshe-374951. – Название с экрана.

3.2

237

З метою встановлення рівня суспільства для мирного супротиву державній владі, узурпованій В. Ф. Януковичем, впродовж 3 січня – 14 лютого 2014 р. було опитано 5000 осіб. У результаті опитування впродовж 3 січня – 14 лютого 2014 р. 5000 осіб в Україні (в усіх обласних центрах) було встановлено, що 78,6 % опитаних мали достатній (понад 50 %) рівень правосвідомості, національного патріотизму та гідності, особливостей національного менталітету, солідарності, віри в Бога, виховання, культури, освіти. Отримані результати надали змогу змоделювати ситуацію, що у передреволюційний період 78,6 % населення в Україні підтримали мирний опір узурпованій державній владі. Узагальнюючи тематику дослідження філософії ненасилля, у тому числі її плебсологічних вимірів, варто констатувати, що філософія ненасилля є одним з елементів системи, що складається з п’яти джерел плебсології (філософсько-правового вчення). З урахуванням вищевказаного, мирна Революція Гідності 2014 р. в Україні була направлена на: а) повалення режиму, узурпованої президентом В. Ф. Януковичем державної влади; б) звільнення України від політико-економічної залежності Російської Федерації; в) реформування держави, переорієнтації суспільного життя у сферу євроінтеграційних цінностей. Концептуальні положення філософії ненасилля, що вибудувані на основі теоретичних розробок класиків даної ідеї Г. Торо, Л. М. Толстого, М. К. Ганді, А. Швейцера, Ж.-П. Сартра, А. Камю, М. Л. Кінга, Дж. Шарпа, були творчо задіяні автором монографії «Плебсологія (філософсько-правове вчення)» у текст тактичних рекомендацій учасникам мирної Революції Гідності 2014 року в Україні.

3.2. ПЛЕБСОЛОГІЧНЕ ОСЯГНЕННЯ ФІЛОСОФСЬКИХ ІДЕЙ НЕНАСИЛЛЯ Г. ТОРО Вивчення тематики філософії ненасилля не буде об’єктивним без з’ясування співвідносних філософських ідей американського філософа-трансценденталіста, письменника, громадського діяча Генрі Давида Торо (1817–1862). У когорті мислителів-новаторів філософської ідеї ненасилля як джерела і складової частини плебсології Г. Торо посідає достатньо істотне місце. За цих причин актуальність наукового пізнання питання філософських ідей ненасилля Г. Торо доцільно пояснити як потребами як наукового (філософського, правового, філософсько-правового), так і правозастосовного характеру у контексті правовідносин людини з державою. З академічних джерел відомо, що алгоритм світогляду і літературної діяльності майбутнього митця сформувався під впливом ідей Ж.-Ж. Руссо688. Тематика філософських ідей ненасилля Г. Торо об’єктивно не знайшла предикату свого дослідження. Окремі ж її аспекти постали предметом наукових пошуків О. А. Барділовської, Н. К. Гудзія, І. С. Лисак, М. Є. Покровського, В. І. Фуркало. Аналіз наукових праць інших авторів з питань пізнання філософських ідей ненасилля Г. Торо однозначно надає можливість визначити наявні в них недоліки як щодо мети, так і змісту, а співвідносно дозволяє сформулювати межі та предмет тематики нашого дослідження. Отож, метою апробованого пізнання тематики філософських ідей ненасилля Г. Торо є дослідження результатів його наукової творчості та визначення тих її теоретичних положень, що суттєво збагатили відповідний напрям філософії. Окрім того, автор ставить перед собою мету з’ясувати значення філософських ідей ненасилля Г. Торо для плебсології (філософськоправового вчення). Хоча у своїх літературних творах Г. Торо і висвітлював універсальні властивості людського буття, втім, критикуючи реальну дійсність, активно сприяв розвитку прогресивних 688

Українська Радянська Енциклопедія : у 17 т. / [гол. ред. М. П. Бажан] ; АН УРСР. – К. : Головна редакція УРЕ, 1963. – Т. 14: Споживання–Тумак. – С. 486.

238

Розділ 3

демократичних тенденцій в американському суспільстві. Зокрема, у літературному творі «Волден, або життя в лісі» (1854) Г. Торо спростував тогочасну американську масову цивілізаційну культуру та несподівано виборов серед читачів шалену славу. Перу митця належить низка автобіографічних літературних творів «Тиждень на Конкорді й Меррімакові» (1849) та «Прогулянки», виданому посмертно (1964) та ін. Своєю творчістю Г. Торо активно сприяв розвитку демократичного руху за скасування рабства в США мирним шляхом, тобто визволення африканців від рабства. Цій важливій для суспільства тематиці автор присвятив такі праці: «Громадянська непокора» (1949), «Три промови Торо на захист Д. Брауна» (1859), «Янкі в Канаді…», виданій посмертно (1866). До філософського осягнення тематики ідей ненасилля Г. Торо спонукали два основні суспільно-правові фактори. Перший суспільно-правовий фактор частково охоплював предикат міжнародно-правових проблем. У США в середині ХІХ ст. витворилася досить складні та суперечливі суспільно-політичні обставини. США у 1846 р. розпочали агресію супроти північних провінцій Мексики. Спочатку уряд США спровокував переворот у Техасі (належав Мексиці), потім самовільно приєднав цю територію до своєї, після чого був здійснений провокаційний набіг на Мексику, а коли остання спробувала захиститись, США оголосили їй війну689. Другим актуальним суспільно-політичним фактором на вказаний історико-правовий період державотворення у США постала суперечлива проблема відміни мирним шляхом рабства африканців. Варто звернути увагу на громадянську позицію Г. Торо, що визначала його творчу діяльність. Так, у 50-ті роки ХІХ ст. Г. Торо був членом громадської організації «Гурток Паркера», що діяв у Бостоні (США) і об’єднував прихильників звільнення негрів від рабства. Відомо, що Г. Торо допомагав неграм-втікачам переправлятися зі США в Канаду690. Таким чином, саме практика суспільного розвитку посприяла тому, що Г. Торо ініціював та теоретично обґрунтував необхідність застосування громадянської непокори як засобу протидії соціально-несправедливій політиці уряду США. У своїй знаменитій праці – публічній лекції «Громадянська непокора», опублікованій у 1849 р., американський мислитель Г. Торо центральним суспільно-правовим питанням свого часу поставив проблему ліквідації ненасильницьким способом рабства у США. Мислитель підтримувався поглядів Вільяма Пелі, висловлені у праці «Обов’язок підтримування цивільній владі», що воля Божа велить коритися чинному уряду лише у тому випадку допоки вимагають інтереси суспільства, тобто доки утворення опозиції або зміна існуючого ладу загрожують накликати нещастя на все суспільство691. Втім, осмислюючи означене теоретичне положення, Г. Торо припускав, що виправдання кожного випадку непокори зводиться до порівняльного обчислення розмірів небезпеки і втрат з одного боку, та вірогідності й коштів відшкодування їх з другого692. При цьому Г. Торо критично зауважив, що В. Пелі не врахував такої ситуації, коли правило розумного компромісу не підходить, коли як народ, так і кожна окрема особа мусять стояти за правду, чого б це їм не коштувало693. Розглядаючи голосування більшості як мирний спосіб ліквідації рабства, Г. Торо акцентував увагу, що позбутися означеного лиха можливо тільки тим голосом, який буде поданий на доказ і підтвердження своєї власної свободи694. 689

Черниловский З. М. Всеобщая история государства и права (история государства и права зарубежных стран) : [учебник] / З. М. Черниловский. – Изд. 2-е, перераб. и доп. – М. : Высш. шк., 1983. – С. 342. 690 Лисак І. С. Історико-філософські аспекти проблеми ненасилля / І. С. Лисак // Гуман. вісн. ДВНЗ «ПереяславХмельн. держ. пед. ун-т ім. Г. Сковороди». – 2013. – С. 671–677. 691 Торо Г. Громадянська непокора / Г. Торо. – К. : Ява, 1991. – С. 9. 692 Там само. – С. 10. 693 Там само. 694 Там само. – С. 12.

3.3

239

Очевидно, що у даному разі для засвідчення власної думки з названого питання йдеться про мирні дії рабів, тобто за ліквідацію рабства у США мають голосувати не рабовласники, а раби. Не виключено, що окрім голосування мислитель припускав й інші мирні форми вираження громадянами свого права на протест державній владі. Слід розуміти у даному разі право громадян на використання мирних акцій громадянської непокори695. Г. Торо припускав, що окремі громадяни процес голосування бюлетенем прирівнюють до віддавання клаптика паперу. При цьому він визнавав, що ті ж виборці і без бюлетеня наділені «всією силою свого впливу»696. Беззаперечно, що у даному разі категорію «вся сила свого впливу», тобто впливу виборця як людини, Г. Торо наповнював можливим змістом ненасильницької боротьби за справедливість. Адже саме з цих мотиваційних причин Г. Торо констатував: «меншість безсила тоді, коли вона покірно пристосовується до більшості, – тоді вона й не меншість навіть; але ніщо перед нею не встоїть, коли вона опирається з усієї сили»697. У психологічному збудженні народу до мирного опору у формі ненасильницької боротьби, направленої на повалення режиму узурпованої державної влади, важливе місце посідає фактор суспільної детонації або «абсолютний ідеал», як його іменує Г. Торо698. Описуючи формування ситуації мирного соціального вибуху, «ми звикли говорити, що людські маси не дозріли до змін. Але дозрівання свідомості тягнеться кволо, бо меншість не набагато розумніша й не краща за більшість. Не так воно вже й важливо, щоб більшість зрівнялася в досконалості з тобою. Важливіше, щоб існував десь той абсолютний ідеал, бо тільки він може започаткувати процес бродіння у всьому широкому загалі»699. У практичній реалізації ідеї ненасилля важливе місце посідають психологічні та планово-організаційні проблеми. Не випадково Г. Торо вважав, що послідовна принциповість в діях, чітке усвідомлення ідеї справедливості і повна посвята їй змінюють все довкола. Тільки така поведінка є революційною в суті своїй і тільки вона повністю перевертає світ700. Водночас мислитель у поняття «революційна сутність» вкладав алгоритм мирних дій тих, хто бореться за справедливість701. У своїй «Євангелії частини пригнобленого світу», що не задіювала марксистські способи збройної революційної боротьби і вела пошук ненасильницьких шляхів боротьби за щасливе життя, Г. Торо не обійшов осторонь і питання непокори [народу. – М. С.] як протидії злу [помилковій політиці урядовців. – М. С.], яка зможе виявитися сама ще більшим злом702. На думку мислителя: «але ж то вже вина й відповідальність уряду, коли протидія на його вади стає ще більшим лихом. До цього справу довів сам уряд. Де був його розум, коли треба було своєчасно запередбачити й проводити реформи? Чому він не прислухався до мудрішої меншості своїх підданих? Чому злобиться й опирається, аж поки не почне боліти? Чому не заохочує громадян пильніше пантрувати за своїми промахами; чому не викриває їх сам, коли вони вже трапляються? Чому він завжди розпинає Христа, анафемує Коперника й Лютера, оголошує бунтівниками Вашингтона і Франкліна?»703. Відповідно до марксизму-ленінізму як революційного вчення революція в державі може бути успішною, тобто супроводжуватися переходом державної влади від одного класу до іншого, лише за наявності революційної ситуації. І це при тому, що згодом теоретики даного 695

Торо Г. Громадянська непокора / Г. Торо. – К. : Ява, 1991. – С. 16–17. Там само. – С. 21. 697 Там само. 698 Там само. – С. 11. 699 Там само. 700 Там само. – С. 16. 701 Там само. – С. 22.  Вислів Левка Лук’яненка. 702 Торо Г. Громадянська непокора / Г. Торо. – К. : Ява, 1991. – С. 16. 703 Там само. – С. 16–17. 696

240

Розділ 3

вчення вимушені були визнати, що при сприятливих умовах революція в державі може бути здійснена і мирним шляхом704. У свою чергу, як один з співавторів концепції громадянської непокори Г. Торо також вважав, що мирна революція в державі можлива лише за наявності відповідної ситуації705. Водночас, мислитель писав, що революція звершується у тому разі, якщо громадянин перестає коритися, а урядовець зрікається посади706. Вказана праця Г. Торо «Громадянська непокора» визначається плебсологічними філософсько-правовими якостями, втім, його основним твором вважається робота «Уолден, або Життя в лісі». У цьому науковому доробку мислитель творчо на достатньо високому філософському рівні висвітлив істинність відносин людини і держави. З означеного варто констатувати, що Г. Торо у пошуках ефективних мирних способів боротьби з рабством у США й не тільки один з перших висунув ідею громадянської непокори. Отже, згідно плебсологічного філософсько-правового осмислення ідеї ненасилля у творчості Г. Торо декларуються положення, по-перше, предмету пізнання філософії ненасилля; по-друге, правового предикату мирних відносин людини й держави. Таким чином, узагальнючи апробовану тематику філософських ідей ненасилля Г. Торо, приходимо до наступного висновку. Г. Торо має явні заслуги перед американським суспільством як письменник, громадський діяч, який об’єктивно критикував представників чинної влади. Мислитель критично висвітлював у своїх працях наявну в американському суспільстві масову цивілізаційну культуру. Заслуга Г. Торо у розробленні концепції філософії ненасилля полягає у тому, що мислитель: 1) вніс теоретично обґрунтовану для свого часу пропозицію щодо звільнення мирним шляхом африканців від рабства у США; 2) розробив таку форму мирної боротьби з державною владою як акції громадянської непокори; 3) відшукав абсолютний ідеал як феномен, що започатковує процес бродіння у суспільстві; 4) запропонував послідовну принциповість у діях, чітке усвідомлення ідеї справедливості та відповідно зробив істотний внесок у розвиток філософії ненасилля. Філософські ідеї ненасилля Г. Торо стосувалися порад щодо уникнення конфліктних ситуацій у відносинах держави з людиною. Мислитель рекомендував, що уряд держави має слугувати інтересам прогресивного суспільства (мудрої меншості своїх підданих), виявляти та усувати недоліки у своїй роботі, звітувати перед суспільством про результати своєї діяльності, заохочувати громадян до співпраці і не створювати критичних ситуацій (виникнення опозицій, зміни існуючого ладу).

3.3. ПЛЕБСОЛОГІЧНИЙ ФІЛОСОФСЬКО-ПРАВОВИЙ ВИМІР ДЕКЛАРОВАНОЇ Л. М. ТОЛСТИМ ХРИСТИЯНСЬКОЇ ІДЕЇ НЕСУПРОТИВУ ЗЛУ СИЛОЮ

В сучасних умовах державотворення як в Україні, так і у всьому світі сутність, декларованої Л. М. Толстим, християнської ідеї несупротиву злу силою, а особливо у контексті філософії ненасилля, набуває конституативного значення. Концептуальна християнська ідея несупротиву злу силою, репрезентована російським мислителем Л. М. Толстим у нових умовах суспільного буття в формі системи поглядів та є актуальною у плебсологічному філософсько-правовому осягненні. Водночас у реальному часі державотворення в Україні, декларовану християнську ідею несупротиву злу силою можливо інтерпретувати в багатоаспектному 704

Ленин В. И. О социалистической революции : в 2 т. / В. И. Ленин. – Изд. 2-е, доп. – М. : Политиздат, 1987. – Т. 1: 1899–1917. – 351 с.; Т. 2: 1917–1923. – 366 с. 705 Торо Г. Громадянська непокора / Г. Торо. – К. : Ява, 1991. – С. 22. 706 Там само.

3.3

241

плебсологічному філософсько-правовому вимірі. Творчий доробок Л. М. Толстого у контексті концепції філософії ненасилля є особливо цінним. І це тому, що філософія ненасилля повною мірою, по-перше, є одним з основних джерел плебсології (філософсько-правового вчення). По-друге, російський письменник, він же класик ІІ пол. ХІХ – поч. ХХ ст., великий майстер художнього слова, Л. М. Толстой (1828–1910) належить до когорти мислителів, засновників філософії ненасилля. За свою діяльність як ідейного реформатора у 1901 р. Л. М. Толстой був відчужений Синодом від церкви, більше того, уповноважені представники християнської церкви заборонили поставити хреста на його могилі. Під час дослідження питання репрезентації Л. М. Толстим християнських ідей несупротиву злу силою нами був виявлений родич мислителя, який проживає нині у м. Києві, колишній футболіст, правознавець Г. О. Цепін (1939). Його прабабуся – матір бабусі по матері Ольги Миколаївни доводилася рідною сестрою дружини Л. М. Толстого, уродженої княжни Л. М. Волконської. Г. О. Цепін розповідав про відомі йому з переказів родичів окремі малопоширені відомості, що пов’язані з життям Л. М. Толстого. Наприклад, при написанні роману «Війна і мир» Л. М. Толстой їздив до бородинського поля, вивчав місцевість, зустрічався і розмовляв з мешканцями навколишніх сіл, цікавився відомими їм фактами битви з французькою армією Наполеона. При цьому письменник наполегливо вкраплював у людські маси християнську ідею несупротиву злу силою. Правознавець згадував, що за участь у Кримській війні в 1854 р. Л. М. Толстой був нагороджений «Георгіївським хрестом» (нагорода для нижчих чинів, заснована у 1887 р.), якого він передав солдату. Співбесідник повідомив, що Л. М. Толстой за період своєї творчості ніде не згадував про Тараса Шевченка. Г. О. Цепін припускає, що основною причиною такої ситуації варто вважати походження Тараса Шевченка з кріпаків. Г. О. Цепін повідомив, що з приводу крайніх демократичних поглядів Л. М. Толстого з ним мав зустріч Обер-прокурор Святійшого Синоду К. П. Победоносцев (1827–1907). У розмові з Л. М. Толстим К. П. Победоносцев визнав: «Ваш авторитет такий, що ніяка тюрма не помістить». У питанні ґенезису ідеї несупротиву злу силою (філософії ненасилля) варто звернути увагу і на відповідні ідеї засновників буддизму (Сідхартха Гаутама), християнства (Ісус Христос), а також ідеї, долученого Богом до укладення Пятикнижжя, Моїсея. Можливо також вважати, що тією чи іншою мірою до ґенезису філософії ненасилля до періоду творчої діяльності Л. М. Толстого безпосередньо причетні мислителі: 1) Китаю (Конфуцій, Лаоцзи); 2) Індії (Магавіра, Шанкара); 3) Античного періоду (Сократ, Платон, стоїки); 4) Середньовіччя (Августин, Фома Аквінський); 5) Відродження (Томас Мор); 6) Нового часу (Г. Гроцій, Т. Гоббс, Р. Декарт, Б. Спіноза); 7) Просвітництва (Д. Дідро, Ф. М. Вольтер, Ш. Монтеск’є, Ж.-Ж. Руссо), а також сучасності Г. Торо, М. К. Ганді, А. Швейцер, Ж.-П. Сартр, А. Камю, М. Л. Кінг, Дж. Шарп. Головна мета у пізнанні концепції несупротиву злу силою (ненасилля) в плебсологічних філософсько-правових поглядах Л. М. Толстого вибудувана таким чином, щоб на підставі висновків його природно-правових (філософсько-правових), а отже, плебсологічних ідей, практики правозахисної діяльності в аспекті захисту прав і свобод людини зрозуміти сутність та значення теоретико-праксисного внеску мислителя в: 1) плебсологію (філософсько-правове вчення); 2) процеси державотворення, у тому числі в Україні у нинішню історичну добу. Варто звернути увагу, що наукові погляди Л. М. Толстого, як і його громадські обов’язки були достатньо різнобічними. Так, у 1892 р. він видав працю «Про засоби допомоги населенню, що постраждало від неврожаю», у якій застосовуючи аналітичний, описовий та інші наукові методи, мислитель висвітлює питання планування і організації заходів, направлених на подолання населенням в губерніях Росії жахливих наслідків неврожаю707. 707

Толстой Лев. О средствахъ помощи населенію, пострадавшему отъ неурожая / Лев Толстой. – М. : Высочайше утвержд. Т-во Скоропечати А. А. Левенсонъ. Петровка, д. Левенсонъ, 1892. – 16 с.

242

Розділ 3

В іншому випадку Л. М. Толстой як особа не байдужа до громадського, зокрема, християнського життя, активно відреагував на виступ на з’їзді місіонерів (м. Орел) у кінці 1901 р. губернського представника дворянства Стаховича. Актуальність піднятого питання про свободу совісті для християнської релігії так вплинула на мислителя, що він написав та видав працю «Про віротерпимість»708. Світоч російської літератури Л. М. Толстой є одним з визначних класиків філософії ненасилля, науковий внесок якого в означену галузь знань має різногалузевий характер: природно-правовий (філософсько-правовий), філософсько-релігійний (філософсько-теологічний), політичний (ліберальний). Втім, з усією філософської гами творчого доробку Л. М. Толстого, з урахуванням модерної сутності правового предикату відносин людини й держави як в Україні, так і в світі набуває теоретико-практичного значення плебсологічний філософськоправовий акцент ідеї несупротиву злу силою, тобто філософії ненасилля. Витоками концепції Л. М. Толстого несупротиву злу силою варто вважати: 1) практику його правозахисної діяльності; 2) біблійні християнські імперативи; 3) інші наукові джерела. Стверджувати, що ідея несупротиву злу силою витворена Л. М. Толстим виключно на положденнях християнських заповідей буде явно помилковою. З тексту праці Л. М. Толстого «Про церковний обман (лист)», датованої 16 березня 1896 р., постає зрозумілим, що мислитель був достатньо обізнаний як з буддизмом, так і конфуціанством709. Декларована Л. М. Толстим християнська ідея непротивлення злу силою за своїм сутнісним змістом має природно-правовий (філософсько-правовий), а за формою теологічний характер. Водночас, репрезентована Л. М. Толстим, християнська ідея непротивлення злу силою є визначальним етапом розвитку філософії ненасилля. З іншого боку, Л. М. Толстой усвідомлював, що ще в історичний період дохристиянського вчення серед різних народів був сформульований і проголошений вищий загальний для всього людства релігійний закон. Сутність даного закону полягала у тому, що люди для свого блага мають жити не кожний для себе, а кожний для блага усіх (буддизм, Ісаія, Конфуций, Лао-цзи, стоїки)710. Зокрема, Л. М. Толстой вважав, що дохристиянський період життєдіяльності людності був заснованим на дотриманні принципу насилля, про що мислитель констатував у своїй праці «Неминучий переворот». Адже заснований на дотриманні насилля (зла) дохристиянський період життєдіяльності людності характеризувався тим, що як людина, так і держава за певних умов мали повне право щодо примусового позбавлення життя винуватої особи. Отож, як підкреслював Л. М. Толстой, у зазначеній ситуації в дохристиянську історичну добу мав місце феномен насилля людини над людиною. Згідно його поглядів, цивілізаційний розвиток суспільства призвів до започаткування та ґенезису християнства. За своєю ж ідейною сутністю, християнство виражає любов у формі милосердя, тому християнство несумісне з насиллям. Водночас на його думку, декларована християнством любов у формі милосердя не може співіснувати з насиллям, тобто злом. Саме милосердя здатне подолати насилля. Поняття «милосердя» у філологічному найуживанішому значенні можливо тлумачити широкоформатно. По-перше, під милосердям розуміють добре, співчутливе ставлення до кого-небудь, по-друге – це вияв жалості, помилування. По-третє, милосердя сприймається як жалість, жаль, милість, ласка. Милосердним вважається той, хто схильний, готовий до добрих учинків. Термін милосердний уживається як постійний епітет до слів «Господь», «Бог»711. Це означає, що християнська любов у формі милосердя репрезентується у прощенні, проявленні милосердя до ворогів своїх. З іншого погляду, як істота, яка здатна до мислення, 708

Толстой Л. Н. О вѣротерпимости / Л. Н. Толстой. – М. : Книгоиздательство «Звѣзда» Н. Н. Орфенова. – 16 с. Толстой Л. Н. О церковном обмане (письмо) / Л. Н. Толстой ; [под ред. Б. С. Бондарскаго]. – М. : Книгоиздво «Звѣзда» Н. Н. Орфенова, 1917. – С. 3. 710 Толстой Л. Н. Конецъ вѣка. О предстоящем переворотѣ (статья написана въ дек. 1905 г.) / Л. Н. Толстой. – Книгоиздательство «Обновленіе», 1906. – № 7. – С. 15–16. 711 Новий тлумачний словник української мови : у 3 т. : 42 000 слів / [укл. В. В. Яременко, О. М. Сліпушко]. – Вид. 2-ге. – К. : Аконіт, 2003. – Т. 2: К–П. – С. 84. 709

3.3

243

людина може глибоко жалкувати про те, що вона не наділена мистецьким даром, наприклад, талантом співака, художника і т. п. , а також усвідомлювати свою безпорадність щодо зміни ситуації. Та все ж, взявши за основу християнські настанови не чинити опір злому, Л. М. Толстой приходить до висновку, що злом не можливо знищити зло, а єдиним засобом зменшення зла насилля є стримання насилля712. Християнські ідеї несупротиву злу силою Л. М. Толстой активно задіював у своїй літературній творчості, зокрема, у романі «Воскресіння» (1889–1899). Саме за цей роман та інші праці у 1991 р. Синод відлучив Л. М. Толстого від церкви. Л. М. Толстой вважав, що більшість людей підпорядковані насиллю і підтримують його та всупереч здоровому глузду вчиняють насилля над собою713. Саме тому мислитель засуджував насилля і констатував, що всі революції мали своєю метою знищити насилля714. На його думку утвердження в російському суспільстві стану справедливості, рівності, братства, добра, всесильної любові, обов’язково призведе до Царства Божого на землі, а таке можливе за умови дотримання християнських заповідей. Скасування кріпацтва в Російській імперії та утвердження нових економічних відносин, втрата соціальних позицій церкви, потреба у прискоренні суспільних процесів було зумовлене невпинним поступом цивілізаційного розвитку. У зв’язку з цим перед елітарним співтовариством закономірно завжди постає низка питань, що стосуються врегулювання предикату правових відносин людини і держави. Творча діяльність мислителя була об’єктивно зумовлена відкритим протистоянням між інтересами людини і Російської імперської держави. Так, робота Л. М. Толстого «Не можу мовчати» була написана у травні 1908 р., саме у розпал виконання владою Російської імперії смертних покарань через повішення за вчинення громадянами умисних вбивств великих землевласників з метою заволодіння їх землями. Значимо, що працю Л. М. Толстого було надруковано 15 липня 1908 р. в газетах майже всіх цивілізованих держав715. У своїй роботі для прикладу він наводить цитату з газети, відповідно до якої в м. Херсоні був виконаний смертний вирок через повішення 20 селян, а згодом у газетах було спростовано даний факт716. У статті Л. М. Толстой різко засуджував наявність у кримінальному законодавстві Російської імперії вищої міри покарання і закликав владу до цивілізованих способів управління суспільством717. Держава як аграрна імперія не бралася за вирішення її основного земельного питання. З цих причин Л. М. Толстой констатує у своїй роботі, що станом на 1908 р. для багатьох людей на їх думку умисні вбивства землевласників є самим вірним способом вирішення земельного питання718. Окрім того, засуджуючи бездіяльність влади у питанні вирішення на законодавчому рівні земельного питання в Російській імперії та звертаючись до її представників, Л. М. Толстой проголошував: «Ви наводите спокій і порядок? Ви представники християнської влади, керівники заохочуєтесь служителями церкви, руйнуєте в людях останні залишки віри та моралі, вчиняючи великий злочин». Далі мислитель зазначає, що тим самим представники влади порушують заповідь Божу «не убий»719. Мислитель водночас підкреслював, що представники влади відмовляються задовольнити вимоги первісної справедливості всього російського землеробського народу: знищення земельної власності720. Л. М. Толстой притримувався думки, що життя людини є прагненням до блага і те, до чого він прагне, те і є дане йому. Зло ж у вигляді смерті і страждань є таким, що людина ба712

Толстой Л. Н. Конецъ вѣка (О предстоящем общественном переворотѣ) / Л. Н. Толстой ; [под ред. В. Г. Черткова]. – М. : Изданіе «Единенія». Тип. Издательской комиссіи Моск. Совѣта Солд. Деп., 1917. – С. 17. 713 Толстой Л. Н. Закон насилия и закон любви / Л. Н. Толстой. – М., 1908. – С. 18. 714 Там же. – С. 17. 715 Толстой Л. Н. Не могу молчать / Л. Н. Толстой ; [под. ред. В. И. Срезневскаго]. – Пт., 1917. – С. 5. 716 Там же. – С. 8. 717 Там же. – С. 8–15. 718 Там же. – С. 19. 719 Там же. – С. 20. 720 Толстой Л. Н. Не могу молчать. О смертных казнях / Л. Н. Толстой. – Berlin : J. Ladyschnikow Verlag G.m.b.H. ; Leipzig Spamersche Buchdruckerei in Leipzig, б. г. – С. 21.

244

Розділ 3

чить його, тільки коли він закон свого плотського існування сприймає за закон свого життя. Тільки, коли він будучи людиною, сходить на ступінь тварини – тільки тоді він бачить смерть і страждання. Далі Л. М. Толстой вказує, що щастя своє людина знаходить тільки у служінні ближньому і завдяки цьому вона постає єдиною з розумом Всесвіту. Адже щастя, на думку Л. М. Толстого, не залежить від успіху нашого служіння. Більше того, зусилля усунути причини страждань інших, а особливо в наданні їм можливості правильно мислити, причім так, щоб вони могли уникнути зла, вже самі собою викликають радість. З іншого погляду мислитель констатує, що смерть і страждання є змістом тільки злочину, скованого людиною супроти закону життя в собі чи в інших. Бо для людини, яка живе відповідно з законом життя не має ні смерті, ні страждань721. Декларуючи християнські ідеї несупротиву злу силою, Л. М. Толстой притримувався християнських заповідей, а в першу чергу заповідей Ісуса Христа. Так, у праці «Про життя» мислитель зазначає: «Мир, свій даю Вам», – сказав Христос. Зовнішній добробут досягається тільки залученням наших побратимів до світла. Ми утворюємо армію, що прямує разом, у якій ні одна людина не живе для себе і ніхто не помирає для себе722. Л. М. Толстой, репрезентуючи християнські ідеї несупротиву злу силою, апелював також до категорії розуму, поєднуючи її з християнською вірою та молитвою. Зокрема, у роботі «Про розум, віру і молитву. Три листи», посилаючись на християнські заповіді, Л. М. Толстой зазначає, що люди зненавиділи один одного, як це і є нині: християнин, церковник ненавидить магометанина, магометанин – християнина, а самі християни ненавидять один одного: православний – католика, старовіра, старовір – православного і т. д. Яко ж ми будемо триматися того, що говорить нам розум, наголошував Л. М. Толстой, то всі об’єднаємося, адже розум у всіх один, і тільки розум об’єднує людей і не зашкоджує проявленню властивої людям любові один до одного723. Підтримувана Л. М. Толстим християнська ідея несупротиву злу силою у більшій мірі порівняно з іншими науковими джерелами має співвідношення з положеннями християнських заповідей. Про це яскраво засвідчує зміст оповідання Л. М. Толстого «Де любов, там і Бог»724. Наукові роздуми Л. М. Толстого щодо ненасилля безперечно могли стосуватися і феномену революції. Власне, у своїй праці «Про зміну існуючого ладу» Л. М. Толстой прийшов до висновку, що є два шляхи (засоби) цивілізаційного розвитку. Перший з них – це революція з застосуванням сили, яка передбачає відсторонення від влади людей, які підтримували небажаний порядок, і заміна їх іншими, які мусять влаштувати бажаний порядок життя. Відповідно другий шлях – зміна існуючого ладу полягає у тому, щоб не руйнуючи чинного порядку [у нормативно визначеній формі. – М. С.] поступово змінювати представників влади. Це надасть змогу досягти позитивних перетворень, як і вимагає людська свідомість нашого часу725. Воднораз об’єктивно аналізуючи революційний та еволюційний способи вдосконалення існуючого ладу Л. М. Толстой звертав достатньо уваги на недоліки кожного з них. Мислитель був правий і в тому, коли зазначав, що люди, які прийшли до влади завдяки застосуванню революційної сили, завжди утримують державну машину насилля і дуже швидко набувають характеристик деспотів, а іноді й у більшій мірі, аніж їх попередники726. Саме з цих причин Л. М. Толстой рекомендував не брати участі в насильницькому і неправдивому устрої життя. А для цього необхідно: 1) чітко усвідомлювати зміст і призначення свого життя; 2) чітко розуміти, що в нашому 721

Толстой Л. Н. О жизни / Л. Н. Толстой. – М. : Типографія Вильде, Малая Кисловка, собственный дом, 1903. – С. 47. Там же. – С. 15. 723 Толстой Л. Н. О разумѣ, вѣрѣ и молитвѣ. Три письма // Изд-ніе «Посредника». – М. : Типо-литографія Т-ва И. Н. Кушнере†и К°. Пименовская ул., соб. Д., 1906. – № 585. – С. 1. 724 Толстой Лев. Де любов, там і Бог / Лев Толстой. – М. ; Л. ; К. : З друкарні С. А. Борисова, М.-Житомирська, 16, 1907. – 16 с. 725 Толстой Л. Н. Объ измѣненіи существующаго строя / Л. Н. Толстой // Изд-ніе «Посредника». – М., 1896. – № 1169. – С. 2. 726 Там же. – С. 3. 722

3.3

245

житті відповідає призначенню нашого життя і що суперечить йому; 3) знати ті засоби, якими можливо привести у відповідність своє життя з вимогами своєї свідомості727. Позитивно впливаючи у межах можливого на розвиток суспільства, а водночас спостерігаючи за наявним процесом змін, Л. М. Толстой зазначав, що у Росії відбувається революція, і весь світ з напруженою увагою слідкує за нею, вгадуючи і намагаючись передбачити до чого веде і приведе російських людей ця революція. Угадати і передбачити це для сторонніх глядачів, спостерігаючих російську революцію ззовні, можливо цікаво й важливо. Для нас же російських людей, які переживають цю революцію, здійснюють її, головний інтерес не в угадуванні того, що буде, а в найбільш зрозумілому і твердому визначенні того, що нам росіянам потрібно робити в цей особливо важливий грізний і небезпечний час, який ми переживаємо. 727 Кожна революція, продовжував Л. М. Толстой, є завжди зміна ставлення народу до влади. Така зміна триває нині в Росії, і зміни ці здійснюємо ми, всі російські люди. А для того, щоб знати, яке саме ми можемо і повинні змінити своє ставлення до влади, як зауважував Л. М. Толстой, слід зрозуміти сутність влади, у чому вона полягає, як вона виникла і яке найкраще ставлення до неї728. Досліджуючи тематику християнської ідеї несупротиву злу силою, Л. М. Толстой різними способами і методами вивчав громадську думку, а відповідно, узагальнював отримані дані. Так, у своїй праці «Про значення російської революції» Л. М. Толстой констатував: «Більшість російських людей, які є непрацюючими, переконані, що російський народ у момент нинішньої кризи не може нічого кращого зробити як рухатись по шляху, по якому йшли і йдуть народи заходу, тобто боротися з владою, обмежувати її і передавати все більше і більше в руки всього народу»729. У всіх народів світу з самих давніх часів міра ставлення людей, тих, хто при владі і підвладних, базувалася на насиллі. Але ставлення це, як і все у світі, постійно змінювалось і змінюється. Такому є дві причини: по-перше, тому, що влада, тобто люди порожні, бездіяльні користуються владою по мірі ствердження і продовження влади, все більше і більше розбещуються, стають нерозумними і жорстокими, і вимоги їх все більше і більше шкідливими для підвладних. По-друге, що одночасно з розбещенням володарів, все більше з’ясовується для підвладних божевілля і шкода їх покори владі, яка розбестилася730. В контексті християнських ідей ненасилля Л. М. Толстой проводив дослідження питань дотримання соціальної справедливості в державі. У своїй праці «Про державу. Марновірство держави», підготовленій у 1910 р. та виданій в серпні 1917 р. (одна з частин його передсмертної роботи «Шлях життя»), Л. М. Толстой висвітлив своє концептуальне бачення держави, притримуючись наступних засад: 1) у вченні про державу є наявними неправда і обман; 2) марива нерівності, що виокремлює людей уряду як особливих із середовища всього іншого народу; 3) основою держави є насилля; 4) держава була тимчасовою формою суспільного життя людей; 5) закони не виправляють, покращують, а погіршують і псують людей; 6) виправдання необхідності державного упорядкування; 7) неучасті христянина у справах держави731. Варто також зауважити, що частина матеріалу у даній праці Л. М. Толстого, як зазначав від видання І. Горбунов-Посадов, подана за авторством інших мислителів і письменників732. Загальновизнано, що витворене людиною є недосконалим. Це стосується також й інтелектуальної праці людини, у тому числі наукового доробку Л. М. Толстого у сфері філософії 727

Толстой Л. Н. Объ измѣненіи существующаго строя / Л. Н. Толстой // Изд-ніе «Посредника». – М., 1896. – № 1169. – С. 5. 728 Толстой Л. Н. О значении русской революціи / Л. Н. Толстой // Изд-ніе «Посредника». – М. : Дѣвичье поле, Трубецкой пер., д. Осипова, 1906. – Кн. 8. – С. 2. 729 Там же. – С. 11. 730 Толстой Л. Н. О государстве. Суевѣріе государства / Л. Н. Толстой // Изд-ніе «Посредника». – М., 1917. – № 1173. – С. 6, 7. 731 Там же. – С. 4–31. 732 Там же.– С. 3.

246

Розділ 3

ненасилля. Не випадково окремі дослідники вважають, що результати філософських досліджень Л. М. Толстого є незначними733. Аналізуючи праці Л. М. Толстого з тематики християнської ідеї ненасилля несупротиву злу силою, варто акцентувати увагу, що при усій прогресивності його поглядів мислитель сприймав під поняттям Росія велику монархічну державу з колонізованими нею окраїнами. Таким чином, узагальнюючи у плебсологічному філософсько-правовому вимірі тематику, декларованої Л. М. Толстим, християнської ідеї несупротиву злу силою, варто констатувати наступне. Релігійно-філософські світоглядні ідеї Л. М. Толстого вплинули на формування ідей ненасилля у різних державах світу, у тому числі і в Україні. За своєю сутністю судження Л. М. Толстого щодо християнської ідеї несупротиву злу силою мають природноправовий, тобто філософсько-правовий характер, і в основному наповнені плебсологічним змістом (відносини людини і держави). Переосмислення чинних у суспільстві конкуруючих категорій зла (сила консервативної влади) і добра є об’єктивною потребою задоволення природно-соціальних інтересів нового соціуму.

3.4. ІДЕЇ НЕНАСИЛЛЯ В ПЛЕБСОЛОГІЧНИХ ФІЛОСОФСЬКО-ПРАВОВИХ ПОГЛЯДАХ МОХАНДАС КАРАМЧАНДА ГАНДІ Значний внесок у розвиток плебсологічного філософсько-правового вчення здійснив індійський мислитель, правозахисник і політичний діяч, новатор, ініціатор і організатор практичної реалізації ідей філософії ненасилля Мохандас Карамчанда («Махатма») Ганді (1869–1948). Плебсологічний філософсько-правовий феномен М. К. Ганді проявляється у тому, що він, застосовуючи у праксисній формі окремі знання зі сфери плебсології, очолив мирну національновизвольну боротьбу індійського народу (300 мільйонів громадян) за звільнення від колоніальної залежності Великої Британії і досяг позитивного результату. Щоправда, мислитель припускав ситуацію, відповідно до якої не всі громадяни Індії володіють живою вірою в ненасилля734. За період правозахисної діяльності, яку проводив М. К. Ганді, колоніальна влада в Індії тричі заарештовувала та засуджувала його (1922–1924 рр., 1930–1931 рр., 1942–1944 рр.). Плебсологічний же алгоритм ідей ненасилля М. К. Ганді у своїй основі має чіткі природно-правові, тобто філософсько-правові витоки, складовими елементами яких є: 1) індійська національна самобутність кінця ХІХ – поч. ХХ ст.; 2) знання зі сфери філософських, правових, а також філософсько-правових концепцій. Це означає, що з урахуванням складних державотворчих процесів в Україні на сучасному етапі, у тому числі мирної лютневої Революції Гідності 2014 року, військових подій на сході України у зв’язку з проведенням Антитерористичної операції, актуальність тематики плебсологічних філософсько-правових поглядів М. К. Ганді набуває особливого значення. Більше того, ідеї ненасилля М. К. Ганді беруть свої витоки з індійської, а водночас філософії ненасилля. У свою чергу, філософія ненасилля є визнаною у науковому світі, причім як у форматі навчальних дисциплін735, так і у науковотеоретичних доробках736, а також науково-практичному аспекті737. 733

Шмелев В. Д. Философско-теологическая концепция Л. Н. Толстого / В. Д. Шмелев // Изв. Урал. гос. ун-та. – 2004. – № 32. – С. 150. 734 Ганди Мохандас Карамчанд. Моя жизнь / Мохандас Карамчанд Ганди ; [пер. с англ. А. М. Вязьминой, О. В. Мартышина, Р. А. Ульяновского]. – М. : Глав. ред. восточ. лит-ры изд-ва «Наука», 1969. – С. 513. 735 Перцев А. В. Философия ненасилия : [курс лекций] / А. В. Перцев ; Философ. Фак-т Урал. гос. ун-та им. А. М. Горького. – Екатеринбург, 2007. – 26 с. 736 Пряхин Н. Г. Философия ненасилия: история и современность (соціально-философский анализ) : автореф. дисс. … канд. филос. наук : спец. 09.00.11 «Социальная философия» / Н. Г. Пряхин. – СПб., 2006. – 15 с. 737 Ненасильственные движения и философия ненасилия: состояние, трудности, перспективы : [мат-лы круглого стола] // Вопр. философии. – 1993. – № 2. – С. 153–155.

3.4

247

Враховуючи, що завдання плебсології (філософсько-правового вчення) у контексті застосування системи знань про ненасилля сформульоване таким чином, аби якісно покращити в Україні правовий предикат відносин людини і держави, то саме з цих причин всі спірні питання між названими суб’єктами доцільно вирішувати без застосування насилля. І це тому, що пізнання філософсько-правового змісту природно-соціальних закономірностей правового предикату відносин людини й держави є за своєю сутністю конституативним питанням плебсології. Основна мета вивчення ідей ненасилля в плебсологічних філософсько-правових поглядах М. К. Ганді полягає у тому, щоб на основі вивчення його праць, аналізу філософськоправових положень, правореалізаційної діяльності у сфері захисту прав і свобод людини, участі в державотворчих процесах щодо звільнення Індії від колоніальної залежності, осягнути значення теоретико-практичного внеску мислителя у: 1) плебсологію (філософськоправове вчення); 2) у державне будівництво в Україні в сучасний період. Дослідженням ненасильницького опору в Індії, що тривав під проводом М. К. Ганді, як окремих аспектів ґандизму займалися українські вчені О. А. Борділовська738, В. А. Василенко739, В. С. Дудченко740, В. М. Слюсар741, В. І. Фуркало742, О. І. Чистотіна743, О. О. Чувпило744 та ін., а також зарубіжні вчені А. В. Горев745, Р. Б. Рибаков746, М. Т. Степанянц747, Е. С. Юрлова748, А. Д. Литман749, А. А. Гусейнов750, Дж. Шарп751, Г. О. Ткачова752, О. В. Мартишин753, А. Калам754, П. Б. Ганді755 та ін. 738

Борділовська О. А. Індія: 60 років без Ганді / О. А. Борділовська // Східний світ. – 2008. – № 3. – С. 113–121. Василенко В. А. Педагогічні ідеї M. Ганді / В. А. Василенко ; [пер. з англ., вступ. ст. і комент. В. А. Василенка]. – Сімферополь, 1992. – 72 c. (рос. мовою); Василенко В. Педагогическая философия Махатмы Ганди / В. Василенко // Антология гуманной педагогики. – М. : Издательский Дом Шалвы Амонашвили, 1998. – 224 с. 740 Дудченко В. С. Теорії ненасилля як предмет філософської рефлексії в контексті сучасних цивілізаційних викликів : автореф. дис. … канд. філос. наук : спец. 09.00.03 «Соціальна філософія та філософія історії» / В. С. Дудченко. – К., 2008. – 20 с. 741 Слюсар В. М. Сатьяграха: насилля без насилля / В. М. Слюсар // Ідеологія в сучасному світі : наук.-практ. конф. (19–20 жовтня 2011 р., м. Київ). – К. : ВПЦ «Київський університет», 2011. – С. 61-63. 742 Фуркало В. І. Проблема насильства та ненасильства у філософії / В. І. Фуркало, В. С. Фуркало ; Уман. держ. пед. ін-т ім. П. Г. Тичини. – К. : Міжнар. фін. агенція, 1998. – 41 c. 743 Чистотіна О. І. Идеи ненасилия в философии Махатмы Ганди / О. І. Чистотіна // Каразінські читання (історичні науки) : 63-ї міжн. наук. конф. (23 квітня 2010 р., м. Харків) : тези доповідей. – Харків : ХНУ ім. В. Н. Каразіна, 2010. – С. 356–357. 744 Чувпило О. О. До питання про морально-етичні погляди М. К. Ганді / О. О. Чувпило // Індія: давнина і сучасність. – К., 2000. – С. 18–29. 745 Горев А. В. Махатма Ганди / А. В. Горев. – М. : Междунар. отношения, 1989. – 373 с. 746 Рыбаков Р. Б. Ненасильственная борьба за мир без насилия (Ахимса в индийской традиции и в учении М. К. Ганди) / Р. Б. Рыбаков // Пацифизм в истории. Идеи и движения мира. – М. : ИВИ РАН, 1998. – С. 127–129. 747 Степанянц М. Т. Махатма Ганди: «апостол ненасилия» / М. Т. Степанянц // Век глобализации. – 2009. – № 1. – С. 34–39. 748 Юрлов Ф. Н. История Индии. XX век / Ф. Н. Юрлов, Е. С. Юрлова. – М. : Институт востоковедения РАН, 2010. – 920 с. 749 Литман А. Д. Современная индийская философия / А. Д. Литман. – М. : Мысль, 1985. – С. 189–192. 750 Гусейнов А. А. Закон насилия и закон любви [Электронный ресурс] / А. А. Гусейнов. – Режим доступа: http://filosof.historic.ru/books/item/f00/s01/z0001045/st000.shtml. – Название с экрана. 751 Шарп Дж. Від диктатури до демократії: концептуальні засади здобуття свободи / Дж. Шарп ; Ін-т ім. А. Енштейна. – К., 2015. – 86 с. 752 Ткачева А. А. Соотношение идей духовной общности религий и индуистского мессианства в мировоззрении М. К. Ганди / А. А. Ткачева // Общественная мысль Индии. Прошлое и настоящее. – М., 1989. – С. 23–37. 753 Мартышин О. В. Политик и святой (К 50-летию гибели Махатмы Ганди) / О. В. Мартышин // Восток. – 1998. – № 5. – С. 108–124. 754 Abdul Kalam. A. P. J. with Rajan Y. S. India 2020: Vision for the New Millennium / Abdul Kalam. – New Delhi, 1998. 755 Prasad Bimal Gandfi. An Apostol of Non-violence or Satyagrafa. Satyagrafa centenary internation conference / Prasad Bimal Gandfi. – New Delhi, 2007. 739

248

Розділ 3

Концепція заперечення насилля (ахимси) існувала ще в давній Індії, згодом набула подальшого розвитку у буддизмі, індуїзмі, а особливо в джайнизмі756. Ідеї ненасилля окрім М. К. Ганді у своїх працях репрезентували також Л. М. Толстой, М. Л. Кінг757, А. Камю758, Ж.-П. Сартр759, А. Швейцер760 та ін. Водночас важливо підкреслити, що М. К. Ганді називав імператив ненасилля законом любові. При цьому, без відповідних посилань мислитель зазначав, що даний закон був сформульований іншими вченими. Щирість М. К. Ганді у даному питанні підтверджується працями, що є у науковому доробку Л. М. Толстого, зокрема роботою «Закон насилля і закон любові»761. У контексті зазначеного, М. К. Ганді у своєму листуванні з Л. М. Толстим визнавав себе його послідовником. Це дає можливість однозначно припустити, що мотиваційною основою, прийнятого М. К. Ганді, рішення послугував факт широкого розповсюдження на вказаний час філософсько-релігійної концепції Л. М. Толстого про несупротив злу силою. У сфері плебсологічного філософсько-правового розуміння головною складовою концепції ненасилля постає мирна боротьба за національні і громадянські права. Воднораз закономірно припустити, що рушійною психологічною силою, тобто когнітивним локомотивом у процесі обрання М. К. Ганді напряму діяльності щодо створення власних ідей ненасилля та практичної реалізації їх, послугувала триєдина формула індійського вчення про ахимсу, в основі якого перебувають: правда, любов, ненасильство762. Водночас до джерел природно-правових, тобто філософсько-правових поглядів М. К. Ганді можливо віднести феномен Бога як абстрактну сутність світу. Так, мислитель вважав, що Бог вічний і є тією силою, у формі чистої та правдивої свідомості, яка не може бути виокремлена до алгоритму людської сили763. При цьому варто зазначити, що М. К. Ганді дистанціював сутність Бога від людини. Він, наприклад, вважав, що феномен Бога перебуває за межами людського розуму та мови. Воднораз, правознавець сприймав Бога у форматі загальнолюдських, філософських, морально психологічних та психолого-соціальних цінностей (джерела світла і життя, істини, любові, етики, моралі та ін.)764. Сучасні послідовники ахимси вважають ненасилля засадою самодисципліни765. У плебсологічному філософсько-правовому вимірі сутність ненасилля (ненасильницького опору людини державі) визначається у спланованій, організованій, з застосуванням високоякісних тактичних засобів, громадянській непокорі населення державній владі, у тому числі й окупаційній. Що стосується України, то в контексті зазначеного варто навести такий приклад. 13 грудня 2014 р. загін «козаків»-терористів захопив село Голубовське Попаснянського району Луганської області. Втім, завдяки мирному опору усіх мешканців окупованого 756

Ганди Мохандас Карамчанд. Моя жизнь / Мохандас Карамчанд Ганди ; [пер. с англ. А. М. Вязьминой, О. В. Мартышина, Р. А. Ульяновского]. – М. : Глав. ред. восточ. лит-ры изд-ва «Наука», 1969. – С. 583. 757 Кинг М. Л. Паломничество к ненасилию / М. Л. Кинг // Этическая мысль : научно-публицистические чтения. – М. : Республика, 1991. – 446 с. 758 Камю А. Бунтующий человек. Философия. Политика. Искусство / А. Камю. – М. : Политиздат, 1990. – 415 с. 759 Сартр Ж.-П. Буття і ніщо: Нарис феноменологічної онтології / Ж.-П. Сартр ; [пер. з фр. В. Лях, П. Таращук]. – К. : Вид-во Соломії Павличко «Основи», 2001. – 854 с. 760 Швейцер А. Благоговение перед жизнью / А. Швейцер ; пер. нем. ; [сост. и посл. А. А. Гусейнова; общ. ред. А. А. Гусейнова и М. Г. Селезнева]. – М. : Прогресс, 1992. – 576 с. 761 Толстой Л. Н. Закон насилия и закон любви [Электронний ресурс] / Л. Н. Толстой. – М., 1908. – Режим доступа: http://lib.misto.kiev.ua/LITRA/TOLSTOJ/zakon.dhtml. – Название с экрана. 762 Литман А. Д. Современная индийская философия / А. Д. Литман. – М. : Мысль, 1985. – С. 189–192. 763 Mahatma Gandhi. The Last Phase / Mahatma Gandhi. – Ahmedabad : Navajian Publishing House, 1956. – Vol. 1. – P. 599. 764 Gandhi M. K. All Men are Brothers / M. K. Gandhi. – Paris : Unesco, 1958. – P. 58; Ганди Мохандас Карамчанд. Моя жизнь / Мохандас Карамчанд Ганди ; [пер. с англ. А. М. Вязьминой, О. В. Мартышина, Р. А. Ульяновского]. – М. : Глав. ред. восточ. лит-ры изд-ва «Наука», 1969. – С. 510–512. 765 Ганди Мохандас Карамчанд. Моя жизнь / Мохандас Карамчанд Ганди ; [пер. с англ. А. М. Вязьминой, О. В. Мартышина, Р. А. Ульяновского]. – М. : Глав. ред. восточ. лит-ры изд-ва «Наука», 1969. – С. 583.

3.4

249

села терористи вимушені були залишити даний населений пункт766. В іншому випадку, 5 травня 2014 р. громадяни, що проживають у Сватово та Старобільбільську, що на Луганщині, завдяки солідарному мирному протистоянню змусили сепаратистів покинути захоплені ними українські населені пункти767. Мирний опір населення може бути направлений проти державної влади, яка здійснює локальні або широкомасштабні військові дії, тобто проводить загарбницьку політику щодо інших держав. Втім, при великій кількості наукових праць, що були видані з тематики мирного опору населення владі у державі, яка здійснює агресію, розповсюдження відповідних знань не має суттєвого впливу на суспільну свідомість. Висловлене можливо підтвердити тим фактом, що при великій кількості наукових праць, присвячених концепції ненасилля, що були видані в Російській Федерації у сьогоднішній ситуації складних відносин відповідної держави з Україною, практичне застосування на її території знань зі сфери ненасильницького опору фактично відсутнє. Причиною зазначеного алгоритму є те, що в нинішніх умовах суспільного життя в Російській Федерації видимої незгоди між верхами і низами не спостерігається, але це не може означати, що її немає. М. К. Ганді не визнавав застосування насильства під час революційної боротьби, а, в першу чергу, у процесі національно-визвольних змагань індійського народу за звільнення від колоніальної залежності. Правознавець засуджував факти насильства юрби, що мали місце під час означених революційних подій. Заперечення М. К. Ганді насильства юрби під час революційних подій стосувалися також ситуацій, викликаних провокаційними діями представників державної влади. Більше того, згідно поглядів М. К. Ганді, народ не може гордитися історією жорстоких діянь, на якому б мистецькому рівні вони не були вчинені768. М. К. Ганді заперечував порушення гармонії спілкування з природою, декларував згоду в суспільстві, передбачав зведення до мінімуму індустрії і визнавав принцип «загального благоденства» як ідилії простого сільського життя769. Підтримуємо думку О. В. Мартишина про те, що ідеалом М. К. Ганді є «один із варіантів утопічного соціалізму з домішками ненасильницького анархізму»770. Очевидно, що запропонована М. К. Ганді філософсько-правова концепція ненасилля мала практичне значення. Зокрема, мислитель констатував, що Індія під захистом ідей ненасилля зробила феноменальний крок вперед771, а отже, звільнилася від панування англійського імперіалізму. Другим доказом висловленої наукової версії є інше твердження М. К. Ганді, згідно якого ненасилля є формою опору індійського народу у боротьбі за свободу772. Вважаємо, що концепція ненасилля М. К. Ганді вибудувана на засадах, які за наявності тих чи інших ознак можливо поділити на п’ять груп. До першої групи засад концепції ненасильства М. К. Ганді раціонально виокремити засади, що мають природно-правову сутність: 1) людина і суспільство від природи мають мирну, збалансовану сутність; 2) справедливість до протилежної сторони конфлікту; 3) несправедливість у суспільстві зумовлена діями і бездіяльністю всього народу. 766

На Луганщині мирні жителі вигнали «казаків» із села [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://uapress.info/uk/news/show/52577. – Назва з екрану. 767 Місцеві мешканці Сватово та Старобільська на Луганщині вигнали сепаратистів [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://for-um.in.ua/іtem/587-mistsevi-meshkantsi-svatovo-ta-starobilska-na-luganshchini-vignalistparatistiv. – Назва з екрану. 768 Ганди Мохандас Карамчанд. Моя жизнь / Мохандас Карамчанд Ганди ; [пер. с англ. А. М. Вязьминой, О. В. Мартышина, Р. А. Ульяновского]. – М. : Глав. ред. восточ. лит-ры изд-ва «Наука», 1969. – С. 516. 769 Див.: Марчук В. П. Історія політичних і правових наук : навч. посіб. [для студ. вищих навч. закл.] / В. П. Марчук, Г. В. Марчук. – К. : Видавничий дім «Персонал», 2009. – С. 415. 770 Мартышин О. В. Политические взгляды Мохандаса Карамчанда Ганди / О. В. Мартышин. – М. : Наука, 1970. – 300 с. 771 Ганди М. К. Моя вера в ненасилие / М. К. Ганди // Вопр. философии. – 1992. – № 3. – С. 65. 772 Ганди Мохандас Карамчанд. Моя жизнь / Мохандас Карамчанд Ганди ; [пер. с англ. А. М. Вязьминой, О. В. Мартышина, Р. А. Ульяновского]. – М. : Глав. ред. восточ. лит-ры изд-ва «Наука», 1969. – С. 515.

250

Розділ 3

Відповідно до другої групи виокремлені ті засади, що наділені суто загальнотеоретичними ознаками: 1) нормативно-канонічної абстрактності; 2) абсолютизації засобів досягнення мети; 3) твердження, згідно якого мета людського життя полягає у теоретикопрактичному сенсі («пізнання Бога – істини та здобуття національної незалежності»). До третьої групи відносяться ті положення концепції ненасильства, що за своїм змістом мають теоретико-правові, у тому числі процесуальні ознаки: 1) моральної бездоганності у способах боротьби; 2) ахимси – заперечення насилля у формі будь-яких засобів; 3) законності засобів боротьби. Четверта группа засад концепції ненасильства визначає такі, що наділені праксисною сутністю: 1) зв’язок опозиційної еліти з народом; 2) компромісу у питаннях вирішення кофлікту; 3) неспівпраці з окупаційною владою (сатьяграхи); П’ята група формує ті положення, алгоритмом яких є: 1) невідповідність сутності концепції ненасилля можливим ситуаціям у державі; 2) непослідовність у питаннях тлумачення сутності ненасилля. Зазначаючи необхідність потреби в обґрунтуванні закону ненасилля, М. К. Ганді переконував, що «життя існує в середовищі розрухи, і відповідно має існувати закон більш значимий, аніж закон розрухи. Тільки в умовах такого закону суспільство буде вибудуваним правильно і мудро, а життя буде вартим того, щоб його прожити»773. Мислитель вважав, що ненасилля це зброя сильних774. Тому у плебсологічному філософсько-правовому світосприйнятті виникає запитання, кого саме М. К. Ганді відносив до категорії сильних, тобто тих, хто може застосовувати знання зі сфери концепції ненасилля. Вважаємо, що до означеної субстанційної сили М. К. Ганді виокремлював громадян кожної з держав, а передусім рівень їх правосвідомості, який повсякчас конкурує з самим звичайним неуцтвом. Тут є раціональним виокремити переконаність мислителя у тому, що Індію у рабстві у свій час утримували не англійські гармати, а неуцтво безпосередньо народу775. До витоків ґенезису ідей ненасилля М. К. Ганді має безпосередню причетність філософський імператив істини. Йдеться про той філософський предикат істини, що асоціюється у форматі тотожного відображення об’єкта пізнання у правосвідомості дослідника, причім як такого, що є наявним у дійсності. Більше того, поняття істини завжди співвідноситься з правдою, справедливістю, моральним ідеалом. Можливо саме тому трактування істини само по собі, як правильно зазначав Г. Гегель, є системою понять776, суджень і теорій777, яка об’єктивно витворилася в результаті діалектичного процесу розвитку. Сприйняття істини М. К. Ганді мало особливу філософсько-правову форму, сутність якої була позбавлена будь-яких конкретних ознак. Щоправда, лише в одному випадку мислитель конкретизував істину, стверджуючи, що такою є Бог. Водночас М. К. Ганді вважав істину головним принципом, який вибудуваний на множинності інших принципів778. При цьому, на його думку, умовою успішного просування на шляху пізнання істини є моральне вдосконалення людини, тоді як хоробрість, ненасилля (ахимса) та любов слугують провідником у її пошуках779. 773 Ганди Мохандас Карамчанд. Моя жизнь / Мохандас Карамчанд Ганди ; [пер. с англ. А. М. Вязьминой, О. В. Мартышина, Р. А. Ульяновского]. – М. : Глав. ред. восточ. лит-ры изд-ва «Наука», 1969. – С. 515. 774 Там же. 775 Омельченко Ю. В. Місце етики ненасилля в розвитку гуманістичних ідей філософії освіти / Ю. В. Омельченко // Неперервна професійна освіта: теорія і практика. – 2013. – Вип. 3–4. – С. 18–24. 776 Гегель Георг Вільгельм Фрідріх. Основи філософії права, або Природне право і державознавство / Георг Вільгельм Фрідріх Гегель ; [пер. з нім. Р. Осадчук та М. Кушніра]. – К. : Юніверс, 2000. – С. 30. 777 Там само. – С. 269. 778 Ганди Мохандас Карамчанд. Моя жизнь / Мохандас Карамчанд Ганди ; [пер. с англ. А. М. Вязьминой, О. В. Мартышина, Р. А. Ульяновского]. – М. : Глав. ред. восточ. лит-ры изд-ва «Наука», 1969. – 612 с. 779 Tendulkar D. G. Mahatma : Life of Mohandas Karamchand Gandhi : in 8 vol. / D. G. Tendulkar. – New Delhi, 1951. – Vol. 2. – P. 169, 227; Vol. 3. – P. 365 ets.

3.4

251

З означеного можливо стверджувати, що віра в істину набула для правозахисної діяльності М. К. Ганді архіважливого, конституативного значення. В основу ж плебсологічної філософсько-правової гандистської концепції ненасилля покладена засада ахимси, сутність якої полягає у стриманні від заподіяння будь-якої фізичної та моральної шкоди живим істотам, а передусім, людині. Реалізовані в процесі суспільної практики, зокрема, державотворення в Індії, плебсологічні філософсько-правові погляди М. К. Ганді сформулювали новий демократичний універсальний напрям мирної боротьби за дотримання законності, соціальної справедливості, свободи та процвітання народу. Це означає, що плебсологічна філософсько-правова спадщина М. К. Ганді має важливе міжнародне теоретико-практичне значення. Підтвердженням висловленого є події мирної лютневої Революції Гідності 2014 року в Україні. Ідеї ненасилля М. К. Ганді є однією з провідних його плебсологічних філософськоправових парадигм. Сутність же зазначеної концепції ненасилля окремі автори зводять до сфери всеохоплюючого, універсального принципу ґандизму780. І це при тому, як щойно зазначалося, що безпосередньо М. К. Ганді ототожнював зміст концепції ненасилля з алгоритмами любові, віри в Бога, шляху до істини, до загальної мети781, методом боротьби за національну незалежність. З іншого погляду, гандистські ідеї ненасилля автор монографічного дослідження інтерпретував у плебсологічному філософсько-правовому форматі правового предикату відносин людини й держави, адже, будь-яке цивілізоване суспільство завжди має одержавлений характер. Разом з тим, ідеї ненасилля М. К. Ганді як сукупність плебсологічних філософсько-правових знань у суто науково-пізнавальному форматі не мають логічно зумовленої, об’єктивно систематизованої єдності. Гандистська концепція ненасилля конкурує з супротивним алгоритмом – силою збройної боротьби. Йдеться про неоднозначне осмислення М. К. Ганді загрози можливої окупації Індії Японією782 під час Другої світової війни, оборону Китаю783, порадами як боротися з гітлеризмом784, а також загальновідомого факту поділу Індостану за релігійними ознаками на дві держави – Індію та Пакистан. Активне задіяння М. К. Ганді феномену ненасилля як форми мирного опору у боротьбі індійського народу за реалізацію своїх природних та соціальних прав послугувало зразком для українського народу у його боротьбі з корупцією, тіньовою економікою та іншими негативними явищами. Таким чином, у тематиці дослідження плебсологічних філософсько-правових поглядів М. К. Ганді ми прийшли до наступних висновків. Індійський мислитель М. К. Ганді розробив у своєрідній формі систематизовану сукупність плебсологічних філософсько-правових положень, що були творчо задіяні в його правореалізаційній діяльності, зокрема, у процесі мирної національно-визвольної боротьби індійського народу за звільнення від колоніальної залежності Великої Британії. В основі плебсологічних філософсько-правових поглядів мислителя домінує алгоритм ідей ненасилля. Повною мірою ідеї ненасилля М. К. Ганді є феноменальним внеском до філософії ненасилля, яку вважаємо однією з генеральних джерел плебсології (філософсько-правового вчення). Ідеї ненасилля М. К. Ганді, по-перше, мають феноменальне значення для процесу розвитку плебсології (філософсько-правового вчення), по-друге, мирна національно-визвольна боротьба індійського народу за звільнення від колоніальної залежності Великої Британії послугувала прототипом мирної Революції Гідності 2014 року в Україні. Окремі теоретико-практичні положення М. К. Ганді зі сфери філософії ненасилля мають природно-правовий (філософсько-правовий), тобто плебсологічний характер й активно застосовуються нині громадянами на сході України щодо боротьби з озброєними терористами. 780

Литман А. Д. Современная индийская философия / А. Д. Литман. – М. : Мысль, 1985. – С. 198. Ганди Мохандас Карамчанд. Моя жизнь / Мохандас Карамчанд Ганди ; [пер. с англ. А. М. Вязьминой, О. В. Мартышина, Р. А. Ульяновского]. – М. : Глав. ред. восточ. лит-ры изд-ва «Наука», 1969. – С. 510. 782 Там же. – С. 516–517. 783 Там же. – С. 513. 784 Там же. – С. 510–512. 781

252

Розділ 3

3.5. ФІЛОСОФІЯ НЕНАСИЛЛЯ В ПАРАДИГМІ ІДЕЙ А. ШВЕЙЦЕРА У формуванні та декларуванні філософської ідеї ненасилля як істинної гуманістичної цінності, що відіграє архіважливу роль у врегулюванні відносин між людиною і державою, значне місце посідає німецько-французький філософ-гуманіст, теолог, прогресивний громадський діяч, лауреат Нобелівської премії миру Альберт Швейцер (1875–1965). Питання філософії ненасилля в алгоритмі ідей А. Швейцера є актуальною науково-практичною проблемою, що частково висвітлена у низці дослідницьких праць за авторством В. С. Дудченка, В. Г. Маралова, Л. А. Посахова, М. Г. Пряхіна, В. А. Ситарова та ін. Проте окремі аспекти, декларованої А. Швейцером, філософії ненасилля залишаються мало дослідженим. Саме з цих причин метою даного дослідження є спроба визначити квінтесенцію філософських ідей ненасилля А. Швейцера у контексті правового предикату відносин людини з державою. Не зважаючи на думку А. Швейцера, що він народився в період духовного занепаду людства785, тим не менше на наше переконання, мислитель народжений від природи був творчо обдарованою людиною та досяг значних успіхів у творчій науковій діяльності, а за свою творчу діяльність був визнаний геніальним мислителем-гуманістом. У своїй знаменитій праці «Благоговіння перед життям» філософ визнав, що є два основоположні фактори, які можуть вплинути на оновлення людства: 1) принцип найщирішої поваги, шани, безмежної любові до життя786; 2) формування нового, великого Відродження, у якому етичне матиме вищу правду787. А. Швейцер у своїй праці розглядає філософію середини ХІХ ст. як живу особу, як особливу субстанцію, що виконує певну публічну роль788, маючи на увазі негативний вплив філософії на людські переконання. Такий процес А. Швейцер прирівнює до невиправданого насилля над усією дійсністю789. Як в частині першій «Занепад і відродження культури. Філософія культури»790, так і в частині другій «Культура і етика. Філософія культури»791 мислитель переконливо обґрунтовував ідею вільного, а також морально стійкого індивіда, який має вдосконалюватися духовно792 та позитивно впливати на суспільство793. Важливе значення на думку А. Швейцера у процесі становлення індивіда відіграє [психологічний. – М. С.] алгоритм субстанційної сили гуманізму. Водночас для кожного етапу суспільного розвитку притаманна певна сила духу гуманізму794. Звісно ж, що йдеться про людяність, повагу до гідності людини, турботливе ставлення до іншого. А. Швейцер заперечував панування імперативу тотального насильства над людиною, а створення істинної, проникнутої духом гуманності, концепції миру для всього людства є спільною, складною справою, що має форму ідеалів культури. Зокрема, філософ писав: «усі ми маємо задуматись над змістом життя і спільно боротися за створення миро- і життєстверджуючого світобачення, у якому наша спрага діяльності так необхідна і цінна для нас, отримає своє виправдання та пояснення, свої орієнтири і загартування, буде поглиблена і облагороджена, і в кінці кінців набуває здібності висунути і реалізувати, викликані духом справжньої гуманності, остаточні ідеали культури»795. 785 Швейцер А. Благоговение перед жизнью / А. Швейцер ; пер. с нем. ; [сост. и посл. А. А. Гусейнова ; общ. ред. А. А. Гусейнова и М. Г. Селезнева]. – М. : Прогресс, 1992. – С. 7. 786 Там же. – С. 65–79. 787 Там же. 788 Там же. – С. 46. 789 Там же. 790 Там же. – С. 30, 34, 48, 49, 53. 791 Там же. – С. 93, 151, 219, 220, 232. 792 Там же. – С. 77. 793 Там же. – С. 69–71. 794 Там же. – С. 52, 174, 229. 795 Там же. – С. 79.

3.5

253

В своїх основних працях «Філософія культури» та «Культура і етика» філософ констатував ідею «нового раціоналізму». У плебсологічному філософсько-правовому баченні сутність нововведення А. Швейцера полягала у тому, що вчений у своїх працях переконливо інтерпретував положення, що первинною засадою філософії є шанобливе святобливе ставлення до людського життя у його ціннісних вимірах, причім через осмислення його першооснов. Тим більше, що дефініція людське життя наділена конкретно історичною сутністю та є дотичною до відносин людини з природою, суспільством і технікою. При цьому мислитель нехтував загальновідомим принципом, що пізнання дійсності як в цілому, так і в окремих її проявах реалізується саме завдяки наявним знанням про світ як цілісній діалектичній єдності природи і суспільства. У свою чергу, об’єктивне сприйняття та тлумачення світу можливе лише за умови, що названий є системним поєднанням алгоритму людських сутнісних сил і об’єктивної дійсності. У плебсологічному філософсько-правовому вимірі, запропоноване А. Швейцером, нововведення позитивно вплинуло на людину як на співвідносного суб’єкта відносин з [одержавленою. – М. С.] цивілізацією. І це тому, що означене віддзеркалювало квінтесенцію його світобачення в питаннях впливу на людину негативних наслідків [одержавленої цивілізації. – М. С.]. Власне, у плебсологічному філософсько-правовому сприйнятті наукові погляди А. Швейцера характеризуються алгоритмом гуманістичних ідеалів. Воднораз, репрезентовані А. Швейцером, гуманістичні положення є складовою ідеї ненасилля. Це, зокрема, питання щодо покращення: 1) життєдіяльності людини; 2) прогресивного поступу людства; а також 3) боротьби за мир (у т. ч. заборона ядерної зброї). Вважаємо, що у концепті філософії ненасилля А. Швейцера певне місце посідає також питання релігійно-ідеалістичних засад, що висвітлене ним у праці «Містика Апостола Павла»796. Адже Апостол Павло, як зазначає А. Швейцер, виводить нас на практичну стезю спасіння. Він вручає нас Христу…797 Це означає, що наша віра в Христа – віра минулих і майбутніх століть так чи інакше зумовлена Апостолом Павлом798. Автор монографічного дослідження приходить до висновку, що швейцерівська філософсько-ненасильницька концепція «благоговіння перед життям» за своєю сутністю мало чим відрізняється від, декларованої Л. М. Толстим, християнської ідеї несупротиву злу силою. З означеного, узагальнюючи тематику концептів філософії ненасилля А. Швейцера, варто констатувати такі висновки. Життєвим витоком оживлення людства (у т. ч. подолання хвороб, бідності, утвердження високого рівня культури, духовності, справедливості, а також миру) на думку мислителя є ключова філософська засада – сповнення найщирішої поваги до життя. І, хоча конкретним суб’єктом відповідних відносин є людина, благоговіння перед життям у форматі філософії ненасилля має реалізуватися нею комплексно, зокрема, як через алгоритм особистого (морально-психологічного), так і суспільного. У філософії ненасилля А. Швейцера, як єдиного концептуального цілого, нами виявлена конкуренція співвідносних полярних концептів особистого (морально-психологічного) та суспільного (боротьба за мир, боротьба проти використання атомної зброї та інші загальнолюдські цінності). Водночас у нескінченному вирі невпинного людського буття загальноцивілізаційні цінності реалізуються завдяки запропонованому А. Швейцаром принципу «благоговіння перед життям». Власне, парадигму ідей А. Швейцера з питань філософії ненасилля у пропонованому ним форматі «благоговіння перед життям» можливо вважати доведеною філософською концепцією. 796

Швейцер А. Благоговение перед жизнью / А. Швейцер ; пер. с нем. ; [сост. и посл. А. А. Гусейнова ; общ. ред. А. А. Гусейнова и М. Г. Селезнева]. – М. : Прогресс, 1992. – С. 241–487. 797 Там же. – С. 487. 798 Там же. – С. 486.

254

Розділ 3

3.6. ПРЕДИКАТ КОНЦЕПТОСФЕРИ ФІЛОСОФІЇ НЕНАСИЛЛЯ Ж.-П. САРТРА Одним з дієвих мислителів-теоретиків, безпосередньо причетних до розроблення концептуальних засад філософії ненасилля, є французький філософ, громадський діяч і письменник, драматург, лауреат Нобелівської премії миру Жан-Поль Сартр (1905–1980). Об’єктивне розуміння сутності концептосфери філософії ненасилля Ж.-П. Сартра варто осягнути, по-перше, у контексті алгоритму її структури, по-друге, через системоутворюючу парадигму квінтесенції філософії ненасилля. Розглянемо сартрівську квінтесенцію філософії ненасилля, як основної у даному разі імперативної філософської моделі. Враховуючи, що змістом філософії ненасилля є стримання держави від застосування сили щодо людини, утвердження в суспільстві дотримання справедливості, законності, то відповідно, ненасилля зі сторони держави – це вияв свободи волі людини. Отож, саме вона – свобода як умова реалізації людиною своєї волі і постала перед мислителем предметом його дослідження799. З іншого твердження, якщо у державі повною мірою реалізується свобода волі людини, це означає, що має місце практична реалізація філософії ненасилля. З означеного, є усі об’єктивні підстави визначити, що предикат концептосфери філософії ненасилля Ж.-П. Сартра складається з системи елементів вчення про свободу. Актуальність дослідження тематики предикату концептосфери філософії ненасилля Ж.-П. Сартра як одного з мислителів-класиків даного напряму філософії можливо обґрунтувати як у теоретико-правовому, так і у правозастосовчому алгоритмах. Квінтесенція ж філософії ненасилля Ж.-П. Сартра, що декларована через свободу як умову реалізації волі людини та є елементом його концепції «Буття і ніщо», по-перше, посідає надзвичайно вагоме місце в алгоритмі тлумачення сутності сучасної філософії ненасилля. По-друге, знання філософії ненасилля у їх сартрівському розумінні були активно задіяні ним у процесі боротьби за мир. По-третє, у конформуючому значенні модерного державного будівництва в Україні у постреволюційний період теоретичні положення зі сфери філософії ненасилля за авторством Ж.-П. Сартра дозволяють визначити правильні євроінтеграційні критерії взаємовідносин людини з державою. У процесі наукового дослідження зазначеної тематики автор монографічного дослідження детально ознайомився з відповідними доктринальними положеннями, що містяться у працях Ж.-П. Сартра, а також тих науковців, хто вивчав його творчий доробок. Це, зокрема, наукові праці В. С. Дудченка, М. Г. Пряхіна, В. І. Фуркала, С. Т. Целуха та ін. Метою зазначеного наукового дослідження є пізнання місця і ролі предикату концептосфери філософії ненасилля Ж.-П. Сартра в парадигмі сутності цього напряму філософії, а також з’ясування її значення у плебсології (філософсько-правовому вченні). Філософські погляди Ж.-П. Сартра щодо ідеї ненасилля доцільно розглядати також в алгоритмі його вчення про свободу, творчо вкрапленого в авторський філософський феномен «Буття і ніщо». Враховуючи, що за твердженням Ж.-П. Сартра, свобода – це умова реалізації волі людини, яка є сутністю філософії ненасилля, складовою частиною буття як єдиного цілого, то закономірно неможливо з’ясувати, що ж таке свобода, не з’ясувавши досконало, а що ж таке буття. Проблема свободи людини у філософії Ж.-П. Сартра висвітлена в фундаментальній філософській праці «Буття ніщо: Нарис феноменологічної онтології», а також в художньому творі-трилогії «Шляхи свободи» та ін. Так, у класичному філософському доробку «Буття ніщо: Нарис феноменологічної онтології», що складається з чотирьох частин: 1) Проблема ніщо; 2) Буття-для-себе; 3) Буття-для-іншого; 4) Мати, робити і бути, мислитель у форматі реально існуючого як сущого дослідив і виокремив низку філософських закономірностей, в ос799

Сартр Ж.-П. Буття і ніщо: Нарис феноменологічної онтології / Ж.-П. Сартр ; [пер. з фр. В. Лях, П. Таращук]. – К. : Вид-во Соломії Павличко «Основи», 2001. – С. 612, 653–659.

3.6

255

нову яких творчо заклав розбіжні якості людського буття з його супутніми апріорно збалансованими моделями. Зі змісту означеної праці варто розуміти, як зазначав Ж.-П. Сартр, що сучасне мислення досягло відчутного прогресу в редукуванні сущого до серії певних проявів, які репрезентують його800. Власне, суперечливість людського буття за твердженнями мислителя безсумнівна. Зазначене стосується також і питань філософії ненасилля. Про це, зокрема, засвідчують особливі подвійні характеристики навколишнього світу, що презюмуються філософом за безпосередньої участі людини. З’ясування ж притаманних розбіжних ознак людському буттю, за Ж.-П. Сартром, фактично є неможливим без встановлення вихідної філософської концептосфери «Буття і ніщо». Саме з цих пізнавальних причин у «Пошуках буття», як вступній частині названої філософської праці, Ж.-П. Сартр зазначає, що алгоритм буття і прояв більше не має легального статусу у філософії. Адже буття сущого – це якраз те, що воно проявляє. З цих причин феномен буття і має бути вивченим та описаним. Філософ спростовує дуалізм у питанні актуальності буття, акцентуючи увагу, що видимість не приховує сутність, а виявляє її, бо ж видимість є саме ця сутність801. Вважаємо, що названа ознака охоплює також і тематику свободи людини як складової частини її буття. З іншого погляду, звісно ж, ми не можемо у даному контексті погодитися з поглядами П.-Ж. Сартра, адже видиме не завжди відображає свою сутність. Хоча, філософ все ж згодом констатує, що «перший момент у теорії феномену» проявляється в закономірності – виявлене не співвідноситься з буттям так, як кантівський феномен співвідноситься з ноуменом (річчю в собі). Уточнюючи ж зміст дослідження, філософ підкреслює: «якщо сутністю прояву є «проявлення» (paraitre), яке більше вже не протистоїть якомусь іншому буттю, то цілком правомірно постає проблема буття цього виявлення…»802. В аспекті висловленого філософом варто зауважити наступне. Оприлюднена думка має відношення водночас до того, що змістом прояву свободи людини у контексті філософії ненасилля можливо вважати її проявлення. Знання ж зі сфери свободи людини, що систематизовані в алгоритм філософії ненасилля, є елементом оточуючого світу, а отже, відповідають необхідним ознакам буття. У подальшому філософ досліджує питання феномену буття і буття феномена, застерігаючи при цьому на необхідність встановлення точного відношення першого до другого. На думку П.-Ж. Сартра, найперше буття – це буття вияву. Адже феноменом є те, що виявляє себе, тому буття має розкриватися через різновид безпосереднього доступу. Розглядаючи алгоритм небуття, мислитель акцентує увагу, що означене є передумовою вияву, буття ж як вияв може бути зафіксований у поняттях. Водночас вчений наголошує, що саме по собі знання [а це стосується, звісно ж, і знань зі сфери філософії ненасилля. – М. С.] не спроможне дати підставу для буття, тобто, що буття феномену годі звести до феномена буття803. Аналізуючи дане твердження філософа, автор монографічного дослідження не може погодитись з його змістом, тим більше в алгоритмі філософії ненасилля. Передусім ми притримуємося думки, що мислення має матеріальну природу. Враховуючи зазначену обставину раціонально стверджувати, що як теоретичні положення щодо філософії ненасилля, так і відповідні знання мають необхідні ознаки буття. У тематиці ж свідомості філософ притримувався ідеалістичних поглядів. Він, наприклад, акцентує увагу на твердженні, що за своєю сутністю свідомість не має нічого субстанційного [не має матеріальної природи. – М. С.]. На думку Ж.-П. Сартра, свідомість має чистий «прояв» у тому сенсі, якщо вона існує лише мірою того, як проявляється804. Логічно виникає запитання, що ж це за міра? Очевидно, що фі800

Сартр Ж.-П. Буття і ніщо: Нарис феноменологічної онтології / Ж.-П. Сартр ; [пер. з фр. В. Лях, П. Таращук]. – К. : Вид-во Соломії Павличко «Основи», 2001. – С. 7. 801 Там само. – С. 7–9. 802 Там само. – С. 11. 803 Там само. – С. 13. 804 Там само. – С. 22.

256

Розділ 3

лософ уникає відповіді. Можливо також погодитись з мислителем, що способи існування буття в жодному разі не можуть стосуватися безпосередньо буття805. Однак у подальшому Ж.-П. Сартр повертається до питання свідомості, він, зокрема, веде дослідження буття у контексті свідомості, щоправда реалізує це у дещо лаконічному філософському форматі. Мислитель застерігає, що свідомість це якесь [невідоме. – М. С.] буття, існування котрого передбачає сутність, і навпаки: вона є усвідомлення якогось [невідомого. – М. С.] буття, сутність котрого містить у собі існування, тобто зовнішній прояв якого вимагає буття806. Згодом, Ж.-П. Сартр зазначає, що буття є, буття є в собі, буття є тим, чим воно є807. Вважаємо, що філософу доцільно було б вдосконалити своє твердження у наступній формі: буття є нині, буття є в собі з характерними ознаками, буття є неповторне. Очевидно, що мислитель притримується думки, відповідно до якої свідомість не наділена ознаками філософського алгоритму буття. А поміж тим, у суто концептуально тематичному значенні філософ розглядає питання ніщо у своїй праці «Буття і ніщо: Нарис феноменологічної онтології» у наступній логічно зумовленій послідовності: 1) запитання; 2) негації; 3) діалектична концепція ніщо; 4) феноменологічна концепція ніщо; 5) походження ніщо. Остерігаємось, що бажано звернути особливу увагу на походження та сутність слова «негації». У первісних формах лінгвістичного розуміння означене має корінь у романських (фр. enegate) та в германських (англ. negate) мовах і тлумачиться як заперечення істини, що зумовлює до щастя. За тематичним змістом слово «негації», у першу чергу, пов’язуються зі свободою. Втім, аналізуючи у невеликому за обсягом тексті (с. 43–50) своєї праці філософську сутність негації, мислитель так і не надав категоричного тлумачення означеного. У даному варіанті вчений заявляє, що негація мусить бути «наприкінці» акту судження, однак без існування «в» бутті… Уточнюючи її зміст, він констатує, що «негація схожа на щось ірреальне, затиснуте між двома повноцінними реальностями…»808. В іншому випадку мислитель звертає увагу, що негація – це раптовий розрив у послідовності, яка ні в якому разі не може бути наслідком попереднього ствердження, вона – первісна і не редукована подія809. У пошуках правильної відповіді на запитання, що ж таке негація, Ж.-П. Сартр підкріплює свої роздуми посиланням на французького філософа А. Бергсона (1859–1941), що означена ніколи не походитиме від буття. Варто враховувати також, що негація є результатом конкретних психічних операцій, підтримується у своєму існуванні саме цими операціями і не здатна до існування сама по собі810. Притримуючись зрештою тематично визначеного алгоритму дослідження, Ж.-П. Сартр власне не виходить за межі феномену буття і ніщо, куди воднораз занурює проблему свободи. Так, вчений апріорно декларує, що нас оточує ніщо у зв’язку з чим ми повинні простежити не тільки зв’язок людського буття з буттям – у собі, а й зв’язок буття з не-буттям, і ці зв’язки людського не-буття – з трансцендентним, тобто універсальним не-буттям811. У свою чергу, обґрунтовуючи концепцію ніщо з діалектичної точки зору, Ж.-П. Сартр початково посилається на працю Г. Гегеля Вступ до «Малої логіки», у якій досліджується зв’язок буття і небуття, а означене іменується «системою чистих визначень мислення». До речі, і сам Ж.-П. Сартр, щоправда, у критичному сенсі зазначав у своїй праці, що на тематику буття і ніщо також звертав увагу у свій час Г. Гегель. Так, з вказаного питання Ж.-П. Сартр констатує, «коли Гегель писав «(буття і ніщо) є порожніми абстракціями, і одна з них так само порожня, як і друга», то він забував, що порожнеча є порожнечею чогось. Однак буття є 805

Сартр Ж.-П. Буття і ніщо: Нарис феноменологічної онтології / Ж.-П. Сартр ; [пер. з фр. В. Лях, П. Таращук]. – К. : Вид-во Соломії Павличко «Основи», 2001. – С. 26. 806 Там само. – С. 29. 807 Там само. – С. 36. 808 Там само. – С. 43. 809 Там само. – С. 50. 810 Там само. – С. 44. 811 Там само. – С. 42.

3.6

257

порожнім від будь-якого іншого визначення, окрім тотожності із самим собою, але не-буття є порожнім від буття. Одне слово, проти Гегеля тут слід сказати те, що буття є, а ніщо не є»812. Не-буття, як правильно на завершення вказує Ж.-П. Сартр, існує лише на поверхні буття. Проте при усій мисленнєвій оригінальності Ж.-П. Сартра він з невідомих причин не взяв до уваги той факт, що буття як щось невідоме може мати певні пустоти. Звісно ж, що означений принцип може стосуватися також і свободи людини. Далі мислитель зазначає, що буття відноситься до сутності, як безпосереднє до опосередкованого. Проте, не визначене буття відразу ж переходить у свою протилежність [ніщо. – М. С.]813. У даному разі ми не можемо погодитись з мислителем, адже невизначене буття – це буття, яке лише частково позбавлене конкретних ознак. З цих причин прирівнювати його до ніщо буде явно помилковим. Даний принцип має поширюватися також і на проблему свободи людини. А втім, переконуючи інших у правильності пропонованої ним концепції «ніщо», Ж.-П. Сартр мотивує своє рішення феноменологічними засадами. При цьому мислитель порівнює теорію «ніщо» Гайдегера з відповідною теорією Г. Гегеля. У подальшому на підтвердження істинності своїх філософських поглядів щодо концепції «ніщо» мислитель оприлюднює, що названа підтримується й обумовлюється алгоритмом трансцендентності. Залишається незрозумілим, з яких саме причин Ж.-П. Сартр не зробив відповідних посилань на Канта. Можливо, звісно ж, припустити, що мислитель сприймає запропоноване Кантом поняття «трансцендентність» як загальнофілософську цінність. Суперечливий характер людського буття Ж.-П. Сартр влучно імплементує у світову концептосферу філософії завдяки апеляції до нещирості і брехні814, поведінки нещирості815, «Віри» самообману816. Не лякаючись гостроти апріорно апробованої ним тематики, філософ формулює питання конкретно: «Чим повинна бути людина у своєму бутті [тим більше у парадигмі свободи. – М. С.], якщо вона має спроможність бути нещирою?»817. Відповідаючи на запитання, вчений вдається до аналізу у серії життєвих ситуацій, у яких за тих чи інших умов може виявитися людина. Втім, філософ не дає категоричної конкретної відповіді на поставлене ним запитання, а навпаки, притримується іншої методики. Він, зокрема, у певній логічно зумовленій послідовності висуває одну наукову версію, спростовуючи чи підтверджуючи її згодом іншою. В результаті за таких умов мислитель вважає, що немає потреби у формулюванні остаточної відповіді, оскільки ситуація є сама собою зрозумілою – людське буття природно наділене алгоритмом розбіжних якостей. Висловлене відноситься також і до філософської моделі свободи. Варто наголосити, що зазначені домінанти, на думку Ж.-П. Сартра, є не тільки наявними, але й незмінними818. Іншими словами суперечливе людське буття має сталий, константний характер. Щоправда, у даному випадку мислитель іменує людське буття – буттям свідомості819. За таких обставин очевидно, що й філософія ненасилля як свобода волі людини може бути наявною у форматі буття свідомості. Воднораз мислитель же, як і Гайдегер називає людське буття людською реальністю820. Згодом Ж.-П. Сартр фіксує протилежну закономірність, що людська реальність – це буття, оскільки воно у своєму бутті і для свого буття є єдиною основою ніщо у серцевині буття821. Висловлена Ж.-П. Сартром ідея в черговий раз підсилила наші висновки, що мирна боротьба народів за утвердження у світі миру, демократії є звичайною людською реальністю, тобто звичайним їх буттям. Природне ж виявлення в алгоритмі свободи 812

Сартр Ж.-П. Буття і ніщо: Нарис феноменологічної онтології / Ж.-П. Сартр ; [пер. з фр. В. Лях, П. Таращук]. – К. : Вид-во Соломії Павличко «Основи», 2001. – С. 55. 813 Там само. – С. 56. 814 Там само. – С. 96–106. 815 Там само. – С. 106–123. 816 Там само. – С. 123–128. 817 Там само. – С. 106. 818 Там само. – С. 96–128. 819 Там само. – С. 131. 820 Там само. 821 Там само. – С. 139.

258

Розділ 3

людиною своєї волі здійснюється в умовах усвідомлення нею закономірностей ґенезису зовнішніх факторів про що й зазначав у своїй праці Ж.-П. Сартр. Власне, мислитель висловився з цього приводу достатньо пунктуально і тим самим описав свободу людини у її первісному існуванні822. Окрім того, він же зауважував, що свобода є не чим іншим, як існування нашої волі або наших пристрастей, тією мірою, якою це існування є неантизацією фактичності. Отож очевидно, що філософ прирівнював свободу людини як алгоритм змістовно наповнений її волею до існування буття, що є своїм буттям у способі неминучості бути ним823. В іншому ж випадку Ж.-П. Сартр констатує те саме, але у філософськи переконливішому варіанті. Зокрема, мислитель зазначає, що так само й свобода з’являється як непідвладна аналізові тотальність: причини, мотиви та цілі, як і спосіб сприйняття причин, мотивів і цілей, організовані в єдність у межах цієї свободи, і їх слід розуміти на її основі. Мислитель Ж.-П. Сартр притримувався думки, що реалізована в умовах суспільного буття воля людини, що перебуває у креативі свободи з часом, уярмлює себе824. Водночас дослідження питання свободи людини вчений реалізував через ситуацію певного факту у послідовності: 1) моє місце825, 2) моє минуле826, 3) моє навколишнє827, 4) мій ближній828, 5) моя смерть829. Разом з тим, Ж.-П. Сартр зважав, що людина як високосвідома істота несе повну відповідальність за свої вчинки830. При цьому сартрівський концепт абсолютної відповідальності людини за скоєне нею безперечно репрезентується у креативному, конформуючому форматі свободи, а отже, філософії ненасилля. За ознакою обсягу зазначене наукове дослідження філософа «Свобода і відповідальність» виконане у формі тез. Варто зауважити, що обираючи способи і методи дослідження тематики свободи відповідальності, її автор проявив деякі ризики наукової екстремальності. Він, наприклад, не задіяв під час дослідження наявних концептуальних філософських та юридичних знань у питанні відповідальності, а запропонував свій індивідуальний варіант. Розпочав же Ж.-П. Сартр дослідження тематики свободи і відповідальності з лінгвістичного тлумачення слова «відповідальність». Філософ констатував, що «нерозумно думати про те, щоб нарікати, бо ніщо чуже не визначило того, що ми відчуваємо, чим живемо і чим ми є. А втім, ця абсолютна відповідальність – не резиґнація, а проста логічна вимога наслідків нашої свободи831. Завершальним концептуальним імперативом у праці Ж.-П. Сартра «Буття і ніщо: Нарис феноменологічної онтології» є його висновок, що людина повсякчас перебуває у стабільному стані безнадійності, вона даремно витрачає свою інтелектуальну та фізичну силу і фактично не здатна переінакшити себе, своє життя. Мислитель апріорно стверджував: «людина веде пошук буття наосліп, ховаючи від себе вільний проект, що є цим пошуком; вона спричиняє себе такою, що її чекають завдання, поставлені на її шляху. Об’єкти – німі вимоги, і людина нічого не має окремо в собі, крім пасивної покори цим вимогам»832. Філософ Ж.-П. Сартр осягав, що хоча кожна дія для людини і зумовлена феноменом свободи, втім, людина повністю залежить від соціальних умов. Звісно ж, що у даному разі мислитель виокремлював до соціальних умов, у першу чергу, предмет тематики філософії ненасилля. І це при тому, що до академічних філософських висновків у тематиці «Буття ніщо» мислитель приходить завдяки логіці міркувань від простого до складного. Причім даний 822 Сартр Ж.-П. Буття і ніщо: Нарис феноменологічної онтології / Ж.-П. Сартр ; [пер. з фр. В. Лях, П. Таращук]. – К. : Вид-во Соломії Павличко «Основи», 2001. – С. 653–659. 823 Там само. – C. 612. 824 Там само. – С. 659–755. 825 Там само. – С. 670–677. 826 Там само. – С. 677–688. 827 Там само. – С. 688–695. 828 Там само. – С. 695–722. 829 Там само. – С. 722–751. 830 Там само. – C. 751–755. 831 Там само. – C. 751. 832 Там само. – C. 844.

3.6

259

метод пізнання вчений застосовує не тільки у загальноприйнятій формі. Категоричним у своїх висновках він також є і на етапі формулювання логічної посилки. Наприклад, на початку підрозділу першого «Свобода – перша умова дії» розділу першого «Бути і робити: свобода», частини ІV праці «Буття ніщо» Ж.-П. Сартр у логічній посилці у формі речення констатує: «необережний курець, призвівши внаслідок своєї недбалості до вибуху порохового складу, не діяв»833. З означеного зробимо висновок, що Ж.-П. Сартр істотно збагатив концептуальну сутність філософії ненасилля новими цінними ідеями і положеннями, причім як з позиції філософської ретроспективи, так і перспективи. 833 Проблему філософії ненасилля французький мислитель Ж.-П. Сартр декларував також і в своїй художній творчості. Так, у першій частині «Зрілий вік» роману-трилогії «Шляхи свободи» мислитель майстерно відображає сутність буденного життя І половини ХХ ст. своїх сучасників-співвітчизників. Дану частину літературного твору, що складається з вісімнадцяти пунктів, письменник вміло об’єднав єдністю творчого задуму свободи людини, тісним зв’язком спільної ідеї вільного життя та спільних героїв. Літературний твір Ж.-П. Сартра «Зрілий вік» пройнятий духом нового погляду на споконвічні питання свободи людини та істини, у якому описана поведінка, піднесених духом свободи героїв роману – молодих французів, хлопців і дівчат, чоловіків і жінок, у тому числі державних службовців,¸ є характерною для тогочасної Європи. Так, герої сартрівського роману щирі і неправдиві, співчутливі і байдужі до долі інших. Мислитель, наприклад, зображує відносини інспектора Міністерства фінансів Дюра з дівчиною блудягою, котра згодом вбила його834, показує буденні турботи свободолюбивих, пересічних співвітчизників. Варто наголосити, що у тексті роману Ж.-П. Сартр подекуди використовує сюжети, що наповнені виключно філософським або напівфілософським змістом. Наприклад, у пункті 16 роману автор допускає роздуми одного з героїв: «Речі – це раби. Покірні. Слухняні»835, або в іншому випадку: «Світ відразу змінився, гомінкий і заклопотаний…»836. Власне, особливо наприкінці роману «Зрілий вік» Ж.-П. Сартр апелює до суто філософських цінностей, декларуючи тим самим належний рівень знань у сфері філософської науки, у тому числі філософії свободи. Це, зокрема, підтверджується роздумами окремих героїв роману щодо свободи особистості. Так, літературний герой Матьє у співбесіді з Даніелем висловлює думку, що «покинути жінку, ще не означає отримати свободу»837. У подальшому в процесі роздумів Матьє доходить наступного явно філософського висновку: «Я залишився сам. Сам, та не більше вільний, аніж до того»838. Неодноразово мислитель у своєму романі торкається небайдужої для свободолюбивого європейського суспільства теми гомосексуалізму839 та ін., а також питань любові840, боротьби зі злочинністю841, національної культури тощо. Водночас доволі часто автор збагачує сюжети роману винятково дошкульним для сприйняття читачем змістом, що має психологічну сутність842 та ін. Наприклад, у романі автор використовує опис психологічно зворушливих і навіть гостросюжетних подій, що пов’язані зі свободою людини, «тримаючи» таким чином читача у стані певної психологічної напруги. Так, Ж.-П. Сартр у пункті 16 роману описує роздуми-страждання літературного героя Даніеля, який начебто ба833 Сартр Ж.-П. Буття і ніщо: Нарис феноменологічної онтології / Ж.-П. Сартр ; [пер. з фр. В. Лях, П. Таращук]. – К. : Вид-во Соломії Павличко «Основи», 2001. – C. 598. 834 Сартр Ж.-П. Шляхи свободи. І. Зрілий вік: роман / Ж.-П. Сартр ; [пер. з фр. Л. Кононовича]. – К. : Юніверс, 2005. – 384 с. 835 Там само. – С. 339. 836 Там само. – С. 331. 837 Там само. – С. 379. 838 Там само. – С. 382. 839 Там само. – С. 331, 374, 378. 840 Там само. – С. 358. 841 Там само. – С. 360, 361. 842 Там само. – С. 331, 334.

260

Розділ 3

жає покінчити життя самогубством, маніпулюючи при цьому в достатньо пікантній формі бритвою843. Шляхом часових замірів було вставлено, що читач у середньому на читання даного епізоду витрачає п’ять хвилин, при цьому лише в кінці опису письменник називає ім’я літературного героя – Даніель. З метою ж зацікавлення читача у тексті роману автор називає літературного героя «він», причім, двадцять три рази. Більше того, попередній сюжет завершується за участі іншого літературного героя – Матьє844. Таким чином, узагальнюючи у системоутворюючому порядку тематику предикату концептосфери філософії ненасилля Ж.-П. Сартра, приходимо до наступному висновку. Концептосфера філософії ненасилля Ж.-П. Сартра є наявною у форматі вчення про свободу, в основу якого мислителем був покладений концепт волі людини, зумовленою феноменом її свободи. Водночас, вчення про свободу Ж.-П. Сартра характеризується явними ознаками: 1) збалансованості з усім комплексом положень філософської науки; 2) ірраціоналізму (обмеженості пізнавальних можливостей); 3) настійного індивідуалізму, а подекуди й 4) звеличування ролі людини. Вчення Ж.-П. Сартра про свободу відображає: 1) подвійну та незмінну сутність людського буття, що здійснюється безпосередньо людиною; 2) надану природою спроможність людини проявляти свою волю в алгоритмі свободи за умови усвідомлення нею впливу на відповідний процес зовнішніх факторів; 3) реалізовану в умовах суспільного буття волю людини, яка перебуває в креативному консонансі свободи, та з часом уярмлює себе; 4) абсолютну відповідальність людини за свої вчинки.

3.7. КОНЦЕПТИ ФІЛОСОФІЇ НЕНАСИЛЛЯ А. КАМЮ, М. Л. КІНГА, ДЖ. ШАРПА Тематика плебсологічного осягнення квінтесенції філософії ненасилля не може бути повністю досліджена без вивчення співвідносних концептів А. Камю (1913–1960), М. Л. Кінга (1923–1968) та Дж. Шарпа (1928). І це абсолютно логічно, адже плебсологія не абстрактне філософсько-правове вчення, а цілісна концепція у галузі філософії права, що вибудувана на окремих теоретичних положеннях інших вчених. Актуальність тематики концептів філософії ненасилля А. Камю, М. Л. Кінга та Дж. Шарпа полягає у тому, що запропоновані мислителями ідеї мирного опору людини державі відповідають найважливішим потребам захисту прав і свобод, а також новітнім процесам державотворення в Україні на сучасному етапі, в основу яких творчо закладені фундаментальні євроінтеграційні цінності. Проблему концептів філософії ненасилля: 1) А. Камю досліджували вчені Ю. Ю. Бездверний, В. С. Дудченко, М. В. Колінько та ін.; 2) М. Л. Кінга вивчали А. А. Гусейнов, В. С. Кисельов, І. С. Лисак, В. Г. Маралов, Ю. В. Омельченко, Р. Д. Орлова, М. Г. Пряхін, В. А. Ситаров, В. І. Фуркало та ін.; 3) Дж. Шарпа досліджували Р. Е. Апресян, І. В. Корельський, О. В. Полухіна, В. І. Фуркало та ін. Метою даного дослідження є вивчення та аналіз наукових праць А. Камю, М. Л. Кінга та Дж. Шарпа з тим, щоб з’ясування їх значення і місце у філософії ненасилля як одному з джерел і складових частин плебсології (філософсько-правового вчення). Достатньо важливу тематично-конформуючу значимість у процесі становлення та розвитку філософії ненасилля посідають ідеї мирного опору людини державі в ім’я досягнення соціальної рівності, справедливості, демократії, законності, авторами яких є А. Камю, М. Л. Кінг та Дж. Шарп. 843

Сартр Ж.-П. Буття і ніщо: Нарис феноменологічної онтології / Ж.-П. Сартр ; [пер. з фр. В. Лях, П. Таращук]. – К. : Вид-во Соломії Павличко «Основи», 2001. – С. 339–341. 844 Там само. – С. 339.

3.7

261

Безсумнівно, що вагомий теоретичний внесок у концептосферу філософії ненасилля здійснив французький філософ (представник атеїстичного екзистенціоналізму), письменник і публіцист, громадський діяч, лауреат Нобелівської премії миру 1957 р. Альберт Камю. Становлення ж громадянської позиції А. Камю багато в чому тривало завдяки впливу зовнішніх факторів. Так, під час Другої світової війни як активний борець з фашизмом на території Франції А. Камю був учасником руху Опору. Саме участь у боротьбі з фашизмом активно посприяла формування несприйняття А. Камю насильства та його гуманістичних переконань. Модель філософії ненасилля А. Камю можливо розглядати у двох теоретичних аспектах. Аспект перший передбачає, що наявні літературні та публіцистичні твори мислителя: 1) повість «Сторонній» (1942)845, 2) роман-притча «Чума» (1947)846, 3) повість «Падіння» (1956)847, 4) Книга оповідань «Вигнання і царство»: Зрадлива жінка; Відпускник, або збентежений дух; Гість; Йона, або Художник за роботою; Обітний камінь; Німі (1957)848 та ін., а також його філософські праці: 1) «Міф про Сизифа» (1942)849, 2) «Замітка про бунт» (1945), 3) «Людина, яка бунтує» (1951)850, варто розглядати завдяки закладеним у них філософськосвітоглядним принципам. Йдеться, зокрема про принципи: 1) дотримання морально-етичних норм, 2) гуманізму, 3) домінування парадигм свободи, 4) безглуздя та ін. Д. С. Наливайко вказує, що орієнтовно в 1947 р. у творчості А. Камю відбуваються, за визначенням самого мислителя, істотні зрушення, перехід від «етапу абсурду» до «етапу протесту»851. І це при тому, що головну творчу ділянку у тематиці апробованої мислителем філософії посідає досить складне й актуальне питання: «Чи вартує людське життя, враховуючи його духовні суперечності, того, щоб жити?». Формулюючи у своєрідному філософському форматі ірраціоналізму необхідну відповідь щодо змісту існування людини, яке так чи інакше проявляється у конкретних діях у більшій мірі в безглуздих. А. Камю творчо задіяв, створений ним у творі «Міф про Сизифа», узагальнений літературний образ невдалого Сизифа. Пропонований міфічний герой – Сизиф будучи засудженим богами за вчинені ним діяння на довічну кару (безупинно викочує у пеклі один і той самий камінь на гору, так як означений під власною вагою щоразу скочується з неї)852 неспроможний рівнем свого мислення проникнути у таємниці людського буття853. Цілком логічно, що безуспішність життя мала б спонукати міфічного героя до стихійного протесту проти наявних суспільних умов. У зв’язку з цим можливо припустити, що у контексті декларованих ним ідей ненасилля мислитель, з одного боку, заперечує доцільність як бунтів, так і спланованих та організованих революцій в державі, з іншого, пропонує відмову від насилля як позитивну цінність існування людства. Влучну відповідь, у переносному розумінні, на запитання: «Як саме діяти Сизифу?» А. Камю подає в іншому філософському творі «Людина, яка бунтує». Так, філософ, зокрема зазначає, «для того, щоб здобути усю повноту буття, слід виходити з тієї його найменшої частки, яка є прихованою в нас особисто, а не заперечувати її заздалегідь»854. Втім, творчий задум А. Камю у даному форматі не позбавлений недоліків. Філософ, зрештою, не розглянув варіантів аби Сизиф мав зробити спробу знищити камінь, чи рівно площинно (зрозуміло з якою метою) розрівняти вершину гори. Є важливим 845

Камю А. Вибрані твори : у 3 т. / А. Камю ; пер. з фр. ; [упоряд. О. Жупанський ; авт. післям. Д. Наливайко ; худ. О. Пустоварова, М. Квітка]. – Харків : Фоліо, 1996. – Т. 1: Проза. – С. 7–74. 846 Там само. – С. 77–276. 847 Там само. – С. 279–343. 848 Там само. – С. 347–445. 849 Там само. – 1997. – Т. 3: Есе. – С. 72–162. 850 Там само. – С. 181–438. 851 Там само. – С. 598. 852 Там само. – С. 149. 853 Там само. – С. 152. 854 Там само. – С. 345.

262

Розділ 3

зауважити про сторонні недоліки. Вада перша пов’язана з помилкою, яку допустив О. О. Жупанський під час перекладу з французької мови «L’нomme revolte» на українську, запропонувавши кінцевий варіант «бунтівна людина». Є всі підстави вважати, що перекладач все ж взяв за основу російський варіант (1990 р. видання) перекладу «Бунтующий человек», а не скористався правилами, які є чинними в українському правописі, адже правильний переклад відповідного тексту з французької мови на українську мову «Людина, яка бунтує». Аналогічної помилки О. О. Жупанський припустився також при перекладі імені літературного героя з французької мови на українську «Сізіф». Правильний же варіант перекладу «Сизиф». Другий аспект алгоритму ідеї ненасилля А. Камю передбачає, що філософом була підтримана ідея дотримання заповідей християнського милосердя як співчутливого, доброчинного, благочестивого ставлення християнина до іншого. Очевидно, що сутність філософії обов’язку А. Камю має деяку дотичність до питання теоретичного осмислення алгоритму обопільної юридичної відповідальності людини і держави. Водночас можливо констатувати, що з іншого погляду новостворена філософська концепція А. Камю у певній мірі суперечить чинній у суспільстві системі моральних норм і принципів. Зокрема, у філософському трактаті «Людина, яка бунтує» мислитель чітко зараджує шляхи ґенезису світового суспільства, вказуючи також на можливі засоби щодо пригамування насилля. Аналізуючи національну категорію моралі, яка повністю співвідноситься з принципом справедливості філософ логічно доводить очевидне. Адже сутність цивілізованих моральних принципів перебуває у стані повного заперечення тих алгоритмів, що не відповідають принципам справедливості й свободи. У подальшому, витворивши умови конфліктної нормативно-моральної ситуації, А. Камю апелює до нової моделі, тобто сукупності умов за участі повстанця, який чинить опір системі негативних чинників. Наприклад, А. Камю підкреслює, що немає значення який повстанець залучений до прагнення даного заперечення у повстанні проти гноблення, виступає на захист життя, проголошує війну рабству, неправді, терору855. Філософська оцінка сутності керованого бунту, що супроводжується масовим насильством як злочинного діяння, закономірно дозволяє виявити систему типових протиріч. Аналізуючи концептуальну сутність праці А. Камю «Людина, яка бунтує» та синтезуючи окремі її ідеї з фактором звичайної логічної послідовності (водночас беручи за основу моделювання як повноцінний засіб дослідження), приходимо до наступного попереднього висновку. Будь-який філософ-ексзистенціоналіст мав би обов’язково дослідити у роботі з відповідної тематики, по-перше, розбіжності між насиллям і ненасиллям, по-друге, розбіжності між свободою та справедливістю. І А. Камю як безпосередній автор трактату «Людиан, яка бунтує» вдало висвітлив зазначені суперечності, тим самим запропонувавши нові філософські ідеї бунту – відмову від насилля856. Отже, ідея філософії ненасилля А. Камю, хоч за своїм внутрішнім змістом і має явну суб’єктивно-ідеалістичну направленість з окремими ознаками ірраціоналізму, втім, у загальному характеризується все ж морально-гуманістичною сутністю. У глобальному світосприйнятті складні процеси суспільного розвитку природно наділені цивілізаційною сутністю, а з цих об’єктивних причин означені закономірно характеризуються як історико-правовими, так і філософсько-правовими, у тому числі плебсологічними та іншими якостями. Центральне ж місце у тематиці суспільного розвитку посідає проблема правового предикату відносин людини і держави, що мають супроводжуватися з дотриманням принципу філософії ненасилля. Достойне місце у когорті теоретиків філософії ненасилля посідає американський філософ, проповідник, громадський діяч – один з очільників боротьби за мир, громадянські права африканців у США, захисник громадянських прав, лауреат Нобелівської премії миру 1964 р. 855 856

Камю А. Бунтующий человек. Философия. Политика. Исскуство / А. Камю. – М. : Политиздат, 1990. – С. 339. Там же. – С. 345.

3.7

263

Мартін Лютер Кінг. Важливо підкреслити, що М. Л. Кінг перший відомий у США громадський діяч – африканець, активний борець за громадянські права темношкірих. Безсумнівно, що відомий філософ діяльно виступав проти дискримінації (лат. discriminatio – розрізнення), расизму (від фр. race – термін запроваджений у 1740 р. натуралістом Ж. Бюффоном для позначення поділу видів тварин і рослин) та сегрегації (лат. segregatio – відмежування, відокремлення). Як захисника громадянських прав у 1968 р. М. Л. Кінг був вбитий. Можливо, звісно ж, висунути версію, що даний злочин вчинили представники расистських терористичних організацій. Загальне визнання та схвалення отримали ідеї ненасилля М. Л. Кінга, публічно виголошені ним у промові «У мене є мрія…» 28 серпня 1963 р. під час мітингу у Вашингтоні. Як філософ і водночас захисник громадянських прав, керуючись виключно природно-правовими принципами, М. Л. Кінг у своєму виступі настирливо домагався утвердження у США принципу соціальної справедливості. Зокрема, філософ висловив надію, що права і свободи населення США африканського походження будуть забезпечені реально. За час своєї порівняно нетривалої суспільно-політичної діяльності М. Л. Кінг видав три книги: 1) «Крок до свободи» (1958); 2) «Чому ми не можемо чекати» (1964); 3) «Куди ми йдемо: до хаосу чи співтовариства?» (1967) та біля трьох десятків брошур і статей857. Основні принципи і методи мирного опору державній владі М. Л. Кінг як один з громадських провідників, який очолював боротьбу негритянського народу США за свої права, розробив на основі практичних рекомендацій індійського мислителя М. К. Ганді. Так, основні принципи і методи мирного опору негритянського населення США за свої права в середині ХХ ст. повністю, на наш погляд, ідентичні з принципами і методами ненасильницької боротьби індійського народу за визволення від колоніальної залежності. У своєму кабінеті навпроти свого робочого столу М. Л. Кінг на пошану індійського реформатора повісив великий портрет М. К. Ганді858. М. Л. Кінг притримувався поглядів, що у процесі боротьби негритянського населення США за свої права, зокрема, за соціальну, економічну і політичну рівність, важливо незадіювати фізичну силу, а чинити активний мирний опір. Так, під час виступу на мітингу у Вашингтоні 28 серпня 1963 р. названого «У мене є мрія…» М. Л. Кінг наголосив: «наш активний протест не повинен опускатися до фізичного насильства. А на грубу фізичну силу ми знову і знову маємо відповідати величчю свого духу»859. Філософ усвідомлював, що ненасильницькі дії є потужною зброєю у боротьбі за розум і справедливість. Втім, якщо вони зустрічають грубий опір, то аж ніяк не перетворюються у покірність і бездіяльність860. При цьому М. Л. Кінг розумів, що свобода не досягається покірним визнанням страждань. Вона здобувається не визнанням страждання, а боротьбою проти нього861. Щодо енергійності, діяльності мирного опору, то філософ вважав, що такий має бути невпинним і наполегливим аж до досягнення поставленої мети. Характеризуючи тактичні особливості мирного опору негритянського населення США, М. Л. Кінг зазначав: «1963 рік – це початок, а не закінчення. Тих, хто розраховує, що неграм достатньо лише «випустити пар», а згодом вони заспокояться і держава зможе повернутися до своїх звиклих справ… Америка не буде знати ні спокою, ні відпочинку до тих пір, поки не настане світлий день справедливості»862. У контексті висловленого є всі підстави прогнозувати, що через п’ятдесят і більше років держави Європи, які нині приймають біженців з Сирії та інших країн Сходу, Африки постане перед загрозою втрати національної державності. В цьому, зокрема, зацікавлені як в США, так і в Росії. 857

Кинг М. Л. Есть у меня мечта… / М. Л. Кинг ; [ред. кол. Э. Л. Нитобург, Н. В. Мостовец, И. В. Михайлов]. – М. : Наука, 1969. – С. 5. 858 Там же. – С. 94. 859 Там же. – С. 79. 860 Там же. – С. 138. 861 Там же. – С. 137. 862 Там же. – С. 79.

264

Розділ 3

Власний та міжнародний досвід виборювання народами своїх прав повчав усіх, і у цьому Л. М. Кінг був глибоко переконаний, що тільки завдяки мирному опору державній владі може призвести до позитивних наслідків. Так, у своїй праці «Куди ми йдемо: до хаосу чи співтовариства?» М. Л. Кінг описав, як влада США у серпні 1965 р. з допомогою поліції та військових придушила повстання населення Уотса (негритянського гетто Лос-Анджелеса)863. З цих причин М. Л. Кінг вважав, що єдиний гарантований спосіб запобігти заколотам та бунтам – це соціальна справедливість і прогрес864. У процесі проведення кампанії ненасильницьких дій М. Л. Кінг розрізняв чотири стадії: 1) збір фактів для встановлення чи існує несправедливість; 2) переговори; 3) самоочищення; 4) прямі дії865. Творча, тобто наукова та правозахисна спадщина М. Л. Кінга достатньо наповнена філософськими ідеями ненасилля. Так, філософ сформулював шість основних принципів ненасилля: 1) ненасилля вимагає хоробрості та сміливості (тим самим підкреслюється його активний характер); 2) ненасилля не має мети заподіяти поразку чи принизити опонента, воно веде пошук його дружби і розуміння (цим підкреслюється кінцева ціль – цивілізаційна спрямованість суспільства); 3) ненасилля спрямоване не супроти носіїв зла, а супроти самих сил зла (підкреслюється персоналістичний елемент визнання святості людського життя); 4) ненасиллю притаманна готовність прийняти страждання без думки про помсту; 5) ненасилля уникає не тільки зовнішнього фізичного насилля, але й внутрішнього прихованого насилля духу (підкреслюється, що ненависть і злоба ведуть тільки до поразки), базуючись на любові і визнанні взаємозалежності всього живого (що в кінцевому рахунку призводить до істинного братства людей та гармонії в суспільстві); 6) ненасилля ґрунтується на переконанні в моральному і справедливому характері світоустрою866. Підтримуємо думку В. С. Кисельова, що філософія ненасилля М. Л. Кінга може бути визначена як система етичного універсалізму867. Отже, ідея філософії ненасилля М. Л. Кінга являє собою спрощену методологію організованої мирної боротьби за права та свободи людини. Цілком закономірно, що ідеї та концепти ненасилля окремі мислителі з часом трансформували в принципи, правила здобуття свободи людиною. Одним з яскравих представників, хто теоретично рекомендував, систематизовані М. Л. Кінгом, способи і методи здобуття свободи є американський філософ і громадський діяч Джин Шарп. Мислитель запропонував у своїй праці «Від диктатури до демократії: концептуальні засади здобуття свободи» 187 методів ненасильницьких дій, направлених на повалення диктаторських режимів868. Окрім того, Дж. Шарп запропонував поняття «ненасильницька стратегія»869. Перу творчості Дж. Шарпа належать праці: «Політика ненасильницьких дій» (1973), «Ганді як політичний стратег» (1979), «Суспільна сила та політична свобода» (1980), «Створення непереможної Європи» (1985), «Оборона на громадських засадах: система повоєнної зброї» (1990), «Ведення ненасильницької боротьби: практика двадцятого і потенціал двадцять першого століття» (2003)870. У середовищі молодих українських вчених863

Кинг М. Л. Есть у меня мечта… / М. Л. Кинг ; [ред. кол. Э. Л. Нитобург, Н. В. Мостовец, И. В. Михайлов]. – М. : Наука, 1969. – С. 139. 864 Там же. 865 Там же. – С. 66. 866 Киселев В. С. Учение о ненасилии Мартина Лютера Кинга и движение за гражданское равноправие в США : автореф. дисс. … канд. филос. наук : спец. 09.00.05 «История философии» / В. С. Киселев. – М., 1996. – С. 15. 867 Там же. 868 Шарп Дж. Від диктатури до демократії: концептуальні засади здобуття свободи / Дж. Шарп ; Ін-т ім. А. Енштейна. – К., 2015. – 86 с. 869 Sharp G. Waging nonviolent struggle: 20th century practice and 21st century potential / G. Sharp, J. Paulson. – Boston : Extending Horizons Books, 2005. – 598 p. 870 Шарп Дж. Від диктатури до демократії: концептуальні засади здобуття свободи / Дж. Шарп ; Ін-т ім. А. Енштейна. – К., 2015. – 86 с.

3.7

265

правознавців побутує думка, що розроблені методи ненасильницької боротьби з авторитарними режимами, Дж. Шарп апробував у Литві (Вільнюсі) та інших державах. Втім, сам же автор монографічного дослідження не спростовує і не підтверджує таку точку зору, ні у передмові до праці «Від диктатури до демократії: концептуальні засади здобуття свободи», ні в інших відомих нам працях. Фактори, що впливають на спроможність народу до повалення режиму узурпованої державної влади, ми поділяємо на п’ять основних видів: 1) геополітичні (зовнішні, внутрішні); 2) національно-історичні; 3) природно-соціальні; 4) тактичні; 5) матеріальні. Усі п’ять видів факторів спроможності народу до повалення режиму узурпованої державної влади тісно взаємопов’язані між собою та становлять у сукупності єдину їх систему. Зокрема, до першого виду геополітичних зовнішніх чинників спроможності народу до повалення режиму узурпованої державної влади входять географічні умови – розташування держави, стан зовнішньої політики сусідньої держави, наявність чи відсутність територіальних інших претензію. Співвідносно до внутрішніх геополітичних факторів, що впливають на здатність народу до повалення режиму узурпованої влади, слід виокремити морально-психологічну залежність частини суспільства від політичних, у тому числі реакційних поглядів, наявних на теренах сусідніх держав. До другого виду – національно-історичні чинники, що впливають на спроможність народу до повалення режиму узурпованої державної влади, доцільно виділити події минувшини – національно-визвольні рухи опору, а також повстання, революції, війни. У свою чергу, до третього виду природно-соціальних факторів впливу на здатність народу до повалення режиму узурпованої державної влади необхідно сконцентрувати наступні чинники: національну свідомість народу, його правосвідомість, національну солідарність, національний патріотизм тощо. До четвертого виду тактичних факторів впливу на спроможність народу до повалення режиму узурпованої державної влади раціонально вирізнити конкретні ненасильницькі дії та планово-організаційні заходи. Вважаємо, що доцільно задіяти у даному разі групи методів ненасильницьких дій, пропонованих Дж. Шарпом у його праці «Від диктатури до демократії: концептуальні засади здобуття свободи»: І. Методи ненасильницького протесту та переконання 1.1. Офіційні заяви. 1.2. Контакти з широкою громадськістю. 1.3. Групове представництво. 1.4. Символічні громадські заходи. 1.5. Тиск [психологічний. – М. С.] на окремих осіб. 1.6. Драматичні і музичні методи. 1.7. Процесії. 1.8. Вшанування померлих. 1.9. Публічні зібрання. 1.10. Відхід та відмова. ІІ. Методи відмови від соціальної співпраці 2.1. Відлучення окремих осіб. 2.2. Відмова від участі у суспільних та обрядових подіях та від співпраці з інституціями. 2.3. Відособлення від соціальної системи. ІІІ. Методи відмови від економічної співпраці а) Економічні бойкоти. 3.1. Дії споживачів. 3.2. Дії робітників і виробників. 3.3. Дії працівників проміжних ланок. 3.4. Дії власників та управлінців. 3.5. Дії власників фінансових ресурсів. 3.6. Дії урядів.

266

Розділ 3

б) Страйк. 3.7. Символічні страйки. 3.8. Сільськогосподарські страйки. 3.9. Страйки спеціальних груп. 3.10. Звичайні промислові страйки. 3.11. Обмежені страйки. 3.12. Багатогалузеві страйки. 3.13. Поєднання страйків та економічних заходів. ІV. Методи відмови від політичної співпраці 4.1. Відмова від підпорядкування. 4.2. Відмова громадян співпрацювати з урядом. 4.3. Альтернативи громадянської покори. 4.4. Дії урядових службовців. 4.5. Урядові дії на внутрішньому рівні. 4.6. Урядові дії на міжнародному рівні. V. Методи ненасильницького втручання 5.1. Психологічне втручання. 5.2. Фізичне втручання. 5.3. Соціальне втручання. 5.4. Економічне втручання. 5.5. Інтерпретація різними школами. 5.6. Політичне втручання. Так, народ завжди має можливості повалити режим узурпованої державної влади та звільнитися від стану поневолення, втім, на жаль, не завжди усвідомлює це. З цих причин важливими чинниками у процесі повалення у тій чи іншій державі режиму узурпованої державної влади є планування, організація та фінансування. Разом з тим, мирний опір народу, що направлений на повалення режиму узурпованої державної влади логічно супроводжується застосуванням з боку представників державної влади різноманітних спеціальних засобів, фізичної сили тощо. Саме з цих причин, як правильно зазначає Дж. Шарп, протистояння диктаторам природно вимагає жертв. Втім, на думку мислителя, завдання лідерів руху опору і полягає у тому, щоб мінімізувати втрати871, адже йдеться про конкретні людські життя. Таким чином, узагальнюючи тематику концептів філософії ненасилля А. Камю, М. Л. Кінга та Дж. Шарпа, раціонально констатувати наступне. Наукова заслуга: 1) А. Камю в розробленні означеної тематики має виключно теоретичний (суб’єктивноідеалістичний) зміст, щоправда, з деякими рисами ірраціоналізму. Водночас пропонована апріорна модель філософсько-світоглядних ідей ненасилля мислителя наскрізь пронизана алгоритмом морально-гуманістичних положень; 2) М. Л. Кінга полягає у формулюванні та систематизації основних принципів ненасилля як методів боротьби за права та свободи людини, за мир. Ідеї ненасилля значимо упредметнилися у якості принципу у науковій та правозахисній діяльності Л. М. Кінга, що була направлена на розв’язання конфліктних і навіть кризових ситуацій у цивілізаційному поступі людства. Адже прогресивний суспільний розвиток неможливий без вирішення правових та морально-етичних відносин людини з державою. 3) Дж. Шарпа, як одного з сучасних теоретиків філософії ненасилля, визначається у тому, що він зібрав, розробив, систематизував та оприлюднив народам світу 187 тактичних [плебсологічних. – М. С.] методів ненасильницьких дій, які мають своїм завданням повалення мирним способом диктаторських режимів. 871

Шарп Дж. Від диктатури до демократії: концептуальні засади здобуття свободи / Дж. Шарп ; Ін-т ім. А. Енштейна. – К., 2015. – С. 8.

267

3.8

3.8. ПЛЕБСОЛОГІЧНЕ ФІЛОСОФСЬКО-ПРАВОВЕ ТЛУМАЧЕННЯ АКЦІЇ ГРОМАДЯНСЬКОЇ НЕПОКОРИ У КОНТЕКСТІ ПРИРОДНО-ПРАВОВОГО, ДЕРЖАВОТВОРЧОГО ДУХУ НАЦІЇ (НАРОДУ) Актуальність питання плебсологічного філософсько-правового тлумачення акції громадянської непокори у контексті природно-правового, державотворчого духу нації (народу) логічно обумовлена проблематичністю обраного напряму філософсько-правового дослідження. Окрім того, обрана тема пізнання набуває значущості з умов виняткового її суспільно-практичного значення на сучасному етапі державотворення в Україні. Водночас, враховуючи, що основна тема пропонованого дослідження висвітлена у формі філософськоправового вчення, то питання плебсологічного філософсько-правового тлумачення акції громадянської непокори у контексті природно-правового, державотворчого духу нації (народу) науковцями не вивчалися, а тому відповідні наукові праці відсутні. Та все ж, у пізнанні питання плебсологічного філософсько-правового тлумачення акції громадянської непокори щодо природно-правового, державотворчого духу нації (народу), варто звернути увагу на наступне. Людина є таким відносно досконалим творінням природи, що втілює в собі високі моральні та інтелектуальні властивості й потребує належних умов для своєї життєдіяльності. Зазначене твердження повністю узгоджується з плебсологічною філософсько-правовою концепцією природно-правового, державотворчого духу нації (народу), відповідно до якого людина потребує державності, щоб належно захистити свої природні права та свободи. Оскільки людина – істота біосоціальна, то відповідні умови для неї можуть бути створені тільки в межах такої особливої організації політичної влади, як держава. З іншого боку, за плебсологічною філософсько-правовою концепцією природно-правового, державотворчого духу нації (народу), державність у разі узурпації може бути небезпечною як для людини, так й для самого суспільства. Ця небезпечність матеріалізується завдяки функціонуванню органів державної влади, без наявності яких інститут держави фактично неможливий. Отож, людині, як і суспільству, важливо вміти захистити свої права та свободи перед представниками органів державної влади, а особливо, виконавчої та судової. Саме тому, в Конституції України передбачені права та свободи людини і громадянина як невiдчужувані, непорушні та невичерпні. Проте, їхнє належне забезпечення може бути реалізоване у разі виконання кожним громадянином своїх конституційних обов’язків. В процесі життєдіяльності суспільства і держави з різних умов та причин права і свободи людини порушуються. Так, як вважає переважаюча більшість громадян, зокрема, 90 % з 5 тис. опитаних нами у 2004–2005 рр. киян. Респонденти переконані, що саме «різні умови та причини» змушують людину вдаватися до акцій непокори. А втім, на нашу думку, такою причиною є природно-правовий, державотворчий дух нації (народу). Хоча акції непокори не мають нічого спільного з такими поняттями, як право на опір та право на повстання, одначе у їхній основі, в плебсологічному філософсько-правовому розумінні, природою закладений спільний компонент самозахисту від держави в особі її органів влади. Таким компонентом і є природноправовий, державотворчий дух нації (народу), адже природно-правовий, державотворчий дух нації (народу) діє на користь самої нації і має своїм завданням забезпечити покращення рівня життя кожної людини. І це при тому, що природно-правовий, державотворчий дух нації (народу) є надзвичайно важливою умовою правильного формування усіх видів суспільної та державної діяльності. Безперечно, що за конкретних історичних моментів природноправовий, державотворчий дух нації (народу) може уповноважувати її здійснити в державі справжні революційні перетворення, у тому числі, з залученням зброї. Передбачається, що право на опір і право на повстання – це обумовлена певними соціальними обставинами підстава для людини, соціальної групи, нації (народу) захистити свої природні права, адекватними способами і методами, у тому числі у суперництві з державою.

268

Розділ 3

Наприклад, право народу на повстання передбачено у Конституції США. До речі, радянська ідеологічна доктрина активно декларувала тезу відкритого збройного повстання соціальних груп чи класів проти чинної політичної влади. Вважалося, що збройні повстання повинні були мати масовий характер і переслідувати революційну мету. Визнавалися також інші різновидності збройних повстань: бунти, путчі. Революційність як корінне, якісне насильницьке, переломне перетворення у певний період життя суспільства і держави активно декларувалося у частково перекручених положеннях діалектико-матеріалістичної філософії. Отже, акція громадянської непокори – це засіб відстоювання особою, групою осіб, громадою своїх порушених прав і тому являє собою некарне діяння (діяльність або бездіяльність), що полягає у відмові підкорятися представникам державної влади і спрямована на досягнення певної мети – поновлення належного права, а відтак і законності. Сукупністю духовних ресурсів і умов для класичного розуміння акції непокори, відповідно до законів об’єктивної логіки, є природно-правовий, державотворчий дух нації. Тому з означеного визначення раціонально стверджувати, що акція громадянської непокори характеризується не насильницьким, а мирним опором державній владі, завдяки деякій самопожертві протестантів. У переважній більшості випадків акції громадянської непокори чиняться як розумовий супротив їхніх учасників органам виконавчої влади держави. У свою чергу, здатність людини мислити і, таким чином, у вищій розумовій формі теоретично осягати негативні наслідки функціонування одержавленого суспільства, закономірно призводить до фактів виявлення явних порушень законності, а також дозволяє їй свідомо здійснювати аналіз і синтез знань на рівні обґрунтованих теорій. Отож, розум людини, а відтак нації (народу) надає їм можливість вийти за межі відомого соціального (писаного) права і захистити себе, звернувши увагу представників органів державної влади на ціннісний норматив «перед державою мають бути усі рівні». Окрім того, розум людини тісно пов’язаний з її особистою душею – властивістю мозку як високоорганізованої матерії відображати у сприйманнях, відчуттях, уявленнях, судженнях те, що існувало або існує реально. Акції громадянської непокори доцільно класифікувати на види – окремі групи протестантства (інтелектуального бунтарства), в які об’єднані за певними спільними ознаками дії або бездіяльність суб’єктів щодо захисту своїх порушених прав. Це означає, що в реальному житті можлива значна кількість акцій непокори. Все залежить від тих ознак, які будуть виокремлені як класифікаційна основа відповідного поділу. Так, до особливих прикмет, що характеризують акції громадянської непокори, відрізняючи одні від інших, варто віднести: місце; соціальний стан, правове становище учасників; кількість учасників; спосіб дії; мету та ін. Акції громадянської непокори варто класифікувати за кількістю їх учасників на індивідуальні, групові та акції громадянської непокори з участю значної кількості громадян. Загалом, до індивідуальних акцій громадянської непокори слід віднести: а) голодування, б) самоспалення, в) самоізоляцію, г) приковування себе кайданками в громадських місцях великих міст, д) заподіяння тілесних ушкоджень собі та ін. Водночас до групових акцій громадянської непокори раціонально виділити: а) флешмоби, б) пікетування, в) зведення наметового містечка, г) групову вимогу, д) заподіяння тілесних ушкоджень собі у групі осіб та ін. Щодо акцій громадянської непокори, що вчиняються з участю значної кількості громадян, то до названих варто виокремити: а) страйки, б) мітинги, в) мирні збори, г) демонстрації, д) суспільні заворушення та ін. Кожна з перерахованих усіх трьох видів акцій громадянської непокори є самостійною формою вираження з тих чи інших питань протесту органам державної влади. Очевидно, що окремі форми вираження протесту в результаті проведення акцій громадянської непокори можуть мати негативні наслідки для життя та здоров’я їх учасників, тобто завершуватися хворобами, смертельними наслідками або каліцтвом. Разом з тим зауважимо, що в якості особливої, універсальної форми причин і умов акцій громадянської непокори нині є антиглобалізм – громадсько-політичний рух проти світової корпоратизації. На нашу думку, в основі ідеології глобалізму закладені явні принципи космополітизму, що є ворожим самій

3.8

269

природі людини. А її природно-правовий, державотворчий дух, як і дух нації, природою покликані зупинити те, що несе загрозу їм. Це означає: у підмур’ї антиглобалізму системно сконцентровані ті ж положення природно-правового, державотворчого духу людини, нації (народу), які все ж функціонують на організаційних засадах солідарності. У якому б природно-правовому становищі чи фізичному стані не перебувала людина, вона завжди завдяки тому чи іншому виду акцій громадянської непокори, має змогу захистити свої конституційні права та свободи. Це зокрема, стосується також і акцій громадянської непокори – групової вимоги, що проводиться особами певного соціального становища. Групова вимога направлена на задоволення своїх потреб і висловлена у формі наполягання так, що не припускає заперечень. Наприклад, під час Другої світової війни ансамбль 1-го українського фронту давав концерти в одному з військових шпиталів. У зазначений період була надто популярною серед військовослужбовців пісня «Ой, Дніпро! Дніпро!». Концерти були організовані у залі клубу шпиталю. Начальник шпиталю попрохав артистів відвідати палату важкопоранених та заспівати їм веселих пісень. При цьому він зауважив, щоб ні в якому разі не виконували пісню «Ой, Дніпро! Дніпро!», так як вона доволі сумна і це може негативно позначитися на здоров’ї поранених. Згодом артисти розпочали концерт для військослужбовців, виконуючи жартівливі пісні. Поранені виявили бажання почути пісню «Ой, Дніпро! Дніпро!». У палаті перебував начальник шпиталю, який заперечливо крутив головою. Серед поранених було відчутне незадоволення. Вони стали вимагати пісню «Ой, Дніпро! Дніпро!». «Я без ніг остався, – заявив один поранений. Він підняв ковдру: – Я за Дніпро воював, тому що виріс біля нього». Далі всі важкопоранені почали гучно вимагати: «Ми хочемо «Ой, Дніпро! Дніпро!». Вимоги посилювалися. І артисти були вимушені співати дану пісню872. Акція громадянської непокори завжди направлена проти порушення моралі, законності, що мало місце як подія. Якщо акція громадянської непокори є некарним діянням для них, як її учасників, то ті особи, у тому числі посадові, хто порушував закон, утискаючи права і свободи теперішніх протестантів, мають понести передбачену ним відповідальність. Акції громадянської непокори як особливі події у суспільстві і державі викликають неабияку зацікавленість у громадськості, засобів масової інформації, виконавчої влади, адже особи, які вчиняють акції громадянської непокори, часто ризикують своїм здоров’ям та життям, що визнані найвищою соціальною цінністю. Цікаво, що зазначений ризик характеризується значною небезпекою для життя та здоров’я протестантів і в багато разів може перевершувати шкоду, завдану їм або іншим особам винуватими. У завершальній частині плебсологічного філософсько-правового тлумачення акції громадянської непокори зауважимо наступне. Акції громадянської непокори як особливий вид соціального опору людини, національної, соціальної групи, нації (народу) у відстоюванні своїх природних прав та свобод є дієвим засобом самозахисту від зазіхань державної влади. Суттєве значення для процесу реалізації акції громадянської непокори має стан природноправового, державотворчого духу людини і нації (народу). Звичайно ж, акції громадянської непокори можуть вчинятися громадою і мати суттєвий вплив завдяки природно-правовому, державотворчому духу людини, нації (народу) на службову особу як представника державної влади. А це з тих причин, що природно-правовий, державотворчий дух людини ґрунтується на основі моделі духу нації (народу) і є першоклітиною природно-правового, державотворчого духу нації (народу), адже зміст сили загального, витвореного природою з чисельного як конкретного, полягає в силі останнього, взаємозалежній від першого. Пропонуємо прийняти в Україні закон щодо проведення мирних зборів, мітингів, походів вулицями та демонстрацій, у якому варто окремо передбачити нормативно-правове врегулювання проведення акцій громадянської непокори, зокрема пікетувань, голодувань, наметових містечок, флешмобів та ін. 872

Передача про А. Ананьєву – співачку ансамблю 1-го Українського фронту // Перша програма українського радіо. – 9-го травня 2006 р.

270

Розділ 3

3.9. ФЕНОМЕН КОНСОНАНСУ МУДРОГО ПРОСТОНАРОДУ ТА ПРОГРЕСИВНОЇ ОПОЗИЦІЙНОЇ ЕЛІТИ ЯК МОДЕРНА ПЛЕБСОЛОГІЧНА ФІЛОСОФСЬКО-ПРАВОВА ЦІННІСТЬ

Актуальність феномену консонансу (лат. consonans – злито, разом) мудрого простонароду та прогресивної опозиційної еліти у контексті модерної плебсологічної філософсько-правової дефініції раціонально об’єктивувати проблематичністю та новизною пропонованого напряму дослідження, а також практикою державотворення в Україні, яка визначилася в поваленні у лютому 2014 р. режиму узурпованої президентом Віктором Януковичем державної влади. Та все ж, перш аніж зрозуміти, чи є феномен консонансу мудрого простонароду та прогресивної опозиційної еліти однією з конституативних цінностей плебсології, необхідно збагнути, чи впливає форма виникнення людини (людства) на дотримання її прав та свобод, а фактично безпосереднє здійснення народом влади. Праксисно-ґенезисний аналіз суспільних процесів, а отже й інституту державності, реально підтверджує міцний його зв’язок з окремими доктринами зародження людства. Втім, навіть за умови абстрактності питання виникнення людини, в міркуваннях, позбавлених цілком точної реальності і відірваних від практики буття людства, вона, все ж, наділена незмінним природним правом, уособленим у відповідну концепцію. З означеного, незалежно хто є батьком і матір’ю новонародженого за соціальним станом, національними та іншими ознаками, останній природою, а отже, передбачається, що й конституативно, законодавчо наділений вічним правом свободи як природним правом. Таким правом обдаровані природою також нації (народи), національні й соціальні групи. Наприклад, у Конституції України (ст. 21) зазначається, що усі люди є вільні й рівні у своїй гідності та правах. А права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними. Оскільки держава – це особливе соціально-правове утворення, в якому єдиним джерелом влади є народ, то саме йому – народу й надана природою функція контролю за діяльністю її органів, а також глави держави, інших вищих посадових осіб. Даний контроль надійно унеможливить узурпацію влади державою, її органами або посадовими особами. Останнім природним правовим заходом мудрого простонароду як розумної більшості, та прогресивної опозиційної еліти у поновленні в державі соціальної справедливості, справжньої законності є суспільні заворушення. Природне відсудження мудрим простонародом у консонансі з прогресивною опозиційною елітою повноцінної законності в кризових ситуаціях у державі, в умовах узурпації державної влади, мислиме за плебсологічною філософсько-правовою формулою: 1) розумна більшість нації (народу) як провідна громада – мудрий простонарод мирно діє у консонансі з прогресивною опозиційною елітою; 2) самоорганізованість їхніх спільних мирних дій та солідарність інших (тих, хто бездіє), у тому числі представників усіх національних і соціальних груп, через особистісну форму морально-емоційного самоконтролю (совість); 3) соціальна справедливість. Цікаво, що хоча ідейним підмур’ям даної філософсько-правової конструкції і є кантівське світобачення законності, у кшталті, керованої розумом совісті особи як вирішальної інстанції її моральних поглядів і розуміння справедливості, проте в реальній плебсологічній дійсності ситуація суттєво ускладнюється. Зокрема, мудра більшість нації (народу) – це мільйони людей в державі, які визнають своє природне право на суспільні заворушення в ім’я утвердження законності і справедливості, та мільйони людей, які заперечують його, треті ж перебувають у стані невизначеності. Водночас у лютому 2014 р. мудрий простонарод у консонансі з прогресивною опозиційною елітою суттєво консолідував все українське суспільство навколо ідеї повалення режиму узурпованої державної влади та відтворення істинного процесу національного державотворення. Проблема консонансу мудрого простонароду й прогресивної опозиційної еліти

3.9

271

на перший погляд дещо співвідноситься з теоретичною концепцією Ф. Шміттера про консолідацію демократичного режиму873. Втім, в умовах узурпації державної влади консолідація еліти може мати місце лише у примусовому порядку, адже йдеться про правлячу еліту, яка займає нейтральну позицію щодо влади, та прогресивну опозиційну еліту. Прогресивний рух мудрого простонароду завдяки природно-правовим повноваженням його суб’єктів звільнив українське суспільство від тиранії влади правлячої Партії Регіонів і здобув свободу для Українського народу ціною сотень людських смертей та каліцтв. Отже, шлях до свободи Українського народу врегульований природно-правовими засадами та омитий кров’ю загиблих і поранених як з боку представників мудрого простонароду, так й зі сторони представників влади. Закономірно виникає запитання: «Чи є наявним у причинах виникнення і протікання двох мирних революцій в Україні проти режимів узурпованої державної влади за період новітнього державотворення (листопадово-груднева 2004 р. та лютнева 2014 р. мирні революції в Україні) природний (національно-генетичний) фактор?». Відповідь на дане запитання можливо відшукати в інтерв’ю 9 липня 2014 р. на українському телеканалі «24» о 21.40 год. відомого правозахисника С. Ф. Глузмана, який в добу Союзу РСР досить тривалий час незаконно перебував в місцях позбавлення волі. Відповідаючи на запитання телеведучого, правозахисник повідомив, що за період тривалого ув’язнення в системі радянських таборів він не зустрів жодного білоруса або киргиза, проте українці становили основний відсоток політичних в’язнів. Отже, можливо однозначно стверджувати, що у боротьбі українців за національну державність, права і свободи людини у зазначений історичний період генерував, все ж таки, національно-генетичний чинник. Іншим підтвердженням значущості національно-генетичного фактора у відродженні України як суверенної і незалежної держави, може слугувати історична подія, що пов’язана з підняттям на металевому циліндричному стрижні мудрим простонародом, зібраним у формі юрби, 24 липня 1990 р. поруч Київської міської ради синьо-жовтого прапора. І лише згодом через рік, у вересні 1991 р. органи державної влади визнали, у встановленому законом порядку, стяг із двох рівновеликих горизонтальних смуг синього і жовтого кольорів Державним Прапором України. Плебсологічним філософсько-правовим ядром у середовищі сотень, що згуртували мудрий простонарод як мирних борців за звільнення державної влади в Україні у 2014 р. від режиму узурпації, були галичани. Щоправда, суттєву роль у процесі зазначеної мирної боротьби відіграли колишні військовослужбовці, які у свій час проходили військову службу в Афганістані (афганці), студенти, молодь, представники груп «ультрас», журналісти, медики та ін. Варто також зазначити, що мирну боротьбу представників мудрого простонароду матеріально підтримував середній клас, окремі відомі особистості, політики-опозиціонери, у тому числі й народні депутати України та ін. Постає зрозумілим, що до процесу мирної боротьби мудрого простонароду має безпосередню причетність також й прогресивна опозиційна еліта. Для плебсології (філософсько-правового вчення) є сприйнятливими цивілізаційні форми розгляду питання еліти. І це при тому, що в широкому розумінні предмет дослідження еліти в системі соціальної стратифікації безумовно упредметнюється в елітологію як комплексну наукову і навчальну дисципліну. Щоправда, можливо логічно припустити, що в дану історичну добу державотворення в Україні лише триває повноцінне становлення вітчизняної школи елітології, причім як на науковому, так й на законодавчому рівні. Підтвердженням висловленої наукової версії можуть послугувати факти, що в Україні головна увага елітологів нині зосереджена на питаннях формування та розвитку лідерства, як основи особистих та професійних якостей наукової еліти. Яскравим доказом цього є Указ Президента України від 5 квітня 2012 р. № 246/2012 «Президентський кадровий резерв і "нова еліта нації"». В сучасних умовах україн873

Schmitter Ph. Consolidation of Democraty and Representation of Social Groups / Ph. Schmitter // American Behavioral Scientist. – 1992. – Vol. 35.

272

Розділ 3

ського масового суспільства для кожної його соціальної групи властива наявність феномену еліти як складного системного об’єкту, який у свою чергу можливо класифікувати за найрізноманітнішими ознаками. Однією з таких ознак є приналежність особи як представника еліти до опозиції. Водночас правильно зауважує Г. К. Ашин, що еліта як меншість суспільства часто відіграє вирішальну роль в соціальному процесі874, а особливо в процесі мирної революції за участі мудрого простонароду й прогресивної опозиційної еліти, що направлена на повалення режиму узурпованої державної влади. Сутність соціально-психологічного консонансу, тобто єдності представників окремих груп прогресивної опозиційної еліти і представників мудрого простонароду у спільній мирній революційній боротьбі з режимом узурпованої державної влади, можливо пояснити, по-перше, потребами реалізації природно-правого духу нації (народу) як усвідомленого продукту прогресивного мислення кожного з них. Початковий, подальші і завершальний етапи суспільних заворушень, у тому числі й мирної революції за участі мудрого простонароду та прогресивної опозиційної еліти, є особливим соціальним процесом, сутність якого упредметнюється у послідовній боротьбі добра і зла, що протікає з відносно масовою участю (співучастю) названих сил. З плебсологічного філософсько-правового погляду за ознаками природного права передбачається, що корінна нація (народ) під час суспільних заворушень веде мирну революційну боротьбу за поновлення законності, справедливості, а так само повалення режиму узурпованої влади в державі та має перемогти. І це цілком закономірно, наприклад, якщо у Франції чи Німеччині (ФРН) державна влада буде узурпована, то французи, а відповідно й німці, мають природне право на її повалення у процесі суспільних заворушень. В іншому випадку узурпація державної влади закономірно призведе до тотального політичного й етнополітичного панування окремої групи людей. Можливе також захоплення держави або її області, регіону за принципом плебсологічної колонізації, яка дуже часто відбувається історично. Яскравим прикладом у даній ситуації можуть послугувати події 2014 р. на Україні в Донецькій та Луганській областях. Отже, під час штучно організованих суспільних заворушень, що тривали з метою збереження національно-демократичної державності, стан суспільства визначально змінювався, а соціальне середовище зазнавало значної поляризації. При цьому одна частина суспільства може, наприклад, згуртовуватися навколо ідей національного державотворення, інша ж навпаки відстоювати космополітичні або іншодержавні доктрини. Державна ж влада – законодавча, виконавча чи судова за регіонально-політичними чи іншими ознаками у переважній більшості випадків надає перевагу одній або другій політичній силі. У конфліктну плебсологічну ситуацію можуть бути втягнуті мільйони громадян, тому прийняття кінцевого рішення у ній залежать від багатьох приводів і підстав. І, все ж таки, суспільні заворушення у формі мирної революції за участі мудрого простонароду та прогресивної опозиційної еліти, що направлені на повалення режиму узурпованої державної влади, можуть завершуватися: остаточною перемогою революціонерів (повалення режиму узурпованої державної влади), рішенням суду, введенням надзвичайного стану, громадянською війною, введенням миротворчого контингенту, окупацією та ін. Під час суспільних заворушень у формі мирної революції проти режиму узурпованої державної влади зміст влади мудрого простонароду залежить від супровідних умов і обставин, а, в першу чергу, від позиції, виробленої спільно з представниками прогресивної опозиційної еліти. Як представники мудрого простонароду, так і представники прогресивної опозиційної еліти, які згуртувались у певному місці у певний час в єдину громаду з метою досягнення позитивного результату у питанні повалення режиму узурпованої державної влади, мають діяти згуртовано та гармонійно, керуючись при цьому нормами моралі, національними звичаями, традиціями, а також чинним національним законодавством. За таких причин, 874

Ашин Г. К. Элитология : [учебное пособие] / Г. К. Ашин. – М. : МГИМО – Университет МИД России, 2005. – С. 10.

3.9

273

перебуваючи в місці дислокації, а це, як правило, відбувається в центрі столиці, громада мудрого простонароду повсякчас контактує у безпосередньому, а також телефонному режимі, з представниками прогресивної опозиційної еліти. У даній ситуації володіння мудрим простонародом невід’ємним природним правом всевладдя не уречевлюється в абстрактному принципі «особистої волі», безладдя як можливого стану суспільства. Втім, всевладдя мудрого простонароду не означає необмеженість його влади, яка у переважній більшості випадків, як зазначалося раніше, характеризується все ж національною сутністю. Влада мудрого простонароду під час мирних революцій проти режиму узурпованої державної влади є визнаною прогресивною опозиційною елітою та поширюється з основного місця дислокації революційної громади. Наприклад, під час мирної Революції Гідності 2014 р. в Україні таким місцем став «Майдан Незалежності» в м. Києві. Владу мудрого простонароду в такій ситуації варто розглядати у багатовекторному плебсологічному філософсько-правовому категоріальному вимірі. У першу чергу владу мудрого простонароду слід інтерпретувати у розумінні, що мирна революційна громада є умовним керівним органом для прогресивної частини суспільства у їх спільній боротьбі. Окрім того, владу мудрого простонароду доцільно сприймати як природне право і обов’язок керувати мирною боротьбою прогресивної частини суспільства, направленої на повалення режиму узурпованої державної влади. Водночас, владу мудрого простонароду необхідно тлумачити як суто моральну психологічну парадигму, могутність якої базується виключно на засадах національного природно-правового, державотворчого духу нації та принципах загальнолюдських цінностей. Та, хоча влада мудрого простонароду за вказаних умов і вважається у морально психологічному розумінні достатньо широкою, втім вона не виходить за межу здатності людей творити добро для суспільства. Мудрий простонарод, який у консонансі з представниками прогресивної опозиційної еліти постав у формі певної громади проти режиму узурпованої державної влади, не є, як вважають деякі вчені, довірливою, простою, «сірою» людською масою. Навпаки дії мудрого простонароду в ситуації мирної революції, направленої проти режиму узурпованої державної влади, з одного боку є узгодженими з представниками прогресивної опозиційної еліти, з іншого – такими, що відповідають зовнішнім умовам. Важливо водночас зазначити, що згуртована громада мудрого простонароду під час мирної революції може являти собою однонаціональне або міжнаціональне утворення, учасники якого можуть притримуватися різних релігійних спрямувань. Проте мудрий простонарод, як в основному однорідний за національним та соціальнопсихологічним змістом суб’єкт, повсякчас потребує соціальної справедливості, у першу чергу – суспільних відносин, які відповідають встановленим в суспільстві морально-етичним нормам, а також неупередженого, об’єктивного ставлення представників державної влади до усіх і кожного. Отож, царина влади феномену мудрого простонароду та прогресивної опозиційної еліти в умовах мирної революції проти режиму узурпованої державної влади відповідає: 1) загальнолюдським цінностям; 2) ідеалам природно-правового, державотворчого духу нації (народу); 3) народним звичаям і традиціям; 4) діям представників узурпованої державної влади (виконавчої, судової та законодавчої). Сутність феномену плебсологічної філософсько-правової цінності консонансу мудрого простонароду та прогресивної опозиційної еліти полягає у позитивних кінцевих результатах їх спільної мирної революційної боротьби проти режиму узурпованої державної влади, а фактично в поваленні названого режиму. Щоправда, у зазначеному процесі мирної революційної боротьби проти режиму узурпованої державної влади і громадські утворення мудрого простонароду, і представники прогресивної елітарної опозиції виконують, властиві саме їм, природно-соціальні функції. Багато в чому тут залежить від структури прогресивної опозиційної еліти, а також її здатності позитивно впливати на роботу органів державної влади, а особливо законодавчої. Це означає, що для з’ясування сутності феномену плебсологічної філософсько-правової цінності консонансу мудрого простонароду та прогресивної опозиційної

274

Розділ 3

еліти у боротьбі проти узурпованої державної влади події мирної Революції Гідності 2014 року в Україні варто поділити на два етапи. Перший етап стосується виконання завдань громадою мудрого простонароду, поділеного на сотні. Завдання сотень мало за мету фізично та морально стримувати силовий натиск уповноважених представників від узурпованої державної влади. Відповідно другий етап мирної революції проти узурпованої державної влади охоплює процеси, що пов’язані з професійною діяльністю політиків-опозиціонерів, зокрема Народних депутатів України. Наприклад, під час мирної Революції Гідності 2014 року в Україні в м. Києві, на Майдані Незалежності в центрі революційних подій, публічно 21 лютого 2014 р. Народний депутат України О. Ляшко звернувся з пропозицією до усіх депутатів Верховної Ради України скликати достроково сесію Верховної Ради України. Пропозиція депутата опозиціонера була позитивно прийнята іншими депутатами, у тому числі й неопозиціонерами. Якщо ж нація (народ) з тих чи інших причин була позбавлена власної державності, винуватою стороною у відповідній плебсологічній ситуації постає еліта суспільства. З означеного варто визнати, що з плебсологічного філософсько-правового бачення саме завдяки консонансній єдності мудрого простонароду й прогресивної опозиційної еліти соціотворчі можливості держави суттєво збільшуються875. Психологічний вплив учасників мирної Революції Гідності 2014 року проти режиму узурпованої державної влади мав позитивну дію на провладних Народних депутатів України. В результаті другий етап мирної революційної боротьби мудрого простонароду та прогресивної опозиційної еліти завершився поваленням режиму, узурпованої президентом Віктором Януковичем, державної влади в Україні. Практика суспільного розвитку в Україні підтвердила, що феномен консонансу мудрого простонароду та прогресивної опозиційної еліти як модерна плебсологічна філософськоправова цінність набуває істинного значення в реальній ситуації національного державотворення за умови наявності домінуючих у суспільстві ідеалів гідності, свободи та демократії. Саме з метою утвердження позитивних ідеалів, а також у знак віддання належної шани мужності і патріотизму громадян, які восени 2004 р. та у листопаді 2013 р. – лютому 2014 р. постали на захист демократичних цінностей, прав і свобод людини і громадянина, національних інтересів української держави та її європейського вибору, Президент України П. Порошенко постановив 13 листопада 2014 р. указ № 872/2014 «Про день Гідності та Свободи»876. Таким чином, у завершальному висновку тематики феномену консонансу мудрого простонароду та прогресивної опозиційної еліти як новітньої плебсологічної філософськоправової цінності евентуально міркувати про наступне. Перебуваючи під позитивним природно-правовим впливом духу нації (народу), мудрий простонарод у консонансі з прогресивною опозиційною елітою є базовою субстанційною силою в державі, що покликані захистити українську державність від режиму узурпованої державної влади. Окрім того, мудрий простонарод у консонансі з прогресивною опозиційною елітою є модерним філософськоправовим феноменом, що природно наділений контролюючою функцією правореалізаційної діяльності та державотворення. В результаті за вказаних обставин мудрий простонарод та прогресивна опозиційна еліта є феноменальною, модерною, плебсологічною філософськоправовою цінністю, що характеризується ознаками: консонансу, загальнолюдських цінностей, природно-правового, державотворчого духу нації (народу), національної культури, суспільної свідомості, правосвідомості та ін. Важливим фактором у боротьбі українського народу, як і представників будь-яких інших націй (народів), за дотримання прав і свобод людини, збереження національної державності є національно-генетичний чинник. 875

Гавриленко І. М. Соціальний розвиток : [навчальний посібник] / І. М. Гавриленко, П. В. Мельник, М. П. Недюха. – Ірпінь : Редакційно-видавничий відділ Академії ДПС України, 2001. – С. 336–353. 876 Указ Президента України від 13 листопада 2014 р. № 872/2014 «Про День Гідності та Свободи» // Офіц. вісн. України. – Офіц. вид. – 25.11.2014. – № 92. – (Бібліотека офіційних видань).

275

3.10

3.10. ПЛЕБСОЛОГІЧНЕ ФІЛОСОФСЬКО-ПРАВОВЕ ОСМИСЛЕННЯ МОТИВАЦІЙНОЇ ОСНОВИ ТА ЗНАЧИМОСТІ ВЛАДИ ФЛЕШМОБУ «РОЗУМНОЇ ЮРБИ» І ВЛАДИ МУДРОГО ПРОСТОНАРОДУ

Актуальність питання плебсологічного філософсько-правового осмислення мотиваційної основи та значимості влади флешмобу (від англ. flash – мить, спалах, mob – юрба), «розумної юрби»877 і влади мудрого простонароду обумовлена, по-перше, відсутністю наукових досліджень з відповідної тематики, а, по-друге, потребами практики суспільного розвитку, у тому числі й практики державотворення. А це тому, що нинішня національна, а також міжнародна історична доба державотворення характеризується особливими соціальними умовами. Зокрема, з утворенням Європейського Союзу європейське суспільство набуло суттєвого цивілізаційного розвитку. У зв’язку з означеним у модерній ситуації процесів державотворення невпинно триває процес об’єднання й інших держав в юрисдикційне ядро Європейського Союзу, а це безпосередньо стосується й України. Отже, державотворення в Україні, а також відповідні право-державотворчі процеси за участі влади мудрого простонароду та влади флешмобу («розумної юрби») у їх прямому та переносному розумінні, має бути значимо переосмислене, переоцінене через внутрішній його зміст, особливо у контексті предикату людини (з природними правами і обов’язками) і держави (з юридичною відповідальністю перед людиною за свою діяльність). Пропонована тема дослідження предметно поєднує у собі питання влади флешмобу як «розумної юрби» і влади мудрого простонароду в їх природно-мотиваційних витоках та значимості для праксисно-ґенезисних плебсологічних філософсько-правових процесів. Передусім, початково варто піддати плебсологічному філософськоправовому дослідженню парадигму влади флешмобу як «розумної юрби». Отже, у плебсологічному філософсько-правовому контексті суттєву увагу привертають питання мотиваційної основи та значимості влади флешмобу, нової форми масової соціальної поведінки, а саме спланованої, завдяки застосуванню новітніх інформаційних технологій, засобів, стільникового зв’язку або Інтернет-ресурсу, сучасної масової акції у громадському місці. Проблема правового предикату відносин між людиною (з природними правами і обов’язками) та державою (з юридичною відповідальністю перед людиною за свою діяльність), у всіх сферах життєдіяльності сучасного інформаційного соціуму, вирішується завдяки впровадженню нових форм мережевого спілкування. Ініціатором запровадження абсолютно нових флешмобівських сучасних молодіжних масових акцій є громадянин США, програміст Роба Зазуета. Саме за пропозицією названого американського програміста 17 червня 2003 р. у м. Нью-Йорку відбувся перший флешмоб, який за своєю сутністю мав виключно розважальний зміст. Надзвичайно швидко флешмоби набули в молодіжному середовищі неймовірної популярності, а водночас у практичному сенсі й багатовекторної різновидності. Так, вже через два місяці, 16 серпня 2003 р. перший флешмоб відбувся і в Україні, зокрема в м. Києві. Разом з тим, з плебсологічного філософсько-правового погляду важко погодитися з думкою, що перший флешмоб відбувся в зазначений час і в зазначеному місці. Інша річ, що даний флешмоб був вперше репрезентований як завчасно запрограмоване соціальне явище, адже в реальній дійсності соціальні явища з окремими ознаками флешмобу були достатньо відомі ще з часів з глибокої давнини. Це, наприклад, збір громади у певному місці за завчасно зумовленим звуковим чи іншим сигналом або збір групи людей у формі юрби у зв’язку з незвичайною подією: похороном, відзначенням знаменної події, релігійного, народного чи іншого (спортивного, молодіжного та ін.) свята, зустріч громади для відпочинку тощо. Історично відоме також соціальне явище, що має всі ознаки зворотнього флешмобу. Йдеться про події, пов’язані з 877

Рейнгольд Г. Умная толпа: новая социальная революция / Г. Рейнгольд ; [пер. с англ. А. Гарькавого]. – М. : ФАИР-ПРЕСС : ГРАНД, 2006. – 415 с.

276

Розділ 3

військовим вторгненням загарбників або злочинців, коли з метою порятунку цивільні громадяни вимушені були швидко розсіюватися, розходитися, ховатися тощо. Наукові дослідження флешмобу як новітнього соціального явища можливі у контексті філософії, соціології, правознавства, філософії права, історії, політології та ін. Причім у кожній з галузей знань можливі свої аспекти дослідження застосування флешмобу. Наприклад, у сфері політології флешмоб доцільно розглядати як інструмент політичного консумеризму878. В основному флешмоб досліджується як соціальне явище з обґрунтуванням його поняття, структури, видів, ґенезису, типологізації тощо. Зокрема, питання флешмобу у названій сфері пізнання досліджували Г. Рейнгольд879, Т. Г. Купрій, М. Ю. Головко880, В. В. Брязкун881, О. М. Туполєв882, В. Н. Щербина883, І. Н. Шевчук884, О. М. Шерман885 та ін. Втім, у суто плебсологічному філософсько-правовому аспекті залишаються недослідженими питання влади флешмобу як «розумної юрби». Влада флешмобу як «розумної юрби» за певних умов і обставин може мирним шляхом подолати режим узурпованої державної влади. Вдалим прикладом мирного подолання завдяки зазначеного плебсологічного способу (влади флешмобу як «розумної юрби»), нестерпного для народу режиму державної влади, є позбавлення у 2001 р. Джозефа Естради його президентської влади в державі Філіппіни. Так, з одного боку, флешмоб є особливим видом плебсологічного філософсько-правового процесу. З іншого, у своєму соціальному прояві учасники флешмобу прагнуть продемонструвати своє критичне ставлення до устрою, правил, стереотипів, що склалися в конкретному соціумі, намагаються приборкати суспільно встановлений порядок або ж надати йому нових акцентів. Проте флешмоб не є соціальним рухом чи організацією в прямому значенні слова, адже учасникам та його прихильникам не притаманна така соціальна якість як цілісність. Скоріше флешмоб можливо назвати соціальним явищем, що наділене ознаками рухливості, тобто тимчасового зрушення соціальної свідомості та поведінки. Це означає, що суспільна свідомість, яка репрезентується у даному разі у формі відповідної поведінки, має тимчасовий характер, вона як миттєво спалахує, так само й стрімко зникає, залишаючи у пам’яті його свідків, учасників віртуального простору і засобів масової інформації, хіба, що спогад про оригінальний акцент на соціально-історичну подію886. Задіяння сучасних інформаційних технологій до процесу планування, організації і проведення популярних флешмобів дозволяє виявити істинно нові принципи їх реалізації як модерних масових акцій. Зокрема, до системи типових ознак флешмобу як нової форми масової соціальної поведінки можливо виокремити наявність: 1) одного або декількох ініціаторів, 2) концептуальної ідеї (пропозиції), яка тимчасово згуртовує учасників, 3) ланцюгового поширення локанічно вибудуваної ідеї (пропозиції) за ознакою знайомства шляхом розсилання sms-повідомлень, а також/або через відкриту мережу завдяки оголошенню в Інтернет-мережі, 878

Торяник В. М. Флешмоб як інструмент політичного консумеризму / В. М. Торяник // Вісн. СевНТУ. Сер. Політологія. – Севастополь, 2011. – Вип. 123/2011. – С. 227–230. 879 Рейнгольд Г. Умная толпа: новая социальная революция / Г. Рейнгольд ; [пер. с англ. А. Гарькавого]. – М. : ФАИР-ПРЕСС : ГРАНД, 2006. – 415 с. 880 Купрій Т. Г. Флешмоб як соціальне явище і технологія інформаційної комунікації / Т. Г. Купрій, М. Ю. Головко // Грані. Соціологія. – 2012. – № 7(87). – С. 71–75. 881 Брязкун В. В. Вплив флешмобу на розвиток громадянського суспільства в Україні [Електронний ресурс] / В. В. Брязкун. – Режим доступу: http://www.nowi/org.ua/news/…/Briazkun.doc. – Назва з екрану. 882 Туполев А. Умная толпа, или Что такое флеш-моб / А. Туполев // Сургутская трибуна. – 2004. – 22 сентября. – С. 4. 883 Щербина В. Соціальні риси мережних спільнот / В. Н. Щербина // Соц. психологія. – 2005. – № 2(10). – С. 139–149. 884 Шевчук И. Н. Флешмоб как модель нового политического действия / И. Н. Шевчук // Вісн. СевНТУ. Сер. Політологія. – Севастополь, 2010. – Вип. 112/2010. – С. 171–173. 885 Шерман О. М. Флешмоб як засіб патріотичного виховання [Електронний ресурс] / О. М. Шерман. – Режим доступу: http://www.google.com.ua/url. – Назва з екрану. 886 Купрій Т. Г. Флешмоб як соціальне явище і технологія інформаційної комунікації / Т. Г. Купрій, М. Ю. Головко // Грані. Соціологія. – 2012. – № 7(87). – С. 72.

3.10

277

тобто неформальним каналам зв’язку про спільні дії, 4) ідеї (пропозиції) про збір у певному місці і в певний час та одночасне виконання комплексу короткотривалих спільних дій. Правила поведінки учасників класичних флешмобів мають відповідати таким, встановленим практикою їх проведення, вимогам: 1) не можна порушувати етичні норми; 2) не спілкуватися з іншими учасниками акції на тему флешмобу; 3) не приходити, не приїздити на акцію у кількості понад 3 осіб; 4) не запізнюватися; 5) не привертати до себе увагу; 6) не створювати скупчень; 7) не мати конфліктів з міліцією; 8) бути у тверезому стані; 9) мати при собі документи, що засвідчують особу887. З плебсологічного філософсько-правового бачення виникають деякі сумніви, що акції флешмобу це ніщо інше як дії «розумної юрби»888. Насправді істинна природа виникнення конкретного флешмобу як соціального явища у всій її сукупності і зв’язках фактично вибудувана на основі заздалегідь спланованої діяльності людини, групи людей, і навіть громади з подальшими характерними рисами їх поведінки. Наприклад, яким чином може без безпосереднього підготування велика кількість люду вишикуватись у формі політичного або державного символу. Саме за таких причин в Україні, починаючи з 2008 р., діє новий вид флешмобів, сутність якого стосується групового прояву, завчасно спланованого соціального протесту. Так, за заздалегідь спланованим задумом у певному громадському місці несподівано для оточуючих з’являється велика громада у формі юрби, учасники якої організовано виконують певні дії, що мають зміст соціального протесту, наприклад, «Молодь до державної влади», «Якісні ліки для народу», «Збережемо навколишнє середовище разом». Вже через декілька хвилин учасники флешмобівської протестної акції швидко розходяться навкруги. У варіанті флешмобу-протесту дохідливо збагнути, що його влада суттєво підсилюється за рахунок суттєвого збільшення кількості зібраних громадян у порівнянні зі звичайним флешмобом. Проаналізувавши 1008 флешмобів, що мали місце в Україні та за її межами, починаючи з січня 2004 р., приходимо до висновку, що, як правило, учасники флешмобу – це мала (75 %) або велика (25 %) група людей, які у 90 % випадків мають молодий вік, а діяльність їх лише нагадує форму юрби за зовнішніми ознаками. У реальній ситуації учасники того чи іншого флешмобу є носіями модерних суспільних відносин у мультистратифікованому просторі. У даному разі флешмоб можливо розглядати як «спалах юрби», тим більше в аспекті дослівного перекладу з англійської мови flashmob. Влада флешмобу як «розумної юрби» – це організоване, психологічне, тимчасове, ситуативне плебсологічне панування соціальної групи, що здійснює виконання поставлених завдань психологічного впливу на оточуючих. Влада флешмобу як «розумної юрби» є одним з видів влади мудрого простонароду та зароджується і функціонує в демократичному суспільстві, набуваючи реальної сили в мислительних здібностях людини. Влада флешмобу («розумної юрби») формується за рахунок поєднання її як цілого, тобто правосвідомості суспільства, самовиокремленої на рівні конкретної соціальної групи, що складається з деякої кількості учасників названої події. Категорію влади флешмобу («розумної юрби») доцільно розглядати як умовний субстрат, а саме – незмінні за своєю силою здатності, природні потяги людини до самовираження, що мають успадковані характерні ознаки. Влада флешмобу як «розумної юрби», виражає волю певної тимчасової самоорганізованої молодіжної групи, яка прагне поширити в суспільстві у спеціальній формі (дії, рухи, слова) свою оцінку щодо тієї чи іншої події і процесу. Влада флешмобу втілюється у формі самоорганізованого театралізованого дійства (перфомансу), який на певний час привертає увагу сторонніх. Для влади флешмобу у формі «розумної юрби» є характерним реалізовувати своє панування завдяки велінню. 887

Брязкун В. В. Вплив флешмобу на розвиток громадянського суспільства в Україні [Електронний ресурс] / В. В. Брязкун. – Режим доступу: http://www.nowi/org.ua/news/…/Briazkun.doc. – Назва з екрану. 888 Рейнгольд Г. Умная толпа: новая социальная революция / Г. Рейнгольд ; [пер. с англ. А. Гарькавого]. – М. : ФАИР-ПРЕСС : ГРАНД, 2006. – 415 с.; Купрій Т. Г. Флешмоб як соціальне явище і технологія інформаційної комунікації / Т. Г. Купрій, М. Ю. Головко // Грані. Соціологія. – 2012. – № 7(87). – С. 71–75.

278

Розділ 3

У свою чергу, веління влади флешмобу, тобто учасників «розумної юрби», у категоріальному плебсологічному філософсько-правовому контексті витворюється у вигляді тимчасового психологічного впливу. Конституативна сила психологічної влади учасників флешмобу як «розумної юрби» зосереджена в їхніх спільних фізичних діях, висловах, наявному агітаційно-рекламному матеріалі. Для молоді різних соціальних груп кожної нації (народу) в залежності від стану її цивілізаційного розвитку властиві свої особливості влади флешмобу як «розумної юрби». Отже, влада будь-якого флешмобу у форматі «розумної юрби» організовується таким чином, щоб забезпечити індивідуальні інтереси кожного з її учасників. Основною сутністю влади флешмобу як «розумної юрби» є сфера культури постмодерну. Влада флешмобу водночас виражає волю і прагнення молодіжного середовища змінити ситуацію, зокрема позитивно психологічно вплинути на існуючі протиріччя у суспільстві. Наприклад, 26 червня 2014 р. в 10.00 год. в м. Сімферополі місцеві мешканці провели флешмоб, що був направлений проти інсценованого референдуму в Автономній Республіці Крим. Учасники акції вимагали припинити цензуру в засобах масової інформації і не обмежувати свободу слова та свободу доступу до інформації889. Важливим моментом у процесі реалізації влади флешмобу («розумної юрби») є проблема емоційно-вольової сфери, адже сприйняття оточуючими події флешмобу здійснюється, як рекламування у відповідній формі, молоддю певного протесту. Прийняття стороннім інтерпретованого учасниками флешмобу («розумної юрби») у формі самоорганізованого мінімізованого театралізованого дійства того чи іншого твердження за істинний факт не потребує дотримання процесу доказування. Отже, логічність доведення учасниками флешмобу («розумної юрби») певного твердження як об’єктивної події відходить на другий план у владних повноваженнях учасників флешмобу. У процесі їх реалізації завдяки практичній театралізованій дії виявляється достатньо психологічної сили для переконання оточуючих в правильності їхнього плану та істинності інтерпретованої ідеї, адже, як у джерела влади флешмобу, у кожного її учасника є переконання в істинності, декларованої ним ідеї. Відзначимо, що сила влади флешмобу не завжди у повній мірі буває достатньою для остаточного переконання стороннього в істинності рекламованої ідеї. Владних, тобто психологічних повноважень в учасників флешмобу все ж є достатньо для збудження в інших, як умовних глядачів, репрезентованого дійства ситуативних переживань. У даному разі громада в особі кожної людини, як глядача флешмобівської вистави, може позитивно чи негативно виявляти своє ставлення до декларованої ідеї, у тому числі на рівні душевних переживань. Владних повноважень флешмобу як «розумної юрби» у формі психологічного впливу все ж є достатньо для того, щоб викликати в сторонніх ті чи інші емоційні, психічні стани і процеси на рівні ситуативних переживань. Вагомою психологічною обставиною для сприйняття оточуючими процесу реалізації влади флешмобу є рівень емоційної культури кожного з них. Варто також визнати, що основою аксіоматичної влади класичного флешмобу завжди є природно-правовий дух нації (народу), а також соціально-психологічна сила громадської думки. Отже, влада флешмобу («розумної юрби») має певний позитивний психологічний вплив на українське суспільство, а відтак процеси державотворення, у тому числі ті, які тривають за участі мудрого простонароду. Учасників флешмобу («розумної юрби») можливо з впевненістю зарахувати до резервного алгоритму мудрого простонароду. Плебсологічне філософсько-правове осягнення влади мудрого простонароду варто початково розглянути у суто праксисно-ґенезисному форматі. Аналіз першого періоду процесу революційного роздержавлення феодалізму в країнах Європи: 1) Перша буржуазна революція в Європі – Нідерландська буржуазна революція 1566–1609 рр. (поєднувала антифеодальну боротьбу з національно-визвольною війною проти іспанського абсолютизму); 2) Англійська буржуазна революція 1640–1660 рр.; Славна революція в Англії (державний переворот) 889

У Сімферополі відбувся флешмоб проти вдаваного референдуму [Електронний ресурс] // Українська Правда. – 30 липня 2014 р. – Режим доступу: http:www/pravda.com.ua photo-video/2014/03/13/7018662. – Назва з екрану.

3.10

279

1688–1689 рр.; 3) Велика французька революція (буржуазно-демократична революція 1789– 1794 рр.) показує, що з його початку пройшов 450 рік, а відповідно, закінчення – 222 рік. Зрозуміло, що часовий період достатньо тривалий. Революційний поділ гілок державної влади в Англії на законодавчу, виконавчу та судову – це був кінцевий часовий, але не остаточний філософсько-правовий результат. Його ж, як очевидний наслідок, і зафіксував у своїй роботі Д. Локк. Одначе, історичний період локківського буржуазного державінізму закінчився. Нове ІІІ тисячоліття принесло передовому людству принципи оновленої, сучасної демократії, про що засвідчують останні революційні події у Франції, Німеччині (ФРН) та інших державах Європи. На арену політичної боротьби виходить якісно новий природносоціальний клас, яким є мудрий простонарод. Так, наприклад, на початку грудня 2006 р. одна з відомих науково-дослідних структур ФРН провела опитування дорослого населення з метою з’ясування його ставлення до держави. Як не дивно, але згодом було встановлено, що на сьогодні в ФРН витворилася провідна соціальна група, яка абсолютно байдуже ставиться до держави і її владних інституцій. Тому філософсько-правова інформація Д. Локка про поділ державної влади на законодавчу, виконавчу та судову явно застаріла. До речі, вона ж за своїм змістом, з урахуванням значущості тогочасної суспільно-політичної ситуації в Англії, не мала ідейного, пропозиційного значення як нововведення, а була наділена лише ознаками описового характеру. Та сьогодні, нові реалії суспільного буття, тим більше з позицій теорії природного права і суспільного договору, вимагають адекватного прийняття відповідних державотворчих та правотворчих рішень щодо перекласифікації державної влади. Мотиваційною ж їх основою є новоявлена в соціумі, домінуюча його плебсологічна група – мудрий простонарод. Отож, нинішній суспільно-історичній епосі властиві свої істотні плебсологічні філософсько-правові особливості, серед яких вагому роль виконує мудрий простонарод як провідна сила. І це при тому, що Український народ завдяки чинним правовим механізмам, реалізуючи своє волевиявлення через вибори, референдуми та інші форми безпосередньої демократії, делегує владу особам, які були обрані на відповідні державні посади. З іншого боку, мудрий простонарод є тією потужною соціально-психологічною силою, яка у плебсологічному філософсько-правовому розумінні у повній мірі здатна контролювати державу. Зокрема йдеться про сферу діяльності, яким чином держава через уповноважених представників відповідних органів влади виконує свої обов’язки перед конкретною людиною як її громадянином, а отже, нацією (народом). У першу чергу, варто мати на увазі захист прав і свобод людини і громадянина, належної їхньої соціальної забезпеченості та ін. Вважаємо, що істинний народний контроль за функціонуванням делегованої Українським народом влади в умовах як масового, так і громадянського суспільства повноцінно на законних підставах може здійснювати мудрий простонарод. Водночас історично так склалося, що державна влада звикла згори «наказувати» народу. У зміст же наказів державної влади народ вникав поступово. І це при тому, що відповідно до ст. 11 Конституції України держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичній свідомості, традицій культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин. Розвиток суспільно-економічних, політичних відносин у прогресивному світі підтверджує, що влада в сучасній державі має бути і фактично є не державна, а державнодемократична. З означених причин пропонуємо запровадити в Україні на законодавчому рівні контролюючу функцію мудрого простонароду. Реалізуватися ж остання має через природно-правовий та правовий, у тому числі конституційний, вектори діяльності. Філософськоправову сутність держави можливо інтерпретувати через зміст її влади. У класичному європейсько-демократичному філософсько-правовому світобаченні державну владу поділяють на законодавчу, виконавчу та судову. Наприклад, у ст. 6 Конституції України передбачено, що державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Щоправда, поділ цілого на частини не означає оригінальності частин. По-перше, державна влада, за тих чи інших умов і обставин, може узурпуватися, хоча у конституції і буде

280

Розділ 3

зафіксовано, що означена градуюється. Окрім того, ймовірна й наступна, друга підстава плебсологічного філософсько-правового знецінення державної влади. Опорною системою такої, на наш погляд, є масовий правовий нігілізм, який пронизує суспільство до глибини усіх його сфер, і в такому разі беззаконня є домінуючим принципом діяльності усіх органів державної влади, у тому числі й судової. Постає закономірне запитання: «Хто перший з вчених запропонував класифікувати державну владу на законодавчу, виконавчу та судову?». Традиційно так склалося, що право авторства зазначеної ідеї науковці надають Д. Локку. Втім, як уже зазначалося, він не мав першості в ініціюванні даних пропозицій. Більше того, Д. Локк не дав чіткого розмежування державної влади, у традиційному її баченні – законодавча, виконавча та судова, а фактично виразно виокремив лише законодавчу і виконавчу гілки влади. Що ж до судового володарювання, як виняткового соціального інструменту впорядкування спірних суспільних відносин, то дане розуміння не було зведене особисто Д. Локком у ранг державної влади. Так, призначення судової влади осмислювалося ще в період життя Д. Локка і полягає тепер у тому, що держава на особистих умовах і засадах, силою свого розуму, а в разі потреби – примусом, підпорядковувала і продовжує підпорядкувати своїй волі чужу волю, а фактично волю людини, нації (народу). Отож, судова система функціонувала, а Д. Локк лише констатував це тільки як очевидний, незаперечний факт і не більше. Право політичного панування в державі, уособлене в системі встановлених (санкціонованих) нею ж правил (норм) поведінки, є явно сумнівним. Так, кожна нація (народ) природно повинна мати власну державність і відповідно самостійно виборювати справедливі, на її погляд, соціальний лад і законодавство. І навіть, якщо плоди (результати) її героїчної боротьби законодавчо втілені в конституції держави, вони обов’язково губляться у вирі бурхливого часу, перетворюючись у звичайні, основні, вихідні положення як принципи політичного життя. Адже, з року в рік, з десятиліття в десятиліття, з століття в століття державна влада, різними способами і методами, передається від одних – іншим. При цьому революційність духу нації (народу) спадає, губиться. Незвичайним, винятковим показником зазначеного процесу є якість роботи органів державної влади. Між іншим, в Україні 335 270 громадян мають правовий статус державного службовця станом на 01.01.2014 р. та відповідно 97 999 – посадові особи місцевого самоврядування890. У той же час до 30 % її громадян живуть за межею бідності. Це означає, що революційні та еволюційні завоювання прав і свободи людини, у тій чи іншій державі, зберігається лише на інтелектуальних скрижалях влади мудрого простонароду, у тому числі і на міждержавному рівні. Питання влади мудрого простонароду у філософсько-правовому його розумінні фактично не досліджувалося, а означене розглядалося у виключно негативному аспекті. Про владу мудрого простонароду можна вести полеміку в багатополюсному ракурсі, а особливо у напрямі природного права простого люду як соціальної більшості, скеровувати процес державотворення та правотворення в періоди політичної кризи. Отож, державотворча та правотворча діяльність мудрого простонароду вагомо, самостійно віддзеркалюється у філософсько-правовій сфері знань і набуває сутнісно-нового вчення – плебсократії (лат. plebejus «простонародний», plebs – простий народ), у давньому Римі – переважаюча маса вільного (що не перебуває в рабстві) населення, яке початково не користувалося політичними правами у противагу привілейованим родам – патриціям + гр. kratos – «влада» – народовладдя як одна з форм держави. Отож, плебсократія є філософсько-правовим вченням про владу мудрого простонароду як природне право головної, переважаючої в суспільстві соціальної сили, скеровувати державотворчими та правотворчими процесами, а особливо в кризові періоди, коли представники державної влади не мають реальної змоги усунути його від участі в політичному житті. 890

Державна служба в цифрах [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.center.gov.ua/attachments/ article/26. – Назва з екрану.

3.10

281

Плебсократія є філософсько-правовим ученням про межі, мотиваційну основу, зміст, дефініцію і значимість влади мудрого простонароду для життя людини, національної незалежності, державотворчого, правотворчого процесів, а також її місця в контексті відповідного світобачення. Суспільне буття людини як розумної істоти немислиме без умов державності, а, отже, державної влади. Проте, людина від природи є «держава в собі», з її особливою системою права, суб’єкт, що підсвідомо заперечує соціальним умовам і обставинам, у тому числі чинному позитивному праву, а отже, систематично здатний здійснювати свою волю за власним бажанням та впливати на індивідуальну, групову й масову поведінку оточуючих. Тим більше, що людина від природи обдарована психічною здатністю реагувати на події. Але дане положення, як зрозуміємо згодом, не має нічого спільного з анархістським концептом необмеженої свободи окремої особи. Сумніву в тому немає, що впорядкована життєдіяльність людини у суспільстві заспокоює її. Одначе, спроможність індивідуальної сили людини виконувати свою волю закономірно об’єднується у невидиму плебсологічну міць великої значимості, яка набуває владного еквіваленту у контексті фізичного і психічного володарювання. Особливого сенсу даний процес набуває у сфері національного (у меншій мірі соціального) фактора, завдяки якому у психіці людей нагромаджується сила-силенна негативної та позитивної енергії. Саме тому національний фактор – це природний акумулюючий феномен владних ознак мудрого простонароду. Зібрана енергія владних ознак мудрого простонароду уособлюється в громадській думці, у засобах масової інформації тощо, і повсякчас конкурує з державною владою. І це тому, що державна влада своїм єством покликана уярмувати людину. Так, держава виникла і розвивалася в часових межах давньо-національного, в результаті переваги в силі одних етнічних груп над іншими. Тому люди вимушено поступилися своєю природною абсолютною свободою, хоча невпинно боролися за неї, як головного пріоритету влади мудрого простонароду. Проте, в філософській думці домінували погляди як ідеалістичного, так і матеріалістичного вчення про причини виникнення держави і права. Це стосується також і теорії суспільного договору. А влада мудрого простонароду з його природно-правовим, державотворчим духом нації (народу) невпинно зростала у його систематичній боротьбі за права і свободи людини. Важливу роль у формуванні новітніх концепцій відіграли передові мислителі, котрі творили в умовах, коли філософія в основному виконувала функцію обслуги, відрізняла правду від неправди, добро від зла наскільки їй «накажуть зверху». Все-таки, форма управління державами, їхній політичний лад зазнавали суттєвої, але не кінцевої лібералізації. Це, зокрема стосується, наприклад, побудованих на принципах демократії, держав Європи, Америки. Влада мудрого простонароду передувала державній владі, а, отже, державі і суспільству. Не виключено, що зміст такої характеризувався станом анархічності, безпорядності, станом, у якому кожна людина вела пошук способів захистити своє власне «Я». Влада мудрого простонароду, з одного боку, сприяла започаткуванню та розвитку державності, з іншого – гальмувала даний процес. Звернені в протилежні сторони інститути державності, також напрями влади мудрого простонароду фактично зображують її як природний об’єкт з дворушницькими властивостями, у яких, одначе, перемагає мудрість. Логічно, що влада мудрого простонароду з його природно-правовим, державотворчим духом нації (народу) поміркованіша від державної влади у невизначену кількість разів і не має будь-яких соціально-нормативних обмежень, проте, вона наділена властивістю бути залежною від розуму здорового глузду. У контексті мотиваційної основи та значимості влади мудрого простонароду вагоме місце посідає питання плебсократії. Плебсократія – це конкретна пізнавана дійсність безпосереднього світу, яка є об’єктом і предметом досліджень філософсько-правової тематики. До атрибутивних компонентів об’єкта плебсократії доцільно зарахувати наступне. Перш за все, необхідно зауважити, що плебсократія – це природна влада мудрого простонароду, яка насправді є тією філософсько-правовою дійсністю – винятковим плебсологічним філософськоправовим процесом, на який направлене відповідне дослідження. Плебсократію як пізнавану

282

Розділ 3

реальність доцільно вважати незамінною соціальною цінністю, що слугує суспільству для забезпечення демократичної державності, адже рівноцінного їй філософсько-правового інструментарію з об’єктивних причин знайти доволі важко. Ось чому проблемна ситуація природної влади мудрого простонароду логічно уречевлюється в таку спеціальну теоретичну константу філософсько-правової форми як об’єкт концептуального наукового розгляду. Плебсологічний аналіз процесу державотворення в Україні дозволяє зробити висновок, що державна влада на українській землі неодноразово узурпувалася її органами або посадовими особами. Тільки в новітню епоху державотворення в Україні, починаючи з 1 грудня 1991 року, державна влада в Україні виявлялася узурпованою двічі (у період перебування на посаді президентів України – Л. Д. Кучми та В. Ф. Януковича). Зазначені події закономірно призвели до суспільних заворушень (листопад-грудень 2004 р. – січень 2005 р. та лютий 2014 р.), а фактично – мирної боротьби мудрого простонароду й прогресивної опозиційної еліти з режимом узурпованої державної влади. Щоправда, мирна боротьба мудрого простонароду проти режиму узурпованої державної влади в Україні у лютому 2014 р. призвела до загибелі понад 100 безневинних громадян. Декілька сотень учасників мирної боротьби отримали каліцтва та зникли безвісти. Водночас слід наголосити, що мирна боротьба мудрого простонароду й прогресивної опозиційної еліти в Україні, у зазначений час, все ж призвела до революційних наслідків – повалення режиму узурпованої державної влади. Означені обставини, а також міжнародна практика державотворення (у Франції, США та інших країнах) наводять на думку, що мудрий простонарод та прогресивна опозиційна еліта в Україні мають природне право і обов’язок на мирне повстання з метою повалення режиму узурпованої державної влади. У свою чергу, вважаємо за необхідне висловити пропозиції з приводу доповнення ст. 5 Конституції України. Зокрема у ч. 3 ст. 5 Конституції України передбачити, що мудрий простонарод з притаманним йому природно-правовим, державотворчим духом націй (Українського народу) має природне право і природний обов’язок на повалення мирним шляхом режиму узурпованої державної влади в Україні. Визнання факту узурпації державної влади здійснює Центральна контрольна палата мудрого простонароду. У зв’язку з цим необхідно надати органам місцевого самоврядування в Україні контролюючу функцію, виконання якої доручити незалежним органам контролю самоорганізації населення, тобто мудрому простонароду. Зрештою, варто визнати на законодавчому рівні, що при органах місцевого самоврядування самостійно діють контролюючі комітети мудрого простонароду, які формуються за принципом самоорганізації населення. Передбачити, що до комітету мають право входити повнолітні громадяни України, які бажають, щоб за їхньою безпосередньою мирною участю в Україні здійснювалася істинна правореалізаційна діяльність, а також державотворчі процеси за участі мудрого простонароду у консонансі з прогресивною опозиційною елітою. Питання обрання голів місцевих комітетів органів самоврядування поряд з іншими важливими механізмами їх функціонування варто регламентувати у спеціальному законі. Незалежний орган контролю самоорганізації населення підзвітний громаді, яка його обрала відкритим голосуванням. Сільські (по 5 осіб), селищні (по 8 осіб), міські (по 20 осіб) незалежні органи контролю самоорганізації населення та їх голови обираються відкритим голосуванням один раз на рік на загальних зборах відповідних громад. Районні та міжрайонні органи контролю самоорганізації населення та їх голови обираються відкритим голосуванням на загальних зборах членів усіх органів контролю самоорганізації населення і їх голів відкритим голосуванням на загальних зборах. У великих містах обрання членів комітетів та їх голів здійснюється за принципом делегованих представників (від кожного району по 30 осіб). Оплату праці членам комітетів незалежних органів контролю самоорганізації населення та їх керівникам проводити за рахунок місцевих бюджетів у залежності від виконаної роботи. Функціонування комітетів незалежних органів контролю самоорганізації населення здійснювати з дотриманням міжнародно-правових принципів, а також засад Конституції

3.10

283

України та чинного національного законодавства. Повноваження контролюючих комітетів мають поширюватися на сферу діяльності органів виконавчої влади, у тому числі й органів місцевого самоврядування, з питань стану дотримання законності щодо виконання законів, підзаконних, відомчих і локальних нормативно-правових актів з метою недопущення зловживань та інших порушень. Повноваження новостворених контролюючих органів мають стосуватися також контролю діяльності правоохоронних та інших державних органів. Передбачити на рівні районів та областей взаємоконтроль діяльності між територіальними комітетами мудрого простонароду та територіальними органами прокуратури України. У столиці Україні м. Києві створити Центральну контрольну палату мудрого простонароду. Формування кадрового складу працівників Центральної контрольної палати мудрого простонароду передбачити у спеціальному законі891. Таким чином, резюмуючи тематику плебсологічного філософсько-правового осмислення мотиваційної основи та значимості влади флешмобу і влади мудрого простонароду, варто зауважити наступне. Мотиваційною основою влади флешмобу («розумної юрби») і влади мудрого простонароду є: 1) природно-правовий дух нації (народу), 2) суспільна свідомість, а отже, правосвідомість суспільства, 3) соціально-психологічна сила громадської думки, 4) загальнолюдські цінності. Аксіоматична влада флешмобу та мудрого простонароду невпинно конкурує з правом хитрощів, як незаконним елементом сили державної влади. Враховуючи, що флешмоб являє собою короткотривалі, оперативно організовані через Інтернет-ресурс або мобільні та інші засоби зв’язку, заходи протесту молоді проти подій, які викликають обурення у певних соціальних групах, то його влада, як влада соціально психологічного, а фактично перфомансного (театралізованого), впливу «розумної юрби» в реальному часі поширюється на обмежене коло осіб, та має умовний, швидкоплинний, ситуативний характер. Влада флешмобу («розумної юрби») є одним з видів влади мудрого простонароду, що закономірно може поширюватися на достатньо велике коло глядачів в Інтернет-мережі завдяки перегляду відеозапису відповідної події. Водночас протиріччя ж між владою мудрого простонароду і чинною державною владою зазнає особливих проявів під час суспільних заворушень проти узурпованої державної влади, в результаті чого можуть виникати масові конфліктні ситуації. Плебсократичні завдання, принципи, методи передбачають все ж, що владу мудрого простонароду як особливий аспект даного філософсько-правового дослідження доцільно інтерпретувати у широкоаспектному значенні. Все залежить від умов і обставин, в яких можуть розгортатися суспільні заворушення, у тому числі й мирні революції, проти узурпованої державної влади. Державну ж владу в Україні на конституційному рівні варто поділити на законодавчу, виконавчу, судову та владу Українського народу. У м. Києві доцільно створити Центральну контрольну палату мудрого простонароду, надавши органам місцевого самоврядування в Україні контролюючу функцію, виконання якої доручити незалежним органам контролю самоорганізації населення, тобто мудрому простонароду.

891

Додаток 2. Скригонюк М. І. Пропозиції до Комітету Верховної Ради України з питань державного будівництва, регіональної політики та місцевого самоврядування з питань подолання плебсологічної кризи в Україні як державі після 2014 р. мирної революції від 14 березня 2014 р.

Розділ 4 ПЛЕБСОЛОГІЧНЕ ФІЛОСОФСЬКО-ПРАВОВЕ ВЧЕННЯ І ГУМАНІТАРНІ НАУКИ, ДОМІНАНТИ ДЕЯКИХ НАУКОВИХ НАПРЯМІВ, КОНЦЕПЦІЙ 4.1. СПІВВІДНОШЕННЯ ПЛЕБСОЛОГІЇ (ФІЛОСОФСЬКО-ПРАВОВОГО ВЧЕННЯ) З СУМІЖНИМИ ГУМАНІТАРНИМИ НАУКАМИ

У системі суспільних наук плебсологія (філософсько-правове вчення) межує з економічною теорією, політологією, соціологією, соціальною психологією, загальною психологією, правовою психологією та ін. Соціальні явища, які є об’єктом вивчення плебсології, ґрунтуються на правових та філософських поняттях. Так, знання основ економічної теорії, економічної статистики є надзвичайно важливими для плебсології, адже виробництво матеріальних благ є не тільки основою життя суспільства, але воно здійснює вирішальний вплив на всі сфери його розвитку, зокрема й на формування ідей, політико-правових поглядів тощо. Зокрема, серед чинників, які впливають на виникнення суспільних заворушень, а також масових заворушень, головну роль відіграє економіка, адже в основі розвитку суспільства лежить матеріальне виробництво. А політичний лад суспільства та його духовне життя – політикоправові доктрини, теорії, ідеї у кінцевому рахунку визначаються суспільним виробництвом та закономірно залежать від нього. Зв’язок плебсології (філософсько-правового вчення) з політологією, предметом вивчення якої є принципи політичної системи суспільства, роль і співвідношення її основних компонентів – держави, політичних партій, громадських організацій, способи розробки та проведення в життя державної політики, де комплекс запобігання проблемам здійснюється при дослідженні причин й умов виникнення суспільних заворушень. Дані політології необхідні для розробки й аналізу результативності заходів запобігання суспільним заворушенням. Це стосується, зокрема, ситуацій, коли припинення окремих суспільних (не кримінальнокарних) заворушень вирішуються завдяки політичному діалогу. Разом з тим, цивільноправова різнорідність профілактичної діяльності держави передбачає й ефективність щодо запобігання масових заворушень як злочину. Відшкодування ж збитків, заподіяних фізичним і юридичним особам у ході масових заворушень, є також важливим аспектом використання даних цивільного права в плебсології (філософсько-правового вчення). Наприклад, під час масових заворушень в м. Сумгаїт, державі було заподіяно збитків на суму 7 млн крб. Відшкодування їх проводилось у встановленому законом порядку.

4.2. МОДЕРНЕ ПЛЕБСОЛОГІЧНЕ ФІЛОСОФСЬКО-ПРАВОВЕ ВЧЕННЯ І ТЕОРІЯ ІДЕОЛОГІЇ

Актуальність питання кореляційної залежності модерної плебсології (філософськоправового вчення) і теорії ідеології об’єктивно зумовлена потребами суспільного ґенезису, а, в першу чергу, процесами: захисту прав і свобод людини, державотворення за участі мудрого

4.2

285

простонароду, побудови класичного громадянського суспільства, закономірностей боротьби за мир та ін. Воднораз весь світ складається з енергії. Енергія і Всесвіт – це одне і теж, енергія нескінченна і багатогранна892. У модерному плебсологічному філософсько-правовому світосприйнятті проблема енергії Всесвіту має безпосередній зв’язок з питанням ідеології. Процес правореалізаційної діяльності, державотворення за участі мудрого простонароду, як і всього Українського народу, для людини, громади, нації (народу), їх повноцінного функціонування в умовах одержавленого суспільства можливий лише за умови повноцінного ідеологічного забезпечення. Очевидно, що безпосередній предмет дослідження плебсології не може перебувати осторонь сфери теорії ідеології та супутніми питаннями. У свою чергу, плебсологію (філософсько-правове вчення) варто інтерпретувати як певну ідеологічно-правову доктрину. В сучасному соціальному світі, у тому числі й в Україні, ідеологія права є окремим видом ідеології в широкому її розумінні. Йдеться передусім про правову ідеологію як систему правових ідей, положень, норм, поглядів, заснованих на певних наукових і політичних знаннях та уявленнях893. Отже, теорія ідеології та плебсологія як окремий вид правової ідеології потребують підвищеної наукової уваги, а передусім у галузі філософії права. Дослідженнями проблеми взаємозв’язку модерної плебсології з теорією ідеології належна увага науковцями не приділялася, за виключенням окремих праць894. Незважаючи на наявність загальних принципів, за якими формується ідеологія як ілюзорне бачення дійсності, є очевидним: будь-яке вчення, тим більше філософсько-правового характеру має явні ознаки ідеологічної концепції. Названа наукова версія набуває посиленого доказового значення у зв’язку з тим, що в суспільному житті України на конституційному рівні (ст. 15 Конституції України) явно проголошена ідеологічна багатоманітність. Зрозуміло, що праксисна реалізація плебсологічної філософсько-правової концепції мала і продовжує мати деякий позитивний вплив на форматування в українському суспільстві правової ідеології. Процес реалізації плебсології (філософсько-правового вчення) у вимірі правової ідеології триває одночасно й у форматі як української, так і світової версій Інтернет – «Вікіпедії» (вільної енциклопедії), в яких висвітлено його головні концептуальні положення. Головний зміст правової ідеології, що форматується з структури плебсології, то названою є погляди про правові відносини, що виникають у суспільному житті між людиною (національними, соціальними групами) та державою (органами її влади). Адже концептуальним моментом плебсології є світоглядні погляди, відповідно до яких природне право людини невпинно конкурує з соціальним правом. Бо, як Бог у Всесвіті, так і мудра нація (народ) у власній державі – ось головний, визначальний критерій, що формує сутність об’єкту пізнання плебсології. Конституативний момент плебсології стосується питання державної, як і будьякої іншої влади – надзвичайно простої, але волею історичних обставин, ускладненої системної соціально-правової конфігурації, коли воля керованих – більшості доволі часто та несправедливо підпорядкована волі керуючих – меншості. Воднораз, у взаємних стосунках перших, які набули мудрості з власного життєвого досвіду, з іншими – особливою елітарною групою, що вихована на звичаях апаратної роботи та природних принципах захисту свого егоїстичного «Я», виникають закономірні невідповідності (є обов’язковою причиною масових, суспільних заворушень, повстань, громадянських війн, військових конфліктів та ін.) та суперечностей, що обов’язково вирішуються. Нині у контексті ідеологічної парадигми модерну плебсологічну філософсько-правову концепцію можливо розглядати як систему філософсько-правових ідей та поглядів, що тео892

Морозов А. Идеология разума / А. Морозов. – Киев : Издательский Дом Дмитрия Бураго, 2008. – С. 8. Головченко В. В. Ідеологія права / В. В. Головченко // Юридична енциклопедія : в 6 т. / [редкол.: В. С. Шемшученко (гол. редкол.) та ін.]. – К. : Укр. енциклопедія, 1999. – Т. 2: Д–Й. – С. 659. 894 Скригонюк М. І. Плебсологія як нова форма правової ідеології в сучасному світі / М. І. Скригонюк // Ідеологія в сучасному світі : наук.-практ. конф. (19–20 жовтня 2011 р., м. Київ) : [мат-ли доповідей і виступів]. – К. : ВПЦ «Київський університет», 2011. – С. 145–147. 893

286

Розділ 4

ретично сформовані на основі аналізу норм національних та світових галузей права, а також відповідної правореалізаційної діяльності. Модерна плебсологічна доктрина в концентрі відповідного вчення, як новітня форма правової ідеології в сучасному світі, зазнає суттєвого вдосконалення в аспекті філософськоюриспруденційної сутності плебсології, як фундаментальної міжгалузевої суспільноправової науки. І це тому, що в даному разі пізнанню підлягають закономірності та закони ґенезису (виникнення, розвитку, функціонування) природного і соціального права людини, а також державно-правових процесів, що тривають за участі прогресивної еліти, суспільства та мудрого простонароду. Методологічною ж основою плебсології є категорії, принципи, аксіоми й закони, що сформульовані в системі гуманітарних і правових наук, а також галузей права, та забезпечують розкриття істинності державно-правових систем і процесів державотворення, адже плебсологія (філософсько-правове вчення) логічно розкриває закономірності ґенезису права і держави будь-якого типу та має конституативне значення у сфері пізнання галузевих юридичних наук. Водночас, плебсологія як міжгалузева суспільно-правова наука дозволяє також при дослідженні кожної галузево-правової чи науково-правової проблеми вивчати її комплексно, широкоформатно з позиції усіх юридичних наук (наприклад, злочин та його історична, політологічна, соціологічна, кримінально-правова, кримінологічна, кримінальна процесуальна, криміналістична, цивільна процесуальна та ін. характеристики). Ще одним доказом, що пропонована плебсологічна філософсько-правова доктрина наділена явними ознаками ідеології права, є те, що у межах плебсології розроблений необхідний категоріальний апарат: поняття, завдання, принципи, методи, аксіоми, закони, система елементів типової характеристики об’єкту, що досліджується, який використовується у даних науках (наприклад, закон узаконення законного себе за участі мудрого простонароду та ін.). Суттєвим моментом є вихідне положення, згідно якого система плебсологічних філософськоправових знань у формі вчення наділена окремими видовими ознаками ідеології права, та можливо навести у якості аргументів концепти її функцій. Відповідно функції плебсології уречевлюються завдяки узагальненим даним других юридичних наук, а також вивченням правозахисної, правореалізаційної діяльності та процесів державотворення й іншої суспільної практики. Та все ж, у контексті плебсологічної філософсько-правової доктрини як окремого виду правової ідеології через призму її функцій слід наголосити наступне. Головна функція модерної плебсологічної як окремої ідеологічної доктрини, а фактично самостійної галузі ідеології права, полягає в ефективному покращенні у суспільстві рівня правових знань; впливі на формування та розвиток правової культури кожного громадянина; підвищенні соціальної ролі українського народу як єдиного джерела влади в процесі управління державою. Багато що у тематиці пропонованої плебсологічної філософсько-правової концепції у контексті її світосприйняття як окремого виду правової ідеології вирішують питання семи основних законів плебсології та її базових аксіом. Слід зауважити, що у плебсологічному філософсько-правовому вимірі відсутність впродовж майже четверті століття нового державотворення української національної ідеологічної концепції закономірно призвела до ідеологічної окупації частини українського суспільства, а отже, і її території. Україна суттєво ослабла в результаті помилкової реалізації впродовж тривалого часу пацифістської політики попередніх державних діячів, а також мирної Революції Гідності 2014 року проти узурпованої Віктором Януковичем державної влади. Негативними наслідками хибного, імітованого процесу державотворення в Україні, у тому числі викликаного революційними подіями, майстерно скористалися окремі політики Російської Федерації. І це при тому, що кінцевим підсумком мирної Революції Гідності 2014 року стало демократичне проведення виборів президента та обрання Президентом України Петра Порошенка. Зокрема, підтримуючи ідеологічну концепцію великої і неділимої Росії, представники російських мас-медіа у питаннях висвітлення процесу державотворення в Україні активно вдаються до підміни понять, перекручування фактів, зміщення акцентів. Наприклад,

4.3

287

виступаючи 28 червня 2014 р. по телеканалу «Росія-24» о 00.30 год. Міністр закордонних справ Російської Федерації С. Г. Лавров назвав мирну Революцію Гідності 2014 року в Україні «збройним переворотом». Ту ж мирну революцію в Україні російський політолог О. В. Хочетков у своєму інтерв’ю, 10 липня 2014 р. о 23.55 год. на тому ж телеканалі, назвав «державним переворотом». Є очевидним, що ідеологічні засоби сусідньої держави стосовно державотворення в Україні повністю відповідають потребам російського суспільства. Російська ідеологічна система бере до уваги той факт, що багато росіян психологічно не здатні сприйняти незалежність України і до цих пір думають про неї, як про частину Росії895, то саме такі, санкціоновані представниками російської влади, злочинні способи і прийоми активно застосовують сьогодні в інформаційних агентствах Російської Федерації. І це цілком закономірно, адже ідеологічний простір ненаповненим не буває. Зокрема, Російська Федерація вкладає значну кількість матеріальних ресурсів і фінансів в інформаційну війну з Україною896. Можливо логічно припустити, що аудиторії російського, а також частині антиукраїнського в Україні соціуму активно нав’язується ідеологічний стандарт, що в південно-східній Україні процвітає хаос, який нібито контролюється російською державою. Плебсологічний, тобто філософсько-правовий аналіз матеріалів соціологічного опитування щодо визначення сучасного стану рівня національної правої свідомості в українському суспільстві дозволяє дійти до висновку про необхідність термінового проведення заходів, направлених на відродження, зруйнованого в межах свідомості громадян України, національно-патріотичного духу, що стосується проблем державотворення, а також захисту інших національних інтересів. Так, з 3000 громадян, опитаних у травні–червні 2014 р. в м. Києві, 35 % чітко і категорично заявили, що за останні шість місяців змінили своє негативне на позитивне ставлення до НАТО. Звільнити негативні стереотипи морально-психологічних поглядів значної частини суспільства українського сходу від типових антиукраїнських ідеологічних догм та ідеологем, силоміць нав’язаних російськими мас-медіа, можливо лише завдяки проведенню добре спланованої тривалої, послідовної, висококваліфікованої діяльності фахівців компетентних державних та громадських структур. Вважаємо вірним, аби відповідальні представники української державної влади для відродження істинної ідеології національного державотворення задіювали концепти: 1) загальнолюдських, у тому числі європейських цінностей; 2) духу національної солідарності; 3) почуття єдиної родини; 4) захисту прав і свобод людини; 5) захисту природи та ін. Поза усяким сумнівом, що починаючи з лютого 2014 р., у контексті захисту української державності динаміка ставлення українства до питання НАТО стрімко зростає, причім зростає за рахунок переорієнтації психологічного ставлення громадян України до названої військово-політичної структури. Осмислюючи тематику форматування, на основі модерної плебсологічної філософсько-правової доктрини, новітнього кшталту правової ідеології сучасного соціального світу є доцільним наголосити про наступне. Модерна плебсологічна, тобто цілинна філософсько-правова концепція, у її комплексному науковому вимірі, все ж таки, впливає на витворення як національної, так й світової правової ідеології. Звичайно ж, мова йде про політичну та правову світоглядність громадян України, Європи, а також громадян держав світового співтовариства, та відповідних інституцій, що є її ініціаторами та реалізаторами, адже феноменологія плебсології є очевидним, незаперечним фактом. Та все ж таки, особливо зазначений концепт матеріалізується через формат основних законів та аксіом плебсології, де репрезентується процес боротьби за мир між народами з метою побудови світового класичного громадянського суспільства. Кореляційна залежність модерного плебсологічного філософсько-правового вчення з теорією ідеології очевидна. Мета модерної 895

Британский военный репортер: в Украине может начаться настоящая война [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://nbua.net/publications/Britanskiy-korrespondent-Na-voyne-mnogoe-zavisit-ot-udachi-koe-chto-ot-pyta2306.html. – Название с экрана. 896 Там же.

288

Розділ 4

плебсології полягає у гарантуванні виконання завдань, які об’єктивно визначені комплексною дефініційною сутністю даного філософсько-правового вчення897. Плебсологічний філософсько-правовий аналіз модерних подій державотворчих процесів в Україні, а особливо на тлі Антитерористичної операції на Сході, дозволяє акцентувати увагу на архіважливих питаннях ідеологічного забезпечення відповідного державотворчого процесу. Йдеться, у першу чергу, про внесення змін до ст. 106 Конституції України та других нормативно-правових актів, зокрема Закону України «Про збройні сили України»898, а фактично перейменування усталеної з радянської ідеологічної спадщини назви «Збройні сили України» у назву «Народна армія України». Таким чином, у плебсологічному філософсько-правовому вимірі у процесі державотворення в Україні має активно репрезентуватися на рівні державної політики предикат офіційно визнаної ідеології. Визнання ж державної ідеологічної доктрини має бути затверджене парламентом – Верховною Радою України та відповідати засадам її внутрішньої і зовнішньої політики, а також програмі економічного та науково-технічного, національно-культурного розвитку, про що, звісно ж, варто внести відповідні зміни до Конституції України. Однією ж з важливих практичних проблем теорії ідеології в Україні у плебсологічному її баченні в сьогоднішніх умовах є вирішення нагального питання перейменування на законодавчому рівні назву «Збройні сили України» у «Народну армію України».

4.3. ФІЛОСОФСЬКО-ПРАВОВА СУТНІСТЬ ПЛЕБСОЛОГІЇ ТА КОНЦЕПТУАЛЬНЕ ОСМИСЛЕННЯ ОХЛОКРАТІЇ

Тематику актуальності філософсько-правової сутності плебсології і охлократії найбільш раціонально об’єктивно окреслити двома основними константами, що мають явний філософсько-правовий зміст. Перша з них стосується суто теоретичного, тобто філософськоправового виміру, співвідношення питань плебсології та охлократії. Друга ж, навпаки задіює аспекти винятково праксисного характеру. Філософсько-правова проблема кореляції плебсології і охлократії набуває також особливого формату, у зв’язку з тим, що зазначена тема фактично вченими не досліджувалася, а тому відповідні наукові праці відсутні. Відомо, що науково-гуманітарній світ людства являє собою цілісну системну сукупність гіпотез, теорій, вчень, концепцій, доктрин, які змістовно узгоджуються між собою у всіх сферах суспільних відносин, у тому числі в проблематиці філософії права. Особливе місце у зазначеному науковому пізнавальному циклі життєдіяльності соціуму посідають феномени охлократії і плебсології, взаємна залежність яких характеризується невизначеною полісемічністю. Початково співвідношення охлократії і плебсології репрезентується з позиції особистої психології та логіки у контексті: по-перше, синонімічного характеру даних понять; по-друге, у розумінні явного невладу, неузгодженості між ними. Дійсність такого припущення зворотньо незаперечна, оскільки ґрунтується на об’єктивній його ймовірності, мислимій можливості, що має фактажну форму вираження своєї природи. В цілому, термін «охлократія» походить від грецьких слів öxλο – юрба і xpáo – влада, а термін «плебсологія» від латинського слова plebs – юрба, натовп, народ і від грецького logos – слово, вчення. Отже, дані поняття мають термінологічну близькість, тотожність названих слів за їх значенням та від897

Скригонюк М. І. Плебсологія як нова форма правової ідеології в сучасному світі / М. І. Скригонюк // Ідеологія в сучасному світі : наук.-практ. конф. (19–20 жовтня 2011 р., м. Київ) : [мат-ли доповідей і виступів]. – К. : ВПЦ «Київський університет», 2011. – С. 147. 898 Закон України «Про Збройні Сили України» № 1934-ХІІ від 6 грудня 1991 р. // Відомості Верховної Ради України (ВВР). – Офіц. вид. – № 9. – 1992. – С. 108. – (Бібліотека офіційних видань).

4.3

289

мінні за звуковою формою. Однак, слова «охлократія» і «плебсологія» не є абсолютними, а тільки частковими синонімами, оскільки характеризуються різномовним походженням. Звідси доцільно зробити висновок, що дані терміни, які означають чітко окреслені соціальні поняття галузей науки – політології та філософії права – це всього лише відповідник, тобто слово однієї мови (грецької), що означає таке саме поняття, як і слово іншої мови (латинської). Та все ж, для правильного з’ясування співвідношення охлократії і плебсології конче необхідно дослідити їхні мовні першоджерела. Однак, вихідними соціологічними моментами у відповідному питанні є результати опитування 10000 громадян, яким у формі співбесіди було поставлене запитання: «Що Ви розумієте під словами "охлократія" і "плебсологія"?». Відповіді опонентів в основному відзначалися типовою, загальною формою. Так, 37,8 % опитаних правильно орієнтувалися у змісті слова «охлократія» і 53,4 % у змісті слова «плебсологія». З них – у першому випадку вищу освіту мали 78 %, у другому 79 %. Опитані були віком від 25 до 60 років. Уважний аналіз грецькомовного слова охлократія (оchlos) та його переклад дозволяє зробити висновок, що негативного змістового відтінку воно не має, і у Греції тлумачиться так, як і в Україні – звичайна юрба. В українську мову слово «охлократія» потрапило двома шляхами. Перший, найбільш давній, можливо був започаткований ще у добу Київської Русі або Речі Посполитої. Доказом даної версії є такі факти. Спеціальні дослідження дозволили виявити, що в середній частині України у простонароді в розмовному обігу вживається слово-діалект «охли». Воно утворене за аналогією термінологічного типу за формою найменування та похідне від грецького (оchlos – юрба, натовп). Слово «охли» має пейоративне забарвлення, воно знижує оцінку тієї групи осіб, про яку йдеться (яка є об’єктом номінації). Передбачається, що «охлами» вважається та група людей, яка залишилась одуреною, опинилася в досить кумедному, ошуканому становищі. Наприклад, у березні 2003 р. в місті Умані було встановлено такий факт. Чоловік похилого віку на одній із вулиць міста назвав «охлами» групу молодих людей, які поверталися з виборчої дільниці й голосно розповідали, за кого саме вони голосували. Безперечно, що народний мислитель поставився негативно до молодих виборців, висловив незадоволення ними, тим самим прирікав, що вони покарали себе відповідним вчинком – голосуванням на неминучі тяжкі наслідки. Їхню групову суспільно-політичну діяльність (вони прийняли спільне рішення голосувати за одну особу, аби обрати її народним депутатом до Верховної Ради України) оцінено негативно одним словом – «охли». Виникає цікаве запитання: «Якщо у грецькій мові дане слово має позитивне значення, то чому ж воно занесене в Україну методом простонароду й вже концентрує в собі негативне розуміння порівняльного об’єкта?». Відповідь на дане запитання проста, у даному разі очевидний вплив чужинних для українців ідеологій, який насильницькими методами здійснювався під час окупації українських земель. Другий шлях, яким слово «охлократія» дісталось до наукового та офіційно-ділового стилів письмової української мови, протилежний першому. Так, слово «охлократія» потрапило в українську мову через російську, а російська мова запозичила його з французької. Відзначимо, що у Франції (французькій мові), можливо, в процесі революційних подій аристократія надзвичайно негативно ставилася до юрбиськ й всього, що було пов’язане з ними. І саме тоді грецьке слово «охлократія» набуло не нейтральної, а негативної конотації (супроводжувальної оцінки). Щодо подальшого, другого пункту в переліку на позначення взаємного відношення досліджуваних соціальних величин «охлократія» і «плебсологія», то необхідно зазначити наступне. Охлократія і плебсологія – це діаметрально протилежні соціальні цінності, філософсько-правова родинність яких упредметнюється у форматі: окрема одиниця (частина), що за спеціальними ознаками виокремлюється від єдиного, цілісного. Інакше кажучи, у структурі плебсології (філософсько-правового вчення) певне місце посідає охлократія.

290

Розділ 4

З означеного проблема плебсологічного філософсько-правового визначення охлократії характеризується, в першу чергу, науково-правовим та практичним значенням. Втім, первинно зауважимо, що нині феноменологічне поняття «охлократія» вважається одногалузеве та має політологічне значення899, хоча й було започатковане ще давньогрецькими мислителями. Більше того, можливо з впевненістю констатувати, що школа охлократичної світоглядності початково належала грецьким вченим. Так, давньогрецький філософ – об’єктивний ідеаліст Платон (бл. 427 – бл. 347 до н. е.) першим започаткував, а відтак є автором феноменологічної концепції охлократії. Отже, історичні події засвідчують, що охлократична світоглядність цілком закономірно перебувала в центрі його уваги як предмет актуального розгляду. Зокрема, у специфічному авторському концептуальному баченні діалектики на основі стихії живої мови, де її вершиною є держава, Платон вбачав як об’єктивну, реальну дійсність, довчасне панування юрби, громади в соціальному бутті. Платон, зокрема, розумів державу як певну політичну організацію, що складалася з великої кількості громадян. На його думку, основу держави становлять люди900. Поведінка ж громади як сукупність самоправних її дій і вчинків інколи суттєво впливає на політичне життя суспільства. За світобаченням Платона, теорії держави, «закони» передбачають чітку регламентацію індивідуального та соціального буття, покликані хоча й не поновити втрачену згоду, але в крайньому випадку запобігти подальшому розладу між окремою волею і світовим законом901. Звідси стає зрозумілим, що суспільство своєю більшістю повсякчас перебуває в становищі, коли його окрема воля перевищує владні межі, що унормовані державою. При цьому у силі могутності, авторитетну перевагу тимчасово виявляє юрба, натовп. Одночасно зазначимо, що в історії людства відомі випадки переходу влади до народу, який повстав, ще задовго до того, як Платон осмислив це у своїх працях. Наприклад, упродовж шести років, починаючи з 2370 р. до н. е. , проіснував режим Урукагіну в місті-державі Лагаше після того як він прийшов до влади завдяки повстанню народу902. Значну цінність для дослідження становлять праці давньогрецького мислителя Аристотеля (384–322 до н. е.), який розвинув платонівську тематику охлократії. Філософ вважав, що держава як спеціальне соціальне утворення не підлягає радикальній штучній перебудові, як і платонівський проект скасування сім’ї та приватної власності. Разом з тим, Аристотель констатував історичні події як очевидні факти, коли влада в результаті повстань переходила до простонароду, який внаслідок неорганізованості не зміг її утримати903. Аристотель у своїх наукових творах вживав словосполучення «охлократія». За заувагою Аристотеля, охлократія є крайнім проявом негативних властивостей демократії (народовладдя), її збоченою формою. Вона стає можливою лише за умови відсутності легітимного державного управління в ситуації безвладдя, деструкції механізмів регулювання суспільного життя904. У подальшому тематику охлократії розробляв давньогрецький історик Полібій (бл. 201–бл.120 до н. е.). Відомо, що головним науково-історичним твором Полібія є «Загаль899

Пазенок В. С. Охлократія / В. С. Пазенок // Політологічний енциклопедичний словник / [упоряд. В. П. Горбатенко ; за ред. Ю. С. Шемшученка, В. Д. Бабкіна, В. П. Горбатенка]. – Вид. 2-ге, доп. і перероб. – К. : Ґенеза, 2004. – С. 455. 900 Котюк В. О. Загальна теорія держави і права : [навчальний посібник] / В. О. Котюк. – К. : Атіка, 2005. – 592 с. 901 Философский энциклопедический словарь / [гл. ред.: Л. Ф. Ильичев, П. Н. Федосеев, С. М. Ковалев, В. Г. Панов]. – М. : Сов. энциклопедия, 1983. – С. 497. 902 Черниловский З. М. Всеобщая история государства и права (история государства и права зарубежных стран) : [учебник] / З. М. Черниловский. – Изд. 2-е, перераб. и доп. – М. : Высш. шк., 1983. – 656 с. 903 Философский энциклопедический словарь / [гл. ред.: Л. Ф. Ильичев, П. Н. Федосеев, С. М. Ковалев, В. Г. Панов]. – М. : Сов. энциклопедия, 1983. – 840 с. 904 Пазенок В. С. Охлократія / В. С. Пазенок // Політологічний енциклопедичний словник / [упоряд. В. П. Горбатенко ; за ред. Ю. С. Шемшученка, В. Д. Бабкіна, В. П. Горбатенка]. – Вид. 2-ге, доп. і перероб. – К. : Ґенеза, 2004. – С. 455.

4.3

291

на історія», що складається з 40 книг, з яких повністю збереглися лише перші п’ять. Полібій прагнув правдиво, але з проримських позицій, відтворити період історії Середземномор’я від 264 до 144 до н. е. Опис подій у Греції ним доведено до 140–139 до н. е.905. Історик відзначав, що народ, незадоволений розкошуванням олігархії, скидає її та встановлює своє правління – демократію. Її спотвореною формою стає охлократія (панування юрби), за якої домінують беззаконня й свавілля. Юрба, що нездатна керувати, знову обирає собі царя. Для того, щоб подолати колообіг політичних форм, потрібно встановити змішану форму держави, яка поєднувала б монархію, аристократію та демократію906. Досить важко однозначно зосередитись у питанні подальшої наукової динаміки охлократичної тематики. Втім, хід історичних подій можливо вважати тим фактором, який ґрунтовно її корегував. Своєрідне значення в означеній ситуації мали глобалістичність, цивілізованість, досвід учасників масових суспільних процесів та ін. Змістова якість наукових досліджень з охлократичної тематики дещо трансформувалася й набирала об’ємнішого історико-соціологічного, психолого-соціологічного та філософського значення. Термін же «охлократія» під шквалом наукової новизни та даних емпіричної бази все менше зустрічався в науково-публіцистичному обігу й поступово забувався. Охлократична думка привертала увагу дослідників В. Вундта (1832–1920), Г. Лебона (1841–1931), С. Сигеле (невідомо), М. Лацаруса (1824–1903), Х. Штейнталя (1823–1899), Г. Тарда (1843–1904), Г. Плеханова (1856–1918), Х. Ортега-і-Гассет (1883–1955). Активізація вивчення поведінки великих соціальних груп, у тому числі в кризових ситуаціях, значно спостерігалася в ІІ половині ХІХ ст. Домінування мали питання «злочинної юрби» та «психології народів». Наприклад, у специфічній формі свого світобачення висвітлював проблему охлократії видатний іспанський мислитель Хосе Ортега-і-Гассет. Життєдіяльність соціуму вчений вбачав через масову свідомість і культуру. А його висновок щодо неабиякого значення людської маси у функціонуванні держави незаперечний. Так, Хосе Ортега-і-Гассет у праці «Бунт мас» вказує, що при доброму упорядкуванні громадських справ маса – це та частина суспільства, яка не діє самостійно... Вона прийшла на світ для того, щоб її вели, переконували, репрезентували, організовували, навіть для того, щоб перестати бути масою чи принаймні прагнути до того907. В іншому ж випадку автор правильно зазначає, що бунт мас автоматично витворила європейська цивілізація908. А вирішальна функція в кожному суспільстві – володіти й слухатись909. Звичайно ж, повчальність філософських поглядів Хосе Ортеги-іГассет незаперечна. Отож, якщо охлократія є всього лише політологічною концепцією, то плебсологія – це сучасне вчення з філософії права, яке виникло в Україні за півтора року до листопадово-грудневих помаранчевих суспільних заворушень910. Завбачається, що плебсологія (філософсько-правове вчення) – це система філософсько-правових поглядів про суспільство, державу й право завдяки осягненню їх через тип (принцип) природно-правового духу нації (народу), права мудрого простонароду щодо забезпечення свого (та інших) захисту від незаконних посягань влади, міжнародних організацій, інших держав. Природне право людства як правовий механізм захисту нації, народу, народності, племені, груп людей витворюється з природного права і обов’язку кожної конкретної людини. Означені суб’єкти як учасники спільності, що об’єднані притаманними їм природними й соціальними рисами, можуть наза905

Українська Радянська Енциклопедія : у 17 т. / [гол. ред. М. П. Бажан] ; АН УРСР. – К. : Головна редакція УРЕ, 1963. – Т. 11. – 592 с. 906 Гелей С. Д. Основи політології : [навчальний посібник] / С. Д. Гелей, С. М. Рутар. – Вид. 3-тє, перероб. і доп. – К. : Знання, КОО, 1999. – С. 29. 907 Ортега-і-Гассет Х. Вибрані твори / Х. Ортега-і-Гассет ; [пер. з ісп. В. Бурггардта, В. Сахна, О. Товстенко]. – К. : Основи, 1994. – С. 85. 908 Там само. 909 Там само. 910 Скригонюк М. І. Плебсологія: правова сутність, теорія і практика : [монографія] / М. І. Скригонюк. – К. : ВПЦ «Київський університет», 2003. – Ч. 1. – 270 с.

292

Розділ 4

вжди залишитися ошуканими з боку влади чи інших суб’єктів, допоки самі не захистять себе, у тому числі й у формі суспільних заворушень. Порівнюючи об’єкт дослідження, що охоплюється політологічним поняттям «охлократія» і плебсологією (філософсько-правовим вченням), варто констатувати наступне. Плебсологічна філософсько-правова концепція повністю виходить за межі короткого відрізку часу, в якому панує народ, що повстав та тимчасово здобув владу і являє собою систему поглядів на суспільство, державу, під кутом зору володарювання громади в плині часу, що не має початку й кінця. Якщо теорію охлократії впродовж процесу розвитку людства вдосконалювали, додавши до її концепції суттєвих змін, то плебсологія (філософсько-правове вчення) виникла відносно нещодавно. Так, науковцями було сформульоване об’єктивноісторичне, політологічне поняття «охлократії», теоретично розроблені на рівні вчень способи і методи приходу до влади мас та напрацьовані політико-правові механізми її збереження. Проте завоювання державної влади народом, тим більше її збереження, фантазія і не більше. Отож, вважаємо, що є раціональним повернутися до дослідження поняття «охлократія». У класичній першородній варіації поняття «охлократія» – це тимчасовий перехід державної влади повністю чи в окремих регіонах до народних мас, які внаслідок природної анархічності, стихійності не мають змоги забезпечити її збереження. Доречно пригадати слова ревізіоніста марксизму В. Леніна, який після відомого жовтневого 1917 р. перевороту у Санкт-Петербурзі заявив: «... Ми прийшли до влади поважно й надовго». Втім, якщо режим Урукагіну здобув владу за допомогою повсталого народу й протримався біля неї шість років, то надто організована диктатура Володимира Леніна проіснувала на теренах колишньої Російської імперії майже 84 роки. З означеного логічно зробити такі висновки: 1) народ завжди здобуває державну владу організовано (самоорганізовано), але неорганізовано її утримує; 2) народ завжди бере державну владу організовано (самоорганізовано), але не користується нею у повній мірі; 3) народ завжди здобуває державну владу організовано (самоорганізовано), але залишається ошуканим своїми лідерами; 4) процес відвоювання державної влади народом має циклічний характер і відзначається незупинністю. Уніфіковане поняття «охлократія» має об’єднувати у собі певну систему соціальних елементів як цінностей. Зокрема: частину людських мас; спільну діяльність людських мас щодо відвоювання державної влади; присутність лідерів; існування певної віри (ідеології); наявність на свідомому та підсвідомому рівні того, до чого прагне більшість людської маси; наявність на свідомому рівні тієї мети, до якої прагнуть лідери людської маси. Отже, згідно сучасної філософії права, охлократія – це унормований та неунормований юрисдикційно процес відвоювання, відібрання (переходу) масою людей державної влади або їх групою, яка діє начебто в ім’я народу, нації, класу, а також часовий період її утримання. Звідси можливо з впевненістю констатувати, що охлократію доречно класифікувати на такі основні види: 1) анархічно-масова; 2) комунарна; 3) марксистська; 4) марксистсько-ленінська; 5) соціал-націоналістична; 6) масова; 7) громадянська. Сутність охлократичної теорії повністю вписується у зміст визначення плебсологія. Правильно зазначає В. Пазенок, що спалахи охлократії в історії політичного життя спостерігаються, як правило, за кризових часів, на переломних етапах суспільного поступу, за умов загострення соціальних суперечностей. А за своїм характером охлократична поведінка є типовим проявом «негативної свободи», яка межує з анархією, вседозволеністю, свавіллям911. Зазначене дозволяє дійти до висновку, що масові заворушення як кримінально-карне діяння є однією з форм охлократії. Щоправда, відповідно до законів плебсології масові заворушення, а отже, й охлократичні діяння, можуть переростати в суспільні заворушення як позитивну суспільно-політичну подію. 911

Пазенок В. С. Охлократія / В. С. Пазенок // Політологічний енциклопедичний словник / [упоряд. В. П. Горбатенко ; за ред. Ю. С. Шемшученка, В. Д. Бабкіна, В. П. Горбатенка]. – Вид. 2-ге, доп. і перероб. – К. : Ґенеза, 2004. – С. 455.

4.3

293

Сприйнятливо, що суспільні заворушення мають основним своїм плебсологічним філософсько-правовим завданням поновити, реставрувати в державі справедливість, законність, дотримання демократії, відібрати в національної і соціальної еліти, олігархії, узурповану ними, владу. До речі, суспільні заворушення можуть і не характеризуватися революційними наслідками, хоча й супроводжуються спалахами охлократії. Як не дивно, але охлократичні всплески можуть мати для суспільства й держави позитивні наслідки. І це при тому, що в результаті їх будуть вбиті й поранені, будуть і ті, хто зазнає матеріальних та моральних збитків. Наприклад, березневі 2005 р. масові події в Киргизстані засвідчили, що дані події були спалахом звичайної охлократії (масові заворушення як кримінально-карне діяння). Але саме вони поклали початок давньоочікуваним демократичним змінам у цій державі. Привабливо, що охлократичні події можуть й не набувати позитивного для суспільства значення з причин жорстокого силового їх придушення владою. Зокрема, подібна плебсологічна ситуація склалася у 2005 р. в Узбекистані. Разом з тим вважається, що носієм охлократичних настроїв і відповідної поведінки є соціальні аутсайдери, люмпенізовані й маргіналізовані верстви населення або суспільні групи, свідомість яких отруєна шовіністичними, фанатичними та іншими аналогічними їм ідеями та уявленнями912. На нашу думку, висловлена науковцем версія є помилковою, адже народ завжди має право на опір корумпованій, тим більше узурпованій владі. Інша річ, що у лідерство охлократичних рухів проникають колишні злочинці, екстремісти, політики-невдахи та ін. Охлократичні процеси неможливі без юрбиськ, а їхня плебсологічна філософсько-правова характеристика багатозначна, адже юрба незрозумілою природно-плебсологічною силою притягує будь-кого до себе. З іншого ж боку, юрба приваблює нетямущого, паморочливого, а розумну людину – спокій. На підтвердження висловленого зауважимо наступне. Нами було встановлено, що у період 2004 р., першої половини 2005 р. у переході поблизу станції метрополітену «Льва Толстого» в м. Києві п’ять жінок, орієнтовно кавказької національності, групою концентрувалися неподалік пасажиропотоку й театралізовано демонстрували процес купівлі-продажу чоловічих сорочок. Спостереження показали, що поруч із штучно утвореною юрбою щохвилини зупинялося двадцять осіб. З них підходили та цікавилися товаром сім осіб. А купували його кожні десять хвилин лише одна особа. Що ж до потреби спокою для розуму, то він сили своєї у юрбі не збільшує, й тому не юрби потребує, а світлого просвітлення розуму, умиротворіння, тобто такого душевного стану, коли відсутнє роздратування, хвилювання, тривога. Отож, і споглядаючи мислить філософ поблизу річки, а не серед свавільної юрби. Та, незважаючи на це, історичні події підтверджують, що у позитивному світосприйнятті розум може поєднуватися зі свавіллям юрби. Яскравим прикладом тому може слугувати організований супротив народів глобалізаційним процесам. У завершальному висновку зазначимо, що не може бути плебсологія невід’ємним компонентом охлократії, як не може тисячоліття проникати в межі реальної миті, дуже короткого відрізку минулого, теперішнього й майбутнього часу. Закони та форми мислення однозначно підказують зворотнє, а розсудливість відповідного резюме незаперечна. Охлократія – складова частина плебсології (філософсько-правового вчення). Причини ж виникнення проявів охлократичних дій можуть бути різні: релігійні, ідеологічні, соціально-психологічні, політичні, економічні та ін. Однак, будь-який охлократичний спалах в основі своїй має систему причин. Та, все ж таки, у тій чи іншій державі охлократичні приступи відбуваються на ґрунті процесів активної самоідентифікації громадян. Дана тенденція цілком притаманна суспільству у зв’язку з виникненням та розвитком глобалізаційних процесів. З зазначених причин проблематика охлократії як складової плебсології потребуватиме подальших наукових досліджень913. 912

Пазенок В. С. Охлократія / В. С. Пазенок // Політологічний енциклопедичний словник / [упоряд. В. П. Горбатенко ; за ред. Ю. С. Шемшученка, В. Д. Бабкіна, В. П. Горбатенка]. – Вид. 2-ге, доп. і перероб. – К. : Ґенеза, 2004. – С. 455. 913 Скригонюк М. І. Охлократія і плебсологія / М. І. Скригонюк // Вісн. Київ. нац. ун-ту ім. Т. Шевченка. Сер. Юрид. науки. – 2006. – № 70–71. – С. 48.

294

Розділ 4

4.4. ПЛЕБСОЛОГІЯ (ФІЛОСОФСЬКО-ПРАВОВЕ ВЧЕННЯ) І СОФІЗМ Однією із умов об’єктивного плебсологічного, тобто філософсько-правового пізнання, відносин України як держави й Українського народу, є вивчення деяких проблем сучасного софізму. Бо, як відомо, софізм (грец. sophisma – майстерність уявних міркувань, вивертів, вигадок, умовиводів) – це філософська течія, яка виникла в Давній Греції (друга пол. V – поч. ІV ст. до н. е.), предмет вивчення якої являв собою систематизовану сукупність знань у сфері уявних, правильних за формою, але неправильних по суті міркувань, а фактично помилкових, заснованих на умисному ігноруванні принципів логіки висловлювань. Актуальність даної тематики дослідження полягає в тому, щоб плебсологічним (універсальним) міжгалузевим методом пізнання досліджувати першоджерела класичного софізму, а також сутність модерного софізму в Україні, що функціонує у якості свідомо використовуваних, логічно незв’язаних міркувань деяких представників: 1) державної (законодавчої, виконавчої та судової) влади; 2) опозиції, які, природно, не сприймаються більшістю суспільства. Зокрема, у сфері культивуючого софізму серед політиків сучасної України, наприклад, у засобах масової інформації, особливо по телебаченню, вживаються різноманітні за змістом софізми. Домінуючим серед них є вислів «у нас в державі є "певні" проблеми ...». При цьому автори, у тому числі й переважна частина телеглядачів, вважають, що слово «певні» перекладається на російську мову як «определенные». Однак за своїм змістом слово «певні» при його перекладі на російську мову коментується не інакше як «кое-какие, некоторые», тобто невизначені, неконкретні. Досліджуючи в згаданому контексті тематику плебсології і софізму, буде раціональним на початку коротко розкрити поняття, структуру і сутність плебсології. В цілому зауважимо, що поняття плебсології як окремого, новітнього вчення філософії права про правовий предикат відносин людини (з природними правами та обов’язками) й держави (з юридичною відповідальністю перед людиною за свою діяльність) було достатньо вдало розкрито нами у 1 розділі даної монографії. Конституативним же філософськоправовим моментом плебсології є систематизовані знання, відповідно до яких природне право і природний обов’язок – сила позитивного розуму солідарного мудрого простонароду перебуває в постійній соціально-психологічній конкуренції з правом хитрощів, як незаконним елементом сили державної влади914. Проблема природних прав і обов’язків людини як один з основних компонентів предмету плебсології у контексті її співвідношення з софізмом набуває особливого значення в сучасних умовах державотворення в Україні. І це при тому, що природним правом людини є її право на життя і право давати життя собі подібним, а її природним обов’язком – зобов’язання померти природною смертю. Водночас людина, біологічний ресурс якої вичерпано, зобов’язана перед рідними і суспільством продовжувати своє життя законними методами як можливо триваліше в часі. Варто зауважити, що з часом у разі сприятливих умов плебсологічні філософськоправові знання набудуть формату міжгалузевої правової науки і універсального методу пізнання, який може бути застосований у будь-якій сфері гуманітарних наук. Разом з тим, знання зі сфери софізму як окремої течії філософії у певній мірі своєрідно співвідносяться зі знаннями плебсології (філософсько-правового вчення). Філософсько-правова сутність поняття, структури, завдань, функцій плебсології корелюється із поняттям, структурою, завданнями, функцій софізму як своєрідного філософського напряму. Зокрема, багатоелементну систематизовану структуру плебсології можливо розглядати у порівнянні з різновекторною структурою софізму (філософський, політичний, культурно-масовий та ін.). 914

Скригонюк М. І. Вузловий аспект плебсології як філософсько-правового вчення / М. І. Скригонюк // Правові проблеми сучасності в умовах розвитку юридичної науки : Всеукр. наук.-практ. конф. до Дня науки (19 травня 2005 р., м. Чернігів) : [зб. мат-лів]. – Чернігів : Чернігівські обереги, 2005. – С. 38.

4.4

295

Софізм – це філософська течія, яка виникла в Давній Греції (друга половина V – початок ІV ст. до н. е.), предмет вивчення якої являв собою систематизовану сукупність знань у сфері уявних, але неправильних по суті міркувань, а фактично помилкових, заснованих на умисному ігноруванні принципів логіки висловлювань. Кожен з елементів плебсології як окремий напрям філософії права в достатній мірі об’єктивно характеризується своїми внутрішніми закономірностями. Осмислити співвідношення структури плебсології і софізму можливо лише за умови об’єктивного пізнання їх функцій і конкретизації складових частин об’єкта і предмета, окремі питання яких досліджуються. І все ж таки, будь-яка наука або вчення неможливі без їх історичного аспекту. Це повною мірою стосується і тематики плебсології та софізму як виняткового напряму давньогрецької філософії. Безперечно, що філософська течія софізму має безпосередній зв’язок з окремими питаннями зі сфери знань сучасної плебсології. Адже, по-перше, окремі представники даної давньої філософської школи фактично декларували свої філософсько-правові погляди на тему державно-правових процесів, які узгоджувалися зі свідомою участю мудрого простонароду. Сьогодні ж, з плебсологічної філософсько-правової точки зору, тобто з позиції комплексного наукового аналізу буття українського суспільства, софізм об’єктивно можливо розглядати як окрему практичну форму філософії. І це при тому, що предметом пізнання модерного українського софізму є колишня філософська парадигма неправильних по суті, але правильних за формою міркувань, що допускаються окремими представниками української еліти перед суспільством, які засновані на свідомому ігноруванні закономірностей логіки. У даному випадку маємо на увазі висловлювання, наприклад, на телебаченні, що допускаються деякими Народними депутатами України, лідерами політичних партій, громадських організацій та ін. Прикладом теоретичної моделі використання софізму в публічних виступах може бути вислів: «Поважати державну владу в будь-якій країні народ завжди примушували силою. Державна влада в правовій державі не може ґрунтуватися на принципі насильства над народом. Отже, державна влада в правовій державі – це недержавна влада». Соціологічні дослідження показали, що використання софізмів в публічних виступах окремих політиків в Україні негативно впливає на формування і функціонування громадської думки. Саме так вважають 40 % з 3000 опитаних нами в січні–травні 2013 р. громадян у місті Києві. Сутність софізму базується на свідомо помилковому підборі вихідних правил, принципів, що мають на меті ввести в оману людину, групу осіб, людську масу, суспільство. Наприклад, у вересні 2013 р. на бігбордах вулиць м. Києва представниками комуністичної партії активно рекламувалося софістичного характеру гасло: «Проведемо Всеукраїнський референдум – повернемо владу народу». Зазначене звернення має негативний софістичний зміст, який закономірно заподіює шкоду суспільству. Іншим вдалим прикладом застосування софізму у сфері міжособистісного спілкування мудрого простонароду можуть послугувати висловлювання, що приурочені ним тематиці Антитерористичної операції на південному сході України. Таким висловом, зокрема, є софізм: «Ми українці самі у березні 2014 р. на свою землю напали, а Росія звільняє». Згідно плебсології сучасний софізм як філософська категорія – це особливий теоретико-ідейний субстрат минулого, що виявляється у боротьбі людини, як і представників політичної еліти, в умовах постмодерного суспільства за свої природні права і свободи, а також соціальні права. У контексті порівняльного аналізу філософсько-правової сутності плебсології і філософського змісту софізму в результаті застосування математичних методів дослідження було встановлено наступне. З моменту виникнення софізму до започаткування плебсології є наявною історична доба, часовий проміжок якої становить приблизно 2 500 років. І це при тому, що висвітлюючи свої нові погляди, окремі представники софізму все ж подекуди застосовували у наукових працях положення, що мають плебсологічний філософсько-правовий контекст. Зокрема, ключове місце в творах греко-римської історичної доби софістів посідала тематика людини і мистецтва, її красномовства. Воднораз варто підкреслити, що ще за часів

296

Розділ 4

глибокої давнини змістовного концептуального розвитку набули також ідеї природного права. Причетність же софістів до проблеми природного права може бути аргументована у плебсологічному філософсько-правовому форматі на тій підставі, що відповідний філософський напрям мав прогресивний характер і декларувався не у формі єдиної школи, а розрізнених методик, які використовувалися вчителями необ’єктивної мудрості. Більше того, теорія мистецтва дискусії, а також форми доказування певної гіпотези передбачала, що доведеною може бути будь-яка концепція, у тому числі й концепція природного права. Специфічність поглядів софістів на питання природного права людини відзначалася першими паростками такого і була притаманна представникам рабовласницької демократії. Філософські погляди софістів збігалися у сфері реалістичного пояснення явищ природи, відмови від релігії, морального та соціального релятивізму і т. п. Разом з тим, софістів вважають грецькими основоположниками – просвітителями ідейного руху свободи, права і в той же час – анархізму, індивідуалізму, скептицизму, раціоналізму. У повному обсязі до наших днів не збереглися філософські, філософсько-правові твори софістів. Проте, наукова методологія софістів відповідала вимогам свого часу. Серед класичних праць, присвячених питанням софізму можливо виділити роботи А. Н. Гілярова915, О. Ф. Лосєва916, С. Я. Лур’є917, З. М. Морозкіна918, В. Г. Осипова919, В. В. Павлюкевич920, Б. С. Чернишова921, І. І. Ягодінського922. Особливої уваги, на наш погляд, у даному контексті, заслуговує дослідження О. Ф. Лосєва «Історія естетики. Софісти. Платон»923. Наприклад, О. Ф. Лосєв виділяє серед софістів-філософів шість особливо відомих особистостей: 1) Протагор з Абдер (пр. 444), знамениту думку якого зберіг Платон: «Людина є міра всіх речей, існуючих, що вони існують і не існуючих, бо вони не існують» (Plat. Theaet. 152a, Crat. 385, Arist. Met. X, 1053a 35); 2) Георгій Леонтінській (пр. 483–375), який так і назвав свій твір «Про не суще, або про природу», і про який Секст Емпірик залишив нам чудові роздуми нігілістичного характеру (82 B 3 D); 3) Продик Кеосський також маніпулював своїм суб’єктивізмом: «Які ті, хто користується [речами], такими необхідно бути для них і [самим] речам» (84 в 8); 4) Фразимах Халкедонський, за яким «справедливість є ніщо інше, як корисне для сильного» (Plat. R. P. I 338с); 5) Гипій з Еллади, який пояснив, що «закон, будучи тираном над людьми, багато до чого примушує проти природи» (Plat. Prot. 337d). Крім того, вчений виділяє прізвища таких філософів-софістів, як Антифонт, Критій, Пол, Ликофрон, Алкидамант, Микола Каллікл, Алкідам Елейський924. До окремої філософської сили даного часу він відносить також і Сократа. Розмірковуючи про філософсько-правові ідеї софістів, було б доцільно проаналізувати основні принципи грецької софістики. Адже саме через них можна буде виявити деякі науково-правові паростки таких. Вивчивши, у міру можливості, матеріали грецьких софістів, О. Ф. Лосєв вважає, що головні їхні наукові досягнення – це середня класика, яку можливо інтерпретувати через: анархічну теорію природи і 915

Гиляров А. Н. Греческие софисты, их мировоззрение и деятельность в связи с общей политической и культурной историей Греции / А. Н. Гиляров. – М., 1888. – 70 с. 916 Лосев А. Ф. История эстетики. Софисты. Сократ. Платон / А. Ф. Лосев. – М. : Ладомир, 1994. – 716 с. 917 Лурье С. Я. Антифонт, творец древнейшей анархической системы / С. Я. Лурье. – М., 1925. 918 Морозкина З. Н. Софист Горгий и его учение о бытии / З. Н. Морозкина // Античность и современность. – М., 1982. – С. 126–133. 919 Осипова В. Г. О природе софистики / В. Г. Осипова. – Ереван : Изд-во АН Армянской ССР, 1964. – 136 с. 920 Павлюкевич В. В. Логико-методологический статус софизмов / В. В. Павлюкевич // Современная логика: проблемы теории, истории и применения в науке. – СПб., 2002. – С. 97–98. 921 Чернышев Б. С. Софисты / Б. С. Чернышев. – М. : Ранион, 1928; Чернышев Б. С. Софистика / Б. С. Чернышев. – М., 1951. 922 Ягодинский И. И. Софист Протагор / И. И. Ягодинский // Учен. зап. император. Казан. Ун-та. – 1906. – Т. 73. – Кн. 12. – С. 1–35. 923 Лосев А. Ф. История эстетики. Софисты. Сократ. Платон / А. Ф. Лосев. – М. : Ладомир, 1994. – 716 с. 924 Нерсесянц В. С. Философия права : [учеб. для вузов] / В. С. Нерсесянц. – М. : Издательская группа ИНФРА М – НОРМА, 1997. – С. 407–408; Лосев А. Ф. История эстетики. Софисты. Сократ. Платон. – М. : Ладомир, 1994. – 716 с.

4.4

297

мистецтва, естетичний анархізм натовпу; загальний естетичний релятивізм. Певну наукову цінність для плебсології становить софістична філософсько-правова спрямованість, яку філософ називає естетичним анархізмом натовпу. До речі, до згаданого висновку як наукового напряму діяльності софістів вчений дійшов, проаналізувавши один із фрагментів роботи Платона (Legg. III 700a – 701b), який, у свою чергу, описав «не так самих софістів, як естетичний індивідуалізм і анархізм усієї їх епохи»925. Сприйняття суспільством відтворення прекрасного в мистецтві епохи софістів надає можливість зрозуміти, що його подібність реалізувалася і в інших сферах життєдіяльності Давньої Греції. Осмислюючи наявні суспільні відносини між більшістю народу і державною владою, Платон припускав, що остання є офіційно визнаним інститутом, професійно регулюючим масову поведінку народу. Формою ж такого підпорядкування слугували, як тепер відомо, спеціальні військові формування. Платон, зокрема, зазначає, що громадянам державами «давалися напоумлення за допомогою упорядковуючого жезла …». Слід так розуміти, що у словосполученні «впорядковуючий жезл» Платон однозначно вбачав умовний зразок законності дій державної влади щодо приборкання поведінки людських мас. Підтвердженням даного висновку, на наш погляд, є те, що при цьому, продовжує Платон, – «більшість громадян бажало покірності і не мало сміливості висловлювати вголос свої судження …». Відомий філософ, у даному випадку, відзначає помірну, мудру поведінку більшості народу в державі. Логічно припустити, що меншість громадян діяло навпаки, здійснюючи при цьому різні правопорушення та злочини, у тому числі масові заворушення, а також повстання. Відповідно до теорії плебсології покірність як окрема ознака соціально-психологічної характеристики народу, що стосується виконання волі держави на сучасному етапі державно-правового будівництва в Україні, в якійсь мірі, властива й Українському народові. Однак, масовий опір Українського, як і будь-якого іншого народу – державі, час від часу поновлюється, багато що у даному разі залежить від історичних обставин. Яскравим прикладом масового мирного опору народу державі стали «помаранчеві» суспільні заворушення 2004–2005 рр. та Революція Гідності 2014 року в Україні проти узурпованої державної влади. Прагнення людини в умовах держави до свободи і справедливості переконливо підтверджується відомими історичними фактами, наприклад, масовою поведінкою громадян Давньої Греції, Риму, як і поведінкою інших народів. У такому зв’язку пошуки природних джерел права і закону здійснювалися і пропонувалися так само й філософами-софістами. Згідно світогляду Протагора, держава і закони не даровані природою, а є розумними винаходами людини (Платон, Протагор, 332А). Роздуми Протагора відділяє людину від природи в ім’я самої людини як частини природи. Важливим тут є те, що мудрість як дар природи людині припускає наявність глибоких знань, які за своїм призначенням повинні творити добро, уникаючи всього негативного, несправедливого. У плебсологічному форматі світогляд Протагора у даному питанні підтверджується процесом практичного державноправового будівництва в Україні на сучасному етапі. До сфери досягнень культури людства відносив софіст Горгій правотворчість і процеси державотворення. Оцінюючи «писані закони», софіст-філософ – Горгій називав їх «вартовими справедливості»926. Горгій фактично підтримував Протагора, коли відзначав, що писаний закон – це штучний людський винахід, адже будь-який винахід є новацією, удосконаленням, матеріалізованим завдяки людському розуму. Бачення софістом Горгієм справедливості, яку охороняв «писаний закон», швидше за все охоплювало людські відносини в діях, які відповідали тогочасним морально-етичним нормам. Дотримуючись законів логіки, Горгій вважав справедливість такою, яка не написана. Дійсно, неупереджене, об’єктивне ставлення людини до іншої людини, суспільства, держави, природи є справедливим ставленням. Однак, оцінюючи писані закони і справедливість, філософ надавав перевагу саме справедливості. Втім, неважко визначитися щодо поглядів Горгія на природу, закон та неунормовані суспільні відносини, адже не925

Лосев А. Ф. История эстетики. Софисты. Сократ. Платон / А. Ф. Лосев. – М. : Ладомир, 1994. – С. 15. Нерсесянц В. С. Философия права : [учеб. для вузов] / В. С. Нерсесянц. – М. : Издательская группа ИНФРА М – НОРМА, 1997. – С. 405.

926

298

Розділ 4

філософський світ Горгія базувався на принципах заперечення всього усталеного в природі і суспільстві. Правда, софістсько-філософські позиції Горгія втрачали свою силу за межами соціуму. Зокрема, характеризуючи зв’язок справедливості і рівності, філософ відносив справедливість до співгромадян в силу почуття рівності927. Це дозволяє резюмувати, що філософія софістів обмежувалася державними критеріями. З позиції плебсології принципи сприйняття Горгієм закономірностей соціального середовища стосуються як питань сучасної філософії права, так і проблем державно-правового будівництва в Україні, адже будувати справжню державу в умовах демократії можливо лише дотримуючись принципів справедливості і рівності. Філософсько-правова ідея софіста Продика характеризувалася акцентом на ідеалістичних засадах. Його філософський світогляд в чомусь ігнорував об’єктивний підхід до реального життя давньогрецького суспільства, заперечував закони природи і соціуму. Самовладдя Продика проявлялося саме в його суб’єктивному ідеалізмі. Філософ інтерпретував своє розуміння об’єктивної реальності як компонент, який залежить від волі і свідомості людини. Основний філософсько-правовий принцип Продика: «яка людина, такі і право, і держава» – закономірно розвивається згідно його суб’єктивного погляду: «які ті, хто користуються, такими необхідно бути для них і речам». Право, хоча і не є предметом споживання в прямому сенсі цього слова, однак – це особлива цінність, яка представляє собою систему санкціонованих або встановлених державою загальнообов’язкових правил поведінки. Це стосується також і інституту держави, адже вивчення ґенезису правотворчості держави підтверджується відомим фактом: удосконалювалися культура, освіта, соціальне забезпечення людини – поліпшувалися держава і право. У плебсологічному філософсько-правовому аспекті оціночні категорії Продика не втратили своєї актуальності і в сучасній Україні. Філософсько-правові роздуми софіста Ксенократа Халкедонського (396–314 до н. е.) ґрунтувалися на принципі: «Хто сильніший, той і правий». Даний висновок логічно випливає з відомого вище висловлювання мислителя про залежність справедливості не від керованої розумом совісті, а від сили. Однак, в плебсологічному філософсько-правовому форматі можливо вести полеміку про силу людини як живої істоти, силу суспільства і силу держави. Якщо коментувати справедливість в сенсі корисного для сильної людини, то зрозуміло, що філософ висуває на передній план не силу розуму, а фізичну силу. Поняття ж сили суспільства і сили держави характеризуються явною подвійністю. Наприклад, можливо бачити силу в громадянському суспільстві або в справжній правовій державі. Враховуючи висловлене, з плебсологічного погляду є всі підстави трактувати, що філософсько-правовий світогляд софіста Ксенократа Халкедонського характеризувався в особливій, крайній його формі, що є чужорідним стосовно ідеї природного права людини. Результати плебсологічного аналізу підтверджують, що філософсько-правові погляди Ксенократа Халкедонського про фізичну силу як провідного фактора у визначенні права людини, на жаль, у певних ситуаціях нерідко реалізуються і в сучасному українському суспільстві. Це, наприклад, стосується не тільки питання рейдерства, а й інших важливих аспектів кримінально-правових відносин у сучасній Україні. Ідеї філософії права не були чужими також і софісту Гипію, який дотримувався думки, що закон держави є чужорідним утворенням, і діє всупереч волі людини. Водночас, філософ виділяв інститут природного права. Концепція Гипія фактично зводилася до конкуренції штучного помилкового права (позитивного права)928 і природного права. Описуючи життєдіяльність Гипія, Платон зображує його розмову з греками еллінами. У даному діалозі Гипій зауважує, що закон панує над людьми, примушує до невластивого згідно їх природи. Філософ звертає увагу присутніх на те, що вони родичі і співгромадяни по природі (Платон, Протагор, 337). У плебсологічному осмисленні названі філософсько-правові роздуми Гипія в якійсь мірі відносяться і до сучасного процесу державотворення в Україні. Наприклад, законодавець в Україні поступово ускладнює умови виходу працівника на пенсію з причин настання старості. 927

Нерсесянц В. С. Философия права : [учеб. для вузов] / В. С. Нерсесянц. – М. : Издательская группа ИНФРА М – НОРМА, 1997. – С. 406. 928 Там же.

299

4.5

Таким чином, підсумовуючи проведене дослідження, доходимо до однозначного висновку, що плебсологія (філософсько-правове вчення), з урахуванням предмету її пізнання, має безпосереднє відношення до розрізнених теоретичних положень софізму. Особливо важливим у даному контексті є взаємозв’язок теоретичних ідей плебсології з сутністю нового софізму, що функціонує в суспільстві сучасної України. З урахуванням викладеного в модерних умовах державотворення в Україні основним завданням плебсології як систематизованої сукупності нових філософсько-правових положень у формі вчення є позитивний вплив на суспільно-правову свідомість, у тому числі окремих представників еліти, а також мудрого простонароду з метою стримання від застосування ними софізмів під час їх виступів в засобах масової інформації для попередження можливого, перебільшеної масової психологічної напруги в українському соціумі. Поглиблене вивчення питання плебсології і софізмів є предметом подальших наукових досліджень929.

4.5. ПЛЕБСОЛОГІЯ У ФІЛОСОФСЬКО-ПРАВОВОМУ ФОРМАТІ ВЧЕННЯ І СТОЇЦИЗМ

Актуальність питання пізнання плебсології у філософсько-правовому форматі вчення і стоїцизму слід об’єктивно аргументувати, по-перше, сучасними потребами розвитку теорії філософії права, по-друге, запитами суспільного розвитку, у тому числі й філософськоправового осмислення процесів державотворення. Тематику дослідження плебсології і стоїцизму варто розглядати через призму суто історичного контексту. Отож, одним з вагомих мислительно-концептуальних, самостійних напрямів у античній філософії вважається стоїцизм, що виник у період кризи давньогрецького (IV–III ст. до н. е.) і римського (I–II ст. до н. е.) рабовласницького суспільства. В основу стоїцизму як філософської течії були закладені наукові знання з логіки, фізики й етики. Потреба в філософській доктрині стоїцизму була зумовлена об’єктивними обставинами реальної дійсності, яка вимагала аби людина свідомо підкорилася їй, приборкавши свої індивідуальні пристрасті. Боротьба людини, людських мас у протистоянні зі спокусами бурхливого життя вимагала від неї здатності керувати своїми діями, щоб мужньо і стійко долати явні психологічні перепони. Постає зрозумілим, що стоїцизм, як нова філософська школа, виявився доволі привабливим для держави, яка була зацікавлена у його декларуванні як ідеології. І це тому, що для органів державної влади завжди залишається актуальним питання: «Як раціонально керувати людськими масами, тримаючи їх у покорі?». А втім, нині учені піддають стоїцизм деякій періодизації. Перший період охоплює часові межі Давньої Стої (III–II ст. до н. е.) і зумовлений науково-педагогічною діяльністю Зенона з Кітіона, Кленфа, Хрисипа та їхніх учнів. Другий період вони іменують – Середня Стоя (II–I ст. до н. е.), а його представниками вважають Панетія та Посідонія. Третій же період стоїцизму науковці називають Пізня Стоя (перші віки н. е.) і відносять до нього філософські доробки Сенеки, Мусонія, Руфа, Епіктета, Гирокла-стоїка, Марка Аврелія. Отже, основний принцип стоїцизму – не пристрасть, а розум (через покірність) слугував державній владі з єдиною метою підкоренням людських мас. Але залишаються відкритими питання співвідношення стоїцизму з природно-правовими ідеями, а відтак правом нації (народу) на опір державі тощо. Щоб правильно зрозуміти його сутність, необхідно дещо зосередити увагу на теоретичних плебсологічних філософсько-правових домінантах, в основі яких перебуває нація (народ) і окрема людина. Так, нація (народ) права тільки тому, що вона 929

Скрыгонюк М. И. Плебсология и софизм / М. И. Скрыгонюк // Legea Şi viaţa. Закон и Жизнь. – 2013. – № 11 (263). – С. 35.

300

Розділ 4

є, але ж вона і часто помиляється у прийнятті доленосних рішень. Те, що нація (народ) права у конкретному, як і те, до чого вона прагне (а це стосується також невід’ємних прав і свобод людини), завжди логічно обґрунтовується ідеєю природного права. Те ж, у чому нація (народ) не права, коли вона рішень не ухвалює. Це роблять лідери і соціальні групи, наближені до них. Що стосується простої людини, то дана плебсологічна філософсько-правова аксіома не поширюється щодо неї. Наголосимо на проблематиці спільного між стоїцизмом і плебсологією. Перш за все, потрібно зосередитися на природно-правових засадах означеної тематики. Отож, природноправові джерела почасти, у специфічній формі, але діяльно використовувалися теоретиками стоїцизму. Особливість стоїцизмського філософсько-правового напряму полягала в його модифікаційності, різновидності. Втім, науковці все ж знаходять критерії, за якими зробили спробу об’єднати варіації стоїстичного природного права. Наприклад, В. С. Нерсесянц називає різні варіанти стоїцизму в цілому фаталістичною концепцією природного права930. Такої ж думки притримується група авторів навчального посібника Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого931. Ми підтримуємо зазначену думку вчених, згідно якої фаталістичність концепції природного права стоїків класифікується завдяки ознаці – невідворотній людській долі як природного закону. Проте відомим фундатором первинного грецького стоїцизму вважається Зенон з Кітіона (пр. 336–264 рр. до н. е.), мислитель, який започаткував новітній керунок у філософії, на належному філософсько-правовому щаблі висвітлив питання природного закону та наділив його властивостями божественності932. Він вважав, що природний закон як веління Космосу та загальної справедливості панує над сферою моралі і права. І це тому, що справедливість у вченні стоїків один з основоположних домінантів процесу правотворення та державотворення. Зенон з Кітіона був першим архонтом (вища службова особа, яка у стародавній Греції обиралася на певний строк) школи стоїків. Він розробив системне філософське учення стоїстичного спрямування. До кола об’єкта даного учення увійшли компоненти логіки, психології, фізики, етики та ін. Наступним, другим архонтом школи стоїків вважається Клеанф, який, по суті, продовжив наукові надбання Зенона з Кітіона. Клеанф фактично підтримав філософське світобачення свого попередника – засновника стоїцизму, яке було системно витворене останнім у формі учення. Клеанф також піддавав філософію градації, розділяючи її на логіку, фізику та етику. Він притримувався думки про існування світової розумної душі, частиною якої і є людська душа. Така позиція Клеанфа дещо затушовувала його філософську світоглядність природно-правовою ідейністю. Хоча він же і визнавав субстракт природного закону, проте характеризував його уявними, надприродними рисами. Це означає, що чинний у суспільстві і державі нормативно-правовий інструментарій, за баченням Клеанфа, мав похідну природу. Безперечно, що для органів державної влади зазначені, часткові філософсько-правові підходи набували дедалі більшого схвалення. Наступним, третім архонтом древньогрецької стоїстичної школи, а відповідно і визнаним її представником вважається філософ Хрисип (280/277– 208/205 рр. до н. е.). Своєю плідною мислительською діяльністю Хрисип зумів зруйнувати хронологію офіційної значимості подій у сфері стоїстичної школи. Він, зокрема, хоча і був третім керівником школи стоїків, проте його називали другим засновником Стої. Хрисип досконало розробив логіку стоїцизму, а також наголошував на єдності душі. Революційність стоїстичних поглядів 930

Нерсесянц В. С. Философия права : [учеб. для вузов] / В. С. Нерсесянц. – М. : Издательская группа ИНФРА М – НОРМА, 1997. – С. 423. 931 Філософія права : [навчальний посібник] / О. Г. Данілян, Л. Д. Байрачна, С. І. Максимов та ін. ; [за заг. ред. О. Г. Даніляна]. – К. : Юрінком Інтер, 2002. – С. 59. 932 Антология мировой философии / [ред. колл.: В. В. Соколов и др.]. – М. : Мысль, 1969. – Т. 1. – С. 493.

4.5

301

Хрисипа, своєрідно відобразилася і на формуванні його загально-філософських, так і природно-правових концептів. Зокрема, філософія Хрисипа, з одного боку, дещо набула матеріалістичних ознак, з іншого – ближче дистанціювалася до природно-правової ідеї, адже людська природа (на зразок концепції душі Зенона) – це частина загальної природи і світобудови в цілому. Тому головна природно-правова вимога стоїцизму – жити у злагоді з природою: що означає жити чесно і чеснотливо відповідно розуму, природному (або загальному) закону світобудови933. Характеризуючи плебсологічну філософсько-правову сутність стоїцизму у другому його періоді (Середня Стоя), необхідно проаналізувати результати творчої діяльності філософів Панетія (бл. 185– бл. 110 рр. до н. е) та Посідонія (135–51 рр. до н. е.), як авторів праць з етики, космології, історії, логіки, фізики. Очевидних природно-правових теорій за їх авторством ми не знаходимо. Втім, вони ж внесли низку нововведень у космологічну теорію, а в поглядах на людину орієнтувалися на Платона і Аристотеля (учення про душу, про практичні і теоретичні чеснотливості)934, які наділені природно-правовими ознаками. Плебсологічний філософсько-правовий зміст завершального, третього періоду стоїцизму (Пізня Стоя – римський стоїцизм) можливо узагальнити, проаналізувавши творчі доробки Сенеки (пр. 4 до н. е. – 65), Музонія Руфа (І ст. н. е.), Епіктета (пр. 50 – пр. 140 рр.), Гієрокластоїка (ІІ ст. н. е.), Марка Аврелія (121–180 рр.). Посилення порядку в державі закономірно потребує зміцнення політико-правового, економічного та інших напрямів її діяльності. Можливо, саме тому на межі започаткування нашої ери третій період стоїцизму відзначався посиленням релігійних прагнень та намірів як побажань державної влади. Даний історичний період державотворення і правотворення характеризувався особливою культивізацією християнської віри, а отже, зародженням християнської філософії та ін. І це тому, що час від часу людські маси потребують усмиріння, а нації (народи) – соціальної справедливості. Мислителі стоїцизму інтерпретували філософію буття, у тому числі й у філософсько-правовому розумінні, по-різному, але в основному окреслювали світ (космос) таким, що перебуває у нескінченній пустоті, і є одухотвореним сферичним тілом, розумною істотою, організуючою усі свої частини в доцільно влаштоване ціле. Філософи також вважали, що перше природне спонукання людини – є її прагненням до самозбереження. В силу ж розумної природи людини, «прихильність до себе» поширюється і на інших людей, на все людство. А завдяки причетності усіх людей до надприродної духовної сутності – божественного розуму, вони є громадянами космополіcа – єдиної світової держави. Отож, кінцева мета людського щастя визначається як життя відповідно природі, загальних законів, основ світу. У плебсологічному як філософсько-правовому світосприйнятті стоїцизм відіграв позитивну роль та мав історичноправове значення у практиці суспільного розвитку, а в окремих аспектах захисту прав і свобод людини не втратив своєї сутності і нині. Стоїцизм як самостійний філософський компонент має вагоме значення для людства, у контексті подальшого, поступового формування модерної плебсологічної філософсько-правової концепції. У завершальній частині дослідження питання кореляційної залежності плебсології і стоїцизму виникає нагальна потреба констатувати наступне. У плебсологічному філософсько-правовому розумінні завдання ідей сучасного стоїцизму полягає утому, щоб навчити людину: 1) методам істинного світосприйняття та розрізнення правильних і хибних пропозицій, а також дій політиків та державних діячів; 2) бути мудрим, наполегливим та стійким у питаннях правового предикату з державою; 3) дбати про збереження і примноження ознак власної честі, гідності, природно-правового, державотворчого духу нації (народу), а водночас суверенної волі Українського народу. 933

Нересянц В. С. Философия права : [учеб. для вузов] / В. С. Нерсесянц. – М. : Норма, 2005. – С. 424. Философский энциклопедический словарь / [гл. ред.: Л. Ф. Ильичев, П. Н. Федосеев, С. М. Ковалов, В. Г. Панов]. – М. : Сов. энциклопедия, 1983. – С. 655.

934

302

Розділ 4

4.6. ФІЛОСОФСЬКО-ПРАВОВИЙ ЗМІСТ ПЛЕБСОЛОГІЇ ТА МАРКСИЗМ Актуальність алгоритму філософсько-правового змісту плебсології і марксизму об’єктивно зумовлена потребами розвитку, по-перше, національної та європейської філософсько-правової доктрини, а, по-друге, запитами прогресивного цивілізованого людства. Варто водночас підкреслити, що тематиці співвідношення плебсології і марксизму у модерному плебсологічному філософсько-правовому форматі ніхто з вчених не приділяв наукової уваги. І це при тому, що вічність Всесвіту зумовлює невпинність тривання процесу його природного й суспільного буття. Саме тому у ході історичного поступу змінювався й змінюється предмет філософської науки, у тому числі й предмет філософії права. Упродовж земної цивілізації у пошуках відповіді на питання пізнання істини, основного питання філософії, людини як мислячої істоти, її функцій, виникало чимало вчень, теорій, концепцій. Одними з них є марксизм і плебсологія. Втім, узагальнено зазначимо, що філософія домарксистського періоду інтерпретувалася як наука наук, у якій були зосереджені усі позитивні знання про світ. А всі суспільні вчення так чи інакше були пройняті ідеалізмом та метафізикою, їх загальносвітоглядна і методологічна основа суперечила корінним вимогам послідовно наукового знання, вимогам адекватного відображення соціальної дійсності та історичного підходу до неї935. Одночасно відзначимо – історичні події підтверджують, що еволюція мислительського світобачення засновників марксизму Карла Маркса (1818–1883) та Фрідріха Енгельса (1820– 1895) – це фактично вчення з сукупністю філософських, економічних й соціально-політичних поглядів як цілісна ідеологічна система936. З метою виявлення та усунення вад і хиб марксизм, як і будь-яке інше філософське вчення, піддавався критиці. Аналіз та оцінка марксизму в основному здійснювалася європейськими філософами та філософами Російської імперії. Представники радянської філософської школи називали таких критиків ревізіоністами937. Європейськими опонентами теорії марксизму в кінці ХІХ на початку ХХ ст. були швейцарський філософ-ідеаліст Р. Авенаріус (1943–1896), австрійський філософ-ідеаліст Е. Мах (1838–1916), французький мислительідеаліст Ж. Пуанкаре (1854–1912). У Російській імперії спробу примирити марксизм з махізмом – суб’єктивно-ідеалістичним напрямом у філософії і методології науки у своїх наукових творах зробили О. О. Богданов (1873–1928), В. О. Базаров (1873–1939), П. С. Юшкевич (1873–1945), В. М. Чернов (1873–1952), М. В. Валентинов (1879–1964). Та В. І. Леніну стало невигідно погоджуватися з згладжуванням суперечностей між марксизмом і махізмом, він як революціонер-марксист прагнув до завоювання влади. Адже головне в марксизмі – вчення про диктатуру пролетаріату, але марксизм суттєво вплинув на невпинне суспільне життя, як впливають на нього й інші вчення, у тому числі й новітніх авторів. Так, братом марксизму у розумінні часу започаткування є расизм, який в епоху диктатури А. Гітлера в Німеччині став офіційною ідеологією фашизму. Як і марксизм, расизм був зароджений у середині ХІХ ст. Одним з основних його основоположників вважається французький філософ Жозель Артюр де Гобіно (1816–1882)938. А. Гітлер сприймав марксизм як специфічне вчення, яке руйнує особистість й національну культуру939. Сучасним же вченням з філософії права, дещо дотичним до марксизму, у теперішній період державотворення України є плебсологія. 935

Головаха І. П. Про матеріалістичне розуміння історії / І. П. Головаха, І. П. Стогній. – К. : Вид-во політ. літ-ри України, 1975. – С. 5. 936 Философский энциклопедический словарь / [гл. ред.: Л. Ф. Ильичев, П. Н. Федосеев, С. М. Ковалев, В. Г. Панов]. – М. : Сов. энциклопедия, 1983. – С. 344. 937 Там же. – С. 572. 938 Там же. – С. 120. 939 Гитлер Адольф. Моя борьба / Адольф Гитлер ; [пер. с нем., с комм. редакции]. – М. : Витязь, 2000. – С. 57.

4.6

303

Одним із головних елементів об’єкта вивчення плебсології є проблема співвідношення влади мудрого простонароду з його природно-правовим духом нації (народу) у консонансі з прогресивною опозиційною елітою та свавіллям державної влади – розумного природного та соціального, як можливо вдосконаленого на певному етапі суспільного розвитку. Пізнання мудрим простонародом реалій соціального буття як об’єктивної дійсності матеріалізується оперативно завдяки здатності кожного її учасника продуктивно мислити. Так, у суспільстві завжди формується громадська думка щодо оцінки функціонування чинної державної влади. Саме тому розумове осягнення процесів мудрим простонародом, що зібраний самоделегованими її представниками до столиці у юрбу – безсумнівне, відверте й для неї єдиноправильне. Діяльність і бездіяльність же державної влади багатовекторна, непредметна і для неї також єдиноправильна. Отож, сила розуму мудрого простонароду з його природно-правовим духом нації (народу) повсякчас конкурує з силою хитрощів влади як незаконним її елементом. Виникнення плебсології в Україні як молодій державі пострадянського простору зумовлене низкою об’єктивних і суб’єктивних причин та умов. Типові для України національні суспільно-правові взаємини не є окремішньою специфікою, що притаманна тільки для неї. Та, все ж таки, десятиліття перебування при владі в Україні Л. Д. Кучми вкрай негативно відобразилось на політико-економічному становищі держави й, звичайно ж, у певній мірі осудливо, формально та реально виокремило її у світовому соціумі. Наведені аргументи все ж не є тими факторами, які обмежують упредметнення плебсології (філософсько-правового вчення) у європейській та світовій науковій сфері. Важливою зовнішньою універсальною основою виникнення плебсології (філософськоправового вчення) варто вважати невпинні глобалізаційні процеси, адже глобалізація світу призвела до того, що людство як неспроможне впоратись зі своїми винаходами, так й нездатне забезпечити себе створенням необхідної кількості нових матеріальних засобів. Окрім того, до головного концепту плебсологічного філософсько-правового вчення відносяться також й суспільно-політичні, культурні, психологічні компоненти: суверенна воля кожної нації, народу; багатовікове їх державотворення; право народу на самовизначення і збереження; право народу на опір узурпованій державній владі. Більше того, у теперішній історичний період в Україні панує дійсне масове суспільство, яке своїми характеристиками, незважаючи на часовий різнобій, почасти відповідає капіталістичним відносинам епохи К. Маркса. Отже, засновники марксизму на момент його започаткування виявилися в середовищі класичних капіталістичних відносин. Так, К. Маркс не відкрив закон додаткової вартості, а лише описав його як очевидний факт. Зокрема, постійно купуючи та споживаючи пиво в одному з барів Лондона, К. Маркс усвідомлював, що власник торгівельного закладу вкладає гроші в товар (купує пиво), а згодом продає його й отримує прибуток. Проаналізувавши глибше капіталістичні відносини, він створив політичну економію, у якій висвітлив систему функціонування відповідного способу виробництва, джерела та зміст використання буржуазією пролетаріату, зростання класового антагонізму в суспільстві. Звідси постає зрозумілим, що головне у марксизмі – це концепція про всесвітньо-історичну місію пролетаріату, його диктатуру. Сутність даної місії полягає в тому, що пролетаріат завдяки соціалістичній революції покликаний зруйнувати буржуазний лад, встановити диктатуру пролетаріату й згодом збудувати безкласове комуністичне суспільство. Так, в основу марксизму як філософського вчення входить одна з особливих робіт К. Маркса «До критики гегелівської філософії права», у якій автор аналізує революційну ситуацію в Німеччині й приходить до висновку, що тільки пролетаріат здатний звільнити німецький народ від пригноблення940. Відповідно ж до теоретичних концепцій плебсології замість диктатури пролетаріату, народ мирними засобами та прийомами вибудовує, зводить у державі класичне громадянське суспільство. Щоправда, у ст. 1 Конституції України передбачається, що Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава. 940

Маркс К. К критике гегелевской философии права / К. Маркс // Маркс К. Сочинения : в 39 т. / К. Маркс, Ф. Энгельс. – Изд. 2-е. – М. : Политиздат, 1955. – Т. 1. – С. 414–429.

304

Розділ 4

З означеного можна зробити висновок, що «правова держава» – це ідеал для процесу державотворення України та найвища мета, до якої прагне Український народ. Певно, що поняття «громадянське суспільство» та «правова держава» близькі за своїм юридичним значенням, однак не тотожні. Якщо за постулатами марксизму в державі закономірною соціальною подією вважається соціалістична революція, яка й призводить до встановлення диктатури пролетаріату та побудови безкласового комуністичного суспільства, то за теоретичною світоглядністю плебсології в державі ймовірні: масові, суспільні заворушення, у тому числі з революційними наслідками. І це тому, що організована революція, яка не досягла належного наслідку – захоплення влади завжди вважалася і буде вважатися кримінально-карним діянням. Не випадково В. І. Ленін писав, що головним питанням кожної революції є питання про державну владу941. Доречно зауважити, що вперше К. Маркс використав термін «диктатура пролетаріату» в роботі «Класова боротьба у Франції», яку він написав у період з 1848 по 1850 рр.942. Марксистська концепція комуністичного (від лат. communis – спільний) суспільства на відміну від плебсологічної теоретичної концепції класичного громадянського суспільства є філософським, політичним синонімом утопічного соціалізму й не більше. Уже у своїх ранніх роботах: «Святе сімейство» (1844)943, «Становище робітничого класу в Англії (1845)944, «Німецька ідеологія» (1846–1848)945, «Злиденність філософії» (1847)946, «Принципи комунізму» (1847)947 та ін., написаних до 1848 р., К. Маркс і Ф. Енгельс започаткували основні ідеї комуністичного суспільства. А період формування марксистської теорії комуністичного суспільства, марксизму взагалі завершується виходом у 1848 р. їх спільної роботи «Маніфест Комуністичної партії»948. Та все ж утопічність природи комунізму дійсно незаперечна, адже як вказував В. І. Ленін, основні теоретичні джерела марксизму були запозичені його авторами з німецької класичної філософії, англійської політекономії і французького утопічного соціалізму949. А основними складовими марксизму є марксистська філософія, марксистська політична економія і теорія наукового комунізму. Теоретичним же фундаментом марксизму вважається діалектичний та історичний матеріалізм. Революційність філософських поглядів К. Маркса очевидна. У своїй праці «Тези про Фейєрбаха» автор констатував, що філософи тільки різним чином пояснювали світ, але справа полягає у тому, щоб поміняти його. Втім, за доктриною плебсології світ не потрібно змінювати, його необхідно вдосконалювати950. Вважається також, що К. Маркс дав робітничому класу філософію, яка стала нетрадиційною в історії суспільної думки. Він писав: «Подібно до того, як філософія знаходить у пролетаріаті свою матеріальну зброю, так й пролетаріат знаходить у філософії духовну зброю»951. Не погоджуючись з таким висновком К. Маркса, зазначимо, що оскільки революційний натовп не знаходить у філософії мудрості, так і філософія не може віднайти в революційному натовпі 941

Ленин В. И. Три источника и три составных части марксизма / В. И. Ленин // Полн. собр. соч. – Т. 23. – С. 200. Маркс К. Сочинения : в 39 т. / К. Маркс, Ф. Энгельс. – Изд. 2-е. – М. : Политиздат, 1956. – Т. 7. 943 Там же. – Т. 1. 944 Энгельс Ф. Положение рабочего класса в Англии / Энгельс Ф. // Маркс К. Сочинения : в 39 т. / К. Маркс, Ф. Энгельс. – Изд. 2-е. – М. : Политиздат, 1955. – Т. 2. – С. 231–517. 945 Маркс К. Немецкая идеология / К. Маркс, Ф. Энгельс // Маркс К. Сочинения : в 39 т. / К. Маркс, Ф. Энгельс. – Изд. 2-е. – М. : Политиздат, 1955. – Т. 3. 946 Маркс К. Сочинения : в 39 т. / К. Маркс, Ф. Энгельс. – Изд. 2-е. – М. : Политиздат, 1955. – Т. 4. 947 Философский энциклопедический словарь / [гл. ред.: Л. Ф. Ильичев, П. Н. Федосеев, С. М. Ковалев, В. Г. Панов]. – М. : Сов. энциклопедия, 1983. – С. 337. 948 Маркс К. Немецкая идеология / К. Маркс, Ф. Энгельс // Маркс К. Сочинения : в 39 т. / К. Маркс, Ф. Энгельс. – Изд. 2-е. – М. : Политиздат, 1955. – Т. 3. 949 Гавло В. К. О следственной ситуации и методике расследования хищений, совершаемых с участием должностных лиц / В. К. Гавло // Вопросы криминалистической методологии, тактики и методики расследования. – Минск, 1973. – С. 88–93. 950 Скригонюк М. І. Плебсологія: правова сутність, теорія і практика : [монографія] / М. І. Скригонюк. – К. : ВПЦ «Київський університет», 2003. – Ч. 1. – С. 83. 951 Маркс К. Сочинения : в 39 т. / К. Маркс, Ф. Энгельс. – Изд. 2-е. – М. : Политиздат, 1955. – Т. 1. – С. 428. 942

4.6

305

раціонально-матеріального вияву952. Більше того, відомо, що об’єктивно пояснювати світ є не меншою мудрістю, аніж змінювати його. Філософія марксизму не узгоджувалася з традиційною філософією суспільної думки й піддавалася, як зазначалося раніше, нищівній критиці. Проте перетворення К. Марксом соціалізму з утопії в науку все-таки фрагментарно підтверджується практикою. Це означає, що науковий соціалізм К. Маркса В. І. Ленін матеріалізував за допомогою сили багнета пролетарської революції. Разом з тим, В. І. Ленін не мав чіткої уяви, що ж таке комунізм. Так, в одній із своїх робіт він наголошував, що комунізм – це радянська влада плюс електрифікація усієї держави. І усі повірили в його помилкові висновки, очікуючи повної електрифікації. Та згодом стало зрозумілим, що вождь схибив у своїх політичних прогнозах щодо побудови комунізму. Практика підтверджує, що захоплення державної влади В. І. Леніним та його командою в Росії все ж не означає вічну дієвість марксизму як вчення з позитивними наслідками процесу та результатів. Наприклад, вчення К. Маркса було реалізованим на теренах колишньої Російської імперії завдяки обману. Так, В. І. Ленін тимчасово використав лозунг есерів «земля селянам» аби привернути політичну увагу селянства на бік більшовиків, які незаконно здобули владу, але не могли захистити її. Коли ж пролетарська (більшовицька) диктатура стабілізувалася, влада насильно відібрала у селянства землю та інші матеріальні цінності. Принагідно щодо плебсологічної філософсько-правової системи поглядів класичне громадянське суспільство відзначається як стан реального, справедливого соціалізму. Наприклад, у Німеччині, Франції громадянське суспільство існує в об’єктивній дійсності як протилежне утопічному комунізму К. Маркса. І що цікаво, процес побудови громадянського суспільства у названих державах тривав повільно, демократично, але з позитивними та негативними масовими, у тому числі революційними подіями в соціумі. Передбачаємо, що класичне громадянське суспільство – це ідеальне суспільство, яке тільки зможе в майбутньому витворити людина. У природи-власниці мільярди розумних людей, таких же рабів, як і все живе на Землі. Отож й помилялася людина, прагнучи до ідеалу. У марксизмі вказувались ймовірні шляхи національного та соціального звільнення, суб’єктивно обґрунтовувалось бажане, явно надумане, штучне відмирання капіталізму. А це тому, що на думку К. Маркса і його послідовників, започаткування марксизму як наукової ідеології робітничого класу зумовлювалось об’єктивними суспільними потребами. Соціальною базою виникнення марксизму було витворення в соціумі самостійної, потужної політичної сили – пролетаріату. Соціальною ж базою започаткування плебсології є наявність у суспільстві розумної множини конкретно-історичних форм спільності людей – націй, народностей, народів, а також соціальних класів і груп. Практика суспільного розвитку підтверджує, що об’єднаність громадян за ознаками єдиної мови, культури, віри, характеру й території, глибоких внутрішніх економічних зв’язків утворює цілісну систему такої цементуючої політичної сили, яка здатна до високоорганізованих, демократичних, мирних суспільних заворушень. Такі суспільні заворушення можуть закінчуватися відібранням законним шляхом влади у глави держави або забезпеченням справедливості та законності щодо окремих подій. Прикладом у даному випадку можуть послугувати мирні (листопадово-грудневі 2004 р. та лютневі революційні 2014 р.) події в Україні. Таким чином, суспільні заворушення в державі можуть закінчуватися й революційними наслідками. Але, на жаль, в Україні листопадовогрудневі суспільні заворушення 2004 р. революційних наслідків не мали. Це стосується, зокрема обсягів докорінного перевороту в життєдіяльності суспільства, хоча «оранжеві суспільні заворушення» зробили Україну тимчасовою світовою зіркою, від якої світ, все ж таки, очікує змін. Разом з тим, у межах світового прогресивного співтовариства значно більшого позитивного резонансу набули події мирних, суспільних, лютневих 2014 р. заворушень в Україні, зокрема в м. Києві, супроти узурпованої державної влади. 952

Скригонюк М. І. Плебсологія: правова сутність, теорія і практика : [монографія] / М. І. Скригонюк. – К. : ВПЦ «Київський університет», 2003. – Ч. 1. – С.83.

306

Розділ 4

Теоретичною основою як марксизму, так й плебсології є діалектичний та історичний матеріалізм – науково-філософське світобачення, яке комплексно охоплює природу й суспільство у контексті як теорії, так й практики. Цікаво, що початково творці марксизму К. Маркс і Ф. Енгельс вважалися ідеалістами. Тому, будучи на стезі філософії ліберальної буржуазії, вони за своїми поглядами вважалися представниками гегелівської школи, та все ж акцентували увагу у своїх творах на проблеми революцій і демократії. Поступово філософи зосередили її на питаннях матеріалізму та комунізму. Постулати теорії марксизму заперечували начебто будь-яке поневолення особи. Як не дивно, але плебсологічний філософсько-правовий аналіз показує, що держава у процесі побудови комунізму уярмлює особу й суспільство, причому на невизначений строк. Радянсько-більшовицька диктатура проіснувала на теренах України більше семидесяти років, знищивши мільйони представників декількох поколінь. Відповідно до концептуальної сутності плебсології диктатура в державі – це штучно організоване соціальне зло, де порушуються права і свободи людини. Відповідно до принципів плебсології диктатура в державі можлива тільки в ім’я забезпечення прав та свобод людини. Отже, потреби та інтереси найреволюційнішого класу – пролетаріату, перебували в основі матеріалістичної аксіоми марксистської філософії. Проте діалектико-матеріалістичне світобачення вчених відзначалося явною новизною у філософії. Матеріальне стало сприйматися не просто як речовина, що мала хімічні та фізичні властивості. Історичний матеріалізм тепер поширювався на світосприймання й суспільного буття, а процес соціального розвитку набув логічного зовнішнього та внутрішнього зв’язку на основі закономірного зростання виробничих сил. Значення ж праці в життєдіяльності людства набуло для історичного матеріалізму вихідної межі. Вважається, що історичний матеріалізм забезпечується завдяки об’єктивності поглядів на хід суспільного розвитку. Відповідно до марксизму реально існуючі, предметно визначені науковими дослідженнями результати матеріально обґрунтовують його як філософське світобачення, а отже, позбавляють абстрактності. У той же час марксизм формулював і охоплював правильною науковою теорією найпаче тогочасны закономірності розросту природи й суспільства. Гіпотетично зауважимо: творці марксизму були свідомими того, що продукт їхньої розумової діяльності не має догматичного характеру. Проте навряд чи вони припускали, що їхнє вчення може бути в такій мірі спотворене В. Леніним і його послідовниками. Наприклад, вважалося, що Й. В. Сталін здійснив подальший розвиток марксистської політичної економії. Хоча, звичайно, філософські, економічні, соціально-політичні погляди К. Маркса і Ф. Енгельса рано чи пізно повинні були матеріалізуватися в соціумі та зазнати змін у теорії. Філософський матеріалізм марксизму за своєю сутністю має багатовекторне значення953. Одначе у його науково-практичному вирі доцільно вбачати дві головні складові. Перша з них полягає у тому, що філософський матеріалізм – це сукупність наукових положень, вибудуваних на основі аналізу, узагальнень досвіду суспільної практики, які ґрунтуються на глибокому проникненні в сутність природно-соціального буття. Друга філософсько-наукова вага марксистського матеріалізму має методологічний зміст. Це особливо важливо для плебсологічного філософсько-правового вчення, як і для інших форм суспільної свідомості, що дають об’єктивне відображення світу завдяки системам знань про закономірності розвитку природи, соціуму. Одна з основних ідей діалектичного матеріалізму про природно-історичний розвиток суспільства і є головною ідеєю плебсології. Упредметнення зазначеного розрісту повсякчас відбувається за принципом: система виробничих відносин у суспільстві набуває вдосконалення комплексно з політико-правовою надбудовою. Передбачається, що послідовність зміни таких подій як станів соціуму відбувається природно-закономірним порядком і, звичайно ж, супроводжується формами відповідної суспільної свідомості. Втім, варто з поглядів плебсології констатувати, що діалектико-матеріалістичний потяг природно-історичного розвитку суспільства повсякчас наповнений ключовою плебсологічною філософсько-правовою проблемою. Нація, народ завжди невпинно, масово борються з державною владою за досягнення кращих 953 Марксистско-ленинская философия. Исторический материализм. – Изд. 3-е, доп. и дораб. – М. : Мысль, 1972. – 448 с.

4.6

307

соціальних наслідків – побудови класичного громадянського суспільства. Зазначене право на опір державній владі зумовлене їх силою розуму як природною перевагою сторони замовника у концепції теорії держави. Природне право людини як громадянина держави проявляється в силі її розуму – здатності мислити, відображати та пізнавати об’єктивну дійсність. Державна ж влада, як сторона-виконавець, повсякчас хитрує, наділивши себе певними правами й обов’язками. Звідси виникають джерела права хитрощів влади, потік яких набирає могутності – упредметнюються у формі сили, авторитету. Проте, по-перше, природно соціальні величини – природне право людини (сила її розуму) та право хитрощів як незаконного елементу сили влади (сила примусу її апарату) існуватимуть завжди, допоки буде наявною держава. В інакшому випадку державна влада повсякчас може узурпуватися. По-друге, в осерді самої державної влади вічно функціонує внутрішня конкуренція, представники якої за певних обставин приєднуються до опозиційної політичної сторони, що професійно веде боротьбу за владу. До марксизму як єдиного, теоретично узгодженого, але системно-взаємозалежного вчення, окрім історичного, входить також діалектичний матеріалізм. Передбачається, що наукове витворення діалектичного матеріалізму відбулось не самобутньо, за властивостями, що характерні тільки для даного структурно-марксистського компонента, а системно-комплексно. Діалектичний матеріалізм – це частина цілого як основа об’ємно-повного. Справді, К. Марксу вдалось поєднати в діалектичному матеріалізмі – єдиному, цілісному вченні результати філософського матеріалізму та діалектики як методу пізнання та перетворення дійсності. Аналіз діалектичного матеріалізму дозволяє виокремити системоутворюючі його принципи: матеріальності світу; пізнання світу; розвитку; революційного перетворення світу. Більшість із даних принципів скомпоновано так, що їхні вихідні теоретичні положення з деякими заувагами поширюються й на сферу плебсології. Так, людина також матеріальна істота, як й інші об’єкти матеріального світу. Вона ж і здійснює його пізнання. Що ж до питання розвитку природного й соціального світу та його революційних перетворень, то, як зазначалося раніше, у досліджуваній тематиці існує суттєва неузгодженість. Згідно плебсологічних філософсько-правових закономірностей не може бути виправданим масове насильство у формі революції в ім’я побудови нездійсненої, омріяної масової благодаті – комунізму. Дохідливо збагнути, що будь-який народ завжди залишається ошуканим з боку тих, хто здійснює революцію у соціумі для його перетворення. Мислитель В. Я. Красюк вдало порівнює комунізм з обрієм (горизонтом) як частиною земної поверхні, яку можна побачити на відкритій місцевості лише з певної відстані. Переміститися до неї на ближчу відстань як до зовнішньої, довколишньої реальності неможливо, а якщо й можливо, то у фантазії. Одначе, політично тверезе переосмислення матеріалістичної діалектики дозволяє у її синтезі з визначальними міжнародними документами дійти висновку, що в державі, у тому числі й Україні, як зазначалось раніше, можливі суспільні заворушення. Все-таки ще раз виокремимо питання соціалістичної революції. Отож, відповідно до законів логіки, за теорією марксизму соціалістична революція є нічим іншим як свавіллям окремих особистостей над законом. Тому правильно вважає А. А. Козловський, що свавілля – це «Я», яке намагається стати «Я» завдяки й через своє «Я»954. Але не є такими, відповідно до теорії плебсології, суспільні заворушення – це опір народу узурпованій державній владі. Відмінність діалектичного матеріалізму від попередніх філософських вчень і систем проявляється у формі його сутності та призначення955. У марксизмі декларувалося, що діалектичний матеріалізм – це філософія наймасовішого, передового класу тогочасності, історична місія якого полягала в знищенні усіх форм експлуатації людини та створенні безкласового суспільства. Незважаючи на чітку будову марксизму, відповідно до концепції плебсології безкласове суспільство неможливе у найближчі тисячоліття в умовах Землі. Щоправда, цілком можливо вибудується суспільство дещо близьке за своїми ознаками до безкласового. 954

Козловський А. А. Онтологія юридичної відповідальності / А. А. Козловський // Проблеми філософії права. – К. ; Чернівці : Рута, 2004. – Т. II. – С. 99. 955 Марксистско-ленинская философия. Исторический материализм. – Изд. 3-е, доп. и дораб. – М. : Мысль, 1972. – С. 15–98.

308

Розділ 4

Наступною спеціальною філософською рисою, що відрізняє діалектичний матеріалізм від інших форм, є також те, що відповідні принципи поширюються на поняття розвитку та функціонування суспільства. Причому таке поширення охоплює усю сферу сукупності природного та соціального буття, усі форми суспільної діяльності, у тому числі матеріального й духовного виробництва. З наведеного стає зрозумілим, що природа і суспільство є тим об’єктом діалектичного матеріалізму як процесу пізнання єдиного матеріального світу, який у повному обсязі потрапляє у філософсько-правове поле полебсології. Ще одна ознака розрізнення діалектичного матеріалізму від первинно-минулих філософських його світобачень має ідеологічну природу. Звичайно ж, кожне філософське вчення так чи інакше характеризується, окрім мислительних ідей та поглядів, сукупністю політичних, правових, моральних, релігійних й мистецьких догм та доктрин. Отож, через призму діалектичного матеріалізму К. Маркс відобразив своє світобачення місця та перспективи людини в природному та соціальному бутті. Проте можливо також передбачити, що ідеологічна функція діалектичного матеріалізму, у свою чергу, є складовою ідеології марксизму. Коло диференційних ознак діалектичного матеріалізму від інших напрямків матеріалізму, як й філософських шкіл взагалі, може бути необмежене. Все залежить від глибини дослідження, детальності аналізу, ретельності наукового розгляду проблеми. Поза всяким сумнівом плебсологія (філософсько-правове вчення) також характеризується ідеологічним змістом. А кожний із компонентів об’єкта і предмета її світоглядності, світорозуміння – це, у першу чергу, погляди й доктрини, які мають догматичну, наукову, політичну, історичну, громадську важливість. Ідеологічний зміст плебсології є об’ємно сущий та значущий. З часом марксистська філософська школа поповнилась її прихильниками та послідовниками, а сам марксизм, зацікавлені у цьому політики, нарекли марксизмом-ленінізмом. Важко погодитися з думкою, що автори даного філософського вчення безапеляційно сприйняли б усі нововведення своїх послідовників, у тому числі й В. І. Леніна. Тим більше, що марксизм, як і будь-яке інше філософське вчення, початково окреслював світобаченням двох осіб – К. Маркса та Ф. Енгельса. Хоча їх гіпотетична теорія часткового базувалася на даних суспільної практики, а згодом зазнала матеріалізації завдяки відкритій революційній діяльності В. І. Леніна та його більшовицької команди. Проте змінювалися часові періоди, природні та соціальні обставини, а відтак ідеї, філософські погляди й школи – політичні доктрини та концепції. Отож, хід суспільного розвитку підтверджує, що з цілком об’єктивних причин зазнає також суттєвих змін й марксизм-ленінізм. Зокрема, плебсологія – це складова філософсько-правової сфери, що не просто істотно збагачує, соціально унормовує марксизм у філософському вимірі, так й марксизм-ленінізм – наукову систему філософських, економічних та соціально-політичних поглядів. А це тому, що марксизм-ленінізм – це складноцвітий, філософський, соціально-політичний компонент плебсології. Інакше кажучи, як на основі критичного переосмислення досягнень німецької класичної філософії, англійської політичної економії і французького утопічного соціалізму К. Маркс створив нове філософське вчення – марксизм, так на базі філософії, марксизму-ленінізму, соціології, соціальної психології, юриспруденції вдалося витворити плебсологію як філософсько-правове вчення. Зазначені наукові компоненти і є основними витоками плебсології, про що буде додатково доведено згодом у подальших наукових дослідженнях, тому що процес державотворення підтверджує: плебсологія – це насправді невичерпне джерело ідей та грандіозних завдань, щоб врегулювати до кінця не зрозумілий, вічно сучасний світ. Плебсологія, у форматі систематизованої сукупності провідних філософсько-правових положень, як і марксизм, виникла в результаті належних соціально-економічних і філософсько-правових умов. Зокрема, листопадово-грудневі 2004 р. та лютневі мирні 2014 р. суспільні заворушення в Україні підтвердили, що виникнення плебсології як модерного філософськоправового вчення зумовлене історичною необхідністю. Закономірність започаткування плебсології не випадкова, вона логічно випливає з самої природи речей для забезпечення гідних

4.6

309

умов життєдіяльності соціуму. Історико-політична сфера людства поповнилася новою соціальною групою – мудрою, цивілізованною, високоорганізованою більшістю націй, народів, яка суттєво відрізняється від усіх попередніх національних та соціальних груп, у тому числі й класів. Це стосується, зокрема, й пролетаріату, якому, як відомо, К. Маркс і Ф. Енгельс відвели завдання завоювання політичної влади. Мудрий простонарод як активний учасник листопадово-грудневих подій 2004 р. та лютневих мирних революційних подій 2014 р. в Україні фактично був сконсолідований незаконними діями узурпованої державної влади. Тоді, як за К. Марксом, пролетаріат згуртовується на капіталістичних підприємствах. Атрибутивна соціальна закономірність означає, що плебсологія (філософсько-правове вчення) є науковою теорією й водночас духовним форпостом більшості мудрого простонароду в ім’я побудови класичного громадянського суспільства, адже громадянські суспільства у державах Європи витворив їхній мудрий простонарод. Якою б не була поміркованою влада таких держав, вона не спромоглася б одноосібно, навіть завдяки необмеженим її повноваженням, які спиралися б на силу, досягти того результату, що є тепер у наявності. Простонароду у кожній державі є більшість. Ми вважаємо, що простонарод держави – це форма національно-соціальної єдності люду у більшій його кількості, що має спільні об’єднуючі, внутрішні та зовнішні ознаки. У ту чи іншу суспільно-політичну епоху мудрий простонарод, породжений умовами соціального життя та пов’язаний відповідними відносинами. Щодо мудрого простонароду як учасника листопадово-грудневих подій 2004 р. та лютневої, мирної, революційної події 2014 р. в Україні, то до його складу входили речники різних національностей та соціальних груп як представники мудрої його більшості: селяни, робітники, інтелігенція, безробітні, студенти, пенсіонери, проте переважною їх більшістю була молодь. Мудрий простонарод повстав проти кучмізму – радянсько-російської, дикокапіталістичної диктатури пануючого в державі класу, що був наділений необмеженою владою, яка опиралася на правоохоронну систему та структурований апарат організованої злочинності. Суспільно-економічні політичні обставини внесли суттєві корективи у сутність плебсологічних процесів в Україні. Так склалося історично, що в Російській імперії, до складу якої входила й Україна, буржуазна революція відбулася в лютому 1917 р. Вдруге у поневоленій Україні та ж революція сталася майже що через 88 років у листопаді–грудні 2004 р., а через 98 років втретє – у лютому 2014 р. Цікаво, що й у 1917–1918 рр. монолітна сила мудрого простонароду домінувала в Україні, проте з об’єктивних та суб’єктивних чинників він не зміг виконати своєї епохальної ролі. І тільки тепер, на початку ІІІ-го тисячоліття світ прозрів й створив належні умови, аби мудра більшість простонароду України захистила себе й українську державність. Отож, на історичній арені сформувався новий мудрий простонарод з його природно-правовим духом нації (народу), який змістовно відрізняється від усіх попередніх класів, у тому числі й пролетаріату. Разом з тим, варто пам’ятати, що українська буржуазна революція відбулася тільки завдяки демократичному світовому співтовариству, а особливо народами держав, де побудовані громадянські суспільства. Зазначимо також, що проблема революційної ситуації в Україні станом на листопад–грудень 2004 р. та лютий 2014 р. потребує глибокого наукового, у тому числі й плебсологічного філософсько-правового осмислення. З означеного доцільно резюмувати, що Україну як унітарну державу у найближчий історичний період державотворення за участі мудрого простонароду очікують важливі плебсологічні події. У зміст же зазначених подій державотворення буде гармонійно закладена любов простонароду до мудрості через природне його право, що безпосередньо пов’язане з обов’язком у контексті відповідальності перед Богом, Українським народом та прийдешніми поколіннями. Хоча за тих чи інших обставин зазначені плебсологічні процеси зможуть набирати крайніх агресивних форм їхнього розв’язання956. 956

Скригонюк М. І. Марксизм і плебсологія / М. І. Скригонюк // Держава і право. Сер. Юрид. і політ. науки. – К. : Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2005. – Вип. 30. – 816 с.

310

Розділ 4

4.7. ПЛЕБСОЛОГІЧНЕ ФІЛОСОФСЬКО-ПРАВОВЕ ВЧЕННЯ І ТЕОРІЯ МАСОВОГО СУСПІЛЬСТВА

Філософсько-правове осмислення і практичне забезпечення процесу самотрансформації українського масового суспільства в громадянське суспільство актуалізує тематику модерного наукового підходу до вивчення окремих питань теорії масового суспільства й плебсологічного філософсько-правового вчення. Не інакше, актуальність зазначеного дослідження об’єктивно зумовлена як потребами суспільного розвитку у практичному сенсі, так і в теоретичному, тобто філософсько-правовому розумінні. У контексті викладеного, плебсологія у широкому її розумінні є новим філософсько-правовим вченням, до об’єкта й предмета вивчення якого належить уся множинна систематизована сукупність негативних і позитивних масових проявів поведінки людства в соціальному бутті та пов’язаних з ними процесів957. Одним з важливих елементів предмету пізнання плебсології (філософсько-правового вчення), а рівноцінно елементом її структури, є алгоритм проблеми плебсологічних процесів. У свою чергу, плебсологічний філософсько-правовий процес є триваючою в часі, просторі та соціумі глобально-значущою подією, учасники якої людські маси. Значущою особливістю загального земного плебсологічного процесу або специфічною його ознакою є те, що він не підвладний всесвітній природній силі розуму та справедливості, оскільки спрямовується окремими особистостями. Крім того, з гами компонентів загального плебсологічного філософсько-правового процесу людства суспільні заворушення є одним із системи елементів об’єкта й предмета плебсології, що триває на всіх стадіях (формах) соціальних утворень. Та соціум є завжди тим утворенням, яке має притаманні йому характеристики. Зокрема, такими формами соціальних утворень вважаються: масове суспільство, громадянське суспільство. Наявність громадянського суспільства як певного його якісного стану, тобто соціального утворення, що протистоїть державі у відповідний часовий період її розвитку, не є кінцевою, завершеною формою. У ході подальшого розвитку людства ступінь його соціальних утворень як форми існування в межах тих чи інших держав буде вдосконалюватися. Внутрішня визначеність громадянського суспільства зазнаватиме істотних змін. При цьому триватиме якісна соціальна кристалізація досліджуваної інституції структурно і вона призведе до становлення добротних її властивостей. Так, виникне не існуюча тепер форма класичного соціального продукту, витвір як об’єкт, що буде ідеальним матеріальним результатом людського розуму й праці. Він постане наявним у передових державах світу як визначальна основа вимріяного ідеального життя соціуму й буде конституативно відрізнятися від громадянського суспільства. Для тих народів, які не досягнуть відповідного ступеня добробуту, політичної культури, суспільної свідомості, ідеальне життя соціуму буде лише уявним в їхній свідомості, абстрактним, а для окремих – нереальним у найближчі епохи. Але послідовна зміна всіх станів соціальних утворень буде незаперечною тому, що завжди відбуватиметься закономірним природно-суспільним порядком. А хід такого поступу соціального розвитку невпинно супроводжуватиметься суспільними заворушеннями та пов’язаними з ним процесами958. Але, незважаючи на це, у влади завжди є законні повноваження, щоб направити належні плебсологічні процеси у звичайне правове русло. А нехтування правом та можливістю ординарно керувати державою та суспільством знову ж таки призведе до суспільних та масових заворушень. Громадянське суспільство як соціальне явище – діалектичний, динамічний процес, що має різні критерії його визначення, наділений властивостями на розрізнення, але позбавле957

Скригонюк М. І. Плебсологія: правова сутність, теорія і практика : [монографія] / М. І. Скригонюк. – К. : ВПЦ «Київський університет», 2003. – Ч. 1. – С.14. 958 Пономарев В. П. Пономарев В. П. Предупреждение массовых беспорядков : автореф. дис. … канд. юрид. наук : спец. 12.00.08 «Уголовное право. Криминология. Уголовно-исполнительное право» / В. П. Пономарев. – Киев, 1992. – С. 2.

4.7

311

ний кордону обмеження. Отже, як необмежено допустима норма розумно дозволеного в просторово-часовій складовій соціуму громадянське суспільство цілком імовірно досягне такого обсягу, ступеня розвитку, що найвищий його вияв не буде призупинений останнім епохальним моментом. Громадянське суспільство як природно-розумова форма утворення людства не зазнає стану закінчення, припинення, бо ж і немає початку. Це означає, що громадянське суспільство як і плебсологія – поняття умовне та якоюсь мірою штучне, ідеологічно задумане, воно має єдину першооснову – субстанцію, яка не зазнає суттєвих змін у найближчий час. Та хід суспільного буття призведе до того, що функції держави будуть мінімізовані, а роль громадянського суспільства у значенні домінуючого його вияву в процесі соціального розвитку максималізується, що зумовить збільшення питомої філософсько-правової ваги об’єкта й предмета плебсології. За таких обставин у соціумі постане нове суспільне утворення, форма його життєдіяльності – удосконалене громадянське суспільство, яке матиме кращі якісні властивості порівняно з теперішнім громадянським суспільством держав Західної Європи. Та в даний період у переважній більшості держав функціонують соціальні утворення, які за своїми характеристиками не є громадянським суспільством, тобто його рівня вони, на жаль, ще не досягли. І піднятися їм до стану соціальної формули громадянського суспільства в найближчий час буде досить проблематично. Усе ж узагальнено допустимо здійснити умовивід, що тепер ступінь якості й величина соціальних витворів, реальних у тій чи іншій формі як продукти діяльності, відповідає ознакам масового суспільства. Джерела теорії масового суспільства беруть свій початок у працях англійського філософа Е. Берка (1729–1797) та французьких філософів Ж. де Местра (1753–1821) і Л. Г. А. Бональда (1754–1840), а їхньою основою послугували буржуазно-демократичні перетворення XVIII–ХІХ ст. в Європі та Америці. При цьому філософи висвітлювали новизну сучасної події в соціумі обрисами консервативно-аристократичної критики, вважаючи, що суспільство перетвориться на масу ізольованих індивідів з причин руйнації середньовікових суспільних груп і корпорацій. Мислителі помірковано ставилися до проблеми масових чи суспільних заворушень. До другого етапу розвитку ідеї масового суспільства має причетність французький вчений – історик, соціолог, політичний діяч Алексіс де Токвіль (1805–1859). Погляди мислителів про масове суспільство він запозичив і науково розробив їх у своїх працях: «Про демократію в Америці», «Старий порядок і революція». У своїх творах А. де Токвіль з ліберально-консервативних позицій охарактеризував капіталістичне суспільство, піддаючи критиці ідею свободи й рівності в умовах «нового порядку». А. де Токвіль також не сприйняв необхідності Великої французької революції й фактично засуджував суспільні заворушення як крайню, неправову форму врегулювання відповідних відносин. Відзначимо, що А. де Токвіль у даному разі усвідомлював неминучість «нових перетворень». Зображуючи своєрідність нового суспільства, він зосередив увагу на проблемі нівелювання, вихолощення сутності поняття права, рівності. І це тому, що свобода й рівність неможливі без зосередження влади в одному місці – столиці, коли місцеві, як і інші органи державних інституцій підпорядковані центральній владі. З одного боку, це сприяє боротьбі з феодальною аристократією, з іншого – зумовить утвердження системи тотальних перевірок, обліків, нагляду в середовищі суспільного буття. А це, у свою чергу, призведе до обмеження свободи. Наступний, третій період піднесення ідеї масового суспільства бере початок з кінця ХІХ ст., коли започатковано концепцію елітарної критики, представниками якої були німецькі філософи Фрідріх Ніцше (1844–1900), Освальд Шпенглер (1880–1936), іспанський мислитель Хосе Ортега-і-Гассет (1883–1955) та російський філософ М. О. Бердяєв (1874–1948). Сутність елітарної критики її авторів була в тому, що вона здійснювалася як аналіз та оцінка реальних соціальних утворень у двох аспектах: диспозитизму мас та масовізації. Адже вищі верстви у час свого політичного панування нехтують інтересами сірої людської маси, а нормою суспільного буття стає насильство влади, яке, у свою чергу, об’єктивно призводить до

312

Розділ 4

виникнення суспільних (масових) заворушень. Та інколи автори не були однозначно й виразно орієнтовані в питаннях напрямку життєвого шляху людини й мас і вважали, що хід подій в соціумі зумовлений не бажаннями чи волею людини. Зокрема, Освальд Шпенглер писав, що доля панує над усією картиною світу історії, а причинність, яка знаменує вид існування предметів, що перетворює наявний зміст вражень на окремі й обмежені речі, якості й відносини, утворює ознаку форми розуму – його alter ego, природу…959 У складному теоретичному й практичному питанні того, що ніби визначає все в житті незалежно від людини, важливим є поняття свободи. Не доля, як надприродна сила, визначає хід і зміст плебсологічних процесів, а природне почуття свободи. А свобода є царство свавілля й випадку на відміну від царства закономірності й необхідності960, тому що з позиції детермінізму свобода є «ніщо», вона виходить з детермінованої низки, вона нічим не обумовлена, народжене з неї не випливає з попередніх причин із «чогось»961. Це означає, що свобода має природний, вільний і навіть дикий характер. Четвертий етап розвитку історії масового суспільства бере свій початок з 20–30-х рр. ХХ ст., з періоду започаткування фашизму в Європі та більшовизму в межах Російської імперії. З цього часу триває повна зміна сутності теорії масового суспільства. Її зміст наповнюється концепцією захисту соціально-демократичних прав від необмеженого панування еліти й витісняється концепція захисту її цінностей від надмірної демократії. Такий захист передбачав різні форми впливу мас щодо влади, у тому числі як негативні, так і позитивні. Викриття вад фашизму й більшовизму як політичних течій, що відображали інтереси найбільш реакційних та агресивних сил, досить повно висвітлили у своїх працях у контексті масового суспільства К. Манхейм (1893–1947), Е. Ледерер та Х. Арендт (1906–1978). Закінчується четверта, а отже, починається п’ята стадія розвитку ідеї масового суспільства завершенням Другої світової війни. З цієї часової межі головною тематикою, що наповнювала зміст авторів концепції масового суспільства, стала критика упередженого, беззастережного підпорядкування владі монополістичного капіталу. Явна послідовна тенденційність органів влади щодо проблеми монополістичного капіталу піддавалася неабиякому бичу з позиції лібералізму й романтизму. Наприклад, у творах таких відомих мислителів: Ч. Р. Міллса (1916–1962), Е. Фромма (1900–1980), Д. Рісмена (1909) досить гострої та багатопланової критики зазнавала більшість важливих сфер наявного суспільства. Разом з тим, критикуючи масове суспільство, філософи заперечували можливість якісно вдосконалити відповідну форму соціального утворення завдяки суспільним та масовим заворушенням. Оспорювання реального соціального факту – масового суспільства як соціального утворення не було критикою без істотних пропозицій, хоча вчені вважали, що в соціумі були відсутні сили, здатні його повалити. Так, Е. Фромм зазначав, – мільйони людей продемонстрували, що вони зовсім не прагнуть отримати свободу, а навпаки хотіли від неї позбавитися. Інші мільйони, залишаючись байдужими, вважали, що свобода не варта того, щоб боротися за неї й більше того – віддавати своє життя. Криза демократії має відношення не тільки до Італії чи Німеччини, вона має характер великого масштабу та являє небезпеку для кожної сучасної держави. Причому не має значення колір прапора, під яким виступають супротивники свободи людини. Якщо на свободу вчинюється замах під прикриттям антифашистських лозунгів, то загроза не буде менш небезпечною, аніж якщо цей лозунг буде притаманний фашизму962. Погляди Ч. Міллса, Е. Фромма, Д. Рісмена з питань масового суспільства серед наукового світу не сприймалися однозначно й деякими мислителями, вони спростовувалися. Так, супротивниками-антаго959

Шпенглер О. Закат Европы: Очерки морфологии мировой истории / О. Шпенглер. – Минск, 1998. – С. 182–183. – (Библиотека истории и культуры. Т. 1: Образ и действительность). 960 Бердяєв Н. А. Философия свободы. Смысл творчества / Н. А. Бердяєв. – М. : Правда, 1989. – С. 369. 961 Там же. – С. 168. 962 Фромм Э. Бегство от свободы. Человек для себя / Э. Фромм. – Минск : Поппури, 1998. – С. 17.

4.7

313

ністами обґрунтовувалася протилежна концептуальна думка, філософсько-правова природа якої деякою мірою була близькою до проблематики марксизму. Представниками таких наукових досліджень є Талкотт Парсонс (1902–1972), Деніель Белл (1919) та ін. Усе ж критика Т. Парсонса та Д. Белла з даної тематики не була повною й всебічною. І це, незважаючи на те, що автори констатували абстрактність концепції Ч. Міллса, Е. Фромма, Д. Рісмена. Так, Т. Парсонс і Д. Белла зауважували також, що творці теорії масового суспільства недооцінили значення первинних груп та організацій, які є проміжними між людиною і державою, а також ціннісних орієнтацій індивіда. За таких умов можливо резюмувати, що концепція масового суспільства впродовж усього процесу його розвитку трансформувалася неоднозначно, і ця неоднозначність поширювалася на плебсологічну філософсько-правову тематику. А пропонована ж періодизація все ж умовна, адже кожний період розвитку ідеї масового суспільства мав свої особливості. Їх сутність залежала від світоглядних позицій тих чи інших авторів. До речі, не всі мислителі, хто вивчав питання плебсологічних процесів, були прихильниками концепції масового суспільства. Та й самі плебсологічні процеси розглядалися ними в соціально-класовому розумінні. Наприклад, англійський реформіст Гарольд Ласкі у своїх працях «Демократія і роздоріжжя» та «Роздуми про революцію нашого часу», що побачили світ у 1943 р., виступав проти насильницької революції. Г. Ласкі закликав до мирної революції – «Революції зі згоди» (revolution by consent), яка здійснюється завдяки завоюванням «абсолютної парламентської більшості»963. Крім того, деякі автори обґрунтовували концепцію масового суспільства в позитивному розумінні. На їхню думку, в умовах масового суспільства триває процес становлення тих його властивостей, які матимуть однаковий склад в усіх елементах. Такому сприяють масове виробництво й споживання, засоби масової комунікації тощо. Одними з творців даного варіанта теорії масового суспільства є Д. Мартиндейл, Е. Шилс та ін. Поняття «масове суспільство» у вітчизняній науковій літературі чітко не визначено. Деякі автори, розглядаючи дане питання, лише вказують на характеристики масового суспільства та наявність з цього приводу роздумів інших дослідників. Масове суспільство (англ. mass society) у вузькому розумінні – це сукупність усіх громадян у державі, які їй не протистоять, але перебувають у межах її регулювання. Це твердження з позицій плебсології не є постулатом, що може бути прийнятим без доказів як вихідне. Соціальне буття всього народу за умов масового суспільства не обмежене психологічними кордонами допустимих норм дозволеного як крайнього його ступеня. Прикладом того були непоодинокі випадки масових заворушень (масових безпорядків) протягом усього існування СРСР. Щодо проблеми природи виникнення масового суспільства існують різні погляди. Проте фундаментальних виокремлених наукових праць, присвячених проблемі масового суспільства, на жаль, поки що немає. Науковці, висвітлюючи стисло в підручниках характеристики теорії масового суспільства, посилаються на роботу відомого іспанського мислителя Хосе Ортеги-і-Гассет «Бунт мас». Однак Х. Ортега-і-Гассет у згаданій праці лише у філософського-публіцистичному суб’єктивістському стилі виклав своє теоретичне осмислення масової свідомості, досить часто посилаючись на такі поняття, як маси, людина маси. У багатьох питаннях з ним взагалі погодитися неможливо. Філософ, наприклад, констатував: «Фізичні простір і час – це абсолютно безглузді аспекти Всесвіту»964. Та сутність справи зводиться до того, що типовою ознакою масового суспільства є «людина маси»965. Разом з тим, зауважимо, що в середовищі українських вчених проблематика масового суспільства розроблена неповно. Так, В. М. Піча та Н. М. Хома вважають, що масове суспільство є альтернативою 963

История политических учений / [под ред. С. Ф. Кечекьяна и Г. И. Федькина]. – М. : Госюриздат, 1955. – С. 741–742. 964 Ортега-і-Гассет Х. Вибрані твори / Х. Ортега-і-Гассет. – К., 1994. – С. 34. 965 Піча В. М. Політологія / В. М. Піча, Н. М. Хома. – Вид. 3-тє. – К. : Каравелла; Львів : Новий Світ-2000, 2001. – С. 90.

314

Розділ 4

громадянського суспільства. Вчені кваліфікують його ж ще як тоталітарне масове суспільство. У даному разі цілком логічно, що соціальне поняття тоталітарне вживається вченими з метою підкріплення, збільшення ступеня інтенсивності вияву особливостей якості такого соціального утворення, як масове суспільство. Поняття масове суспільство є «тісним» для істинної кваліфікації всієї гами соціальних утворень, які є альтернативними громадянському суспільству. І, все ж таки, науковці вказують на соціальне утворення як на факт, можливість якого з цілком об’єктивних причин зумовлюється необхідністю вибору між двома природносоціальними стандартами, що унеможливлюють одна одну, або в державі сформовано масове, або громадянське суспільство. Та все ж така думка є помилковою. В однозначно-тональному варіанті зображує сутність тоталітарного масового суспільства В. Корнхаузер. На думку вченого, зміст тоталітарного масового суспільства полягає в порушенні ізольованості суспільних груп у межах усього суспільства, у тоталітарному залученні населення до масових рухів966. Проте погляди вчених на проблему масового суспільства все ж не збігаються. Так, С. Г. Рябов вважає, що навіть у тоталітарних державах сфера громадянського суспільства ніколи не зникає зовсім. А якщо це так, то і в громадянському суспільстві залишаються окремі ознаки масового суспільства. Це означає, що нині в будьякій виокремленій класичній формі, у соціумі громадянського утворення не існує та існувати не може. Ще раз підтверджується концепція, відповідно до якої теорія громадянського суспільства, як і будь-якого іншого, у тому числі масового, ніщо інше, як обґрунтована гіпотеза. Наприклад, такими ж науковими положеннями й висновками, що пояснювали на основі припущень, були майже що аналогічні факти соціальної дійсності в СРСР. Підтвердженням даного логічного підсумку є теорія суспільства розвиненого соціалізму, яка була започаткована в 1978 р. з прийняттям конституції союзних і автономних республік967. Процес суспільного розвитку дає всі підстави резюмувати, що масове суспільство в межах тієї чи іншої держави як форма соціального генерування має два підвиди. Перший підвид масового суспільства – авторитарне (диктаторське), другий – демократично-анархічне. Основний зміст авторитарного (диктаторського) суспільства окреслюється сутністю безпосереднього підпорядкування, підкорення націй (народів) чинній владі. Оскільки авторитарність у державному устрої без незалежно-проміжних державно-правових ланок з’єднана з необмеженим свавіллям, жорстокістю диктатора й владолюбством його підлеглих, які зловживають своїм службовим становищем щодо інших, то їхня влада над народом нероздільно абсолютна. Для авторитарного (диктаторського) суспільства є характерним принцип панування мас, коли домінує насильство, яке стає нормою життя і призводить до посилення ролі держави968. Відомо, що диктаторство започаткувалося ще в стародавньому Римі в період Республіки. Диктатором вважався правитель (володар), наділений всією повнотою державної влади, який призначався консулом у надзвичайних випадках за пропозицією (рішенням) сенату на термін до шести місяців або безстроково. Призначення особи диктатором відбувалось у виняткових випадках (війна, народне повстання), вона мала необмежені громадські та військові повноваження. Отже, можна зробити висновок, що повноваження надавалися диктатору у зв’язку з критичною ситуацією в державі – порушеннями норм суспільного життя, у тому числі в процесі масових заворушень. Звідси й необмеженість влади диктатора як протидія масовим заворушенням. За свідченнями, римського імператора Тіта Лівія (Titus Livius, 59 до н. е. – 17 н. е.) уперше було призначено диктатором в 489 р. до н. е. Посаду диктатора було скасовано в 44 р. до н. е. законом Антонія. Згодом поняття диктатора набуло значення державної влади, пануючої в суспільстві соціальної групи, що спирається у своїх діях безпосередньо на насильство й не обумовлена ніякими нормами права. Прикладом авторитарного (диктаторського) масового 966

Корнхаузер В. Політика масового суспільства / В. Корнхаузер // Політологічні читання. – 1992. – № 1. История государства и права СССР / [под ред. О. И. Чистякова, Ю. С. Кукушкина]. – М., 1986. – Ч. 2. – С. 269. 968 Піча В. М. Політологія / В. М. Піча, Н. М. Хома. – Вид. 3-тє. – К. : Каравелла; Львів : Новий Світ-2000, 2001. – С. 90. 967

4.7

315

суспільства як досліджуваного соціального утворення може послугути вся спільність громадськості в епоху політичних режимів у фашистській Німеччині та сталінсько-більшовицькому Союзі РСР. Природа виникнення авторитарності зазначених державних режимів, а отже, авторитарного (диктаторського) масового суспільства, полягає в деспотизмі – необмеженій владі першої особи, яка має в державі безмірне право та можливість розпоряджатися на свій власний розсуд. Багато що в такому разі залежить від освіти, знань, життєвого досвіду, політичної орієнтації, віри особи диктатора, а також типового її емоційного стану, рис характеру й темпераменту, афективних переживань – гніву, злості, особистих уподобань. Мета диктатора й суб’єктів його режиму полягає в тому, щоб забезпечити охорону та зміцнення вигідних їм порядків969. Обсяг таких завдань в основному заздалегідь спланований. Наміри відповідальних представників авторитарного (диктаторського) режиму та прийняті ними рішення для здійснення задуманого відповідають бажанням пануючого класу, що заслуговують на осуд. Для реалізації диктаторських задумів використовується апарат державної влади з усіма його органами примусу. Ідею диктатури як форми пануючої державної влади, начебто робітничого класу, що виникає в результаті неправового її здобуття, використали К. Маркс і В. Ленін. Відповідний процес насильницького захоплення влади був названий соціалістична революція, а своєю метою, за задумом його творців, він мав ліквідувати соціальне й національне гноблення та побудувати безкласове комуністичне суспільство. Крім застосування сили, для досягнення поставленої мети, щоб примусово вплинути на народ, диктаторські режими активно, у тому числі через засоби масової інформації, використовують політичний обман, маніпуляцію. Така діяльність триває у сфері відносин між великими соціальними групами, націями й державою та забезпечує хибне сприйняття частиною суспільства реальної дійсності, зумовлюючи викривлене її відображення у свідомості більшості, яка ціленаправлено вводиться в оману. Основними характеристиками авторитарного (диктаторського) масового суспільства як підвиду є: широка атомізація (утрата природної спільності людей в межах життєздатних референтних груп); готовність до засвоєння нових ідеологій (пошук утраченої стабільності та «простих» відповідей на складні питання); тоталітаризм (тотальне домінування псевдоєдності – «вертикальної» єдності з державою, а не «горизонтальної» – з індивідами, що мають схожі інтереси)970. Наступний, другий підвид масового суспільства – демократично-анархічне суспільство. Відмітною особливістю такого суспільства є «людина демократично-анархічної маси». Остання ж виникає внаслідок перетворення авторитарного (диктаторського) суспільства чи іншого соціального утворення. Теоретичні основи демократично-анархічного суспільства як продукту соціальної діяльності не збігаються з анархізмом – політичним вченням, яке не визнає будь-якої державної влади та вважає абстрактний принцип «особистої волі» за основу ідеального суспільства. Класифікуючи досліджуване соціальне утворення за формою демократично-анархічного суспільства, термін «анархічне» використовується в переносному значенні як свавілля людини щодо правопорядку, вимог законодавства, що врегульовує цивільно-правові та інші правовідносини, невизнання нею порядку, дисципліни, авторитету тощо. Демократично-анархічне суспільство є неможливим також без анархії у виробництві, коли держава нехтує проблемою організації налагодження процесів виробничих відносин, тобто створенням матеріальних благ, необхідних для суспільства, що призводить до масового безробіття, і мільйони людей не можуть одержати роботу та мати постійний заробіток. Передбачається, що початком утворення демократично-анархічного суспільства має бути демократизація – перебудова держави на основах народовладдя. Та заснований на принципах демократії процес перебудови держави стає неконтрольований, влада невпинно пориває зв’язок з 969

Скригонюк М. І. Плебсологія: правова сутність, теорія і практика : [монографія] / М. І. Скригонюк. – К. : ВПЦ «Київський університет», 2003. – Ч. 1. – С. 99. 970 Піча В. М. Політологія / В. М. Піча, Н. М. Хома. – Вид. 3-тє. – К. : Каравелла; Львів : Новий Світ-2000, 2001. – С. 91.

316

Розділ 4

народом. Набирає чинності один із законів плебсології: верхи виконують незрозумілі їм керівні настанови, низи – «хто як може». Держави з формою соціального утворення демократично-анархічне суспільство фактично є офіційно ізольованими від тих держав, де останнє вибудовано у формі громадянського суспільства. Властивою якісною ознакою для демократично-анархічного суспільства є суттєве зменшення у відповідній державі сили вияву законності. Якщо ж держава за таких умов і причин послаблює вимоги дотримання законності її компетентними складовими інститутами, у тому числі обмежуючи їхні права й обов’язки щодо контролю за діяльністю інших міністерств і відомств, особливо силових і правоохоронних, органів судової влади, то діяльність таких усе більше набирає форми узаконеної злочинності. Головними рисами демократично-анархічного суспільства є ті його ознаки, що ґрунтовно окреслюють плебсологічну філософсько-правову сутність даного предмета й дають об’єктивне уявлення про основу соціального буття в кризовому періоді. Філософськоправовий зміст рис демократично-анархічного суспільства має завуальовану політикоекономічну форму. До таких ознак, зокрема, можна віднести: згортання сфери виробництва; домінування торгівлі й галузі обслуговування як основного способу отримання заробітку більшістю мас; психологічну замкненість більшості мас щодо засвоєння нових ідеологій; відірваність ідеологічних концепцій влади від потреби мас, істинних національних інтересів; поширення морального та правового нігілізму; руйнування попередньої системи цінностей і гальмування процесу становлення іншої; зростання плебсологічної напруженості (конфліктності) в суспільних відносинах; збіги перехідних процесів у суспільстві; рух суспільства зворотним шляхом (від соціалізму до капіталізму); активізація діяльності спецслужб. Необхідно зазначити також, що і в авторитарному (диктаторському), і в демократичноанархічному суспільстві як соціальних утвореннях у межах відповідних держав триває інтенсивний штучний вплив їхніх органів на процес суспільного розвитку. А кінцевий результат такої діяльності завжди дає негативні наслідки. Такий вплив може започатковуватися після насильницького або конституційного приходу до влади представників певних політичних груп і партій. У демократично-анархічному суспільстві необмеженість влади забезпечується принципами вседозволеності й насильства. Багато питань, які є актуальними для суспільства та його керівництва держав, обходять мовчанням, уникаючи публічних заяв, повідомлень, висловлювань і прийняття належних рішень. Отже, мовчання влади завжди є формою обману суспільства, а якщо це так, то воно ж не є таким для того, кого обвинувачують у вчиненні злочину. Як бачимо, теорія масового суспільства мала й має різні концепції, однак вона не є ідеологічною оманою тому, що у формі об’єктивної критики надає відповідь на низку важливих проблем минулого та сучасного соціального буття. Об’єктом теорії масового суспільства є типізоване, сумарне конкретного матеріального як предмета реальної дійсності у сукупності зі співвідносним належним колом знань. А будову змісту самого предмета теорії масового суспільства необхідно розглядати з позиції двох основоположних компонентів. Першоосновою теорії масового суспільства є людина маси, її свобода й соціально-психічне невільництво, значення безпосередньо людської маси, первинних, проміжних та інших груп, організацій, а також психологія їх, психіка, культура. Другою, головною складовою предмета теорії масового суспільства є роль, вплив на його становлення засобів виробництва й споживання, масової комунікації тощо. У завершальному висновку дослідження тематики окремих питань теорії масового суспільства й плебсології доцільно констатувати наступне. Сучасне суспільство, у тому числі й українське, у контексті плебсології як філософсько-правового вчення має специфічні ознаки масового суспільства. А теоретичні ідеї масового як і громадянського суспільства є складовою частиною структури, а отже, об’єкта й предмета дослідження плебсології971. 971

Скригонюк М. І. Окремі питання теорії масового суспільства й плебсології / М. І. Скригонюк // Вісн. Київ нац. ун-ту ім. Т. Шевченка. Сер. Юрид. науки. – 2005. – № 63–64. – С. 80.

317

4.8

4.8. ФІЛОСОФСЬКО-ПРАВОВИЙ ЗМІСТ ПЛЕБСОЛОГІЇ І КОНЦЕПТУАЛЬНІ ІДЕЇ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА

Фахівці в галузі філософії права мають об’єктивно дослідити соціальну цінність плебсології і теорії громадянського суспільства, тобто з’ясувати квінтесенцію кожної з них такою, якими вони є в реальній дійсності. Перш за все, зауважимо, що плебсологічні, як і будьякі інші закони, у тому числі закони теорії громадянського суспільства, конкретно іманентні. Повною мірою основне питання плебсології стосується вивчення сутності усього природножиттєвого циклу правового предикату відносин людини і держави, то основне питання теорії громадянського суспільства полягає в тому, щоб цивілізовано впорядкувати даний процес. Актуальність тематики філософсько-правового змісту плебсології і концептуальних ідей громадянського суспільства можливо аргументувати значимістю, якої набула в модерних умовах проблема кореляційної залежності названих соціально-правових цінностей в Україні і не тільки. Концепцію теорії громадського суспільства слід розглядати з позиції її ґенезисного світобачення. Доволі сприйнятливим є те, що дослідження тематики ґенезису світового класичного громадянського суспільства необхідно розпочинати з вивчення питання зародження ідеї громадянського суспільства. Отже, поняття «громадянське суспільство» було започатковано лише у ХVIII ст. у працях Г. Гроція, Т. Гобсса, Дж. Локка і щодо визначення мало різний зміст. Виникнення ж вчення про громадянське суспільство мало важливе філософсько-правове значення для ХVІІІ–ХІХ ст. і є доволі актуальним для сучасної епохи, коли, зокрема, Україна як держава звільнилася від соціального утворення у формі тоталітарного масового суспільства, а соціальне буття її народу потребує об’єктивного висвітлення в основних положеннях теорії права, які б відповідали істині його життя. Правильно вважає С. Г. Рябов, що процес формування поняття «громадянське суспільство» необхідно поділити на два етапи, кожний з яких має відмінний зміст, а його поява пов’язана з ідеєю «природного права» людини972, що виникає з її розуму й природи та існує незалежно від держави. Проте можливо вважати, що саме громадське суспільство як певне соціальне утворення в його початковій формі природного суспільства започаткувалося до виникнення держави. Другий етап розвитку громадянського суспільства в часових межах чітко не окреслений і бере початок із середини ХХ ст. У кожну сучасну епоху громадянське суспільство є відносно класичним. Одним із тих вчених, хто ґрунтовно розробив основи правової доктрини громадянського суспільства у філософії права, є відомий філософ, представник німецької класичної філософії, творець систематизованої теорії діалектики на основі об’єктивного ідеалізму Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770–1831)973. Так, у своєму філософському трактаті «Основи філософії права, або природне право і державознавство» Г. Гегель докладно розглядає структуру громадянського суспільства, висвітлює механізми його дії. Хоч концепція Г. Гегеля і є повною та змістовно завершеною, втім, тепер у науковій літературі проблема сутності громадянського суспільства розглядається більш багатопланово. Така неоднозначність цілком закономірна, адже процес формування громадянського суспільства започаткувався в державах Західної Європи приблизно в ХV ст., набув певного розвитку та стабілізувався, а у світовому масштабі фактично триває й донині. Більше того, на сьогодні буде помилковою думка визнати досконалим, класичним громадянське суспільство тих же європейських держав, наприклад, Німеччини, Італії, Франції, Англії, де воно було початково засновано. І це тому, що все соціальне характеризується особливістю вдосконалюватися. Не випадково Георг Гегель констатував, що громадянське суспільство 972

Політологія : [підручник] / І. С. Дзюбко, К. М. Левківський, В. П. Андрущенко та ін. ; [за заг. ред. І. С. Дзюбка, К. М. Левківського]. – К. : Вищ. шк., 1998. – С. 169. 973 Гегель Г. В. Ф. Основи філософії права, або Природне право і державознавство / Г. В. Ф. Гегель ; [пер. з нім. Р. Осадчука та М. Кушніра]. – К. : Юніверс, 2000. – С. 293.

318

Розділ 4

створено лише в сучасному світі974. Це означає, що перспективу вдосконалення має і громадянське суспільство народів-держав їх засновників. Чому саме народів-держав? Громадянське суспільство як таке не може бути відокремлене від держави, інакше і правовий, і філософсько-правовий зміст відповідного поняття не просто зазнає суттєвого спрощення, а фактично повністю нівелюється, і є можливим лише як наукова теорія або ідеологія не більше. Щодо України як держави, то ми вважаємо, що розвиток у ній громадянського суспільства перебуває в далеко незавершеному, а фактично в початковому стані. Основний же, нинішній сутнісний зміст українського суспільства має градаційно-масову характеристику, тобто вітчизняне суспільство можливо класифікувати як один з підвидів масового суспільства, що підтверджує практика суспільного буття. Україна мала й має свої складні національні та соціальноструктурні особливості, які насправді є лише об’єктивною передумовою для виникнення, удосконалення та стабілізації громадянського суспільства. Як відомо, процес формування і розвію громадянського суспільства в державах Західної Європи тривав століттями. Український же народ у зазначені епохи був поневолений, своєї власної держави не мав, зазнавав нестерпного визиску й національного гноблення. Окупація України й національне гноблення української людини здійснювалися російською, польською, румунською, німецькою державами за участі не абстрактних категорій чи механічних засобів, а живої російської, польської, румунської чи німецької людини та інших супутніх компонентів. Окупанти з озброєних агресорів, убивць і ґвалтівників на першому етапі колонізації перетворилися на мільйонні прошарки привілейованого населення на теренах України, осіли на середніх і вищих щаблях державного й суспільного життя. Насланці забрали в українців владу, тобто державну власність – землі, ресурси, нівечили душу, топтали національну честь і гідність975. Наприклад, протягом 1620–1685 рр. Українська православна церква, перебуваючи у формальній залежності від константинопольського патріарха, вела самостійне духовне життя. Не бажаючи зверхності Московської православної патріархії, вона непохитно у своїх рішеннях виступила проти унії з католицькою церквою. При цьому Українська православна церква духовно підтримувала боротьбу поневоленого народу за власну державність. У даному разі варто зауважити, що плебсологічна ситуація у всіх сферах суспільного буття українського народу впродовж віків поневолення була напруженою. Тому проблематична соціальна будова в Україні ідеологічного, економічного та політичного плану була і є ускладненою. Тим більше, що в нинішню епоху економіка держави перебуває в глибокій кризі і фактично жевріє за рахунок натурального, у тому числі сільськогосподарського виробництва та переважною більшістю випадків торгівлі імпортними товарами. Попередньо зроблений на основі розгляду наведених фактів, логічний висновок не є суб’єктивним баченням. На думку Р. М. Павленка і С. Г. Рябова, основою та ознаками громадянського суспільства є ринкова економіка (з властивою їй багатоманітністю форм власності, відкритою комунікацією, структурованістю суспільства), багатопартійність, недирективно сформована громадська думка й найголовніше – вільна особистість із розвинутим почуттям громадянськості й власної гідності976. Узагальнюючи суттєві ознаки концепції громадянського суспільства, Г. Гегель у роботі «Філософія права» зобразив однією із форм свого мислення зв’язок осіб через систему потреб і розподіл праці, правосуддя, зовнішній порядок977. Теоретичноідейний задум вченого, як його світогляд, світорозуміння, погляди, переконання, відповідали сподіванням народу. У даному контексті Г. Гегель не просто вбачав у концепції громадянсь974

Гегель Г. В. Ф. Основи філософії права, або Природне право і державознавство / Г. В. Ф. Гегель ; [пер. з нім. Р. Осадчука та М. Кушніра]. – К. : Юніверс, 2000. – С. 169. 975 Жижко С. А. Націоналістична справа : [зб. статей] / С. А. Жижко. – К., 1997. – С. 24. 976 Павленко Р. Динаміка громадянського суспільства в Україні / Р. Павленко, С. Рябов // Нова політика. – 1996. – № 5. – С. 127. 977 Вопленко Н. Н. Причины ошибок в правоприменении / Н. Н. Вопленко // Сов. гос-во и право. – 1982. – № 4. – С. 227.

4.8

319

кого суспільства своє розуміння даної проблеми, а висвітлив її на філософсько-правовому рівні з позиції системи доказів. Та становлення і розвиток громадянського суспільства тривали у вирі складних плебсологічних процесів. При цьому, з одного боку, право на свободу людини конкурувало з консервативним феодальним правом, з іншого – приватні інтереси (індивідуальна приватна власність) як один з необхідних складників громадянського суспільства конкурували з державою. Це означає, що впродовж століть стандарти громадянського суспільства на лоні передових європейських держав дещо видозмінювалися. А моральні й державні приписи, як масові та суспільні заворушення, гальмували, а відповідно й прискорювали розвиток громадянського суспільства. Проте філософсько-правові погляди Г. Гегеля щодо сутності громадянського суспільства виявилися заздалегідь передбачливими, вони характеризуються науковою повнотою охоплення проблеми. Г. Гегель настановляв, що громадянське суспільство характеризується такими моментами: 1) передавання потреб і задоволення окремої людини через її роботу й через роботу та задоволення потреб усіх інших – систему потреб; 2) дійсність загального – свободи, яке міститься в цьому, захист власності через здійснення правосуддя; 3) передбачливість проти випадковості, що залишається в тих системах, і забезпечення особливого інтересу як спільного через поліцію і корпорацію978. Разом з тим, конкретизуючи спосіб функціонування громадянського суспільства, Г. Гегель зазначав, що за природою своєї особливості воно розпадається на різні галузі. Поки таке в собі рівне починає існувати як спільне в товаристві, то на своє особливе, спрямована егоїстична мета, водночас усвідомлюється і ставиться як загальна, а член громадянського суспільства є за своїм особливим вмінням членом корпорації, чия загальна мета через це цілком конкретна й не має більшого обсягу, ніж той, що лежить у ремеслі, власній справі й інтересах979. Уважно аналізуючи філософсько-правові погляди Г. Гегеля на проблематику співвідношення громадянського суспільства й держави, можливо виявити деяку неузгодженість. І це тому, що вчений давав визначення громадянського суспільства через призму сутності держави. Зокрема, Г. Гегель констатував, якщо держава уявляється як єдність різних осіб, як єдність, що є тільки спільністю, то цим мається на увазі тільки визначення громадянського суспільства980. Не випадково О. Е. Лейст підкреслював, що у філософії права визнано: «правовими основами громадянського суспільства є рівність людей як суб’єктів права, їхня юридична свобода, індивідуальна приватна власність, непорушність договорів, охорона права від порушень, а також упорядковане законодавство й авторитетний суд, у тому числі суд присяжних»981. Та межа поділу, розрізнення якісного стану громадянського суспільства не є сталою. У даному контексті Г. Гегель конкретизував, що громадянське суспільство може переходити свої межі, спочатку це певне суспільство, щоб поза собою в інших народів, які поступаються йому в засобах, що їх вони мають надлишок, або взагалі в старанності тощо шукати споживачів, а цим – засоби, необхідні для свідомого буття982. Визначені Г. Гегелем класичні характерологічні філософсько-правові ознаки громадянського суспільства солідаруються з поглядами В. М. Піча та Н. М. Хоми. Вони, зокрема, вважають: громадянське суспільство – це сукупність усіх громадян, їхніх вільних об’єднань та асоціацій, пов’язаних суспільними відносинами, що характеризуються високим рівнем суспільної свідомості та політичної культури, які перебувають за межами регулювання держави, але охороняються та гарантуються нею983. 978

Гегель Г. В. Ф. Основи філософії права, або Природне право і державознавство / Г. В. Ф. Гегель ; [пер. з нім. Р. Осадчука та М. Кушніра]. – К. : Юніверс, 2000. – С. 174. 979 Там само. – С. 208. 980 Там само. – С. 169. 981 Лейст О. Э. Сущность права. Проблемы теории и философии права / О. Э. Лейст. – М. : Зерцало, 2002. – С. 114. 982 Гегель Г. В. Ф. Основи філософії права, або Природне право і державознавство / Г. В. Ф. Гегель ; [пер. з нім. Р. Осадчука та М. Кушніра]. – К. : Юніверс, 2000. – С. 206. 983 Піча В. М. Політологія / В. М. Піча, Н. М. Хома. – Вид. 3-тє. – К. : Каравелла ; Львів : Новий Світ-2000, 2001. – С. 85.

320

Розділ 4

Дещо інше поняття громадського суспільства подає С. Г. Рябов, який, зокрема, підкреслює, що громадянське суспільство – це певний механізм неформального соціального партнерства, який уможливлює здійснення і баланс існуючих інтересів. Вчений також вказує, що поняття «громадянське суспільство» застосовується для пізнання всієї сукупності існуючих у суспільстві відносин, які не є державно-політичними й перебувають поза сферою державного регулювання. Та єдність громадян у такому разі не є неподільною, тобто загальною, арифметичною сумою. Рівність людей – суб’єктів права передбачає їх індивідуальну захищеність984. Це означає, що говорити про громадянське суспільство можна лише за умови наявності громадянина як самостійного суб’єкта, що усвідомлює себе індивідуальним членом суспільства, наділений певним комплексом прав і свобод, і в той же час несе відповідальність перед суспільством985. Тому, підтримуючи наукові погляди О. Е. Лейста, вважаємо, що громадянське суспільство – це соціально плебсологічне утворення минулого й нинішнього часу в конкретній державі, правовими засадами якого є рівність людей – суб’єктів права, життєдіяльність котрих, як правило, здійснюється за рахунок індивідуальної приватної власності, досконалої договірної та судової систем, що охороняє їхні права і юридичні свободи, керуючись впорядкованим законодавством. Зрозуміло, що складові компоненти громадянського суспільства завжди чітко окреслені практикою національно-суспільного буття і чинним законодавством. Та всетаки, громадянське суспільство за своєю структурою, її якісним станом істотно відрізняється від силуетного типового суспільства. Не даремно Г. Гегель зважав, що відповідно до наукових теорій стани громадянського суспільства взагалі й суспільні стани в їхньому політичному значенні дуже різняться між собою. Один із станів громадянського суспільства здатний для себе конституюватись у це політичне відношення, а саме – суспільний стан природної моральності, який має своєю основою сімейне життя, а як на засоби існування – земельну власність, і будучи наділеним відносно своєї особливості волінням, поділяє з елементом правителя природне визначення, яке той містить у собі986. Земельна, як і будь-яка інша приватна власність, посідає особливе місце в процесі формування й розвитку громадянського суспільства. Це означає, що приватна власність слугувала зумовлюючим фактором виникнення громадянського суспільства. Такий висновок не є перебільшенням. Ще французький філософ Жан-Жак Руссо вважав, що громадянське суспільство виникло внаслідок приватної власності. Сутність даної гіпотези Ж.-Ж. Руссо досить глибинно-змістовна. Вона полягає в тому, що громадянське суспільство фактично започаткувалося до виникнення держави. Тобто держава витворена з громадського суспільства на підставі суспільної угоди987. Як не дивно, але така концепція Ж.-Ж. Руссо суперечить теорії «суспільного договору», відповідно до якої люди укладають угоду й створюють державу. Хоч сам Ж.-Ж. Руссо як прихильник теорії суспільного договору підкреслював право народу на його перегляд у разі, якщо він порушується правителями. Право народу на перегляд суспільного договору з зазначених же причин обґрунтовували Дж. Локк, Т. Джефферсон, Т. Пен, Я. П. Козельський, О. М. Радищев та ін.988. Необхідно зазначити, що теорія договірного походження держави є доволі надуманою. Не міг договір між людьми про утворення держави мати добровільний зміст, тому що саме приватна власність породжує між ними соціальну 984

Політологія : [підручник] / І. С. Дзюбко, К. М. Левківський, В. П. Андрущенко та ін. ; [за заг. ред. І. С. Дзюбка, К. М. Левківського]. – К. : Вищ. шк., 1998. – С. 172–173. 985 Піча В. М. Політологія / В. М. Піча, Н. М. Хома. – Вид. 3-тє. – К. : Каравелла ; Львів : Новий Світ-2000, 2001. – С. 86. 986 Гегель Г. В. Ф. Основи філософії права, або Природне право і державознавство / Г. В. Ф. Гегель ; [пер. з нім. Р. Осадчука та М. Кушніра]. – К. : Юніверс, 2000. – С. 269. 987 Там само. – С. 169. 988 Українська Радянська Енциклопедія : у 17 т. / [гол. ред. М. П. Бажан] ; АН УРСР. – К. : Головна редакція УРЕ, 1963. – Т. 14. – С. 191.

4.8

321

нерівність. Це по-перше. По-друге, концептуальний світогляд класиків філософії з даної проблематики не мав чіткої логічно завершеної філософсько-правової конструкції. Наприклад, Ж.-Ж. Руссо виникнення держави пов’язував із проблемою походження соціальної нерівності989. Разом з тим, зауважимо, що, незважаючи на суперечливість у концепціях теорії суспільного договору й виникнення держави щодо кожної з них як реальної вузлової проблеми соціуму, співвідношення плебсології багатозначне. Але в цій комплексності, системній зумовленості досліджуваних об’єктів можливо виокремити головний вектор. Так, плебсологічні події, а особливо ті, які виявлялися і виявляються у формі суспільних та масових заворушень, суттєво сприяють прискоренню, упредметненню процесів як розривання (перегляду) суспільного договору, так й формування держави. Розрізнення понять «громадянське суспільство» й «держава» тривало поступово. Одним із перших на науковому рівні розмежував інституції громадянського суспільства й держави Ж.-Ж. Руссо у своїй праці «Міркування про походження і засади нерівності поміж людей». Безперечно, що таке розмежування дещо умовне. Більше того, громадянське суспільство потенційно евентуальне за обставин функціонування держави на засадах національного організму. Це означає, що поняття «держава» є тим об’єктивним судженням, на підставі якого допустимо зробити висновок про можливість за певних умов становлення громадянського суспільства. І навпаки, фактором зміцнення національного організму, його самозахисту й розбудови є власна держава, тому що держава – унікальний соціальний механізм творчості нації, свідчення її зрілості й готовності вершити власні історичні завдання, а не машина гноблення і насильства одного класу над іншим990. Таке розуміння проблеми, що досліджується, узгоджується з наукової позицією Г. Гегеля. Так, визначаючи громадянське суспільство, Г. Гегель припускав, що воно може організуватися після формування держави, а його процесуально-якісний стан має свої особливі характеристики, параметри яких співвідносяться між сім’єю і державою. Г. Гегель зробив висновок, що громадянське суспільство – це відмінність, яка постає між сім’єю та державою, якщо навіть його формування відбувається пізніше ніж формування держави, оскільки як відмінність воно ставить попереду державу, яку воно як самостійне повинно мати перед собою, щоб існувати991. Зазначимо, що розрізнення сім’ї, громадянського суспільства й держави не може тривати абстрактно, уявно, неконкретно. Безумовно, що Г. Гегель у даному разі використав принцип абстрагування, однак зробив це лише з метою наукової деталізації досліджуваного об’єкта. Відзначимо, що в класичній формі громадянське суспільство не може існувати без держави, а держава без сім’ї. А це тому, що Г. Гегель відзначав першою базою держави сім’ю, другою – стани992. Щодо станів, то відомий філософ наголошував: людина без стану – це проста приватна особа й не перебуває в дійсній залежності993. Цілком логічно, що сім’я як група людей, яка складається з чоловіка, жінки, дітей та інших близьких родичів, що проживають разом за певних умов, перетворюється у громадянське суспільство994. Сім’я є найбільш сталим інститутом громадянського суспільства, який зберігає певну автономію стосовно держави навіть у тотально одержавлених суспільствах. Трансформація сім’ї в громадянське суспільство являє собою багатовіковий процес, що призводить до конкретно-історичної форми спільності людей, об’єднаних єдиною метою і територією, глибокими внутрішніми економічними зв’язками, певними рисами культури й характеру. Зазначена 989

Українська Радянська Енциклопедія : у 17 т. / [гол. ред. М. П. Бажан] ; АН УРСР. – К. : Головна редакція УРЕ, 1963. – Т. 12. – С. 144. 990 Жижко С. А. Націоналістична справа : [зб. статей] / С. А. Жижко. – К., 1997. – С. 23. 991 Гегель Г. В. Ф. Основи філософії права, або Природне право і державознавство / Г. В. Ф. Гегель ; [пер. з нім. Р. Осадчука та М. Кушніра]. – К. : Юніверс, 2000. – С. 169. 992 Там само. – С. 180. 993 Там само. – С. 183. 994 Шляхтун П. П. Політологія (теорія та історія політичної науки) / П. П. Шляхтун. – К. : Либідь, 2002. – С. 307.

322

Розділ 4

форма спільності людей – народ, нація, не обумовлюючи зникнення сім’ї, сприяє започаткуванню й розвитку громадянського суспільства. Не випадково Г. Гегель зазначав, що перехід сім’ї до громадянського суспільства здійснюється через світ вияву морального, спокійним розширенням її до народу, нації995. Моральність у даному разі означає, що без системи норм і принципів поведінки людей у ставленні один до одного та до суспільства громадянське суспільство є неможливим. Також Г. Гегель вважав моральне справжнє через «самого себе», яке разом з тим втрачається як єдність завдяки дії таких факторів, як сім’я, громадянське суспільство. Тобто, моральне конкретної особи трансформується в проблематику громадянського суспільства. Такий перехід є поєднанням ланок як самостійного окремого у формальній через це загальності, через свої потреби й через правову систему як засіб безпеки осіб і власності та через зовнішній порядок для своїх особливих спільних інтересів…996 За такого погляду моральний аспект проблеми є комплексним і для сім’ї, і для громадянського суспільства, і для держави. Втім сім’я не може бути виокремленою за межі громадянського суспільства. Наприклад, Г. Гегель саму сім’ю в умовах громадянського суспільства вважав загальною і безпосередньою особою. І не випадково, адже вчений зазначав, що у сфері громадянського суспільства постає питання про сімейне майно й про справжній спосіб його закріплення997. Розпад же сім’ї негативно впливав, впливає і буде впливати на сукупність обставин, умов громадянського суспільства. Так, Г. Гегель констатував, що природне припинення існування сім’ї через смерть батьків, зокрема чоловіка, має наслідком спадщину стосовно майна й призводить громадянське суспільство до стану розпорошення998. Система переконань, уявлень, світосприйняття, вихованих в особи сім’єю, є стійкою та тривалою в часі. Проте громадянське суспільство суттєво діє на кожну особу як в позитивному, так і в негативному значенні. Громадянське суспільство, – як зазначав Г. Гегель, – вириває індивіда із системи його поглядів, прищеплених сім’єю, отримувати щось із загального майна та забезпечення на випадок посталої нездатності. Так особа стає сином громадянського суспільства, яке має до нього претензії, як і він права на нього999. Громадянське суспільство неможливе поза межами апарату політичної влади, тобто співвідношення громадянського суспільства й держави здійснюється і через загальне та водночас конкретне. Так, Г. Гегель підкреслював, що, виконуючи свої функції, правоохоронні органи (поліція) здійснюють загальне, яке міститься в особливості громадянського суспільства. Це є зовнішній порядок і захід для захисту безпеки мас, особливих цілей та інтересів, які мають своє існування в цьому загальному, а також як вище керівництво несе турботу про інтереси, що виходять за це суспільство. Однак така загальна турбота повертається назад до громадянського суспільства як щось моральне1000. Такий висновок Г. Гегеля є цілком об’єктивною істиною, вірним відображенням у положеннях його наукового трактату дійсності реального світу. Те, що стосується широкого загалу, усіх членів громадянського суспільства, дійсно має безпосереднє відношення до держави і навпаки. Держава, у якій президент як глава, який виступає від її імені, органи законодавчої, виконавчої та судової влади, інші державні органи в умовах громадянського суспільства мають турбуватися про права й свободи усіх і кожного. Тотальність згаданого положення є закономірністю. Зокрема, аналіз поглядів Г. Гегеля дозволяє зробити висновок, що в громадянському суспільстві головним принципом 995

Гегель Г. В. Ф. Основи філософії права, або Природне право і державознавство / Г. В. Ф. Гегель ; [пер. з нім. Р. Осадчука та М. Кушніра]. – К. : Юніверс, 2000. – С. 168. 996 Там само. – С. 152. 997 Там само. – С. 160–161. 998 Там само. – С. 164–165. 999 Там само. – С. 202. 1000 Там само. – С. 208.

4.8

323

державності має бути принцип: оскільки керівник держави має піклуватися про справи й інтереси народу, то саме народ і має робити вибір, кому він доручив турботу про своє благо, і тільки з цього рішення народу випливає право на правління державою1001. Втім, повною мірою захист прав і свобод людини в громадянському суспільстві може бути гарантованим через інститут станового представництва, наділеного сукупністю характерних для нього ознак. Не випадково Г. Гегель вказував, що станове представництво як гарантія спільного блага поділяється з будь-яким державним інститутом, але є об’ємнішим, змістовнішим. Та справжнє визначення поняття станових представників потрібно шукати в проблематиці громадянського суспільства1002. Викладене дає підстави зробити висновок, що будь-яке одержавлене суспільство, у тому числі й українське, вважати громадянським суспільством тільки з цієї причини є помилковим. То великий прорахунок, – як зазначав Г. Гегель, – коли при вимозі небезпек і жертв, ціни своєї власності й життя, своїх поглядів і всього того, що становить життя, держава розглядається просто як громадянське суспільство1003. Отож, держава не може вважатися громадянським суспільством ціною суспільних чи масових заворушень як складової частини предмета плебсології, хоча в громадянському суспільстві вони сущі, тобто цілком можливі. З іншого боку, у процесі становлення громадянського суспільства впродовж століть суспільні та масові заворушення неодмінно супроводжували вказаний процес. Ми вважаємо, що в позитивному значенні вплив на формування та розвиток громадянського суспільства значну роль відіграли суспільні заворушення. Масові ж заворушення як злочин щодо впливу на виникнення та розвиток громадянського суспільства мали подвійне значення, тобто вони виявлялися у двох часто суперечливих між собою видах – позитивному й негативному, а подекуди й комбінованому. Проте злочин у собі, то небезпечність для громадянського суспільства, згідно поглядів Г. Гегеля. Тобто формулювання небезпечності злочину для громадянського суспільства здійснюється за рахунок визначення його величини. Однак, відповідна якість або величина змінна залежно від стану громадянського суспільства1004. Суспільні та масові заворушення досить часто виникають, у тому числі в громадянському суспільстві, з причин сваволі потреб, як і будь-які інші плебсологічні й політичні події. Та є незаперечним твердження, що вільне мислення і дух сприймаються, якщо вони розумні. Узгодити, обґрунтувати свавілля юрби здатністю людини розумно мислити є нелогічним. Йдеться про порушення громадського порядку юрбою, що скоює свавілля. Та в юрбі, що скоює згадані злочинні діяння, розум ніколи не набрав і не набере сили та не утвердиться. Це означає, що масові заворушення як дійсні, не вигадані події, не притаманні громадянському суспільству, та все ж інколи відбуваються. Тут є важливим, зазначав Г. Гегель, що інтересом ідеї членів громадянського суспільства стає процес піднесення їх окремості й природності через природну необхідність, як і через сваволю потреб до формальної свободи й формальної загальності знання і хотіння, сформування суб’єктивності в її особливості1005. Іншими словами, мотивація поведінки в громадянському суспільстві обумовлена основними законами плебсології. Не випадково Дж. Локк обґрунтував право народу на опір державі в тому разі, якщо вона нехтує його правами та інтересами. Він, зокрема, доводив, що, уклавши суспільний договір, держава отримує від людей рівно стільки влади, скільки необхідно й достатньо для досягнення головної мети політичного співтовариства – створення умов для того, щоб всі й кожен могли забезпечувати свої громадянські інтереси, і не може 1001

Гегель Г. В. Ф. Основи філософії права, або Природне право і державознавство / Г. В. Ф. Гегель ; [пер. з нім. Р. Осадчука та М. Кушніра]. – К. : Юніверс, 2000. – С. 252. 1002 Там само. – С. 266. 1003 Там само. – С. 282. 1004 Там само. – С. 192. 1005 Там само. – С. 172.

324

Розділ 4

зазіхати на природні права людей – на життя, свободу, власність тощо1006. Це означає, що в плебсологічному філософсько-правовому значенні Дж. Локк підтримував ідею природного права народу – гаранта стабільності в державі на суспільні та масові заворушення. Та природне право народу на опір державі не має переростати в анархізм як абстрактний принцип «особистої волі» основи ідеального суспільства, адже, як правильно вказує П. П. Шляхтун, що в розумінні ролі держави в суспільстві є дві крайні позиції – анархізм та етатизм1007. Усе ж зауважимо, що в громадянському суспільстві чітко мають бути передбачені права й свободи людини, як кожної її особи. Тобто в умовах громадянського суспільства будьяка як загальна, так й спеціальна черга кількості не обмежує, але її предмет через принцип права першості не повинен обмежувати права й свободи інших його членів. «А здобути визнання свого права для себе, – вказував Г. Гегель, – це здобути його в системі сім’ї та громадянського суспільства»1008. Як зазначалося, важливе значення в загальному процесі визнання свого права, тобто класичного права конкретної особи мали й мають суспільні та масові заворушення як крайня форма боротьби народів за перемогу в ім’я утвердження справедливих соціальних цінностей. Такий висновок не є результатом аналізу концепції теорії не правових, а силових методів розв’язання соціальних проблем, що начебто людиною від народження, з давніх-давен, успадковується нахил до неспровокованого збройного нападу, а тому, що людина від природи наділена потенційною здатністю мислити, розмірковувати над сутністю змісту соціального буття – будувати людські відносини в процесі життєдіяльності за ознаками, притаманними справедливості, реалізуючи її у формі морально-етичних та правових норм. А втім, протилежним полюсом права особи в громадянському суспільстві є право отримувати задоволення. Це право, як право свободи волі, є природним правом людини одержати задоволення. Або, що те саме право суб’єктивної свободи, а найближчі його форми – любов, романтичне сприйняття світу, прагнення індивіда до вічного блаженства тощо, а отже, мораль і совість, які почасти постануть у подальшому викладі як принципи громадянського суспільства й моменти політичного устрою…1009 Та право суб’єкта одержувати задоволення не може бути реалізованим у громадянському, як і будь-якому іншому суспільстві, за рахунок обмеження прав і свобод іншого або інших. Усе ж виконання моральних вимог, бажань, претензій кожної людини в громадянському суспільстві має відповідати загальноприйнятим духовним його зразкам і нормам. А структуру духовної сфери громадянського суспільства становлять соціокультурні відносини, її ж елементами є школа, церква, різноманітні культурно-мистецькі заклади – тією мірою, якою вони виступають як недержавні утворення. Духовне життя громадянського суспільства характеризується ідеологічною багатоманітністю1010. Резюмуючи викінчене, зробимо заувагу, на яку акцентував своє наукове зосередження Г. Гегель. Так, відомий філософ констатував: визнання і право того, що в громадянському суспільстві й державі необхідне через розум, відбувається водночас у поєднанні через сваволю, – це точніше визначення того, що в загальному уявленні називається свободою1011. Отже, викладене означає, що розум і сваволя – необхідні компоненти в процесі боротьби соціальних і національних груп за права й свободи людини, тобто за утвердження і вдосконалення громадянського суспільства. Та в громадянському суспільстві право виконує специфічні функції врегулювання суспільних відносин, що й прогнозував Г. Гегель. Його пе1006

Шляхтун П. П. Політологія (теорія та історія політичної науки) / П. П. Шляхтун. – К. : Либідь, 2002. – С. 304. Там само. – С. 310. 1008 Гегель Г. В. Ф. Основи філософії права, або Природне право і державознавство / Г. В. Ф. Гегель ; [пер. з нім. Р. Осадчука та М. Кушніра]. – К. : Юніверс, 2000. – С. 218. 1009 Там само. – С. 115–116. 1010 Там само. – С. 309. 1011 Там само. – С. 183. 1007

4.8

325

редбачення варто розуміти так, що в громадянському суспільстві право за змістом є регулятором «матеріалу взаємин», які виокремлюються і заплутуються до нескінченності1012. Право в громадянському суспільстві все ж стабілізує ускладнені суспільні відносини, позбавляючи особу можливості діяти на власний розсуд. При цьому узгоджуються і виникають, у встановленому законом порядку, безпосередньо самі норми права як система постановлених або санкціонованих державою загальнообов’язкових правил (норм) поведінки. Отож, є цілком природним, коли в громадянському суспільстві спрацьовує принцип – право в собі стає законом. На такий об’єктивно існуючий, логічний зв’язок, який відбувається відповідно до законів суспільства, коли природне право в громадянському суспільстві трансформується в закон, вказував Г. Гегель. Він, наприклад, резюмував, як у громадянському суспільстві право в собі стає законом, так і попередньо безпосереднє та абстрактне існування мого окремого права переходить у значення буття визнання, як існування в існуючій загальній волі й знанні1013. У питанні теорії ґенезису світового класичного громадянського суспільства важливе місце посідає доктрина німецько-американського філософа і соціолога Герберта Маркузе (1898–1979), у якій він декларував деяке розвинене суспільство1014. Зокрема, мислитель вважав, що в умовах розвиненого капіталістичного суспільства, завдяки механізму потреб, може бути сформовано новий тип масової «одномірної людини». Г. Маркузе доводив, що така людина матиме атрофоване соціально-критичне відношення до того ж розвиненого суспільства. Філософ відзначав, що новий тип масової «одномірної людини» дозволить стримувати соціальні зміни в державі. І це тому, що, на його думку, під впливом потреб робітничий клас має інтегруватися у так зване соціальне ціле та відповідно втратити свою революційну роль. На думку І. М. Грабовської, громадянське суспільство має дві стадії свого розвитку. Перша стадія класичного етапу громадянського суспільства, етапу, на якому громадянське суспільство розглядається як додаток до держави. Мова йде про додаток як доповнення до чогось основного, тобто держави. При цьому необхідно розуміти, що пропонований додаток (громадянське суспільство) не увійшов у зміст держави, як «основного тексту». Зрозумілим у такому випадку є те, що громадянське суспільство у даному разі характеризується явними ознаками другорядності, хоча й перебуває у стані деяких відносин з державою. Друга стадія громадянського суспільства витворилася відповідно до теорії французького державного діяча, історика і літератора Алексіса де Токвіля (1805–1859)1015. З урахуванням детоквілівської доктрини громадянське суспільство є опозицією до держави, яка водночас виступає у формі системи влади і засобу соціального тиснення. До речі, А. де Токвіль вважається батьком теорії громадянського суспільства. Та вже ж найбільш повноцінно теорія громадянського суспільства постала у плебсологічному філософсько-правовому руслі, де набула нового наукового формату. Зокрема, у межах даної плебсологічної філософсько-правової концепції ідею теорії громадянського суспільства вдалося репрезентувати у ключі світового, класичного рівня. Втім, громадянське суспільство будь-якого етапу розвитку людства, у тому числі й світове класичне громадянське суспільство, з часом зазнаватиме подальшого якісного розвою. Щодо теперішнього часу, то сучасні умови державотворення в Україні – закономірний етап на шляху до громадянського суспільства. До головних завдань громадянського суспільства належать: 1) створення матеріально-технічної бази громадянського суспільства, належний його соціально-економічний розвиток і підвищення значення людини у всіх сферах життєдіяльності; 2) перетворення у повному обсязі суспільних відносин на правові відносини; 3) виховання людини громадянського суспільства; 4) доведення матеріального й культурного рівня 1012

Гегель Г. В. Ф. Основи філософії права, або Природне право і державознавство / Г. В. Ф. Гегель ; [пер. з нім. Р. Осадчука та М. Кушніра]. – К. : Юніверс, 2000. – С. 187. 1013 Там само. – С. 191. 1014 Маркузе Г. Одномерный человек / Г. Маркузе. – М. : RFFL-book, 1994. – 368 с. 1015 Токвиль Алексис де. Демократия в Америке / Алексис де Токвиль ; [пер. с франц. ; предисл. Гарольда Дж. Ласки]. – М. : Весь Мир, 2000. – 560 с.

326

Розділ 4

життя кожної людини до прийнятого типу, що відповідає чинним вимогам; 5) створення умов, за яких людина є особистість, реально захищена правовими нормами; 6) забезпечення матеріальної та духовної зацікавленості конкретної людини в її життєдіяльності; 7) керування економічним і соціальним розвитком держави з урахуванням потреб людини; 8) задоволення потреб людини та суспільства завдяки індивідуальній власності, що є домінуючою в державі; 9) захист кожної особи соціально, яка потребує цього, за рахунок суспільних фондів; 10) охорона матеріальних і культурних інтересів людини, суспільства і держави; 11) розвиток творчої ініціативи людини у сфері науки й техніки, мистецтва. Рушійна сила розвитку громадянського суспільства – народ як форма національної етнічної, класової та соціально-групової єдності, який становить населення певної держави. Необхідно зазначити, що народ – конкретно-історичне поняття. Отже, у періоди різних суспільно-економічних епох той чи інший народ в основному мав і має відмінну соціальну структуру. Поняття «народ» суттєво відрізняється від поняття «народонаселення». Так, наприклад, народи держав Західної Європи – Франції, Німеччини, які побудували релятивно досконале громадянське суспільство, мають співжиття з певною сукупністю людей інших національностей. Зокрема, за останні роки з України, Молдови, Російської Федерації – складових частин колишнього Союзу РСР – прибули на постійне проживання до держав Західної Європи, у тому числі й до Франції та Німеччині, понад 10 млн громадян. Отже, народонаселення – це вся сукупність людей, що проживають на території держави з розвинутим громадянським суспільством, незалежно від їх національної, соціальної чи класової ознаки. Зрозуміло, що держави з громадянським суспільством докладають максимум зусиль, аби виробити засоби впливу на припинення потоку емігрантів, тобто призупинити цілеспрямовані стихійні плебсологічні процеси ззовні, це є цілком закономірним. Кожний народ має природне право на самозбереження, самозахист, адже в процесі започаткування громадянського суспільства народ є носієм природного права – джерела влади в державі. Загальновизнано, що право визначати й змінювати конституційний лад у державі має належати виключно народові й не може бути узурповано державою, її органами або посадовими особами. У ході життєдіяльності громадянського суспільства неминучою є проблема виникнення протиріч у різних його сферах. Досить часто суперечливі відносини в державі з релятивно-досконалим громадянським суспільством виникають у сфері політичних, ідеологічних, соціальних відносин та переростають у заворушення. Крім того, при постанні громадянського суспільства можуть бути допущені серйозні деформації – перекручення положень відповідної теорії. Наведене означає, що плебсологія (філософсько-правове вчення) виконує важливі методологічні функції, є цінним, вагомим керівництвом до дій становлення й розвитку громадянського суспільства. Започаткування та розвиток понять «громадянське суспільство» і «плебсологія» дозволило стабілізувати вчення про суспільно-економічні формації, поведінку народів, конкретизувати закономірні природно-історичні процеси їх розвитку. Понад усе тут є значущою проблема пізнання сутності того чи іншого суспільно-економічного ладу, поведінки народів з позиції кожного нинішнього та майбутнього часу. Це означає, що запровадження вчень «громадянське суспільство» й «плебсологія» надало можливість: перейти до об’єктивного наукового філософсько-правового аналізу масових суспільних подій, залишивши малоефективну описову форму їх дослідження; виокремити матеріальнопсихічну основу взаємодії всіх масових подій у соціумі; встановити ті загальні закономірності, що притаманні тій чи іншій державі в один період їхнього суспільного розвитку та виокреслити такі періоди; з’ясувати загальні та спеціальні закони поступу суспільства; зрозуміти єдність і зв’язок між явищами в природному та подіями в суспільному житті. На основі розгляду наведених фактів і міркувань зробимо остаточний логічний підсумок щодо проблеми співвідношення плебсології та теорії громадянського суспільства в контексті аспекту, що досліджується. Корелятивність даного питання евентуально розглядати в розумінні загального короткого визначення, яке застосовується до конкретного випадку за

327

4.8

філософсько-правовою формулою: є спільне та різне для обох, але може бути створено спеціальне – обопільне. Заздалегідь зауважимо, що питання співвідношення плебсології і теорії громадянського суспільства надзвичайно дискусійне й досить складне. Цілком закономірно, що видатний німецький фізик Макс Планк (1858–1947) вважав, що наука являє собою внутрішнє єдине ціле, а її поділ на окремі складові й різні знання обумовлено не стільки природою речей, скільки обмеженістю здатностей людського пізнання1016. 1016 Це означає, що плебсологію, як й теорію громадянського суспільства, об’єднує хід – порядок масових, офіційно визнаних і невизнаних компетентними органами держави подій, що невпинно тривають у соціумі. Крім того, хоч плебсологія і теорія громадянського суспільства не є галузями права, але вони мають філософсько-правову сутність. Внутрішня ж основа такого змісту об’єктивно зумовлена єдністю головних принципів плебсології і теорії громадянського суспільства: 1) плебсологія і теорія громадянського суспільства започаткувалися в межах філософії на базі ідеї природного права людини, що виникає з її розуму й природи; 2) основою методології плебсології і теорії громадянського суспільства є теорія пізнання, один з головних методів якої – метод, заснований на філософії діалектичного розвитку (метод матеріалістичної діалектики); 3) завдання, принципи й частково об’єкт й предмет дослідження плебсології і теорії громадянського суспільства збігаються; 4) норми моралі, а також норми матеріального й процесуального права є фундаментом для плебсології і теорії громадянського суспільства; 5) завдання та функції плебсології і теорії громадянського суспільства входять до компетенції державних і громадських інституцій; 6) предмет і об’єкт пізнання плебсології та громадянського суспільства належать до обставин суспільних подій, які відповідно підлягають і не підлягають доказуванню з урахуванням завдань цивільного й кримінального судочинства; 7) усі основні риси, що характерні для філософсько-правового вчення – плебсології: гуманізм, демократизм, проблеми цивілізації та культури, широкого світогляду властиві також й для теорії громадянського суспільства. Варто зауважити також, що між плебсологією і теорією громадянського суспільства є суттєва різниця, а її зміст зумовлюється їх структурними елементами, які в сукупності своїй й формують різнорідний об’єкт і предмет дослідження. Відповідно сутність різнорідної основи плебсології і теорії громадянського суспільства виявляється в наявності низки важливих положень. Плебсологія (філософсько-правове вчення) різниться від теорії громадянського суспільства колом тих правових відносин, пізнання яких вона убезпечує, та специфічним методом їх вивчення. Такі відносини мають цивільно-правовий, адміністративно-правовий та кримінально-правовий зміст і пов’язані з поведінкою мас у соціумі (державі) та зумовленими процесами. Величина такої відмінності не має сталих характеристик, вона може бути мінімальною або максимальною, але завжди наявною, а її діапазон як константа визначається залежно від поставлених наукових завдань. І це за умови, що об’єкт та предмет плебсології і теорії громадянського суспільства чітко виокремлюються за їхніми специфічними властивостями – індивідуально-груповими ознаками, тобто вони є самостійними. Зазначимо також, що дана відповідність узгоджується з одним із основних наукових принципів плебсології і теорії громадянського суспільства: об’єкт дослідження є узагальнений його предмет. Наприклад, поведінка будь-яких осіб, у тому числі тих, що мають психічні розлади, діючих у юрбі та скоюючих суспільні небезпечні діяння, виходить за межі теорії громадянського суспільства. Незаперечний той факт, що психічна патологія – це сфера компетенції психіатрів, а судова психіатрія оцінює психічний стан людини в юридично значимих ситуаціях, а отже, має тісний взаємозв’язок із плебсологією (філософсько-правовим вченням). Таким чином, філософсько-правовий зміст плебсології порівняно з концептуальними ідеями громадянського суспільства є більш комплексним. І це тому, що названа сутність плебсології значно масштабніше охоплює проблему правового предикату відносин людини (з природними правами і обов’язками) з державою (з юридичною відповідальністю перед 1016

Планк М. Единство физической картины мира : [сб. статей] / М. Планк. – М. : Наука, 1968. – С. 183.

328

Розділ 4

людиною за свою діяльність). Зокрема, зміст плебсології у контексті зазначеного правового предикату стосується позитивних та негативних масових виявів у соціальному бутті на всіх етапах його розвитку, у тому числі й на етапі нинішнього евентуального громадянського суспільства в окремих державах Західної Європи. Це означає, що об’єкт і предмет плебсології (філософсько-правового вчення) порівняно з об’єктом і предметом теорії громадянського суспільства є більш змістовним і об’ємнішим. Однак, усе ж плебсологія (філософсько-правове вчення) має безпосередній зв’язок з теоретичною ідеєю громадянського суспільства. При проведенні плебсологічних філософсько-правових досліджень з приводу суспільних заворушень у разі потреби можуть використовуватися правила, принципи, рекомендації, наукові положення та інші концептуальні ідеї, притаманні громадянському суспільству. Дані концептуальних основ плебсології (філософсько-правового вчення) доцільно використовувати з метою раціонального державотворення в Україні, а фактично будівництва громадянського суспільства1017, а отже, класичного світового громадянського суспільства.

4.9. СПІВВІДНОШЕННЯ ПЛЕБСОЛОГІЇ (ФІЛОСОФСЬКО-ПРАВОВОГО ВЧЕННЯ) З СУМІЖНИМИ ГУМАНІТАРНИМИ НАУКАМИ

Актуальність питання кореляції плебсології (філософсько-правового вчення) й окремих груп гуманітарних наук – філософії, історії, права, соціології, психології, політології об’єктивно зумовлена модерними теоретико-практичними потребами у сфері філософії права. Підвищення наукового інтересу до проблеми осмислення співвідношення плебсології (філософсько-правового вчення) з окремою групою гуманітарних наук можливо пояснити також вимогами постмодерну. У філософії права – самостійній сфері теоретичних знань плебсологія є окремим вченням. Наукових досліджень з тематики співвідношення плебсології з окремою групою гуманітарних наук вченими у галузі філософії права не проводились, а тому відповідні літературні джерела відсутні. Мета ж та завдання дослідження питання взаємозалежності з окремою групою гуманітарних наук – філософією, історією, правом, соціологією, психологією, політологією та відповідними підгалузями полягає у тому, щоб напрацювати й висвітлити у філософськоправовому аспекті засади практичних рекомендацій захисту людини, нації, народу перед державою, враховуючи природне право і обов’язок свідомої більшості мудрого простонароду й прогресивної опозиційної еліти та його масовим мирним діям. Різновекторність питання предмету плебсології, а також її взаємозв’язку з гуманітарними науками доволі своєрідно зумовлює формування та розвиток її категорійного апарату, що віддзеркалює наукові поняття – вираження найзагальніших властивостей і зв’язків згаданих явищ дійсності. Визначення плебсологічної філософсько-правової тематики об’єднані спільністю тих чи інших ознак і класифікуються на види за складовими частинами плебсології. Започаткування й розвиток плебсології, з одного боку, випереджав становлення першої самостійної філософсько-правової системи – теорії природного права, що виникла лише в епоху Просвітництва, з іншого – він тривав паралельно з зародженням таких галузей науки як філософія та право. Очевидно, що плебсологія являє собою систематизовану сукупність філософсько-правових знань про соціальні цінності, які утворювали у своїй системі принципи сутності людського буття. Політичні, наукові погляди того чи іншого вченого, державного, політичного діяча своєрідно впливали і впливають у певній послідовності та мірі на зміст плебсологічних філософсько-правових процесів, їх корекцію. Окремі з них відіграли й відіграють лише декларативну або науково-історичну роль. Отже, межі плебсології як особливого вчення філософсько-правового характеру об’єктивно можуть бути кваліфіковані як авто1017

Скригонюк М. І. Плебсологія та громадянське суспільство / М. І. Скригонюк // Вісн. Київ нац. ун-ту ім. Т. Шевченка. Сер. Юрид. науки. – 2005. – № 63. – С. 31.

329

4.9

номна, виняткова сфера теоретичних знань з особливим призначенням, завданням, відмінним від інших галузей, підгалузей філософії, права, соціології, політології, психології і т. д. (див. табл. 4.1). Простежимо дотичну плебсології до інших галузей наук. У даному разі плебсологія межує переважно з філософією, правом, соціологією, психологією, політологією. Таблиця 4.1 Філософія

Право теорія держави та права

Соціологія соціологія культури

онтологія

соціологія права

соціологія релігії

антропологія

кримінологія

аксіологія

кримінальний процес

епістемологія

криміналістика

філософія соціальна

конституційне право

етика

соціологія освіти соціологія сім’ї соціологія управління соціальна психологія

Психологія загальна психологія кримінальна психологія психологія юрби психологія пропаганди психологія управління психологія урбанізації

Політологія партологія комунікативна політологія порівняльна політологія етнополітологія глобалістика політологія міжнародних відносин

Так, кожна з підгалузей філософії – етика, онтологія, антропологія, аксіологія, епістемологія, соціальна філософія має спільні особливі аспекти, що прямо або побіжно торкаються проблеми плебсології. Родинність перелічених підгалузей філософії з плебсологією за характером філософії права простежується на рівні індивідуального, групового, а частково й масового концепту. Однак чітко конкретизованих меж співвідношення даних наукових сфер як об’єктивної реальності суспільного буття не має. Про досліджувану проблему можливо в науковому значенні констатувати за умови наявності-відсутності спільних (розбіжних) ознак через досліджувані об’єкт і предмет. Дещо відмінне значення у співвідношенні до проблем плебсології мають правові науки. По-перше, юриспруденція повсякчас опікувалася загальнотеоретичною тематикою держави і права, поведінки націй (народів), у тому числі в контексті наукових концепцій, а також нормативного матеріалу. Зазначені проблеми висвітлювалися в конституційному, адміністративному праві, в теорії держави і права, соціології права. Призначення, завдання, відмінне від інших галузей права мали спеціальні, прикладні його галузі. Йдеться про самостійні галузі права кримінально-процесуального циклу, що регулюють правові відносини у зазначеній сфері суспільного буття. До спеціально-прикладних галузей права кримінального процесуального циклу належать: кримінальне право, кримінологія, кримінальне процесуальне право, криміналістика, судова медицина, експертологія. Кожна з названих галузей права має свій характерний об’єкт, предмет і метод правового регулювання. Разом з тим, усі вони наділені спільними ознаками, які пов’язують ці галузі права з плебсологією як філософсько-правовим ученням. Галузі права кримінального процесуального циклу сповна обіймали проблематику питань, які виникали в практичній діяльності судових, прокурорсько-слідчих органів у зв’язку з масовими заворушеннями – порушеннями громадського порядку й безпеки, скоєні юрбою у формі свавілля. Соціологія як наука про суспільство виникла в середині ХІХ ст., саме відтоді й донині серед учених тривають дискусії щодо її об’єкта і предмета1018. Відповідно до загальнонаукових, теоретичних стандартних підходів у соціології та плебсології, їх об’єкт і предмет за формою майже що тотожні. Особливо це простежується в ході детального аналізу відповідної проблеми. Так, підгалузі соціології – соціальна психологія; соціологія управління; соціологія сім’ї; соціологія освіти; соціологія культури; соціологія релігії та інші також безпосередньо 1018

Дворецька Г. В. Соціологія : [навчальний посібник] / Г. В. Дворецька. – К. : КНЕУ, 1999. – С. 4.

330

Розділ 4

стосуються об’єкта і предмета плебсології. Кожна з них у відповідній плебсологічній філософсько-правовій ситуації специфічно взаємодіє з поведінкою націй (народів), впливає на виникнення соціально-кризової сукупності умов, за яких учиняються суспільні заворушення, тобто скоюються протиправні й непротиправні діяння. Отож, об’єктом як соціології, так і плебсології є та сфера об’єктивно-суб’єктивної реальності, на яку відповідні науки спрямовують своє пізнання. Разом із тим, і соціологія, і плебсологія вивчають один і той же самий об’єкт – суспільство, через свій предмет дослідження, зі свого наукового погляду. Предмет соціології та плебсології визначається завдяки методам, що властиві відповідним наукам. Наголосимо, що соціологія та плебсологія як суспільні науки мають схожість, цілковиту подібність проблеми досліджуваного об’єкта. Спільність об’єкта соціології та плебсології характеризується тим, що окремі науковці вивчають найзагальніші властивості суспільних явищ. Однаковий зміст об’єкта даних наук усе ж є умовним, бо вони, як спеціальні вчення, досліджують особливі, конкретизовані властивості суспільних явищ, пов’язаних із поведінкою націй (народів). Єдність змісту соціології та плебсології за предметом їх пізнання простежується у внутрішній і зовнішній позиції конкретної людини, юрби, нації, народу як одного цілого – у групових, масових діях або утриманні від них, у тому числі за соціально-кризових ситуацій. Співвідношення такої діяльності на рівні соціології та плебсології постає у певній формі. Соціологія та плебсологія у науково-теоретичному сенсі є близькими за формою їхніх законів. Так, у соціології соціальні закони є загальні й специфічні, що зумовлені певним їхнім змістом. Відповідна система класифікації законів поширюється й у сфері плебсології. Найімовірніше, що у плебсології має аналогічну чинність також закономірність об’єктивного зв’язку форми та змісту законів науки, тобто діалектичного взаємозв’язку характеристики предмета й процесу. Це означає: якщо предметом дослідження соціології є об’єктивно наявний зв’язок розвитку та функціонування тієї чи іншої соціальної системи в аспекті форм прояву зазначених законів, механізмів їхньої дії, то плебсологія концентрує увагу на невпинному процесі переходу соціуму від одного його стану до іншого, у тому числі й за критичних, кризових ситуацій, що є важкими та небезпечними для людини, національних і соціальних груп, народів, держав. Змістом соціології та плебсології є та матеріальна основа, що обумовлює процес розвитку людства як речі природного буття. Крім того, сутністю соціології та плебсології є сукупність тих предметів і явищ реального світу, що взаємодіють між собою. Йдеться про форму та властивості соціуму, його функції. Відповідно до законів соціології та плебсології як наук, події й процеси у соціумі можуть являти собою безладний хід суспільного буття в часі та просторі. Разом із тим, з урахуванням природного та соціального факторів, у більшості випадків процеси в суспільстві тривають за цілком закономірними принципами й законами, за якими функціонує Всесвіт. І соціологія, і плебсологія – науки, згідно з якими зміст соціуму й процесів, що відбуваються в ньому, є певною мірою організованими. Це означає, що предмет як соціології, так і плебсології має більш-менш чітку структуру й характеризується стійкістю. Форма загальних і спеціальних законів соціології та плебсології визначає, описує зовнішню та внутрішню структуру і стійкість суспільного буття, у тому числі характеризує поведінку націй (народів) за соціально-кризових ситуацій. Предмет соціології та плебсології витворений так, що проявляється в його зовнішній подобі. Плебсологія, як і «соціологія – комплексна наука, що поєднує макро- й мікрорівневі підходи»1019. На макрорівні вивчається суспільство як цілісний організм, соціальна структура великих соціальних груп, прошарків, систем і процесів, що в них відбуваються, на мікрорівні – соціальні явища й процеси в окремих сферах суспільного життя та соціальних спільнотах (соціальна поведінка, мотивація дій, міжособистісне спілкування тощо)1020. Комплексність і соціології, і плебсології як наук передбачає, що вивчення зазначених проблем суспільного буття проходить у поєднанні відповідних прийомів та способів, а також у теоретико-прикладному аспекті. Щодо теоретичних досліджень предмета соціології та плебсології, то вони здійснюються на основі загальнонаукових методів, зокрема: діалектичний метод пізнан1019 1020

Дворецька Г. В. Соціологія : [навчальний посібник] / Г. В. Дворецька. – К. : КНЕУ, 1999. – С. 5. Там само.

4.9

331

ня, статистичний, порівняльно-правовий, порівняльно-історичний, системний, структурнофункціональний, типологічний та ін. Статистичні факти, конкретна суспільна практика є свідченням істинності соціальної реальності як об’єкта та предмета соціології та плебсології. Тобто, емпіричні дані не просто збагачують соціологію1021 та плебсологію, а є частиною реального буття – об’єкта, предмета названих наук. Інакше, відповідні вчення за своїм змістом і сутністю матимуть філософськоідеалістичний характер. Хоча, безумовно, наукові категорії віддзеркалюють справжні характеристики об’єкта і предмета соціології та плебсології, але такі відображення ґрунтуються на закономірностях соціальної реальності. Однак, емпіричні плебсологічні дані мають переважні філософсько-правові властивості, де домінують проблеми державно-правового, конституційного, кримінально-правового, кримінологічного, криміналістичного, адміністративноправового, цивільно-правового характеру. Зрозуміло, що в науково-теоретичних проблемах плебсології простежується її об’єктивний зв’язок на загальному рівні з квестії філософії, а згодом й соціології. Та коли досліджуваний об’єкт плебсології упредметнюється, партнерство інших наук суттєво змінює свої ролі. Соціологія з її законами й принципами випереджає в конкретиці філософію. Є важливими для плебсології, як і для філософії, емпіричні соціальні дослідження, що базуються на її наукових теоріях, принципах і методах. Але пояснення поведінки націй (народів) у соціально-кризових ситуаціях все ж зумовлюється здебільшого плебсологією, соціальною психологією та іншими науками. Особливо необхідно виокремити зв’язок плебсології з прикладною соціологією, основним завданням якої є практичне використання теоретичних ідей, методологічних принципів і методів. Їх реалізація можлива у разі дотримання певних соціальних технологій, програм і рекомендацій. Отож, практичне слугування соціологічних знань і вмінь у теоретично-прикладній площині є необхідним компонентом плебсології як науки. Прикладна соціологія дає змогу плебсологам досягти конкретних результатів у запобіганні суспільним та масовим заворушенням, у проведенні попереджувальних заходів, плебсологічного прогнозування. Однак, варто зауважити, що у плебсології мають переважати все ж такі галузеві методи дослідження, а не запозичені з інших наук, інакше це суттєво спричинятиме втрату безпосереднього, окремого предмету дослідження. Плебсологія (філософське-правове вчення) як система наукових знань має синкретичне поєднання з політологією та її підгалузями: партологією, комунікативною політологією, порівняльною політологією, етнополітологією, глобалістикою, політологією міжнародних відносин. Організаційно-змістова близькість плебсології й політології може бути об’єктивно розглянута через концентроване вираження їхніх об’єкта і предмета. Щодо об’єкта дослідження політології, то узагальнено доцільно констатувати, що це – політична сфера з усіма її явищами й процесами, політичне життя суспільства, його сутність, форми та закономірності1022. Предметом же політології є сутність, форми, закономірності й випадковості політичного життя суспільства, зміст, функціонування й розвиток політики й політичних систем, їхнє місце й роль у життєдіяльності людей, соціальних груп, націй, держав1023. У даному разі об’єкти плебсології й політології лінійно, в окремих їхніх секторах, збігаються. У зміст політичного життя суспільства повсякчас входять плебсологічні події, у тому числі суспільні заворушення, та пов’язані з ними процеси. Проблематика політичної теорії й практики суспільного розвитку в контексті об’єкта дослідження переплітається з плебсологічною філософсько-правовою тематикою. Особливо конкретизується збіг плебсологічної й політологічної тематики крізь призму предмета дослідження, але з урахуванням теоретико-методологічних та історичних засад, змісту й структури життєдіяльності суспільства. Зародження й розвиток поглядів щодо політики відбувалося ще у стародавньому світі, в епоху, яка супроводжувалася суспільними та масовими заворушеннями. Плебсологія й полі1021

Дворецька Г. В. Соціологія : [навчальний посібник] / Г. В. Дворецька. – К. : КНЕУ, 1999. – С. 5. Політологія: історія та методологія / Андрущенко В. П., Антоненко В. Г., Ануфрієв Л. О. [та ін. ; за ред. Ф. М. Кирилюка]. – К. : Здоров’я, 2000. – С. 18. 1023 Там само. – С. 19. 1022

332

Розділ 4

тологія є найдавнішими й водночас наймолодшими вченнями, які то замовчувалися, то зовсім навпаки поодинці чи загалом пропагувалися. Міфи й легенди народів стародавнього світу ставали витоками політичної думки. У згадану добу в державах єгиптян, індусів, китайців, вавилонців, персів, греків, римлян, слов’ян виникали суспільні заворушення. Політичні та плебсологічні філософсько-правові погляди як об’єктивна реальність функціонували у Стародавній Греції й Римі, в Середньовіччі. Плебсологічні філософсько-правові доктрини ініціювалися з гуманістичними, політичними вченнями в добу Реформації, Відродження та Просвітництва, а також у новій епосі. Зміст і структура політичної життєдіяльності людей у державі та за її межами є складовою частиною політичного, надзвичайного, динамічного життя суспільства. Плебсологічні філософсько-правові процеси, як і політичне життя, є віддзеркаленням суперництва, конкуренції за владу різноманітних суб’єктів соціуму. Це означає, що в ході політичних змагань учасники суспільних процесів – керівники, лідери, заінтересовані в цьому особи збурюють соціум. Яскравим прикладом таких процесів є події, що сталися 9 березня 2001 р. на вул. Банковій у м. Києві. У боротьбі за політичний поділ впливу та лідерства, керманичі опозиційних і владних структур у всі часи не відкидали збудження суспільних заворушень, інших негативних і позитивних плебсологічних процесів. Інша річ, що суспільні заворушення в тій чи іншій державі виникають не організовано, а стихійно, як опір громади, національних, соціальних груп щодо влади, або боротьби таких груп між собою. Причини таких закономірностей зрозумілі. Суспільство за тих чи інших умов має політичну силу, здатну швидко перебудувати устрій держави до високого життєвого рівня. Втім окремі автори, наприклад A. C. Корнієнко, ідеалізують такий процес, констатуючи, що «людина, наділена знаннями, має змогу в позитивному розумінні трансформувати державу»1024. Стан плебсологічних філософсько-правових процесів багато в чому залежить від соціального простору, в якому триває політичне буття, а також політичної стабільності суспільства. Щодо соціального простору як важливого компонента умов суспільних заворушень, то він, передусім, визначається типом держави, а також її політичним устроєм, системою зв’язків між суспільством і державою, державою та особою, групою осіб. Політична стабільність суспільства як стан рівноваги політичного буття суттєво впливає на плебсологічну ситуацію в регіоні, державі. Своєрідність, специфічність сталих суспільних відносин у площині системи зв’язків: особа, національна чи соціальна групи; суспільство; держава характеризуються соціальною рівновагою – відсутністю національних і соціальних конфліктів, що проявляються у формі юрби, яка скоює свавілля, чи в інших формах. Отож, якісні зміни в економічному, політичному житті держави призводять до політичної стабільності суспільства. Плебсологічні філософсько-правові процеси, у такому разі, впливають на ситуацію динамічно, активно й ефективно, але без ексцесів, конфліктів, суспільних заворушень, громадянських, партизанських воєн. Можливі ускладнення плебсологічної ситуації і в результаті політичної стагнації життя суспільства, що характеризується політичним застоєм, кризою, нестабільністю. Це особливо проявлялось, наприклад, в СРСР в останні роки правління Л. І. Брежнєва1025. Політична стагнація життя суспільства призводить до того, що політичне буття трансформується у стан кволості, стає типово-стандартним, одноманітним, функціонування більшої частини структури політичної системи держави набуває пасивності. Особливих страждань зазнає суспільство від загниваючої бюрократизації апарату органів державної влади й політичного життя. Наслідки політичної стагнації буття суспільства в державі можуть бути найрізноманітніші. Суспільні заворушення та інші збурення плебсологічних процесів потенційно евентуальні від політичної нестабільності (дестабілізації) суспільства, коли в політичному процесі відбуваються всілякі соціальні й політичні події, у тому числі з трагічними наслідками. Кризи й конфлікти соціальної та політичної природи сприяють докорінним, позитивним перетворен1024 1025

Корниенко A. C. Программа ведущей партии Украины / А. С. Корниенко. – Киев, 2003. – С. 224–225. Черненко К. У. КПСС и права человека / К. У. Черненко. – М. : Изд-во Агенства печати «Новости», 1982. – 296 с.

4.9

333

ням у державі, але чинна політична стабільність у даному разі зазнає деструкції, руйнування. За таких умов можуть бути випадки, коли одні органи державної влади та інші соціальні інститути цілком або частково сходять з політичної арени держави, інші ж, навпаки започатковуються. Уникнення суспільних заворушень можливе в тому разі, коли політичне буття в суспільстві триває безперервно і стало, а громадсько-політична самодіяльність демосу (народу) основної частини населення не набирає форми масових протиправних діянь. Громадська згода як важливий інститут політології також має пряме відношення до плебсологічного філософсько-правового вчення, адже громадська згода – це діяльність громадян, що заснована на єдності поглядів, схожості орієнтацій і прагнення установлення громадянського суспільства1026. Громадська згода у співжитті нації (народів), у їхніх повсякчасних стосунках сприяє спокою, злагоді, порозумінню, а отже – стабілізації плебсологічної напруги. Це означає, що плебсологія взаємодіє з напрямом політології – консенсулогією, яка пізнає «зміст, форми, характер угод, що розробляються, вивчення загальної думки сторін, принципи, процедури досягнення єдності, одностайності вирішення питань на подолання конфліктів, розв’язання суперечностей, досягнення миру, узгодження позицій, взаємної згоди»1027. Родинність плебсології та політології безсторонньо простежується у складових сукупності інших закономірних теоретичних положень, принципів і категорій. Таким чином, плебсологія (філософсько-правове вчення) тісно пов’язана і взаємодіє з політологією на всіх етапах і стадіях суспільного розвитку, які поряд із його загальними завданнями мають власні завдання та особливості. І це з тих причин, що процес суспільного розвитку, у контексті правового предикату відносин людини (з природними правами і обов’язками) й держави (з юридичною відповідальністю перед людиною за свою діяльність), є тією об’єктивною реальністю, яка постає як дійсність у різнорідних формах пізнання перед плебсологією та політологією. Специфічність плебсології як окремого вчення – сукупності положень, системи поглядів на масові процеси буття – національних і соціальних груп констатується її системною взаємодією з зазначеними науками. Плебсологія дозволяє в особливій формі пізнавати світ поведінки нації (народів), у т. ч. у складних ситуаціях, впорядкованими поглядами на узагальнені й конкретні його проблеми. Перш за все, це питання співвідношення: 1) простору, часу та поведінки нації (народів); 2) простору, часу, поведінки нації (народів) і виникнення та розвитку державності; 3) мислення і буття; 4) духу і природи, а також соціального буття1028. Співвідношення плебсології (філософсько-правового вчення) і суспільствознавства, що являє собою систематизовану сукупність знань, зведених у форму навчального предмета, до складу якого внесено комплекс навчальних дисциплін, зокрема – економіки, філософії, соціології, політології, правознавства, антропології та ін., варто розглядати в комплексному, системному його вимірах. Отож, якщо ж плебсологія є філософсько-правовим вченням, то зазначені дисципліни як складові елементи навчального предмету – суспільствознавства вивчаються у комплексі в загальноосвітніх школах. Щоправда, спеціальні курси з суспільствознавства можуть розроблятися та вивчатися в інших навчальних закладах. У завершальному висновку пізнання питання співвідношення плебсології як філософсько-правового вчення з суміжними гуманітарними науками необхідно зауважити наступне. Кореляційна залежність парадигми плебсології (філософсько-правового вчення) з окремою групою гуманітарних наук, зокрема з філософією, історією, правом, соціологією, психологією, політологією та іншими науками, їх підгалузями об’єктивно зумовлена потребами праксисного характеру, зокрема у сфері правового предикату відносин людини з державою, а також необхідністю вдосконалення основоположних науково-теоретичних понять. 1026

Політологія: історія та методологія / Андрущенко В. П., Антоненко В. Г., Ануфрієв Л. О. [та ін. ; за ред. Ф. М. Кирилюка]. – К. : Здоров’я, 2000. – С. 171. 1027 Політологія: історія та методологія / Андрущенко В. П., Антоненко В. Г., Ануфрієв Л. О. [та ін. ; за ред. Ф. М. Кирилюка]. – К. : Здоров’я, 2000. 1028 Скригонюк М. І. Предмет плебсології як філософсько-правового вчення / М. І. Скригонюк // Часопис Київ. ун-ту права. – 2006. – № 3. – С. 30.

Розділ 5 ПРАВОВИЙ ПРЕДИКАТ ВІДНОСИН ЛЮДИНИ І ДЕРЖАВИ У ПЛЕБСОЛОГІЧНОМУ ФІЛОСОФСЬКО-ЮРИСПРУДЕНЦІЙНОМУ ВИМІРІ 5.1. ПЛЕБСОЛОГІЧНІ ФІЛОСОФСЬКО-ПРАВОВІ ПОГЛЯДИ НА ПРАВУВАННЯ ПРИРОДИ ЧЕРЕЗ ДІЇ РОЗУМУ І ДУШІ ЛЮДИНИ

Актуальність питання плебсологічного, тобто філософсько-правового осмислення правування природи у форматі дії розуму та душі людини, безсторонньо зумовлюється запитами теоретико-праксисного характеру. З іншого боку, дослідження плебсологічних філософськоправових поглядів на правування природи через дії розуму і душі людини має різновекторні, а особливо філософські параметри. Варто також наголосити, що тематика плебсологічного філософсько-правового пізнання правування природи в алгоритмі дій розуму, а також душі людини набуває конституативного змісту у зв’язку з відсутністю наукових розробок. Окрім біологічної, в умовах планети Земля, існують інші форми життя, що перебувають поза площиною усіх живих організмів. Межею між живою і неживою матерією як протилежними субстанціями є смерть – загибель організму у зв’язку з припиненням його життєдіяльності. Встановлено, що факт смерті організму зумовлений припиненням біологічного обміну речовин у ньому або в одній з його частин. Проблема інших, у тому числі потойбічних форм життя за своїм інформаційним змістом доволі багатозначна. У такій багатозначності центральне місце посідає царина його початку. І хоча людство не має відповіді, що й де починається, і що і коли закінчується, проте першоджерелом живого є неживе, а неживого – живе. Даний принцип підтверджується концепцією виникнення людства завдяки біологічному розвитку. З означеного, враховуючи теперішні умови соціального буття, доцільно констатувати, що земна форма людського життя є джерелом для інших його форм. Кордон між світом живого, в якому адаптувалася людина як розумна істота, і світом неживим, де перебуває після смерті її душа, її душа розділяє також субстракт правування природи. Отож, сущій та іншій формі життєдіяльності притаманний свій особливий вид «правосуддя» – правування природи. У прямому розумінні під правуванням природи передбачається спрямування природою за її особливими законами процесів перетворення, розкладання, руйнації, розщепленням матеріального (речовин, газів та ін.) з одних якостей в інші та виникнення нових матеріальних утворень. Субстанційне поняття «правування природи» як специфічний природний процес наділене певними окремими властивостями, що можуть бути притаманні як для теорії судового пізнання, а також для процесу судочинства. Зокрема, характеризуючи у даному контексті судочинство, як особливий вид людської діяльності, постає зрозумілим наступне. Поперше, в основі судочинства у процесі мислення закладено пізнання істини, необхідного для утвердження справедливості, але не завжди законності. У даному разі справедливість і законність поняття неоднозначні за своїми сутнісними характеристиками, тим більше у контексті судочинства. Саме завдяки розумовій діяльності завжди знайдеться слово, воно ж причарує іншого так, що той поступиться процесуально. Та все ж, якщо й глина живий матеріал у руках людини, що вже й говорити про саму людину, яка здатна піддаватися психічному впливу. У кінцевому рахунку інститут законності потерпає. По-друге, судочинство як судова діяльність, відповідно до теорії судового пізнання, відбувається за умови наявності до-

5.1

335

казів. Зосередимо увагу на ще одній важливій конституативній ознаці, сутність якої полягає в тому, що судочинство як соціальний інститут наявне у сфері соціальної життєдіяльності людини. Правування ж природи у виключно плебсологічному як філософсько-правовому вимірі являє собою той природний процес, у результаті якого здійснюється перетворення матеріального з однієї якості в іншу. При цьому сукупність ознак, що характеризують даний предмет, у відповідний момент людині необхідно осмислити, або він є пізнаним як типовий процес. Проте, між судочинством, як одним з видів соціального процесу, і правуванням природи, як виключно природною процесією, є доволі значуща спільність. А сутність такої полягає у тому, що сама людина – це також творіння природи, але не кінцевий її результат. Зазначимо, що такі процеси: 1) соціально-природний (судочинство) і 2) природний (правування природи) тісно взаємозв’язані між собою. Іншими словами, людина (група людей) здійснює судочинство у її межах, у тому числі в межах розумових і тілесних форм сторін інших учасників процесу, як об’єктів природи, і при цьому невпинно триває правування останньої. Відомо, що у сфері судочинства людина наділена певними правами і обов’язками. Щодо її прав, то доступно збагнути, що в основі таких покладено природне право людини. Виникають запитання: «Як же співвідноситься проблема природного права людини з питаннями правування природи?» і «Чи має людина право постановити вирок Богу?». Передусім, людина набула природного права у ході її розвитку, а фактично природного процесу перетворення, вдосконалення, який тривав мільярди років. До речі, принцип розвитку еволюційного процесу не припинився і в наш час. Хоча, з іншого боку, людство досягло такого високого цивілізаційного рівня свого розумового розвитку у створенні різного роду технологічних систем, які загрожують його безпеці. Це означає, що витоки механізму формування природного права людини насправді зароджувалися в царині інших форм буття. Філософсько-правове осягнення судового процесу можливе у двох ймовірних номінаціях: загальноприйнятому типовому варіанті та індивідуально-плебсологічному. При цьому, зазначені філософсько-правові напрямки судового процесу характеризуються спільноабстрактними принципами, правилами. Зокрема, перший і другий філософсько-правові компоненти логічно вмотивовуються об’єднаною, сукупною величиною окремих науково-теоретичних преамбул. Так, свідоме у вищій її формі теоретичне осягнення дійсності з метою пізнання істини фактично і є концентрованим вираженням судового процесу. Безперечно, що досягається відповідна мета у кшталті філософсько-правового світобачення: 1) діяльності державної інституції, що розглядає цивільну, адміністративну, кримінальну чи господарську справу та 2) функціонування судового процесу на індивідуально-плебсологічному рівні за наявності певних правових ідей, поглядів, теорій, концепцій. Конституативне місце у даному процесі посідає людський розум, який, у першу чергу, аналізує та оцінює сам себе. І, хоча у свій час, Петро Могила зазначав, що щаслива та душа, яка сама себе судить, проте людину судить її розум за умов сили волі. Душа ж судді у царині прийняття ним як людиною судових рішень – невільниця. Причини достатньо сприйнятливі, якщо складові Всесвіту – час, простір і вищий розум обмежень не мають у реальності, як у правді та справедливості, то до них і має прагнути світлий людський розум через силу своєї волі. Саме воля людини – це свідома саморегуляція її поведінки та діяльності як регулятивна функція її мозку, що забезпечує мету людини, до чого вона прагне, переборюючи різні перешкоди. Душа ж людська, по суті своїй, є тим субстанційним об’єктом, який у незрозумілій формі, але впливово формує межі явищ свідомості. Це означає, чи судить розум людини себе і її інше тіло чи ні, але обов’язково прийде час, коли в тенетах небуття відбудеться і суд останньої. Вочевидь, небуття – це вічна таємниця, у якій людська душа не перестає своє існування, не зникає, адже вона безсмертна. Тоді ж як людське тіло, а відтак і розум, також вічні, але у такому разі перебувають у стані спочинку. Тематика плебсологічного осягнення правування природи через дії розуму і душі людини, звісно ж, має безпосередню причетність до питання людської гідності. Підтримуємо погляди О. В. Грищук, яка вважає людську гідність антропологічною основою права та пропонує власне розуміння гідності, що складається з таких компонентів: 1) суб’єктивна сторона

336

Розділ 5

(гідність людини); 2) об’єктивна сторона (людська гідність); 3) суб’єкт (носій) та об’єкт (зміст, змістовна сторона) гідності. Пропонується розуміння людської гідності як самоцінності й суспільної значимості людини – біосоціодуховної істоти, яка визначається існуючими суспільними відносинами та не залежить від конкретної людини, і може бути рівною для всіх людей. Водночас О. В. Грищук дотримується думки, що людська гідність є базовою соціальною цінністю, оскільки ґрунтується на автономії людини1029. І це при тому, що об’єктивно існуючий зв’язок між душею і тілом живої людини закладений творцем вічної мудрості, причім у форматі, коли свою душу людині не можливо ні позичити, ні загубити, ні продати, ні обміняти, ні подарувати, ні залишити в заставі, від неї також неможливо і втекти чи позбутися її іншим чином. Правда, нерідко трапляються випадки, за яких відношення душі і тіла живої людини зазнає дисгармонії. Втім, незалежно від пропонованого умовиводу, людина закономірно не є власником своєї душі, як і чужих душ, адже ж душа людини – це щось значно об’ємніше від розумової діяльності мозку, як високоорганізованої матерії, а її завдання – віддзеркалювати у сприйманнях, відчуттях, уявленнях, судженнях об’єкти навколишньої дійсності. Душа людини, так як і її стать, природно закладається в момент злиття гамет. Одначе ж, як природна цінність, людська душа статі не має. Тому цілком справедливим є те, що душа людини постає суддею для її розуму і тіла. Право таке повністю природно зумовлене і не заперечуване, адже невидима душа супроводжує кожного сущого у його житті, як лоно матері плід свій. То чи може означений, недосконалий наслідок, власну матінку судити і в прямому, і в переносному значенні? Так, і може тому, що як нова душа в зародженні має таке природне право, вона ж і реалізує його у суперечності з душею матері. Ось тут судяться розум людини – матері з зародженою та ненародженою душею ненародженого. Як позбавляє мати життя новонароджене, беззахисне дитя своє, закопуючи його живим у святу землю чи іншим способом, так нищить вона раз і назавжди свою хвору, скалічену душу і свій розум. Причини ж зазначеного висновку полягають у тому, що в живої, здорової людини розум і душа у переважній більшості випадків – це одне структуроване ціле. Правування природи через дії розуму і душі людини має за мету зберегти національну державність. Тому конкретно існуюча людина, а відтак районний суд можуть вирішувати долю держави,у позитивному розумінні цього слова, якщо зробити це у відповідний історичний момент більше нікому. Природним же суддею, в оцінці прийнятого ними рішення, довіку є правовий дух нації (народу). Означена природна форма схвалення або заперечення, прийнятого районним судом рішення, у класичній її варіації, являє собою дещо багатозначне і може проявлятися у відносно повному безгомінні або навпаки обговоренні, причім як на рівні чуток, так і на рівні публічних обміркувань. Одначе, ідейно цементуючим матеріалом для предметно визначеного рішення людини, нації (народу) з тематики, яка визначає подальший процес державотворення і правотворення, завжди буде їхній правовий дух – самозведена у ґатунок природних явищ, природжена, незмінна за своєю силою інтелектуально-торсійна здатність сприймати і оцінювати те, що є значущим для життя нації (народу), і упредметнюється у формі живої тіні її розуму. Останній – правовий дух нації (народу) однозначно вважається першим суддею у проблематиці – бути чи не бути національній державності. У даному разі необхідно зазначити, що інститут національної державності не наділений однозначним змістом і може мати дефективний характер. Але правовий дух нації (народу) прихильно сприймає усе позитивне, благородне, що зроблене для неї руками і розумом людини, адже вказане здійснено силою вищого розуму природи. Він же, правовий дух нації негативно осягає усе, що заслуговує нею на осуд. Щодо фальшованості національної державності, то така має місце тоді, коли особи некорінної національності переважають в органах законодавчої, виконавчої та судової влади держави на вищому їх рівні. 1029

Грищук О. В. Людська гідність у праві: філософський аспект : автореф. дис. … д-ра юрид. наук : спец. 12.00.12 «Філософія права» / О. В. Грищук ; Нац. юрид. акад. України імені Я. Мудрого. – Харків, 2008. – С. 24.

5.2

337

У завершальному висновку плебсологічних філософсько-правових поглядів на правування природи через дії розуму і душі людини зауважимо наступне. Людина як розумне творіння природи не уповноважена нею ж, як матір’ю своєю, судити її, але довірена для виконання доручення розуму свого, судити себе, тим більше, що життєдіяльність людини триває в умовах держави. Правування природи, безперечно, суттєво обмежує як природні, так і соціальні права та свободи людини. Правування природи є особлива процесія природного владування (всевладдя) над усією сукупністю наявних форм матерії як єдиного цілого, у тому числі, людиною. Правування природи не здійснюється з одного центру, одним суб’єктом, одним розумом та являє собою, оригінальну, природну систему, що самовитворена в умовах необмеженого часу і простору. Однак, з урахуванням процесу ґенезису людини як розумного витвору природи, людина, будучи наділена природним правом і обов’язком, перебрала на себе повноваження правувати серед собі рівних. Втім, природне право і обов’язок людини – це складові світового процесу правування природи. Людина з її природними правами і обов’язками, і навіть підсилена функціями держави, не здатна у повному розумінні світового процесу правування природи конкурувати з нею. Зокрема, відкриття людиною нової планети не означає набуття нею права володіти та розпоряджатися означеною. І це тому, що людина відкрила факт існування планетарного об’єкту своїми розумом та душею, функціонуючими в обмеженому земному просторі. Але не виключено, що зазначені відкриття були зроблені раніше представниками інших галактик. Крім того, принцип правування природи є володарюючим над людиною, націями (народами), а відтак їхніми розумом і душами. Душа ж людини – це особливий, невидимий за формою і змістом матеріальний об’єкт, яково тінь її розуму у царині цього, а в більшості випадків іншого – паралельного світу. Наведене однозначно засвідчує, що людині постановити вирок Богу практично неможливо.

5.2. ПЛЕБСОЛОГІЧНЕ ФІЛОСОФСЬКО-ПРАВОВЕ РОЗУМІННЯ ПРИРОДНО-ПРАВОВОГО ДЕРЖАВОТВОРЧОГО ДУХУ ЛЮДИНИ, НАЦІЇ (НАРОДУ) Актуальність тематики плебсологічного філософсько-правового дослідження природно-правового, державотворчого духу людини, нації (народу) варто об’єктивно мотивувати передусім науковими як соціально значущими запитами та потребами. Особливої вагомості дана наукова проблема набуває в контексті визначення плебсологічних філософськоправових пріоритетів природно-правового, державотворчого духу людини, нації (народу). Незаперечно, що зміст плебсологічного філософсько-правового вчення має бути обов’язково наділений філософською дефініцією духу. Належну увагу субстанції духу у свій час приділяли Платон, Аристотель, Декарт, Спіноза, Шарль Луї де Монтеск’є, Фрідріх Вільгельм Шеллінг, Георг Вільгельм Фрідріх Гегель, Фрідріх Ніцше, Артур Шопенгауер, Едуард Гартман, Анрі Бергсон, К. В. Лоський та ін. Водночас варто зауважити, питання національного духу українського права були предметом дослідження вітчизняного правознавця С. С. Сливки. За загальноприйнятим філософським розумінням поняття «дух» має нематеріальний, тобто неприродний початок, хоча явної однозначності у даному питанні в науковій сфері немає. У відповідному контексті вважаємо, що проблематика плебсологічного філософсько-правового бачення природно-правового, державотворчого духу людини, нації (народу) може бути належно розглянута у логічно вибудуваній послідовності таких усталених у суспільстві компонентів: Бог, дух, дух людини, дух нації (народу), природно-правовий, державотворчий дух людини, нації (народу). Відомо, що усе живе не може бути вічним, а відтак і невільним, адже час його життєдіяльності обмежений самою природою буття. Відповідно Бог не істота, а непізнана людиною енергетична субстанція. Але чи може непізнане як дійсність, що існує незалежно від людини

338

Розділ 5

і поза її свідомістю, мати форму і розум, здатність мислити і пізнавати іншу об’єктивну дійсність, а також пізнавати саму себе, що є характерним для людини? Людина в собі втілює якості Бога, бо наділена еквівалентом духу, уособлюючим силу вищого природного розуму. Отож, дух у формі вищої природної сили розуму і є проявом Бога. Втім, його сутність обдарована деякою формою як змістом та деяким змістом як формою. Це означає, що невідоме перше нерозривно поєднане з невідомим другим і, звичайно ж, наступними, аналогічними компонентами. Тому людству неможливо зрозуміти вищий сенс прояву Божества, як і не зрозуміти зрозуміле. Світ людині не підвладний і таким його правовий статус залишиться з причин відсутності у людини здатності повністю осягнути велич його. На підтвердження висловленого зауважимо, що кожний явний природою утворений об’єкт закономірно наділений своєю особливою сутністю, а відповідно і поясненням. Одначе з причин відсутності можливості пізнати об’єктивну сутність субстанції Бога як найвищої природної сили розуму людина не може собі це роз’яснити. Наявність означеної розумно лише припустити у формі гіпотези. Причім, таке припущення потенційне як на філософському, так й на плебсологічному філософсько-правовому рівні. З іншого погляду, субстанція вищої трансцеденційної сили Бога витворена у кшталті людської уяви упродовж її буття земного. Таке поняття Бога уречевлювалося у різних релігійних віруваннях по-різному. В основному людина сприймала Бога як творця, що сотворив світ та керує ним, у тому числі і її вчинками, та являє собою уявну надприродну істину. Особливо дана концепція співпадала з ученням Ісуса, який назвав себе сином Божим, а також був названий згодом – Христос (від грец. Χρήστος – помазаник, месія). Культ Ісуса Христа став основоположним у християнській релігії, що виникла в I ст. н. е. у східних провінціях Римської імперії як релігія рабів і поневолених народів, та був силою державної влади нав’язаний в період Київської Русі на теренах давньої України. У даному разі, навряд чи можливо погодитися з тим, що начебто у дохристиянський період давнього українства бачення ним душі не було однозначним, а світ сприймався темним і безликим. Доречно зазначити також, що образ Ісуса Христа відтворюється у свідомості і пам’яті людини в іконописному його зображенні у храмових розписах, ілюстраціях Святого писання та ін. За повідомленням біблійних джерел страчений Ісус воскрес, тобто повернувся до життя після смерті і перетворився на святий дух. Відповідно до Святого Письма Ісус віддавав свідомо своє життя за гріхи кожної людини. Але бути свідомо страченим, віддати своє життя за іншого можливо лише у випадку, якщо обдурити суддю, інших представників державної влади, у тому числі і ката, або їх же в іншій варіації. З часом зазнавши суттєвих змін християнство постало однією з основних світових релігій людства з її напрямами – католицизмом, православ’ям та протестантством. У даний час в Україні наявні чотири провідні християнські конфесії: Патріархія Київська і всієї Руси-України, Українська Автокефальна Православна Церква, Українська Православна Церква Московського патріархату, Українська Греко-Католицька Церква. В окремих державах християнство стало державною релігією. Ідея християнства набрала розгорнутого політичного забарвлення у XIX ст., зокрема, у 30–40 рр. у державах Європи почали виникати релігійно-політичні та ідейні течії з соціалістичним їх забарвленням. Сутність теорії християнського соціалізму полягала у декларуванні класової гармонії як головної соціальноправової цінності, направленої на врегулювання державотворчих та правотворчих процесів. У XX ст. у Празі під протекторатом колишнього СРСР було засновано християнську організацію – Християнський рух на захист миру (1958 р.). Відзначимо, що прийняття християнства для державності української нації (народу) мало негативні наслідки, завдяки чому українська спільнота фактично втратила державність на багато століть. Отже, релігія має надзвичайно важливе значення як для розумного згуртування нації (народу), започаткування і збереження державності, так і навпаки. Наприклад, західна цивілізація вибудувана саме на засадах християнських цінностей, в основі яких покладені благочестивість, віра у чесність, справедливість та ін. Так, віра в Бога, безперечно, позитивна якість людини. Втім, уявлення та

5.2

339

погляди людини, а також нації (народу) про існування Бога як надприродної сили, в основі яких лежить віра в себе, є особливим видом самозахисту, який природно сприяє виникненню, розвитку та збереженню держави. Адже справжнього Бога знайшли при народженні серце і душа людини, а згодом людина як особистість повинна осягнути його велич своїм розумом. Таким чином, у плебсологічному філософсько-правовому розумінні, людина, нація (народ), людство у переважній їх більшості з метою пошуку порятунку і спокою мають віру у Бога як духовну вищу природну силу розуму. Відомо, що у кшталті філософської науки, як правило, не прийнято формулювати конкретне через формат царини реально існуючого. Відповідний принцип пізнання має поширюватися начебто і на сферу філософсько-правових відносин, у тому числі і на плебсологію як самостійне вчення. Одначе ж, дане філософське положення зазнає суттєвого спрощення у межах плебсологічної філософсько-правової концепції. Це стосується, перш за все, предметно-об’єктних цінностей даного вчення. Так, громада як складова нації (народу), різних національних і соціальних груп є конкретним і водночас загальним. Щодо окремих елементів понятійного апарату, які характеризуються суто філософською природою, то й вони є конкретним у ґенезі, наприклад, час, простір, вроджені знання, душа та ін. Отже, у плебсологічному філософсько-правовому значенні душа є науковим поняттям, що відображає внутрішній світ людини та її психіку. У даному разі душа живої людини як певний об’єкт дійсності, формується в результаті узагальнення суттєвих матеріальних та нематеріальних ознак. У плебсологічному філософсько-правовому розумінні душа людини утворюється завдяки вищій субстанції, що залежать і не залежать від її тілесності. Взаємодія внутрішнього світу людини зі сферою психічних особливостей, як створених природою неповторних компонентів, що проявляються виключно на індивідуальному рівні, має вагомий зміст у сенсі плебсологічного філософсько-правового осягнення проблем духу, а також природно-правового, державотворчого духу нації (народу). Поряд з поняттям душа людини існує також дефініція – душа предків, зміст якої піддається багатоаспектному трактуванню. Одним з них, за теологічним баченням, вважається твердження, що душі праведних предків перебувають у царстві небесному. Дана концепція набула поширення у мудрого простонароду на рівні приказок, легенд, переказів, апокрифів та ін. Наприклад, у Центральній Україні є поширеним на християнські свята тост: «Живим прожити, а мертвим душам царство небесне». У зв’язку з зазначеним виникає споконвічне запитання: «Чи є життя в душі людини після її смерті?». Навіть великий мислитель Сократ і той перед своєю кончиною мав надію на існування життя після смерті людини, а знаменитий філософ Ж.-Ж. Руссо поряд з існуванням Бога визнавав також і безсмертя душі. Та все ж, в Україні поширене народне вірування, згідно якого душа предків упредметнюється в долі конкретної людини. Повною мірою проблематика природно-правового, державотворчого духу людини, нації (народу) є доволі актуальною саме у контексті судового процесу. Наразі засади плебсології (філософсько-правового вчення) ґрунтуються на інституції духу нації (народу). У плебсологічному вимірі дефініція духу нації (народу) наділена полісемічним змістом. Зокрема, його структуру доцільно розглядати у контексті духу людини, духу нації (народу), природноправового, державотворчого духу людини, нації (народу). Щодо питання духу людини, то у матеріалістичній філософії і психології під означеним розуміють мислення і свідомість як особливу властивість високоорганізованої матерії. В ідеалістичній філософії поняття «духу» осмислюється як нематеріальне явище, прояв духовної субстанції, що перебуває в основі всіх речей і явищ, і є первинним відносно матерії. Та все ж, на нашу думку, поняття «духу» – це багатозначна, ідеалістично-матеріальна, а в окремих випадках єдина речовинно-колообігова субстанція, як послідовна зміна станів, явищ з базовими її компонентами – всесвітнім, нематеріальним, просторово-часовим початком, у якому витворилася жива клітина, ґенеза якої сприла виникненню людини – розумної істоти. З іншого боку, дух нації (народу) – це монополітна єдність громадської думки навколо системно визначеного річища ідей та інших соціально-національних цінностей. Означене свідчить, що стан масової свідомості також є одним

340

Розділ 5

з компонентів прояву духу нації (народу), адже будь-яка нація (народ) структурована на соціальні групи, а останні, у свою чергу, по-різному ставляться до процесу державотворення та правотворення та інших суспільних подій. Згідно плебсологічного контексту духу нації (народу) передбачається, що індикатором громадської думки як її суб’єктом виступає все суспільство – національні та соціальні групи, класи. Так, як носій, суб’єкт громадської думки – нація (народ), то і її зміст, безперечно, має бути доволі національно значущим, об’ємним. Проте, громадська думка нації (народу) може торкатися також й релігійних, тобто локальних проблем. Повноцінній життєдіяльності нації (народу), що від природи наділена суверенною волею як особливим видом плебсологічної субстанційної сили, тобто волею верховенства, закономірно властиво осмислювати безпосередню сутність державотворчих процесів, а також питання зі сфери політики, економіки, юриспруденції, культури, моралі тощо. Але, у першу чергу, нація (народ) вболіває за злободенні для її буття проблеми, які відповідають найважливішим потребам сучасності, хоча вони, безперечно, можуть стосуватися також й історичних питань. Отже, діапазон тематики громадської думки нації (народу) такий же досить широкий, як і її життєва сила національного духу. Дух людини формувався у періоди її історичного розвитку за участі усієї сукупності попередніх поколінь. На основі духу людини як його першоклітини формується дух нації (народу). Втім, дух людини в історично-логічному кшталті викристалізований у концепт: речовина, розум, розум-дух, розум-неживе і дух. Отже, у класичному розумінні дух нації – це сутність життєвої сили народу з його національною ідеєю, який заявив про себе у вищій формі соціальної організованості – демократичного державницького абсолюта: «Я» – нація є держава, з кожною людиною – клітиною її духу, у тому числі, й правового духу. Дух нації (народу), а відтак її природно-правовий, державотворчий дух є проблематичний синтез природного і соціального у тривалому часовому ґенезисі. Наприклад, Ш. Л. Монтеск’є вважав, що дух народу формують клімат, ґрунт та стан земної поверхні. Філософ був переконаний, що ці ж чинники визначають також і характер суспільного розвитку. Духовність нації (народу) може бути зведеною до рівня бездуховності, оскільки саме узурпована держава підштовхує людину до меж національної бездуховності. Проте, людину, націю (народ) упродовж їх життєдіяльності супроводжує природна потреба реалізувати свої права і свободи. Означені можуть бути належно забезпечені, у повному розумінні цього сенсу завдяки належному імперативу – природно-правовому, державотворчому духу нації (народу). І все ж, існують нації і народності з відсутніми ознаками природно-правового, державотворчого духу, хоча відсутність їх не завжди стає трагедією для окремих народностей. До таких, зокрема, належать етнічні групи циган, які живуть майже у всіх державах світу, та є в основному двомовними. Наразі природно-правовий дух на достатньо низькому рівні притаманний циганським етнічним групам та реалізується виключно у формі звичаїв та традицій, як загальноприйнятих норм їх поведінки. Звичайно ж, природно-правовий дух циганських, як і інших етнічних груп, в обставинах особливої процесії узгоджується з правовим духом націй (народів), які мають різну державність. Втім, самоадаптація циганських етнічних груп до умов державності інших націй (народів) триває з давніх часів. Цигани набули необхідних навичок, уміння та самоадаптувалися до соціальних умов кожного наступного етапу державотворення в державах, де вони проживають. Відомо, що у світі налічується приблизно до півтора мільйона циганських етнічних груп. Відносно некривдна оцінка циганськими етнічними групами свого природного правового стану бездержавності ніяк не узгоджується з поведінкою рівних їм у правовому становищі націй, наприклад, каталонців, басків (в Іспанії, Франції і державах Південної Америки), курдів (Туреччині, Ірані, Іраку, Сирії, Російській Федерації) та ін. Зокрема, підпільна військово-політична організація «ЕТА» веде збройну, у тому числі терористичну боротьбу, за визнання держави басків, які проживають у кількості до 1 млн осіб на території Іспанії. Представники цієї нації говорять баскською мовою і сповідують католицьку віру. Отож, збройний опір зазначеної структури іспанській державній вла-

5.2

341

ді набрав чітко організованої підпільної форми. І це при тому, що уряд Іспанії у 1977 р. вимушений був визнати автономію Баскської області. У даному контексті варто також зауважити, що джерелом праведності нації (народу) є сільська община, де соціальні умови для життєдіяльності людини є такими, які найбільш близькі до природних. Проаналізувавши викладене, варто наголосити, що з розвитком нації (народу) її дух послідовно набував правового характеру. Саме з цих причин людина і розпочала створювати необхідні закони, що врегульовували відповідні суспільні відносини. Звичаї ж й традиції, якими керувалося людство в додержавний період його розвитку, також поступово набирали правового характеру. Зокрема, так склалося в процесі розвитку людства, що кожне досягнення в основному ґрунтувалося на попередньому, тому дух будь-якої нації (народу) закономірно впливав на формування її природно-правового, державотворчого духу. Такий вплив і є причиною того, що правові системи різних держав мають свої національні відмінності. Сама назва «дух» – це істина, сенс буття як окремої людини, окремої нації (народу), так і самого людства. Дефініція духу нації (народу) є соціальною, доволі широкою цінністю. Зазначений феномен формувався протягом багатьох століть, під впливом різних умов і обставин, у тому числі й негативних – війн, революцій, голодоморів, природних катаклізмів тощо. Дух будь-якої нації (народу) бере свої витоки з часу утворення первісної общини людей, де конкретна людина стала її членом під впливом природного та пристосувального спонукання. Отож, людина підкорювалася законам первісної общини, в якій вона могла бути захищеною або знищеною, і почала розумово розвиватися: мислити, говорити та діяти в межах норм, дозволених первісною общиною. Формування духу общини, народу, у тому числі природноправового духу нації (народу), поступово вдосконалювалося. У сучасному житті кожна розумна людина знає, що вона може бути, за тих чи інших умов, захищеною чи обвинуваченою, а відповідно засудженою. Зауважимо, що дух нації (народу) визначається її ставленням у формі національних почуттів до власної держави і відповідної системи права. Природноправовий, державотворчий дух нації – це, перш за все, соціальна цінність людського буття, витоки якої були сформовані ще в первісно родовому суспільстві. Таким чином, у різних народів формування ознак природно-правового, державотворчого духу тривало у багатоманітних історичних умовах аж до часової межі утворення державності. Зазначений процес позадержавного правотворення відбувався, як зазначалося, на рівні звичаїв і традицій. Отже, дух нації – це не що інше, як історично витворені звичаї, традиції, а також форма світоглядності осіб даної національності. Під духом розуміється сила волі, бажання перемогти, бажання жити. Під духом нації (народу) можливо розуміти також і волю кожної людини певної національності. Одні люди живуть чесно, інші ведуть пошук легкого заробітку, у тому числі й незаконного, а тому своєю поведінкою ганьблять націю (народ). У кожної нації (народу) є своя духовна життєва сила волевиявлення, своя особлива гордість. Будь-яка нація, як і людина відповідної національності, повинні пишатися величчю свого національного інтелекту, мудрості й культури та прикладати своїх зусиль для зміцнення національної державності. Дух нації (народу) може викликати як довіру та прихильність, так і навпаки психологічно збуджувати недовіру та відчуженість. З цих причин дух нації (народу) природно характеризується у тій чи іншій плебсологічній ситуації ознаками позитивного або негативного соціально-психологічного впливу. Наприклад, дух нації (народу) може позитивно психологічно впливати на людину, зокрема, генерувати віру у себе, у свої власні сили, адже відомо, що той, хто допомагає сам собі, тому закономірно допомагають його душа, душі його предків, а в першу чергу Бог. Сподівання ж виключно на силу останнього, у формі живої, невидимої, велетенської безмежної міці розумових, фізичних та духовних природних властивостей – це сподівання на ретельне, ініціювати дієвість якого нікому, адже місце перебування Бога – у душі і серці кожного з нас, а поміж люду – у церкві. Одначе, якщо ж така сила, сила духу нації відсутня, то це засвідчує, що означена перебуває в притупленому, напівживому стані. У свою чергу, віру нації (народу) в себе вселяють її лідери, ті особи, яким вона повністю дові-

342

Розділ 5

ряє, хоча лідер нації (народу) може і не бути керівником відповідної держави, або бути в опозиції до неї. У такому випадку на теренах певної національної території можлива громадянська війна, інші військові конфлікти. Історичні події підтверджують, що саме лідери нації генерували в суспільстві нездоланний дух державності, а також захист прав та свобод людини. Дух нації (народу) у процесі її життєдіяльності може перебувати у стані спокою і навіть самоблудства, але в основному він суттєво діє на наш соціальний світ, який проходить через часовий простір тисячоліть. Особливе піднесення духу нації (народу) відбувається в ході революційних подій, національно-визвольної боротьби. Під поняттям «дух нації (народу)» доцільно розуміти також спрямованість та осмисленість нею ходу і результатів суспільного поступу. Усвідомлення нацією (народом) «що є що в реальному житті» стало підтвердженням наявності високоякісного рівня національного патріотизму: готовності до подвигів і людських жертв в ім’я національної незалежності (державності), любові до своєї рідної землі, тому в межах національної держави люди повинні навчитися розуміти, поважати, підтримувати одне одного, прислуховуватися до думки старших. Справжній дух нації (народу) не може здатися або на щось сподіватися. Під духом нації (народу) необхідно розуміти усе те, що притаманне їй, а саме – концепт національного державотворення. Саме з духу нації витворюється різноманіття об’єкта, а відтак предмета державотворення та правотворення. Дух нації (народу) – це її воля, свідомість волевиявлення, згуртованість, взаєморозуміння і підтримка, здатність об’єднатися у скрутну для неї годину. Дух нації (народу) елімінує собою також гордість за історію і сучасність своєї держави, повагу людей одне до одного, осіб інших національностей, бажання жити у мирі, добрі, любові та злагоді. Дух нації (народу) – це певне її конституативне, незалежне, незаперечне бажання більшості вплинути на оточуючий світ, у тому числі й на державу. Дух нації є та велика психічна сила, що має незаперечний вплив на зміцнення державності, а, в першу чергу, вольові патріотичні настрої, що історично формуються і передаються з покоління в покоління. Дух нації (народу) має потужний вплив на протікання плебсологічних процесів. Справжня нація (народ) є та нація, яка любить свою державу, своїх співвітчизників та прагне до розбудови демократичної національної держави. Дух нації (народу) – це її настрої, уподобання, переконання, віра та рівень довіри до органів державної влади. Дух нації (народу) можливо простежити на прикладі процесу державотворення Великої Британії, де про скасування посади короля не може бути й мови, хоча король фактично не виконує ніяких функцій глави держави, їх в основному виконує прем’єр-міністр. Національний дух є історично створений взаємозв’язок (моралі, поглядів, уявлень, ідей та ін.) людей певної національності, їх можливість завдяки вольовим і колективним здобуткам відстоювати свої переконання та погляди. Дух нації (народу) багато в чому залежить від правильності моральних міркувань про відповідні події і явища. Взаємозв’язок, взаєморозміщення складових частин – певних елементів духу нації (народу) як цілого утворює неординарну плебсологічну філософсько-правову композицію. Отож, структура духу нації (народу) сформатована з окремих компонентів світогляду людини: її світобачення, культурного життя, історичних звичаїв, традицій, правових поглядів, правової свідомості, правової культури. Структура духу нації (народу) сформувалася ще з давнини. З часом, структура духу нації (народу) зазнавала змін, але головний її зміст (те, чим вона живе, що сповідує) залишався впродовж століть і тисячоліть стабільним або зазнавав корінних змін. Наприклад, штучне запровадження християнства на теренах Київської Русі викликало небачений фізичний і моральний супротив слов’ян і сприяло переформатуванню їхньої сфери духу, а також природно-правового, державотворчого духу. Отож, дух нації (народу) складався як на генетичному рівні, так й в історичному плані. Якщо ж дух нації (народу) генетично слабкий, то це створювало привабливі умови для активного функціонування репресивної системи, адже дух нації (народу) являє собою її природне ставлення до держави і суспільства. Іншими словами, дух нації (народу) виявляється у певному рівні її свідомості, а структура духу нації – це те, що він містить у собі. У даному контексті варто визначити структуру духу нації (народу):

5.2

343

1) деякі зв’язки між людьми однієї національності, що проявляються через національну мову, звичаї, традиції, історичне минуле і сьогодення; 2) вольові і духовні здібності кожної людини певної національності; 3) самосвідомість народу, осмислення народом подій, ідей, мрій тощо, які впливають на життя кожної людини і держави в цілому; 4) природна національна течія, яка увібрала в себе усі інтереси, позиції, ідеї народу і вагомо впливає на сукупність його дій; 5) духовне почуття народу, держави; 6) національна самосвідомість суспільства, його погляди і уявлення про зміст людського життя у контексті процесу національного державотворення та правотворення; 7) правова свідомість, правова культура як будь-якого представника нації (народу), так і відповідна сумарна величина в межах означеної природної форми; 8) мораль, чесність, гідність нації (народу); 9) природне бажання людини певної національності бути побаченою і почутою у суспільстві для задоволення потреб останньої у конкуренції з державною владою. Структура духу нації (народу) формується за рахунок усіх верств населення. В організаційній структурі природно-правового, державотворчого духу нації (народу) розглядаються як єдине ціле: людина, сім’я, навколишнє середовище (оточення), осмислення людиною, ким вона є в державі. Дух нації (народу) – це щось майже надприродне, потужне, сміливе, витривале і в той же час ніщо, і ніхто не зміг і не зможе зламати його силу. На долю української державності випало багато випробувань: голодомори, війни, але вона вистояла і обов’язково розквітне, а це генерує дух нації! Дух нації (народу) об’єднує її для досягнення поставленої мети, у першу чергу – самозбереження. Але нація (народ) може і не досягти свого результату, заради якого вона долала певні перепони у боротьбі з державною владою, хоча і не була об’єднана своїм природним духом. Дух нації (народу) щільно пов’язаний із внутрішнім психічним життям конкретної людини відповідної національності, її моральним світом. Одначе, дух нації (народу) як загальна силова її потужність утворюється завдяки зв’язку – спільності ідей, поглядів, прагнень більшості. Відповідно дух нації (народу) скеровує діяльність окремих осіб або може конкретно упредметнюватися у ній. Наприклад, у Державному Гімні України – символу духовного відродження української нації, її автор П. Чубинський у словах «Ще не вмерла України, ні слава, ні воля» висловив споконвічну мрію і віру українців у щасливе, жадане майбутнє. На сучасному періоді державотворення відповідна ж ідея націлює українство на славну політичну мету наших мужніх предків – козаків – за українську Україну. Під духом нації (народу) можливо розуміти таку філософсько-правову категорію, яка в основі своїй має суто природно-правові витоки з явно властивими ґенезисно-генетичними ознаками, що мають масову генерацію. Ідея духу нації (народу) має бути обов’язково наявною в межах певної державної ідеології. У свою чергу, без належного задіяння духу нації як особливого плебсологічного філософсько-правового засобу про якісну реалізацію в тих чи інших історичних умовах національного державотворення не може бути й мови. Отже, ідея духу нації (народу) у контексті здійснення державотворення має, перш за все, високоморальну цінність суспільства. У тому разі, якщо силою зламати дух нації (народу), то можливо знищити й саму націю, а фактично вона може бути вже знищеною. Наприклад, під час першої української листопадовогрудневої 2004 р. буржуазно-демократичної революції людність на Майдані Незалежності об’єдналася спільною національною ідеєю. Проте, однієї ідеї замало, і щоб нація мала змогу досягти певної мети, потрібно не що інше, як її спільний дух – дух нації (народу). З іншого боку, дух нації (народу) – поняття доволі глобальне, яке не має чітко окреслених меж свого об’єкта. Отже, дух нації (народу) як природне утворення у повній мірі гармонізує з державністю як штучним витвором людського розуму. Це означає, що держава є тим засобом для людини, що має забезпечити її життєдіяльність. Саме з цією метою і була створена така система законодавства, яка дозволяє захистити права та свободи людини, нації (народу) від утисків державної влади або інших суб’єктів.

344

Розділ 5

В основі формування духу нації (народу) перебувають два фактори – людина і держава. Саме дух нації (народу) і сприяв виникненню та розвитку державності. Кожній особі, як і нації (народу), притаманний свій особливий дух. Відповідно з розвитком духу нації (народу) вдосконалюється і держава. Одначе, зазначений процес не наділений чітко виокремленою закономірністю, все залежить від суспільно-економічної ситуації, зовнішніх обставин, історичності моменту, наявності лідера та ін. Можна з впевненістю констатувати й зворотнє, що з розвитком держави вдосконалюється і дух нації (народу). Безперечно, що й держава морально зобов’язана, наявними у її розпорядженні засобами та способами, чинити цивілізований, демократичний вплив на стан духу нації (народу). Для унеможливлення виникнення суттєвих чи будь-яких інших протиріч між нацією (народом) з одного боку та державною владою – з іншого, необхідно, щоб діяльність органів державної влади була в достатній мірі наповнена духом нації (народу). Дух нації (народу) є самостійним, незалежним від будь-яких чинників безпосереднім об’єктом, який може реалізуватися у її одноразовому волевиявленні. Дух нації багато в чому впливає на формування внутрішньої та зовнішньої політики. Історично так склалося, що українська нація (народ) не на належному рівні впливає на діяльність органів державної влади, у тому числі діяльності правоохоронних органів. Зв’язок духу нації (народу) з державою реалізується через їхні функції. Такий вплив у класичному його варіанті повинен бути двостороннім і збалансованим (див. рис. 5.1). Якщо ж зникає рівновага між духом нації (народу) і державою, в останній можуть виникати революційні ситуації, заколоти, суспільні заворушення. За таких історичних умов дух нації (народу) збуджується і виявляється в більшій мірі, адже у даному разі миттєво зростає природна правова свідомість громадян. Бо дух нації (народу) – це загальні ідеї, що мають визначальне значення для її життя, які формують певні національні цінності. Це означає, що дух нації (народу) формує та координує її провідну роль.

Дух нації (народу)

Їхні функції

Держава

Рис. 5.1. Схема взаємозв’язку духу нації (народу) з державою через їх функції

Разом з тим, держава покликана координувати суспільні відносини, а отже, в якійсь мірі, і правовий дух нації, відтак – її дух взагалі (див. рис. 5.2). Держава

Дух нації

Правовий дух нації

Рис. 5.2. Схема співвідношення природно-правового, державотворчого духу нації (народу) і держави

5.2

345

Звернемо увагу на питання права мудрого простонароду як домінуючого елементу нації (народу) зі спільною ознакою їх природно-правового, державотворчого духу скеровувати процесом державотворення, правотворення, в суспільно-кризові історичні моменти, наприклад, у тому разі, коли у державі витворюються соціально-нестабільні ситуації, на зразок тієї, що передувала листопадово-грудневим 2004 р. суспільним заворушенням. Досвід суспільного розвитку підтверджує численні випадки незаконного захоплення влади в державі та створення завдяки хитрощам і силі умов необмеженого адміністрування, нав’язування політично-правової волі меншістю – більшості. Все ж, будь-яку націю, будьякий народ завжди монолітно об’єднує єдине прагнення до свободи, а тому в умовах демократії їх перемогти практично неможливо. І це навіть у тому разі, якщо вони будуть знищені. Слід підкреслити, що перемога над іншою нацією, іншим народом не є перемогою над ними, якщо вони повністю знищені, а є тільки перемогою над розумом переможця. У свою чергу, людина народжується для того, щоб творчо жити. Тому прагнення нації (народу) до свободи матеріалізується завдяки вольовим діям кожної людини і починається з усвідомлення даної мети. Свобода нації (народу) ймовірна у прямому розумінні за наявності державності та державного суверенітету, відсутності економічного й політичного гноблення, обмежень й утисків їх у суспільно-політичному житті. У плебсологічному філософсько-правовому значенні свобода являє собою наявність умов, сприятливих вияву людиною своєї особистої волі, що співпадає або не співпадає з волею нації (народу) в обставинах усвідомлення законів розвитку природи і суспільства, державних прав. У концентрованій філософсько-правовій пропорції свободу людини, нації (народу) доцільно сформулювати, маючи за основу їхні інтереси і мету та здатності діяти у контексті пізнання істини. В основному ж нація (народ) в умовах держави перебуває у цілковитій покорі. Правда, кожній нації, що має державність, властиві свої індивідуальні плебсологічні філософськоправові характеристики. Українська нація формувалася протягом багатьох століть, причім під впливом різноманітних історичних, соціальних, економічних і політичних процесів. Саме тому природно-правовий, державотворчий зміст поняття «дух нації» увібрав у себе увесь досвід державо- та правотворення в процесі ґенези української державності. Протягом епох сутність поняття «природно-правовий, державотворчий дух нації» ставала все більш глибокою і обґрунтованішою, адже з часом, змінювалися і запити самої людини, яка потребувала належного соціального захисту на кожному наступному з етапів суспільного розвитку. Український народ сформувався як нація, втім історично так склалося, що південні та південно-східні регіони України в добу російської-царської та радянськокомуністичної імперії були заселені не українцями, а особами інших національностей. Коли ж у сучасних умовах Україна постала як незалежна держава, Український народ зіштовхнулася з великою кількістю державотворчих проблем. Мільйони люду переконалися, що за сутністю своєю справа національного державотворення є до крайності утяжливим соціальним процесом. Отож, сучасна українська держава характеризується за принципом надто великої скупості верхів та інертності низів. І це за умови систематичного соціального тиску на мудрий простонарод, який здійснює державна влада. Зокрема, 31 жовтня 2006 р. Київський міський голова Л. Черновецький запровадив нові житлово-комунальні тарифи, у тому числі на квартплату. Таким чином, лише за 2007 рік планувалося отримати від киян близько 2,5 мільярда гривень, хоча зазначені тарифи і квартплату нелогічно підвищувати швидше, аніж зростають доходи киян. У свою чергу, депутатське об’єднання Київської міської ради «Демократичний Київ» звернулося до киян із закликом вийти 7 грудня 2006 р. о 10 годині до Київради, на вул. Хрещатик. За нашими підрахунками на вказаний час до Київради прибуло декілька тисяч киян. Виникає закономірне запитання: «Чому мешканці столиці позбавлені активності та ініціативи?». Саме така недіяльна поведінка киян не сприятиме їхньому соціальному самозахисту. Такі ж аналогічні ситуації утворилися й у регіонах. Втім, незадоволення люду в державі має здатність повільно накопичуватися до певної межі. І це тому, що цінність

346

Розділ 5

природно-правового, державотворчого духу нації (народу) визначається її випробуванням. Перевірка справжніх властивостей, якостей природного механізму дії природно-правового, державотворчого духу нації (народу) відбувається невідворотно, за велінням плебсологічної філософсько-правової ситуації, тобто протікає щонайшвидше у формі суспільних заворушень. Щоправда, час від часу природно-правовий, державотворчий дух нації (народу) конкретизується виявленням її готовності щодо захисту власних інтересів, а фактично інтересів кожної людини у протистоянні з державою. Незгоди між мудрим простонародом (в основному діє у консонансі з прогресивною опозиційною елітою) і державною владою з завше спірного питання стану соціальної справедливості, можуть тривати у кшталті широкого публічного обговорення або на рівні чуток. Усе залежить від суспільно-політичної, економічної ситуації в державі, врешті-решт від сукупності величин віддзеркалюючих справжні обставини соціального буття – демократії, законності. Природно-правовий, державотворчий дух нації (народу) закономірно направлений на те, щоб у міру можливого, мирними, ненасильницькими способами і методами обмежити владу пануючої соціальної групи в державі, яка, до речі, завжди спирається на силу. Мудрий простонарод, який завжди перебуває у єдності з прогресивною опозиційною елітою з притаманним їм природно-правовим, державотворчим духом нації (народу), бажає не допустити поширення в державі анархічних, диктаторських тенденцій, беззаконня, усього того, що явно суперечить позитивним закономірностям суспільного життя. Втім, мудрий простонарод, окрилений природно-правовим, державотворчим духом нації (народу), декларує бажане, умовно-нормативне на рівні слухів і вісток. Усе залежить від сутності проблеми, правової культури нації (народу), її правової свідомості, здатністю усвідомлення відповідальності перед власною совістю і Богом. Природно-правовий, державотворчий дух нації (народу) як виключно натуральний компонент, наявний у свідомості кожної людини відповідної національності, допоки вона жива, і покидає її тіло, як покидає його сила розумова і фізична. Одначе, природно-правовий, державотворчий дух нації (народу), як матеріалізований у психіці однієї людини, може повністю або частково перебувати у стані самоблудства. За даних обставин людина здатна вчиняти злочини проти власного народу. Природно-правовий, державотворчий дух нації (народу) направлений на започаткування та збереження справедливої державності, підтримання справжніх демократичних засад. Природно-правовий, державотворчий дух нації (народу) реалізується як через саму націю (народ), так і завдяки органам її державної влади. Останні ж у зазначеному процесі не передують і відзначаються явною консервативністю. Наприклад, з 1929 по 1986 рр. у Великобританії на законодавчому рівні вирішувалося питання створення державної (королівської) служби кримінального переслідування і обвинувачення. І це не випадково, адже загальновідомо, що англійське законодавство та державні інституції відрізняються своїм консерватизмом. Англія не має прокуратури у нашому розумінні, але там була створена служба кримінального переслідування і обвинувачення1030. Кожна нація (народ) закономірно наділена властивим їй природно-правовим, державотворчим духом. Однак, оскільки людство проживає в умовах державності, то субстанція природно-правового, державотворчого духу нації (народу) зазнає деякої видозміни, і тому вважається природносоціальним явищем. Це означає, що з прогресом розумової діяльності природний правовий дух нації (народу) суттєво змістовно наповнюється, а її недосконалість значно дистанціюється від чергової історичної довершеності. Ознаки недовершеності природно-правового, державотворчого духу нації (народу) набувають деякої соціальної затушованості і постають у часових межах нейтральними величинами. Природно-правовий державотворчий дух нації 1030

Михайленко О. Р. Прокуратура України : [підручник] / О. Р. Михайленко. – К. : Юрінком Інтер, 2005. – С. 273–274.

5.2

347

(народу) – це похідна величина природного права і чинної правової системи, їх комплексна плебсологічна філософсько-правова форма, що в основному упредметнена у формі масової свідомості як сукупності поглядів, уявлень, настроїв, соціальних почуттів, емоцій. Природно-правовий державотворчий дух нації (народу) утримує в своїх плебсологічних філософсько-правових вимірах її національно-правові, інші інтереси та соціальні позиції. Адже будьяка нація (народ) наділена своїми стереотипними переконаннями, установками і оцінками, які формуються впродовж певного часового періоду. Становлення і формування природноправового державотворчого духу нації (народу) триває у процесі ґенезису людини та її природно-правового духу як складового означеної комплексної форми, хоча правовий дух нації (народу) витворюється усією людністю як єдиним цілим, зумовленим соціальними взаємозв’язками. Проблема природно-правового державотворчого духу нації (народу), звісно ж, стосується також і питання національного духу українського права. У контексті висловленого С. С. Сливка вважає, що національний дух українського права – це внутрішній вияв права у контексті історичного розвитку1031. Безперечно, що саме суспільні відносини суттєво кристалізують зміст природно-правового, державотворчого духу нації (народу). Субстанція ж природно-правового, державотворчого духу нації (народу) як одноразове дійство неможлива з цілком об’єктивних причин. Протилежне ж характерніше для таких політичних цінностей як ідеології, доктрини тощо. Отож, помірність природно-правового, державотворчого духу нації (народу) є гарантом політичної стабільності в державі. При усій явності природноправового, державотворчого духу нації (народу), а передусім людини, її «розум знає, а воля діє»1032. Втім, природа людського духу зумовлює собою найглибшу сутність права і держави. У душі ж людини народжується чуття права, його гідності і мети. Добровільне визнання позитивного права, на думку Л. В. Петрової, здійснюється більш легко тоді, коли більше свободи, справедливості і автономії в його нормах. Позитивне право має значущість тією мірою, якою в нього виражено природне право людини. В усіх випадках розбіжності позитивне право виявляється видимістю природного права, не правом1033. Отож, проблема плебсологічного філософсько-правового бачення природно-правового, державотворчого духу людини, нації (народу) має безпосередній зв’язок з питанням позитивного права, а також комунікативної його природи та правової комунікації. В нинішніх соціокультурних умовах, як правильно відзначає А. С. Токарська, право більше не може розглядатися лише як міра суспільної свободи, «дарована» суб’єктові державою (чи іншою владною інституцією). Право все більше заявляє про себе як «самостворювальний» («аутопойєтичний») феномен, котрий є похідним не тільки (і не стільки) від «волі суверена», скільки формується в надрах інтерактивного середовища суспільних відносин і підноситься до рівня закону через комунікативні механізми, що діють у соціально-політичному бутті1034. У завершальному циклі розгляду тематики плебсологічного філософсько-правового бачення природно-правового, державотворчого духу людини, нації (народу) необхідно виокремити наступну вагому закономірність. Якщо держава сильна національним духом, а відповідно природно-правовим, державотворчим духом нації, снагою суверенної волі народу, то це позитивно відображається на функціонуванні органів її влади, загальній життєдіяльності всього суспільства. Модель природно-правового, державотворчого духу нації (народу) базується на субстанційній силі національного духу як особливому плебсологіч1031

Сливка С. С. Юридична деонтологія : [підручник] / С. С. Сливка. – Вид. 4-те. – К. : Атіка, 2013. – С. 55. Петрова Л. В. Фундаментальні проблеми методології права (філософсько-правовий дискурс) : автореф. дис. … д-ра юрид. наук : спец. 12.00.12 «Філософія права» / Л. В. Петрова ; Нац. юрид. акад. України ім. Я. Мудрого. – Харків, 1998. – С. 30. 1033 Там само. – С. 31. 1034 Токарська А. С. Правова комунікація в контексті посткласичного праворозуміння : автореф. дис. … д-ра юрид. наук: спец. 12.00.12 «Філософія права» / А. С. Токарська ; Київ. нац. ун-т внутр. справ. – К., 2008. – С. 12. 1032

348

Розділ 5

ному філософсько-правовому компоненті. Зокрема, національний дух держави наповнює форму останньої своїм надзвичайним змістом, зокрема, добре розвиненою національною економікою, господарсько-фінансовою діяльністю, банківською системою, науковою галуззю, військово-промисловим комплексом тощо. Це, звісно ж, залежить також у якійсь мірі від характеру суверенної волі нації (народу) та від особистості її лідера. Розвиток природно-правового, державотворчого духу нації (народу) набуває все більших проявів у різних сферах її життєдіяльності. На сьогоднішній день вплив природно-правового, державотворчого духу нації (народу) на суспільні, державотворчі та правотворчі проблеми надзвичайно великий. Варто водночас припустити, що природно-правовий, державотворчий дух нації (народу) є тотожним феномену український національний дух, який лише у ХХІ ст. двічі вибухав потужною революційною хвилею, сила і швидкість якої могли знести з політичної арени будь-якого ворога…1035 Проте нація (народ), як і конкретна людина – її представник в умовах держави, завжди бажають жити в більш кращих умовах. Саме тому держава має дбати про забезпечення прав і свобод людини та гідні умови її життєдіяльності. З означенного можливо констатувати, що природно-правовий, державотворчий дух нації (народу) – це суспільні відносини, що спрямовані на вдосконалення держави. Є усі підстави вважати, що політика держави може співпадати з духом нації (народу), а отже, природно-правовим, державотворчим її духом, а може і не збігатися. У першому випадку перетин даних сфер життєдіяльності конкретизується у формі позитивного вольового моменту, або навпаки негативного. Показник спільного вольового моменту нації (народу) та держави функціонує на рівні свідомості і рідко характеризується стабільною рівновагою. Забезпечення сталості, незмінності у проблематиці єдності вольового моменту – природно-правового, державотворчого духу нації (народу) і політики держави залежить від цілої низки чинників, а, в першу чергу, від історичності моменту. Отже, рівень вольового моменту духу – поєднання природно-правового, державотворчого духу нації (народу) і політики держави час від часу зазнає змін. Усе залежить від того, як людина ставиться до держави, і навпаки, як держава в особі органів її влади відноситься до конкретної людини. Зрозуміло, що держава може існувати і не мати свого впевненого національного «Я». У даній ситуації, вірогідніше всього, що влада в такій державі діє не для блага народу, а для задоволення своїх власних інтересів та інтересів окремої соціальної групи або груп. У такій державі є умовно наявними тенденції до запровадження необмеженості влади пануючого соціального прошарку. Це означає, що державна влада повинна повсякчас прислухатися до стану природно-правового, державотворчого духу нації (народу). Вплив же державної влади з метою стабілізації природно-правового, державотворчого духу нації (народу) як особливого явища має становити комплексну систему інтелектуальних та силових дій. Одначе, належний рівень природно-правового, державотворчого духу нації (народу) дозволяє мудрому простонароду у консонансі з прогресивною опозиційною елітою боротися з узурпованою державною владою за соціальну справедливість і законність. У підсумковій частині зауважимо про необхідність явного розмежування понять «нація» і «народ», хоча фактично становимо знак рівності між ними виключно умовно, з причин європейського розуміння даної проблематики. Очевидно, що нація і народ, особливо в умовах України, як до речі, й інших держав, що виникли після розпаду колишнього СРСР, є протилежними, різнорідними за своєю змістовною сутністю дефініціями, а відповідно й суб’єктами. Узагальнено плебсологічне філософсько-правове розмежування означених компонентів евентуально реалізувати у формі аксіоми: будь-яка нація, будучи природним творінням, є народом, тоді як не кожний такий – це нація. 1035

Шевченко О. О. Плебсологічне філософсько-правове осмислення історичної ролі еліти і нації / О. О. Шевченко // Часопис Київ. ун-ту права. – 2015. – № 2. – С. 6–10.

349

5.3

5.3. ПЛЕБСОЛОГІЧНЕ ФІЛОСОФСЬКО-ПРАВОВЕ ОСЯГНЕННЯ РЕЗЕРВНОГО ПОТЕНЦІАЛУ БЮРОКРАТИЧНОГО ДУХУ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇ

Актуальність тематики плебсологічного філософсько-правового осягнення резервного потенціалу бюрократичного духу української нації об’єктивно зумовлена, в першу чергу, потребами практики національного державотворення, адже в сучасних умовах історичного розвитку національної державності в Україні активне застосування резервного потенціалу бюрократичного духу української нації є велінням часу. Історичний аналіз процесу виникнення та розвитку в умовах планети Земля людини як розумної істоти засвідчує, що бюрократія, як завчасно передбачений Вищим розумом для тієї ж людини продукт його невпинної у просторово-часовому вимірі діяльності, на превеликий жаль, не виявила в умовах світового суспільства своєї повної реалізації. Природна ж сутність бюрократії очевидна. Так, ознаки бюрократії властиві, у першу чергу, й живій дикій природі, зокрема, рослинам, комахам, рибам, птахам, тваринам, тобто тим представникам природного світу, які ведуть свій спосіб існування в умовах зграї, табуна та ін. З означеного варто констатувати, що бюрократія у формі тих чи інших закономірностей супроводжує людство упродовж його земного розвитку, починаючи формуватися ще з стадного періоду, і зазначений процес триває донині. Отже, щодо суспільства, певного народу, а саме тієї чи іншої нації, то бюрократія є тим природно-соціальним явищем, що упредметнене в загальне та видові поняття, а відповідно: загальну, видові, групові та нетипові концепції. Таким чином, бюрократія як істинно природне, не штучно створене людиною явище є реальним продуктивним соціальним важелем, тобто тим феноменальним засобом, при вдалому застосуванні якого цілком можливе отримання в демократично одержавленому суспільстві певного коефіцієнта корисної дії, у тому числу у політико-правовій, соціально-економічній, моральній та в інших сферах людської діяльності. Звісно, що бюрократія як наявний у дійсності природно-соціальний факт з позиції філософії реалізму наділена різнобічними рисами, а відповідно й кваліфікація бюрократії на види можлива в умовах системи тих чи інших варіантів. Найтиповішими серед них є ознаки бюрократії позитивного і негативного характеру. Наприклад, бюрократію, що є наявною в сучасній Україні у сфері органів державної влади, за ознакою дій осіб, які перебувають на службі, в залежності від того відповідають чи не відповідають вони чинним у суспільстві морально етичним нормам, доцільно поділити на два види – позитивну і негативну. До першого виду позитивної бюрократії, у її практичному сенсі, коли названа являє собою певний рівень масового додержання службовими особами чинних у суспільстві морально-етичних, а відповідно й правових норм, варто віднести ті законні їх дії, що заслуговують ствердні, похвальні відгуки громадськості. У такому випадку до зазначеного виду бюрократії слід віднести дотримання: 1) неофіційно встановленних правил апаратної роботи; 2) звичаїв і традицій національного, відомчого характеру та ін. Співвідносно до другого, негативного виду бюрократії, з урахуванням поставленої мети, варто віднести дії та бездіяльність зазначеної категорії службових осіб, що може проявлятися у: 1) формальному ставленні до державних справ; 2) дотриманні лише зовнішньої форми процесу виконання дорученої державної справи та зневаги до її суті; 3) підбору на державну службу, а особливо у силові структури осіб за принципом – родинних відносин, дітей друзів і знайомих; отримання хабара та ін.; потурання по службі тощо. Служити державі не означає слугувати (бути слугою, прислугою) в окремих посадових осіб, причім навіть найвищого рангу і чину, виконуючи їхні особисті прохання і бажання. Між іншим законом про кримінальну відповідальність визнано (примітка до ст. 364 КК України), що службовими особами є ті особи, які постійно, тимчасово чи за спеціальним повноваженням здійснюють функції представників влади чи місцевого самоврядування, а також обіймають постійно чи тимчасово в органах державної влади, органах місцевого само-

350

Розділ 5

врядування, на державних чи комунальних підприємствах, в установах чи організаціях посади, пов’язані з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських функцій, або виконують такі функції за спеціальним повноваженням, яким особа наділяється повноважним органом державної влади, органом місцевого самоврядування, центральним органом державного управління із спеціальним статусом, повноважним органом чи повноважною особою підприємства, установи, організації, судом або законом. З означеного варто прийти до висновку, що бюрократія як явище об’єктивного соціального світу, до функціонування якого фактично задіяне майже усе земне суспільство, є закономірним наслідком суто природних причин, що закладені у глибині генотипу людини як розумної істоти, а отже, нації (народу), людства взагалі. Названа парадигма як логічно випливає з сутності пропонованої концепції оригінально матеріалізується у кшталт новітньої плебсологічної філософсько-правової категорії бюрократичний дух суспільства. У плебсологічному філософсько-правовому розумінні кожна нація, у тому ж числі й українська, є конкретною історичною спільністю людей, які об’єднані єдиною мовою, психологічними рисами характеру, темпераменту, а також рисами культури, території, геополітичного розташування, внутрішніми економічними та іншими зв’язками, що наділена вродженими від природи ознаками бюрократичного духу. Та все ж, хоча кожна одержавлена, а так само й українська нація, з плебсологічного філософсько-правового погляду і є завчасно обдарована Творцем певною величиною бюрократичного духу, втім вона ж, наділена ним же – Богом, безсумнівними ознаками усамітнення як природним правом на самовизначення з метою формування власної держави. Це означає, що будь-яка нація (народ) з плебсологічного погляду за певних історичних умов має природне право на утворення держави за національним принципом, тобто має право на вираження своєї суверенної волі. Зазначений висновок зумовлений в результаті аналізу багатовікової історії португальського, іспанського, французького, італійського, німецького, польського, болгарського, словацького, українського процесів право-державотворення. Без достатнього рівня бюрократичного духу нації неможлива реалізація її прагнення до самовизначення. Так влаштований земний світ, що з бюрократичного духу нації (народу) розпочинається усе буденне її життя, і це у повній мірі стосується будь-якого національного процесу державотворення, адже бюрократичний дух суспільства у певній мірі сприяє виникненню та розвитку інституту державності. Таким чином, українське, як й друге одержавлене суспільство, набуло у свій час перших ознак державності завдяки природному феномену бюрократичного духу. Сутність резервного потенціалу бюрократичного духу української нації полягає, поперше, в новаційних пропозиціях щодо вдосконалення апаратної роботи представників усіх гілок державної влади. Резервний потенціал бюрократичного духу української нації ґрунтується на позитивних засобах, які з різних причин не використовуються, тобто не задіяні. Щоправда, деякий резерв бюрократичного духу української нації зосереджений і в негативних факторах, які за певних обставин можливо трансформувати у позитивні. Водночас, варто пам’ятати, що далеко не весь негативний сегмент бюрократичного духу української нації є можливим перебудувати у позитивний, як і не можливо людині спрямувати потік води у річці у зворотному напрямі – з гирла до першоджерел. Резервний потенціал бюрократичного духу української нації варто класифікувати на два види. До першого виду варто віднести той масив його ознак, що можуть бути реалізовані при мінімальній витраті часу фізичних та інтелектуальних сил, а також матеріальних ресурсів, а відповідно його основними носіями є елементи природного походження. До другого виду резервного потенціалу бюрократичного духу української нації слід відмежувати ті категорії, сутність яких вибудувана виключно на соціальних засадах. Наприклад, повна люстрація органів державної влади. Йдеться, зокрема, про відсторонення від органів державної влади осіб, які заплямували себе корупційними діями та іншими кримінальними правопорушеннями. Резервний потенціал бюрократичного духу української нації являє собою запас певної

351

5.4

системи наявних знань з плебсології, а фактично можливих засобів, які доцільно евентуально використовувати з метою якісного підвищення морально-психологічного, культурного, професійного рівня суб’єктів органів усіх гілок державної влади. У свою чергу, потенціал резерву бюрократичного духу української нації – це передусім ті кількісні величини, які дозволяють у певній плебсологічній мірі характеризувати відповідний запас. Варто розуміти ті параметри демократичної міцності держави, що не можуть бути зруйновані, наприклад, неординарним масовим процесом порушення прав та свобод людини в Україні. Резюмуючи питання резервного потенціалу бюрократичного духу української нації, доцільно констатувати наступне. По-перше, бюрократичний дух української, як і будь-якої іншої нації, є неперевершена, природою зумовлена сила, сутність змісту якої має біологопсихологічну основу. По-друге, бюрократичний дух української нації має своїм основним завданням сприяти: а) повноцінному вираженню суверенної волі Українського народу (громадян України всіх національностей); б) врегульовуванню відносини Бог – людина, суспільство, держава; в) започаткуванню, розвитку та збереженню істинно національної державності в ім’я природно-правової безпеки корінної нації, а отже, створенню ідеальних умов щодо захисту прав і свобод людини; г) покращенню морально-психологічного та професійного рівня усіх суб’єктів органів державної влади; д) зміцненню громадянської злагоди, підвищенню якості процесів державотворення в Україні; е) зменшенню поляризації українського суспільства; є) позитивного впливу на цивілізаційний розвиток людства1036.

5.4. ПРИРОДНО-ПРАВОВИЙ ДЕРЖАВОТВОРЧИЙ ДУХ НАЦІЇ (НАРОДУ) І ФЕНОМЕН СЛУЖБОВОЇ ОСОБИ ЯК ПРЕДСТАВНИКА ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ У ПЛЕБСОЛОГІЧНОМУ ЇХ ВИМІРІ

Актуальність тематики природно-правового державотворчого духу нації (народу) і феномену службової особи як представника державної влади у плебсологічному їх вимірі варто об’єктивно об’єктивувати потребами теоретико-праксисного філософсько-правового змісту. Водночас у контексті предмету задекларованої теми пізнання доцільно підкреслити, що наукові дослідження з відповідного питання іншими вченими-правознавцями не проводилися. Початково, все ж, слід вважати вірним висунути наукову версію, що природно-правовий, державотворчий дух нації (народу) може лише позитивно впливати на, визначений ст. 6 Конституції України, феномен службової особи як представника законодавчої, виконавчої та судової державної влади. Щоправда, феноменальність алгоритму службової особи як представника державної влади у плебсологічному, тобто філософсько-правовому форматі, можливо пояснити, у першу чергу багатоаспектністю даної проблеми. Важливим питанням у зазначеній філософсько-правовій парадигмі посідає проблема судді, не як службової особи, а носія судової, хоч і державної влади, а також народного депутата України. Іншими словами: суддя, як і представник законодавчої влади – народний депутат України, ні в якій мірі не можуть бути службовою особою. Разом з тим, слід звернути увагу на поняття службової особи, що визначене у ч. 3 ст. 18 КК України. У даній нормі, зокрема зазначається, що службовими особами є особи, які постійно чи тимчасово, або за спеціальними повноваженнями здійснюють функції представників влади чи місцевого самоврядування, а також постійно чи тимчасово обіймають в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах чи організаціях посади, пов’язані з виконанням організаційно-розпоряд1036

Скригонюк М. І. Плебсологічне осягнення резервного потенціалу бюрократичного духу української нації / М. І. Скригонюк // Правові проблеми взаємодії влади і громадянського суспільства : мат-ли Міжн. наук.-практ. конф. (10–11 жовтня 2012 р., м. Київ). Восьмі юридичні читання. – К. : Вид. НПУ імені М. П. Драгоманова, 2012. – С. 163.

352

Розділ 5

чих чи адміністративно-господарських функцій, або виконують такі функції за спеціальним повноваженням, яким особа наділяється повноважним органом державної влади, органом місцевого самоврядування, центральним органом державного управління, і з спеціальним статусом, повноважним органом чи повноважною службовою особою підприємства, установи, організації, судом або законом. Втім доречно зазначити, що поняття природно-правового, державотворчого духу нації (народу), все ж, є вторинним у порівнянні з категорією духу нації (народу). У контексті зазначеного А. І. Морозов вважає, що «дух – це основа для подальшого розвитку і еволюціонування у світі. Це перша тверда основа природного законодавства. Усі фізичні закони природи походять від нього. Це перетворення усього сущого у Всесвіті. Дух присутній у всьому, що є у Всесвіті, він пронизує все. Немає нічого, у чому б не було духу… Дух як першооснова всього у Всесвіті, є творцем усього: галактик, планет, хімічних елементів – абсолютно всього, первинна світова закономірність»1037. Природно-правовий, державотворчий дух української нації (народу) спокон віків закономірно ініціюється та зберігається й відтворюється у відповідних плебсологічних ситуаціях на достатньо високому духовному рівні народної мудрості, а передусім ще з доісторичного періоду, про що засвідчують археологічні джерела та історичні глибини народної пам’яті, зокрема, джерела усної історії: 1) міфологія; 2) релігійні вірування; 3) усна народна творчість, у тому числі приказки, легенди, перекази, народні думи, фольклорно-пісенна творчість, а також інститут громадської думки. Водночас позитивний вплив природно-правового, державотворчого духу нації (народу) на посадову особу як представника державної влади має тісний зв’язок зі сферою стародавньої свідомості, що уречевлюється: 1) у єдності простору та сфери влади; 2) єдності часу та духу як філософської спадщини; 3) святості як вищого морального ідеалу1038. Цілком логічно, що модерний природно-правовий, державотворчий дух української нації (народу) має безпосередній зв’язок з означеними ґенезисно-історичними витоками та характеризується явними дієвими ознаками соціально-психологічного впливу на посадову особу як представника державної влади. Дана закономірність залежності рівня природноправового, державотворчого духу нації (народу) від стану дотримання суспільством норм моралі, звичаїв, традицій, а так само й правових норм поведінки, законності, в результаті впливає на дії посадових осіб як представників державної влади. У свою чергу, рівень природно-правового, державотворчого духу нації (народу) має суттєвий позитивний вплив на формування та здійснення процесу державотворення. До структури природно-правового, державотворчого духу нації (народу) бажано віднести всю систему знань про ментальність, звичаї та закони її життєдіяльності в умовах одержавленого суспільства. Зокрема, до структури природно-правового, державотворчого духу нації можливо виокремити різнорідні відомості про історичні державно-правові цінності, наприклад, літературні пам’ятки («Повість врем’янних літ», «Слово про закон і благодать», Літописи та ін.), а також церкви, фортеці, інші історично значущі будівлі і споруди, палаци, національні парки, місця поховання відомих державних та громадських діячів, національних героїв, символи державної влади (гетьманські булави, клейноди, печатки) та другі значущі матеріальні цінності. Саме тому, згадана цілісна монолітність масової свідомості не є формальною однорідною математичною сумою критеріїв, що належать індивідуальностям. Так, проведення, наприклад, опозицією демонстрації, походу, мітингу у центрі будь-якого міста чи столиці, за участі великої кількості людей, не становить для особи – учасника психологічних бар’єрів – страху, моральних незручностей. І навпаки, якщо у відповідних заходах бере участь невелика кількість людей, у такому разі майже кожна особа характеризується депресивним психічним 1037

Морозов А. Идеология разума / А. Морозов. – Киев : Издательский Дом Дмитрия Бураго, 2008. – С. 8–9. Ковальчук Н. Д. Символічні структури етнокультурного процесу в Україні : автореф. дис. … д-ра філос. наук : спец. 09.00.04 / Н. Д. Ковальчук ; Ін-т філософії ім. Г. С. Сковороди НАН України. – К., 2007. – С. 8.

1038

5.4

353

станом, проявами нервувань. Особливо у таких умовах збуджуються рефлекси самозбереження, самозахисту, що проявляються як емоційна реакція на небезпеку, адже юрба, у тому числі, зібрана у відповідній формі, громада: хутора, села, селища, міста або трудовий колектив та ін., психологічно впливає на особу, а так само й посадову як представника державної влади (законодавчої, виконавчої та судової). Форми такого психологічного впливу на особу залежать від змісту психологічних настроїв учасників юрби, а також громадської думки, політичної ситуації в державі та ін. Так, варіант соціально-психологічного впливу громади, зібраної у формі юрби як певної кількості громадян, у тому числі й представників мудрого простонароду, на службову особу, визначається системою чинників: кількістю учасників юрби та їх психологічним налаштуванням; історичністю політичного моменту; вагомістю суперечливості питання; рівнем службового становища особи; часом, місцем, пори року та ін. І це при тому, що процес суспільнокорисної діяльності мудрого простонароду в зазначених ситуаціях, як правило, триває за участі представників прогресивної опозиційної еліти. Зрозуміло, що морально-психологічне збудження в учасників громади негативного, ворожого ставлення до представників державної влади, а відтак й громадського порядку, детермінується комплексом причин і умов. Але, зібрана в єдине місце громада, психологічно впливає на людину своєрідним «магнітним» біополем, зваблюючи її на деякий час до себе принаймні увагою. Так, зібрана у формі юрби, громада завше викликає зацікавленість у сторонньої особи та привертає увагу останньої. Проте, якщо громада, яка зібрана у формі юрби, має властивість приваблювати до себе людину, то вона також за певних умов наділена природною здатністю і відштовхувати її. Це, в першу чергу, стосується ситуації протистояння між мудрим простонародом і державною владою у кризові періоди національного державотворення. Йдеться про мирну боротьбу загонів, сформованих з представників мудрого простонароду, з державою в особі органів її узурпованої влади. Яскравим прикладом мирної боротьби мудрого простонароду у консонансі з прогресивною опозиційною елітою, що діяли під позитивним психологічним впливом природно-правового, державотворчого духу нації (народу), з режимом узурпованої державної влади в Україні, постали події мирної Революції Гідності 2014 року в м. Києві. Воднораз, зваблення громадою, зібраною у формі юрби, до себе окремих осіб можливе як у позитивному, так й у негативному значенні, тобто у вчиненні суспільно-корисних актів, у тому числі актів громадянської непокори, революцій та скоєнні правопорушень і злочинів. Це цілком природно, адже плебсологічна сила громади, зібраної у формі юрби, закономірно зростає зі збільшенням кількості громадян у юрбі. Наприклад, перехід у нічний час, великої групи людей через хащі густого лісового масиву не має особливих психологічних складностей. Одначе, подолання тієї ж дистанції в тих же умовах однією особою є доволі серйозним психологічним завданням для неї. Так, в умовах групи осіб або громади, зібраної у формі юрби та ін., конкретна людина психологічно почуває себе безпечніше, навіть якщо її ведуть на страту. З’ясуємо, яким же чином може реально впливати природно-правовий, державотворчий дух нації (народу) в умовах громади як мешканців певного населеного пункту, а також відповідної громади, що зібрана у формі юрби, на службову особу як представника органів державної влади, а особливо в суспільно-кризових ситуаціях. У першу чергу, варто підкреслити, що поняття «природно-правовий, державотворчий дух», а отже правовий, державотворчий дух певної громади є дещо близьким до категорій громадська думка, суспільні настрої та ін. Проте сутність природно-правового, державотворчого духу громади, мудрого простонароду, нації (народу) являє собою умовну збірну дефініцію, функціонуючу як плебсологічне філософсько-правове явище у формі соціально-психологічного поля з певним запасом відповідної енергії. У контексті питання, що досліджується, доцільно початково провести експеримент за принципом трьохрівневої системи (див. рис. 5.3).

354

Розділ 5

добре нормально негативно відмовилися 1265

204 283 481 297

829 392 308

Юрба, учасники якої скоюють свавілля Опитані

Результати опитуваних пасажирів «низовиків»

Юрба Опитані

Напів’юрба

1529

56 1780 1836

Всього 4630 Рис. 5.3. Схема-таблиця трьохрівневої системи дослідження впливу громади, що зібрана у формі юрби, на посадову особу

Сутність першого рівня полягає в тому, що в експериментальних умовах було перевірено вплив невеликої юрби (громади), тимчасової спільності, у якій її учасники перебувають в обмеженому, переповненому середовищі (автобусі), в комфортному (сидять) і некомфортному стані, мають усвідомлювану гуртову, проміжну мету, дещо зв’язані емоційним станом та відносно мінливим об’єктом уваги. Таке скупчення людей ми називаємо «напів’юрбою». Доречно зазначити також, що вказану сукупність людей, за відповідними класифікаційними (соціально-психологічними) ознаками, неможливо віднести ні до дефініції юрба, ні до поняття людська група, ні до категорії соціальна група. Відзначимо також, що належних наукових досліджень з означеної тематики фактично ніхто з науковців не проводив. Щодо питань психологічної маси, як певної сукупності людей, то вони у свій час були об’єктом наукової уваги австрійського психолога Зігмунда Фрейда. Та відновимо думку з приводу проведення зазначеного експерименту як методу дослідження, що відбувся за допомогою доцільно вибраних соціальних умов. Так, впродовж 2000 р. у м. Києві ми провели спостереження за пасажирами переповнених автобусів, швидкісного рейсу № 67. Рух автобусів здійснювався за маршрутом – мікрорайон «Троєщина» – станція метро «Петрівка». Кожного разу автобуси були переповнені пасажирами так, що вони щільно стояли один біля одного, інші – сиділи (всього від 65 до 83). Біля передніх дверей салону автобуса заводом-виробником передбачена сходинка, яка нижча за рівень платформи салону на 60 см. На цій сходинці, у переповненому салоні автобуса завжди стояв пасажир – «низовик». Щодо інших пасажирів він перебував у низовині. Поведінка таких пасажирів – «низовиків», порівняно з іншими, відзначалася нервуванням, систематичними рухами, неспокоєм. Коли автобус прибував на кінцеву зупинку і пасажири звільняли його салон, ми опитували чергового пасажира – «низовика». Всього за вказаний період часу було опитано 1265 пасажирів – «низовиків», 297 відмовились давати відповіді. Із 968 опитаних, 204 заявили, що в процесі перевезення почували себе добре, відповідно 283 – нормально, а 481 – негативно. Всі з 487 опитаних, що почували себе в процесі переїзду «добре» і «нормально», не змогли більш конкретно пояснити, у чому саме психологічно проявлялась позитивна оцінка комфорту переїзду. Воднораз усі з 481 опитаних, які охарактеризували переїзд негативно, в деталях констатували свою внутрішню, психологічну некомфортність, називали ознаки перебування їх у депресивному або збудженому психічному стані. Спостереження за пасажирами «низовиками» показали, що їх збудливість мала дещо хвилеподібний характер. Вони ж пояснювали в процесі опитування, що активізація збудливості їхнього психологічного стану наступала не від обставин салоново-транспортної (побутової) некомфортабельності, а як хаотичне, незрозуміле реагування на дію незрозумілої сили усіх пасажирів, які перебували на вищому рівні від них. Наведемо ще один цікавий результат: 386 пасажирів «низовиків», тобто 39,87 % з 481 опитаних, які негативно охарактеризували свою поїздку, заявили, що основною причиною неналежної організації руху громадського транспорту в столиці України м. Києві є байдуже

5.4

355

ставлення представників органів державної влади до виконання відповідних обов’язків. Коментуючи бездіяльність компетентних посадових осіб Київської міської державної адміністрації, у сфері громадського транспорту, респонденти в основному засуджували її, а своє обурення супроводжували такими типовими висновками: «Коли ж це припиниться», «Їм усе одно», «Вони їздять на власних автомашинах», «Немає кому за них узятися». На наше запитання, чи скаржилися опитані з означених питань до органів державної влади, вони відповіли негативно, на зразок «А що це дасть?». Тепер щодо розуміння опитаними, що ж таке природно-правовий, державотворчий дух нації? Зі 968 респондентів 31 % (300 осіб) не змогли обґрунтувати змісту зазначеного поняття. У противагу ж їм 69 % (668 осіб) опитаних зробили спробу дати необхідне пояснення. Майже половині з них це зробити вдалося. Другий рівень впливу громади (у формі звичайної юрби) на представника державної влади передбачає цілу систему подій, що можуть мати місце у ході життєдіяльності суспільства, причім у всіх його сферах. Одначе, обов’язковою умовою даного впливу має бути наявність спірного питання між людиною – в основному представником мудрого простонароду і державною владою – в особі представників законодавчої, виконавчої і судової влади, а також органів прокуратури та інших контрольно-ревізійних органів. Як правило, у даному випадку громадяни юрбою приходять на прийом до службової особи, або ж, висловлюючи своє незадоволення з тих, чи інших питань, об’єднавшись у групу, громаду, у формі юрби, вчинюють акції непокори. У переважній більшості випадків акції непокори характеризуються політичним змістом. Щоправда, проблема громадянської непокори співвідносна з питаннями індивідуальної та групової поведінки. Зміст же сукупного другого рівня принципу трьохрівневої системи впливу природноправового, державотворчого духу нації (народу) на службових осіб органів державної влади характеризується ознаками незабороненого як законного. Можливо, саме тому з 1529 опитаних нами у 2004–2005 рр. у м. Києві осіб – 829 (54 %) дали добру оцінку впливу громади, у формі юрби, на представників державної влади, 392 особи (25,6 %) опитаних до даного впливу ставились нормально, вважаючи, що така поведінка люду відповідає загальноприйнятим нормам. І, нарешті, 308 (20 %) респондентів негативно висловилися щодо питання ймовірної психологічної дії громади, зібраної у формі юрби, на представників органів державної влади. Національне природне право володарювати, довіку конкурує з реальною державною владою і досить часто корегує її діяльність. Вказана плебсологічна філософсько-правова аксіома повністю підтверджується проведеними соціологічними дослідженнями. Так, у кожній з 24 областей України, а також в містах Києві і Севастополі, Автономній Республіці Крим, нам, із залученням громадських організацій, вдалося опитати по 300 осіб. Усі 13500 опитаних однозначно погодилися, що в народі «перебуває природний правовий дух», хоча майже 50 % з них не могли пояснити, що ж являє природно-правовий дух нації (народу). У регіональному світобаченні даної проблеми різниця в результатах полягала лише у несприйнятті представниками окремих територій слова «нація». Що ж до з’ясування змісту роздумів 1529 опитаних киян у контексті другого рівня принципу трьохрівневої системи впливу природно-правового, державотворчого духу нації (народу) на службових осіб системи органів державної влади, то необхідно зауважити наступне. У свою чергу, 24 % (366 осіб) не змогли пояснити, що таке природно-правовий дух нації, інші – 76 % (1162 особи) дали різнобічні тлумачення його сутності. Сутність третього рівня дослідження впливу природно-правового, державотворчого духу нації (народу) на службову особу як представника державної влади являє собою таку її субстанцію, що призводить до злочинної, а відтак незаконної системи свавільних діянь, які скоюють учасники громади, зібраної у формі юрби. Це тому, що природно-правовий, державотворчий дух нації (народу) має позитивний та негативний заряд психологічної енергії, яка за певних умов може реалізуватися в суспільні заворушення. Наприклад, добре відомі випадки трансформації позитивно налаштованих учасників юрби в стан агресивності, а також у той психологічний стан, що дозволяє скоювати свавілля та інші злочинні діяння. Але основні

356

Розділ 5

механізми формування юрби і розвиток її специфічних якостей триває виключно за законами соціальної психології. Проблема ж філософсько-правових аспектів природно-правового, державотворчого духу людини, громади, мудрого простонароду, нації виходить за межі психології та соціальної психології, а тому може бути охоплена лише з позиції об’єкта пізнання плебсології. Витворення негативного заряду психологічної енергії передбачає її ймовірну матеріалізацію, наприклад, в акції громадянської непокори під час суспільних заворушень. Водночас не варто проблему суспільних заворушень, в основі яких наявна субстанційна сила природноправового, державотворчого духу нації (народу), поєднувати з теоретичними категоріями зі сфери масових заворушень як злочину. Зокрема, під час масових заворушень можуть мати місце побиття, тілесні ушкодження, мордування, у тому числі і представників влади. Шляхом опитування 1836 киян ми намагалися з’ясувати їхнє ставлення до того, що в процесі масових заворушень їхні учасники фізично впливають на представників державної влади. Наприклад, виконавчої – працівників внутрішніх справ, керівників житлово-експлуатаційних контор та інших, судової – суддів. Майже усі опитані (97 %) не схвалили зазначеної злочинної поведінки учасників масових заворушень. У питаннях осмислення природно-правового, державотворчого духу нації (народу) респонденти висловилися так: 26 % (477) погодилися, що поняття «природно-правовий, державотворчий дух нації (народу)» не формальність, а реальність, хоча і не змогли пояснити їхнього змісту. Інша ж частина опитаних – 64 % (1175 осіб) зробили спробу дати пояснення змісту даної дефініції. Прикладом позитивного впливу природно-правового, державотворчого духу нації (народу) на службову особу як представника державної влади можливо вважати події, що пов’язані з втечею за кордон Президента України Віктора Януковича під час лютневої мирної Революції Гідності 2014 року. Вплив природно-правового, державотворчого духу (нації) народу на службову особу як представника державної влади варто також розглядати в алгоритмі мирної революційної боротьби мудрого простонароду й прогресивної опозиційної еліти з режимом представників усіх щаблів узурпованої державної влади. Відповідно до ст. 5 Конституції України факт узурпації державної влади варто, у першу чергу, розуміти як зміну конституційного ладу. Логічний аналіз даної норми Конституції України дозволяє зробити висновок, що узурпацію державної влади можуть незаконно здійснити: 1) держава; 2) її органи або 3) посадові особи. Очевидно, що у плебсологічному філософсько-правовому осягненні у разі узурпації державної влади в Україні незалежно від суб’єктів відповідного процесу більшість осіб, хто перебуває на посаді та виконує свої службові обов’язки як представник державної влади, діє незаконно. Це, звісно ж, не стосується тих посадових осіб, які причетні до підпільної мирної революційної боротьби, спрямованої на повалення режиму узурпованої державної влади. В умовах узурпованої державної влади, природно-правовий, державотворчий дух нації (народу) має безпосередній психологічний вплив на службову особу як представника державної влади, проте не на кожну. Природно-правовий, державотворчий дух нації (народу) наявний у суспільстві у формі типових масових психологічних настроїв. У різні часові періоди функціонування режиму узурпованої державної влади рівень природно-правового, державотворчого духу нації (народу) може збільшуватися або зменшуватися чи мати стабільні показники. Так, у «розквіт» режиму узурпованої президентом Віктором Януковичем державної влади в Україні у 2012–2013 рр. нами було опитано в м. Києві 2 026 осіб як представників виконавчої (1 946 осіб) та судової (80 осіб) гілок державної влади. З них – 38 % опитаних визнали, що в українському суспільстві наявний природно-правовий, державотворчий дух нації (народу). І лише 18 % опитаних зазначили, що природно-правовий, державотворчий дух нації (народу) має позитивний психологічний вплив на службову особу як представника державної влади. Згодом, після мирної Революції Гідності 2014 року в Україні ми вдруге в м. Києві протягом березня-червня цього ж року опитали рівно таку ж кількість осіб – представників державної влади. Отже, з 2 026 осіб – 78 % відсотків опитаних визнали, що українське суспільство має

5.4

357

достатньо високий рівень природно-правового, державотворчого духу нації (народу). При цьому 46 % опитаних погодилися з думкою, що природно-правовий, державотворчий дух нації (народу) має позитивний психологічний вплив на службову особу як представника державної влади. З них – 35 % опитаних визнали, що основною морально-психологічною силою учасників мирної Революції Гідності 2014 року в Україні проти режиму узурпованої державної влади послугував природно-правовий дух Українського народу. У той же час, 60 % з 3 018 опитаних нами в зазначений період в м. Києві пересічних громадян визнали, що дієвою моральнопсихологічною силою даної революції дійсно послугував природно-правовий, державотворчий дух української нації (народу), а провідним революційним форпостом постала громада мудрого простонароду, що діяла у консонансі з прогресивною опозиційною елітою. Природно-правовий, державотворчий дух нації (народу) має позитивний соціальнопсихологічний вплив на суспільство та виявляється як у внутрішніх психологічних, так і зовнішніх соціально-психологічних та фізичних формах його представників, зокрема у висловах, промовах, діях та типовій поведінці громадян, об’єднаних певними відносинами, а так само й на осіб, які перебувають на службі як представники державної влади. Зазначені прояви позитивного психологічного впливу природно-правового, державотворчого духу нації (народу) на відповідних суб’єктів являють собою масовий психологічний процес уречевлення, тобто матеріалізації наявних на рівні суспільної свідомості духовних природно-правових цінностей у явні абсолютно очевидні факти. Прикладом трансформації природно-правового, державотворчого духу нації (народу) з форми суспільної свідомості у явну наочну, видиму форму може бути виступ активіста як представника мудрого простонароду або представника прогресивної опозиційної еліти у громадському місці з метою повалення режиму узурпованої державної влади завдяки мирній революції. Звісно ж, що позитивний вплив природно-правового, державотворчого духу нації (народу) на службову особу як представника державної влади раціонально дослідити в аспекті двох основних напрямів. Перший вид позитивного соціально-психологічного впливу природно-правового, державотворчого духу нації (народу) на службову особу як представника державної влади доцільно розглядати за ознакою характеру контакту між суб’єктом – представником мудрого простонароду (носієм природно-правового, державотворчого духу) і службовою особою, тобто об’єктом даного психологічного впливу. Водночас варто пам’ятати, що методи відповідного соціально-психологічного впливу можуть бути прямими і непрямими. У свою чергу, другий вид позитивного соціально-психологічного впливу природно-правового, державотворчого духу нації (народу) через суб’єкта його носія як представника мудрого простонароду на службову особу – представника державної влади варто сформулювати за ознакою способу мотивованої дії. До способів позитивного психологічного впливу відповідного суб’єкта, носія природно-правового, державотворчого духу (нації) на службову особу як представника державної влади буде вірним відмежувати переконання, наприклад, стимулювання позитивних якостей службової особи, моделювання ситуації та ін. У завершальному висновку проблеми впливу природно-правового, державотворчого духу нації (народу) на посадову особу як представника державної влади, раціонально констатувати наступне. Природно-правовий, державотворчий дух нації (народу) може мати лише позитивний психологічний вплив на службову особу як представника державної влади. Вплив природно-правового, державотворчого духу нації (народу) на службову особу як представника державної влади, являє собою такий суспільно-психологічний процес, шо рівний силі позитивного авторитету домінуючої соціальної групи у певний період національного поступу державотворення. Генеруючою ж плебсологічною філософсько-правовою силою у кризовій ситуації у протистоянні між людиною і державою виступає мудрий простонарод, що діє у консонансі з прогресивною опозиційною елітою на будь-яку службову особу як представника державної влади. При цьому службова особа перебуває під соціальнопсихологічним впливом, основою якого вважається субстанційна сила природно-правового, державотворчого духу нації (народу). Означений вплив – це соціальна психологічна дія гро-

358

Розділ 5

мади, зібраної у формі напів’юрби, юрби, громади мешканців хутора, села, селища, міста, району, області, регіону, держави, а також національних та соціальних груп, нації (народу) на службову особу, зокрема на когнітивну сферу її психіки. Рівень природно-правового, державотворчого духу нації (народу) може бути стабільним, зменшуватися або наростати, а особливо в революційні та постреволюційні періоди. Варто також запропонувати поняття «напів’юрби» як невеликої громади, зібраної у формі тимчасової спільноти, у якій її учасники перебувають в обмеженому, переповненому середовищі, одні у відносно комфортному, інші ж – у некомфортному стані, з усвідомленою гуртовою, проміжною метою, спільним емоційним станом та мінливим об’єктом уваги. Воднораз передбачається, що службова особа як представник органів державної влади, яка допускає певні порушення закону, обмеживши тим самим права і свободи людини або соціальної, чи національної групи, є тим, хто порушує законність, і має бути покараною у встановленому порядку. Безперечно, що відповідні правовідносини можуть так чи інакше торкатися різнорідних інтересів державних діячів, а також суспільних інтересів та ін.